Василь Кондрат

Степан Бандера вигнав з камери генерала Власова. Той пропонував разом боротися з кремлем за кошти Берліна…

• https://wz.lviv.ua/a...>01.01.2017, 16:19,
• Василь Штокало
• 2169

Багато покликаних – мало вибраних. Особливі постаті мають щось містичне, знане самому Творцеві. Чи Степан Бандера з них? Так. Першого дня (1)  першого місяця (січень) року народився. Зокрема, 1909-го; в селі Старий Угринів, повіт Калуш, намісництво Галицьке, імперія Австро-Угорська. Першість (щодо змагання, боротьби чи в цьому родові) вказує прізвище – Бандера (в перекладі: хоругва, знамено)…

Батько — Андрій Бандера, отець-парох місцевої Української греко-католицької церкви, УГКЦ. Мати — Мирослава з роду Ґлодзинських (донька Староугринівського священнослужителя). У родинному гніздів’ї Степан Бандера, за  допомогою освічених рідних і додаткової родинно-спадкової книгозбірні, опановував початкову освіту.

1921 року від сухот померла мати. Страшний удар по отцю Андрію та малих дітях: Степан Бандера – 12-річний, дещо старша сестра Марта, молодші брати та сестри Олександр, Володимира, Василь, Оксана, Богдан. Домашня світлиця перестала огріватися материнським теплом. Доводилося передчасно, особливо Степанові, як найстаршому з хлопців, дорослішати, мужніти.

Степан росте розумним, дієвим, сміливим хлопцем.  Загарбницька Друга Річпосполита Польська через своїх поліційних аґентів зуміла скритовбивством (1930 року у Бібрці) крайового команданта Української Військової Організації (УВО) зсередини втрутитися у діяльність націоналістів і призупинити перехід УВО у ширшу Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Двадцятитрирічний Степан Бандера – це зробив. Провідник ОУН Євген Коновалець міг далі втілювати наміри соборної боротьби за волю. У червні 1933 року Степана Бандеру затверджено головою Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях і крайовим комендантом УВО у Східній Галичині,  що означало остаточний перехід УВО в ОУН. Однак ворог  цю таємну звістку сприймав насторожено.

Степан Бандера чітко втілює завдання Проводу ОУН про покарання загарбників за страхітливий Голодомор 1932 року у Східній Україні (розголосна справа бойовика ОУН Миколи Лемика) та лицемірну «пацифікацію-умиротворення» галицьких українців 1930 року (виконання у Варшаві бойовиками ОУН смертного вироку «пацифікатору» Броніславові Пєрацькому, польському головному поліцаю).

Протидія виявилася блискавичною. Невдовзі ключові учасники «пострілів над Віслою» та розпорядник Степан Бандера потрапили в лабети польської поліції. За невидимої допомоги СРСР поляки заволоділи таємним архівом ОУН, який зберігав діяч Проводу ОУН Омелян Сеник у Празі. Пішло (1934–1936 роки) голосне судилище за вбивство міністра. Спочатку варшавський процес, а далі – львівський, і мужня постава, мов криця, українських політичних в’язнів зі Степаном Бандерою. Відбулося розконспірування. Польські  прокуратори доводили, що головний — Бандера. Цим ворог дав підстави українським підсудним звертатися в залі розглядів до Степана Бандери словами «Друже Провідник». Європа побачила незламних українських борців за волю під націоналістичними прапорами Євгена Коновальця. Вирок очікувано суворий: Бандера отримав вищу міру покарання, яку ІІ Річпосполита Польська не осмілилася виконати (як перед тим над діячами ОУН Яковом Пришляком і Павлом Голоядом у Тернополі). Замінили на 25 років за ґратами.

Дарія Гусяк, відома зв’язкова головного командира УПА Романа Шухевича (“Тараса Чупринки”) та 25-літній в’язень тоталітарного СРСР, Герой України, згадує, що запам’ятала з розповідей Катрусі Зарицької (учасниці вищеописаної події) про Степана Бандеру як особу з вродженими здібностями до лідерства й авторитетом, попри молодий вік. Тоді лише вироблялася поведінка на людях, бо траплялися казуси, що малого на зріст Степана Бандеру дебелі польські охоронці за непокору їхньому судові могли підняти в повітря та не відпускати, а він розмахував руками-ногами.

 Ольга Старух, рідна сестра голови Проводу ОУН Закерзонського краю “Стяга” (Ярослава Старуха), згадувала, що Славцьо говорив їй, коли запитувалося про відомих побратимів: “Бандера – провідник, а Шухевич – друг”.

1 вересня 1939 року, з  початком Другої  світової війни,  польська незалежність розсипалася. Степан Бандера вибрався з-під річпосполитих завалів. Водночас інший ворог, комунізм із диктатором  Сталіним, наступав (вбивством верховного провідника Євгена Коновальця та нищенням знову зсередини ОУН). На варті з’явився Степан Бандера, що протиставив надто  поміркованій тактиці полковника Андрія Мельника революційну стратегію дії.  Молоде покоління борців підтримало першого. Однак старші стали на  бік другого та заговорили про розкол (фронду) чи бунт Бандери, вартого знищення.   Андрій Мельник був палким прихильником співпраці українських націоналістів  з  гітлерівською Німеччиною. Натомість   Степан Бандера спромігся вистояти у двобою з новим ворогом, нацизмом Адольфа Гітлера, й очолити проголошення 30 червня 1941 р. відновлення державності (України), обстояти цей почин у гестапівських застінках, з неволі означити створення власних збройних сил (Українська Повстанська Армія, УПА) – ближній намір Євгена Коновальця. Німецьке ув’язнення в концентраційному таборі Заксенґаузена Степан Бандера вистояв гідно, як далекоглядний політик, виступивши проти створення дивізії «Галичина» та відмежування ОУН (р) від цього (з майбутньою постійною неприязню дивізійників), прогнав зі своєї камери російського генерала Власова, який мав  намір залучити українців до його боротьби з Кремлем на кошти Берліна.

1945 року націонал-соціалізм програв. Переможці спільно у Нюрнберзі  карали переможених. СРСР, не маючи підстав для розправи з Бандерою, хотів покарати УПА за колабораціонізм. Однак союзники, розібравшись, дозволили українським повстанцям бути на процесі в бойових мундирах і відзнаках. Досі ніхто не відповів на запитання, чому Радянський Союз не домагався суду над полковником Андрієм Мельником, Тарасом Боровцем («Бульба») за співпрацю з нацистами?

Степан Бандера на волі (з середини 1940-х) осів у Мюнхені та розгорнув повоєнну боротьбу за волю України у вільному світі. Цим створив неймовірну загрозу для Країни Рад: внутрішню та зовнішню! У відповідь загарбник через “сексотів” запустив розклад ОУН (р) на еміграції зсередини. Ударною ланкою виступили (можливо, завербовані) Лев і Дарія Ребет із доєднанням Зенона Матли. Неочікуваного удару завдав  Микола Лебедь від Закордонного Проводу Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Важко, але Степан Бандера втримав єдність.

  15 жовтня 1959 року, по Святій Покрові,  Бандеру вбили, як і Коновальця. Методи різні, почерк той самий. Професор Ярослав Дашкевич  питав, зокрема, чому не було помсти за смерть Євгена Коновальця? Усеціло проявилася глибинна сутність християнства в національній боротьбі українців: прощення замість помсти.

Того разу слід Москви  не затерся. У розпал «холодної війни»  США доклалися, щоб висвітлити справжніх убивць Бандери. Боротьба українців продовжилася… Аж до перемоги (1991 року)!

 У Києві нещодавно Московський проспект перейменовано  на проспект Степана Бандери. Незворотність гряде, що висловив сам Провідник:

– І настане час, коли один скаже: “Слава Україні!” І мільйони відповідатимуть: “Героям слава!”.

Джерело: Високий замок online — https://wz.lviv.ua/f...>https://wz.lviv.ua/f...

Василь Кондрат

Віртуальна участь українців у вбивстві львівських професорів улітку 1941 року

29 червня, 2016 - 12:40

http://day.kyiv.ua/s... title='ПАМ'ЯТНИК ЛЬВІВСЬКИМ ПРОФЕСОРАМ'>

ПАМ'ЯТНИК ЛЬВІВСЬКИМ ПРОФЕСОРАМ

75 років тому, 4 липня на світанку страчено 22 львівських професорів, деяких членів їхніх сімей та квартирантів. Ще трьох професорів забито трохи пізніше. Участь українців у страті стала предметом численних публікацій та розслідувань. Довгий час акцію приписували батальйонові «Нахтіґаль» під командуванням Романа Шухевича та опікою пізнішого міністра уряду ФРН Теодора Оберлендера. Зараз у більш-менш поважній літературі виконавцем екзекуції вважається айнзацкомандо поліції безпеки «Лемберґ». Основні положення версії «Лемберґ» щодо участі українців приблизно такі:

- Список до розстрілу склали українські націоналісти.

- У затриманні допомагали українські провідники та перекладачі.

- Розстріляли українські перекладачі-поліцаї.

Як правило, додається або мається на увазі, що провідники, перекладачі та поліцаї теж були націоналістами. «Приблизно», бо версія має різні, часто суперечливі, варіації. Публікації версії «Лемберґ» складаються з тверджень. Уся справа в доведеннях. Вони мали б містити документи, свідчення та логічні міркування. Але документи фактично відсутні. Аналізом опублікованих свідчень та логічних міркувань ми займаємося в докладній статті на сайті Математичної комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Викладемо коротко ідеї цієї статті, з деякими ілюстраціями. Головну увагу приділяємо методиці отримання та інтерпретації свідчень.

