Василь Кондрат

 Ліна Костенко

'Гуде вогонь – веселий сатана...'

Гуде  вогонь  –  веселий  сатана,  
червоним  реготом  вихоплюється  з  печі…  

А  я  чолом  припала  до  вікна,  
і  смуток  мій  бере  мене  за  плечі.  

Сама  пішла  світ  за  очі  –  аби  
знайти  від  тебе  крихту  порятунку.  

Мої  думки,  як  дикі  голуби,  
в  полях  шукали  синього  притулку.  

Сама  втекла  в  сніги,  у  глухомань,  
щоб  віднайти  душевну  рівновагу.  

І  віднайшла  –  гірку  печаль  світань.  
І  п'ю,  немов  невиброджену  брагу.  

І  жду  якогось  чуда  із  чудес.  
Читаю  ніч,  немов  би  чорну  книгу.  

Якщо  кохаєш  –  знайдеш  без  адрес  
оцю  хатину  за  морями  снігу.  

І  відпливаю  поночі  одна  
на  кризі  шибки  у  холодний  вечір.  
І  спить  в  печі  веселий  сатана,  
уткнувся  жаром  в  лапи  головешок.  
І  так  до  самих  синіх  зоряниць,  
до  світанкових  поїздів  ячання  –  

до  безміру,  як  в  темряві  зіниці,  
тривожно  шириться  чекання…  

ВАН-ГОГ

Добрий  ранок,  моя  одинокосте!
Холод  холоду.  Тиша  тиш.
Циклопічною  одинокістю
Небо  дивиться  на  Париж.
Моя  муко,  ти  ходиш  по  грані!
Вчора  був  я  король  королів.
А  сьогодні  попіл  згорання
Осідає  на  жар  кольорів.
Мертві  барви.
О  руки-митарі!
На  мольбертах  розп‘ятий  світ.
Я  –  надгроб‘я  на  цьому  цвинтарі.
Кипариси  горять  в  небозвід.
Небо  глухо  набрязкло  грозою.
Вигинаються  пензлів  хорти.
Чорним  струсом  палеозою
переламано  горам  хребти.
Струменіє  моє  склепіння.
Я  пастух.  Я  дерева  пасу.
В  кишенях  дня,
Залатаних  терпінням,
Я  кулаки  до  смерті  донесу.
Самовитий  –  несамовитий  –
Не  Сезан  –  не  Гоген  –  не  Мане  –
Але  що  ж  я  можу  зробити,
Як  в  мені  багато  мене?!
Він  божевільний,  кажуть.  Божевільний!
Що  ж,  може  бути.  Він  –  це  значить  я.
Боже  –  вільний…
Боже,  я  –  вільний!
На  добраніч,  Свободо  моя!

'В пустелі сизих вечорів...'

В  пустелі  сизих  вечорів,
в  полях  безмежних  проти  неба
о,  скільки  слів
і  скільки  снів
мені  наснилося  про  тебе!

Не  знаю,  хто  ти,
де  живеш,
кого  милуєш  і  голубиш.
А  знаю  -  ти  чекаєш  теж,
тривожно  вгадуєш  і  любиш.

І  я  прийду  в  життя  твоє.
Тебе,  незнаного,  впізнаю,
як  син  вигнанця  впізнає
прикмети  батьківського  краю.

Я  ради  цього  ладна  жить.
Всі  інші  хай  проходять  мимо,
аби  в  повторах  не  згубить
одне,
       своє,
               неповториме.

Нехай  це  -  витвір  самоти,
нехай  це  -  вигадка  й  омана!
Моєму  серцю  снишся  ти,
як  морю  сняться  урагани.

'Відмикаю світанок скрипичним ключем...'

Відмикаю  світанок  скрипичним  ключем.
Чорна  ніч  інкрустована  ніжністю.
Горизонт  піднімає  багряним  плечем
день  -  як  нотну  сторінку  вічності.
Що  сьогодні?  Який  веселий  фрагмент
із  моєї  шаленої  долі?
Усміхається  правда  очима  легенд
і  свобода  -  очима  неволі.

Любов  неповторна  -  моя  валторна.
Шляхи  прощальні  -  перша  скрипка  печалі.
А  сірі  будні  будуть  бити,  як  в  бубни.
Дуже  мені  легко.  Дуже  мені  трудно.

Еволюція  гусячих  пер.
Філософій  забрьоханий  німб.
Слово  -  прізвище  думки  тепер,
а  частіше  -  її  псевдонім.

Так  чого  ж  я  шукаю  і  чим  я  жива?!
Велемовний  світ  велелюдний.
Ви  поезія,  вірші?  Чи  тільки  слова?
У  майбутнього  слух  абсолютний.

'І скаже світ: - Ти крихта у мені...'

І  скаже  світ:  -  Ти  крихта  у  мені.
Ти  світлий  біль  в  тяжкому  урагані.
Твоя  любов  -  на  грані  маячні
і  віра  -  у  наївності  на  грані.

Що  можеш  ти,  розгублене  дитя,
зробити  для  вселюдського  прогресу?
-  Я  можу  тільки  кинути  життя
історії  кривавій  під  колеса.

Хоч  знаю:  все  це  їй  не  первина.
Але  колись  нап'ється  ж  до  переситу!
Захоче  випити  не  крові,  а  вина
за  щастя  людства,  за  здоров'я  всесвіту!

'Вирлооке сонце...'

Вирлооке  сонце
сідає  на  чорну  скелю.
З  неба,  гір  і  свободи  собі  збудувала  дім  я.
Небосхил  для  людини  -  якраз  відповідна  стеля.
Піднімеш  думку  -  і  не  розіб'єш  їй  тім'я.

Майстрували  нам  стелю  до  млості,  до  одуру,
із  найкращих  ідей,  з  настановами  згідно,
знявши  мірку  з  пресованих  бовдурів
і  пружинно-спіральних  негідників.

Спіральним  зручно.
Високим  не  дуже.
Високим  зроду  таке  личило,
щоб  те,  за  що  ладен  віддати  душу,
думку  твою  підгинало  й  калічило.

