«СТАРА ЦЕРКОВЦЯ МІЖ ЛИПАМИ»:

до історії парафії Собору Св. Йоана Хрестителя у Підбужі (XVI-XIX ст.)

Перші письмові згадки про існування в Підбужі православної парафії можна знайти в документах XVI ст. В цей час село входило до складу Самбірського староства, та було одним із багатьох «королівських» сіл, тобто тих, які належали до маєтностей польського короля. У поборовому реєстрі (тобто документі-реєстрі грошових податків населення) Руського воєводства за 1515 р. зазначається і про священика, а відповідно і є свідченням про існування в селі православної парафії. Згадується про місцевого пастиря і в люстрації (документі-реєстрі королівських маєтностей) за 1565-1566 рр. Як і місцеві селяни настоятель місцевого храму сплачував з «церковної» землі та господарства податки. Про заможність та доволі-таки великі «церковні» посілості свідчить той факт, що він платив таку ж суму податку як і солтис. Крім того, отець мав привілей (королівський документ) на утримання «Зарічного» дворища, тобто окремого господарства. Про доволі-таки значний розмір земельних угідь підбузького пароха зазначається у поборовому реєстрі за 1589 р. Станом на цей час, він володів одним ланом землі, що дорівнює 17-24 гектарам.

Серед нечисленної кількості джерел з історії парафії XVI–XVII ст. збереглась ікона Св. Миколая з двома житійними сценами другої половини XVI ст., яка сьогодні знаходиться у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького. Окрім Св. Миколая, якого зображено у фронтальній поставі, обабіч ніг святителя подані дві житійні сцени – порятунок потопаючого Димитрія та порятунок корабля від потопу.

Свідченням функціонування парафії у XVII ст. є відомості про одну із даровизн, тобто пожертву, до храму Собору св. Йоана Хрестителя. Зокрема, у 1611 р. Лаврентій (вірогідно мешканець Підбужа та парафіянин церкви) придбав у Василя з Дрогобича Устав чи Типікон (одна із богослужбових книг). На купленій книзі було зроблено дарчий запис, іншими словами словесно затверджено пожертву книги Лаврентієм до церкви у Підбужі. Як мовиться у записі здійснено було таку пожертву, щоб у цьому храмі молилися за його сина «небожчика» Якова, за його «душевное спасенїє», а також і за «телесноє здравїє» та відпущення гріхів дарувальника, тобто Лаврентія. Сьогодні цей Устав зберігається у Бібліотеці національної академії наук Румунії у Бухаресті.

Зрештою це була не єдина книжкова пожертва парафіян до храму. Жертвували й інші богослужбові книги. Даровизни саме літургійних книг, за допомогою яких здійснювалось священнодійство, відправлялась Божественна Літургія чи інші богослужіння, робило особливо богоугодною пожертву та підвищувало особисту співучасть особи та родини того, хто здійснював таке дарування. Тим більше, зазвичай, на таких богослужбових книгах містились записи імені особи дарувальника, інколи і його родини. Це в свою чергу було виявом «побожності» парафіянина, а здійснення таких пожертв вважалось «престижним» та богоугодним вчинком.

До сьогодні в храмі Собору св. Йоана Хрестителя зберігається Євангеліє з початку XVIII ст. Це коштовно оздоблений примірник 1704 р., виданий в друкарні відомого тогочасного церковного благодійника – Львівського Ставропігійного братства. У 1753 р. дане Євангеліє було подароване та очевидно зберігалось у храмі Богоявлення Господнього у селі Підмонастирик, про що свідчить запис на перших аркушах книги. Лише згодом, невідомо коли саме і як, книга потрапила до підбузької церкви, де знаходиться і по сьогодні. Варто зазначити, що у Національній бібліотеці у Варшаві зберігаються ще дві рукописні богослужбові книги, які походять з підбузької церкви. Зокрема Тріодь Постова 1575-1600 рр. та Октоїх і Устав з XVII ст.