Свідчення та публікації

Серед публікацій вирізняються свідчення вцілілих родичів та сусідів, отримані польським патологоанатомом Зигмунтом Альбертом починаючи з 1944 р. і опубліковані 1980 р.  Свідчення книжки Альберта складені за всіма правилами криміналістики і друкуються без скорочень. Переважну більшість інших власне свідченнями назвати не можна. Це радше декларації. Вони отримані політично заангажованими слідчими, істориками та журналістами, а публікуються лише уривки, спритно переплетені авторським текстом. Більшість декларацій носить вторинний безособовий характер і має вигляд: «сам особисто чув, як мені розповідали, що українці забили професорів». З часом власні спогади витісняються описом подій у засобах масової інформації. Наприклад, до початку масованої кампанії проти Оберлендера та «Нахтіґалю» у 1959 р. свідки про них не згадували. Потім у Польщі та Ізраїлі  вибухає пандемія пригадувань. Рідко хто зберігає тверезість мислення. До таких належить дружина одного з розстріляних професорів, Гелена Круковська, яка разом із суддею Владиславом Желенським, племінником розстріляного письменника Боя-Желенського, та рядом інших осіб вела розпачливу боротьбу за встановлення та покарання справжніх виконавців злочину. Саме за її скаргою, Гамбурзька прокуратура розпочала слідство у цій справі. Щодо публікацій, то вони часто містять ланцюжки посилань однієї на іншу в кінці яких знаходимо лише нічим не підтверджені твердження. Але найгірше у численних авторів з логікою. Це ми, власне, й ілюструємо. Розглядаємо польські та німецькі публікації та розслідування. Радянські та пізніші російські занадто примітивні і не становлять інтелектуального виклику.

Список

Тут відразу постає питання. Чому список до розстрілу німцям складають саме українці? І не просто особи української національності, а члени певної організації (ОУН), яка переслідує власні політичні цілі. Чи відомі ще подібні випадки? Звичайно, відомі публікації про складання євреями списків до арештів перед першою радянською окупацією Львова. Проте такі повідомлення не потрапляли до поважних наукових праць і, тим більше, не ставали предметом розслідувань прокуратур чи комісій.

Автором тези про складання списку націоналістами є відомий радянський публіцист Володимир Беляєв. Теза стала основною в радянській, польській, а далі і в світовій історіографії. Серед публікацій на цю тему вирізняються три статті відомого публіциста і політичного діяча Бориса Левицького від 1960 р. (теж почав пригадувати!) у паризькій «Культурі». Ось найчастіше цитований фрагмент першої статті: «Деякі очевидці, що перебували на той час у Львові, відп. перед початком німецько-радянської війни у Кракові, вважають, що при складанні списків польських інтелектуалів гітлерівцям допомагали українці з націоналістичних кіл, зацікавлених у деполонізації Львова. Це повідомлення напевно недалеке від правди». Фрагмент цитується з додатком «навіть українець Левицький визнає, що...». Такий пропагандистський прийом викликає у читача враження, що автори мають безліч доказів і навіть українець їх визнає.

Проаналізуймо твердження Левицького. Тут імен очевидців не вказано. Незрозуміло, що Левицький хотів написати. Теперішній час (вважають) вказує, що це зараз (1960 р.) очевидці повідомили його про списки. Тобто, раніше мовчали, не намагаючись попередити професорів про план знищення, а радянський уряд – про план німецького нападу. Бо ж знищення можна реалізувати лише після нападу на СРСР. Мабуть не ми перші звернули увагу на туманність тверджень Левицького, бо у другій статті той пише. «Ред. Стахів ... обурюється, що я подав як правдоподібну тезу, що певні українські елементи могли допомагати гітлерівцям у складанні ліквідаційних списків» (курсиви Левицького). Отже, ніяких «свідків Левицького» не існувало. Той просто повторює твердження Беляєва. І власне цей другий фрагмент ніхто не цитує. Сам термін навіть працює тут в інший бік, бо маємо справу з марксистом, політичним супротивником націоналістів, який пише до польського журналу. Та й взагалі, жодного документу чи свідчення про причетність українських націоналістів до складання списку немає.

Але досліджуючи факт не можна обмежитися фразою. Насамперед потрібно відповісти, як фізично, на підставі чого, складався список. Традиційно вважається, що прізвища та адреси професорів знайдено за телефонним довідником. Однак ці дані набагато простіше отримати з (польських) довідників Львівського університету та Політехніки, які видавалися щороку великими тиражами і містили ще й різноманітну додаткову інформацію, включаючи адреси викладачів. Той факт, що двох колишніх польських ректорів торгівельного інституту розстріляно тижнем пізніше, підтверджує цю гіпотезу; їх не було в довідниках.

Отже, складати списки викладачів Університету та Політехніки не було сенсу. Можна говорити лише про відбір і досліджувати принципи відбору. Тут автори публікацій губляться в здогадках. Нічого не вказує на внесення до списку ворогів українських націоналістів, та ніхто в цьому контексті про націоналістів і не згадує, хоча, мислячи логічно, написавши про складання списку націоналістами мусили б. Більшість з відібраних до розстрілу професорів була політично нейтральною, а ті, що проявляли активність, рівномірно розподілялися серед помірно ліберальних, центристських та правих організацій. До списку потрапив і професор німецького походження Ф. Ґроєр (відпущений перед стратою) і 82-річний українець А. Соловій. Криміналіст Дітер Шенк, автор книжки, у якій версія «Лемберґ» викладена найповніше, стверджує, що до розстрілу відібрано найцінніших для Рейху фахівців: медиків та техніків. Чому націоналісти зробили такий дивний відбір – не пояснюється.

Безглуздість відбору очевидна. Але вона випливає з твердження про складання списку націоналістами. Логіка твердить, що насправді саме твердження безглузде. Логічнішим видається, що перед німецько-радянською війною співробітники краківської служби безпеки отримали завдання скласти список львівських професорів до розстрілу. Завдання таємне, бо це – кримінальний злочин та й на той час діяв договір про ненапад з СРСР. Вони або склали список самі за допомогою довідників (як побачимо нижче, багато з них знало польську) або знайшли виконавців. Національності виконавців не знаємо. Це могли бути як українці чи поляки, так і німці чи фольксдойчі. Звичайно, нацисти не виказали державної таємниці. Вони повідомили щось на зразок: німецький уряд хоче співробітничати з львівськими професорами особисто. Складіть нам список з адресами. Ось виконавці й відібрали найцінніших. Давно зауважений факт, що у списку практично не було євреїв, теж узгоджується з нашою гіпотезою. Той хто відбирав, знав: з євреями нацисти не співробітничатимуть.

Ще Беляєв зауважив, що переважна більшість страчених мешкала неподалік колишньої Школи радянської міліції, куди звозили затриманих і ствердив, що це сталося «за дивним збігом обставин». Відібрано відносно мало професорів і страчено також деяких членів родин та квартирантів. На нашу думку, це має природне пояснення. Можливо планувалося знищити більше професорів. Але виявилося, що за виділений час (ніч) наявним транспортом охопити усі помешкання не вдасться. Окрім того, декого з внесених до списку професорів вже не було на світі (у довідниках вони були!). Тому вирішили скоротити список професорів, натомість додавши рідних та квартирантів, і виконати план.

Перекладачі

Героями багатьох публікацій є українські перекладачі, причому сам термін невизначений. Це можуть бути професійні перекладачі, звичайні військові, які при потребі могли порозумітися певною мовою або вільнонаймані цивільні, які знали відповідні мови. Повідомлення прокуратур, свідків та дослідників щодо перекладачів нечіткі. Спробуємо їх класифікувати. Це повідомлення про:

– українських поліцаїв, включених до «Лемберґу» в Генерал-Губернаторстві (далі ГГ);

– націоналістів, доданих до «Лемберґу» в Кракові та/або Львові;

– членів української міліції, залучених у Львові до перекладу при затриманнях.

Природно постають питання:

Навіщо перекладачі взагалі потрібні при арешті професорів? Адже ті розмовляли німецькою. Вони, як правило, народилися в Австро-Угорщині і закінчили там гімназію та університет. Мовою науки на той час і у тій частині світу була німецька. Багато професорів їздило до Австрії та Німеччини, а дехто довго там працював. В інших подібних випадках, як, наприклад, при затриманні краківських професорів, жодні перекладачі не фігурували.

Чому нацисти використовували українців як німецько-польських перекладачів? Невже не мали у своєму розпорядженні німців, що знали польську, чи поляків, що знали німецьку?

Навіщо «Лемберґові» взагалі потрібні перекладачі? Чи не було в його складі достатньої кількості осіб що зали польську?

Перше питання риторичне. Щодо другого, насамперед зауважимо, що на початку німецько-радянської війни нацисти мали недостатньо українців і росіян у своєму розпорядженні. Їм не вистачало німецько-українських (і німецько-російських) перекладачів для роботи за Збручем, де польської не знали. Спогади українських селян однозначні: німці хотіли «яйка» і «млека». Наші підрахунки дають сотні тисяч осіб, що знали і німецьку, і польську мови. Використання українців-перекладачів у містах Галичини, де практично всі знали польську, а багато хто не знав української, нераціональне. Окрім того, у німецькій армії польська, як і російська, служила основною мовою перекладу, а українська – допоміжною. Тобто, німецько-польських перекладачів готувалося набагато більше, ніж німецько-українських. Та й було з кого.

Щодо поліцаїв, то на грудень 1940 р. польська поліція порядку ГГ налічувала 10 289 рядових та 201 офіцерів; українська – 242 рядових і 3 офіцери. На липень 1940 р. польська кримінальна поліція ГГ налічувала 1302 особи, українська – 140. Українські поліцаї походили з сільської місцевості південного заходу ГГ. Звідки б вони знали німецьку? Сама наявність у «Лемберґу» українських поліцаїв нічим не підтверджена.

«Додані» перекладачі. Чи не перше твердження про українських перекладачів «Лемберґу» міститься у згаданій статті Левицького: «Згідно зі свідченнями наочних свідків, серед них була група фольксдойче та українців, доданих як перекладачі». Твердження некоректне з кількох причин, зокрема не видно, на підставі чого анонімні свідки стверджують існування перекладачів. Окрім того, фраза містить термінологічну невизначеність: «фольксдойче та українців». Співставляються різні категорії. Термін «фольксдойче» не вказує на національність, а означає осіб різної національності, які довели певну близькість до німецької нації. Існувало аж 4 категорії фольксдойчів. Українці, як і поляки, щоб стати службовцями органів безпеки, мали отримати статус фольксдойча. Термін «доданих» не пояснює статусу.