Висока  думка  в'юнитись  не  вміє.
Впиралась  чолом  у  погашені  гасла,
крізь  товщу  стелі  росла  в  надію
і,  як  свіча,  без  повітря  гасла.

Боліла  правдою.  Плакала  віршами.
Чистими  ранами  революції  зняла.
Училась  мовчати.  На  бантині  вішалась.
Або  йшла  милуватись  північним  сяйвом.

Морозами  бита,  муштрована  покиддю,
виходила  сива  з  тих  академій.
На  довгих  столах  вимирала  покотом
від  різних  редакторських  епідемій.

А  люди  питають:
-  Де  геніальні  повісті?
Де  думка  епохи,  весела  й  печальна?  -
Поїхала  у  закритому  поїзді.
Похована  на  цвинтарі  мовчання.

Слухайте,  ви,  що  ідеї  розплямкали,
чиїми  руками  ту  стелю  роблено,  -
воскресла  думка,  встає  над  уламками,
живою  водою  правди  покроплена!

Золото  мистецтва  за  переляком  сплавити,
добути  з  брехні  -  ненадійна  алхімія.
Єдина  стеля  мистецтва  -  правда.
Піднімеш  поезію  -  і  не  розіб'єш  їй  тім'я.

'Страшні слова, коли вони мовчать...'

Страшні  слова,  коли  вони  мовчать,
Коли  вони  зненацька  причаїлись,
Коли  не  знаєш,  з  чого  їх  почать,
Бо  всі  слова  були  уже  чиїмись.


Хтось  ними  плакав,  мучився,  болів,  
 із  них  почав  і  ними  ж  і  завершив.      
 Людей  мільярди,  і  мільярди  слів,  
 а  ти  їх  маєш  вимовити  вперше!        


Все  повторялось:  і  краса,  й  потворність.  
Усе  було:  асфальти  й  спориші.  
Поезія  -  це  завжди  неповторність,
якийсь  безсмертний  дотик  до  душі.

'Шалені темпи. Час не наша власність...'

Шалені  темпи.  Час  не  наша  власність.
Фантастика  -  не  мріяв  і  Жюль  Верн.
Кипить  у  нас  в  артеріях  сучасність.
Нас  із  металу  виклепав  модерн.

Душа  належить  людству  і  епохам.
Чому  ж  її  так  раптом  потрясли
осінні  яблука,  що  сумно  пахнуть  льохом,
і  руки  матері,  що  яблука  внесли?!

'Юдоль плачу, земля моя, планета...'

Юдоль  плачу,  земля  моя,  планета,
блакитна  зірка  в  часу  на  плаву,
мій  білий  світ,  міцні  твої  тенета  -
страждаю,  мучусь,  гину,  а  живу!

Страждаю,  мучусь,  і  живу,  і  гину,
благословляю  біль  твоїх  тенет.
Цю  грудочку  тепла  -  у  Всесвіті  -  людину!
І  Всесвіт  цей  -  акваріум  планет.

'Шукайте цензора в собі...'

Шукайте  цензора  в  собі.
Він  там  живе,  дрімучий,  без  гоління.
Він  там  сидить,  як  чортик  у  трубі,
і  тихо  вилучає  вам  сумління.
Зсередини,  потроху,  не  за  раз.
Все  познімає,  де  яка  іконка.
І  непомітно  вийме  вас  -  із  вас.
Залишиться  одна  лиш  оболонка.

ПЛЕМ'Я ТОДА

Біда,  коли  є  цитруси  і  кава,  
коли  в  землі  є  золото,—  біда!  
Біда,  коли  земля  така  ласкава,  
коли  така  правічна  й  молода.  

Тоді  її  пригорнуть  і  обнімуть.  
Тоді  її  розгорнуть  і  однімуть…  

О  пестощі  Ост-Індської  компанії!  
Залиште  їм  хоч  казку,  хоч  струну!  
Вже  їх  земля  —  копалини  й  копальні,  
залізні  кігті  шахт  у  глибину.  

Уже  нема  квітучої  долини.  
Не  чути  в  передгір’ях  череди.  
Лиш  чорний  ієрогліф  бадилини  
щось  шелестить  до  мертвої  води.  

Дівчат  красивих  тягнуть  у  гареми.  
Страх  і  покора  множать  недорік.  
На  скелях  клинописні  теореми  
вже  не  вчитає  жоден  чоловік.  

Вже  все  іде  у  стерлінгах  і  центах,  
і  плем’я  тода  —  це  вже  не  народ,  
і  безтурботна  молодь  без  акценту  
вже  розмовляє  мовою  заброд.  

Уже  своєї  слухати  не  хоче.  
Здається,  все.  Здається,  вже  кінець.  
…Що  він  співає,  що  він  там  бурмоче,  
цей  передсмертно  посивілий  жрець?  

Він  прихилився  в  храмі  до  одвірка,  
у  тому  храмі,  де  погас  вогонь.  
Стоїть  над  ним  одна-єдина  зірка,  
пливе  молитва  в  човнику  долонь.  

Останній  жрець  печального  народу  
бурмоче  гімни,  складені  колись.  
Він  пояснив  би  тодам  мову  тода,  
але  ж  вони  вже  віри  відреклись!  

І  юнаки,  верткі  від  мімікрії,  
вже  перешиті  на  новий  фасон,—  
хто  зна  од  чого  очі  щось  мокріють,  
і  сниться  їм  якийсь  забутий  сон…  

МІСТО УР

...І  жив  народ.  І  звався  він  шумери.  
Все  пережив,  і  війни,  й  землетрус.  
І  древні  воїни,  що  вмерли,  
держали  кубки  біля  вуст.  

У  тій  долині,  що  аж  ген  де  
пісками  плавить  небосхил,  
царі,  поети  і  легенди  
лягли  в  шість  ярусів  могил.  

Отак  помалу  і  помалу  
вони  ішли  у  забуття.  
А  з  міста  Ур,  з  міського  валу  
шумери  сипали  сміття.  

