|
Актуальне В такі бурхливі часи, як тепер в Україні, найкраще пізнаються державні діячі і громадяни. Випливає назовні їхня сутність. Стає видимим їхнє нутро. Підлість стає підлістю, честь ? честю. Пройшло 20 років нашого незалежного існування. Українці в 1991 році майже одноголосно заявили на референдумі про своє бажання жити і господарювати самостійно. На жаль не виявилось достатньо еліти політичної, господарської, інтелектуальної, яка б це бажання перетворила у дійсність. До влади в значній кількості продерлися непорядні люди, злодії, бандити, грабіжники, відверті вороги нашої незалежності. Це вони розікрали наші багатства, знищили господарства, освіту, науку, змусили людей масово виїзджати на заробітки, а то й емігрувати в чужі краї. Це вони нав'язували нам совковість, корупцію, злочинність, це вони привели до олігархічної організації суспільного життя. На щастя підростає молодь. Вона хоче справжнього життя. Вона хоче мати можливість працею добитися успіху в житті. Вона хоче суспільства, яке побудували, зокрема, у Європі. Географічний центр Європи ? в Україні. Ми ? європейці. Йде природний процес повернення українців самих до себе. Однак поряд, на північному сході мешкає народ, який помішаний на ідеї своєї вищості, але імперія якого вже більше ста років розпадається. На початку минулого століття від цієї імперії відійшли два народи ? фінни і поляки. Інших завдяки зміні обличчя імперії та мільйонниим жертвам на її алтар вдалося силою втримати чи повернути назад. Та час імперій минув. Поряд з глобалізацією йде процес диференціації суспільства, диференціації, яка має забезпечити можливість розвитку суспільства. Бо тільки достатньо різнорідне суспільство має шанс розвитку. Монополія, однорідність ? смерть розвитку. І от прийшов другий етап розпаду Московської імперії. І знову йде спротив московської політичної еліти цьому розпаду. Але неприродне збереження цієї імперії знову вимагає жертв. Її поки що рятують природні багатства, експлуатуючи які можна на якийсь час купити людей і народи (як це робиться в Чечні чи в Німеччині). Та зростає тиск зі сходу перенаселеного Китаю, який економічно бурхливо розвивається і поступово буде забирати малозаселені сибірські простори. Вже зараз в головах московитського політикуму снують думки про переселення в Сибір, під китайсько-російську границю 7 мільйонів українців для протидії китайській економічній експансії. Ото землю сибірську удобрять своїм тілом українці! А є ще бунтівний Кавказ. Українці ? добрі вояки. На них трималася радянська армія. Хто краще за українців відстоїть там інтереси імперії та продовжить ще на пару років її існування, нагодувавши своїм тілом кавказьких круків? Стократ має рацію наша молодь, прагнучи єдності з Європою. І, бажаючи їй добра, мусимо підтримати це прагнення. На жаль маємо дивне керівництво свої держави. Парафуючи договір про асоціацію з Європейським Союзом, очільник держави, її президент, з глумливою посмішкою в останній момент відмовляється від підписання будь-яких документів з ЄС. Таки певно прийнятно в кримінальних колах. Але у великій політиці має бути якась тяглість, послідовність, передбачуваність. Справа ж виявляється в мільярдах доларів, які пообіцяла Московія Януковичу взамін непідписання договору про асоціацію. Тобто, банальний хабар. Так відверто хабарити на міжнародному рівні може лише Хам. Ба, більше, президент і прем'єр-міністр незалежної держави Україна вимагають від Євросоюзу провести тристоронні переговори про асоціацію, разом з Росією. Мабуть для того, щоб Росія дозволила Україні асоціацію. Цим ці неповноцінні 'державні' діячі принизили незалежну державу Україну, принизили нас з вами, як громадян цієї держави. Вони виступили не як очільники незалежної України, а як губернатори малоросії. Вже за це вони повинні піти у відставку. Ми в Україні кажемо, що політика ? це непорядність. Це не так. Обираючи політика у владу, надаючи йому великі повноваження ми вправі вимагати від нього відповідальності за наші, державні справи. Ми вправі вимагати чесності по відношенню до нас. Нащо нам людина при владі, якій плювати на нас? Мета якої ? обдурити нас. Ми його обирали. Ми йому надавали великі повноваження. Він мусить відчувати відповідальність перед нами за свої дії. Ілюстрацією цього є відставка прем'єр-міністра Литви після руйнування супермаркету, під уламками якого загинули десятки людей. Він відчуває і свою відповідальність за аварію. Це ? Європа. Наш президент і прем'єр-міністр одного дня дають наказ знищити майдан, що привело до кровавої бійні, а на другий день засуджують дії беркуту. Бридко дивитися на таких підлих і боягузливих керівників держави. Зараз багато літаків відлітає чартером до Москви. Чи не готується вторгнення військ Московії в Україну? Видно ведуться якісь активні переговори про збереження Януковича і його камарильї при владі. Можливо йдеться про розділ України. Це ? велика мрія московитів. Східну і південну Україну вони тоді забирають собі. І мільйони українців переселяють у Сибір. А самі заповнюють українські землі. Як було після страшного Голодомору 1932-33 років. Звертаюсь до виборців Януковича зі Сходу і Півдня України. Це ви обрали цього президента. Ви несете відповідальність за свій вибір. Ви дійсно хочете, щоб ваші діти та онуки віддали своє життя за згасаючу московську імперію? Щоб вони стали жертвою її? Звичайно, це продовжить існування імперії ще на кілька років. А потім вона все одно розпадеться. Бо цього вимагають закони розвитку людства. Такий закон розвитку людського суспільства. І ви зникнете разом з імперією. Такого майбутнього ви хочете своїм нащадкам? А може-таки довіримося інтуїції молоді? Молоді нашої, яка прийшла, щоб жити і творити, утверджувати себе і свою державу. Допоможемо їй у побудові європейської держави Україна. І ще одне. Мусимо звернути увагу на профашистські, силові методи правління теперішньої влади. Більше того, ця влада, наслідуючи певно Гітлера, створює по всій Україні загони штурмовиків (ми їх часто називаємо тітушками) з промосковською ментальністю. Вони під крилом силових структур, під їхньою охороною. Сюда долучаються молодіжні загони російських фашистів, які теж береже міліція. Саме вони будуть робити (і вже роблять) різні силові провокації на мирних зібраннях. Можна навіть сказати, що побиттям майдану Янукович перейшов свій Рубікон, почавши силову частину профашистського промосковського перевороту в Україні. Ви дійсно хочете силового, фашистського правління в Україні?
