Василь Кондрат

І сказав Господь:

«Покайтеся!»

За пролиту кров людську, за мільйони убитих і замордованих, за муки невинних у тюрмах і таборах. За убитих голодом, за сирітство дітей убитих вами батьків, за муки матерів, на руках яких помирали діти, за всі нещастя, які ви принесли довколишнім

«Покайтеся!»

За спалені книжки, за знищені рукописи, за розтерзані культури, спаплюжені мови, сфальсифіковану історію

«Покайтеся!»

І вказав перст Господній.

І під Гімн їхній заломилось дерево і впали люди.

І вибух був. І багато мертвих зосталося.

І ще вибух був.

І почався новий рік 2019.

І відходять від них ті, що багато для них зробили, бо нелюди вони.

І ще відходять від них.

І ще відходять.

І зостануть самі вони.

І стане зброя їхня проти них.

І відійдуть вони.

Амінь

Василь Кондрат

Родовід орди

Фрідріх Енгельс — про дореволюційну імперську Росію: повчальні паралелі

https://day.kyiv.ua/...>

https://day.kyiv.ua/...>Ігор Сюндюков

21 червня, 2018 - 14:34

https://day.kyiv.ua/... title='ФРІДРІХ ЕНГЕЛЬС. ФОТО 1889 р. ДВОГОЛОВИЙ ОРЕЛ — ГЕРБ АГРЕСИВНОЇ ІМПЕРСЬКОЇ РОСІЇ. ЕНГЕЛЬС ДУЖЕ ЯСНО БАЧИВ, ЯК ЦЕЙ ХИЖИЙ ПТАХ «НАВИСАЄ» НАД ТОГОЧАСНОЮ ЄВРОПОЮ'>

ФРІДРІХ ЕНГЕЛЬС. ФОТО 1889 р. ДВОГОЛОВИЙ ОРЕЛ — ГЕРБ АГРЕСИВНОЇ ІМПЕРСЬКОЇ РОСІЇ. ЕНГЕЛЬС ДУЖЕ ЯСНО БАЧИВ, ЯК ЦЕЙ ХИЖИЙ ПТАХ «НАВИСАЄ» НАД ТОГОЧАСНОЮ ЄВРОПОЮ

П’ятий рік російсько-української війни... Виникає безліч запитань, як в Україні, так і далеко за її межами. Запитання ці, по суті, зводяться до декількох: «Звідки це взялося?», «Які історичні причини такої імперської зажерливості Росії, хижацької, агресивної і водночас брехливої, фарисейсько-лицемірної?», «Відколи це почалося?». І тут небайдужі українці й громадяни інших держав, можливо, відкриють для себе доволі цікаву річ: допомогу в цих пошуках варто шукати у зовсім «несподіваних» постатей, котрі, здавалося б, ніколи не скажуть нам нічого нового, змістовного про родовід московсько-імперської Орди. Але це не так!

Так, приміром, Фрідріх Енгельс, знаменитий соратник і побратим засновника «наукового комунізму» і творця  «Капіталу», залишив нам чимало надзвичайно актуальних і сьогодні (підступність путінської Росії цю актуальність лише збільшує!) міркувань про природу і приховану небезпеку — для Європи та цілого світу — російського месіанського імперіалізму, про те, чим є насправді той «Русский мир» — знаряддям дипломатичного тиску та прямої військової агресії в руках петербурзько-московських неситих «збирачів земель». Думається, ознайомившись з думками Енгельса, читач сам пересвідчиться в тому, що за 128 років вони геть не застаріли.

Отож, Енгельсова стаття «Зовнішня політика російського царизму» (саме про неї у нас піде мова надалі) була написана найближчим другом Маркса на початку 1890 року (це вже «пізній», «нестандартний», 70-річний Енгельс) у зв’язку із різким загостренням міжнародного становища в Європі на зламі 80-х та 90-х років ХІХ століття та зростанням небезпеки світової війни, спричиненої утворенням двох ворожих військово-політичних блоків: Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та франко-російського союзу, який перебував тоді у стадії дипломатичного оформлення.