Все  вище  й  вище,  вище  й  вище  
смітник  тотальний  виростав.  
А  що  було  там  кладовище,  
то  вже  ніхто  й  не  пам'ятав.  

В  долині  Тигра  і  Євфрата,  
котру  заносить  жовтий  мул,  
поблякне  слава  Герострата  
перед  твоєю,  місто  Ур!  

Бо  то  ж  вогонь,  то  діло  чисте.  
В  руках  людини  -  то  життя.  
А  ти,  пихате  і  речисте,  
по  груди  вгрузло  у  сміття.  

Навалом  сипавши  непотріб,  
засипав,  сам  не  знав  коли,  
мечі,  шоломи,  арфи,  котрі  
твоєю  славою  були!  

Чи  стали  люди  твої  ниці,  
чи  вже  якась  на  них  мана,  
що  ти  засипав  ті  гробниці,  
що  ти  забув  ті  письмена?!  

Які  врятують  тебе  гуси,  
о  найнещасніший  народ,  
що,  переживши  такі  струси,  
не  пережив  своїх  глупот?!  

..Ідуть  роки.  Ідуть  століття.  
Хтось  щось  руйнує.  Хтось  і  створює.  
А  місто  Ур  зсипає  сміття,  
зсипає  сміття  на  свою  історію.  

ПОВЕРНЕННЯ ШЕВЧЕНКА

Заслання,  самота,  солдатчина.  Нічого.
Нічого  -  Оренбург.  Нічого  -  Косарал.
Не  скаржився.  Мовчать.  Не  плакав  ні  від  чого.
Нічого,  якось  жив  і  якось  не  вмирав.

Вернувя  в  Петербург,  і  ось  у  Петербурзі  -
після  таких  років  такої  самоти!  -
овацію  таку  йому  зробили  друзі!  -
коли  він  увійшов.  І  він  не  зміг  іти.

Він  прихилився  раптом  до  колони.
Сльоза  чомусь  набігла  до  повік.
Бо,  знаєте...  із  каторги  в  салони...
не  зразу  усміхнеться  чоловік...

УМИРАЮТЬ МАЙСТРИ…

Умирають  майстри,  залишаючи  спогад,  як  рану.  
В  барельєфах  печалі  уже  їм  спинилася  мить.  
А  підмайстри  іще  не  зробились  майстрами.  
А  робота  не  жде.  Її  треба  робить.  

І  приходять  якісь  безпардонні  пронози.  
Потираючи  руки,  беруться  за  все.  
Поки  геній  стоїть,  витираючи  сльози,  
метушлива  бездарність  отари  свої  пасе.  

Дуже  дивний  пейзаж:  косяками  ідуть  таланти.  
Сьоме  небо  своє  пригинає  собі  суєта.  
При  майстрах  якось  легше.  Вони  —  як  Атланти,  
держать  небо  на  плечах.  Тому  і  є  висота.

ЦАВЕТ ТАНЕМІ

Сільві Капутікян

Згоріли  їхні  селища,  пропали  їхні  мули.
Бредуть,  бредуть  вигнанці  в  дорогу  неблизьку.
Щоб  мову  свою  рідну  їх  діти  не  забули,
їм  літери  виводить  вірменки  на  піску.

А  вітер,  вітер,  вітер!..  Який  палючий  вітер!..
Обвуглені  обличчя  січе,  січе,  січе!..
Лиш  виведеш  те  слово  із  тої  в'язі  літер,
а  слово  як  без  коріння,  покотиться,  втече.

І  десь,  в  якійсь  пустелі,  з'їдять  його  верблюди.
Забудуть  його  діти,  і  виростуть  німі.
Бредуть,  бредуть  вигнанці...  бредуть  бездомні  люди...
Ні  даху  ж,  ні  притулку,  -  буквар  їм  на  умі!

Згоріли  їхні  храми.  Мужчини  їхні  вбиті.
Втонули  їхні  дзвони  у  озері  Севан.
О,  як  їм  далі  жити?  На  тім  кровопролитті
на  місяць  в  небі  сходить  -  турецький  ятаган.

А  вітер,  вітер,  вітер!..  Як  шарпає  той  вітер!..
Куди  їх  ще,  вигнанців,  недоля  заведе?
Нема  коли  писати  отих  маленьких  літер.
Немає  чим  писати.  Нема  писати  де.

І  тільки  на  приваллі,  в  ті  рідкісні  хвилини,
коли  ще  в  свої  тачки  жінки  не  запряглись,
ті  буковки  вірменські  виводять,  як  стеблини,
і  слізьми  поливають,  і  букви  прийнялись.

В  пісках  пустили  корінь  -  а  вітер,  вітер,  вітер!..
Бредуть,  бредуть  вигнанці  в  дорогу  неблизьку!..
А  скрізь  по  всій  пустелі  тоненькі  стебла  літер,
як  трави,  проростають  в  палючому  піску.

Їх  топчуть  ситі  коні,  дзвенять  чужі  стремена.
А  букви  проростають  в  легенди  і  пісні.
'Цавет  танем!'  -  як  кажуть,  прощаючись,  вірмени.
Твій  біль  беру  на  себе.  Печаль  твоя  в  мені.

ІМА СУМАК

Було  на  світі  плем'я  -  інки.  
Було  на  світі  -  і  нема.  
Одних  приставили  до  стінки,  
а  інших  вбили  крадькома.  
Кого  улещено  дарами,  
кого  утоплено  в  крові.  
І  тільки  храми,  древні  храми  
стоять  по  груди  в  кропиві.  
І  тільки  вітер,  вітер,  вітер...  
І  тільки  сонце,  сонце,  сон...  
над  нерозгаданістю  літер  
на  скелі  дикій,  як  бізон.  
І  місто,  вгвинчене  в  могили,  
гібрид  валторни  і  кота,  
напнеться  нервами  тугими  
на  звук  священного  щита.  
Удар.  І  ще  раз.  Бевхне  глухо  
в  кубло  чужинців  і  заброд.  
Асфальтами  залите  вухо  
не  знає  імені:  Народ.  
Нащадки  вбивць  і  товстосуми,  
священних  рік  повзучий  пляж...  
Ти  де  взялася,  Іма  Сумак?!  
В  оцей  блюзнірський  камуфляж  
як  проросли  твої  молитви,  
той  клекіт  древнього  жерця?  
Чи  плем'я,  знищене  для  битви,  
помстилось  голосом  співця?  –  
Щоб  він  сопрано,  меццо,  басом  
усіх  немислимих  октав  
ячав,  метався  диким  барсом  
і  нот  ні  в  кого  не  питав!  
Йому  під  силу  велич  опер,  
врочистий  гімн  чужих  молитв.  
А  він,  могутній,  чинить  опір,  
співає  те,  що  кров  велить!  
Співає  гімни  смертна  жінка.  
А  в  ній  -  чи  знає  і  сама?  -  
безсмертно  тужить  плем'я  -  інки.  
Те  плем'я,  котрого  нема.  