|
1 грудня 2013
|
Володимир Кличко впевнено виграв у Алєксандра Повєткіна! Українці уважно слідкували за перебігом бою між Кличком і Повєткіним. Повідомлення про перемогу Кличка зразу ж після закінчення бою появилося на сайтах багатьох українських газет. Це свідчить про важливість для українців (і мабуть для росіян) перебігу і результату цього матчу. Дуже гарно Джамала виступила. Таке всі ми стаємо українцями. І це є гарантією нашого майбутнього. Доброго майбутнього. Великого майбутнього. Кличко великий боксер! Це думка більшості світових спеціалістів з боксу. |
6 жовтня 2013
|
Степан Івасейко
То хто ж повинен керувати Україною!? (Заклятий простір між рабством і свободою)
Ця відстань, від рабства до свободи, у нашій нинішній українській реальності немає ні часових ні просторових вимірів – це простір національно-державної невизначеності, де у зболену визвольну ідею грубо вторгається руйнуюча цю ідею сила, де якусь українську політичну структуру, чи цілу українську націю цілеспрямовано обвішують наклепницькими ярликами, сіють між нею розбрат, принижують гідність, висміюють її державотворчу здатність, а певна частина суспільства блукаючи в лабіринтах таких «сентенцій», повертає вістря свого протистояння на свого ж ? рідного брата. Заражена тими оманливими візіями, нищить себе, свою спільну рідну хату – державу. Маємо щодо цього приклади нинішніх виборів. На жаль таким є нинішній, засмічений імперським синдромом поневолення, український простір. А подолати його, видалити з себе раба, сягнути висот особистої і національної свободи належить таки нам, усім нинішнім українцям разом – на сході і заході, усвідомивши себе цілісною державотворчою силою.. «Оні рвутса к власті», ? оцей зловісно-українофобський рефрен уже з перших часів нашої незалежності, словесних баталій парламентаріїв першої Верховнї Ради, постійно виригується з рота п’ятої колони і інших ненависників української державотворчої ідеї, коли якісь українські патріотичні сили намагаються брати участь у державобудівничих процесах. Ці облудні сентенції про нездатність українців, та ба, навіть недопустимість керувати державою – керувати собою, які знову активізувались з приходом до парламенту «Свободи» є спробою вибити з свідомості українців їхню державотворчу спроможність і посіяти зневагу до патріотичних сил, використовуючи це як один з підступних методів поневолення нації, ліквідації України як держави. То хто ж повинен керувати Україною? Оті, ще живучі в підсвідомості як «п’ятої колони», так і наших доморощених їх прислужників, залишки атавістичних інстинктів володіння, прориваючись крізь шари цивілізації, уже в морально звироднілі інстинкти загарбання, привласнення, особливо проявилися в Україні в нинішній стихії жорстокого вульгарного прагматизму. Маскуючи свої загарбницькі дії «облагородженими» гаслами і очорнюючи протидії цьому патріотичних сил, розривають Україну політично, духовно, культурно на окремі шматки, привласнюючи їх собі, нехтуючи національними інтересами українців. Витворена впродовж віків імперським, комуністичним, неоімперським втручанням в Україну, особлива суспільна верства ? «п’ята колона» з потужною підтримкою її присутньою тут московською церквою і її ідеологією «Руского міра», в сукупності безперешкодно діють на знищення української самостійності, відтісняючи український патріотичний елемент на маргінес суспільного життя. Декларуючи собі право на керівництво тим же українським народом, відмовляють йому у власній самореалізації як народу позбавленому такої здатності, атрибутуючи його програмні цілі збитими негативно сприйнятними в суспільстві термінами – націоналізм, фашизм тощо. І виходить дивний парадокс, ? національні стремління інших народів, в тому числі і російського (навіть з сопухом шовінізму) вважається здоровим проявом патріотизму, позитивним явищем, а в українців, найменший порух за національне самоутвердження – страшний злочин ? націоналізм. Що це? Чи не явне, цинічне нехтування інтересами великого українського народу. Жонглюючи терміном «націоналізм» в умовах нинішньої світової глобалізації, надаючи йому страхітливого звучання, лякають ним українців ті ж таки російські і проросійські націонал-шовіністи, хоча вони це роблять також із власного переляку втратити свій вплив на Україну. В словесній риториці, з маніпуляцією термінами націоналізм, фашизм легко збити свідомо не підготовлену частину українського суспільства зі шляху здорового осмислення національної ідеї, посіяти до неї негативне ставлення, а ще гірш негативне до носіїв такої ідеї, як це наприклад до об’єднання «Свобода». І це таки дає свої наслідки. Тенденційні схиляння до нюансів таких окрасок свободівців трапляються і серед українських свідомих кіл. Пасивно, здалеку споглядаючи на їхні дії, приписуючи їм своєрідний поведінковий радикалізм, вичікують того: як то вони будуть вести себе в парламенті. Хочу сказати прихильникам такої думки, що їхній радикалізм ? не у їхній поведінці, а в проголошенні принципових безкомпромісних високогуманних засад державобудівництва. А рішучість, чи як любимо висловлюватись, радикалізм належить уже нам усім, свідомим українським масам. Позиція, ? ви виступайте, боріться, ? а ми будемо зі сторони дивитись – нікчемна, перемоги не принесе. Будучи під багатовіковим національним гнітом українська ментальність втратила свою активність і наступальність, набувши пасивного, оборонно-плаксивого характеу, який і керує нашою психікою у нашій державотворчій діяльності. Виходячи з цього, що політичні гасла національного визволення, які панували в Європі, в тому числі і в Україні ще в минулому і позаминулому століттях, і які привели ряд європейських народів до державного самоутвердження, в Україні не здійснились. Тому і виходить певна політична розбіжність – Європа на ґрунті суверенних націй здійснює процеси інтеграції, а в Україні гасла національного самовизначення і надалі актуальні. Враховуючи неоімперські зазіхання північного сусіда, з його не тільки прихованою, а й відкритою боротьбою за ліквідацію держави і української нації взагалі, ідея національного самоутвердження загострюється. Нинішній світ у координатах кожної держави – це «вавилонське стовпотворіння» і Україна в цьому не виняток. Але, за природними законами, кожна держава представляється тією нацією, тим народом, якого культура, мова, традиція – вся духовна сфера лежить у фундаменті цієї держави, уособлює її. І він, цей народ, повинен нею опікуватись ? розвивати і захищати. А всі інші народності, як потенційні учасники даного життєвого процесу, дружно вливаються в цей потік, будують спільну хату. Хоча рух світового капіталу, економічна інтеграція – це процеси поза національні, але вони втілюються національними державами, при тому організаційно сильними і, насамперед, для користі цих держав та їхніх народів. І це явище закономірне. А що в Україні, коли правляче еліта, олігархат, та ж «п’ята колона», не зацікавлені в розбудові української держави, бо зрештою вони у значній кількості не українці? То хто ж повинен виступати гарантом нашої держави? Представники п’ятої колони, носії інтересів інших націй чи все ж народ український, який розумом, серцем і власною кров’ю віками відстоював право на своє самоутвердження?! Ось одні із проявів такого антиукраїнства. Ще не встиг сформуватись новий