У третій статті Левицький деталізує попереднє твердження. «Реконструюючи факти і співставляючи отримані повідомлення, можу ствердити, що до командо було додано у ролі перекладачів і допоміжної сили п’ятеро українців, які співпрацювали з гестапо у Кракові ще перед вибухом німецько-совєцької війни. Два прізвища серед тих п’ятьох мені подано як цілком певні: колишній ад’ютант полковника [Абверу] Бізанца, якийсь Мороз та інж. Б. Чучкевіч ... Чучкевіч живе в еміграції і відповідальні українські кола повинні на нього вплинути, щоб, як найкраще поінформований, вияснив справу. Тим більше, що Чучкевіч мабуть нікого не вбивав, а тільки був свідком».

Як і в інших статтях, Левицький не вказує ані прізвища свідків, ані джерела «отриманих повідомлень», ані методів реконструкції. Проте відомі факти про співпрацю українців з німецькою службою безпеки улітку 1941 р. у Львові дозволяють інтерпретувати наведений фрагмент у досить правдоподібному вигляді. Отже, Осип Чучкевич прибув до Львова з айнзацгрупою Раша, тобто не з «Лемберґом», і приступив до роботи у відділі українських справ львівської служби безпеки (мав статус фольксдойча). Зокрема, бере участь у арешті прем’єра українського уряду, Ярослава Стецька. З «якимсь Морозом», що, згідно з повідомленням Левицького, спочатку взагалі належав до Абверу, а за повідомленням Євгена Стахіва, прибув до Львова разом з Чучкевичом, ситуація темніша. Ця особа час від часу зустрічається в непевних публікаціях. Зокрема, 1947 р. СБ ОУН запобігла замахові на Бандеру з боку Ярослава Мороза завербованого «МГБ України». За повідомленням Стахіва, у цій же колоні їхав відомий історик Микола Андрусяк, але той до «Лемберґу» взагалі ніякого відношення не мав.

«Українські справи» прояснюють суть справи. На нашу думку, «отримані повідомлення» Левицького йдуть від Стахіва, тільки Левицький переплутав групу Раша з «Лемберґом». З проголошенням бандерівцями 30 червня Акту Незалежності для нацистів стало зрозумілим, що конфлікт, у тій чи іншій формі, неминучий. Тому створено відділ «українських справ» служби безпеки. Для виявлення бандерівців виявилися корисними особи, які знали їх особисто. Природними кандидатами стали «конкуренти» – мельниківці. Ті не стільки перекладали, скільки впізнавали бандерівців при арештах, або працювали з польськими та радянськими документами, що стосувалися націоналістів. Припущення Левицького, що Чучкевич нікого не вбивав ми тлумачимо як «нікого з професорів не вбивав». Бо працював з українськими справами. Але, працюючи в службі безпеки та контактуючи з членами «Лемберґу», мав би щось чути. Так нехай розповість. Отже, у львівській службі безпеки працювала група мельниківців, займаючись українськими справами. Про їхній зв’язок з «Лемберґом» та убивством професорів жодних даних немає.

Міліціонери. Відразу зазначимо, що жодного свідчення про перекладачів-міліціонерів не існує. Наші підрахунки показують, що коли додати усіх перекладачів «Лемберґу», які зустрічаються в літературі, то їх виявиться більше ніж бійців цілого загону (і це не жарт).

Для них же немає місця в автомобілях. Коли пригадати, що всі професори володіли німецькою, то навіщо для арешту брати ще й невідомих міліціонерів? Навіщо нацистам зайві непевні свідки кримінального злочину? Тобто невідомі цивільні ненімецької національності, без німецького громадянства, без прізвищ, без посвідчень, без форми, без зарплати, які не приносили Рейхові жодної присяги, зокрема жодної присяги не розголошувати таємниць? На той час міліція щойно організувалася і була підпорядкована німецьким структурам безпеки лише 2 липня. Ідейне керівництво міліцією здійснювали бандерівці, до яких нацисти після проголошення незалежності ставилися прохолодно.

«Лемберґ». Це командо було сформоване з різних функціонерів на території Польщі. Доступні матеріали дають близько 10 членів «Лемберґу», які знали і німецьку, і польську мови. Ніяких вказівок на українську національність жодного з відомих членів «Лемберґу» нема. Існування чи відсутність у «Лемберґу» перекладачів (чи просто осіб) української національності міг би підтвердити список його членів. Наскільки ми розуміємо, такий список у німецьких та польських архівах існує. Якби там трапився хоч один українець, нас би негайно повідомили.

Затримання

Практично єдиним джерелом інформації про затримання є родини заарештованих, заарештовані, що уникли розстрілу, та сусіди. Німецькі свідчення Гамбурзькій прокуратурі про участь українців у затриманнях не згадують. Тому питання про участь українців некоректне. Коректними будуть такі питання.

Чи спостерігали очевидці факти проведення й перекладу?

Чи бачили форму української поліції?

Чи бачили цивільних з пов’язками (міліція)?

Які мови чули свідки? Чи видавалися вони рідними для того, хто говорив?

Як вже зазначалося, найповнішою збіркою свідчень про затримання є книжка Альберта. З неї видно, що Альберт ставив очевидцям конкретні питання про місце, час, кількість, одяг, мову. Жодної форми українського поліцая і жодної синьо-жовтої пов’язки міліціонера очевидці не бачили. Різні особи бачили трохи різну німецьку військову форму. Втім, з часом важко згадати, хто в чому був одягнений. Добре запам’яталися деталі, які чимось вразили, наприклад не бачені до цього знаки черепів на кашкетах. Щодо мови, то всі розмовляли німецькою. Часом хтось щось казав польською, на що польською ж таки отримував відповідь. Так, за спогадами вцілілої служниці, на вигук дружини проф. Островського «бандити» та негайно почула stul pysk (закрой пасть). Ця деталь надає спогадам вірогідності. Вишукана польська лайка в устах німецького офіцера вразила служницю і надовго запам’яталася. Підрахунок свідчень про арешти на 25 професорських квартирах дає 1 свідчення про англійську мову затримуючих, 8 – про польську і 1 – про українську. Немає свідчень про те, що польська мова була для тих, хто нею говорив, не рідною. Наводяться конкретні польські фрази. Щодо англійської та української мов маємо лише твердження про володіння, без подачі фраз цими мовами. У свідченні дружини професора Вайґеля українською володіє гестапівець у кашкеті з черепом. Не рядовий, бо ті носили пілотки. Втім, гестапівець міг сказати щось львівською (батярською) говіркою, бо міг же бути й фольксдойчом львівського походження. Дружина Вайгеля не зрозуміла і подумала, що той сказав українською. Дивно, чому гестапівець розмовляє мовою, якої ніхто не розуміє, хоча сам знає німецьку і мабуть же польську. Факту перекладу на квартирі Вайгеля, як і взагалі ніде, не зафіксовано.

Цивільних при арештах немає. Є лише одне свідчення Гроєра про кількох цивільних поблизу автомобілів при затриманнях та кількох у дворі приміщення, куди звозили затриманих. Останні стояли осторонь і розмовляли як українською так і польською мовами. На нашу думку, вони могли належати до обслуговуючого персоналу колишньої Школи радянської міліції: двірник, електрик, сантехнік,... Змішана українсько-польська мова траплялася у такої категорії мешканців Львова.

Провідників ніхто не бачив. Зауважимо, що членом «Лемберґу» був голландський бізнесмен і колекціонер мистецьких коштовностей Пітер Ментен. Він довго мешкав у Львові, знав багатьох професорів особисто і бував у їхніх помешканнях.

Свідчення з інших джерел вкрай неповажні. Ось типове: Член Польської комісії з розслідування вбивства професорів П. Лисаковський передає декларацію невідомої особи: «Роман Ветуляні і Марек ... послалися на повоєнні факти, встановлені його батьком Янушом, який від двірника будинку, де мешкав професор Казімєж Ветуляні, довідався, що професора затримали українці, випитуючи про нього раніше і користуючись списком. Виводячи з помешкання, вони його били й принижували ... [пропуски Лисаковського]». Порівняймо цей фрагмент зі свідченням сусідки, Лідія Шарґулової, зі збірки Альберта: «Тоді я була дитиною і мешкала з мамою і родиною на вул. Обертинській 31. У тому ж будинку на 3 поверсі жив проф. К. Ветуляні. Ми були майже наочними свідками його затримання гестапо тієї пам’ятної липневої ночі. Отже, тієї ночі нас розбудило дуже сильне грюкання і удари до брами (замикалася) та крики німецькою мовою. Одночасно (ми займали квартиру на першому поверсі) квартиру освітили наскрізь через усі вікна дуже сильні ліхтарі. Ми завмерли зі страху на ліжках. Потім почувся дзенькіт розбитого скла. Частина гестапівців вибила вікно іншої квартири на першому поверсі (яку тоді ще займала квартирантка – єврейка) і зайшла тудою на сходову клітку, а інші врешті вибили браму... Почулося тупотіння чобіт на сходах, потім гучні голоси на 3 поверсі, грюкання до дверей проф. Ветуляні, потім тупіт чобіт у квартирі. За хвилю (стала з мамою біля дверей і заглядала в кватирку) спускалися сходами додолу гестапівці й проф. Ветуляні, постать якого можна було розпізнати в темряві. Професор тихо й легковажно посвистував, цього ніколи не забуду». Оце і є різниця між кількаразовим переказом побрехеньки невідомої особи і свідченням, яке можна представляти в суді.

Арешти та страта (Оберлендер)

Хоч версія страти батальйоном «Нахтіґаль» під опікою, тоді співробітника Абверу, Т. Оберлендера не є основним предметом цієї статті, ми коротко розглянемо один її аспект. А саме, розглянемо кампанію проти Оберлендера та «Нахтіґалю» в Польщі. Він дозволить зблизька познайомитися з методикою отримання польських свідчень та висновків.