У XVIII ст. на території села існувало дві парафії – горішня та долішня. Кожна із церковних громад мала окрему церкву із однаково посвятою – Св. Йоана Хрестителя. У 1737 р. підбузькій парафії було надано презенту (документ, який засвідчував поставлення духовної особи на парафію), якою підтверджувались церковні маєтності (документ зберігається в Архіві давних актів у Варшаві). Під час візитації парафії у 1780 р. (документ зберігається у Державному архіві в Перемишлі – далі APP), про горішню церкву зазначено, що вона стоїть «на доброму фундаменті [проте] над хорами діри прогнилі ... підлога частково кам’яна, частково дерев’яна... а цвинтар оточений частково камінням, частково парканом». Натомість долішня церква була з трьома куполами і «зверху трохи побита ... посередині знищена ... попсута дерев’яна підлога». В церквах були всі необхідні богослужбові книги, окрім Ірмолоя, відповідно існувала можливість провадити повноцінне богослужбове життя.

Станом на 1766 р. у 83 селах Самбірської економії було 90 церков із 126 священиками. Два із них служили на парафії у Підбужі. Зокрема у 1768 р. це були брати Іван та Василь Кецило. В останній чверті XVIII ст. до парафії належали близько 830 прихожан, що становила майже 90% всіх мешканців села. Крім осіб «грецького» віросповідання, ще було 90 осіб римо-католицього та 22 юдейського.

З останньої чверті XVIII ст. відомі імена настоятелів парафії Собору св. Йоана Хрестителя. Про них записано у Пом’янику священиків. Після вже згадуваних отців Івана та Василя Кецилів, до 1779 р. (невідомо з якого саме року) місцевим парохом був Василь (Кирило) Корчинський, який упокоївся 5 січня 1779 р. Впродовж 1779-1787 років парафію очолював Василь Маланкевич, який також помер у січні, а саме першого числа. Про городи та господарства отця Василя зазначено у Йосифінській метриці (загальний державний детальний опис всіх земель Австрійської держави з 1787 р.). Зокрема про будівлю, в якій жив отець, зазначено без зайвих описів – «халупа». Лише п’ять років настоятелем парафії був о. Іван Корчинський (1787-1792 роки). Про отця Івана, у ревізії персонального стану духовенства Мокрянського деканату 1790 р. (документ з APP), зазначено, що він не займався катехизацією. У 1792-1807 рр. підбузьким парохом був о. Іван Винницький, який хоча і не мав «додаткових освітніх компетенцій», проте був добрим літургісантом (за даними ревізії 1802 р.).

Серед семи настоятелів парафії Собору св. Йоана Хрестителя у ХІХ ст. варто зазначити про о. Івана Ланкевича. Отець Іван служив місцевій громаді впродовж 41 року!, а саме з 13 липня 1832 року до своєї кончини 20 серпня 1873 року. Народився він у 1801 році, був рукоположений (висвячений на священика) у 26 років, тобто у 1827 р. Отець Іван служив на парафії у Підбужі, будучи вдівцем. Про високий статус українського (руського) священника (йдеться про о. Івана Ланкевича) в тогочасній поліконфесійній та багатоетнічній громаді Підбужа свідчить третій номер (зі 162) у списку виборців села під час виборів до Галицького сейму у 1870 р. (документ зберігається у Національному архіві в Кракові).

Період ХІХ ст. в історії парафії – час активізації парафіяльного життя. В перших десятиліттях цього століття, а саме до 1828/1830 р., було збудовано муровану церкву терезіанського типу, яка є окрасою селища і по сьогодні. Для зведення нового храму були вагомі причини, насамперед руйнування старої дерев’яної. Про «незадовільний» стан церковної будівлі зазначається в описі храму за 1804 р.: «Долішня парафіяльна церква під титулом св. Йоана Хрестителя [є] з дерева. Мурована [церква стоїть] на фундаменті з каменю, знаходиться на землі [у власності] громади. [За типом будови] старосвітська, під ґонтовим дахом разом із дзвіницею, але через свою старість занепадає … навколо [церкви] цвинтар, [який] оточений кам’яним парканом…».