парламент, ще тільки но ВО «Свобода» вступила на шлях державного законотворення, як ті затерті українофобами гасла ? націоналізм, фашизм знову виригнулись на голови тих що несуть здорову українську ідею. На радіо «Ера» ? доморощені українофоби з партії Регіонів уже охрестили нову парламентську «Свободу» тими ж гаслами – націоналізм, фашизм, в телеефірі представника держави Ізраїль, ? «…беспакоїт что ви рвйотесь к власті», ? це звернення до О. Тягнибока. Але чи заспокоїла аргументована відповідь О. Тягнибока опонента?! І як це сприймати українському глядачеві в своїй державі, коли так дозволяють собі говорити всі ті, хто, жируючи на цьому ж українцеві, не зацікавлений в існуванні української суверенної держави? Розікравши, розкупивши фабрики, заводи і чекаючи ще на привласнення землі, планують зігнати українців на маргінес життєвих процесів, прирікши їх на зникнення з лиця землі, а українську землю підготувати для якихось новітніх обітованих територій. Отже від такої національної катастрофи можуть врятувати нас тільки активні українські патріотичні сили, які здатні згуртувати народ, поставити опір всяким зовнішнім і внутрішнім антиукраїнським зазіханням, а це ж і є ідеологія націоналізму. А отже нам усім, сущим в Україні, потрібно дуже ретельно розібратись в понятті український націоналізм, заглянути поза зовнішні темні його імперсько-шовіністичні чи глобалістські окраски, а зануритись в зміст, черпнувши від теоретиків українського націоналізму, навіть висловів комуністичних вождів, усвідомити нинішню українську реальність, як продовження тієї віковічної боротьби за незалежність, яку ми маємо довершити уже в нинішніх умовах, на парламентському рівні. Збагнути націоналізм як програму державотворення, характерну для всіх держави світу, де народ вільно, на демократичних засадах, розвивається, будує і захищає свою державу. Націоналізм – це не догма; ми нині сущі в Україні творимо свій нинішній націоналізм, як протистояння чужому поглинанню України і утвердження себе на своїй землі в сучасному глобалізованому світі. І втілювати це має кожен український громадянин – патріот, націоналіст – людина високого морального рівня, здатна до найвищої жертовності – власним життям, задля свого народу, нації, держави. Останні вибори показали, що ідея національної державності все більше і більше захоплює народні маси на всій території України, народ починає усвідомлювати себе господарем на своїй землі, здатний збудувати міцну багату державу і порядкувати у ній. То хто ж повинен керувати українською державою?!
|
22 липня 2013
|
Нове явище у культурно-духовному житті Львова Степан Івасейко Уже минув рік від того часу, коли вперше у Львові, у церкві св. Івана Хрестителя, що на вулиці Кобилиці, 13 (бічна вул. кн. Ольги) було проведено фестиваль пісенних купальських традицій, який сколихнув не тільки парафіяльну, а і загальну львівську громаду творчим розкриттям неповторного самобутнього пісенного багатства нашого краю. І ось цього року, 14 липня, після закінчення посту Петрівки, свято повторилося, набуваючи ширшого, масштабнішого розмаху, перегукуючись з Львівським багатолітнім фестивалем «Велика коляда». А започаткував, втілив цю ідею і надав її статусу фестивалю настоятель цієї церкви отець Іван Коломієць. Ще з далекої давнини, пізнаючи закони природи і всесвіту, занурюючись в глибини свого духовного єства, творив український народ свою духовну культуру, втілюючи її у незбагненної краси і поетичності обрядово-пісенні дійства, що надавали буденній життєвій реальності особливого духовного осмислення – бачити себе і свою працю у поєднанні з вищою духовною сутністю ? Творцем. Так появлялись щедрівки, колядки, веснівки петрівки, купальські і інші обрядові пісні ? вищі естетичні виразники його земного життя. Усвідомлюючи свою хліборобську працю, як співпрацю з Творцем, покладаючи на нього надію і подяку за вирощення і дозрівання, хлібороб шукав і відповідних форм подяки. Отак і створювались віковічні обряди, традиції. З приходом Християнства, з його високими моральними законами, з вищим розумінням Господнього начала, давні народні традиції, що творили і об’єднували український народ впродовж всієї його історичної ходи, не зникли, а набували нового глибшого осмислення, стаючи кореневою системою нашого національного буття І сьогодні вони – ці віковічні звичаї і обряди в поєднані з християнством становлять те неоціненне національне коріння, лише на якому може розвиватись дерево української самобутньої культури, української національної державності, даючи нам силу для об’єднання такої нині духовно розділеної української нації. І ось настоятель згаданої церкви отець Іван Коломієць, осінившись такою благородною ідеєю – відновлення давніх духовних традицій, поєднання їх з сучасністю, в минулому році, зробивши перший крок, у цьому повторив, втілив у життя це нове явище – фестиваль духовної і народної купальської пісні, поєднуючи цим релігійну і народну пісенність, намагаючись надати цьому заходу відповідної усталеності. Хоча розподіл творчості на релігійну і народну є умовний. Уся творчість релігійна чи світська народна – всі вони духовні, бо народжуються вони з потреб вищого духовного осмислення національного буття, приходять на світ у момент особливого божественного стану людської душі щоб прославити і виявити сою любов до Творця, до ближнього, а юним в купальську ніч розкрити своє палке серце у священних почуттях любові до того єдиного чи єдиної, з надією на щасливу долю у парі, про що співається в купальських піснях. Створюючи таке свято у своїй церкві отець Іван, за підтримкою диригента хору «Слов’янка» Василя Стефановича, а також і інших ентузіастів, запросив на цю подію сімнадцять хорових колективів не тільки зі Львова, а і з інших міст і сіл Львівщини – з Червоногруда, Золочева, Оброшена, Зимної Води і ін. Усе це надало цьому фестивалю масштабнішого виміру – наразі обласного, але я вірю що він переросте як і «Велика Коляда» ? у загально-український. У заздалегідь визначеному порядку змінюються на сцені хорові колективи, лунають пісні релігійні і світські, розкривають поетичну душу українського народу у всіх його життєвих проявах – в любові до Бога, до рідного краю, палке юне кохання, а часом і жартівливу, що завжди оживляло всіх присутніх. Ну і як тут не обійтися без купальського вінка – цього одвічного українського символу продовження роду. Він витав у висотах церкви, над головами всіх присутніх, осіняючи їх якоюсь таємничістю, казковістю цього купальського дійства. Свято тривало довго. Барвисті національні строї, багате гармонійне звучання людських голосів, натхнені обличчя хористів мимоволі повертали нас в ту казку оспіваної купальської ночі з її чарами і надією, в які задивлялася і задивляється українська юнь усіх поколінь. На завершення, зведеним хором прозвучала «Молитва за Україну» Миколи Лисенка. Щира мелодійна молитва до Бога – «Боже Великий Єдиний нам Україну храни…» сколихнула груди всіх присутніх і у нинішній складний для України час линула благанням до Бога про заступництво за нашу культуру, мову, за утвердження національної самобутності України на її рідній, Богом дарованій землі.
|
22 липня 2013
|
За Родіну, за Гітлера! Дивізія 'Галичина' брала участь у битві під Бродами. А чим займалися російські дивізії? Наприклад, козаки.