СМЕРТЕЛЬНИЙ ПАДЕГРАС

Земля  кружляє  у  космічнім  вальсі.
Вітри  галактик  -  вічні  скрипалі.
Гармонія  крізь  тугу  дисонансів
проносить  ритми  танцю  по  землі.

І  серцю  в  грудях  тісно,  тісно,  тісно!
Смички  пиляють  задубілий  сум.
Зненацька  м'язи  вибухнуть  первісно,
ударить  кров,  як  електричний  струм.

І  не  паркет,  зачовганий  до  глянцю,
не  долівки,  налиплі  до  чобіт,  -
вже  вся  планета  -  п'єдестал  для  танцю,
де  сходять  вальси  з  голубих  орбіт.

Гримить  високий  гонор  полонеза,
і  лихом  б'є  об  землю  перепляс,
лезгинка  чорна  срібні  гострить  леза
і  граціозно  ходить  па-де-грас.

Шпурляв  канкан  мережки  парижанок.
Шмагав  аркан  по  сивих  постолах.
І  відчайдушний  танець  між  ножами
шотландки  танцювали  на  столах.

Велике  діло  -  танець  між  ночами!
Танцюй  собі,  лиш  пальчика  не  вріж.
Доріг  війни  смутні  подорожани,
ми  знали  інший  -  танець  бездоріж.

Десь  труп  коня  вмерзає  в  сизу  осінь.
І  смерть  впритул  до  мене  підступа.
А  я  іду.  А  я  роблю  наосліп
на  міннім  полі  обережні  па.

Півроку  вбік  -  і  все  це  піде  прахом.
І  цілий  всесвіт  вміститься  в  сльозу.
Дрімотні  міни  -  круглі  черепахи  -
в  землі  шорсткій  ворушаться,  повзуть.

О  піруети  вимушених  танців!
Хто  йшов  по  полю  мінному  хоч  раз,
той  мимохіть  і  на  паркетних  глянцях
пригадує  смертельний  падеграс.

КОРЕКТНА ОДА ВОРОГАМ

Мої  кохані,  милі  вороги!  
Я  мушу  вам  освідчитись  в  симпатії.  
Якби  було  вас  менше  навкруги,—  
людина  може  вдаритись  в  апатію.  

Мені  смакує  ваш  ажіотаж.  
Я  вас  ділю  на  види  і  на  ранги.  
Ви  —  мій  щоденний,  звичний  мій  тренаж,  
мої  гантелі,  турники  і  штанги.  

Спортивна  форма  —  гарне  відчуття.  
Марудна  справа  —  жити  без  баталій.  
Людина  від  спокійного  життя  
жиріє  серцем  і  втрачає  талію.  

Спасибі  й  вам,  що  ви  не  м’якуші.  
Дрібнота  буть  не  годна  ворогами.  
Якщо  я  маю  біцепси  душі  —  
то  в  результаті  сутичок  із  вами.  

Отож  хвала  вам!  
Бережіть  снагу.  
І  чемно  попередить  вас  дозвольте:  
якщо  мене  ви  й  зігнете  в  дугу,  
то  ця  дуга,  напевно,  буде  вольтова.

І ЗНОВУ ПРОЛОГ

Маю  день,  маю  мить,  маю  вічність  собі  на  остачу.
Мала  щастя  своє,  проміняла  його  на  біду.
Голубими  дощами  сто  раз  над  тобою  заплачу.
Гіацинтовим  сонцем  сто  раз  над  тобою  зійду.

Ми  з  тобою  такі  безборонні  одне  перед  одним.
Ця  любов  не  схожа  на  таїнство  перших  причасть.
Кожен  ранок  був  ніччю.  Кожна  ніч  була  передоднем.
Кожен  день  був  жагучим  чуттям  передщасть.

А  тепер...  Що  тепер?  Моє  серце  навіки  стерпне.
На  пожежаї  печалі  я  пам'ять  свою  обпалю.
Якби  ти  знав,  як  солодко,  нестерпно,
і  як  спочатку  я  тебе  люблю!

'Життя іде і все без коректур...'

Життя  іде  і  все  без  коректур.  
І  час  летить,  не  стишує  галопу.  
Давно  нема  маркізи  Помпадур,  
і  ми  живем  уже  після  потопу.  

Не  знаю  я,  що  буде  після  нас,  
в  які  природа  убереться  шати.  
Єдиний,  хто  не  втомлюється,  –  час.  
А  ми  живі,  нам  треба  поспішати.  

Зробити  щось,  лишити  по  собі,  
а  ми,  нічого,  –  пройдемо,  як  тіні,  
щоб  тільки  неба  очі  голубі  
цю  землю  завжди  бачили  в  цвітінні.  

Щоб  ці  ліси  не  вимерли,  як  тур,  
щоб  ці  слова  не  вичахли,  як  руди.  
Життя  іде  і  все  без  коректур,  
і  як  напишеш,  так  уже  і  буде.  

Але  не  бійся  прикрого  рядка.  
Прозрінь  не  бійся,  бо  вони  як  ліки.  
Не  бійся  правди,  хоч  яка  гірка,  
не  бійся  смутків,  хоч  вони  як  ріки.  