Доповнюють відомості про вигляд та розташування храму св. Йоана Хрестителя на початку ХІХ ст. і спогади тогочасних осіб. Зокрема про місцеву парафіяльну «руську» церкву згадував у своїх мемуарах уродженець Підбужа Юзеф Дітль – один з найвідоміших «польських» лікарів ХІХ ст. Зокрема у своїх спогадах він згадував про «стару церковцю між липами». Варто зазначити, що липові дерева оточували церкву до початку ХХІ ст.

У 1890 р. до Підбужа була перенесена церква збудована у 1722 р. – храм Преображення Господнього, який і по сьогодні знаходиться в горішньому кінці селища. Окрім двох храмів, станом на 1877 р., були ще 4 каплиці, про які зазначається у шематизмі Перемиської єпархії.

У ХІХ ст. парафія у Підбужі налічувала понад півтори тисячі парафіян. Цікаво, що у шематизмах окремо записувалась кількість парафіян нижньої (долішньої) та верхньої (горішньої) частин села. Наприклад, якщо станом на 1831 р. більше парафіян було в долішньому кінці (а саме 911 і 633), то у 1842 р. кількісно переважала церковна громада у горішньому кінці села – було 822 і 723.

9 червня 1852 р. парафію у Підбужі візитував тогочасний перемиський єпископ Григорій (Яхимович), як записано у газеті «Зоря Галицька» (Ч. 67): «Въ Подбужи, яко въ посл?дной стацїи каноническаго пос?щенїя, собралися дня 9 Червня кондеканалныи священникы... [єпископ] поручали особливо объучанїє молодежи въ церкви…».

Одним зі свідчень доволі-таки активної діяльності парафії було функціонування в ній ще з 1820-х років тривіальної школи. З понад 20 парафій Мокрянського деканату, до складу якого входила церковна громада у Підбужі, школи були лише у 8 селах. Крім того, відомо, що у 1830-х роках така школа була утраквістичною, тобто двомовною. Відомі й імена учителів цього часу, ними були «доктор» Михайло Селецький, а з 1836 р. – Іван Карпінський, Під керівництвом останнього у 1849 р. навчались 33 учні. Існував на парафії і парафіяльний уряд (церковний комітет), який мав власну печатку.

Отже, достовірні письмові згадки про існування у Підбужі церковної парафії збереглись з початку XVI ст. До останньої чверті XVIII ст. було дві парафії з окремими церквами та священиками – горішня та долішня. Впродовж ХІХ ст. відбувалась активізація парафіяльного життя – будівництво мурованої церкви, розпочала діяльність школа, привезено храм Преображення Господнього. Сприяли активному парафіяльному життю в цей час місцеві парохи особливо Іван Ланкевич, який був душпастиром більше сорока років. 

Джерело:

Альмес І. «Стара церковця між липами»: до історії парафії Собору Св. Йоана Хрестителя у Підбужі (XVI-XIX ст.) // Духовна криниця. – Дрогобич, 2016. – № 12 (43): грудень. – С. 4.

Любов між народами, починається з любові між людьми

В неділю, 13 жовтня, в селищі Підбуж Дрогобицького р-ну, де народився відомий лікар, ректор Ягеллонського університету (м. Краків), один з найвидатніших президентів м. Кракова Юзеф Дітль, відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки на честь 210-літнього ювілею.

Після офіційної частини у народному домі відбувся гарний концерт, організований підбужанами та польським товариством з м. Борислава. Окрім виступів, пісень та танців, було показано про відомого вихідця з Підбужа Юзефа Дітля документальний фільм.

Таким чином, окрім пам’ятників Юзефу Дітлю у Кракові та Щавниці (Малопольське воєводство), у Підбужі також встановлено меморіальну дошку на честь цього видатного діяча.

Такі культурні заходи збагачують і об’єднують людей, а значить і народи.

Джерело:

о. Альмес І. Любов між народами починається з любові між людьми // Духовна криниця: газета Дрогобицько-Самбірської єпархії УПЦ КП. Дрогобич, 2013. № 5. С. 8

Підбуж на сторінках американської газети Женева Дейлі Таймс (1944 р.)