УНІАН
Юрій Винничук
5 липня 2012 р. Рада ООН з прав людини ухвалила історичну резолюцію про право на свободу слова в інтернеті. А ще рік перед тим у Женеві на 102-у засіданні Комітету ООН з прав людини було прийнято наступне обов'язкове рішення: 'Закони, які переслідують висловлювання думок стосовно історичних фактів, несумісні із зобов'язаннями, які накладає Конвенція на держави, що підписали її, щодо захисту свободи слова і свободи висловлювання думок. Конвенція не дозволяє жодної загальної заборони на висловлювання помилкової думки або неправильної інтерпретації подій минулого'. Що це означає? А те, що навіть переслідування за заперечення Голокосту є неприпустимим для країн, що підписали Конвенцію з прав людини. Дивно, що демократичні ЗМІ 'не помітили' цього сенсаційного документу. 'Мислю – отже існую', – сказав Декарт. А я уточню: помиляюся – отже мислю. Нормальна річ помилятися. Але одна річ помилятися через недостатнє володіння матеріалом, а друга – навмисне спотворювати історичні факти або ж свідомо вилучати щось, що тобі не до вподоби чи не вкладається у твою концепцію. Депутат Партії регіонів Вадім Калєснічєнка розіслав днями нардепам цілу бібліотечку книжечок про 'пасобнікав нєофашистов'. Аякже – тема ж така гаряча! Нема гарячішої. Те, що продукти в Україні дорожчі, ніж на Заході, не тема. Те, що й ліки дорожчі інколи в десять разів – теж не тема. І те, що наживаються на цьому саме брателли Вадіка – теж не тема. А от фашизм – це якраз те. Нагадаю, що це ми вже проходили у 2004, коли Ющенка малювали на бігбордах у формі гітлерівця з піднятою рукою. Однак 'пасобнікав' фашистів Вадік бачить якось дуже однобоко. Він чи то соромиться, чи то завдання такого не мав, але чомусь уникає ширшої розмови про російських 'пасобнікав'. А тим часом українцям до росіян, як до неба рачки. Ось яку статистику подає історик Вадим Махно: '20 советских граждан стали русскими фашистскими генералами; 13 советских генералов и комбригов; 3 генерал-лейтенанты: Власов А., Трухин Ф., Малышкин В.; 1 дивизионный комиссар: Жиленков Г.; 6 генерал-майоров: Закутный Д., Благовещанский И., Богданов П., Будыхто А., Наумов А., Салихов Б.; 3 комбрига: Бессонов И. Богданов М.; Севостьянов А.' І це не рахуючи білогвардійських та тих, що отримали генеральські звання вже у німців. 'Я нарахував на службі у Гітлера, – розповів В. Махно газеті 'Експрес', – 19 генералів-євреїв, 10 генералів-українців і 155 генералів-росіян. А командувати було ким! Якщо підбити підсумки, то сучасні російські науковці вважають, що у складі Вермахту (військ СС, допоміжної поліції і самооборони) служило 500 – 600 тисяч росіян! І, зважте, близько 250 тисяч українців'. Правда, українцями їх вважати можна умовно, бо, коли з концтаборів почали випускати мешканців окупованих теренів, українцями записувалися й росіяни з Курщини, Брянщини, Орловщини й Дону. Ці люди не знали і не розуміли української мови. Загалом на боці німців українці складали 10-15%. 'Галичина' була єдиною українською дивізією СС. Російських дивізій СС було 7 і одна змішана російсько-німецька! Першою есесівською частиною, сформованою в Україні, було севастопольське відділення 'русской криминальной полиции'. Город-гєрой виправдав свій титул: кожний 8-й севастополець служив німцям, а не кожний 30-й, як загалом по Україні. Росіяни та їхні українські блазні витворили справжній міф довкола Другої світової війни. Виходить, що це лише росіяни звільнили Європу від фашизму. А от прибалтійські та деякі кавказькі народи, кримські татари і західні українці стріляли в спину. Але насправді половину усіх східних легіонів вермахту складали росіяни. Кремлівські прихвостні чомусь взагалі не згадують Русскую Освободительную Национальную Армія (РОНА), яку організував авантюрист Броніслав Камінський на Брянщині та Орловщині. У 1944 році РОНА бере участь у придушенні Варшавського повстання, відзначившись небувалим звірством щодо цивільного населення. Навіть самих німців убивства та грабунки вивели з рівноваги, і Камінський постав перед трибуналом СС та був розстріляний. Цікаво, що цей факт розстрілу німецькі генерали наводили у своє виправдання на Нюрнберзькому процесі. Дивізія 'Галичина' брала участь у битві під Бродами. А чим займалися російські дивізії? Наприклад, козаки. Ці мали дуже почесне завдання виловлювати українців, які ухилялися від примусової відправки в Німеччину, а потім конвоювати їх. При цьому утікачів розстрілювали на місці. А ще грабували продукти на селах та воювали з партизанами. Ну, і звісно ж палили села, які запідозрено у контактах із партизанами. Коли ж німці почали відступати, то й тут згодилися гарні російські вояки – вони палили села уже просто так, при відступі. І щойно на Волині цим русскім витязям дали відсіч партизани УПА – вони їх почали нещадно вбивати. Так що до Галичини дійшли уже не дивізії та бригади, а лише кілька полків. То хто ж кому стріляв у спину? Колаборанти були й серед євреїв. 'Наряду с Еврейскими комитетами в гетто были созданы Еврейская вспомогательная служба правопорядка, которая подчинялась местным руководителям СС и полиции, – пише В. Махно. – Самыми крупными из них были подразделения еврейской полиции Львова – 750 человек. Начальник Дубровицской городской украинской вспомогательной полиции Ровенской области К.Коваленко, активный участник 'решения' еврейской проблемы в Ровенской области, казнён в 1950 г. под своей настоящей фамилией Хаим Сегал. Одессит Карцев, организовавший банду коллаборантов из 60 человек, казнён в 1947 г. под настоящей фамилией Гершман. Русский старший полицай Иванов, активный ликвидатор евреев в Смоленске, казнён под своей настоящей фамилией Фридман'. А у Криму? Гадаєте там лише татари були колаборантами? Ні, росіяни теж співпрацювали. 'В местечке Тавель Симферопольского района в декабре 1941г. сформирован казачий (русский) разведовательно-диверсионный отряд – первое коллаборационное формирование Крыма, – пише В. Махно. – 11-й полевой армией в феврале 1942 года в г. Симферополе был сформирован 5-й Казачий (русский) эскадрон Вермахта Таким образом, по состоянию на март 1942 года, в Крыму на службу немцам перешло около 25-30 000 человек'. Але! Татари та місцеві вірмени й німці складати тільки трохи більше половини, а решта – росіяни. Після звільнення Криму і після депортації кримських татар, греків, болгар та вірмен, в Криму за колабораціонізм було засуждено 2 882 осіб. В тому числі: росіян – 1917, українців – 340, циган – 311, євреїв – 17. Сама ж УПА ніколи не була галицько-волинською. Бійцями УПА було чимало українців з усіх регіонів, ба навіть в УПА воювало 3 000 російських козаків, 3 000 бійців Туркестанського легіону і до 1000 осіб з кавказьких частин Вермахту й поліції. По війні з совєтською владою воювали не тільки українці і прибалтійці. 'В Орловской, Брянской и Курской областях РСФСР до начала 1951 года под именем 'Зелёная армия Роздымахи' действовали остатки РОА, РОНА, РННА и частей 'Русской народной стражи' и полиции. В Белоруссии антисоветские отряды действовали до 1956 года'. Отакі цікаві відомості можна почерпнути з книжки Вадима Махна 'СПРАВОЧНИК. Полный перечень ОБЪЕДИНЕНИЙ и СОЕДИНЕНИЙ 3-го Рейха из граждан СССР и эмигрантов, а также из жителей Прибалтики, Западной Белоруссии и Украины'. Коли, товаришу Вадік, почнете його розсилати нардепам?