У середовищі європейських соціал-демократів (одним із найбільш авторитетних теоретиків тут був, безумовно, Енгельс, продовжувач і «спадкоємець» марксової справи) відчувалася потреба ґрунтовно проаналізувати витоки мілітаристської політики європейських держав (не в останню чергу імперської Росії), аби спробувати здійснити відповідні заходи протидії. І праця Енгельса (написана, власне, на прохання редакції російського емігрантського журналу «Соціал-демократ», опублікована того ж 1890 року на шпальтах впливових соціал-демократичних журналів: німецького «Нойе Цайт» та англійського «Тайм»), написана блискуче, водночас із холодним «анатомізмом» та жагучою ненавистю до царизму, поза сумнівом, сприяла розв’язанню таких завдань. В Україні вона досі мало відома. Пропонуємо читачам «Дня» найважливіші думки автора.

1  «Царська Російська імперія є головним оплотом, резервною позицією й водночас резервною армією європейської реакції; тому саме лише її пасивне існування є реально небезпечним для європейських соціал-демократів і, ширше, демократів узагалі». «Своїм постійним втручанням у справи Заходу ця імперія затримує і порушує нормальний хід нашого розвитку і робить це з метою завоювати для себе такі географічні позиції, які б забезпечили їй панування над Європою. Тому не лише соціалісти, але й кожна прогресивна партія в будь-якій країні Західної Європи зацікавлені у зміні правлячого режиму в Росії».

2  «Треба знати не лише слабкі, а й сильні сторони супротивника. А зовнішня політика — це, безумовно, та сфера, в якій царизм є сильним, дуже сильним. Російська дипломатія утворює такий собі сучасний «орден єзуїтів», достатньо потужний, аби подолати у разі необхідності навіть цареві примхи та корупцію у своєму власному середовищі, щоб іще більш широко розповсюджувати її навколо. Спочатку цей «орден» формувався переважно з іноземців (німців або остзейських німців, корсиканців). Іноземкою була його засновниця Катерина ІІ».

3  «Якраз ця публіка, яка утворювалася на початку з іноземних авантюристів, і піднесла Російську імперію до її сучасної могутності. Із залізною наполегливістю, неухильно просуваючись до наміченої мети, не зупиняючись перед будь-якими підступами, зрадою, вбивством з-за рогу, плазуванням, не шкодуючи грошей на будь-які підкупи, не втрачаючи голову через перемоги, не впадаючи у відчай після поразок, крокуючи через мільйони солдатських трупів і, щонайменше, через один царський труп, — ця зграя, настільки ж безсоромна, настільки ж і талановита, сприяла більшою мірою, ніж усі російські армії, розширенню кордонів Росії за Віслу, до Пруту, Дунаю та Чорного моря; це вона сприяла тому, щоб зробити Росію великою, могутньою, такою, що навіює сусідам острах — і відкрити їй шлях до світового панування».

4  «Але таким чином вона зміцнила царську владу і всередині країни. В очах вульгарно-патріотичної публіки слава перемог, завоювання, що йшли одне за одним, могутність і зовнішній блиск царизму безперечно переважують усі його гріхи, увесь деспотизм, усю несправедливість і сваволю; шовіністична хвалькуватість більш ніж винагороджує за всі стусани. І це відбувається тим більшою мірою, чим менше в Росії відомі справжні причини і подробиці цих успіхів, тим більше вони замінюються офіційною легендою, як це робиться і скрізь (приміром, у Франції та Прусії) «доброзичливими» урядами «заради блага своїх підданих» та заохочення їхнього патріотизму. Тому росіянин, хай найрізноманітніших переконань, якщо тільки він шовініст, — рано чи пізно впаде на коліна перед царизмом!»