Відомості про Підбуж знаходимо у п’ятничному випуску 50, №62, за 11 серпня 1944 р., американської газети «Geneva Daily Times», яка виходила на теренах штатів Онтаріо, Нью-Йорк тощо впродовж 1911-1955 р. (див.: http://chroniclingam...>http://chroniclingam...). У повідомленні про хроніку подій Другої світової війни на східному фронті, мовиться, що (далі оригінал тексту англійською мовою):

«In the oil country of the Carpathian foothills, at the southern end of the long front, toe Russians took Podbuz, 11 miles southeast of the captured oil center of Drohobycz and only 71 miles from the Czeehoslovakian border. Forty other settlements in the rich oil fields were liberated».

ПЕРЕКЛАД: «У нафтовому селі передгір'я Карпат, на південному кінці довгого фронту, росіяни (червона армія) взяла Підбуж, який розташований 11 миль на південний схід від нафтового центру Дрогобича, та лише 71 милю від чехословацького кордону. Інші сорок населених пунктів, розташованих в долинах багатих нафтових родовищ, також були звільнені».

Незважаючи на те, що американські журналісти помилково віднесли Підбуж до когорти населених пунктів Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну. Проте, все таки цікавим виглядає наявність інформації про Підбуж періоду Другої світової війни на шпальтах однієї із американських газет середини ХХ ст.

Див. фрагмент газети онлайн:

http://fultonhistory...>http://fultonhistory...

Підбуж у XVII-XIX  ст. (за даними Географічного словника Королівства Польського)

За часів І Речі Посполитої (1569-1795 рр.) село належало до королівських маєтностей Підбузької країни Самбірської економії Перемишльської землі. Станом на 1686 рік. (за даними люстрації) територія села складала 25 ланів (це приблизно 425 га, сьогодні територія понад 7 тис. га)³, війтівських – 3 лани, попівських (священика) – 2 лани, гайдуцьких 1 лан тощо. З цих ланів платився чинш, тобто регулярний податок натурою чи грошима. Село давало з кожного лану по 2 гуски, 4 курки, 16 яєць тощо. Також зазначається про суттєве спустошення села в цей час, тобто у 1686 р.: «spustoszala i  nie masz nad dwie chalupy, w kt?rych ludzie mieszkaj?». Крім того, місцевим мешканцям заборонялось займатись пасічництвом та робити копальні в лісах, що мотивувалось збереженням лісу.

До так званої «Країни Підбузької», яка належала до Самбірської економії входило 14 сіл: Підбуж, Розогач (Rosochacz), Мита (Myta), Дольжки (Dolzki), Сторона, Сприня і Спринька, Нагуєвичі, Лукавиця, Смолиця (Smolica), Залокоть, Опака, Ясениця і Бистриця. 

Майже через століття територія Підбужа, згідно з даними інвентаря за 1760 року, не змінилась, тобто залишалось 25 ланів, з яких засіяних 8 ¹/_2,  кошених 10 ¹/_2,  пустих 6 тощо. Посесором (орендатором) був пан Антоній Татомир, який сплачував до королівської казни 22 зл. 15 гр. Війтами, тобто очільниками місцевого самоврядування, були Василь та Юрій Татомири.

                Серед повинностей Підбузької громади були: репарація (матеріальна відповідальність) до всіх жуп нарівні з іншими селами (окрім Нагуєвич і Сприні); робити паркани у Котові нарівні з іншими селами; обсаджувати пастівник у Котові; копати рови; привозити дерево, до всіх жуп відвозити водні кола до млинів; 2 вози дров доставляти до навколишніх жуп – з півночі на південь від Нагуєвичі до Котовської жупи, отримуючи за це плату. Також селянам заборонялось вирубувати ліс, окремі породи дерев.