Юрій Винничук |
5 червня 2013
|
Спалах єства Переможці 'Україна має талант' цього року гурт 'Лісапєтний батальйон' вразили незакомлексованістю, відкритістю, щирістю, безпосередністю, талантом. Дивуюся, чому до сих пір не було помічено Наталію Фаліон спеціалістами? На ній в колективі, фактично, все тримається. Вона і співак, і слова пише, і музику. В її поведінці жодної вульгарності, живий народний гумор, дотепність, влучність вислову. Чудесний спів. Недаремно своїми виступами цей колектив сколихнув і старших людей, і молодь. Їхнє благородство і висока духовність проявилися в намірі побудувати церкву у рідному селі П'ятничани за отриману премію 1 млн гривень. Ця подія ? виступи і перемога 'Лісапетного батальйону' ? це ніби шпарина, через яку підглядаємо силу, талант і могуть нашого народу. Якщи ми таки втримаємо державу Україна, цей народ, позбувшись з часом страху та закомплексованості, стане великою культурницькою потугою у світі. |
3 червня 2013
|
|
4 грудня 2012
|
Відкрите звернення до президента України
Президентові України Януковичу В. Ф.
Голові Верховної Ради України Литвину В. М.
Головному
редактору часопису Горлову А.Ф.
Відкрите звернення львів'ян проти чергового гидкого виступу щодо української мови Шановні панове!
Нації помирають не від інфарктів, Спочатку їм відбирають мову Ліна Костенко
Глибоко обурені публікацією гр. Т. Маслової з населеного пункту Добропілля Донецької області в газеті «Голос України» від 09.11.2012 р. (с. 13) під заголовком «Грамотна мова звучить з вуст одиниць». В ній гр. Маслова Т. принижує українську мову і нахабно ображає весь український народ, називаючи нашу українську мову «діалектом, що склався протягом багатьох століть». Тим самим вона підтримує ганебну концепцію російських шовіністів, які по-валуєвськи твердять, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может», і що українська мова є тільки діалектом російської. Це абсурд, бо українська мова є однією з найдавніших мов людства. Про це пише російський вчений Михайло Красуський в науковій роботі «Древность малороссийского языка», яка 21 грудня 1879 року пройшла російську самодержавну цензуру і була опублікована у 1880 році: «Занимаясь долгое время сравнением арийских языков, я пришел к убеждению, что малороссийский язык не только старше всех славянских, не исключая так называемого старославянского, но и санскритского, греческого, латинского и прочих староарийских». Автор публікації і редакція, мабуть не знають, що багато слів в українській мові і санскритській мають спільне коріння, бо предки індійців до великого переселення народів жили на території України. І автору публікації, і редакції варто знати, що М. Красуський пише далі: «Не будем удивляться и нашим родным эрудитам, для которых малороссийский язык почти не существует… колыбелью арийских племен была не Средняя Азия, но так названная Сарматская долина, или Славянская; следовательно, на этой равнине по настоящее время ЖИВУТ Малороссы… известно, что новгородское наречие наиболее подходит к малороссийскому… древняя индийская цивилизация из первобытного языка произвела санскритский, который уже вовсе не считается (как прежде) отцем всех арийских. А, так как культура мало повлияла на малороссийский язык, то не удивительно, что он сохранился более других… Если когда-нибудь нескоро осуществится мысль о всеобщем славянском языке, то малороссийский первый перед всем имеет на это право, так как это язык коренной, и потому-то все славянские лучше его понимают, нежели другие… все сказанное мною, кажется, не позволяет усомниться в том, что как малороссийский, так и русский (преимущественно народный) языки развились самостоятельно... и что первый из них, господствуя в центре славянского мира, наименее между всеми старыми и новыми арийскими подвергся искажению». Крім того, редакції газети «Голос України» необхідно знати, що в Парижі у 1934 році відбувся конкурс мов за семантикою (смисловим значенням) і словниковим запасом. Тоді перемогли три мови: фарсі, французька і українська, а «великий, могучий язык» навіть не увійшов у десятку мов світу. У 1991 році аналогічне оцінювання мов провело ЮНЕСКО. Українська мова знову увійшла трійку найбагатших і досконалих мов, а російська мова знову опинилася на старих позиціях. Знаменитий лінгвіст Мілош Вернгард за мелодійністю відзначив три мови: італійську, іспанську й українську, і, якби не сполучення звуків «тк», «пх», «тх», то він би, за його словами, українську мову назвав першою. Звертаємо увагу, що в англійський енциклопедії в статі «англійська мова» професор Річард Уілсон пише: «Англійська мова походить від мови, яка панувала на півдні Русі». Тобто на українській території. Мусимо нагадати і словник російського вченого Даля, де написано: «в русском языке – 50 тысяч слов иностранного происхождения». Слово «хлеб» не може бути російського походження, бо винахідниками хліба є українці, а слова «актор», «астра» – іноземного походження. Вимагаємо від редакції газети «Голос України опублікувати наше звернення, офіційно вибачитися і покарати відповідального за випуск номера. Щодо авторки, яка, мабуть, також має себе за «русского эрудита», то на неуків-шовінюг ми не ображаємося. Прийнято на зборах львів’ян 18.11.2012 р. За дорученням зборів підписали: Шпіцер Василь Іванович, кандидат технічних наук, старший науковий
співробітник, м. Львів, вул. Івана Франка, 23, кв. 30, 79007, тел.. Шеремета Петро Максимович, член-кореспондент УНГА, Почесний розвідник надр
України, м. Львів, вул. Шевченка, 362, Перепічка Євген Васильович, доцент, к. т. н., м. Львів, Гомзяк
Андрій Степанович, журналіст, м.