5  «Проте яким же чином спромоглася така зграя авантюристів здобути такий величезний вплив на перебіг європейської історії? Дуже просто. Вони не створили нічого нового, вони лише правильно використали наявний стан речей. Усі успіхи російської дипломатії мають під собою досить відчутну матеріальну основу. Уявімо себе в середині минулого (ХVІІІ — І.С.) століття. Населення було не дуже значним, проте воно швидко зростало; отже, лише плин часу сам по собі забезпечував зростання могутності країни. Це населення перебувало у стані духовного застою, було позбавлене будь-якої ініціативи, проте в рамках свого традиційного способу життя було придатним абсолютно для всього: витривале, хоробре, слухняне, спроможне долати будь-які перешкоди й труднощі, воно постачало чудовий солдатський матеріал для воєн того часу, коли з’єднані маси визначали підсумок бою. Сама країна звернена до Європи лише своїм західним кордоном і тому є вразливою лише з цього боку; вона не має такого центру, захоплення якого могло б примусити її до укладання миру, вона майже абсолютно є недоступною для завоювань через бездоріжжя, протяжність території й бідність ресурсів. Така країна являє собою невразливу потужну позицію для кожного, хто вміє її використати, дозволяючи собі звідси робити в Європі такі речі, котрі втягували б будь-який інший уряд у нескінченні війни».

6  «Відомі в Європі слабкі моменти Росії ніколи не були таємницею і для російської дипломатії; тому вона завжди прагнула, в міру можливості, уникати воєн і допускала їх лише як найбільш крайній захід, причому лише за винятково сприятливих умов. Її, дипломатію, можуть влаштовувати лише такі війни, коли союзники Росії мають нести основний тягар, піддавати свою територію, перетворену на театр військових дій, спустошенням і постачати найбільшу масу бійців, тоді як російські війська виконують роль «резервів». Але війна не завжди може відбуватися за таких вигідних умов; і тому російська дипломатія прагне використати у своїх цілях суперечливі інтереси та жадібність інших держав, нацьковуючи ці держави одна на одну (! — І.С.) та  здобуваючи з ворожих відносин між ними вигоди для завойовницької політики Росії».

7  «Повернімося до Росії 1760-х років. Тоді на крайньому півдні Європи хижого завойовника (я маю на увазі Катерину ІІ) приваблювала така військова здобич, рівній якій не було в Європі: прадавня столиця Східної Римської імперії, метрополія  цілого православного світу, місто, сама вже назва якого — Константинополь-Царгород — є символом панування над Сходом й того авторитету, котрим наділений його володар в очах східних християн».

Царгород як третя російська столиця, поряд із Москвою і Петербургом, означав би, проте, не лише духовне панування над східно-християнським світом, це було б також вирішальним кроком до встановлення панування Росії над Європою. Це означало б безумовне панування над Чорним морем, Малою Азією, Балканським півостровом. Панування над Балканами пересунуло б кордони Росії до Адріатичного моря. Проте цей кордон на південному заході був би нестійким без відповідного розширення цілого західного кордону Росії, без значного розширення сфери її панування. Насамперед Польща; ця заснована на грабунку і уярмленні селян шляхетська республіка перебувала у стані цілковитого розладу. Саме сюди мали бути спрямовані завойовницькі зусилля Катерини ІІ. Ще раніше великоруські царі знайшли бажаний привід — «захист православних» — для зазіхань на територію колишнього Литовського князівства, як нібито на «національну російську» область, пригноблену, проте, Польщею, хоча щонайменше малороси, на думку найбільшого сучасного славіста Міклоша, розмовляють не просто на одному із російських діалектів, а спілкуються цілком самостійною, окремою мовою (! — І.С.).

***

Можна цитувати Енгельса ще і ще. Проте спробуємо подати дуже стислі висновки. 1. Відомо, що Енгельс не відносив українців до числа так званих історичних націй. Проте це аніскільки не зменшувало його ненависті до агресивної імперської Росії і глибини розуміння її політики. 2. Зовсім не випадково Сталін 1934 року заявив, що у Енгельса, мовляв, є «вкрай помилкові», «сповнені ворожості до російського народу» праці, які нібито «можуть використати наші вороги», тому такі праці слід суворо заборонити. Чи не проаналізовану тут статтю він мав на увазі? 3. Сучасним європейським лівим, особливо соціал-демократам, в першу чергу німецьким, варто було б дуже уважно прочитати цей твір Енгельса. Тоді, хтозна, вони позбулись би ілюзій щодо Росії. І не лише їм — багатьом українцям не варто нехтувати наведеними вище ідеями Основоположника.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Рубрика: 

https://day.kyiv.ua/...>Історія і Я

Газета: 

https://day.kyiv.ua/...>№110-111, (2018)