До «Країни Підбузької» входили вже 11 сіл, на три менше ніж минулого століття: Підбуж, Сторона, Сприня і Спринька, Нагуєвичі, Лукавиця, Смільна, Залокоть, Опака, Бистриця і Ясениця Зварицька. [2 S.368]

                Згідно з даними за 1880 рік у Підбужі було 263 двори та 1461 мешканець, тобто вдвічі менше ніж сучасне населення селища. За віровизнанням в селі проживали 131 католик, 1192 греко-католик та 206 юдеїв. За національністю переважною більшістю села були українці (1176 осіб), також було чимало поляків (346 осіб) та лише 3 німці.

Греко-католицька парафія належала до Мокрянського деканату, Перемишльської єпархії. Була дерев’яна церква св. Іоанна Хрестителя, однокласова школа, повітовий суд, пошта і телеграф, фундуш для вбогих – 479 злотих, цегельня, паровий тартак силою 40 коней. Цей тартак щорічно використовував 18 тис. м² дерева «swierkowego i jedlowego», а виробляв 11500 м²  «tarcie, lat, rygli». Римо-католицька парафія належала до Дрогобицького деканату Перемишльської єпархії, до парафії належали такі села: Бистриця, Довге, Кропивник, Майдан, Нагуєвичі, Опака, Підмонастирик, Смільна, Уріж, Винники, Залокоть і Рибник. У селі був новий мурований костел, побудований у 1869р., св. Іоанна Хрестителя.

У 1868 р. існувала фабрика (парова) парафінових виробів, яка щоденно переробляла 5 ц воску, і виробляла щотижнево 2 ц парафінових свічок. На фабриці працювало 16 людей.

До складу камеральної Підбузької країни входило близько 20 сіл, зокрема: Підбуж, Бистриця, Опака, Смільна, Сторона, Залокоть і Жданне (Zdzianne, тепер мабуть Жданівка), Волосянка Велика і Мала, Ісайє (Isaje), Ясінка Масьова і Стецьова (Jasionka Masiowa i Steciowa), Кондратів, Ластівки і Свидник; з 1789р. – Довге, Рибник, Майдан тощо.

Джерело:

?u, Dz. Podbu? // S?ownik geograficzny Kr?lestwa Polskiego i innych kraj?w s?owia?skich. Warszawa, 1887. T. 8. S.366-368

Символіка Підбужа

                Прапор

Квадратне полотнище, що складається з 3 рівновеликих вертикальних смуг – синьої, жовтої та синьої, на середній жовтій – два стилізовані сині грона винограду з зеленими хвостиками. На даному полотнищі розміщений виноградний кущ, який є символом щедрості й багатства та дві сині смуги, що уособлюють дві річки – Бистрицю і Сторонявку. На прапорі зображені два грона, які вказують на 2 населені пункти, підпорядковані селищній раді, тобто Підбуж та Сторону.

                Герб

У золотому полі, на зеленому пагорбі, зелена виноградна лоза з листочками і синіми гронами. Герб вписано у декоративний картуш, у вінчаний срібною міською короною, що свідчить про  статус поселення.

Джерело:

Галатяк Л. Символіка Підбужа // Світлиця. Вісник літературно-мистецької вітальні Під бузької СЗШ І-ІІІ ст. Дрогобич, 2012. Вип.3. С.61

Юзеф Дітль

Юзеф (Йосиф) Дітль (J?zef Dietl) – один із найвидатніших лікарів в історії Польщі. Народився Юзеф 24 січня 1804 року у Підбужі, який входив до складу Самбірського округу, в німецькій сім’ї. Офіцер австрійської армії, Ян Єжи Дітль, дід Юзефа, прибув з Угорщини до Галичини після першого поділу Речі Посполитої (1774 р.), де був чиновником у Львові. Бабуся відомого лікаря походила з німецького роду Ретшратнерів. Стосовно прізвища Юзефа, то спочатку прізвище його дідуся записували в документах як Diedel, згодом як Dittl і Dittel, зрештою як Dietl. Батько Юзефа, Францішек працював у канцелярії уряду в Стрию як безплатний практикант. Згодом Францішек Дітль одружився із шляхтянкою Анною Кульчицькою, став спочатку урядником у селі Ломне, згодом у Підбужі, потім у Новому Санчі, де і помер у 1819 р. Юзеф виростав у багатодітній сім’ї, було 7 синів та 2 доньки, та був п’ятою дитиною. Оскільки в Підбужі не було костелу, тому Юзефа були змушені охрестити у греко-католицькому храмі.