Кампанія носила масштабний характер. У вересні 1959 р. розслідування діяльності Оберлендера розпочало Західне пресове агенство (Познань). Його результатом стала книжка [A. Dro?d?y?ski, J. Zaborowski. Oberl?nder przez Ostforschung, wywiad i NSDAP do rz?du NRF, Pozna?-Warszawa, 1960]. Основою книжки стала теза про цілковиту відповідальність Вермахту (до якого й належав «Нахтіґаль») за страту професорів і про непричетність до неї СС та служби безпеки.

Сама акція розгорталася так. Арешти виконала польова поліція (Feldpolizei). За спогадами деяких дружин професорів, в «гестапо» їм відповідали, що арешти виконало «фельдгестапо», яке пішло за фронтом. Автори стверджують, що насправді малася на увазі «фельдполіція», тобто Вермахт. Проте свідки майже одностайно згадували, що арешти проводило «гестапо». Автори звертаються до одного зі свідків розстрілу, Т. Ґумовського, і отримують пояснення, що на той час львів’яни не розумілися на німецькій формі, але «були це особи в мундирах військового покрою». Тільки ж інші свідки бачили знаки черепів. Заборовський твердить, що в інформації для нього Ґроєр змінює свідчення, називаючи прибулих не «гестапо», як раніше, а «фельдгестапо», розуміючи під цим «військову політичну поліцію». Далі автори вилучають слово «політичну». У згаданій інформації Ґроєр нібито змінює ще кілька свідчень. Неважливо, хто відповідає, важливо, хто питає. Ще один аргумент базується на однаковості прізвищ відомого есесівця Ганса Крюґера, щодо участі якого у знищенні професорів справді є свідчення, і капітана Вермахту Крюґера з невідомим іменем, щодо участі якого таких свідчень нема.

Твердження про участь Оберлендера у страті ґрунтується на свідченнях Гелени Кухар. Подружжя Кухар начебто спостерігало страту. Автори не повідомляють, як було встановлено контакт між редакцією і подружжям. Перше свідчення подружжя (з січня 1960 р.) правдоподібне. Здається, тоді ж співробітник агентства показував фотографію Оберлендера, на якій подружжя Кухар того не впізнало. Далі пан Кухар помирає 19 лютого, а його дружина 9 березня впізнає Оберлендера за фотографією з газети. Причому впізнає двічі. Спершу помічає офіцера, що командує екзекуцією, а через деякий час, підходячи до вікна, бачить чоловіка, що дивиться саме у це вікно, і впізнає керівника екзекуції. Пізніше пані Кухар ідентифікує фотографію Оберлендера з особою, яка підходила до вікна. Наскільки нам відомо, очна ставка Кухар з Оберлендером не проводилась.

Страта (перекладачі)

Неминуче постають питання: чому розстрілюють перекладачі? Хіба це їхня функція? Чи багато ми знаємо розстрілів перекладачами, або радистами, або кухарями?

Підставою твердження про розстріл професорів українськими перекладачами є фрагмент офіційного листа прокурора В. фон Белова з Гамбурга до Г. Круковської від 2.05.1966 щодо закінчення слідства. «Згідно з заявою одного свідка, розстрілюючий загін складався з одного командира з СС і 5-6 допоміжних поліцаїв, які були українцями у німецькій формі і виконували роль перекладачів». У багатьох цитуваннях фраза «Згідно з заявою одного свідка» пропускається, а решта подається як висновок прокуратури. Не знаємо, хто це зробив першим. Цікаво, що у власній статті з книжки Альберт згадану фразу пропустив. Одночасно, він лишив її у повному тексті листа німецькою мовою, заміщеного в книжці. Окрім того, існує висновок Гамбурзької прокуратури авторства того ж Белова, на підставі якого написано листа. Не знаємо тексту висновку. Знаємо перекази й цитати. Найбільш повним і логічно зв’язним є переказ Желенського. Наведемо частину переказу, яка нас цікавить. «Сказано лише, що були це [члени екзекуційного загону] українські фольксдойчі (а отже, напевне польські громадяни) з добровільної допоміжної міліції, які були перекладачами, а окрім того були навчені у Кракові для шпигунської служби, у зв’язку з чим носили фальшиві прізвища». Формально незрозуміло, чи прокурор має на увазі етнічних українців, що отримали статус фольксдойча, чи етнічних німців, що походили з України. Незрозуміло, чому вони не стали шпигунами. Справа в тому, що Белов зображує страту професорів у традиційному німецькому світлі, як спонтанну помсту за радянські репресії щодо українців, у яких нібито брала участь польська інтелігенція Львова. У цьому контексті українці, які з помсти розстрілюють поляків, надають версії певної логічності. Можливо, з цієї ж причини у висновку з’являються не існуючі в Кракові «міліціонери».

Порівняймо лист та висновок Белова зі свідченням есесівця Макса Драхайма, наведеним у книжці Шенка: «В особі Драхайма [гамбурзька] прокуратура мала ключову постать. На допиті у травні 1965 Драхайм згадав, що екзекуційний загін складався з 6-8 солдатів і командира в чині унтерштурмфюрера СС. Якщо йдеться про осіб, які стріляли, то це були фольксдойчі з ГГ, котрі носили мундири СС, і в принципі виконували роль перекладачів». Жоден свідок з «Лемберґу» про українців-перекладачів не згадує. Існують також спогади польських очевидців, які зі своїх квартир бачили розстріл. У жодному з них форма поліцая чи цивільний одяг тих хто розстрілював не фігурує.

Найправдоподібніше, сталося так. Щоб відвести підозру від друзів-рейхсдойчів і від самого себе, Драхайм назвав фольксдойчів, та ще й з ГГ, признавши, що вони носили мундири СС. Драхайм намагався викликати враження, що розстрілювали не есесівці чи не зовсім есесівці. Маємо справу не зі стороннім свідком, а з підозрюваним. У свідченні Драхайма Белов, пишучи звіт, замінив фольксдойчів на українських фольксдойчів, а в листі взагалі на українців і додав Hilfspolizisten. Міг би написати ukrainische Hilfspolizisten. Але пише Hilfspolizisten, die als Ukrainer, підкреслюючи національність. У висновку Белов згадує фальшиві прізвища, можливо передбачаючи питання: «чому в списках бійців «Лемберґу» не видно українських прізвищ»? Далі, у листі Белов замінив Драхаймову «форму СС» на «німецьку форму». Бо форму СС на фольксдойчах можна зрозуміти; але на українських поліцаях вона виглядає дивно. Командо оперувало 2 місяці. Неможливо, щоб особам з допоміжної поліції видавали мундири СС. При цьому командир лишається есесівцем. Якщо в «Лемберґу» існував загін українських поліцаїв, то повинен мати свого командира. Врешті, Белов викреслює «у принципі». У Драхайма це означало, що розстрілювали звичайні солдати, які при нагоді могли щось перекласти. У Белова поліцаї стали мало не штатними перекладачами. Це робить лист ще безглуздішим. Природно, фольксдойчі з ГГ знали і німецьку, і польську. Сумнівно, щоб українські поліцаї знали німецьку (і польську) настільки добре, щоб бути професійними перекладачами. Окрім того, розстріли не входили в обов’язки професійних перекладачів. Перекладачі, та ще й поліцаї, мали б мати на озброєнні тільки пістолети.

Нагадаємо, Гамбурзька прокуратура розпочала розслідування цієї справи після скарги п. Круковської. Проте виконала його не найкраще. Желенський гостро критикує прокуратуру: «...фон Белов, який в 1966 р. був автором скандальної постанови про припинення справи, що ґрунтувалася на явно фальшивих підставах...». «Висновок слідства ... повний разючих замовчувань, пропусків і помилок». Невдовзі після написання висновку Белов, замішаний у якусь аферу, покінчив самогубством. Желенський вказує також на вину польської прокуратури, яка на запити Гамбурзької прокуратури щодо арешту чи допиту члена «Лемберґу» (звернення польської прокуратури могло бути для цього підставою) незмінно відповідала, що справа закрита; винні Оберлендер з «Нахтіґалем». Ґрунтовну критику Гамбурзької прокуратури містить також цитована книжка Шенка. Прокуратура розглядала справу професорів до 1994 р. У подальших висновках про участь українців у розстрілі не згадується.

Отже, теза розстрілу професорів українськими перекладачами-поліцаями становить комбінацію кількох обманів. Драхайм задекларував, що розстріл виконали фольксдойчі-есесівці з ГГ. Прокуратура перетворила їх спочатку (у звіті) на фольксдойчів-українців, а потім (у листі) на українців-поліцаїв. Далі, Альберт, і мабуть інші дослідники, вилучили з листа застереження, що це – заява свідка, перетворивши на висновок прокуратури. І врешті деякі пізніші автори приписали «поліцаїв» до ОУН.

Анатолій Плічко. Фото Тетяни Козирєвої

Рубрика: 

http://day.kyiv.ua/u...>Історія і Я

Василь Кондрат

Eugene Naydovsky

Вчора о 14:30 ·

Знай та памятай...

1. Державу із назвою Московія цар Петро І перейменував у Росію аж у XVIII столітті, в 1721 році.

2. Плем'я мокші назвало свою річку Москва. А переклад цієї назви з мови мокші звучить як 'брудна вода'. Будь-які інші мови світу не можуть перекласти слово 'Москва'. Слово 'кремль' - татарське й означає 'укріплення на височині'.

3. У середньовіччі всі картографи Європи писали й проводили кордон Європи вздовж кордонів Русі, а Русь - це територія нинішньої України. Московія - улус, зі своїми фінськими народами завжди була складовою Орди. Її Європа справедливо відносила до Азії.