Василь Кондрат

Нічим крити: 22 червня 1941 року в нових розсекречених документах

https://day.kyiv.ua/...>

https://day.kyiv.ua/...>Борис Соколов

24 червня, 2018 - 15:56

У російських ЗМІ ледь не як сенсаційну подію підносять публікацію на сайті Міністерства оборони Росії до річниці німецького нападу на СРСР раніше засекречених «унікальних історичних документів». Серед них - перший радянський бойовий наказ і трофейна карта німецького плану 'Барбаросса', а також - десятки нагородних листів на червоноармійців і командирів.

Відразу ж виникає запитання - а що тут було секретити і в чому унікальність цих документів? Директиви № 1 і 2 давно і багато разів публікувалися, так само як і карти плану «Барбаросса», які потрапили не тільки в руки Червоної Армії, а й західних союзників. Інша справа, що дослідникам завжди цікаво подивитись оригінал документа (або його оцифровану копію). Там завжди можуть виявитися деталі, не зазначені навіть в академічних публікаціях, але назвати подібні документи «унікальними» навряд чи коректно, навіть якщо вони збереглися в єдиному екземплярі. Адже нічого принципово нового в наші знання про війну вони не привносять.

І в набагато меншому ступені можна говорити про унікальність нагородних листів. По-перше, існує великий банк радянських нагородних документів «Подвиг народу». Звичайно, до тих десятків мільйонів нагородних листів, які там містяться, регулярно додаються нові, але декілька десятків таких документів картини ніяк не змінять. По-друге, треба розуміти, що нагородні листи, по принаймні в Червоній Армії, - одні з найбільш недостовірних документів, якщо брати реальний хід бойових дій.

Так само принципово не змінюють нашого уявлення про характер бойових дій у перші дні війни документи частин і з'єднань Західного і Київського особливих і Ленінградського військових округів, які містить цей сайт Міноборони. Ці та подібні їм документи публікувалися й раніше. Не кажучи вже про статті в армійських газетах, які відносяться тільки до пропагандистського сприйняття початку війни. Що особливо важливо, аналогічні документи щодо Одеського та Прибалтійського особливих військових округів російське Міноборони взагалі не ризикнуло опублікувати. Можливо, тому, що низка підрозділів і частин Одеського округу в перші дні війни діяла на румунській території, а документи стосовно Прибалтики, так само як і того ж Одеського округу, могли показати вкрай недружнє ставлення до радянських військ місцевого населення, яке лише недавно було «ощасливлене» насильницьким включенням до складу СРСР.

Ось що дійсно варто було б розсекретити, наприклад, і опублікувати повністю в оцифрованому вигляді, так це план превентивного удару від 15 травня 1941 року, написаний Василевським і Ватутіним від імені Тимошенка і Жукова, з усіма досі не опублікованими додатками і мапами. А також план стратегічного розгортання Червоної Армії на Заході і на Сході від 11 березня 1941 року. З нього досі опубліковані тільки невеликі фрагменти. Адже саме на цьому документі, в тій його частині, де йдеться про південно-західний напрям, збереглася історична резолюція заступника начальника Генштабу генерал-лейтенанта Миколи Ватутіна: «Наступ розпочати 12.06», тобто 12 червня.