                Спочатку Юзеф вчився у Самборі, згодом у Тарнові, закінчив здобуття гімназійної освіти у Новому Санчі. З 1821 р. Юзеф Дітль навчався впродовж 3 років на філософському факультеті Львівського університету. З 1823 р. Юзеф продовжив навчання на медичному факультеті Віденського університету. Через шість років, 31 жовтня Юзеф Дітль став доктором медицини, водночас займався практичною медициною. З 1829 р. по 1833 р. викладав у Віденському університеті. Впродовж 1830-1840-х рр. працював лікарем у передмісті Відня. В цей період він пише декілька наукових праць, серед яких особливо цінною є «Praktische Wahrnehmungen nach den Ergebnissen im Wiedner Bezirkskrankhause», видана у 1845 р. Крім того, він став засновником нової віденської школи з медицини. Професор вважав основною метою медицини раціональну терапію: «хворого лікує природа, а лікар не повинен цьому перешкоджати».

                З 50-х років починається новий етап у житті професора медицини. 26 листопада 1851 р. Юзефа Дітля було призначено завідуючим кафедри медицини Ягеллонського університету у Кракові. Професор активно зайнявся викладацькою та науковою діяльністю. Зрештою, у 1862 р. його було обрано ректором університету. Проте, після 14 років успішної діяльності в університеті, австрійська влада вирішила усунути з університету занадто активного пропольського професора. Таким чином, у 1865 р., коли його знову обрали ректором, надійшов указ про звільнення Юзефа Дітля із посади професора кафедри медицини університету. До найважливіших наукових праць цього періоду належать праці про лікування «запалення плеч», тифу тощо. Також, професор багато зробив для розвитку бальнеології у Польщі.

                 Залившись поза стінами університету, професор Дітль почав кар’єру чиновника, ставши у 1866 р. депутатом Міської Ради Кракова. Цього ж року, 13 вересня його було практично одноголосно обрано президентом міста Кракова. За його президентства в місті почались реформи в сфері освіти ( відкриття гірничої, рільничої, лісничої тощо шкіл). Особлива увага приверталась забезпеченню в місті чистоти вулиць, дотримання гігієнічних норм, було впорядковано каналізаційну сітку міста. Дотримуючись гігієнічних норм Юзеф Дітль двічі на день міняв одяг. Президент Дітль сприяв подоланню проблеми холери у Кракові. Окрім будівництва каналізації було впорядковано вулиці (бруківкою), будувались нові школи. Крім того, появилось чимало нових культурних інституцій: Музичне і Лікарське товариства, Школа Мистецтв та ін.

                Період президентства Юзефа Дітля був періодом розвитку міста Кракова у XIX ст., про що свідчить звіт президента у 1872 р., за яким впродовж 6 років було майже вдвічі збільшено бюджет міста. Тому 68-літнього Юзефа у 1872 р. було обрано президентом міста на другу каденцію. У 1873 р. президенту знову довелося боротися із холерою у місті. Через рік, Юзеф Дітль під тиском опозиційних сил покинув пост президента та виїхав з дружиною (у нього не було дітей) до Відня. У столиці Австро-Угорської імперії відомий лікар та заслужений президент Кракова помер 18 січня 1878 року.

Один із біографів Юзефа Дітля назвав його «людиною програми» через його систематичність, витривалість та планування будь-якої роботи. Юзеф Дітль був великим лікарем, видатним ученим, заслуженим політичним та громадським діячем XIX ст. На його честь ще у 1865 р. було відкрито пам’ятник у Щавниці. Його визнали почесним громадянином Кракова та Нового Санча. З 1869 р. Ю. Дітль був по життєвим членом австрійського парламенту (палати панів). Краків також пам’ятає свого президента, назвавши одну із вулиць міста на його честь, видавши пам’ятну книгу на річницю 50-ліття смерті (у 1938), у 1948 р. було відкрито пам’ятник в центрі міста Кракова на площі Всіх Святих (виконаний Ксаверієм Дуніковським). Крім того, збереглось чимало фотографій з професором, оскільки він любив фотографуватись. Незважаючи на те, що Юзеф Дітль був німцем за походженням, польським патріотом, проте народився в українському Підбужі.

