Питання-відповіді Інтерв'ю Всі записи

10 ...

Кондрат Василь, користувач 1ua
Василь Кондрат

Джеймс МЕЙС: пам’ятати і вивчати

18 лютого — день народження Великого Українця, уродженця Оклахоми, який присвятив своє життя дослідженню Голодомору та іншим злочинам більшовицького режиму

https://day.kyiv.ua/...>

https://day.kyiv.ua/...>Валентин Торба

16 лютого, 2018 - 11:35

«Джеймс Мейс і концепція постгеноцидного суспільства», — під таким заголовком 21 лютого в Чернігові відбудеться«круглий стіл», на якому будуть присутні науково-педагогічні працівники, викладачі, працівники органів державної влади та місцевого самоврядування, установ культури, представники громадськості, журналісти і студенти. Всього склад учасників буде налічувати 80 чоловік.

Серед них — Володимир Бойко; українська письменниця, громадський діяч (м. Київ) Наталія Дзюбенко-Мейс; професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал; кандидат історичних наук Тамара Демченко. Під час роботи «круглого столу» запланований скайп-зв’язок з українським канадським істориком Романом Сербиним (Монреаль).

Учасникам буде продемонстрований телефільм «Джеймс Мейс. Траекторія долі».

Захід організований Сіверським центром післядипломної освіти, Українським інститутом національної пам’яті, Сіверським інститутом регіональних досліджень та Фондом сприяння ініціативам газети «День» «Слово Просвіти» за сприяння Чернігівської обласної державної адміністрації та обласної ради.

Нагадаємо, відомий історик американського походження Джеймс Мейс, який присвятив свою працю дослідження Голодомору 1932—1933-го років, народився 18 лютого 1952 року і помер в Києві. Він став свого роду продовжувачем справи іншого іноземця — журналіста із Великобританії Гарета Джонса, який всупереч радянській пропаганді доніс світові правду про Голодомор в Україні.

Джеймс Мейс працював у газеті «День», яка фактично стала для нього трибуною, з 1997-го до 2004 року, а з 1998 року Мейс редагував його англомовний дайджест. Фактично з «Днем» пов’язано його відкриття, як відомого українського публіциста.

2008 року головний редактор газети «День» Лариса Івшина заснувала Премію імені Джеймса Мейса в галузі публіцистики за «Громадянську позицію». Лауреати цієї Премії заочно приєднуються до читань і дискусії, присвячених історику та публіцисту Джеймсу Мейсу.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«СВІТЛО НАЙСИЛЬНІШЕ РОЗГАНЯЄ МОРОК ТОДІ, КОЛИ ЙОГО ДЖЕРЕЛО — ВСЕРЕДИНІ ЛЮДИНИ»

Iгор СЮНДЮКОВ, історик, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2010:

— Згадаймо Біблію, де є вражаючий, незабутній образ: свічка, що світить у пітьмі (а темряви у наших реаліях більше ніж вистачає), і ця пітьма не поглинула її... Світло найсильніше розганяє морок тоді, коли його джерело — не зовнішній вогонь, а духовне полум’я всередині людини. І коли Джеймс Ернест Мейс, чий день народження ми відзначатимемо у неділю, закликав у класичній статті в «Дні» «Свічка у вікні» (18 лютого 2003 року) , щоби кожен громадянин нашої землі, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалив би у своєму вікні в останню суботу листопада свічку в пам’ять про померлих — це був глибоко символічний, невичерпного змісту вчинок. Адже то був образ цілого життя Джеймса, котрий до останнього дня служив Пам’яті, Правді і Свободі.

Ким є для нас, теперішніх, тих, хто став учасником чи свідком двох Майданів, до яких Джеймс не дожив, ця унікальна людина — американець із Оклахоми індіанського походження, який став більшим українцем по духу, аніж багато хто з нас, який зазирнув у прірву скоєного Сталіним та його  «подільниками» небаченого, неосяжного для обмеженої людської свідомості злодійства — Терору Голодом — і спалив себе на цьому вогні? Визначним істориком та публіцистом, який залишив нам точне й вичерпне пояснення мотивів дій тирана: «Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, історію народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже, нема окремої країни, немає проблеми взагалі». Так, безумовно! І, ретельно вивчаючи творчий доробок Мейса, ми зрозуміємо одну дуже важливу річ: є прямий причинно-наслідковий зв’язок між сталінським Геноцидом-Голодомором 1932—1933 років та геноцидом українців на Донбасі 2014—2018 років. На цьому постійно  наголошує один з провідних журналістів «Дня» Валентин Торба. Аналітиком, здатним бачити далеко вперед, крізь сьогодення (і його попередження   про те, що Росія ніколи не примириться з  незалежністю України — кращий приклад цього)? Поза сумнівом. Автором концепції «постгеноцидного суспільства»  (а «три кити» такого потворного створіння живі й дотепер: а) ці вже накралися, може, заспокояться, якщо голосувати за інших — то почнуть красти заново, не треба; б) аби лишень не було ще гірше; в) ще ніколи не було, щоб ніяк не було. Саме ця «народна  мудрість» довела Україну до війни)? Так, і розробка цієї концепції — велика історична заслуга Джеймса.

Але, можливо, на думку автора цих рядків, видатним українцем Мейс став завдяки не стільки названому, як кришталевому ясному розумінню: для журналістів, і для політиків, і для вчених є, по суті, два шляхи: або безстрашно боротися за право суспільства знати правду, всю правду і нічого, крім правди (як Гарет Джонс  із Мейсової незабутньої «Повісті про двох журналістів», «День», 16.07.2003 р.) — або ж бути негідником й зраджувати ідеали, які проповідуєш ( як Уолтер Дюранті з цієї ж статті). Джеймс Мейс обрав перший шлях. І «згорів» у 52 роки... Пам’ятаймо!

«МЕЙС: УКРАЇНА ТА РОСІЯ»

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, публіцист, письменник, філософ, лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2011:

— Позаторік на одному «круглому столі» поважний науковець-гуманітарій на всі заставки шпетив російський імперіалізм і його агресивну політику щодо України, а разом із тим постійно повторював: «Ми цього не чекали... Це стало для нас великою несподіванкою... Ми не могли собі уявити такого...» Я не витримав і процитував по пам’яті констатації декількох авторів «Дня», серед них першого лауреата Премії Мейса Ігоря Лосєва, про закономірну, базовану на імперській традиції агресивність Росії, яка неминуче виллється у спроби анексії частини української території чи всієї України, можливо, з використанням маріонеткових «повстанців». Причому тексти ці друкувалися задовго до «русской весны» 2014 року (а Лосєв писав на ці теми навіть іще до створення газети «День»). У відповідь я почув, що йдеться про випадковий збіг обставин, що історія не має закономірностей, і ми можемо тільки щось констатувати post factum, бо ж «сова Мінерви вилітає у вечірніх сутінках».

На відміну від цього українського інтелектуала (і багатьох таких, як він, що наслухалися певних модних західних теорій, створених, зауважу принагідно, колишніми розчарованими марксистами та прихильниками СРСР) Джеймс Мейс вважав, що історичний процес має свої закономірності, які можна і треба досліджувати, бо якщо таких закономірностей немає, якщо відсутня можливість на їхній основі прогнозувати ті чи інші варіанти майбутнього, то немає й гуманітарних наук, включно навіть із філологією, бо там також є свої закономірності розвитку предмету дослідження. Що ж стосується Росії, то Мейс ніколи не зачудовувався «глибокими демократичними змінами», які начебто відбулися в Росії 1990-х; він бачив реальність такою, яка вона є, і не тільки вивчав минуле, а й попереджав про майбутні небезпеки. Так, у 2002 році Мейс зазначав: «Росія зі своїм стародавнім імперським інстинктом до пожирання інших народів за всю свою історію ніколи не покаялася перед міжнародним співтовариством за злочини, які вона чинила на Кавказі, в Сибіру, Криму, Середній Азії». Тим більше — за скоєні в Україні злочини, говорив Мейс. І підкреслював: «...Є північний сусід, котрий привласнив усі надбання колишнього Радянського Союзу і відмовляється від усіх злочинів, скоєних цим Союзом. І цей сусід постійно висуває територіальні і культурні претензії до незалежної України. Тиск здійснюється поки що на інформаційному фронті, але Україну напевно чекають серйозні випробування». Зверніть увагу на «поки що» та «напевно». Джеймс Мейс мав рацію. І перший лауреат Премії його імені теж мав рацію. Проте більшість політиків України просто ігнорувала ці науково вивірені прогнози. Тим більше, що вистачало знаних інтелектуалів, які нескінченно розповідали про «гуманістичну у своїй основі російську культуру». Так, є в тій культурі «лінія Герцена — Сахарова», проте вона ніколи не домінувала. Джеймс Мейс чудово це розумів, тому міг прогнозувати події, тож чи не варто повчитися в нього?

«СТУПІНЬ РОЗУМІННЯ СУЧАСНИКАМИ ЗНАЧЕННЯ ПОСТАТІ МЕЙСА НАДАЛІ ВИКЛИКАЄ ПИТАННЯ»

Володимир БОЙКО, громадський діяч, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2013:

— П’ятнадцять років тому, на свій день народження — 18 лютого, Джеймс Мейс оприлюднив статтю, що відображала сенс його життя — «Свічка у вікні». Він начебто вибачався перед народом, серед якого жив та якому присвятив своє життя за заклик, який мав би належати громадянинові України. Можливо, він чекав подібного кроку, але зрештою зрозумів, що існують бар’єри, які самостійно постгеноцидному суспільству подолати складно. Воно потребує допомоги та, часом, формулювання ціннісних орієнтирів, до яких прагне, але остерігається зізнатися в тому навіть перед собою, не кажучи вже про зовнішній світ.

Тепер запалена свічка стала неодмінною складовою жалобних заходів зі вшанування жертв Голодоморів, політичних репресій, Голокосту, російсько-української війни... Тобто ідея Мейса отримала, мабуть, дещо несподіване для нього поширення, ставши символом навіть більшим, ніж він замислював. Дивовижна зміна з огляду на більш ніж мляву першу реакцію — тоді, у лютому 2003 р., мало хто в Україні звернув увагу на громадську ініціативу американсько-українського дивака-правдолюба. Дещо на іншу реакцію очікував автор, ніж передрук його знакової статті в одній регіональній газеті. Мабуть, тоді спрацювало вертикальне мислення — немає вказівки згори, то чого його напружуватися та хвилюватися? То була одна з причин невисловленого болю Мейса — він не міг не бачити, що сказане ним не цілком сприймалося в сенсі розуміння пропозиції. Знадобився час та нові трагічні події.

Наступний перебіг змінив стан справ, зробивши акцію загальновідомою настільки, що мало хто замислюється над феноменом авторства. Пропозиція Мейса була навіть реалізована в одному з найкращих  музейних комплексів сучасної України — Меморіалі жертв Голодоморів. Всі відвідувачі, хто був хоча б поруч, стверджують — свічка, що височіє над Дніпром, володіє неабиякою силою впливу. Просте рішення, але його мав хтось відчути, побачити та запропонувати — людина з загостреним почуттям відповідальності та знаннями й розумінням значно більшими, ніж у нас тогочасних. То була місія, цілком усвідомлена Мейсом та виконана їм у звичний йому спосіб — стисло, прямо, влучно. А от ступінь розуміння сучасниками значення його постаті надалі викликає питання.

Попри очевидні заслуги Джеймса Мейса перед Україною, його ім’я досі належним чином не вшановане: широкому загалу українських громадян Мейс відомий мало, так само як і його роль у визначенні Голодомору як геноциду українського народу. Лише у серпні минулого року Кабмін ухвалив рішення спорудити в 2017—2018 рр. в Києві пам’ятник американсько-українському досліднику та публіцисту. Дуже хочеться вірити, що заплановане виконуватиметься у визначені терміни.

Нещодавно з’явилися повідомлення про зйомки художнього фільму «Гарет Джонс», який присвячений валлійському журналісту, який перший під власним ім’ям розповів про Голодомор. Його ім’я в Україні стало відомо значною мірою завдяки знаменитій статті Мейса «Повість про двох журналістів», де доля та громадянська позиція британця порівнюється з реакцією лауреата Пулітцерівської премії Волтера Дюранті. Автори сценарію обіцяють незвичний сюжет, зокрема, появу Джорджа Оруела (який, вочевидь знав про долю свого земляка) та його «Колгоспу тварин». А от чи згадають вони про Мейса, ім’я якого дуже тісно пов’язано з Джонсом, причому саме з українською складовою біографії валлійця, його боротьби за сприйняття правди?

Йдеться про моральний борг суспільства перед людиною, яка цілком віддала себе служінню народу, раніше йому невідомому, але спорідненому за долею. Гідне вшанування Джеймса Мейса — одна з сутнісних ознак змін, що відбуваються в українському суспільстві, позбуття синдрому постгеноцидності, його одужання та відновлення здатності до самостійного розвитку.

«ЯКЩО МИ НЕ НАВЧИМОСЬ БЕРЕГТИ СВОЮ ПАМ’ЯТЬ, ТО ЗА НАС БУДУТЬ ПИСАТИ ІСТОРІЮ ТАКІ, ЯК ДЮРАНТІ»

Валентин ТОРБА, кореспондент газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2014:

— Голодомор для мене не був чимось новим. Бабця і дід в деталях описували все, що відбувалось тоді — в далекому 1933-му на Слобожанщині. Та дивувало мене в 1990-х, коли я ще тільки вчився в школі, що для когось ця трагедія є новиною. А хтось на Луганщині навіть люто заперечував факт цієї трагедії. Так для мене відкрилась друга сторона цієї катастрофи нашого народу, цього злочину перед нами — українцями. Ця сторона — брехня. Тотальна, безсоромна брехня, яку ідеологічними цвяхами вбивала в нашу голову кремлівська пропаганда, і в якій щонайменше 70 років перебував український народ. Вірус цієї брехні легко підхоплювали адепти імперії — чи то російської, чи то радянської. Що ж, навіть зараз є ті хто не бачить присутність російської армади на Донбасі. І я знаю, чому. Існує науковий термін в психіатрії — гіпнотична сліпота. Людина, навіть усвідомлюючи очевидні речі, витісняє їх із своєї свідомості, заперечує, викреслює і намагається довести всім, що чорне — то біле, і навпаки. В побуті це явище ми називаємо зашореністю.