Львів,
|
4 грудня 2012
Ніч державностіЛіна КОСТЕНКО
Півстоліття тому Євген Маланюк означив стан України в історії як «Ніч бездержавності». Бо таки ніч, то українці й поснули. І наснилася їм держава. Молода, незалежна, демократична. Зі своїм прапором, і гербом, і державною мовою. Всі її люблять, всі поважають. Земля родить, економіка розвивається. Президент обраний всенародно, депутати чесні, суди справедливі. Ані тіні корупції. Культура в розквіті. І все це дісталося задарма, просто вломилося від розпаденого Союзу. Тільки хто ж це там співає вночі: «Не спи, моя рідна земля, прокинься, моя Україно»? А, це ж той гурт «Мандри», Хома невсипущий, постукайте йому в батарею, людей побудить. Але від нього вже не залежить, — коли пісня гарна, то вже й сама в душі відлунює: «Це дивляться з темних небес загиблі поети й герої». І що ж вони бачать з тих темних небес? А бачать вони велику й прекрасну країну, найбільшу в Європі — понад шістсот тисяч квадратних кілометрів (Франція — до п’ятисот з половиною тисяч, Німеччина й того менше). А клімат, а земля! А природні ресурси! А «лани широкополі, і Дніпро, і кручі»! А «село, і серце одпочине»! А «хрущі над вишнями гудуть»! А «грає синє море»! І «на оновленій землі» «врага» немає, «супостата», а люди вільні, совісні й роботящі! Так, це та земля, це та країна, за яку ви боролися і за яку ви загинули. У повстаннях і війнах, у в’язницях і депортаціях, у Сибіру, на Колимі, на Соловках, у Сандармосі. Скрізь, де зарівняні ваші могили. Це Україна, яка була вам дорожча від вашого життя. Тільки чому ж вона тепер така занехаяна? Чому така зневажена, окрадена і залежна на 21-му році Незалежності? Де поділися люди, було ж 52 мільйони! Чому тривалість життя менша, ніж у Гондурасі? Чому молодь полишає Україну? Вам там з небес видно покинуті села, по стріхи у бур’янах. Отруєну Чорнобильську зону. Наші забуті і сплюндровані святині. Безпам’ятні русифіковані міста, привласнені ліси й угіддя. Береги, забудовані елітними котеджами, брутально відняті у людей. Колись був «глитай, або ж павук», а це що за нові павуки — «олігархи»? Яким правом вони опосіли цю землю і висотують її надра?! І що це за нова каста — «мажори», що цинічно й безкарно чавлять людей?! Коли це було в Україні, щоб безпритульні діти тинялися по вокзалах, ночували у підвалах і каналізаціях? Щоб розцвітала наркоманія і проституція, торгівля людьми та їхніми органами? Чому правоохоронці рекрутуються у бандити? Чому вбивають журналістів? Чому й досі не покарані вбивці Гонгадзе?! Чому шарикови засіли в парламенті і прикидаються депутатами? Чому силові міністерства в руках людей, які без году неділя громадяни України? Чому державні інституції здійснюють антидержавну політику? Хто пускає під укіс нашу культуру, освіту, наш рух до Європи? Чому опозиційні політики опинилися за гратами? Чому по наших вулицях крокує той самий Ленін? Чому так густо Героїв України, коли Україна в такому занепаді?! Це за таку Україну ви гинули, поети й герої?! Чи, може, нація спить і їй під ранок сняться кошмари? То розбудіть її з темних небес, щоб не було так, як попереджав Шевченко: «І в огні її, окраденую, збудять». Бо тоді вже буде запізно. Отож Маланюк написав «Ніч бездержавності», коли не було держави. А виявляється, що і з державності теж можна зробити ніч. То чи не час вже писати «Ніч державності»? Втім, у нас буває і день — щороку День Незалежності. І щоразу до цього дня влада робить якийсь подарунок. То авіа-шоу над Скнилівським аеродромом, то Ново-Богданівські феєрверки, то аварію на шахті ім. Засядька. Цього року подарувала закон «Про засади державної мовної політики». Провела його так віртуозно, в такий шулерський спосіб, розвівши опозицію «как котят», аж сама замилувалася: «оцените красоту игры». Що ж, оцінили. Найвищий імперський бал. Цей закон увійде в історію як ганебна тріада — Валуєвський циркуляр, Емський указ і Закон гамадрилів, підписаний президентом. До речі, саме в ці дні наступного року — 150-літній ювілей Валуєвського циркуляра. Свою лепту внесли й комуністи: до Дня Прапора пропонують скасувати державний прапор і герб. Теж непоганий подарунок до Дня Незалежності. Також до цього дня по амністії дарують свободу кримінальним злочинцям. Однак лідерів опозиції не відпустять. Один соціально небезпечний — навіть у тюрмі книжки читає. А друга то взагалі жах — б’є вікна, розламує ѓрати, дарма що мініатюрна, троє здоровенних мужиків не могли скрутити. Тюремщика так побила, третій місяць в синцях ходить. Ви там погляньте з темного неба, — чи не літає десь у піднебессі надувне серце? Це опозиція так відзначила річницю ув’язнення свого лідера — запустила в повітря біло-червоні кульки. Дуже ефективний спосіб. Хай сидить у в’язниці, а ми тут будемо бульки, вибачте, кульки пускати. А заразом вже й подивіться — десь там літає і серпантин липучки, на яку в Мухоловці, чи то пак, у Мухолатці налипла інтелігенція, що прибула до президента уклінно просити, аби не підписував єзуїтський закон. А це вже персонально для вас, загиблі поети й герої. Той, хто у нас замість віртуального мера, теж підготував подарунок — пообіцяв відкрити «Парк пам’яті борців за свободу і Незалежність України». Щоправда, той парк заклали давно, ще до Десятої річниці, одинадцять років тому. Боюсь, що там уже й металеві літери покрали. Раніше День Незалежності відзначали військовим парадом. А ниньки буде Парад вишиванок. Надзвичайно яскраве дійство, особливо з огляду на становище країни і атмосферу в суспільстві. Очолить парад, очевидно, колона кровосісів з борцем з папєрєднікамі у вишиванках принципово партійного синього кольору. Також відбудеться Всеукраїнський фестиваль морозива, «Перегони на офісних стільцях» і «Ярмарок інтелектуального капіталу». Видно, за 21 рік Незалежності так надбали інтелекту, що пора вже ярмаркувати. А щоб хто не здумав протестувати біля Українського дому, — на Європейській площі розмістять величезний квітник, ніде ногою ступити. Якщо ж, все-таки, з’являться якісь порушники спокою, то на це є спецпризначенці, «Беркути» й «автозаки», — оцініть красоту терміну. Вас возили у воронках, гнали по етапу, тепер в Україні вдосконалений транспорт — авто для заключенных. Навіть не ув’язнених, а відверто, без церемоній, на перспективу, — заключенных. Йдеться ж бо до спільного економічного простору, митного, культурного й некультурного. Дезінформаційний простір і так уже спільний. Так що «Не спи, моя рідна земля, прокинься, моя Україно!», якщо не хочеш, щоб тебе й надалі кошмарило. 19 серпня 2012 року