Людині  бійся  душу  ошукать,  
бо  в  цьому  схибиш  –  то  уже  навіки.

'І засміялась провесінь: - Пора...'

І  засміялась  провесінь:  -  Пора!  -
за  Чорним  шляхом,  за  Великим  Лугом  -
дивлюсь:  мій  прадід,  і  пра-пра,  пра-пра  -
усі  ідуть  за  часом,  як  за  плугом.

За  ланом  лан,  за  ланом  лан  і  лан,
за  Чорним  Шляхом,  за  Великим  Лугом,
вони  уже  в  тумані  -  як  туман  -
усі  вже  йдуть  за  часом,  як  за  плугом.

Яка  важка  у  вічності  хода!  -
за  Чорним  Шляхом,  за  Великим  Лугом.
Така  свавільна,  вільна,  молода  -
невже  і  я  іду  вже,  як  за  плугом?!

І  що  зорю?  Який  засію  лан?
За  Чорним  Шляхом,  за  Великим  Лугом
Невже  і  я  в  тумані  -  як  туман  -
і  я  вже  йду  за  часом,  як  за  плугом?..

18 березня 2013

(0|0)

Василь Кондрат

У рідному селі Шевченка влада заборонила читати його вірші як революційні

Голова села Моринці заборонив місцевій громаді святкувати День народження Шевченка.

Фото: Украинское фото

У селі Моринці Черкаської місцевої, де народився поет Тарас Шевченко, громаді заборонили святкувати 199-річчя з дня його народження.

Про це заявив на своїй сторінці у Facebook нардеп від 'Батьківщини' Олександр Бригинець, який сьогодні, 9 березня, відвідав Моринці.

'Приїхав у Моринці. Місцева громада розповіла, як сьогодні влада святкувала 199-річчя з дня народження Шевченка. Нагнали міліції, більше ніж гостей (громада каже, що було 2 взводи), місцевому хору не дали можливості заспівати, а Моринським школярам прочитати вірші Шевченка, мотивуючи це тим, що Шевченко писав революційні вірші, а це зараз недоречно', - написав опозиціонер.

'Голова с. Моринці заборонив місцевій громаді святкувати День народження Шевченка, - зазначив він. - Цікаво, що офіційні святкування проходили о 7.30 ранку. Народ обурений діями влади. А найбільше тим, що Шевченко знову опинився забороненим поетом у Моринцях'.

Також Бригинець написав, що місцева громада згадала, як рівно два роки тому в Моринці приїжджала лідер опозиції Юлія Тимошенко.

'Тоді сільський голова сховався в туалеті, щоб не зустрітися з Тимошенко і щоб обласна влада, не дай Боже, не подумала, що згаданий обранець народу підтримує опозицію, - написав він. - А сьогодні, як бачите, вже й Шевченко став опозицією до влади. Вірші його заборонені на території Моринців, як занадто революційні'.

Разом з тим інший нардеп від 'Батьківщини' Микола Томенко уточнив, що місцева влада 'заборонила читати вірш Шевченка 'Розрита могила' як революційний'.

Нагадаємо, раніше лідер партії 'Батьківщина' Юлія Тимошенко заявила, що творчість поета Тараса Шевченка роз'єднує українців.

9 березня 2013

(0|0)

Василь Кондрат

Шевченко, якого ми не хочемо знати

Петро Кралюк

Тарас Шевченко – унікальна фігура в українському націогенезі модерного періоду. Більше того, він давно перетворився в символ українства. Тому не дивно, що були і є намагання різних політиків створити «свого Шевченка». Років сто тому українські народолюбці витворили образ «селянського Шевченка», який і далі продовжує жити. Хоча на невідповідність цього образу звертали увагу й Михайло Драгоманов, й Іван Огієнко, який навіть спеціально проводив польові дослідження, вивчаючи, що простий український селянин знає про Шевченка, як сприймає його. Виявилося – про Кобзаря той знає мало. Більшовики створили образ Шевченка як «революціонера-демократа», а ще – як такого собі «молодшого брата» російських радикалів типу Чернишевського. Хоча, насправді, Шевченко був більш близький до російських слов’янофілів. Були й намагання представити Шевченка ледь не речником націоналістичних ідей, витворити постмодерністський образ міфотворця… Чого тільки не було. А зараз є спроба (у зв’язку з наближенням двохсотлітнього ювілею) створити з Шевченка заяложену ікону, яка нікому не буде цікавою. До речі, подібний «проект» успішно реалізовувався в радянські часи.
 
Насправді, Шевченко надзвичайно цікава й багатогранна фігура. І не така знана – як здається. А деякі Шевченкові погляди ламають наші «канонічні» стереотипи. Дозволю звернутися собі лише до двох моментів.
 
«Ідіот Сковорода»
 
Григорій Сковорода в нас – філософ № 1. Дехто переконаний, що Шевченко позитивно ставився до цього «мандрівного філософа». При цьому пригадують вірш «А.О. Козачковському», де Шевченко говорить, що в шкільні роки «списував Сковороду». Але…
 
Чи не найбільше уваги особі й творчості Сковороди Шевченко приділяє в повісті «Близнюки», де філософ є одним із персонажів цього твору. Тут автор намагається виробити певну оцінку його діянь та творчості. Спеціально акцентує увагу на містицизмі Сковороди. При цьому Шевченко не в захопленні від містицизму мандрівного філософа. Для нього така філософія відірвана від реалій. Він ніби між іншим говорить про «истинно философскую небрежность» цього мислителя. З гумором пише про якусь імпровізовану дисертацію Сковороди «о связи души человеческой с светилами небесными». У цій же повісті дається різко негативна оцінка творчості Сковороди. До того ж від імені автора, Шевченко пише: «Мне кажется, что никто так внимательно не изучал бестолковых произведений философа Сковороды, как князь Шаховский. В малороссийских произведениях почтеннейшего князя со всеми подробностями отразился идиот Сковорода. А почтеннейшая публика видит в этих калеках настоящих малороссиян. Бедные земляки мои!» Тут необхідні деякі пояснення. Князь Шаховський (1777-1846) відомий як російський письменник і театральний діяч. Йому належить два водевілі «Козак-стихотворец» й «Малороссийская Сафо», де персонажі розмовляли ламаною українською мовою. Шевченко свідомо проводить між ним та Сковородою паралель, маючи на увазі, що вони використовували штучну мову.
 