Виявилось, що Мейсу було легше роздивитись, як кат знищив третину українців, в той час як місцеві комуно-рашисти робили вигляд, що Голодомор був всього тільки прикрою випадковістю. Що таке геноцид — Мейс знав добре. До нього про Голодомор світу повідав журналіст із Великої Британії Гарет Джонс. Як наслідок, його в розквіті років в Китаї (Велика Монголія) вбило НКВС. Джонс був істинним журналістом — він не боявся говорити правду, не лінувався пірнути в події, стати свідком реалій. Джонс в деталях описував голод в Україні і фактично передав своїй Батьківщині, Європі та світу голос вмираючих українців, які так і говорили: «Передайте, що ми гинемо».

Прикметним є те, що в той же час в Кремлі працював кореспондент NYT Уолтер Дюранті. Він визнавав в своїх статтях, що в Україні дійсно існують певні проблеми з продовольством, але в той саме час стверджував, що ніякого голоду немає. Така відверта брехня не завадила йому отримати згодом Пулітцерівську премію. Через багато років NYT, незважаючи на очевидні докази його необ’єктивності і навіть брехливості, так і не наважилась позбавити його цієї відзнаки.

На жаль, я прийшов в «День» лише через 10 років після смерті Мейса. Це той випадок, коли спілкуватись з ним тепер я можу лише через книжки. Хоч як це дивно, але в його історичних роботах звучить пророче навіювання того, що відбудеться в Україні через десятиліття, зокрема на моєму рідному, вичавленому ще з 30-х років, Донбасі. Росіяни і далі будуть вбивати українців на нашій же землі. Причому вбиваючи «вмивати руки», говорити, що то не вони. І Батурин спалили не вони, і українців закріпачили не вони, і Санкт-Петербург збудований не на кістках козаків, і українську мову ніхто не забороняв («украинского языка не было, нет и быть не может», — валуєвський циркуляр), і до Голодомору вони не причетні, і зрештою на сході України не російські танки та «гради» забрали життя більш ніж десяти тисяч українців вже зараз, на наших очах.

Якщо ми не навчимось берегти свою пам’ять та дозволимо й далі перетворювати нас на покірну до маніпуляцій масу, то можемо й не дочекатись нового Мейса через сто років. Тоді за нас будуть писати історію такі, як Дюранті.

«ЛІКУВАННЯМ СУСПІЛЬСТВА ВІД ПОТСГЕНОЦИДНОСТІ НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ ДОСІ НІХТО ЯКІСНО НЕ ЗАЙМАВСЯ»

Iван КАПСАМУН, редактор відділу політики газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2015:

— Готуючи нещодавно статтю про філософа Мирослава Поповича, я мав розмову з декількома людьми, які добре знали Мирослава Володимировича. Так-от, доктор філософських наук з Інституту філософії імені Г.С. Сковороди Сергій Йосипенко розповів «Дню»: «В одному з фільмів Мирослав Володимирович, пояснюючи свій інтерес до філософії, назвав три речі: що таке 1933 рік, 1937 рік і 1942 рік. Чому було знищено українських селян, чому був великий червоний терор і чому в 1941 році радянська армія покинула їх? Три катастрофи його покоління, які він намагався зрозуміти».

Загадав я це до того, що 1933 рік мучив не тільки видатного академіка. Вивченню українського Голодомору-геноциду 1932—1933 рр. присвятив своє життя і відомий дослідник цієї трагедії Джеймс Мейс. Саме він відкрив для України і всього світу злочин у вигляді організації штучного голоду, яким радянська влада намагалася зламати хребет українській нації. Зламати не вийшло. Але національному коду було завдано серйозного удару. Саме про це і писав Мейс, коли говорив, що українці — це постгеноцидна нація з усіма відповідними наслідками. Головним чином — це був удар по селянству, яке потрібне було загнати в колгоспи, знищивши їхнє бажання мати приватну власність. 

Писав Джеймс Мейс і про те, що 1991 р. незалежність здобула не Україна, а Українська РСР. А тому незалежною їй ще потрібно було стати, тобто подолати травму постгеноцидності і пострадянськості. Але, на жаль, до цього мало хто з політиків дослухався. Зайнялися власними інтересами, а державні поставили далеко не на перше місце, звідти і кланово-олігархічна система, майдани, війна... І незважаючи на всі ці трагічні катаклізми, в цій системі ми живемо досі. Лікуванням суспільства від потсгеноцидності на державному рівні до сих пір ніхто якісно не займався.

«МИ НЕ МОЖЕМО ДОЗВОЛИТИ СОБІ І СВІТУ ЗАБУТИ ГОЛОДОМОР»

Наталія IЩЕНКО, автор «Дня», лауреат Премії імені Джеймса Мейса-2017:

— Для мене дослідник Голодомору Джеймс Мейс в першу чергу є прикладом того, як одна людина може багато зробити для людства. Так, для цілого людства, а не тільки для окремо взятого народу, тому що правду про Голодомор мають знати не тільки українці, але і весь світ.

Тільки правдива історія «диктатури пролетаріату» здатна захистити інші країни та народи від повторення людожерського сценарію побудови «світлого майбутнього». Як прихильники правих ідей мають завжди пам’ятати про Аушвіц, так і адепти лівої ідеології мають знати, що фанатична реалізація на практиці комуністичних ідеалів може призвести до злочинів проти людяності рівня Голодомору.

Історія намагання знищити за допомогою голоду цілий народ, який не вдалося покорити силою, має бити набатом в серце кожного мешканця планети. І тут в нас всіх ще багато роботи.

Американський вчений Джеймс Мейс та британський журналіст Гарет Джонс, про якого Мейс писав в своїх статтях в газеті «День», були проповідниками правди у світі брехливої політичної доцільності. Вони були найбільш потужним голосом мертвих, які вже не могли розповідати правду самі. Але і Мейс, і Джонс, і їхній спадок, не мають бути застиглою історичною пам’яткою. Українські історики мусять продовжувати вивчати причини, наслідки та подробиці Великого Голоду. Українські журналісти мусять не втомлюватися розповідати страшну правду про Голодомор. Українські дипломати мусять доводити історичну правду до інших народів по всьому світу. Українські письменники — писати книжки, режисери — знімати кіно про долю нації, яку спочатку намагалися знищити фізично, а потім — стерти її пам’ять.

Ми не можемо дозволити собі і світу забути Голодомор. Для того, щоб подібна трагедія ніколи знов та ніде не повторилася, ми маємо пам’ятати, як виглядає справжнє зло, і не втомлюватися передавати це знання наступним поколінням.

Підготував Валентин ТОРБА, «День»

Рубрика: 

https://day.kyiv.ua/...>Медіа

Газета: 

https://day.kyiv.ua/...>№28-29, (2018)

 

21 лютого 2018

Кондрат Василь, користувач 1ua
Василь Кондрат

Вбивство Ігоря Брановицького

 

«Гіві» кричав до сина: «Ты кто такой?», а Ігор сказав: «Я – українець!» – Ніна Брановицька

«Ігоря та побратимів, змінюючи один одного, били арматурою і залізними трубами»

Ніна Брановицька, мати оборонця Донецького аеропорту Ігоря Брановицького, військовослужбовця 90-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади ЗСУ, розповідає про те, як піддавався катуванням і був убитий бойовиками угруповання «ДНР». Інформацію вона зібрала з усіх можливих джерел, зокрема і від безпосередніх свідків.

– Я – Брановицька Ніна Костянтинівна, жителька Києва. Розповідаю про свого сина – Брановицького Ігоря Євгеновича, солдата Збройних сил України.

Мій син загинув у підвалі «Мотороли» (ватажок незаконного збройного формування «Спарта», громадянин Росії Арсен Павлов –ред.) у Донецьку. Разом з іншими хлопцями, які були останніми оборонцями Донецького аеропорту, він був взятий у полон терористами після підриву терміналу, а потім застрелений.

Це була зима, мороз, поранені помирали від втрати крові, бо не було ні перев’язок, ні знеболюючих, жодної можливості надати першу медичну допомогу, а ті, кого можна було врятувати, просто замерзали.

Хлопці сподівалися, що зможуть забрати загиблих та врятувати поранених (так як до цього вони давали терористам можливість забирати своїх з поля бою), тому й пішли на переговори. Але терористи запропонували інший варіант – здатися в обмін на надання допомоги пораненим. Оскільки оборонятися не було чим, хлопці були змушені йти в полон.

Наскільки мені відомо, Ігор виступав проти того, щоб здаватися в полон, але йому було шкода товаришів, які помирали. Іншого виходу не було.

«Чули ті постріли, якими добивали поранених»

– Я бачила відео, як хлопців виводили з нового терміналу, їх вишикували перед ним, і серед бійців я впізнала й свого сина. Це було 21 січня 2015 року. Він був без верхнього одягу, у светрі й синій куртці, яку я давала йому з дому. Я відразу її побачила. Хоч обличчя у деяких кадрах було не дуже чітко видно, але то точно був Ігор.

У той час, коли наших хлопців вишикували, інші члени цих терористичних формувань пішли начебто забирати поранених, як було домовлено, але хлопці чули постріли.

Пізніше всі вони говорили, що залишалося більше поранених, ніж вивели зі сховища.

Смерть Андрія Гаврилюка (позивний «Бур») обурила усіх, бо хоч він і був поранений, але він розмовляв, навіть сигарету просив, а його тіло привезли з кулею прямо в центрі лоба.

Я говорила з бійцями, які не потрапили в полон, вони ховалися недалеко від терміналу (їх атакували саме тоді, коли вони йшли на допомогу), так от вони теж стверджують, що чули ті постріли, якими добивали поранених.

Хлопці розповідали, і відео це підтверджує, що серед терористів були жителі Донецької області, дехто називав свої позивні, а потім я вже просто з інтернету дізнавалася їхні прізвища. Там були і кадировці з Чечні.

Всіх бійців швидко допитали, повантажили у машину «Камаз» (поранених окремо, здається) і відвезли до місця розташування «Гіві» (один із ватажків угруповання «ДНР» Михайло Толстих –ред.). Це так званий об’єкт «Дім» – дев’ятиповерхівка, колишній житловий будинок, у якому селився «Гіві» зі своїми головорізами.

За словами хлопців, біля цього будинку їх вишикували, нашвидкуруч надали допомогу, кого перев’язали, кому дали попити, а потім почали своє «опитування». Я на відео бачила, як перед ними хизувався цей «Гіві», розповідав, яка багата й міцна «ДНР» і що боротися з ними – це марна справа.

«Гіві» кричав до сина: «Ты кто такой?», на що Ігор сказав: «Я – українець!»

Деякі хлопці щось відповідали, але він чомусь звернув увагу на Ігоря. «Гіві» підскочив до нього зі словами: «А ты молчаливий?». Ігор йому відповів, що він має право мовчати. «Гіві» кричав до сина: «Ты кто такой?», на що Ігор сказав: «Я – українець!».

Вони потім ще про щось говорили, сварилися, але цього вже не було чути.

Відео знімав такий Сергій Жук (кличка – «Москва»), він попередив бойовиків, що поки ведеться зйомка, нікого по обличчю бити не можна, тільки по голові.

«Били багато годин стільцями, арматурою, металевими трубами»

– Хлопці вже потім розповіли, що як тільки вони закінчили відеозйомку, «Гіві» пістолетом розбив Ігорю голову над правою бровою, рана була аж до кістки. Він продовжував доводити, що України немає, що є «Донецька республіка», і українським військовим там нічого робити, бо «Гіві» – «господар» цієї території.

Після того хлопців завели у підвал, побили, повантажили у машини та відвезли у інший підвал до «Мотороли», де їх особисто зустрів Захарченко. Він почав звинувачувати хлопців у всіх бідах Донецька, говорив, що вони відповідають за обстріл зупинки, на якій стояли люди.

Для залякування Захарченко показав на трьох бійців, яких катували з особливою жорстокістю. Серед них був і Ігор. Їх били і принижували там на місці, а потім кинули у машину і вивезли на окраїну Донецька. Інші бійці говорили, що їм пообіцяли, що вони зараз поїдуть на цвинтар і будуть копати собі могилу, де їх і розстріляють.

Хлопців привезли до якихось гаражів чи гаражного кооперативу, їх здивувало те, що там було багато людей. Бійців там катували, ставили на коліна.

Терористи запитали Ігоря, що він робить на «їхній землі», він відповів: «Це – моя Україна. Я – військовий, військовозобов’язаний, зобов’язаний захищати і захищаю тут своє місто, свою маму і свою країну».

Хлопці розповідали, як їх постійно били, потім знову кудись везли, знову били, вони втрачали свідомість, а потім їх знову запихали в той автобус. Ігор вже дуже погано себе почував, не міг сидіти рівно, в нього текла кров із голови, з вух, він поклав голову на спину своєму товаришеві, а бойовиків дуже турбувало, що він своєю кров’ю може змастити сидіння.

Коли вони приїхали, терористи завели хлопців у якийсь підвал, приміщення колишнього тиру, там був священник із хрестом. Бойовики вже публікували його фотографії в інтернеті, кличка цього священника «Сталін». Він бив хлопців спочатку дерев’яним хрестом, доки той не розсипався, а потім взяв металевий.

Приходили й інші бойовики і били вже тим, що було під рукою: трубами, арматурою, стільцями. Пропонували хлопцям стріляти один в одного, за це обіцяли свободу, казали, що не будуть бити.

«Москва» бачив як «Моторола» застрелив Ігоря

– Серед членів цих терористичних угруповань, які катували бійців, були й «денеерівці», й кадировці, й офіцери ФСБ, які навіть не приховували свого звання.

Один із бойовиків – «Москва», який вів зйомку, бив хлопців, стріляв з травматичної зброї над головою, а потім постріли були направлені в мого Ігоря, бо при анатомічному розтині в тілі виявлено кулі.

На інших відео Ігор в кадрі проскакує тільки мимохідь.

Хлопці розповідали, що коли вони вже були напівпритомні, зайшов «Моторола» і наказав бойовикам припинити катування, а їм – піднятися, хто міг – вставав на ноги, але Ігор вже не міг підвестися. Хтось викликав йому швидку та зробив укол, але «Моторола» підійшов до нього, витягнув пістолет та двічі вистрілив у нього лежачого зі словами: «Скорая ему уже не нужна, я его вылечил».

Тих, хто вижив після того перев'язали та нагодували. Відвезли в приміщення архіву у тому ж будинку СБУ, де вони й утримувалися.

Ще мені відомо, що одному з бійців, Саші Машонкіну, розпечену праску поставили на руку й придавили до стіни.