|
24 серпня 2012
|
Cело Нижня Велесниця (До 1939 року – Велесниця долішня) Україна, Івано-Франківська область, Коломийський район Виноградська сільська рада Адреса ради: 78220, Івано-Франківська обл., Коломийський р-н, с. Виноград, вул. Українська, 22 , тел. 6-25-49 Поштовий індекс села : 78221 Телефонний код: +380 03433 Площа: 16, 86 км2 Населення: 361 ч. Густота населення: 21,41 осіб/км2 Координати: Географічні координати: 048.725 0024.752
Розташування: Село Нижня Велесниця знаходиться південний схід (24 км) від Івано-Франківська, на північний захід (32 км) від Коломиї, на захід (7,2 км) від смт Отинії, на півн. схід (16,6 км) від Надвірної. На південь від села Нижня Велесниця лежить село Гаврилівка, на південний захід ? Волосів, на північ – Камінне, на північний схід – Виноград, на схід – Баб’янка та Струпків. Забудова села тягнеться вздовж долини річки Велесниця. Землями села на заході паралельно р. Велесниці протікає річка Ворона, на сході – річка Стебник. Річки Велесниця і Стебник є правими притоками річки Ворона. В селі є початкова школа (зараз – філіал Виноградської середньої школи), клуб, фельдшерсько-акушерський пункт (ФАП) і церква Святої Покрови Української автокефальної православної церкви.
Походження назви села. Колись (це усний переказ, дату встановити важко, а може і неможливо) жерці Бога Велеса, покровителя мистецтва, пастухів і волхвів [8], в лісі, який тепер називається Запуст, недалеко річки Стебник, побудували капище (святилище) Бога Велеса. Недалеко капища, вздовж річки, названої Велесницею, виникло і поселення з аналогічною назвою. Кажуть, що статуя Бога Велеса стояла також на одному з пагорбів на березі річки Велесниця. Однак пізніше (може під натиском християн) жерці відійшли далі в гори по течії річки Велесниці і у її верхів’ї заснували нове капище. Коло нього виникло нове поселення з назвою Велесниця. Для відрізнення цю Велесницю стали називати верхньою (гірною), а нижню – долішньою. Після 1939 року назву Велесниця долішня змінили на Велесниця нижня. Радянські чиновники боялися незрозумілих слів (долішній, ватра, кріс тощо). За вживання таких слів можна було навіть поплатитися свободою.
Історія. Відомостей по час заснування села не знайдено. Сама назва, яка походить від імені дохристиянського Бога Велеса, наштовхує на давнє походження села. Є повідомлення у статті про село Виноград лісний [6] про знахідку кам’яних сокир доби бронзи на території села. Це може засвідчувати велику давнину проживання людей на цій території, зручній наявністю річок та лісів. Відомість в [1] про напад селян с. Камінне, Велесниця, Гостева, Волосівської слободи і Ляцького на маєтки Александра і Андрія Березовських в Перерослі (1648 р.) і там же ж скарга Андрія Голинського, власника частини маєтків с. Перерісль від 6 серпня 1649 року на селян засвідчує існування села в 1648 році. В географічному словнику польського королівства за 1893 рік [9] стверджується, що за часів Речі Посполитої село належало королю (оренди Братківці (dzier?awy Bratkowce) в землі галицькій). Документально 27 листопада 1687 року Ян ІІІ (Jan III) дозволив Альбертові Косові (Albertowi Kosowi), буському земському судді назавше відмовитися від королівського добра – села Велесниця на користь Юзефа Потоцького (J?zefa Potockiego), старости Коломийського. В цьому ж словнику [9] наводяться такі дані про село на 1893 рік: 31 будинок, 145 мешканців (139 греко-католиків, 3 ізр., 3 інших віроісповідань). Парохія греко-католицька у Винограді. У селі є церква і однокласна школа.
Освіта. В рішенні шкільної крайової ради у Львові (Rady szkolnej krajowej we Lwowie) від 14 вересня 1894 року [4], спрямованого на впорядкування фінансування існуючої в селі однокласної народної школи, згадуються також подібні рішення від 31 травня 1892 року і 27 липня 1875 року. Отже, можна вважати, що у 1875 році школа уже була. Можливо була і раніше. Школа знаходилася у звичайній сільській хаті під соломою. Це була школа з українською (тоді ? руською) мовою навчання. Рішенням цієї ж крайової шкільної Ради у Львові від 24 червня 1909 року [4] у верхній частині села, де мешкають мазурські осадники, створюється також однокласна народна школа з польською мовою навчання. У рішення вказується, що питання про приміщення школи буде вирішуватися окремо. Є відомість, що таке приміщення уже було побудоване в 1906 році. Це було досить велике приміщення під бляхою. Вчителем у школі була дочка панського управителя Качмаркевича Софія Регуцька. Від початку 20-ого століття до закінчення другої світової війни (більше 30 років) директором і вчителем в українській школі був уродженець м. Надвірна Скорупський Іван Юрійович. Після війни радянською владою він був засуджений до 10 років каторжних робіт нібито за сприяння мобілізації українців в дивізію «Галичина». Пізніше був реабілітований, повернувся в село, де і помер. В 20-тих і 30-тих роках ХХ столітя в школі з українською мовою навчання другою мовою була польська мова. Відомостей про давніші школи знайти не вдалося, хоч напевно якусь освіту жителі села отримували.
Ще однією формою освіти селян та залучення їх до
культурницької діяльності були читальні Просвіти. З листа священника Володимира
Левицького до канцелярії Просвіти у Львові [5] випливає, що читальню Просвіти в селі заснували в 1908 або 1909 році. Вона працювала напевно неста
Церква. Стара церква стояла там,
де зараз стоїть нова. Вона була значно менша за нову. Коло неї був цвинтар.
Пізніше цвинтар перенесли на нове місце, де він є і зараз. На старій церкві
були залишки пожежі. Одного року на село напали татари. Багато людей замкнулося
в церкві. Тоді татари підпалили церкву. Однак скоро змушені були втекти і люди
погасили вогонь. У цій церкві за свідченням старожилів (Дуб’як Микола
Михайлович, нар. 1989 року) зберігалися кості велетнів. Нову церкву побудували
в 1913 році. При будівництві стара церква залишалася всередині новозбудованої.