4. Московія (Росія) платила данину кримському хану - своєму суверену й господарю, який був правонаступником Золотої Орди, аж до 1700 р. Цар Московії зустрічав кримського посла на Поклонній горі, садив його на свого коня, а сам ішов пішки в Кремль, ведучи коня із кримським послом. Садив його на свій трон і ставав перед ним на коліна.

5. У 1610 році в Московії на Борисі Годунові (мурза Гудун) закінчилася династія Ченгізідів (родичі Чингісхана). На трон звели Олексія Кішку з фінського роду Кобили, а при вінчанні його в царство церква дала йому призвіще Романов, який нібито прибув з Риму правити Московією.

6. Катерина ІІ після окупації Великого Князівства Литовського (територія Білорусі) в 1795 р. своїм наказом веліла угро-фінські племена Московії назвати великоросами, а українців - справжніх русичів - малоросами.

7. Ніхто й ніколи не бачив у оригіналі договір про воз'єднання Московії та України, нібито підписаний Б. Хмельницьким і царем О. Романовим.

8. Уже кілька століть археологи Московії шукають артефакти, що підтверджують достовірність Куликовської битви, але поки безуспішно. От тільки байку про перемогу Д. Донського над Мамаєм виспівують і досі на всі голоси.

9. Псковська, Новгородська, Смоленська області Росії - це колишні слов'яно-руські князівства й до угро-фінської Московії не мали ніякого відношення, доки Московія-Орда не окупувала їх відповідно в 1462, 1478 і 1654 роках. А в інших областях Росії - Московії - ніколи не мешкали слов'янські племена й народи.

10. Золота Орда та її дочка Московія - це єдині країни світу, які тримали в рабстві власний народ. Це пояснює вічну відсталість багатої на природні копалини Московії від порівняно обділених на природні ресурси європейских країн. Адже ефективність роботи вільних людей набагато вища, ніж рабів.

Така ось історія.

Василь Кондрат

Тайная спецоперация России по захвату Украины: уничтожение государства и концлагерь для недовольных

22 февраля 2015, 21:53

Война могла начаться еще осенью 2003-го. Моноліт

Спецоперация России по захвату Украины называлась 'Монолит' Силовики утверждают, что если бы не Майдан, то независимой Украины уже бы не существовало. Тайная спецоперация российской ФСБ 'Монолит' должна была сделать Украину российской провинцией. А сотни тысяч недовольных получили бы все шансы попасть в концлагерь. Факты свидетельствуют, что Россия готовилась к захвату Украины более десяти лет. Об этом говорится в сюжете программы ТСН.Тиждень. Читайте также: Саакашвили рассказал о захватнических планах Путина в Украине Когда смотришь на Кремль, Красную Площадь и мавзолей, когда видишь могилу Сталина, можно почувствовать это - медленное дыхание империи. Там, за этими стенами и охранниками, в кабинете Путина - лишь несколько книг. Это - исследование журнала Newsweek, который долго и по крупицам собирал информацию о библиотеке Путина, чтобы хотя бы немного понять его планы. Среди нескольких найденных журналистами книг нам интересна только одна - 'Третья империя. Россия, которая должна быть', фантастический учебник истории 2054 года. Книга вышла в 2006-м, ее автор Михаил Юрьев подробно описал создание в Украине так называемой Донецко-Черноморской республики, куда для защиты вошел 80-тысячный контингент российской армии. Уже потом автор описывает, как российская империя захватила весь европейский континент и Гренландию и нанесла ядерный удар по Британии.

Россия готовилась к захвату Украины более десяти лет

Россия готовилась к захвату Украины более десяти лет 'В 2007 году уже началось оперативное оборудование украинской территории - закладки оружия и боеприпасов', - уточняет военный эксперт Алексей Арестович. 'Первые задержания групп ФСБ фиксировались СБУ с 2008 года', - подчеркивает глава Службы безопасности Украины Валентин Наливайченко. 'Предполагалось, что два флота могут столкнуться', - говорит бывший председатель Службы внешней разведки Украины Николай Маломуж. Если Украина отступит, вы проиграете Война могла начаться еще осенью 2003-го. Тогда губернатор Краснодарского края якобы внезапно и самостоятельно решил строить до украинского отстрова Тузла специальную дамбу. Россияне неофициально рассматривали остров как собственную территорию с конца 1990-х. Мало кто знает, что для этого якобы экологического проекта россияне перебросили военную технику через полстраны, с далекого Севера. А на Таманском полуострове ждало команду мощная боевая группировка. До начала боевых действий оставались считанные часы. Но за 102 метра от украинской границы дамба замерла. Потому что украинское командование поставило Москве ультиматум. 'Оно предложило Путину три варианта: уничтожить артиллерией плотину, бить по всей группировке на 25 километров, которая стоит от Тузлы, и нанести полноценный удар по всем войскам на Таманском полуострове. Это прошло мимо граждан, никто этого не знает', - говорит военный эксперт Алексей Арестович. 12 лет назад российские политики восприняли замирение в Керченском проливе, как временное поражение. 'Да забудь эту Тузлу нах*р! Я уже забыл, а вы все мучитесь. Мы сторонники жесткого сценария', - заявил в декабре 2003 года российский политик Владимир Жириновский. Какой жесткий сценарий тогда готовила Россия? В 2003-м Жириновский обмолвился о существовании планов назначить на должность президента Украины обсолютно управляемую личность. Преемника нашли в Донецке. 'Дорогие соотечественники, спасибо вам, что вы пришли на выборы и отдали свой голос за будущего президента. За меня. Не надо говорить за меня?', - заявил тогда Виктор Янукович. Майдан 2004-го напугал Путина и заставил корректировать планы. В 2005 году Москва впервые испытывает риторику защиты русского языка и федерализации. И начинает строительство небывалой агентурной сети, которая должна была пронизать собой все слои украинского общества. Параллельно на Востоке Украины готовились диверсанты и тайники с оружием, деньгами и средствами связи. 2008-го произошла еще одна попытка втянуть Украину в военное противостояние - во время российско-грузинской войны. 'Предполагалось, что два флота могут столкнуться. Когда выезжал Черноморский флот в Грузии, предполагалось, что можно задействовать наши силы. И это была бы точка, которая привела бы к мощному столкновению. Но провели глубокие консультации, мы выступили за урегулирование ситуации через международные форматы и не вступать в военную конфронтацию, потому что это было бы начало большой войны', - говорит бывший председатель Службы внешней разведки Украины Николай Маломуж. Все это скрывали от широкой общественности. Но российское телевидение неустанно готовило россиян к расширению империи. В интервью идеолог российского фашизма Александр Дугин уже в 2009 году говорит о необходимости разделить Украину по Днепру. Председатель СБУ Валентин Наливайченко уточняет, что кроме руководителей силовиков с российским гражданством, были и до сих пор работают еще тысячи предателей Украины на всех уровнях властной вертикали, в правоохранительных органах, в бизнесе и образовании. Эта сеть предателей должна была навсегда превратить украинцев в малороссов. 'Имеем четкие доказательства спецоперации. Она называлась 'Монолит'. Четкая цель этой операции, и Янукович и другие руководители принимали в ней участие, для них цена вопроса - власть до 2020 года. Рассчитывались и областями, и Крымом, и экономическими активами, и нашими недрами', - говорит Наливайченко. Спецоперация 'Монолит' предусматривала и военный сценарий. Россия собственными и подразделениями и подконтрольными силовиками готовилась подавить акции неповиновения во время выборов президента в 2015-м. Готовились превратить Украину в огромный концлагерь. 'Это была бы авторитарная, фашистская страна. Потому что у него другого выхода не было бы. Были бы сотни тысяч арестованных, переданных суду. Возможно, десятки тысяч убитых. Это была бы разруха. В этой ситуации это было бы полицейское, но фашистское государство', - говорит бывший председатель Службы внешней разведки Украины Николай Маломуж. Экс-советник Путина посоветовал Украине, как бороться с агрессией России И у нас, и за океаном отмечают, что экономический кризис в Украине наступил бы независимо от смены власти. 'Должен отметить, в Украине все равно был бы экономический кризис, даже, если бы Россия не вторглась в Украину. Даже вопрос не стоит. Янукович покинул страну в ужасном состоянии', - констатирует старший директор Института Маккейна (США) Дэвид Крамер. Россия планировала захватить Украину без боя, в очередной раз вынуждена корректировать собственные планы. Впрочем отказываться от Украины не собирается. Корреспонденты ТСН Станислав Ясинский, Наталья Писня, Наталья Фибриг
Больше читайте здесь: http://ru.tsn.ua/pol...>http://ru.tsn.ua/pol...

Василь Кондрат

Історія вічної московської ненависті до Києва, - журналіст

http://patrioty.org.... alt='Київ. Фото: tebuka.ru.' style=''>Київ. Фото: tebuka.ru.

'Любая теория требует доказательств, как впрочем требует доказательства и ложь, которую нам чаще продают как правду. Мало того, лживые теории, под час, требуют доказательств более веских чем истинные теории, а потому наслоения лжи накапливаемых при формировании 'доказательств' легенды всегда занимают гораздо больше места чем правда, да и звучит ложь, под час, куда убедительнее, чем правда. Почему? Да потому что истина ограничена в инструментарии, в то время как ложь позволяет использовать фантазию своих авторов безгранично, позволяет им врать без устали!' - написав Олег Чеславський у своїй статті для http://rusukraine.co...>rusukraine.com, передають http://patrioty.org.... target='_blank'>Патріоти України.

Вершиной государственного строительства древности стали города - полисы, города-государства, страны, которые по сути территорией подчиненной городу - столице. Вспомните сами - о чем мы говорим вспоминая цивилизации прошлого? Какие древнейшие страны называем? Вавилон? Рим? Дамаск? Бизантиум? Иерусалим? Фивы? Афины? Спарту?

Мы вспоминаем города, потому как ключом к стране, основой ее, тем, что обеспечивает державе государственность стал город, а потому наша цивилизация, по сути, это цивилизация полисов - городов. И государства - это территории этим полисом покоренные, обложенные данью, территории находящихся под защитой полиса!