«Там ніхто не приховує, що зброю і «добровольців» постачає Росія»

– Поки я це все дізналася, я писала заяви у міліцію, в СБУ для розшуку сина. У деяких списках він був серед живих, у деяких ні. Я й сама старалася шукати, зверталася до цього «Москви», але він сказав, що нічого не знає про долю мого сина, хоча він був присутнім при його вбивстві.

Ніхто особливо не приховує те, що вони – росіяни, що вони – регулярні частини, що йде постачання з Росії

Українська армія воює не з беззахисними мирними жителями, а з бандитами, які взяли до рук зброю – зброю, яку постачає Росія. Я весь час спілкуюся з бійцями, вони говорять, що там ніхто особливо не приховує те, що вони – росіяни, що вони – регулярні частини, що йде постачання з Росії.

Добровольців» в Росії набираються через військкомати, що через кордон вони проїжджають вільно з «гуманітарними» конвоями

У всіх нас є родичі, друзі, знайомі в Росії, з якими ми спілкуємося, у кожного своя думка й погляд на цю ситуацію, але зі слів людини, якій особисто я довіряю, мені стало відомо, що «добровольців» в Росії набираються через військкомати, що через кордон вони проїжджають вільно з «гуманітарними» конвоями.

У проекті використані матеріали із підготовки фільму про полонених на Донбасі у форматі VR, що здійснюється спільними зусиллями Радіо Свобода, Центру громадянських свобод, Фундації «Відкритий діалог» та The Farm 51 за підтримки МФ «Відродження».

 

1 лютого 2018

Кондрат Василь, користувач 1ua
Василь Кондрат
Небесна таїна українського Свят-вечора

Вітаю з Колядою, Різдвом і Новим роком

В атмосфері нинішнього неспокою  воєнного стану в Україні, переймімося на хвилю роздумами про сутність нашого національного буття, долею нашого народу, його споконвічними мріями і звернімо свій духовний зір на незбагнену таїну нашого віковічного Святого Вечора, на благовісну різдвяну зірку, що споконвік приносить нам ту незбагнену таїну народження Господнього дитятка, долучаймося до того святого предківського дійства  несімо рідну колядку під кожне українське віконце, і зберігаймо глибоко у серці всі наш рідні різдвяні традиції.
Нехай у нашу святкову світлицю загостять життєдайний колосистий сніп, пахуче сіно, а на столі прибраному традиційними святковими обрусами, розмістяться дванадцять різдвяних страв з символічною серед них берегинею української різдвяної традиції – кутею, а біля столу, зібравшись всією родиною, нехай підійметься до небесних висот щира українська молитва за долю кожної української родини, за здоров’я наших дорогих воїнів-героїв, що жертвуючи своїм життям не впускають у рідну Хату-Батьківщину оскаженілого російського загарбника. Згадаймо ті сім’ї, де родина,зібравшись біля столу, зі сльозами на очах оплакує своїх рідних, яким ворожа куля відібрала радість і щастя родинного святого вечора і тих що знаходяться під ворожими кулями, на передовій лінії фронту. Пам’ятаймо про це приступаючи до святої вечері, стаючи до молитви, просімо Господнього Дитятка за кращу долю для рідного Краю .
Самобутність і сила українського Різдва в тому, що воно зберегло, увібрало в себе ті найдавніші пласти української духовності, що лежать ще у стіп далекого пращура  українського хлібороба, який бачив свою земну місію вирощування хліба у співпраці з Творцем. Вже тоді він усвідомив присутність у своїй праці, у тому, посіяному ним зерняті якусь вищу небесну програму, за якою те зернятко покладене в землю має за велінням Неба прорости і дати плід. І так ставалось, і він у це вірив. Недарма у наших щедрівках так мило співалося про участь Бога-Отця і Божої Матері у вирощуванні того життєдайного колоса. Тому колосистий сніп і пахуче сіно, на якому має спочити Господнє Дитятко ставали для кожної родини найдорожчими реліквіями святої Коляди. А Кутя?! – цей плід хліборобської праці став особливим знаковим символом Святої Вечері. Бо це тільки  українське. У обрядах інших народів її немає.
Скільки поколінь на цьому шляху!!! І всі вони з глибокою вірою у серці несли у хату пахуче сіно, золотистий сніп, готували Кутю і всією родиною ставали до найважливішого святкового чину – молитви, бо так велів давній, закон предків. Чи не це зберегло нас в цілості як націю і стало опорою асиміляції впродовж нашої невільницької історії!? І чи не ці дорогі нашому серцю традиції і сьогодні є визначальними чинниками нашого національного відродження. Повірмо в це, оберігаймо і чекаймо нині, як і колись минулі покоління, тієї цьогорічної різдвяної зірки, щоб з дитячим трепетом в душі і вірою у молитві утвердити тут у своїй хатині, у рідній Україні ту одвічно несену зорею довгоочікувану звістку – Бог предвічний народився!
    Святкуймо, радіймо і пам’ятаймо, що доля України залежить від кожного з нас. .

Степан Івасейко.

        Магія щедрівки.

Хилилася днина у сутінь небесного храму,
В аннали вертепу, в його незакінчену драму,
А ми ще в дитинстві – цей дотик дитячого щему -
Від хати, до хати – щедрівкою святість несемо.

Співали про зорі, свят-вечір щасливої долі і мрії,
Про ружі у саду – кому цей цілунок – зелений листочок лілії,
Гей коню, мій коню – летить над землею
Окрилена згадка зорею.

Ти чуєш, там в полі, де нива завчас колосила,
Там Божая Мати з Дитятком по світу ходила:
І де той початок, і де ті підзоряні плеса
В вечірній принаді чекання, кохання і весен.

В мовчанні космічного шляху, у вічності щему,
Горить надвечір’я, розпалює древню поему,
Вдивляється в небо хатини дідух, у розмові з собою,
Здивовано стрілись у полі Дажбог і з новою добою.

Орач поклонився звичаю – пора за зорею з дарами –
Коли ж ми зберемось у коло…! кого ще немає між нами!?
У радіснім болі довкілля напоєна щемом мандрівка,
Крізь лезо віконця, крізь вечір, розчахує душу щедрівка.
Степан Івасейко

3 січня 2018

Кондрат Василь, користувач 1ua
Василь Кондрат

Націоналізм і нацизм: безпідставне ототожнення

https://day.kyiv.ua/...>Ігор Лосєв

2 січня, 2018 - 10:18

Останнім часом знову (вкотре вже!) активізувалася задавнена хвороба інтелектуального простору України: деякі начебто високоосвічені особи, демонструючи особисту антипатію до українського націоналізму як ідейної і політичної течії, водночас ототожнюють такі помітно різні явища, як націоналізм і нацизм, не надаючи вагомих доказів. Я особисто вельми скептично оцінюю реальний, а не декларований патріотизм ряду українських партій і діячів, про що не раз писав у «Дні», підкріплюючи свою позицію фактами та аргументами. Однак коли люди, які звуть себе «філософами», «політологами», «аналітиками» та «експертами», висувають  звинувачення на адресу українських націоналістів у дусі радянського агітпропу, то це дуже дивує. В хід ідуть заяви про УПА, яка начебто воювала проти «совітів» разом з Гітлером, майже дзеркальне повторення звинувачень на адресу України з боку лідерів Російської Федерації щодо «тотального переписування історії», ототожнення національної ідеї з… нацизмом і т. ін.

Проте варто зазначити, що націоналізм, ця політична програма, збудована на почутті патріотизму (за Оксфордським словником політології), існував ще тоді, коли не було ані нацизму, ані комунізму. Велика Французька революція піднесла національні засади державного і суспільного життя проти імперсько-монархічних. Майже всі визвольні рухи пригноблених народів формувалися і діяли під прапорами ідеології націоналізму. Там, де йдеться про національну свободу, ідеологія націоналізму є неминучою. Проте ми знаємо дуже мало прикладів, коли б національну свободу виборювали під гаслами лібералізму, соціал-демократизму, інтернаціоналізму і т. ін.

Є значно більше підстав ототожнювати німецький націонал-соціалізм та італійський фашизм із радянським комунізмом. Хоча б тому, що німецький нацизм народився в надрах робітничого соціалістичного руху. 7 квітня 1918 року мюнхенський слюсар Антон Дрекслер заснував Комітет незалежних робітників, що став філією Північногерманської асоціації сприяння миру. 1919-го Дрекслер об’єднав свою групу з Політичним робітничим союзом Карла Харера. Нове об’єднання дістало назву Німецька робітнича партія (Deutsche Arbeite Partei – DAP). Гітлер у цій партії одержав партійний квиток аж за номером 7. Невдовзі після його вступу партія була перейменована на Німецьку націонал-соціалістичну робітничу партію (National-Sozialistische Deutsche Arbeiterpartei, NSDAP).

«Нацизм» – це скорочення від «націонал-соціалізм». Тому в нацизмі обов’язково має бути соціалістична, антибуржуазна складова. Вождь італійського фашизму Беніто Мусоліні розпочинав свою кар’єру як профспілковий активіст та видавець соціалістичної газети «Аванті», у якій захоплювався Леніним та Жовтневою революцією. А італійський професор Стурце ще у 20-ті роки минулого століття писав, що фашизм – то є правий комунізм, а комунізм – то є лівий фашизм. Навряд чи можна прив’язувати до нацизму типового італійського націоналіста Джузеппе Гарібальді, угорського націоналіста Шандора Петефі, болгарського – Христо Ботєва, польського – Юзефа Пілсудського і т. ін.

Отже, такі ототожнення не мають достатніх історичних і логічних підстав. Тим більше, коли йдеться про український націоналізм, що ніколи не був націоналізмом панівної нації. Саме тому він формувався й розвивався як ідеологія національного визволення. Навіть Ленін бачив фундаментальну відмінність між націоналізмом нації панівної (шовінізмом) і нації пригнобленої. До речі, прагнення до створення тоталітарного суспільства є атрибутивною рисою фашизму, комунізму і нацизму. Для націоналізму тоталітаризм – це риса факультативна, себто вона може бути, але її може і не бути (Джавахарлал Неру чи Сунь Ятсен вважаються в політичній науці взірцями націоналістів, але ж їм був глибоко чужий тоталітаризм).

Не прикрашає згаданих «філософів» і «політологів» некритичне повторення тез комуністичної пропаганди про «українсько-німецьких націоналістів». Сьогодні архів КГБ УРСР (як архів уже СБУ) є відкритим для всіх охочих. Будь-хто може ознайомитися з документами й пересвідчитися, що УПА воювала проти німецьких, радянських, польських, румунських, угорських та словацьких збройних формувань, які перебували на території України в період Другої світової війни. Там є також документи, що свідчать про масові репресії німецьких нацистів проти українських націоналістів.

До речі, у нинішній Російській Федерації спостерігається цікава тенденція – стовідсоткових російських нацистів і расистів, які вбивають іноземців за «не той» колір шкіри, оголошувати «націоналістами». З якою метою це робиться? Ще в XIX столітті чеський слов’янофіл Ян Гавлічек сказав: «Росіяни все російське називають слов’янським, аби потім усе слов’янське назвати російським». Спочатку своїх фашистів називають націоналістами, аби потім чужих націоналістів оголосити фашистами.

Навряд чи зазначені інтелектуали всіх лівих (соціалістів, соціал-демократів, ліворадикальних «зелених») ототожнюватимуть з комуністами, розуміючи, що це неправильно, а от несимпатичних їм націоналістів чомусь записують у нацисти. Якщо це лайка, то ніяких претензій бути не може, бо кожен свариться, як хоче, але до наукового дискурсу такі ототожнення не мають жодного стосунку. Коли створюється пропагандистський продукт, що апелює не до розуму, логіки та ерудиції читача, а виключно до емоцій, інстинктів та ідейних стереотипів, сформованих попередніми поколіннями пропагандистів, не треба це прикривати псевдонауковими шатами.

Насамкінець хочу звернутися до авторитету людини, яку, сподіваюся, навіть згадані «експерти» не оголосить «нацистом». Ця людина ще дуже давно написала: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у сферу історичних споминів». 110 років тому ці слова написав Іван Франко. Проте, оскільки сучасний світ ще дуже далекий від безконфліктності, то національна ідея, як спосіб виживання нації в проблемному світі, існуватиме набагато довше, ніж дозволятимуть згадані «інтелектуальні» особи…

 

3 січня 2018

Кондрат Василь, користувач 1ua
Василь Кондрат

Іваньки – наша національна проща.

Роздуми про нашу історичну пам’ять, ту,

яку хоронить наша земля, – повстанські могили.

 

«І сотвори їм «Вічную пам’ять»… Напевно немає людини, яку б не зворушила, не заставила здригнутись та тиха скорботна мелодія. Вона «Вічная пам’ять», як завершальний акорд панахиди, як останнє прощання на межі земного і вічного, здатна так глибоко, драматично проникнути в людську душу, що здається ми уже торкаємось тієї великої Господньої таїни, в якій захована причина людської земної тимчасовості і небесної вічності.

Так, ми не хочемо забуття, ми прагнемо тієї вічності і у своїй пам’яті, та просимо її у Всевишнього, і Він дає нам її, закладає ту пам’ять у гени кожного нашого покоління, створюючи спільний генетичний код нації. То ж звертаючись з таким благанням до Творця, нам потрібно, перш за все, усвідомити, що вона, вічная пам’ять, уже закладена Творцем у наші гени, але виявити її на світ, оживити, належить нам, передаючи її живими устами від покоління до покоління, також закарбовуючи її різними пам’ятними знаками на відповідних місцевостях, утверджуючи таким чином вічність нашого національного буття. Так повелів Творець.

 

Завжди, коли в Іванькх закінчаться урочисті заходи і розійдуться люди, маю таку душевну потребу: присісти на самоті і відчути ту особливу таємничу атмосферу, яка після всіх урочистостей огортає надвечірні Іваньки, ту магічну тишу, в якій ще ніби лунають мелодійні звуки молитов, відчувається присутність людей, але навколо вже глибока присмеркова тиша і перед тобою така ж тиха, безмовна братська могила, покинута усіма щойно тут присутніми, ніби осиротіла. І лише ти тут з нею один-на-один,  живий, а вони …. Тоді вони були набагато молодші від мене теперішнього. Смертельні рани, засохла на одязі кров і безмовні, торкнуті вічністю обличчя, які недавно так завзято, пристрасно протистояли ворогові, виганяючи його з рідної землі, і за цю волю вони мусіли заплатити найвищою ціною – життям. Умерти за нас. Такий закон людського співіснування.

Роздумуючи над сьогоднішніми поминальними заходами, вдивляючись у ту братську могилу, торкаючись тієї таїни потойбічності, намагаєшся якось глибше заглянути у сенс людського буття, людського… кривавого співіснування.