Потім її розібрали. За радянського часу комуністи сіл Нижньої Велесниці і
Винограду
Пам’ятні місця села. Пам’ятник ліквідації панщини. Коли в 1848 році ліквідували панщину в Австро-Угорській імперії, громади сіл Галичини відзначили це своєрідними пам’ятниками: в землю закопували знаряддя праці, а над захованням ставили хреста. Коло хреста садили дерева. Зберігся такий пам’ятник і у Нижній Велесниці. Він мав вигляд чотирикутника, по вуглах росли чотири липи, а всередині пам’ятний хрест. За Радянського Союзу до цього пам’ятника було мало шани. Хтось з урядовців навіть зрізав дві липи. Після 1990 року пам’ятник відновили. Навколо нього зробили огорожу. Вигляд пам’тника ілюструє фотографія.
Походження назв околиць села, лісів, полів.
Маскалівка. Російське військо (москалі) йшли на Угорщину, мабуть на допомогу австрійцям в боротьбі з угорськими повстанцями. Було це в 1848 році. Його відділ переходив тоді через село Велесницю долішню і мав там постій. Один солдат (москаль), родом з Дубно (Рівненщина, яка була тоді під москалями, в складі Російської імперії) сподобав собі вдовичку. (Інший варіант – москаль був родом з-під Москви, де протікає річка Дубна. Перший варіант більш правдоподібний і ширше підтверджується.) Вони сподобалися одне одному і москаль пообіцяв жінці втекти з війська підчас повернення з Угорщини та прийти до неї разом жити. Так він і зробив. Якийсь час таємно жив у жінки. Одного разу він зробив їй гарні різьблені ярма на волів. Ці ярма побачив поміщик (пан), вони йому сподобалися і він почав виясняти у жінки, де вона їх купила. Вона сказала, що у Станіславі на базарі. Пан відправив свого управителя (жонца) в неділю на базар. Однак виявилось, що подібних ярем ніхто ніколи не продавав. Тоді пан знову почав випитувати жінку про походження ярем і вона призналася про свого постояльця. Надалі пан часто замовляв у нього різьбярські вироби, дуже його вподобав і коли ліквідували панщину та наділяли селян землею, пан виділив своєму улюбленцю великий шмат землі (десь коло 80-100 моргів, тобто 46-58 гектарів). Надалі ця околиця отримала в людей назву Маскалівка. Ця назва тримається до цього часу. Треба зазначити, що своїх дітей з жінкою у москаля не було. Не підтверджується також походження прізвища Дуб’як родини москаля від того, що він родом з Дубно (Дубняк ? Дуб’як). У [2] за 1772 рік згадуються Томаш, Федір, Василь Дуб’яки. У [3] в описі господарств села Велесниця долішня за 1820 рік згадується Іван Дуб’як. Тобто, в 1848 році таке прізвище в селі вже існувало. Делятин. У Велесниці долішній жило мало людей. А землі було багато. Тоді власник села, який мав також власність у Делятині, вирішив переселити звідти кілька родин до Велесниці. Вони поселилися недалеко двору. Тепер ця околиця називається Делятин. Ворониця. Так називають ліс, який росте в долині ріки Ворона. Ця річка бере свій початок в Карпатах. У цій же ж долині паралельно річці Ворона протікають ще дві річки. Їх часом так і називають – перша, друга і третя ріки (в поряду їх розташування, якщо іти з Велесниці до Камінної). Другу річку називають також Давнєнка. Вона живиться за рахунок численних джерел. Стебник. Так називають не лише річку, а й ліс коло неї.
Мистецтво. Тяга і повага до мистецтва, вихована в селян значною мірою працею просвітян та греко-католицького духовенства перед другою світовою війною ще якийсь час відчувалася після війни і проявлялася, зокрема, в організації концертів та вистав. Може саме тому у жительки села, Шицької (Дуб’як) Ірени Василівної виявилась тяга до написання віршів. Її голос – це голос народу. Часто в цих віршах – біль. В них загострено відображено відношення жителів до складеної в Україні ситуації. Ось два вірші. За Україну Як терпіли українці За Україну муки, А попала Україна Яничарам в руки.
Яничари, яничари, Вни ж того хотіли, Обікрали Україну, Добре збагатіли.
І ті кляті яничари Добилися слави, Що злодіїв не вважають Ні в якій державі.
*** Були чесні українці Найкращого цвіту. Розійшлися українці По цілому світу.
Розійшлися українці, Їх не позбирати. Залишились яничари Людей обкрадати.
Залишились яничари, Людей обкрадають, Міліони, міліарди У банки вкладають.
Думаєте яничари Вічно, вічно жити? Бог вас тяжко покарає, Бо гріх так робити.
Література
1. Архів у Львові: Фонд № 5, Опис № 1, Справа № Т 141 (Про напад селян с. Камінне, Велесниця, Гостева, Волосівської слободи і Ляцького на маєтки Александра і Андрія Березовських в Перерослі (1648 р.) Скарга Андрія Голинського, власника частини маєтків с. Перерісль від 6 серпня 1649 року.) 2. Архів у Львові: Фонд № 134, Опис № 2, Справа № 366. (Інвентарний опис маєтків в селах Камінне, Братківці та Велесниця долішня. 1772 рік) 3. Архів у Львові: Фонд № 10, Опис № 6, Справа № 32. (Суммарій земельних прибутків та їх грошової вартості. 1820 рік) 4. Архів у Львові: Фонд № 165, Опис № 2, Справа № 1673 (Справа про заснування в 1909 р. в с. Велесниця Долішня Надвірнянського округу крім існуючої народної школи з українською мовою навчання також школи з польською мовою навчання.) 5. Архів у Львові: Фонд № 348, Опис № 1, Справа № 1423 (Листування з Левицьким про заснування читальні у с. Велесниці Долішній та звіт про її діяльність – 1923-1926 рр.) 6. Історія міст і сіл УРСР в 26 томах. Івано-Франківська обл., 1971 р. – 639 с. 7. Кир, ст. бул. УПА. Спомин з бою під Велесницею / Літопис УПА, т. 3, «Чорний ліс», книга перша. – Торонто: Видавництво Літопис УПА, 1978.р. – С. 236-240. 8. Валерій Войтович. Українська міфологія. Київ: Либідь, 2005. – 663 с. 9. S?ownik Geograficzny kr?lewstwa Polskiego i innych kraj?w s?owia?skich wydany pod redakcy? Bronis?awa Chlebowskiego. – Warszawa, Druk „Wieku.” Nowy ?wiat Nr. 61, 1893 rok, tom XIII, str. 197.
|
16 червня 2012
|
| Закрити |