Получается, что город становился не просто центром - столицей, но и колыбелью государства. В городе-государстве формировалась все государственные и религиозные институты, законы, принцип власти. Город становился олицетворением власти - закона, центром торговли, центром науки, религиозным центром.

Такими центрами древнего мира к началу второго тысячелетия нашей эры были: Рим - латинская, католическая столица, Константинополь - греческая, православная столица, и Киев - русская столица. Важно понимать, что город в древности становился не просто религиозным центром - он становился и научным центром, так как основной наукой древности была религия!

После церковного раскола христианского мира 1054 года, Русская - Киевская Церковь не примкнула ни к одно из конфессий и стала, по сути представлять отдельное религиозное русло, отдельную религиозную традицию, и надо отметить имела на то все основания! Киев обладал главным свойством для того чтобы заявить о себе как об отдельной концессии - Киев говорил с Богом на своем - на русском языке, который при близком изучении был ни чем иным как знакомым нам сегодня украинским языком.

Константинополь выход из его конфессии такого религиозного центра как Киев никак не устраивал. Это конечно было лучше чем если бы Киев примкнул к Риму, но все же, Киев был столицей огромной северной страны, религиозные отчисления от которой весьма радовали Константинополь.

Поэтому, с первого дня религиозной независимости Киева, за него велась война, благо плодовитость Киевских князей немало тому способствовала. Большой победой Византии стал династический брак плодом которого стал князь, известный миру как Владимир Мономах. Сын князя Всеволода Ярославича, был прозван Мономахом по прозванию рода матери, которая предположительно была дочерью византийского императора Константина IX Мономаха.

Зачем нам все это знать?

Да потому что, сыну Владимира Мономаха - Юрию Долгоруком как раз и приписывают основание города, города ставшего потом центром государства поработившего Русь, отобравшего потом у Киева и его историю и язык и уничтожившего религию. Надо отметить что начиная именно с Владимира Мономаха Москва начинает коллекцию реликвий-артефактов которые использует как доказательство божественного происхождения Московской власти.

Главный головной убор которым себя венчали Московские князья долгие годы, назывался именно Шапкой Мономаховой, хотя при этом никакого отношения к трону и к Владимиру Мономаху не имел. Шапка Мономаха - это типичный среднеазиатский головной убор, и по легенде наследственная регалия московских государей была пожалована царем Орды Узбеком своему ставленнику на Москве Ивану Калите.

Аналогично получилось и с Московой. Согласно мифу сотворенному на Московии город основал киевский князь Юрий. Имя Юрий производное от греческого имени Георгий, а Георгий, как вы наверное знаете это главный святой, покровитель Константинополя, и соответственно и Москвы, на гербе которой он изображен и сегодня. Именно поэтому Георгию-Юрию и была приписана честь стать основателем Москвы.

Официально основателем Москвы Долгорукого сделал российский историк Василий Никитич Татищев, опирался при этом Татищев на весьма забавный 'историческую' летопись: 'О зачале царствующаго великого града Москвы, како исперва зачатся'

Начинается летопись рассуждениями о том, как древний Рим и второй Рим – Константинополь возникли на крови, а потому и Москва как третий Рим должна была создаться '…по кровопролитию же и по закланию кровей многих'. Таким образом, и при основании Москва во всем была равна своим предшественникам – Риму и Константинополю.

И как доказательство приводится рассказ, о том как В лето 6666 или по в 1158 году, по нашему стилю, великий князь Юрий Владимирович шел из Киева во Владимир град к сыну своему Андрею Юрьевичу, и пришел на место, где ныне царствующий град Москва, по обеим сторонам Москвы-реки села красные. Этими селами владел тогда боярин некий богатый именем Кучка, Стефан Иванов (волжский булгарин, а вовсе не вятич)

Кучка с князем повздорил боярина казнил, а сыновей его Петра и Акима, и дочь Улиту, отослал во Владимир к сыну своему, ко князю Андрею Юрьевичу. После чего повелел на том месте где казнил Кучку построить малый деревянный город и прозвал Москва город по имени реки, текущей под ним, и заповедал сыну своему князю Андрею Боголюбскому град Москву людьми населить и распространить.

Далее в повести рассказывается как братья Кучковичи устроили заговор и убили Андрея Боголюбского. За смерть которого отомстил его брат Михалко. Судя по началу данное произведение могло быть написано не ранее чем в 16 веке, в то время как под новую религиозно-идеологическую доктрину 'Москва Третий Рим' писались многочисленные легенды и басни. Именно на эту мысль наталкивает первые строки.

Но это лишь первая из фантастических теорий зачатия Москвы, которая официально не приветствуется, так как запись из Ипатьевской летописи в которой Юрий Долгорукий приглашает на встречу в городке под названием Москов, новгород-северского князя Святослава Ольговича в день 'Пятка на Похвалу Богородицы', т. е. в субботу 4 апреля 1147 года. При этом опять же, об основании города речи не ведется, речь идет о месте которое уже населено и живет своей жизнью.

Третий вариант современным москвичам совсем не нравится, так как основателем Москвы оп нему становится татарин, а на самом деле волжский болгарин, Стефан Кучка, к тому же по легенде и мусульманин! Именно он основал город, которой еще потом долго называли 'Москва рекше Кучково', что значит: 'Москва, то есть Кучково'.

О нем в истории практически ничего не осталось, кроме как название местности: на Москве ранее хорошо знали урочище Кучково поле, находившееся в районе позднейших Сретенских ворот.

О том, что Русские, Киевские князья не имеют отношения к Москве говорит и тот факт, что слово Кремль - названия сердца Москвы, происходит от тюркского 'Крылма' - 'Крепость', 'Замок'! Название Кремль не просто так схоже с названием Крым, Крым – это тюркское название греческого полуострова Таврида.

Что же касается даты основания, то тут вообще забавная история выходит, согласно переписям населения, которые проводились в Золотой Орде, то Москва не могла быть основана ни в 1147 году, ни ранее, так как ни при первой переписи населения Золотой Орды, которая прошла в 1237-1238 годах, ни при второй в 1254-1259 годах никакой Москвы в документах нет! Как и нет абсолютно никаких упоминаний!

В действительности впервые упоминание о Москве появилось только в третьей золото-ордынской переписи, которая проводилась в 1272 году! Ну и последнее: Георгий, он же Юрий Долгорукий никогда не встречался с основателем города татарином Кучкой, а потому никак не мог стать ни сооснователем не соучредителем одного из самых больших мусульманских городов мира.

Но и не это важно! Москва просто никак не могла быть основана Киевским князем, по причине того, что он был славянином и имена городам давал исключительно славянские, а потому города, заложенные Киевским, Русским князем Юрием, носили названия: Дмитров, Переславль, Юрьев!

Никак не мог город, основанный Киевским князем, быть наречен тюркским именем Москва, Рязань или Тамбов. Ни мордовской Костромой! Так что, как писал один из самых известных российских историков, татарин Н.М. Карамзин (Черный Мурза (Кара Мурза), в своем труде 'Истории государства Российского': 'Именно ордынские ханы, благодаря политике толерантности, уважения к другим вероисповеданиям и, прежде всего, к православию, открытости для диалога с другими культурами, многое сделали для того, чтобы Москва к началу 14 века стала официальной столицей государства'.

Орда основала Москву, основала как город равный разрушенному ею же Киеву, город задачей которого было - стать таким как Киев. Орде Москва обязана своим становлением. И единственная причина, зачем Москва всю свою жизнь тянет на себя одеяло Киевской - Русской - Украинской истории, это желание затмить Киев, стать вторым Киевом, стать выше Киева, стать духовной столицей Руси, что в принципе невозможно.

Хотя бы потому, что не может быть духовности, сакральности, искренности искусственной, притянутой, порабощенной, украденной или взятой в плен. Москве никогда не стать Киевом. В этом ее трагедия и это ее страшный крест - всегда быть 'Такой как Киев', 'Почти как Киев', 'Равной Киеву', но не самой собой, городом со своей душой, своей историей, своим народом и культурой…

Москва навечно обречена быть бездушной пародией на Киев - столицу, мать, сердце Руси.

Василь Кондрат

'Общая история - говоришь ты?': Лист білоруса 'російському брату' підірвав мережу

http://patrioty.org.... alt='Ілюстрація: ЖЖ' style=''>Ілюстрація: ЖЖ

'Сосед, ты называешь меня братом. Говоришь, что ты старший, я младший. И мол самой судьбой, тысячелетней историей и общей культурой нам суждено быть вместе. Именно в такой системе координат — старший и младший брат. Предлагаешь в этом лишний раз убедиться, посмотрев на твоё сегодняшнее величие. Знаешь, посмотрел, вспомнил историю. И имею что тебе сказать', - йдеться в листі до 'російського брата', опублікованого на http://hvylya.net/' target='_blank'>'Хвилі' Ігорем Тишкевичем, повідомляють http://patrioty.org....>Патріоти України.

Начнём времён давних и культурных вопросов.

Общая история — говоришь ты? Странно – возражу я. Почитай даже Википедию. Твоя страна возникла в 13 веке. И до 16 формально считалась улусом Орды. А последнюю монету «от имени хана» ты перестал чеканить и того в середине 17 века. В это время мои предки печатали книги, учились в университетах. И жили в свободных городах. А правителя – князя или короля – избирали. Сами, на сеймах и сеймиках. У тебя же правители либо ставились ханом либо трон передавался по наследству. Не всегда по прямой линии — потомки твоих руководителей отличались специфической любовью к свои братьям, сёстрам, теткам и дядькам. Ну да это твои дела.

Я о другом, какая общая история, если территория современной Беларуси вошла в твою империю последней — в конце 18 века. То есть с тобой в одной стране я живу чуть больше двух столетий. С поляками, например, более 500 лет, с украинцами и того поболе. Странно для тысячелетней общности, не находишь?