Хто ми на цьому загадковому кораблі-планеті, який ми називаємо Землею? Яка місія людства, зокрема і нас – українців на цій Землі, у цьому грішному і святому світі, і яка роль цих нинішніх іваньківських духовних заходів для нас, нині сущих, для нашої країни в майбутньому?

Всю історію людства супроводжують безперервні війни,  кров і сльози, страждання і співчуття, любов і ненависть, заховуючи все це в глибинах людської пам’яті і ніби нагадуючи нам, що шлях людського існування вистелений людськими кістками і орошений кров’ю, і все це ніби заради людського щасливого існування. Але людство протестує проти такого кривавого шляху – протестує і…  вчиняє. Хто, яка стихія скеровує людські маси на людиновбивство, тобто одну частину людства посилає вбивати іншу частину: рід на рід, народ на народ, державу на державу. І що, і хто, і яка сила в світі може стати гарантом мирного життя?

Усі добрі починання в історії людства зрошувались кров’ю. Високі християнські засади любові і милосердя були залиті (заливаються і тепер) кров’ю. Не оминув цієї жертовної місії і сам Син Божий, його послідовники апостоли і цілий історичний сонм праведників, а серед них і українців за утвердження любові поміж народами.

І у цій загальнолюдській незбагненній стихії, в боротьбі злих сил і проти злих сил несе свою історичну ношу, закривавлює свій шлях і Україна. Впродовж багатьох віків, оточена агресивними державами-сусідами, намагаючись здобути волю, протистояти ворожим зазіханням, Україна вимушена була жертвувати найкращими своїми синами і дочками. Та кривава естафета зберігалась в пам’яті і пробуджувалась завжди в критичний період нашої історії, знову кладучи на жертовник свободи нові жертви. «Смертю смерть подолав». Ті багатозначні слова про воскресіння Христове, стосуються тих всіх, що лежать як у наших стрілецьких, повстанських могилах, так і у нинішніх військових. Вони, що колись будучи живими, зупиняючи ворогів, мусіли жертвувати своїм життям – смертю долати смерть, тобто вмерти, щоб дати життя своїй Батьківщині.

Жертовна кров, за Вищим повелінням, лягає у гени живих поколінь, як пам’ять, як обов’язок, як чин  оберігати і утверджувати ті ідеї, за які була пролита кров – за рідну Землю, волю, Батьківщину. І цей чин стосується кожного наступного покоління. – Без вічної національної пам’яті немає нації, немає держави. Таким жертовними для нас є і ті воїни, що тут, переді мною, лежать у братській могилі і таких же багато розкиданих по лісах. Хочеться, щоб вони не були забуті, а їхні могили не осиротілі: бо саме це дає нам запоруку нашій державній незалежності. Для них час зупинився, але від них ми починаємо відлік наступного, свого часу і йдемо туди, куди мріяли вони прийти.

Як збагнути ту вічну істину національного поступу, як передавати її наступним поколінням, для нас нині сущих українців виявляється значною проблемою. Хоча маємо багато прикладів гідного вшанування пам’яті своїх героїв на нашій землі іншими націями, державами – це австрійські військові цвинтарі, німецькі і польські, які так старанно опоряджуються, але такі повчальні приклади дуже тяжко даються нам як наука для вшанування героїв своїх.

Скільки маємо в своїй багатовіковій історії постатей, яких мали б пам’ятати всі наступні покоління, гордитися ними, шанувати їх пам’ять. Але на жаль про них часто бувають суперечливі думки – це данина нашого історично підневільного стану, коли ворожі, панівні над нами держави намагалися їх дискредитувати, надавати брехливої, негативної характеристики. В результаті цього маємо байдуже, відчужене ставлення до своєї історії.

А саме, за словами відомого теоретика державобудівництва В. Липинського, історична пам’ять і є основним державним фундаментом.

Яким чином прививати молодим поколінням, та і старшим, те особливо тепле, родинне відчуття до своєї історичної пам’яті?

В людській психіці закладені різні почуття, але основним, людинотворчими, суспільнотворчими є почуття любові і віри. На їхніх засадах тримається родина, нація, релігія. І саме релігія, яка найбільше оперує до цих двох євангельських засад, здатна найглибше занести в людську душу ті високі почуття. Якими розумними були ті древні юдеї у Старому Завіті, що зі своєї історії створили свою релігію, зцементувавши тим на віки свою націю, і так по нині.

Скажіть, чи є ефективніший метод виховання, ніж той, коли про велич своєї історії слухається, чується у храмі? Чи можемо ми, українці, так високо, на духовному рівні, перейняти такі приклади розуміння і сприйняття своєї історії, як частки релігії?! Думаймо усі і стримімо до цього! Вони для нас  борці і жертви,  найвища національна святість. Їм за якимось невідомим нам повелінням присуджено було вмерти – вмерти, щоб іншим жити – нам жити.

Ці свої роздуми я хочу послати до всіх, кого болить душа за свій край, в першу чергу, до релігійних інституцій, тих духовних проводирів, які, подолавши свої світоглядні стереотипи, могли би виконати цю високу виховну місію на сучасному, такому важливому етапі будівництва держави, так як це робилось в першій половині минулого століття за митрополита Андрея Шептицького.

Можуть успішно і зобов’язані проводити таку виховну місію і шкільні установи, створивши відповідні програми. Але така опіка над історичною пам’яттю має лежати на відповідних державних структурах. Маючи владу і ресурси, вони можуть зробити багато, але там треба людей одержимих цією ідеєю. Часто нетривале їх перебування на таких посадах не може виробити якогось сталого стратегічного напрямку: приходить інша людина і все міняється.

Про те мусимо пам’ятати, що така місія лежить і на всьому свідомому суспільстві – на нас! І ми, в першу чергу, маємо огорнути могили тих борців своєю увагою, своєю пам’яттю – увіковічнити. Приходити до них як на прощу, на іспит свого сумління:  що я вчинив чи вчинила для утвердження тієї ідеї, за яку вони віддали життя. Тому ці могили мусять бути під громадською, церковною і державною опікою, як осередки нашого духовного спілкування, як символи нашої високої християнської моралі. Без цього ми не зможемо порятувати, витягти Україну з нинішнього хисткого і драматичного становища і стати повноцінною нацією.

А тим часом в Іваньках уже темніє, весь люд, який щойно тут віддавав молитовну шану, розійшовся по своїх домівках, заховавши у серці ті зворушливі хвилини спілкування з нашою трагічною і героїчною історією, то ж і я, після своїх роздумів, збираючись відходити, встаю, ще раз кланяюсь, і цілую ту святу могилу, яку зараз оточать нічні сутінки, і вона знову зі своїм болем мріями і пам’яттю залишиться на самоті, і хіба в тому містичному світі буде вести розмову про свою долю з іншими такими ж святими могилами, що покояться десь по наших лісах і селах.

Бережімо їх пам’ять!!!

Степан Івасейко

 

 

 

20 листопада 2017

Кондрат Василь, користувач 1ua
Василь Кондрат

 

Іваньки – спільна, соборна молитва за Україну,

за перемогу над ворогом.

Що є для нас, нинішніх українців, Україна?!

Це кров її кращих синів і дочок, що уже впродовж кількох літ стікає на жертовник свободи і незалежності рідної Вітчизни на нинішньому фронті. Це соціальне розшарування суспільства на кучку зверх багатих і збіднілі маси, для яких умови життя все погіршуються і погіршуються, не бачачи в цьому якогось промінчика надії. Це відсутність політичної волі у верхніх ешелонах влади для розбудови національно орієнтованої держави, додаючи до цього ще злодійство і корупцію. І, на кінець  це українець розчарований в своїх недавніх мрійливих баченнях квітучої Вітчизни, з осадом гіркоти дивлячись на все це, не добрим словом згадує владу, на жаль, ототожнюючи її з Україною.

Все це послабило в свідомості нашого суспільства почуття патріотизму, національної духовності, суспільно-культурної активності, що негативно впливає на моральний і культурний стан нашого народу. Постійна гонитва за чимось матеріальним: в одних за потребами надмірними, в інших за хоч якесь існування відсуває на задній план потреби духовні. За таких умов і в тих і других часто пригасають, а то і зникають признаки вищих почуттів: особистої і національної гідності, відданості і жертовності задля рідного Краю, до тієї основоположної засади християнської моралі – любові – любові до ближнього, до своєї маленької Батьківщини, а в повноті тієї любові – до великої Батьківщини – України.

Нинішній час драматичний, але епохальний – ми відкриваємо нову сторінку нашої історії, ту сторінку за яку уже впродовж століть і сьогодні проливається українська кров.

Наша історія гладкого шляху немала. Та наші батьки і діди, не зважаючи на такі історичні обставини, рук не опускали: у кровавих не рівних битвах вони виборювали самостійність і передали цю естафету нам, і ми маємо її завершити. Така наша історична хода. Мусимо ту ходу відчути і побачити себе так, ніби ми нині йдемо плече-в-плече з борцями минулих поколінь. А таке відчуття може дати тільки знання історії. Бо саме закарбована в пам’яті історія здатна допомогти сягнути нам таких високих моральних засад  героїзму і жертовності, підказати нам, за словами нашого пророка Тараса Шевченка: «…чиї ми діти, ким, за що закуті». Але історична пам’ять тоді жива коли вона живе у пам’яті і серцях живих поколінь. Такий закон збереження роду, нації.

І найсильнішим, перевіреним віками, методом досягнення таких високих людських якостей є виховання  прищеплення кожному українцеві ще з дитинства тих найважливіших морально-духовних цінностей. Маємо дві потужних виховних інституції – школа і церква. Але на сьогодні вони з різних обставин такою цілісною концепцією виховання не володіють. Все тільки у руках ентузіастів.

Тому то кожний громадський захід, який розкриває нам сторінки нашої героїчної історії, вшановує пам’ять історичних осіб, як це історія іваньківська, є на сьогодні, в час війни, особливо важливий і необхідний: він єднає людей в рішучості до можливої оборони  не дай Боже, щоб таке повторилося, бо загроза існує.

Іваньки не одинокі серед значної кількості місцевостей у нашій Галичині оповитих чи трагічною долею чи героїчною славою, але Іваньки, поєднали в собі ці обидві прикмети української історії – трагедію і героїзмі, намагаючись зберігати про них ту пам’ять. Але ці намагання,що виходять з окремих людей, на сьогодні вони не достатні. Мусить активно працювати на районному рівні відповідна виховна структура, яка мала б чітко вироблену програму заходів по всіх історичних місцях і календарно, систематично (не для галочки) проводити їх, залучаючи до цього школу і церкву. Кажучи про школу, я маю на увазі, в першу чергу, районну освітню структуру, яка мала би мати свою патріотично-виховну програму, включаючи у ній, окрім іншого, і всі місцевості пов’язані з повстанськими боями і систематично, шляхом екскурсій, експедиції знайомити з ними учнівську молодь, залучаючи до цього всі підлеглі школи,. А про церкву – це проблема особлива. У нашій галицькій релігійній свідомості відсутні почуття національних святостей, тому і таке байдуже у нас ставлення до нашої історії. Як я писав у інших статтях – у наших церквах відсутні розписи на історичну тематику, як це впроваджувалось в часи Андрея Шептицького. Ми ще не можемо усвідомити, що такі героїчні, политі рідною кров’ю місця  це наші Українські святині – це наші прощі. Не усвідомлюємо і шукаємо, на жаль, святих місць десь за кордоном. І цю національно-духовну місію повинна виконати наша українська церква, повернувшись обличчям до своєї, української історії. Нація без Церкви як і Церква без нації повноцінною духовністю бути не можуть  не буде України – не буде української церкви.

Про Іваньківські трагічні і героїчні події писалося і говорилося уже не раз, і вони відомі, та все таки коротенько варто нагадати.

Від початків створення УПА, тут завжди, у меншій чи більшій кількості, перебували її відділи, набувши особливої активності у 1944 році, коли в північній частині Львівщини організаційно викристалізувалася бойова одиниця – Воєнна округа (ВО) «БУГ» і її військовий штаб (ВШВО) де шефом штабу став угнівчанин Мирослав Онишкевич, а командиром округи – Василь Левкович.

І от, саме в цю пору московські загарбники розгорнули широку боротьбу проти УПА, і на знищення мирного населення.

Тоді, 28 серпня 1944 р. оточене московською ордою, село Іваньки конало у страшному смертоносному полум’ї, вкриваючи жаром, трупами тварин і попелом свою рідну землю, лягаючи незагойним болем на душі вцілілих іваньківчан. А наступного дня, 29серпня 1944 р., біля уже спаленого села

відбувся один з найбільших боїв УПА з більшовицькими загарбниками, які у кількості 10000 тисяч солдат, шукаючи повстанські загони, рушили зі східної сторони, від Діброви (Салашів) в сторону Іваньків, водночас обстрілюючи ліс з північної і південної сторін (від Карова і Гійча), з важкої артилерії. На той час повстанські загони, (у кількості одного куреня, курінний «ЕМ»), відійшли в глиб лісу, в сторону «Перехрестя» і ріки Болотні, зайнявши там оборонну позицію. Бій почався зранку і тривав до ночі. Протягом дня наступ повторювався десять разів і всі десять було відбито. Архівні джерела стверджують, що у тому бою загинуло близько 500 більшовицьких солдатів. Наші втратили 14 убитих (вони поховані в іваньківській братській могилі), 4 тяжко і 7 легко ранених. Такою була ця битва.

Роздумуючи над цією бойовою операцією, над причиною такої великої кількості вбитих з більшовицької сторони (розказують старожили, що їх вивозили багатьма машинами) і такої малої зі сторони нашої, повстанської, мимоволі знаходиш собі відповідь. Очевидно це були не наступи і відступи, а просто після однієї партії загиблих ворог, не рахуючись зі своєю живою силою, кидав іншу свою партію солдат на погибель. Історія Другої Світової війни знає безліч фактів, де більшовицький режим не зважав на життя своїх солдат – кидав навіть безоружних на вогонь противника.

А вміло окопаних повстанців оберігала рідна земля, велетенський бойовий дух і переконаність у своїй правді.

Та, на жаль, історія повторилася. Знову, як і тоді, кращі сини і доньки українського народу, наслідуючи бойові традиції Української Повстанської армії, піднялися на захист Вітчизни, виступивши мирним фронтом проти диктаторського режиму на історично доленосному «Майдані» і, прямо з «Майдану», рушили військовим формуванням на схід України, у смертоносний бій з вічним московським загарбником, захищаючи рідну землю.