Про Сковороду Шевченко також говорить у передмові до нездійсненого видання «Кобзаря». Тут його ставлення до «мандрівного філософа» виявлено максимально раціоналізовано. Шевченко, розглядаючи творчість деяких поетів та письменників, дає високу оцінку Роберту Бернсу, характеризуючи його як поета «народного й великого». При цьому зазначаючи: «І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина». Тобто Сковороду, його літературну й філософську творчість Шевченко сприймав як результат впливу «чужої мудрості», передусім російської імперської культури. Звідси Шевченкове несприйняття «мандрівного філософа».
 
«…Ой Богдане! Нерозумний сину!»
 
У свідомості багатьох українців Богдан Хмельницький – це національний герой, «визволитель України з польського ярма». Проте мало хто задумується над тим, що «міф про Хмельницького» свого часу був витворений російською імперською пропагандою. Наприклад, ініціатором встановлення пам’ятника Хмельницького в Києві був сумнозвісний Михайло Юзефович, автор українофобського Емського указу 1876 року. Потім естафету цього міфу підхопила пропаганда радянська. І для російської імперської пропаганди, і для пропаганди радянської Хмельницький був важливий як символ єдності українців та росіян. Тепер цей міф (правда, дещо переінтерпретований) дістався нам у спадок.
 
Шевченко, на відміну від нинішніх «свідомих українців», був далекий від ідеалізації постаті Хмельницького. Більше того, судячи з його творів, сприймав його як одну з найчорніших постатей нашої історії. Так, у поезії «Розрита могила» він пише:
 
…Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку,
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала…
 
Винним у сучасних негараздах України Шевченко вважав Хмельницького, який допустив велику помилку. Ніби продовженням цих роздумів є містерія «Великий льох». Спочатку у творі йде мова про три душі, які вселилися у птахів і яких не пускають до раю. Кожна з них вчинила «історичний гріх», за який карається. Перша – за те, що перейшла з повними відрами води дорогу Хмельницькому та його старшині, коли ті їхали присягати на вірність московському цареві в Переяслав.
 
Розвиток цієї теми маємо в поезії «І мертвим, і живим…» Тут Шевченко вказує також на ірраціональну поведінку української еліти, яка служить чужинцям:
 
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття – ваші пани
Ясновельможнії гетьмани.
 
Шевченко, який був критично налаштований до діянь Хмельницького, тепер відверто вказував на руйнівний характер Хмельниччини для української нації; на те, що завдяки цим діянням «…Польща впала, / Та й вас роздавила». Нерозумна поведінка предків, їхнє служіння чужим інтересам призвели до нинішнього важкого стану. Українська еліта так і не зробила висновків, вона бездумно апелює до «славного минулого». При цьому «Гірше ляха свої діти / Її розпинають».
 
Тарас Шевченко намагався витворити справді український світ, світ, у якому не було б місця для російсько-імперських поглядів. Це стосується не лише Хмельницького, Сковороди, але також інших моментів. Цей заповіт Кобзаря ми погано засвоїли. І далі воліємо перебувати в полоні російсько-імперських стереотипів. На жаль…
 
Петро Кралюк – проректор Острозької академії

9 березня 2013

(0|0)

Василь Кондрат

Київська вчителька Ніна Москаленко погрожує самоспаленням

25 грудня 2012 року 13:20

Київська вчителька Ніна Москаленко погрожує самоспаленням у разі, якщо Апеляційний суд не скасує рішення Печерського райсуду Києва про позбавлення її житла.

Про це вона заявила у вівторок на брифінгу у Верховній Раді.

Вона вкотре заявила, що 'не винувата у тому, що все життя прожила на Печерську, і комусь тепер сподобалася' її земля.

Москаленко заявила, що її попередили про те, що Апеляційний суд залишить у силі рішення Печерського райсуду, оскільки 'рішення цієї інстанції ніколи не скасовуються'.

'Я доведена до відчаю. Якщо Апеляційний суд залишить в силі рішення Печерського райсуду, то мені нема чого втрачати: я прийду до Верховної Ради, обіллюся бензином і підпалю себе, оскільки жити в цій державі я не можу', - заявила вона.

25 грудня 2012

(0|0)

Василь Кондрат

В Росії вже марять про переселення 7 мільйонів українців до Сибіру

Опубліковано - 24.12.2012 16:19 |

“Укрінформ”

Після можливого вступу України в Митний союз необхідно пересилити 7 млн українців у Сибір для створення «демографічного кордону проти китайського напливу».

Про це в ході круглого столу 'Євразійський Союз: утопія чи реальність?' у Південному федеральному університеті заявив секретар Ростовського регіонального відділення 'Російський Соціально-Консервативний Союз' партії 'Єдина Росія' Антон Бредіхін.

Він, зокрема, презентував проект комплексного аналізу регулювання міграційних потоків у Сибір і на Далекий Схід 'Єрмак 2.0'.

'Буду стислим: базова суть питання полягає в створенні сприятливої основи для міграції (на початку трудової) на територію Північного Сибіру 7 млн українців, в основному з Західної частини країни, на Південь Сибіру - Забайкалля - 3,5 млн кавказців, і дисперсне розселення шляхом перенаправлення міграційних потоків з Центральної Росії в Зауралля 5 млн. таджиків і киргизів', - зазначив він.

'Лише так, при тенденції скорочення населення Сибіру ми можемо створити перший демографічний кордон проти китайського напливу', - вважає Бредіхін.
За його словами, вибравши шлях на об’єднання з іншими країнами, Росія продовжує забувати про те, що російське Зауралля продовжує залишатися малонаселеним. Це, на думку Бредіхіна, і є зворотним боком медалі інтеграції.