Очевидно, Сталін просто відрахував від 11 березня 3 місяці, вирішивши, що цього часу вистачить для підготовки нападу на Німеччину. Коли ж з'ясувалося, що всі війська не встигають підійти, а головне, не можуть бути зосереджені у 3-місячний термін всі необхідні запаси продовольства, боєприпасів, пального, фуражу і мобілізований необхідний автопарк і гужовий транспорт, генсек змушений був погодитися з відстрочкою нападу на липень. Цілком імовірно, повністю публікувати план стратегічного розгортання від 11 березня Міноборони Росії не хоче саме тому, що така публікація лише підтвердить, що план превентивного удару від 15 травня не був якимось ізольованим явищем, мало не етюдом, виконаним за своєю власною ініціативою чи то Ватутіним із Василевським, чи то Тимошенком із Жуковим, щоб пізніше переконати Сталіна завдати превентивного удару по Німеччині. Але такі документи без санкції першої особи держави в принципі не складаються. І особливо в Червоній Армії 1941 року, де жива була ще пам'ять про «Велику чистку», пов'язану з «військово-фашистською змовою Тухачевського. І вочевидь у тому березневому плані розгортання основи майбутнього нападу на Німеччину вже були, а травневий план їх уже конкретизував стосовно нового, липневого терміну.

Той факт, що Міністерство оборони Росії до річниці 22 червня не змогло розсекретити та опублікувати жодного більш-менш серйозного документа, що стосується підготовки і початку радянсько-німецької війни, сам по собі показовий. Виходить, що крити тезу про підготовку Сталіним у 1941 році нападу на Гітлера російським офіційним історикам нічим. Адже мали б зберегтися плани бойових дій у початковий період війни хоча б рівня армій і фронтів. Те, що вони досі не опубліковані, може свідчити про те, що вони або знищені, або містять таку інформацію, яка говорить про те, що радянські плани напередодні війни носили аж ніяк не оборонний характер. Взяти хоча б оперативні ігри, які були проведені в радянському Генштабі в січні 1941 року. Там декларувалася теза про напад «західних» (німців), але реально дії сторони гри починали вже після того, як Червона Армія відтіснила агресора до кордону і готувалася сама перейти в наступ із рішучою метою.

Ну а що було б, якби Гітлер з якихось причин (припустимо, через затягування бойових дій на Балканах) ще раз відклав початок «Барбаросси» і Сталін встиг би вдарити першим? У цьому випадку Червону Армію чекав би такий же розгром, який стався в реальності після 22 червня. Почнемо з того, що план превентивного удару від 15 травня був складений досить дивно. Більше половини радянських дивізій кидалися в наступ на Південно-Західному фронті в напрямі Катовіце - Краків. Жуков і Тимошенко вважали, що саме тут розташовані головні сили вермахту. На інших фронтах радянські війська мали перебувати в обороні, навіть не намагаючись завдавати якихось відволікаючих ударів до того моменту, як противник буде розбитий на головному напрямі. Але німці, головних сили яких насправді перебували на центральному напрямі, дуже швидко б зрозуміли, що на інших фронтах їм поки нічого не загрожує, і завдали б контрудару головними силами групи армій «Центр» у фланг і тил головного радянського угруповання південно-західного напрямку. Навіть якби вермахту танкові дивізії довелося перекидати останньої миті перед або навіть уже після початку радянського наступу, це не вплинуло б на хід боїв. Просто дві танкові групи з групи армій «Центр» зосередили б західніше і південніше, ніж це було в реальності для завдання контрудару. Крім того, тактична розвідка вермахту була набагато краща, ніж у Червоній Армії. Тому безпосереднє зосередження військ перед початком наступу німці б вочевидь виявили за допомогою авіа- і радіорозвідки і вжили б заходів. Літаки люфтваффе не загинули б на мирно сплячих аеродромах, а передові дивізії не потрапили б під удар радянської артилерії. Тактичної раптовості Червоній Армії досягти б не вдалося. Адже Гітлер цілком допускав, що Сталін нападе ще в 41-му, тому і поспішав з «Барбароссою». Але оборону він посилював тільки в Румунії, де були критично важливі нафтопромисли і не було танкових груп. А на головних напрямах фюрер розраховував відбити можливий радянський наступ за допомогою контрударів своїх чотирьох танкових груп при могутній підтримці люфтваффе. Фактично так і сталося в перші дні війни, коли радянські механізовані корпуси спробували завдати контрударів і були розбиті.