З кожним днем наші бойові ряди стають все міцнішими, але знову святі могили покривають українську землю від сходу до заходу, і лягають у них святі герої утверджуючи жертовність і непереможність українського народу. Вклонімося їм, приклякши біля іваньківської повстанської могили – вони гарант незалежної держави України і вони наша святість.

Слава Україні! Героям слава!.

Вже стало доброю традицією в осінню пору збиратися на цьому іваньківському клаптику землі, що лежить на межі Сокальського і Жовківського районів, біля каплиці Матері Божої Покрови України, щоб віддати шану похованим тут у братській могилі воїнам УПА, пом’янути пам’ять загиблого села, скріпити свій патріотичний дух і спільною молитвою просити у Всевишнього перемоги у нинішній війні, сили і здоров’я для рідних воїнів.

Тож зберімося і цього року, з близьких і далеких околиць у велику багатолюдну громаду і, ставши до Святої літургії, спільною молитвою перед лицем Господнім виконаємо цю велику духовну місію для захисту свого Краю.

Степан Івасейко

 

В неділю 1 жовтня 2017 р. о 13, 00 в місцевості Іваньки, біля каплиці Матері Божої Покрови України відбудеться спільна молитва за Україну, за перемогу над ворогом і за здоров’я наших воїнів.

В програмі:

·        Свята літургія біля каплиці і панахида за полеглих героїв біля братської могили.

2 Концерт патріотичної пісні і виступи учасників заходу.

Запрошуються священики, різні творчі, співучі колективи і всі бажаючі взяти участь у спільній молитві  всі, кого болить серце за долю України.

Також цього року тут буде розгорнута живописна виставка (30 картин) на повстанську тематику і ще можна буде придбати книжки: «Мелодії отчого краю», збірник Українських народних пісень з нотами, книжку «З вогню і крові»  нариси про колишні Іваньки, автор С. Івасейко і іншу літературу.

 

Схематична карта доріг, що ведуть в Іваньки

 

 

 

 

 

 

15 вересня 2017

Кондрат Василь, користувач 1ua
Василь Кондрат

Василь Стус. (Автор: Горинь Богдан)

опубліковано 4 вер. 2017 р., 20:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 вер. 2017 р., 20:08 ]

 

Не тільки про себе. Книга друга. Частина XXV. (Автор: Горинь Богдан)

 

То ж треба було, щоб справжнього Василя Стуса я пізнав не тоді, коли зустрічався з ним під час наради молодих письменників у Будинку творчості й відпочинку письменників на дачі Ковалевського в Одесі, де він брав участь в обговоренні моєї доповіді про психологію творчості, де ми сперечалися, дискутували на літературні теми, а в таборі, читаючи Василеві листи. Вони розкрили мені клекоти його душі, його неспокій – творчий і громадянський, мовну вибагливість, творчі інтереси, безсилля протесту.

 

 

 Перший лист від Стуса я отримав наприкінці грудня 1966 року (Б.Горинь в цей час «проживав» у лагері за адресою: Мордовская АССР, ст. Потьма, п-о Явас, п-я 385/11-4). Читаючи його, зрозумів, що Василь добре пам'ятає нашу одеську зустріч весною 1963 року: обмін інформацією, гострі суперечки – з приводу поезії і не тільки поезії, коли він дещо скептично поставився до моїх розповідей про юристів, які ставили питання про вихід України зі складу СРСР, до перспектив розгортання національно-культурного руху в Україні, поширення самвидаву, моїх настирливих запевнень, що тільки підвищенням національної свідомості народу і вимогами до влади можна врятувати Україну від страшного наступу свідомо здійснюваної русифікації. Одним з моїх аргументів була розповідь про національне піднесення, яке настало у Львові після приїзду Дзюби, Драча й Вінграновського. Про все це я говорив з притаманною мені емоційністю, а Василь слухав, не приховуючи іронічної усмішки:

- Тобі достатньо було б одного приїзду в Донецьк; щоб трохи охолов у своєму оптимізмі, – сказав мені дещо зверхньо.

- Не вимірюй все своєю хохлацькою Донеччиною і не дивися на все очима хохла, – відповів я йому також з іронією, але надто емоційно і тими своїми словами й емоційністю більше розсмішив його, ніж розсердив.

 

Василь примирливо перейшов на іншу тему, запитав, які вірші я мав на увазі, коли говорив про громадянську місію української поезії. У той час я був під враженням ненадрукованих віршів Ліни Костенко, Драча, Вінграновського і Симоненка. Прочитав йому те, що було у моїй пам'яті, а пам'ятав я чимало. Василь слухав уважно, не коментував, не заперечував моїх оцінок. Саме про цю нашу розмову в Одесі згадує він у своєму дещо дивному за змістом і формою листі.

 

Богдане!

Ти колись сварив мене за хохлацтво – бо я таки справді хохол. Сьогодні прийшла в гості до нас Михася (Михайлина Коцюбинська. – Б. Г.) з Романом Корогодським, посиділи, погомоніли, і я згадав ці твої слова, твої вуса і читання добірки Вінграновського, де було щось таке: 'Тремти, Туреччино, він вирушив до тебе'.

 

І твої оцінки, з якими я не був щоб аж зовсім згоден, і наші сидіння одеські – на дачі Ковалевського, і твої голосові модуляції, що їх я відношу на карб твого львівського виховання – нашіптування з присвистом.

 

Ото 'Вітчизну' з Архипенком я тобі вишлю і наперед кажу: мені ти не відповідай (підкр. В. Стуса. – Б. Г.), а коли що хочеш сказати – то пиши комусь, пишучи в Київ. А той мені перекаже. Отож все, що я тобі зміг би послати, пиши. Мені буде приємно якось покутувати свою безневинну перед тобою провину: ти там, я тут (підкр. тут і далі моє. – Б. Г.)

 

Між іншим, місця ваші я трохи знаю: в армії служив на півночі Свердловщини і проїздив Мордву. Тільки не знав, що вона інтелектуально насичується за рахунок всіх братніх республік, творячи якийсь Ферней своєрідний, якого можна доскочити, коли слабуєш недержанням гніву. Правда, ця хороба поширена, і попасти до вас не так легко – існує значний конкурс, особливо останнім часом.

 

Розповім про деякі свої новини. Мій інститутський шеф піддав мене анафемі, викинувши з Кірова, 4 за недержання гніву, а точніше – 'за нарушения норм поведения и, сотрудников и аспирантов'. Прокляв. То я після того перебув будівельником, кочегаром, відкотником у метробуді, архівістом в ЦДІА, зараз – інформатор, правда, тільки технічний. Ганяли з роботи безсовісно. Хотіли спровадити з Києва. Але я вдержався. Поки не друкують – ні статей, ні перекладів, ні віршів, але думаю, що наша рідна Компартія ще колись візьме мене за вуха і покаже, чи далеко Москва.

 

Зробив статтю про В. Симоненка, декілька перекладів з Рільке, Лорки, Гете, Бородуліна, Брехта. Є значні 'поползновенія' до прози, але поки – тільки в задумі. Поки – живу, не маючи змоги по-людськи. Але їрунда, казав Сосюра.

 

Збірка полетіла геть з планів. Маю рецензію Нагнибіди – таку, що зберігаю: факт рецидиву культівського комплексу. То, видима річ, виняток і берегти – треба.

 

В перекладах (як і у своїх віршах) прагну до ясності й чіткості. Хамаю збагненне. Акцент змінився – за інтересом – болем... Дилентацію відкинув з людською емоційністю. Люблю дуже Платонова, Гете, пізнаю Пастернака, Рільке – страшний інтерес, вабливий. Гете – здоровенний. Думаю про брак ясності – нам. Хто був? Щоб спокійно-розсудливим, виваженим, більше розсудливим, ніж запіненим крикуном? Здається, нема, як немає здоров'я нашого духу. Оце бачив учора Євгена Поповича – зайшов у 'Дружбу' – там нічого нема, то ми побазікали – аж до книгарні 'Поезія' і назад, і він сердився, що для мене Антонич – не бог. Я маю чеське видання Антонича і він приємний, може, навіть люблю, але б що. Десь за місяць буде Є. Плужник. Коли з'явиться – буде вам.

 

Недавно зайшов до Галі Севрук – бачив її нові речі. Це вже чисте, як спирт, мистецтво і саме мистецтво і вражає, і терпка кольорова гама з червоною розтеклою людською тінню і цвинтарними кругластими фосфоровенними видіннями деревець-черепів-облич і крутий поворот дороги – смачний вигин, як до провалля.

 

Це смачно, але це – якесь бачення школи.

 

Друге – з синьою Дівою-смертю горілиць з ледь підведеною головою, сповитою полум'ям, що клекоче по ній, як вар – пригребінене вітром – та ж терпка гама жаху.

 

Ще – неозначені білі привиди, ледь вирізьблені з темного смерку, довгі, гострі і незграбні, мало не як вогняні стовпи, зеленаво-темна шпара – від обрисів темнокоричневого Замку; – ледь вловлюваного в смерку – шпара крізь Замок – таке полегшення з кольором, жабуриння і вгорі – накрапана глуха безвідблискна провідна Зірка'.

 

На цьому реченні лист обривається. Немає підпису, дати, таке враження, що Перша сторінка листа Василя Стуса мала б бути ще одна сторінка, але її нема: чи то Василь відправив незавершеного листа, чи цензура (це більше правдоподібно) конфіскувала одну сторінку – такі випадки траплялися. Лист написаний в якомусь особливому стані. Можливо, вночі під час безсоння, або після того, як попрощався з Михайлиною Коцюбинською і Романом Корогодським, з якими провів вечір, можливо, за чаркою, міцним чаєм або кавою. Перестрибування з однієї теми на іншу, незавершеність думки, неакуратність почерку – все це наводить на думку, що лист був написаний у стані душевного збурення. Душевний щем викликають його слова безневинного докору собі: 'ти там, а я тут'. Вони наводять на здогад, що Василь у той час уже готував себе приєднатись до табірного коша: 'попасти до вас не так легко – існує значний конкурс, особливо останнім часом'. У тих словах і готовність приєднатися до коша, і натяк, що рух протесту збільшується. Мабуть, Василеві було незручно, що відіслав такого неакуратного листа, бо у наступному, написаному в квітні 1967-го, писав:

 

Богданцю-друже!

Дуже тебе перепрошую за... брудний попередній лист. Стало чути, що в тебе там гіршає зір. Дуже важко відчувати всі Ваші невесели, бачити те, що робиться тут, і відчувати власну безсилість. Якісь нитки надій, обривки ліній – і ніякого згущення. Все – епізоди, що сприймаються цілим тільки тоді, коли дивишся (озираєшся) далеко назад. Тоді стає трохи легше...

 

Недавно один мій товариш, який любить по-жіночому поплакатись біля мене, сказав – ми, мовляв, пропаще покоління. Справді: нам, людям, що доходять (чи перейшли) межу 30-річчя, залишається менша половина з можливого й дарованого нам. Звідти ми винесли тільки лють невдоволення – наші локомотиви 'по той бік пристрасти'. Ця наша лють хіба ще колись нас удруге (чи й не раз) повертатиме до молодости. І, може, стане сумною причиною нашої гіркої подовженої до смерти молодости. Згага незробленого, лють перед неосягненим (ніби й неосягненним), нічні полюції натомість діянь – це наше. Згадую бідного Джойса, що носив свою Ірландію в серці, що зробив із неї духовно-безтілесну інтелігентську реальність і жив – так, як живе всякий (навіть – український) інтелігент: без рук, без яєць, без учинків. Ще: уяви собі предмет у русі. Предмет втрачено, скажімо, він згорів. Лишився тільки рух як пам'ять про предмет і туга предмета, гідний собачий щем перед місяцем. Ти пізнаєш у цьому час?

 

Згадую багатьох мучеників наших, бувших до й після бар'єру. І – 'поверхи бар'єрів'. Кожен мав її, свою кревну, за курву, за п'яндижку, за повію, за таку-перетаку. І потім болів нею, люблячи, вже звихнувшись на сказі. Як у 'Галілеї': чесноти на гидкому ґрунті, квітка, виросла з учорашніх нужників. І цей педерастизм, ця чеснота навпаки, ця гангрена болю видається за патріотизм.

 

Вибачай мені. Це мені додав люті вчора читаний Мина Мазайло й Малахій. Ця радість пам'яти, вальпургієва ніч осягнень, цей оргазм укотре перечуваної долі – це наше. Гидке – наше. Тупе – наше. Сліпе – наше. Добре – наше. Незнаня – наше. Осліплення духовних пуп'янків – наше.

 

У нього, мудрого по-особливому, чую колючий дріт до справедливости, чую усміх 'парубка моторного' й оргію дикуна.

 

Не знаю. Я вже прорубав штольню до останньої сили віри. Стою над краєм – радію зі скепсису (підкр. моє. – Б. Г.). Що – тут? Перепрошую – за сказ мій.

 

Новини – такі. Вся продукція журнальна спихається до ідеального рівня 1946-1947 рр. Ріжуть повість Гуцала, багато іншої прози, кажуть – путньої (Гуцала – теж). Вимели шпальти, ніби там був шабаш прекрасних амазонок із Лисої гори!

 

Канадійські комуністи, здається, поїхали ні з чим. Та й із чим могли поїхати? Знаєш, що помер останній з могікан – Крип'якевич? А з бандитів – жоден поки-що. Всідаюсь за прозу...'

 

І перший, і другий лист Стуса не викликав сумніву, що Василь зробив існуючій системі виклик: 'Іду на ви'. Його слова 'Стою над краєм – радію зі скепсису' можуть означати тільки одне: стою над краєм між великою і малою зоною. У великій зоні він почував себе зле, а тому й приходило йому на думку: краще вже хай неволя, ніж така воля. То був свідомий вибір.

 

Новорічне привітання з наступаючим 1967 роком прислав Василь Стус.

 

Богдане!

Вітаю тебе з Новим роком. І що я тобі побажаю? Щоб мав добре здоров'я і воляче терпіння, щоб швидше надбігла б весна і щоб новий рік став роком твого визволення. І щоб ти зберігся, нічого не тратячи зі своїх знань і щоб ти нічого не взяв од порожніх гарнітурів, і щоб ти якнайскорше діждав, коли буде лучче. Журналу тобі я ще не вислав: ніяк не можу знайти в себе. Не знаю, чи одержав ти мого листа. Нещодавно був у Львові – вперше і на все пробував дивитись вашими очима, вашою тугою, пам'яттю вашою.

 

Хай тобі усміхнеться доля впродовж 67-го року. Кланяйся від мене і вітай минулорічне поповнення вашого коша.