Як він зазначив, у Сибіру Росія стикається з Китаєм, який планомірно і крапково управляє своєю діаспорою - хуацяо, чисельність якої в Росії з кожним днем тільки збільшується.

Разом з тим, говорячи про необхідність заселення цієї частини Росії, Бредіхін нічого не сказав відносно необхідності переїзду самих росіян в ці малозаселені регіони РФ.

24 грудня 2012

(0|0)

Василь Кондрат

Ніч державності

Ліна КОСТЕНКО

Півстоліття тому Євген Маланюк означив стан України в історії як «Ніч бездержавності». Бо таки ніч, то українці й поснули. І наснилася їм держава. Молода, незалежна, демократична. Зі своїм прапором, і гербом, і державною мовою. Всі її люблять, всі поважають. Земля родить, економіка розвивається. Президент обраний всенародно, депутати чесні, суди справедливі. Ані тіні корупції. Культура в розквіті. І все це дісталося задарма, просто вломилося від розпаденого Союзу.

Тільки хто ж це там співає вночі: «Не спи, моя рідна земля, прокинься, моя Україно»? А, це ж той гурт «Мандри», Хома невсипущий, постукайте йому в батарею, людей побудить. Але від нього вже не залежить, — коли пісня гарна, то вже й сама в душі відлунює: «Це дивляться з темних небес загиблі поети й герої».

І що ж вони бачать з тих темних небес?

А бачать вони велику й прекрасну країну, найбільшу в Європі — понад шістсот тисяч квадратних кілометрів (Франція — до п’ятисот з половиною тисяч, Німеччина й того менше). А клімат, а земля! А природні ресурси! А «лани широкополі, і Дніпро, і кручі»! А «село, і серце одпочине»! А «хрущі над вишнями гудуть»! А «грає синє море»! І «на оновленій землі» «врага» немає, «супостата», а люди вільні, совісні й роботящі!

Так, це та земля, це та країна, за яку ви боролися і за яку ви загинули. У повстаннях і війнах, у в’язницях і депортаціях, у Сибіру, на Колимі, на Соловках, у Сандармосі. Скрізь, де зарівняні ваші могили.

Це Україна, яка була вам дорожча від вашого життя.

Тільки чому ж вона тепер така занехаяна? Чому така зневажена, окрадена і залежна на 21-му році Незалежності?

Де поділися люди, було ж 52 мільйони!

Чому тривалість життя менша, ніж у Гондурасі?

Чому молодь полишає Україну?

Вам там з небес видно покинуті села, по стріхи у бур’янах. Отруєну Чорнобильську зону. Наші забуті і сплюндровані святині. Безпам’ятні русифіковані міста, привласнені ліси й угіддя. Береги, забудовані елітними котеджами, брутально відняті у людей. Колись був «глитай, або ж павук», а це що за нові павуки — «олігархи»? Яким правом вони опосіли цю землю і висотують її надра?!

І що це за нова каста — «мажори», що цинічно й безкарно чавлять людей?!

Коли це було в Україні, щоб безпритульні діти тинялися по вокзалах, ночували у підвалах і каналізаціях? Щоб розцвітала наркоманія і проституція, торгівля людьми та їхніми органами?

Чому правоохоронці рекрутуються у бандити?

Чому вбивають журналістів? Чому й досі не покарані вбивці Гонгадзе?!

Чому шарикови засіли в парламенті і прикидаються депутатами? Чому силові міністерства в руках людей, які без году неділя громадяни України? Чому державні інституції здійснюють антидержавну політику?

Хто пускає під укіс нашу культуру, освіту, наш рух до Європи?

Чому опозиційні політики опинилися за гратами? Чому по наших вулицях крокує той самий Ленін? Чому так густо Героїв України, коли Україна в такому занепаді?!

Це за таку Україну ви гинули, поети й герої?!

Чи, може, нація спить і їй під ранок сняться кошмари?

То розбудіть її з темних небес, щоб не було так, як попереджав Шевченко: «І в огні її, окраденую, збудять». Бо тоді вже буде запізно.

Отож Маланюк написав «Ніч бездержавності», коли не було держави. А виявляється, що і з державності теж можна зробити ніч. То чи не час вже писати «Ніч державності»?

Втім, у нас буває і день — щороку День Незалежності. І щоразу до цього дня влада робить якийсь подарунок. То авіа-шоу над Скнилівським аеродромом, то Ново-Богданівські феєрверки, то аварію на шахті ім. Засядька. Цього року подарувала закон «Про засади державної мовної політики». Провела його так віртуозно, в такий шулерський спосіб, розвівши опозицію «как котят», аж сама замилувалася: «оцените красоту игры».

Що ж, оцінили. Найвищий імперський бал. Цей закон увійде в історію як ганебна тріада — Валуєвський циркуляр, Емський указ і Закон гамадрилів, підписаний президентом. До речі, саме в ці дні наступного року — 150-літній ювілей Валуєвського циркуляра.

Свою лепту внесли й комуністи: до Дня Прапора пропонують скасувати державний прапор і герб. Теж непоганий подарунок до Дня Незалежності.

Також до цього дня по амністії дарують свободу кримінальним злочинцям. Однак лідерів опозиції не відпустять. Один соціально небезпечний — навіть у тюрмі книжки читає. А друга то взагалі жах — б’є вікна, розламує ѓрати, дарма що мініатюрна, троє здоровенних мужиків не могли скрутити. Тюремщика так побила, третій місяць в синцях ходить.

Ви там погляньте з темного неба, — чи не літає десь у піднебессі надувне серце? Це опозиція так відзначила річницю ув’язнення свого лідера — запустила в повітря біло-червоні кульки. Дуже ефективний спосіб. Хай сидить у в’язниці, а ми тут будемо бульки, вибачте, кульки пускати.

А заразом вже й подивіться — десь там літає і серпантин липучки, на яку в Мухоловці, чи то пак, у Мухолатці налипла інтелігенція, що прибула до президента уклінно просити, аби не підписував єзуїтський закон.