Ну а в разі, якби радянський напад стався, головне угруповання Червоної Армії на південному заході було б оточене і знищене в Південній Польщі і Західній Україні. А потім Гітлер би вторгся в СРСР і мав би вирішувати, де задавати головного удару - на півдні або в центрі. Але це вже - роман у жанрі альтернативної історії.

Василь Кондрат

У Рівненському суді над Стегнеєм появилась одна обставина: свідчення з нього вибивали. Є відеозапис. Проте суд цього до уваги не бере.

Колишньому добровольцю продовжили термін тримання в Дніпровській психіатричці

21.04.2018 00:15   Джерело: https://rvnews.rv.ua... target='_blank'>RvNews
Автор : https://rvnews.rv.ua... target='_blank'>Людмила Марчук

https://rvnews.rv.ua... target='_blank'>Фото з мережі Інтернет

Цього тижня  у Рівненському міському суді відбулося ще одне судове засідання у справі Святослава Стегнея. І знову пустопорожнє. Адже обвинувачуваний – недавній боєць Нацгвардії Святослав Стегней – вже п’ятий місяць з постконтузійним синдромом без документів і без доведення його вини в інциденті на вулиці Спартака у серпні 2017 р. (там вибухнула граната в кімнаті квартиронаймача гр.. К-ка) перебуває в Дніпровській психіатричній лікарні з суворим режимом. А так званий потерпілий К-ко  на суд знову не з’явився і невідомо де подівся, бо кажуть, що в Рівному його нема. Двох головних свідків (теж квартирантів з кримінальним минулим, як і потерпілий) також не знайдено і на суд не доставлено.

Скільки ще за таких обставин тягтиметься цей безглуздий суд, який зайшов у глухий кут? Ніхто з простих смертних того не знає, що собі думають-гадають суддя з прокурором. Мабуть їм вигідно тягти справу до безкінечності. А сльози матері на суд не впливають. Тож на її прохання, як представника обвинувачуваного – віддати сина (якщо він неосудний – то їй на поруки, або ж помістити  вчорашнього бійця в нормальну клініку, а не карального закритого типу) не зважили та знову продовжили термін тримання Стегнея в тому ж таки закладі, де його не лікують, а знищують, як фізично, так і морально – до літа.

Не зважили і ще на одну обставину, дуже і дуже в цій справі вагому.

В проміжку часу між попереднім, березневим і цим, квітневим, судовими засіданнями хтось невідомий передав Тамарі Ахмедовій через інших також невідомих осіб диск із записом сцени допиту Святослава Стегнея слідчими в камері-одиночці рівненського СІЗО 18 серпня 2017 року (диск на визначене місце принесла дитина). Його жорстоко б’ють, він не володіє однією рукою, тримається за ребра, йому не дають спати, над ним глумляться й розпинають морально. І у такому стані – побитого й змученого змушують себе обмовити, зізнатися в тому, що це він кинув гранату буцімто з ревнощів.

Тамара Ахмедова, яка після перегляду цього відео геть втратила сон (їй відомі імена катів її сина), повідомила суду про наявність у неї цього запису, що це проливає світло у справі. Проте записом зацікавився лише представник уповноваженого з прав людини та попросив надіслати диск негайно. А суду чомусь нецікаво. Порадили змученій жінці, яка живе на півторатисячну пенсію, виділяючи з неї на посилки синові, подавати новий позов до суду, наймати нових адвокатів, бо це, мовляв, зовсім інша справа. Не виключено, що вона так само ходитиме по колу, як і ця…

Проте самій Тамарі Ахмедовій, як представнику несправедливо обвинувачуваного її сина-воїна, цей запис тільки підтвердив те, в чому вона й сама була переконана. Їй зрозуміло тепер, чому суд скликали негайно, зразу ж наступного дня 19 серпня 2017 р., а її про це навіть не повідомили. І доводити вже нічого не треба, бо ж обвинувачуваний, мовляв, сам про все зізнався.  Ось чому два місяці по тому її, матері, не допускали до нього на побачення. Ось чому біля двох місяців її не призначали його представником, хоча мали б це зробити зразу ж наступного дня після того, як вона принесла висновок психіатричної експертизи психіатрів з Києва з його діагнозом.