Твій Василь Стус

26.ХІІ.1966 р.'

 

7 вересня 2017

Кондрат Василь, користувач 1ua
Василь Кондрат

Ми — не брати: як учені довели відсутність рідства між українцями і росіянами

29.03.2017
https://www.umoloda.... alt='Ми — не брати: як учені довели відсутність рідства між українцями і росіянами' height='360' width='515'>

Президент Польщі Броніслав Коморовський в інтерв’ю радіо ТОК FM зазначив:

«Росія здійснила велику помилку з огляду на власні інтереси. Вона вирила траншею, наповнену кров’ю, ненавистю та кривдою. Українці не дозволять росіянам називати себе братнім народом».

Тоді як у жовтні 2016 року під час інвестиційного форуму «Росія кличе» президент Володимир Путін заявив:

«Я багато разів про це говорив і хочу ще раз наголосити: попри всю трагедію, яку ми зараз спостерігаємо, особливо на південному сході, український народ завжди був і залишається найближчим для нас, братнім народом. Нас пов’язує спільність етнічна, духовна, релігійна, історична. Спираючись саме на ці фундаментальні засади нашої взаємодії, ми будемо розвивати наші відносини».

Соціологія свідчить

Це ж яким потрібно бути циніком, щоб заявляти таке і робити спробу знову ліпити з українців і росіян «братні народи» після розв’язання і ведення війни проти України, що призвело до анексії Криму, окупації ­значної території Донбасу, майже 2 мільйонів біженців, майже 10 тисяч убивств мирних жителів, близько 23 тисяч поранених?!
 
А чи вважають українці і росіяни, що вони «братні народи» і мають «етнічну спільність»?
 
Соціологічні дослідження Центру Разумкова, проведені у 2016 році, засвідчили, що 87,1% жителів Донбасу вважають росіян братнім народом, на півдні — 60,5%, у центрі — 41,2%, на заході України — 28%.
 
Загалом по Україні 51,1% (цифра не може не обдурювати) опитаних вважають українців і росіян братніми народами, кожен третій не вважає їх такими, 25,6% вважають їх «одним народом» (у Росії так вважає 49% опитаних росіян) і 63,4% — «різними народами» (в Росії — 43%).
 
Згідно з результатами опитування московського «Левада-Центру» за травень 2016 року, 63% росіян негативно (навіть вороже) ставляться до українців.
 
Московський журналіст Олександр Твєрской зазначає:
 
«Украинцы и русские — это два разных народа. Только нравственно слепой человек может этого не замечать. Те, кто утверждают обратное, — либо слабоумные, либо больны державной лихорадкой. Иногда это совпадает, и медицина в таких случаях уже бессильна. Про то, что эти народы называются по-разному, имеют разные языки и разный культурный пласт — я даже говорить не хочу».
 
На його думку, головним мотивом для української культури є ніжна любов до свого краю, орієнтування на європейську думку, тоді як для російської культури є характерними тема протиставлення усьому світові, ідея російського домінування і агресії до всього чужого.
 
Українське духовне життя — це виправдання своєї волі, тоді як російське — виправдовує власне рабство. 
 
«У этих двух народов разный менталитет. Разная судьба. Разные приоритеты. Их надо сравнивать, но их нельзя приравнивать — никогда! А вы попробуйте вырваться из лап кровожадной империи, которая пытается не первую сотню лет лишить вас идентичности и превратить в свою колонию. Попробуйте сбросить с себя большевистскую заразу, которая накрепко поселилась в умах людей. Это практически невозможно. И Украина делает, и сделала практически невозможное», — додає пан Твєрской.

Слово генетикам: Україна — колиска білої раси

А що ж говорить наука про «братні слов’янські народи»? Сучасні можливості ДНК-аналізу дозволяють побачити родовiдну кожної людини (як і її етносу) на період у понад 30 тис. років тому і впевнено сказати, звідки вона родом та де її коріння.
 
У 2012 році група визнаних міжнародних учених і експертів у галузi генетики під керівництвом ученого зі світовим ім’ям Пітера Форстера з Великобританії, який займається науковою діяльністю в Кембриджському університеті й завідує лабораторію генетики у ФРН, з використанням новітніх технологій провели масштабне генетичне дослідження ДНК жителів усієї України.
 
Дослідження проводились у лабораторії Німеччини, яка є супервайзером роботи решти центрів iз генетичних досліджень у всій Європі.
 
Вчені цієї лабораторії визначають європейські стандарти ДНК-досліджень.
 
За результатами дослідження ДНК-проб українців було виділено основний пріоритетний напрямок історичного розвитку українського етносу (нації).
 
Концентрація гаплогрупи хромосом, яку вчені ідентифікують як успадковану від оріїв, виявлена у 53% досліджених українців (цей ген є і в інших народів Європи, але його показник низький).
 
У той час, коли народність оріїв проживала на території нинішньої України, середньорічна температура різко впала на багато градусів, що призвело до суворого похолодання і серйозно відбилося на людській популяції. 
 
У результаті вижили тільки люди, які володіли геном «молочної толерантності» — тобто здатні пити і перетравлювати молоко.
 
Більшість дорослих людей не може вживати молоко в їжі, наприклад такими є африканці й азіати.
 
Але саме молоко не дало людям померти від голоду під час похолодання і давало можливість цивілізації оріїв продовжити своє існування — свій РІД.
 
За висновками генетиків, у Європі було два місця, де люди могли сховатися від холоду: Україна та Іберійський півострів.
 
Територія нинішньої Росії на той час була вкрита льодом і людського життя на ній не було.
 
Результати досліджень дали вченим підстави зробити висновок: «Українці є предками (прабатьками) європейців, а територія сучасної України — колискою білої раси ниніш­ньої цивілізації». 

Трипільські, кельтські і варязькі хромосоми 

У 20% українців ДНК має гаплогрупу хромосома, яку вчені характеризують як трипільську.
 
Загальновідомо, що трипільці були найрозвинутiшою народністю (етносом) свого часу: саме вони володіли секретом виготовлення виробів iз бронзи, на відміну від більшості їхнiх сучасників, представники трипільського етносу носили не шкури, а тканий одяг.
 
Трипільці були землеробами й першими на українській землі вирощували пшеницю і гречку.
 
Звідти за українцями закріпилося «хлібороби» і «гречкосії», а пізніше — «козаки». Саме етнос, який проживав на території України, винайшов колесо.
 
Історія України та її етносу налічує на сьогодні, за твердженням науковців, десятки тисяч років до нашої ери.
 
У релевантній вибірці ДНК кожний шостий українець носить у собі хромосому скандинавського походження народів.
 
У цьому випадку йдеться насамперед про тих, кого за часів Київської Руси називали «варягами».
 
Вікінги прибували на українські землі як військова еліта — як дружинники для особистої охорони гвардії князів.
 
Їх було не багато, проте закони історії свідчать, що навіть невелика жменька чужинців, що потрапила у вищі прошарки держави, назавжди залишила слід не тільки у звичаях і культурі, також у генетичному фонді цілого народу.
 
У кожному п’ятнадцятому українці вчені виявили хромосому, яка ріднить сучасне населення України з ірландцями, англійцями і шотландцями.
 
Це означає, що кожен шостий тестований українець був нащадком кельтського походження.
 
Кельти були дуже могутньою цивілізацією, яка змогла заселити половину європейського континенту.
 
Достеменно встановлено, що саме цей народ відкрив бронзу раніше, ніж їхні європейські сусіди.
 
Спадщина кельтської культури прямо вплинула на українців, наприклад знаменита зачіска «під макітру» була одним iз різновидів кельтських національних зачісок.
 
Також довгі вуса, які зараз вважаються козацькими, — це спадок українців від кельтів. 
 
Лінгвісти вважають, що слово «сало» українці успадкували від цього етносу: в кельтській мові цей продукт називався saill.
 
Вважається, що саме з кельтської мови до нас прийшли слова «кінь», «корова», «смерека».
 
Генетики встановили ще один древній етнос, представників якого на території сучасної України більше, ніж нащадків оріїв.
 
Вищенаведені результати досліджень відносяться лише до чоловіків, а головною фігурою в історії цивілізації насправді є жінка — українка.
 
Представниці прекрасної половини української нації (етносу), як мінімум, в три рази старші, нiж чоловіки.
 
Предки сучасних українок прийшли на землі теперішньої України за 20 тис. років до появи трипільців.
 
З точки зору генетики українки успадкували гени окремого, ще давнішого етносу, ніж орії.
 
ДНК українських жінок пояснюється тим, що жінки, як правило (за винятком окремих загонів українських амазонок), не брали участі у війнах цивілізації — вони просто обирали переможця.
 
Серце жінки завжди обирало сильнішого і «перспективнішого» чоловіка — від них і народжувалися діти, передавши гени у спадковість.
 
Проте донині невідомо, гени якого саме древнього етносу носять в собі українки. 
 
У росіян показник гаплогруп хромосом, успадкованих від оріїв і трипільців, у порівнянні з українцями дуже малий.
 
Це свідчить про те, що українці і росіяни є різними етносами і не є генетично «рідними» — «братніми народами».

Росіяни — не слов’яни

У 2013 році російськi генетики та антропологи провели великомасштабне комплексне дослідження російського генофонду — і були не просто здивовані, а вражені отриманими результатами.
 
Виявилися брехливими міфи, які століттями нав’язувались ідеологами про російську національність і етнічне походження росіян.
 
Російські вчені встановили, що генетично росіяни «не східні слов’яни», а «фіни-угри-татари». Розвіявся в пух і прах міф, що «росіяни, білоруси і українці складають окрему групу східних слов’ян» і є генетично «братніми народами». 
 
Виявилося, що єдиними слов’янами з цих трьох народів є лише білоруси, але при цьому було встановлено, що білоруси — це зовсім не «східні слов’яни», а «західні», тому що вони генетично практично не відрізняються від поляків.
 
Російські вчені повністю зруйнували ще один міф про «рідну кров» білорусів, росіян і українців.
 
Білоруси виявилися фактично ідентичні полякам і генетично дуже далекі від росіян, але близькі до чехів і словаків.
 
А ось фіни Фінляндії виявилися для росіян генетично ближчими, ніж білоруси, а тим більше — українці.
 
Генетична відстань між росіянами і так званими фіно-угрськими народностями (марійцями, вепсами, мордвою тощо), які проживали на території Росії, дорівнює 2-3 умовним одиницям («близькі родичі»), а це означає, що росіяни і фіно-угри є ідентичними.
 
Результати аналізу мітохондріальної ДНК показали також, що ще одна близька рідня росіян, окрім фіно-угрів i фінів Фінляндії, — це татари: росіяни перебувають на тій же генетичній відстані умовних одиниць від татар, як і від фінів.
 
Після отримання результатів досліджень для Росії виникла велика ідеологічна, політична, психологічна і моральна проблема самоідентифікації себе як буцімто «слов’ян», адже генетично російський народ до слов’ян ніякого відношення не має. 
 
Наголошую, що саме російські вчені поставили велику жирну крапку на міфі про «слов’янське коріння росіян» — нічого від слов’ян у росіян немає!
 
Є лише навколослов’янська російська мова, але і в ній 60-70% неслов’янської лексики.
 
Тому росіянин не здатний розуміти мову слов’ян (як і українську), хоча справжній слов’янин розуміє через схожість слов’янську мову — будь-яку, окрім російської.

Прамова оріїв

Світ визнав, що праукраїнці-орії утворили сім’ю індоєвропейських мов, в основі якої лежить стародавня українська мова.
 
У «Британській енциклопедії» у статті «Англійська мова» все­світньо відомий учений філолог Річард Білсон пише: «Англійська мова та більшість індоєвропейських мов походять із ­прамови, що нею розмовляли десь 5 тис. років тому на сучасній території України». 
 
Вчені Індії встановили, що їхній санскрит і знамениті веди були привнесені на територію Індії з України.
 
Питання про прибуття оріїв на терени Індії 5-7 тисяч років тому вченими вже не дискутується, а є встановленим фактом.
 
У священних індійських писаннях орії згадуються як «благородні творці, працьовиті умільці, гідні, вельмишановні, вибрані, дружні, вірні, з блакитними і сірими очима люди, з русявим або каштановим волоссям, а їхня мова дала початок санскритові — мові священних книг, на всій сучасній Індії, Пакистані, Бангладеш, Афганістану, Киргизії та інших країн». 
 
Наші предки, поширюючи свою мову, дарували іншим народам і свою культуру, звичаї, обряди, вірування.
 
Орії, які жили на наших прадавніх українських землях, зайшли і оселилися, окрім зазначених вище країн, також на території Узбекистану, Таджикистану, Близькому Сході, в Європі, Азії та на землях нинішньої Туреччини. 
 
За висновками науковців, Праукраїна — це найдавніша інтелектуальна цивілізація на землі.
 
Вчені встановили, що початки української мови сягають 40 тисяч років.
 
За лексичним запасом найближчою до української мови є білоруська — 84% спільної лексики, далі йдуть польська і сербська (70% і 68%) і лише потім — російська 62%.
 
Якщо порівнювати фонетику й граматику, то українська має від 22 до 29 спільних рис iз білоруською, чеською, словацькою й польською мовами, а з російською — лише 11. 
 
Історично найуживанішою назвою української мови були: давньоскіфська, сколотська, давньорусинська, а потім, до середини ХIХ ст., була назва «руська мова». 
 
Але найсенсаційнішими є результати досліджень російських учених по Україні.
 
Виявилось, що генетично населення Східної України — це фіно-угри: східні громадяни України (етнічні росіяни) практично нічим не відрізняються від етнічних росіян, мордвинів, комів, марійців, які живуть у Російській Федерації.
 
Це — один фінський народ, який колись мав і свою спільну мову.
 
А з українцями Західної України, за висновками російських вчених, все виявилося ще більш несподіваним: вони абсолютно не русо-фіни або фіно-угри Російської Федерації та Східної України.
 
Незалежні експерти Росії, України і Західної Європи говорять: «Можна як завгодно реагувати на ці абсолютно наукові висновки і факти, які показують природну сутність еталонного електорату Ющенка і Януковича під час президентських виборів і Помаранчевої революції в 2004 році і Революції гідності в 2014 році».
 
Звинуватити ж російських учених у фальсифікації результатів генетичних досліджень не можна, оскільки вони підтверджуються науковими висновками західних учених-генетиків, які довгий час накладали мораторій на публікацію своїх результатів.