Список використаної літератури:

J?zef Dietl // http://www.pl.wikipe...>www.pl.wikipedia.org/wiki/J?zef_Dietl

Wrzosek A. J?zef Dietl // Polski s?ownik biograficzny. Krak?w, 1939-1946. T.V: D?browski Jan Henryk - Dunin Piotr. S.158-166

Юрій Кульчицький

Юрій Кульчицький – український художник в еміграції. Народився у Підбужі 18 грудня 1912 р. в родині державного урядовця, інспектора міністерства фінансів Петра Кульчицького та Людмили Заячківської-Кульчицької з Полянських. Початкову освіту Юрій здобув у Дрогобичі, а середню – у Самборі. З дванадцяти років підліткові, для здобуття вищої освіти, надавалась стипендія з родинної фундації імені Ричарда Пісцьоровського.

Впродовж 1933-1938 рр. Юрій Петрович вчився на спеціалізації малярство у Краківській академії мистецтв. В Академії впродовж 1921-1939 рр. навчалось близько 60 вихідців з України. Його вчителями були професори Владислав Яроцький (малярство), Казимир Сіхульський (рисунок), Карл Фриз та ін. У 1937 р. студент Кульчицький отримав спеціальне академічне відзначення з дисципліни сценографія.

Наприкінці 1930-х рр. Ю. Кульчицький, ставши професійним художником, повертається до Самбора, де жили його батьки. У середніх школах Самбора Юрій Петрович викладав рисунок. У 1941 р., під час німецької окупації міста, у художника певний час переховувався Олег Ольжич. На поч. 1940-х рр. Ю.Кульчицький багато часу присвячує студіям у самбірському музеї «Бойківщина».

Певною мірою спонтанно, художник у 1944 р. вирішив емігрувати на Захід. Не маючи чіткого плану дій, Юрій Петрович разом із дружиною виїхав до Словаччини., згодом через Чехію переїжджає до Австрії. Деякий період він живе у Західній Німеччині, де в Інсбруці, Зальцбурзі, Брегенці та в Баден-Бадені бере участь у виставках «художників – переміщених осіб».

У 1948 р. митець переїжджає до містечка Буа-Кольомб, що знаходиться поблизу Парижа. Через два роки художник переселяється до Монмартр, де Юрій Петрович починає працювати із керамічними глинами. Керамічні твори демонструються на виставках у Парижі, проте у 1961 р. сім’я Кульчицьких змушена переїхати на південь Франції до містечка Мужен (поблизу м. Канн). Тут митець разом із маляркою Іванною Винницькою закладає керамічне ательє.

У творчості митця поступово утворюється окремий своєрідний жанр невеликої за форматом картини, виконаної в різних техніках надглазурних чи підглазурних емалюй, тобто це живопис, виконаний керамічними техніками. Визначною подією для художника стала його персональна виставка у Парижі (1974 р.).

Після перенесення важкої недуги наприкінці 1970-х – поч. 1980-х рр. художник з 1985 р. присвячує себе малярству. Часто виставляються твори художника, митець дає приватні лекції малярства ікони, займається видавничою діяльністю. У 1991 р. виходить альбом творів митця. Окрім творів різних періодів його діяльності, в альбомі поміщені спогади самого художника та відгуки про його творчість.

Помер видатний художник у Провансальському містечку Мужен 25 січня 1993 р.

Список використаної літератури

1.        Денисюк О. Українські студенти та випускники Краківської Академії Мистецтв: до питання українсько-польських мистецьких взаємин (1921–1939) // Бюлетень Львівського філіалу Національного науково-дослідного реставраційного центру України. Львів, 2008. № 1 (10). С.202-211 / Електронний ресурс / Режим доступу: [http://www.anthropos...>http://www.anthropos...]