Призначили лиш тоді, коли сина вже вивезли з Рівного.  Вивезли так поспішно, немов викрали. Спершу повезли до Львова, а там, отримавши новий висновок експертизи з додатком до діагнозу слова «хронічна» – у Дніпро. Чому не до Острога чи Тернополя, а саме до Дніпра, в психіатричну лікарню з особливо строгим режимом, звідки з такими діагнозами вже не виходять? Яка така нагальна була в тому потреба, щоб завезти Славу Стегнея якнайдалі від дому? Хіба він за гратами комусь такий небезпечний? Чи так хвилювалися за його здоров’я? Чому так потрібно було, щоб хвороба була хронічна? Повезли без посвідчуючих особу документів, без необхідних речей, одягу. Як бомжа, чи то пак хронічного дурника, який не є особистістю, тобто ніким. Що людина, а що річ – однаково. Якщо й пропаде, то ніхто ні за що відповідати не буде.

При цьому абсолютно бездіяв або ж діяв далеко не на користь свого підзахисного, сховавши від суду позитивну характеристику на обвинувачуваного з його частини та не бажав розмовляти з його представником – матір’ю, не відповідав на відчайдушні її дзвінки приставлений судом адвокат.

Після того, як Тамара Ахмедова таки домоглася усунути його від справи, двом новим адвокатам, яких вона найняла сама, доводиться приходити знову й знову в порожню залу, бо свідки на запрошення до суду не реагують, та й визнаний потерпілим чоловік також на суд не приходить. Невже цей факт нікому ні про що не каже?

Справді чесні слідчі й судді, які ретельно визбирують  всі деталі й нюанси та вишукують свідків навіть у інших країнах, під іншими іменами, знаходять у найнемовірших схованках, щоб оправдати невинну людину – виходить, є тільки в кіно. А в житті, виходить, все навпаки.

Василь Кондрат

Вони складають гроші на похорон, готують одежу, кажуть який образок вкласти їм у натруджені руки…. Діти починають приїжджати частіше.. Сусіди щоранку дивляться, чи ще йде дим з комина…

https://www.expertne...>27.12.2017 by https://www.expertne...>Avtor

Сільські жінки вмирають, як квіти… Без метушні, без істерики, тихо і гідно.
Вони працюють доки можуть, а коли вже геть ослабнуть, серце починає готуватися до зустрічі з незвіданим краєм, “де немає ані смутку, ані печалі, тільки життя вічне”. Складають гроші на похорон, готують одежу, кажуть, який образок вкласти їм у натруджені руки… Сообщает https://www.replika....>https://www.replika....
Діти починають приїжджати частіше, кликати до себе, але вони воліють померти у старенькій хаті. Їх дуже цікавить, коли саме, в який день вони помруть, Бог простить їм цей невинний гріх.
Сусіди щоранку дивляться, чи йде дим з комина, заходять щодня. У них є телефон дітей, про все домовлено.
Рідко яка жінка йде зі світу на самоті.Завжди коло неї хтось є, якщо діти далеко і не встигають, або ж не вірять, що їх матері дуже погано.
Вона ніколи не скаже, що їй дуже погано. Старі жінки не ходять по лікарях, не просиджують у чергах. рідко котру побачиш у сільській лікарні. Вони знають самі, що час іти, що життя скінчилося. жартують з такими самими старими:” Коли йдемо по черешні,Ганно?” Це такий евфемізм смерті.
Вони намагаються не тримати навіть курей, а за кота й пса домовляються, хто із сусідів забере.
Спершу вони перестають ходити до крамниці, тоді до церкви, тоді до сусідів. Дехто з них вміє висловлювати всю свою мудрість, назбирану за багато років.Небо їм розвидняється, вони відходять все далі від життя, бо вже слабнуть руки, щоб тримати все впорядку. Вони знають, що ніхто не бути битися за їх скромний спадок. Запишуть його тій дитині, якій живеться найгірше, яку найбільше жаліють. Вони вчинять справедливо й мудро. На похорон прийде небагато людей, діти сидітимуть самі дві ночі коло тіла. Ніхто вже не голосить на похороні, не зомліає. Люди стали байдужіші, серце в них б”ється в невлад зі Всесвітом. У хаті три дні й три ночі горітиме свічка. У порожній хаті.Її поставлять у миску з водою, щоб не спалила все. Хоча для хати ліпше було б , аби вона вмерла разом зі своєю господинею.
Ідеш по селу і впізнаєш порожні хати по траві на подвір”ї, зарослому городі, по вибитих шибках і хвіртці, закрученій іржавим дротом.
Легко не любити село тому, хто не знав цих стареньких жінок, запнутих вицвілими турецькими хустками, ніколи не говорив з ними, не бачив їхньої доброї посмішки, що розквітає від найменшої знаку уваги.Хто не дивиться на село з космосу, хто не читав Гесіода і пророцтв святої Михальди, переписаного в учнівському зошиті. Хто хотів, щоб українського села не було, бо то “шароварщина” і не “хуторянство”. Але без села не було б України, і в тих порожніх хатах висять досі у павутиннях простенькі образи і Шевченко.
Вчора ще одна хата стала порожньою…
Я збирала золото осені – горіхи під дощем і снігом коло нашої, вже порожньої хати.
давно вже порожньої. Та вистигла лише вчора…