Від генетичних досліджень до «руської весни»

Праві ті вчені, які стверджують, що дані генетичних дослі­джень ясно пояснюють глибокий і постійний розкол в українському суспільстві, де під назвою «українці» живуть два абсолютно різнi етноси: один із яких — етнічні українці (орії-руси), які, згідно з переписом населення 2001 року, складають 78%, а другий — росіяни (фіно-угри-татари) — 17%.
 
Ознайомившись iз результатами дослідження, незалежні політичні аналітики заявили, що оприлюднення цих результатів може мати непередбачувані наслідки для Росії з її імперськими амбіціями і світового порядку.
 
Однозначно, що російський імперіалізм візьме зазначені дані собі на озброєння — як ще один вагомий і науковий довід «приростити» територію Росії зі Східною і Південною Україною.
 
Ці висновки експертів підтвердили події в 2014 році в Криму і на сході України при реалізації кремлівського плану «Новоросія», в який були закладені результати генетичних досліджень російських і західних учених-генетиків.
 
Результати наукових дослі­джень російських і західних учених щодо генофонду російського, українського і білоруського народів ще довго будуть «переварюватися» в суспільній свідомості, оскільки вони повністю спростовують усі існуючi в нас уявлення, зведені до рівня ненаукових (надуманих) міфів, які міцно сидять у головах людей.
 
Отримані нові наукові знання потрібно не стільки зрозуміти й усвідомити, скільки до них потрібно психологічно і духовно звикнути та почати жити з урахуванням наукових висновків, а не столітніх міфів.
 
Наукові відкриття генетиків фактично означають геополітичний крах так званого Слов’янського трикутника «східних слов’ян» — «братніх народів» росіян, українців і білорусів. Це вже яскраво підтвердилося сьогоденням у стосунках між Росією, Білоруссю і Україною.
 
Звичайно, кремлівська пропаганда буде пробувати і далі приховувати результати наукових досліджень від населення і повторювати, як мантру, що українці і росіяни «слов’яни» і «братні народи», як це часто робить Путін.
 
Але сховати новітні генетичні, археологічні, антропологічні дослідження та їх результати уже неможливо.
 
Найголовнішим, на мою думку, є те, що звичайні українці на півсвідомому рівні, не знаючи результатів генетичних дослі­джень, самі зрозуміли, що росіяни не їхня «генетична рідня», а споконвічні вороги.
 
Українці тепер знають, хто є за своєю сутністю громадяни України російського походження, які перебувають на окупованій території Донбасу.
 
Генетики науково довели і пояснили, чому «східняки» закликали Путіна приєднати їх до Росії і ввести для їх захисту російські війська на Донбас.
 
Висновок учених: «голос крові» і «генетична батьківщина» етносу у своїй абсолютній більшості завжди сильніші за політичні, ідеологічні, релігійні, соціальні, громадянські та інші надумані засади держави.
 
Чи розуміють результати генетичних досліджень керівники і політики України і як їх потрібно використовувати у вирішенні питання звільнення Криму і Донбасу? Судячи з їхньої діяльності, дуже сумніваюся.

Росія — штучна держава

Грузинський історик, професор Олег Панфілов відзначає: «Росія — це штучна держава, яка була створена в результаті окупації і завойовницьких воєн за останні 300 років, не більше, яка на величезній території насильно об’єднує народи, нічим абсолютно не пов’язані. Наприклад, що може пов’язувати чукчу і чеченця? Ні культура, ні історія, ні антропологічний тип, ні клімат — нічого абсолютно».
 
Учені науково довели, що українці та росіяни за своїм етногенезом абсолютно різні народи і їхня спільна історія за останні 350 років — це історія окупації земель та поневолення українців з боку московитів-росіян.
 
Московія навіть не спромоглася на власну назву для своєї держави і мови, а поцупила її в українців, тим самим привласнивши ще й нашу історію. У Російській Федерації державні символи — запозичені.
 
Державний герб РФ — двоголовий орел — це герб Римської iмперії з 330 року, а після її розпаду — символ Візантійської Імперії.
 
У 1497 році прийнятий як герб Московського князівства, а пізніше — Російської iмперії.
 
Прапор (триколор) — це плагіат перевернутого прапору Нідерландів, який став державним прапором Російської iмперії з квітня 1883 року.
 
Сучасний гімн РФ — це змінений гімн колишнього СРСР.
 
Польський президент Олександр Кваснєвський iз приводу російського гімну говорив: «Давайте завжди пам’ятати, що в Росії слова можуть бути різні, але музика — одна». 
 
Свого часу ідеолог комунізму Карл Маркс зазначив: «Росія, не маючи ніякого відношення до Русі і вкравши свою нинішню назву, проте — нахабно претендує на історичний спадок Русі, створеної на 800 років раніше.
 
Проте московська історія — це історія Орди, пришита до історії Русі білими нитками і повністю сфабрикована. Саму назву Русь узурповано московитами.
 
Росіяни не лише не є слов’янами, але навіть не належать до індоєвропейської раси.
 
Московія була вихована і виросла в жахливій і мерзотній школі монгольського рабства».
 
Російське народне прислів’я говорить: «Русь и Россия — это такая же аналогия, как море и морская свинка». Відомий чеський письменник Карел Чапек писав: «Росіяни все навколо себе називають слов’янським, щоб потім все слов’янське називати російським».

Символіка оріїв 

В українців свої споконвічні історичні, а тепер державні символи — Герб, Прапор, Гімн. Нашому гербу і прапору не менше семи тисяч років!
 
В Індії, у штаті Джаму і Кашмір на горі з трьома вершинами, яку називають українськими словами «Три Кута», є Храм Вайшну Деві — Великої Богині Матері.
 
Її велетенська бронзова статуя, якій 4000 років, у правій руці тримає символ оріїв — Тризуб, який сьогодні є Гербом України.
 
Скульптуру Богині постійно охороняють жреці. Історики Індії встановили, що цей символ не місцевого походження, а принесений давніми оріями.
 
На Поділлі знайдені наскальні рельєфи з тризубами, які зроблені у IV–III тисячолітті до н.е.
 
Археологічні знахідки свідчать, що тризуб як символ (герб) використовували також трипільці у IV–III ст. до н.е. У прадавні часи на землях Центральної України тризуб був знаком родових та племінних старійшин.
 
Потім його викори­стовували наші предки, царські скіфи, які називали себе нащадками атлантів.
 
Найдавніша згадка про тризуб датується 360-355 рр. до н.е. і належить Платону: в праці «Тімен» він детально описав блакитний одяг царів-атлантів, на якому був зображений золотий тризуб.
 
За часів Київської Русі тризуб був гербом київських князів. Тризуб Володимира І Святого — Великого князя Київського, Володаря Русі став Державним Гербом України. 
 
Сакральним символом оріїв був жовто-синій штандарт. Він означав гармонійне поєднання небесного вогню (РА) і земної речовини (МА), що демонструвало природну перемогу Духу (золоте, жовте) над матерією (блакитне, синє).
 
Розташування ж кольо­рів iз точністю до навпаки (так розташовані кольори на нашому Державному прапорі) є «Вселенським Законом занепаду», який спотворює все Божественне і веде до хаосу і розпаду. Що і відбувається сьогодні в Україні.
 
Знаючи це, наші пращури жили за Законами Всесвіту і правильно розміщували сакральні символи.
 
Це і дало їм можливість стати інтелектуальним центром цивілізації. Саме жовто-блакитні кольори символізували і Київську Державу ще до християнізації Русі. 22 березня 1918 року Українська Народна Республіка встановила своїм прапором також жовто-блакитне полотнище (жовта смуга вгорі, а під нею — блакитна).
 
Українці на підсвідомому (генетичному) рівні називають свій рідний прапор не синьо-жовтий, а жовто-блакитний!
 
Але народні депутати України, чи то не розуміючи, чи не знаючи, а можливо, і навмисно, виконуючи вказівку ворогів української нації, затвердили «перевернутий» Державний прапор, iз розрахунком на те, що за «Законом занепаду» це призведе до розпаду України і втрати її Незалежності!
 
Нагадаю, що вчені Китаю, Індії, Японії, після затвердження «перевернутого» Державного прапора, звертали увагу керівництва України, в тому числі й Президента Л. Кравчука, що спотворення священного символу України призведе впродовж 20-25 років до занепаду, руйнації, розвалу і навіть втрати незалежності України. Але до них не прислухалися...
 
Чи зрозуміють це нинішні народні депутати і Президент? Дуже сумніваюся. 
 
Вчені встановили, що Києву — столиці України-Руси — не менше 2700 років (а не так, як нав’язала нам радянська академія наук!).
 
Учені історики, археологи, антропологи, генетики встановили, що орії, які проживали на території сучасної України, є творцями (батьками) ­трьох слов’янських народів: русів, чехів і хорватів.
 
Наші предки впродовж семи тисячоліть вели літочислення «від створення Світу», аж доки воно не було скасовано Петром Першим у 1721 році. За орійським календарем, сьогодні 7525 рік (за юдейським — 5778 рік).
 
Наш календар старіший за юдейський більш ніж на 1740 років. А за Велесовою Книгою наших пращурів, в Україні йде 21 138 рік — рік Бджоли!

Нездоланний український Дух

Згадайте українських амазонок, які боронили свій рідний край, коли гинули чоловіки, запорозьких козаків, Героїв Крут (300 українських спартанців), Героїв Небесної сотні, перших добровольців Майдану на східному фронті, які зупинили до зубів озброєну московську орду.
 
Ми пережили три голодомори (1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 рр.), втративши понад 10 мільйонів українців. Нас нещадно русифікували, асимілювали, робили з нас «єдину спільність — совєцкій народ».
 
Але ми залишилися українцями і здобули свою незалежність, завдяки нашому генетичному українському Духу!
 
Український народ вижив і вийшов переможцем у Другій світовій війні, під час якої втрати (включаючи військових і цивільних) склали близько 14 300 000 українців, що становить 20,1% від загальносвітових людських втрат, які становлять 71 мільйон чоловік, або 46% від загальних людських втрат СРСР.
 
Втрати українців є найбільші і не порівнянні з втратами інших країн і народів у цій війні.
 
Нині ж Україна — найцінніший приз геополітичного «шахового» турніру, який сьогодні розігрують між собою Росія і Захід (ЄС і США).
 
Подібний турнір, призом якого була Югославія, виграли США. На турнірі за Грузію перемогла Росія.
 
Окрім того, Україна є жертвою і знаряддям у руках в обох сторін для досягнення їх геополітичних цілей: США і Захід добиваються розвалу Російської імперії, щоб заволодіти її природними ресурсами, а Росія — розвалу Європейського Союзу, щоб стати світовим лідером на рівні зі США.
 
Україна як незалежна держава перебуває на історичному зламі.
 
Найближчі три роки для України будуть визначальними — або вона, зламавши нав’язані їй міфи і стереотипи, відродить свою справжню історію і минулу велич і стане рівноправною державою серед сильних країн сучасного світу; або зійде з історичної арени як самостійна держава і буде розшматована.
 
Третього шляху українцям не дано.
 
Щоб цього не сталося, українці повинні неухильно триматися свого етнічного Коріння і Роду та жити за заповідями своїх пращурів оріїв-русинів. У цьому запорука наших майбутніх перемог. 
 
Знаю, що Українська нація — нездоланна! 
 

ДОВІДКА «УМ»

Заповіді оріїв-русів
 
За декілька тисяч років до появи християнства і хрещення Київської Русi наші пращури — орії-руси(ни) залишили своїм нащадкам — нинішнім українцям — заповіді, за якими ми повинні були жити, щоб бути вільним, сильним і рівноправним (рівновеликим) РОДОМ серед інших наРОДІВ.
 
Заповіді наших предків, які мають Вселенську космічну силу, вороги Київської Русi знищили або заховали, щоб ми ніколи не мали до них доступу і не змогли жити за ними. Вороги українців знали, що робили. 
 
Наведу ті Заповіді наших предків, за якими ми повинні жити у цей тяжкий для українського РОДУ час:
 
1.«Стій за Землю свою, земля нам дана нашими Світлими Богами, зорана нашими предками, зрошена потом і кров’ю батьків, дідів, прадідів твоїх».
 
2. «Ворога РОДУ твого знищуй без пощади, але не принижуй його».
 
3. «Захищайся сам і захищай по­братима твого, щоб РІД твій не скінчився (не перервався)». 
 
4. « Будь вірним у дружбі, любові РОДУ твоєму та вірним і мужнім у праведній січі».
 
5. «Бачачи підступність ворога, тим же відповідай йому».
 
6. «Не вір ворогу раненому та вбивці брата твого».
 
7. «Держись правоти і правди, вони приведуть до перемоги».
 
8. «Не відповідай добром на зло. Не покаране зло породжує ще більше — абсолютне зло».
 
9. «Сила і непереможність РОДУ твого — в етнічній єдності РОДУ твого».
 
10. «Не опускай голови своєї, як раб. Не принижуйся ні перед ким і не давай нікому принижувати твій РІД. Не плач, не жалійся, не проси, не бійся. Живи, борись і переможеш!».
 
11. «Щоб руки наші трудилися о рала наші, а мечами добували незалежність нашу».
 
12. «Усе, що залежить від чужої волі, — зло. Усе, що залежить від власної волі, — добро. Рід твій повинен знати це коротке визначення добра і зла».
 
Ключовими словами світогляду наших предків оріїв-русинів (русичів) були «воля» і «творчість».
 
Слова «не плач, не бійся, не проси» часто зустрічаються в українських віршах, прозі, піснях. Вони йдуть від наших пращурів, передаються нам iз покоління в покоління на генетичному рівні.
 
 
Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО, Герой України, заступник голови Спілки офіцерів України

1 квітня 2017

Кондрат Василь, користувач 1ua
Василь Кондрат
https://www.umoloda....> Володимир КАЦМАН https://www.umoloda.... alt='Володимир КАЦМАН' height='49' width='49'>
https://www.umoloda.... alt='Він прожив всього 28 років...' height='360' width='515'>

Сьогодні виповнилося б 82 роки лицарю української сучасної поезії, талановитому журналісту та поету Василю Симоненку.

Він прожив - як живе справжній талант на нашій недовершеній землі - всього 28 років...

Він був і ліриком, і патріотом, і просто порядною талановитою людиною, 'гнилим інтелігентом' - що, звісно, само по собі становило загрозу радянському табору...

Він доклав багато зусиль, щоб злочини сталінського режиму стали відомі світу - і йому це не пробачили. Через побутову пригоду він був жорстоко катований міліціянтами, в наслідок чого отримав невиліковні травми нирок - та у зовсім молодому віці просто згорів.