Да нет же! – возразишь ты – предки беларусов мечтали о воссоединении. Ага, — скажу я — мечтали. Так, что воевали с твоими предками. Активно — войны между нашими народами самые продолжительные и кровопролитные в истории обеих наций. Да и после «воссоединения» каждые 25-30 лет элиты моей земли с оружием в руках пыталась вернуть статус кво – как то убрать твои «братские объятья». Зачем далеко ходить — погугли кто таки взял Утицу и Утицкий курган — в начале битвы под Бородино. Это во время войны, которую ты называешь «Отечественной». А дальше было просто — если элиты плохи надо сделать так, чтобы их не стало. Надо признать, умные были твои предки-управленцы.

Элита — это образование. Этим и занялись. Это нормальный процесс, – скажешь ты – любая страна получив территорию думает о своей системе образования. Да, – соглашусь я – думает. И создаёт своё, лучшее, которое более привлекательно, доступно, качественнее. В случае с моей Родиной поступили иначе. Вначале ликвидировали систему образования на беларуских землях. Не надолго — лет так на 30. А потом дали конфетку — начальные церковно-приходские школы. Те самые, с которых так смеялись Ильф и Петров. Вот и всё – нет образования — нет элиты – нет проблем. Или ты веришь в то, что 3 класса церковно-приходской школы заменят собой университет?

А после этого можно говорить о нации «необразованной, крестьянской». Да вот беда, в этой самой нации в середине 19 века повстанцы издавали газету. Написанную, кстати, «не русскими буквами» — есть такая особенность, что язык «необразованных», в отличие от твоего имеет 4 (четыре!) символьных набора написания. Исторически имеет. Это кириллица, латиница, арабская вязь и «жыдоўскія літары». Ну да вернёмся к газете. Её печатали и продавали крестьянам. Газету покупали. Покупали — значит как минимум читали. Крестьяне… «необразованные»… читали. Но это так, лирическое отступление.

Кстати о языке. Ты говоришь, что языки беларусов и украинцев — всего лишь диалекты твоего, великого. Так дорогой мой, почему же так получается, что когда сидят за столом славяне — поляки, словаки, словенцы да и беларусы с украинцами — они могут спокойно говорить на своих языках. И понимать друг друга. А вот у тебя с этим, как бы так сказать, проблема. Странно. Но это так, наблюдения. А есть филологи, которые изучают языковые группы. И вновь незадача. Беларуский и украинский языки самые близкие — тут никуда не деться – действительно есть общая история. И в культуре и в образовании. Та самая, с 14 до 19 века, в которую ты вмешался. Но дальше ещё веселее. Если смотреть близость языков (со второго места и дальше), то самым близким к беларускому оказывается словенский. Потом словацкий, польский. А твой великий и могучий по разным оценкам на 5 или 6-м месте. Странно для «диалекта», не правда ли?

Сегодня

Ты говоришь, что Россия — великая страна. Не спорю — большая размером. Но величие определяется несколько иными признаками. Это уважение к другим, образованность, ум, рассудительность и успешность. Вот об этом и поговорим.

Ты говоришь, что хорошо относишься к культуре соседей. И можно сказать требуешь, чтобы твою культуру уважали. В уважении чужой культутры нет ничего зазорного — это хорошо – знать, изучать и восхищаться культурными достижениями наций мира. Всех, а не только твоей. Но вернёмся к культуре, языку. Ты заявляешь, что соседи обязаны уважать права твоих сограждан не только жить в «своём культурном окружении» но получать образование на своём языке. За счёт бюджета соседей. В принципе и тут ничего страшного нет — есть международные нормы поддержания культур национальных меньшинств. Но у меня возникает странный вопрос.

В Беларуси проживает около 0,7 миллиона русских. И более 70% школ с русским языком обучения. Но вот беда, в твоей стране 0,5 миллиона беларусов. И НИ ОДНОЙ школы с беларуским языком обучения. Для сравнения, в нелюбимой тобой Польше для 0,3 млн. беларусов работает более десятка школ. Странное проявление уважения с твоей стороны, не находишь? Особенно если принять на веру твои слова о «братской любви». Да и к другим народам твоё уважение проявляется странно. Для тебя не существует американцев, немцев, китайцев, французов. У тебя «пендосы», «фрицы», «узкоглазые», «лягушатники». Но тебя можно величать не иначе как русский. Странно всё это.

Ты утверждаешь, что Россия – лидер в науке. Любишь это повторять. В том числе в социальных сетях. И при этом используешь те же компьютеры, разработанные и собранные не тобой. Да и звонишь по телефону, который выпускают «узкоглазые» для «пендосов». Ездишь на машинах созданных «фрицами», «лягушатниками», «япошками»… Странно, правда? Но может фундаментальная наука на высоте. Хм…

Достижения, естественно, есть — любая нация способна породить гениев. Но посмотри, уважаемый, статистику Нобелевских премий за научные достижения…. Не много там твоих соотечественников, правда. Ах, да, они же работают не над «попсовыми» темами для улучшения качества жизни людей. Они же делают «ядерный щит Родины». Возможно, но почему же тогда твой щит имеет своей основой технологии, созданные ещё в СССР?

Ты говоришь об экономической мощи. И грозишься «отключить газ» в случае чего. При этом утверждаешь, что потери от падения цен на углеводороды твоя страна легко компенсирует наращиванием доходности от другой, не сырьевой — технологичной части экономики. Хорошо бы, но посмотри на статистику Росстата. 97% прибыли от внешнеэкономических операций дают именно сырьевые компании — нефть, газ, другие полезные ископаемые. Так какой частью от оставшихся 3% и что ты будешь компенсировать?

Ну и что – скажешь ты – без моих газа и нефти ничего не возможно. Я — ключевое звено. И успех твоей же Беларуси зависит от того, дам ли я сырьё.

Согласен, твоя роль важна. Как важна была роль Человека Умелого. Если бы он в своё время не взял палку чтобы сбить банан — не было бы человека разумного — тебя и меня. Выкопать то, что дал Всевышний – задача не сложная. И выкапывают многие. Но, извини, получив сырьё, нужно поработать и придумать что из него сделать. Это то, что называется экономикой. Поэтому не было бы тебя — были бы другие копатели. А сегодня я вижу, что моей стране нужно развиваться — учиться думать и делать лучше, технологичней. Я бы рад был развиваться вместе с тобой, учась у тебя. Да вот беда, научиться нечему — ни уважению к другим (без него они учить не будут) ни непосредственно перенять твои знания. Считать, что копание в земле — верх технологичности мне как-то не хочется.

Это всё враги, скажешь ты! Россия ведь великая страна, со свои путём – основа духовности. Да? — удивлюсь я — так почему же в этой стране — основе духовности в лидерах по количеству абортов, самоубийств, почему 25% семей в РФ — неполные. Почему, в конце концов твоя страна в ТОП-10 по уровню правонарушений? Тоже враги постарались?

Мне не дают развиться — скажешь ты – вон ополчились, санкции ввели. Гробят мою экономику. Дорогой ты мой – возражу я тебе. Санкции пока не начинались. Пока что всего лишь упали цены на нефть. Да и то, как упали. В своё время те, кого ты называешь пендосами, бундесами, лягушатниками делали всё возможное, чтобы цены на сырьё расли. Одни, имея 25% мировой добычи, ушли с мирового рынка. Другие консервировали свои месторождения. Зачем? Давали шанс тебе и таким как ты. Думали, заработают, с умом потратят. В принципе так и произошло. Посмотри на Норвегию, Саудовскую Аравию, Катар, да тот же Иран.

Имея нефть они тянут к себе и науку и технологии. Думают что будет завтра. Да и тебе «подсобляли». В 1992-95 годах, после распада СССР подняли цены — чтобы твоя страна могла заработать на еду и развитие. Кризис 98 года — там вообще, чуть ли не в ручном режиме ценовой политикой управляли. Да и в 2008 то же самое. Надо отдать должное, ты пытался учиться. И то, что происходило в твоей стране в 1998-2000 годах мне нравилось. Развитие бизнеса, привлечение технологий, мысли о том, что нужно производить что-то из сырья, а не просто работать по принципу «выкопал-продал». Но думать, планировать тебе не понравилось. Ты решил, что «наше всё — труба». Твой выбор. Но почему я им должен восхищаться?

А сегодня всё просто — цены решили больше не держать. Ничего личного — просто тем, кого ты презираешь надоело платить тебе больше. И всё. Это не санкции. Санкции будут когда они перестанут у тебя покупать. И что ты будешь делать тогда — не знаю.

А теперь вернёмся к «врагам». Тебе не кажется странным, что всех успешных и образованных ты записал во враги. Если куча стран вокруг имеет близкие мнения, отличные от твоего, то может ты ошибаешься, а не они? Подумай. Ведь жизнь рядом с другими — это компромисс. Нужно уважать какие-то нормы поведения, договорённости, а не делать то, что тебе сегодня и сейчас вдруг захотелось. Таких вот «хотетелей» в быту называют дворовыми хулиганами. Их могут боятся определённое время. Боятся — значит уважают? Отнюдь. Чаще это не страх, а брезгливость. И когда неудовольствие многих дойдёт до точки с хулиганом вначале долго пытаются разговаривать. Не поможет — разбираются. Не обязательно силой. Соседи же умные – придумают и другой способ. Подумай. Сегодня с тобой ещё пытаются разговаривать. Но, заметь, желание говорить уже пошло на убыль. Нехорошо.

И вот на этом вернусь к своему отношению к тебе. Я хочу, чтобы те, кто придёт после меня, кого сегодня называют дети, могли развиваться. Становиться умнее, умелее, воспитаннее. Я действительно был бы счастлив, если бы рядом с моими детьми развивались и твои. Да судя по всему ты сам этого не хочешь. Точнее хочешь, но другого, чтобы мои дети залезли в яму с грязью, которую ты копаешь своим потомкам. С моей точки зрения — не лучший выбор. Поэтому ты уж извини, я буду думать сам. Желаю успеха'.