  Етюд львівської письменниці Галини Пагутяк.

Олійник Борис :: ПІСНЯ ПРО МАТІР

Посіяла людям літа
свої, літечка житом,
Прибрала планету,
послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
як на світі по совісті жити.
Зітхнула полегко –
і тихо пішла за межу.
– Куди ж це ви мамо?! –
сполохано кинулись діти.
– Куди ж ви, бабусю? –
онуки біжать до воріт.
– Та я недалечко…
де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти…
А ви вже без мене ростіть.
– Та як же без вас ми?..
Та що ви намислили, мамо?
– А хто нас бабусю,
у сон поведе по казках?
– А я вам лишаю
всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
і золото на колосках.
– Не треба нам райдуг,
не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
нас чекали завжди
край воріт.
Та ми ж переробим
усю вашу вічну роботу, –
Лишайтесь, матусю,
навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона усміхнулась,
красива і сива, як доля.
Махнула рукою –
злетіли увись рушники.
“Лишайтесь щасливі”, –
і стала замисленим полем
На цілу планету,
на всі покоління й віки.

https://www.expertne...>Uncategorized https://www.expertne...>27.12.2017 by https://www.expertne...>Avtor

Василь Кондрат

Поїзд Дніпро – Одеса, те, що сталося цієї ночі я буду пам’ятати все своє життя

Пишу з поїзда Дніпро – Одеса. За вікном ніч. Зі мною в купе їде хлопець мого віку – боєць з АТО. Сором’язливий хлопець, заходячи вибачився, що одяг пропах димом. Такий собі подих війни.

Хлопець виглядав втомленим і заснув першим. Знаєте, він говорить уві сні. Ні, я неправильно висловився, він скрикує уві сні. І це страшно. Страшно те, як і що він скрикує. Від сором’язливого хлопця не залишилося і сліду. У його сні йде бій.

Хочеться стиснутися і сховатися від цих коротких строгих пронизуючих фраз. Страшно навіть уявити, що йому довелося бачити в реальності і що зараз відбувається в його сні. Для мене цей страх всього на одну ніч. Для нього – на все життя. Ком в горлі від безсилля що не-будь змінити. Соромно що між нашими реальностями прірва.

Я зараз, напевно вперше, по-справжньому відчув сенс фрази “захисник Батьківщини”.

Як же ми зобов’язані цим хлопцям за наш солодкий сон. Нехай навіки не знають спокою ні на цьому світі, ні на тому ті, хто винен в цій війні. Нехай якнайшвидше це все скінчиться…