Навіть подробиці його смерті стали радянським табу, не кажучи вже про те, що його прекрасна поезія у переважній більшості побачила світ вже після його відходу у кращій світ.

Згадаємо цю чисту, талановиту людину - згадаємо й ті жахливі часи, коли світле й чесне слово вважалося загрозою існуючому людожерському ладу.

Василь СИМОНЕНКО

* * *

Ти знаєш, що ти — людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.
Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди —
Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе —
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба,
Кохати спішити треба —
Гляди ж не проспи!
Бо ти на землі — людина,
І хочеш того чи ні —
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.


16.XI.1962

28 січня 2017

Кондрат Василь, користувач 1ua
Василь Кондрат

Учите историю неуки! Как Бандера спас жителей востока Украины…

https://www.bbcccnn.... title='Записи BBCcCNN'>BBCcCNN 08:57 21.09.2016р. 3.5K https://www.bbcccnn.... title='Учите историю неуки! Как Бандера спас жителей востока Украины…'>5 9.1K переглядів

3.5Kпостів

3.5K 15 https://www.bbcccnn....>0 0 https://www.bbcccnn....>0

Предлагаю вашему вниманию реальную историю реального человека про реальных героичных людей…

Вот у нас есть коммунист Симоненко. Он с виду вполне нормальный человек. Но я как-то брал у него интервью, я сидел и смотрел на него, я слушал его и думал — этот человек способен забрать последнее у ребенка…

Мои родители оказались во Львове, потому, что в 1946-47 годах моя тетя (папина старшая сестра) и дедушка с бабушкой (мамины родители) бежали с Полтавщины и Проскурова на Западную Украину, спасаясь от очередного голодомора. Попадая на Западную Украину в конце сороковых нищие и голодные схидняки превращались из анархокулацких ничтожеств в представителей новой советской власти и волей-неволей вступали в конфронтацию с местным населением, которые возненавидели новую власть всеми фибрами души.

На Западную Украину советскую власть принесли схидняки. И по началу западенцев страшно умиляла украинская речь Тимошенко и Хрущева… Но вскоре они поняли, что украинский нужен коммунистам для того, чтобы говорить «Слава КПРС». Другие вариации исключались. Дело в том, что коммунисты отнеслись к западным украинцам точно также, как они привыкли относится к восточным — как к животным — и стали тех по привычке загонять в колхозы. Началась гражданская война. Большинство схидняков было уверено, что Бандера, это не фамилия, а презрительное название буржуазных-националистических бандитов. Ну есть обычнее уголовные бандиты, а есть бандеры, или бендеровцы — это бандиты с националистическим уклоном. Если бандиты убивают и грабят ради денег, то бендеры убивают невинных украинских учителей, врачей и солдат с Восточной Украины, которые приехали поднимать Западную Украину. На самом деле, после 1933-го года для многих из них было предпочтительнее рискнуть получить бандеровскую пулю, чем пухнуть от голода на Большой Украине.

Недавно на встрече родственников я попросил мою тетю Надю рассказать, как она оказалась на Западной Украине в декабре 1946-го. Ей было 18 лет. Когда начался голод, она вышла из комнатки в сельском общежитии, где остались папа с мамой, трое младших сестер и брат, и пошла на железнодорожную станцию в Сахновщину. Села в поезд и поехала в никуда. В поезде она познакомилась с женщиной из Западной Украины, поделилась с ней остатками еды… В селе под Львовом она стучала в дома и просилась переночевать. Ее приютили в семье зоотехника. Взяли просто с улицы, обогрели, накормили, одели. Она так замерла, что, прижавшись к печи, прожгла все три юбки, что были одеты на ней. Потом она долго еще ходила в них, перекручивая таким образом, чтобы дыры оказывались в разных местах. Там шла война, но тетя Надя не особенно вникала в перипетии этой войны. Она спасалась от голода. Были наши и были бандеровцы. Бандеровцы в ее ушах звучало как бандиты. За что они убивали коммунистов и представителей советской власти, Наденька не понимала. Но она видела, как бандеровцы сожгли сына председателя местного колхоза, привязав к колхозному амбару. Она вспоминает, как председатель потом пришел в клуб с автоматом и начал стрелять в потолок. Вроде, как сошел с ума…

Надя вспоминает как бандеровцы нападали на кавалеристов, которые квартировались в их селе и защищали их. Тетю Надю бандеровцы не трогали. Она изнывала от переживаний по родителям, сестрам и брату, которые остались в голодном совхозе 20-летия Октября, и от которых вот уже несколько месяцев не было никакой весточки. В 1933 умер ее младший братик, шестилетний общий любимчик Витя, и маленькая сестренка, которую не успели и назвать. О них никогда не вспоминали в семье. Никто не знает, где их могилы…

Кто-то мне сказал, что в 1946-м году не было продотрядов, никто не ходил, не отбирал хлеб, но голод был. Вот, мол, просто голод, никакого злого умысла…
И я подумал, а почему бы нам не создать для коммунистов специальные экономические зоны, собрать их в коммуны и ввести те законы и налоги, которые существовали при их вожделенной коммунистической власти. Коммунисты же достигли больших успехов в экономике. Но вот, например, берем коммуниста и говорим ему. Сдать государству ведро молока в день. Коммунист, естественно, спросит нас: а где я возьму это ведро молока? У меня же нет коровы! А мы ему: ах ты ж гад! Саботажник! Пятилетний план срываешь?
И мы берем этого коммуниста и прикладом карабина бьем его по подбородку. Ну челюсть, конечно, ломаем… жалко, но просто очень уж сильно обнаглели эти комуняки. Нет, чтобы подумать, пошевелить мозгами, достать где-нибудь коровку, сдать молочко государству… Так нет, сразу: где я вам возьму!

А одного-другого расстрелять, так, глядишь, зашевелились… И молочко появилось…
Что сказать… коммунисты — это еще те гении от экономики…
Но кому сейчас нужно доказывать, что голод 1946-го был четко и планомерно организован умелыми действиями коммунистических лидеров?

Но я хотел сказать не об этом… То, что моя тетя Надя пережила голод 1933-го, — это была вовсе не заслуга Коммунистической партии Советского Союза. И вовсе никто не внес Наденьку в список спасенных от голода. Отнюдь. Нашу Наденьку никто и не собирался вычеркивать из списка обреченных, как и ее младших братика и сестричку. Она помнит, как долго еще у печки в хате оставались ямы, которые копали продотрядовцы в поисках спрятанного хлеба. Но она помнит также, что среди них были и родственники…

Я сижу, пишу, и тут заходит Надя, моя жена:
— Надя, представь, к нам домой приходят и забирают всю еду. Мы просим: оставьте, у нас маленькие дети… Через неделю опять приходят и забирают все, что есть в хате. Дети голодные, кормить нечем, ну и мы садимся с тобой и начинаем думать, кого первого съесть — младшего или старшенькую…
— Перестань! Прекрати! Я не могу этого слушать! Ну что ты смакуешь этот свой Голодомор? Ты же ничего не делаешь, ничего не делаешь по дому… Я же прошу тебя уже сколько времени, купи, пожалуйста, столик в столовую. Я не могу уже смотреть на этот старый стол. Мне стыдно, когда к нам люди приходят, а ты только про Голодомор, только про Бандеру…

Я понимаю, что слышать это неприятно, но…
Знаете, евреи носили когда-то коробочки на лбу. Прямо на лбу! Веревка обвязана вокруг головы и к ней привязана коробочка. Кстати, носить эти коробочки — это Божья заповедь из Торы. В коробочках нужно было носить записи всех чудес, которые Бог совершил для Израиля, начиная с чудесного исхода из Египетского рабства… Бог говорит, что нам нужны коробочки на лбу! Слишком короткая память у нас.

Все это нужно было записать и — в коробочку на лоб. Утром встал, открыл коробочку, почитал, прикрепил ко лбу и — на работу.
И право голоса предоставить только тем, у кого есть коробочки на лбу.
Ну ладно, мы думаем, что нам больше никогда не придется решать вопрос: кого из детей сварить первым. Но они тоже думали, что такое невозможно. Они благоденствовали и если бы кто-то предложил им встать на колени и раскаяться… Ваше сердце, украинцы, вознеслось. Вместо того, чтобы встать на колени перед Богом, вы напрягли свои шеи. Так вот, друзья мои, вам тоже кажется, что вы больше не будете кушать собственных детей? А вы попробуйте, проголосуйте еще раз за коммунистов.

«Кого съесть первым?» — такой вопрос стоял перед нашими дедушками и бабушками, тетями и дядями. Первыми ели самых маленьких. Поэтому на вопрос, а кто же спас обреченную Украину, после Бога, я бы назвал еще и их — детей.
Дети спасли Украину. Украина съела своих маленьких детей и выжила…

Бог, дети… Но есть еще одна личность, которая сыграла непосредственную роль в том, чтобы вычеркнуть мою тетю Надю и еще небольшой остаток украинцев из списка жертв ассирийскому коммунистическому идолу — вождю всех времен и народов.
Этого человека зовут Бандера. Степан Бандера. Стэфко — юный студент Львовской политехники. Нам, схиднякам, трудно понять, при чем тут Бандера, злейший враг человечества, фашист, изувер, убийца и т.д. — при чем тут он и «естественное» окончание голода 1933 года? Какое отношение Бандера имеет к моей тете, бабушке, дедушке. Где Бандера, а где мы, схидняки…

И вот моя бабушка прячет зерно в выгребной яме, ставит над ней туалет типа сортир, и вся время ходит туда и маскирует тайник, который впоследствии помог спастись 66% семьи. Бандера в это время сдавал экзамены и зачеты, но его очень волновало то, что рассказывали беженцы с Большой Украины. А говорили они в один голос, что детей уже съели по всей Украине…

Бандера понял, что коммунисты, не отягощенные никакими моральными ограничениями, решили избавить Украину от украинцев вот таким изощренно-изуверским способом. Нормальный человек просто не может поверить, что гомо сапиенс способен на такое преступление. Это даже как-то не вписывается в рамки общепринятых преступлений…
Вот у нас есть коммунист Симоненко. Он с виду вполне нормальный человек. Но я как-то брал у него интервью, я сидел и смотрел на него, я слушал его и думал — этот человек способен забрать последнее у ребенка. Он даже вряд ли почувствует угрызения совести…
Но вернемся к Бандере: он вместе со своим другом придумали, как спасти Украину. Дело в том, что информация о Голодоморе поступала в Европу, и мир знал об этом, но Советский Союз экспортировал миллионы пудов дешевого зерна, и люди говорили: что вы хотите сказать, что у них в стране голод, а они экспортируют зерно? Это чушь… Это уже слишком! Заткнитесь! Или вы хотите сказать, что коммунисты нелюди, что они специально организовали голод? Ради Бога — заткнитесь…

Но Бандера уже знал: да, это нелюди. У них нет ничего человеческого… Хотя нет, они были людьми. Но людьми без Бога. И он решил посвятить свою жизнь уничтожению коммунизма и освобождению Украины от коммунистического рабства…
Вы хотите знать, как Бандера спас нас, схидняков? Я расскажу вам его историю. Жизнь и смерть Бандеры были посвящены нам, тупым жирным схиднякам, которые, я думаю, на самом деле не заслужили этой жертвы. Наоборот, мы заслужили быть истребленными коммунистами до конца. Да, это именно то, что мы заслужили — смерть от голода! Мы заслужили того, чтобы съесть на завтрак собственных детей. Потому что у нас даже не хватило мозгов стать на колени и сказать этому студенту, который не знал нас, но любил больше, чем свою жизнь. Любил нас, хотя мы недостойны его любви. И когда он осенью 1933-го обратился к львовским студентам, с вопросом: кто хочет отдать свою жизнь, чтобы спасти Большую Украину от коммунистического террора… То есть спасти нас, ничтожных, поедающих младенцев… Я был в шоке, когда прочитал историю о том, как около семидесяти львовских студентов готовы были умереть, чтобы спасти маленькую Надечку и Лидочку, пухнущих с голоду…
Вы, хохлы, спросите меня: а что же этот Бандера сделал, как он нас спас?

А вот давайте сейчас перенесемся в кабинет Сталина и послушаем следующий диалог:

— Иосиф Виссарионович, буржуазные националисты во Львове застрелили нашего консула… Там сейчас идет суд, дело в том, что убийца сдался польским властям, заявив, что мотивом его убийство было отрицание советским представителем Голодомора в Украине. И они вот уже десятый день они на этом суде слушают показания свидетелей о Голодоморе. Там все мировые телеграфные агентства. Весь мир подняли на уши. В Америке началась антикоммунистическая истерия, прямо охота на ведьм какая-то… Американский сенат потребовал заблокировать наши заказы в доках Филадельфии, а мы им уже такие деньги заплатили… Очень серьезный риск потерять все… Сенат потребовал впустит в страну комиссию, которая посетит Украину и убедится, как обстоят дела…

Сталин слушал молча. Когда докладчик закончил, он спросил:

— Кто это все сделал?

— Есть там один националист — Бандера…

— Бандера — это твой враг номер один, Никита Сергеевич. Запомни это имя — он заберет у тебя Украину. Я узнаю себя в молодости… Молодец, вот как нужно работать. Учитесь, большевики.

— Но что делать, товарищ Сталин…

— Я не знаю, что делать… Оставьте хохлов уже в покое… кто выжил, тот пусть и живет. Нация, у которой есть такой вождь, имеет право на существование… Запомни Никита, его подвиг будут помнить все украинцы, а нас с тобой осудят. Но если ты хочешь править Украиной, пусть Восток ненавидит Запад, а Запад — Восток. Пусть хохлы никогда не узнают, кто подарил им жизнь, но сделай так, чтобы этим красивым именем «Бандера» восточные хохлы пугали своих детей. Пусть Бандера, будет главным врагом Восточной Украины. Он хотел переиграть меня! Но я думаю, что хохлы еще не достойны такого лидера, и они сами же его и распнут…

В 1959 году Степана Бандеру убил украинец, суперагент КГБ, посланный Хрущевым, Хрущев собирал нас, схиднякив, выживших после Голодомора, создавал из нас отряды НКВД и отправлял на Западную Украину, воевать с бандеровцами. Мы пришли и стали прививать им свой страх перед коммунистической вездесущей Москвой. Но они отказались бояться. Они взялись за оружие.
Они не понимали, что мы заслужили те голодоморы, от которых нас спасли львовские студенты. Пишет https://oleshkomiros... target='_blank'>Мирослав ОЛЕШКО, журналист

 

2 січня 2017


10 ...


  Закрити  
  Закрити