Василь Кондрат

'Ми варті найкращого': Надія Савченко привітала українців з Новим роком

http://patrioty.org.... alt='Надія Савченко привітала українців з новим Роком. Ілюстрація:http://uainfo.org/' style=''>Надія Савченко привітала українців з новим Роком. Ілюстрація:http://uainfo.org/

Народний депутат України від фракції 'Батьківщина', член Постійної делегації України в ПАРЄ Надія Савченко, яку судять в Росії по сфабрикованій кримінальній справі, привітала українців з новорічними святами. Листівку, підписану льотчицею, опублікував у Twitter адвокат Микола Полозов, передають http://patrioty.org.... target='_blank'>Патріоти України.

'Українці, у нас бували важкі свята, але з гіркотою веселі! Ми вміємо не падати духом і кепкувати навіть над смертю. Воля дорожча за життя! Україна дорожча за все на світі! Ми, українці, варті найкращого!

Ми заслуговуємо на гідне і вільне життя. І в нас обов'язково все буде краще, ніж є! З вірою в серці! Вітаю вас із зимовими святами!', - написала Савченко.

http://patrioty.org....>

Василь Кондрат

Що змусить Арсена Авакова розмовляти українською мовою?

     З великим подивом прочитав інформацію про те, що Арсен Аваков намагається через суд отримати право розмовляти російською мовою займаючи державну посаду.
http://www.town.org.... target='_blank'>http://www.town.org....
 
     На мою думку це публічна демонстрація неповаги до держави, народу України та законодавчих актів української держави. Ми дуже добре знаємо, що президент України, як гарант Конституції, повинен вимагати від посадових осіб вищої керівної ланки дотримуватися вимог Конституції та законів України. Але власними діями Петро Порошенко публічно демонструє та гарантує безкарність керівних осіб держави наближених до нього та які порушують законодавство України.
 
     Пану Авакову потрібно було би у даному випадку взяти приклад з Януковича, якій через деякій час міг висловлювати власну думку державною мовою. Таким чином, позовом до суду Арсен Аваков демонструє, що його інтелект нижче ніж у Віктора Януковича та імітує реформу у МВС. Патрульною поліцією  особисто займається Ека Згуладзе, а Арсен Аваков про це пише у фейсбуці.
  
     Вважаю, що найкращим впливом на свідомість пана Арсена Авакова може бути тільки ігнорування його як керівника МВС з боку усіх україномовних ЗМІ до того часу, поки він не стане виконувати вимоги українських законів щодо державних посадових осіб та офіційні виступи та заяви робити українською мовою.  
     Якщо Аваков не здатний вивчити українську мову, то нехай йде у рідний Харків радником до Кернеса.  

Владимир Батищев (30.10.2015) durdom.in.ua

Василь Кондрат

Шершень Шершень

Про 'унікальність' без унікальності

Сьогодні о 12:1923922

Мало речей в житті мене дратують. Майже нема речей, які мене здатні розлютити. Але, все ж таки, мої співвітчизники, які вважають, що знають усе на світі і мають нахабство, у приступах гострої графоманії, видавати в електронний світ свої патетичні душевні полюції у вигляді 'що ж ми за народ такий?!', 'це тільки не в Україні!', 'таке може бути тільки у нас!', 'навколо одні зрадники!', 'бо то така Україна!' і 'все пропало, нас злили!', розбавлені повчаннями '..а от у Європі (Америці, Австралії, Канаді, Японії, Уганді - потрібне підкреслити) - таке неможливо', доводять мене до сказу.

Мої дорогі, милі, 'кончєні' і пи$дуваті на голову співвітчизники! Всі, хто вважають, що народ тупий, країна пропаща, армія слабка і навкруги одні дебіли, я маю для вас універсальний рецепт подолання вашої депресії. Подумайте про суїцид. Серйозно. Вам же уже нема для чого жити. Вас же уже злили, зрадили, продали і здали.

Ви, кретини, з упертістю маніяків ходите на вибори і голосуєте за 'файного хлопа' або 'свого пацана' і ще жодного разу не прочитали його програми. Ви - одразу ж після виборів! - знаходите обгрунтування, чому вибрали саме того, за кого самі ставили хрестик в бюлетень. Як правило, у всьому виявляються винні жиди, масони і Обама, а профінансував то всьо Сорос, які й посварили нас з братніми бомжами Лугандона. Ви, з кретинячою впертістю, повторюєте ідіотичні мантри деяких європейських політиків і більшості європейських обивателів, про те, що Україна не держава, українська армія воювати не вміє, Росія все одно переможе, а на Донбасі даремно гинуть 'наші хлопці'.

Шановні моральні потвори з гіпертрофованим гіпоталамусом замість мозку! Я розкажу вам два приклади з недавньої історії, про героїчних європейців, які мають нахабство кпити собі з моєї Держави і моєї Армії. Безумовно, якби ви в школі могли запам'ятати хоча б один параграф з підручника історії або, хоча б, мали мозок замість периферійної нервової системи, то знали б ці речі але... Ну, я нагадаю.

Чехія. Країна, президент якої нещодавно мав нахабство заявити: 'Я не бачу ніяких причин, навіщо потрібно ізолювати Російську Федерацію від Євросоюзу, навіщо говорити про санкції, про блокаду, про ембарго...Нам потрібна енергія, вам - трамваї, тролейбуси, автобуси...

Необхідно усунути візи, наприклад, з Росією. Навіщо займатися такою бюрократією, яка пов'язана саме з візами?'. Цей пан впритул не бачить ніяких російських військ в Україні і стверджує, що у нас типова громадянська війна. Цей тип, слідом за московськими пропагандонами, стверджує, що українська армія - карателі і вона не може воювати. Я нагадаю, що ці речі говорить президент країни, яка за всю свою історію ПРОГРАЛА всі війни. Чехія ніколи не воювала на свій захист. Чехія не здатна до оборони. У 1939 році, коли віська Вермахту увійшли в Чехословаччину, тільки ОДИН офіцер - Карел Павлик - разом зі своїм підрозділом у місті Містек чинив збройний спротив солдатам вермахту. Це був ОДИН-ЄДИНИЙ бій чеської армії в її історії. Історії ганьби. Чеська армія, одна з найбільших армій тогочасної Європи, одна з найкраще озброєних і навчених армій, без спротиву здала Чехословаччину Гітлеру і серед всіх чеських громадян знайшовся тільки ОДИН чоловік, який чинив збройний опір - капітан Карел Павлик, якому наказ скласти зброю віддало його власне військове начальство. Ви все ще вважаєте, що наша Армія - погана? Ви все ще вважаєте, що наше командування боягузливе і нездарне? Перечитайте історію Чехословаччини.

Франція. Це та країна, яка постійно виступає рупором Росії у світі. Це та країна, яка все ще хоче скасувати санкції з агресора. Знаєте, за скільки часу Вермахт дійшов до Парижа? Правильно - за два тижні. А скільки часу російська армія не могла взяти один Донецький аеропорт? Ви вірите в те, що Путін може взяти Київ за ДВА тижні? Вірите в те, що не хоче? А у квітні 2014-го, ви часом, не малювали подумки мапу нової України без Луганська, Донецька, Харкова, Запоріжжя, Дніпропетровська, Херсона, Одеси, Києва? Ви гадаєте, що самонавідні лапті з системою ГЛОНАСС в сраці не пішли далі тільки через якісь невідомі зашарки в черепі Хуйла? Ви не бачите в цьому заслуг нашої Армії, добровольців та, врешті-решт, всього народу, який цю Армію створив і постачає руками волонтерів!? Друзі, ви - дебіли. Ви знаєте, що бравий генерал Де Голль, в основному, воював на Лондонському фронті, горлом, в мікрофон Бі-Бі-Сі? Скільки французів брали участь у висадці союзників на узбережжя Нормандії 6 червня 1944 року? Знаєте? ЖОДНОГО. Францію французи не звільняли. Сирі пляжі Бретані кропили своєю кров'ю американці, британці, канадці, автралійці, індуси. Навіть 600 поляків лягли в пісок Вандеї - до нині польський військовий цвинтар є у Франції! - але французи участі в операції 'Оверлорд', участі у звільненні Франції від німців, не брали! Французи сиділи у кафе і чекали, коли ж - ах, коли! - їх звільнять від ненависного ярма нацизму, при якому працювали кабаре, кафе і ресторани, а вони дисципліновано постачали окупаційну армію Гітлера харчами, амуніцією, боєприпасами, жінками, сиром, вином і розвагами. Тепер французи мають нахабство казати, що в Україні дивна війна? Що під Луганськом вгризаються в землю, а в Києві працюють дискотеки і театри, а у Львові святкують День Шоколаду? Не вам, курви французькі, робити мені зауваження. Не вам, чия армія драпала з фронту так, що її не могли догнати німці, судити моїх Воїнів. Я нагадаю, що при підписанні капітуляції 8 травня 1945 року у Потсдамі, фельдмаршал Кейтель, коли побачив за столом, серед переможців французьку делегацію здивувався: 'Як, ЦІ також нас перемогли?!' Німецька армія не помітила французів. Кейтель не здивувався, що його перемогли американці, британці і радянські війська. Він незмірно здивувався перемозі французів. Фельдмаршал Вермахту не зауважив, що французи воювали...

Мене дістали ваші нарікання на себе і збараніле поклоніння в сторону Європи, шановні земляки. Майте повагу до себе. Майте відчуття власної гідності і розум достойно відповісти будь-кому на закид в сторону своєї Держави і Війська, а не транслювати чужі міфи та мастити їх лайно на свій прапор. Зрештою, єдина нація, яка пролила свою кров за зоряно-синій прапор об'єднаної Європи - це українці. І ми маємо право ВИМАГАТИ, а не просити, якщо й не допомоги, то, бодай, поваги до себе. Як і тисячу років тому, ми самі проти Орди. І, якщо є Франики, Збишеки, Ганси чи Іштвани, які цього не розуміють, то їм треба пояснити. Часом, і чоботом по сраці. Бо кулі нам треба на Схід. Бо кулі дорогі і їх варто тратити на ворогів, а не фальшивих боягузів.