2.        Крвавич Д. Юрій Кульчицький з Підбужа // Бойківщина. Науковий збірник. Дрогобич, 2002. Т.1. С.285-297

Походження назви селища Підбуж

Існує декілька версій походження назви селища Підбуж. В даному короткому повідомленні подано короткий огляд цих припущень (не застосовуючи джерел для їхнього підтвердження чи заперечення). Аналізуються версія згідно з народними переказами та версії мовознавця Ярослаав-Богдана Рудницького¹, Владислава Макарського², Юрія Кругляка³ та відомості зі статі про Підбуж у «Історії міст і сіл Української РСР. Львівська область».

Український мовознавець Ярослав-Богдан Рудницький класифікуючи географічні назви Бойківщини, відносить «Підбуж» до розділу «Сумнівні [w?tpliwe] назви». Автор припускає, що назва походить, можливо, від слів «Buh» чи «Bug», проте, не намагається пояснити зв'язок між цими словами і назвою «Підбуж». [4]

Польський дослідник Владислав Макарський вважає, що назва «Підбуж» сформувалась навколо кореня «bug» (Pod-bug-je), що означає місцевість, яка знаходиться над водою. Крім того, зазначає, що назва трансформувалась від «Подбуже» до «Подбуж» («Podbu?e — Podbu?). [3, С.205]. Проте, стосовно мовного походження назви «Підбуж», автор відносить її до назв нейтральних, тобто таких, стосовно яких важко встановити їхню мовну приналежність (йдеться про українську і польську мови). [3, С.407-408]

Кругляк Юрій Михайлович у своєму топонімічному дослідженні трактує походження назви «Підбуж» згідно з даними народних переказів. Відповідно до одного із переказів назва походить «…від того, що перші поселенці відвойовували в гір клаптики землі й селилися по схилах під буками…», у іншому переказі мовиться про походження назви від польського слова «буж» (бір). [2] Перша із поданих автором версій, скоріш за все, запозичена ним із  «Історіії міст і сіл …», де читаємо, що «перші поселенці «під буками» відвойовували у гір по схилах клаптики рудої глиняної землі». [1]

Можна виділити 2 версії походження назви селища Підбуж:

·         від слова «bug», відповідно до версії Владислава Макарського, назва пов’язана із заснуванням поселення над водою (річкою);

·         від слова «бук» (дерево), «під буками», відповідно до народних переказів.

Також, з’ясовуючи лінгвістичне походження назви, Владислав Макарський відносить цю назву до категорії «нейтральних назв», а Ярослав-Богдан Рудницький до групи «сумнівних назв». Таким чином, проаналізувавши дані версії, питання залишається не з’ясованим, варто використати історичні джерела. 

Примітки:

1. Рудницький Ярослав-Богдан: http://uk.wikipedia....>http://uk.wikipedia....Рудницький_Ярослав_Богдан

2. Макарський Владислав: http://pl.wikipedia....>http://pl.wikipedia....

3. Кругляк Юрій Михайлович: http://uk.wikipedia....>http://uk.wikipedia....Кругляк_Юрій_Михайлович

Список використаної літератури:

1.                      Історія міст і сіл Української РСР. http://uk.wikipedia.... title='Львівська область'>Львівська область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1968. – С.321

2.                      Кругляк Ю. Ім’я вашого міста: Походження назв міст і селищ міського типу УРСР. — Київ, 1978. — С.104

3.                      Makarski W. Nazwy miejscowo?ci dawnej ziemi Przemyskiej. — Lublin, 1999. — S.205; 407-408

4.                      Rudnicki J. Nazwy geograficzne Bojkowsczyzny // Rozprawy z onomastyki slowianskiej. — Lw?w, 1939. — S.53

При використанні даного повідомлення обов’язковим є посилання:  http://1ua.com.ua/in...=12&ray=1&City=%CF%B3%E4%E1%F3%E6