А це вже персонально для вас, загиблі поети й герої. Той, хто у нас замість віртуального мера, теж підготував подарунок — пообіцяв відкрити «Парк пам’яті борців за свободу і Незалежність України». Щоправда, той парк заклали давно, ще до Десятої річниці, одинадцять років тому. Боюсь, що там уже й металеві літери покрали.

Раніше День Незалежності відзначали військовим парадом. А ниньки буде Парад вишиванок. Надзвичайно яскраве дійство, особливо з огляду на становище країни і атмосферу в суспільстві. Очолить парад, очевидно, колона кровосісів з борцем з папєрєднікамі у вишиванках принципово партійного синього кольору.

Також відбудеться Всеукраїнський фестиваль морозива, «Перегони на офісних стільцях» і «Ярмарок інтелектуального капіталу». Видно, за 21 рік Незалежності так надбали інтелекту, що пора вже ярмаркувати. А щоб хто не здумав протестувати біля Українського дому, — на Європейській площі розмістять величезний квітник, ніде ногою ступити. Якщо ж, все-таки, з’являться якісь порушники спокою, то на це є спецпризначенці, «Беркути» й «автозаки», — оцініть красоту терміну. Вас возили у воронках, гнали по етапу, тепер в Україні вдосконалений транспорт — авто для заключенных. Навіть не ув’язнених, а відверто, без церемоній, на перспективу, — заключенных. Йдеться ж бо до спільного економічного простору, митного, культурного й некультурного. Дезінформаційний простір і так уже спільний.

Так що «Не спи, моя рідна земля, прокинься, моя Україно!», якщо не хочеш, щоб тебе й надалі кошмарило.

19 серпня 2012 року

24 серпня 2012

(0|0)

Василь Кондрат

S.O.S. Дорогі друзі! Сьогодні, 26 квітня, стався рейдерський напад на редакцію журналу “Всесвіт”.

У результаті 83-річний шеф-редактор опинився в лікарні. Рейдери вимагали негайно звільнити приміщення на вул. М. Грушевського, 34/1, яке офіційно належить ТОВ “Видавничий дім “Всесвіт”, президент якого – Олег Іванович Микитенко. Були погрози розправи.

Було викликано міліцію. Але, як сказали рейдери – це нічого не дасть, за цим нападом начебто стоїть регіонал, депутат Харлім: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/site/p_deputat?d_id=11111. Про це сказали самі рейдери.

Приходив якийсь пан Клименко С.Д. із якимись юристами-амбалами, які ломилися в усі кімнати, вибивали двері, прагнули знищити документи і отримати підпис, що приміщення передано їм. Рейдери обіцяли повернутися і насильно недопустити редакцію до своїх робочих місць.

Усю інеформацію має головний редактор Юрій Олегович Микитенко:             050-414-89-75      .

На цю суботу заплановано прес-конференцію в УНІАНі про цю рейдерську атаку.

Будь ласка, поширте це повідомлення з-поміж депутатів, правозахисників, журналістів. Допоможжіть поширити цю інформацію в пресі якнайскоріше.

Я розумію, що наближаються свята і що номери більшості газет уже зверстані. Але на це рейдери і сподівалися. Те, що сталося, просто бойовик із масками поряд із Верховною Радою. Не допустіть знищення українського журналу, який народився в 1925 році!! Зупинимо вандалізм!

Дмитро Дроздовський і Юрій Микитенко

27 квітня 2012

(0|0)

Василь Кондрат

Зауваження українським журналістам

З 29 березня в інтернеті, а з 31-ого на першому Національному телеканалі проходить телемарафон української пісні «Пісня єднає нас», спрямований, зокрема, на встановлення світового рекорду неперервного звучання національної пісні. Задіяно 2012 виконавців. Проведено величезну організаторську роботу. І це не лише встановлення рекорду. Це – демонстрація української пісні, виконавців, здобутків і можливостей. Зрештою – це реклама української пісні. Відомо,що українських виконавців не дуже охоче показують по телебаченню. А фактично – замовчують. Не даремно деякі провідні співаки все частіше виконують пісні російською мовою.

Дивує факт відсутності повідомлень про телемарафон у таких серйозних інтернет-ресурсах, як «Майдан», «Українська правда», «Новини від ТСН», «Новинар» тощо. Не видно повідомлень про телемарафон в останніх номерах газет «Україна молода», «День», «Високий замок». Акція «Година Землі» висвітлена достатньо широко. Дебют Ганни Герман в театрі – теж. А телемарафон української пісні – замовчаний. Дивне відношення українських журналістів до українських подій.

І ще одне. Читаю в «Новинах від ТСН» «http://tsn.ua/ukrayi...>Прощання з 'принцесою': Оксану Макар в фаті поховали біля героїв». Якось дивно звучить це «принцесою» у лапках. Ця дівчина прожила важке життя. Неблагополучна сім’я. Нестатки. Зрештою – жахлива смерть. Недаремно люди стали на її захист. Таке дивне відношення до реалій, на жаль, властиве журналістам «Новин від ТСН». Пам’ятаю, журналісти «ТСН» чи не єдині у повідомленні про смерть Івана Дем’янюка використали слова «нацистський злочинець» (Назва їхнього повідомлення: «http://tsn.ua/svit/u...>У Німеччині помер нацистський злочинець Іван Дем'янюк. 17 березня, 14:09 Дем'янюк помер у віці 91 року у будинку для людей похилого віку.»). Дем’янюк не дожив до апеляції. Тому невідомо, чи не був би виправданий німецьким судом, як раніше був виправданий ізраїльським. Іван Дем’янюк прожив жахливе життя. Уродженець Вінницької області, у 12-13 років пережив голодомор. Працював трактористом. Пішов на війну. В Криму поранений попав у полон до німців і цілу війну провів у концтаборах. Засуджений до страти в Ізраїлі 6 років ждав страти, після чого був виправданий Верховним судом Ізраїлю. І от Німеччина, батьківщина нацизму і гітлеризму, яка багатьох німців виправдала тільки тому, що «вони виконували накази», засуджує безправного полоненого, в’язня за нацистські злочини (!). Якщо журналісти висвітлюють якийсь матеріал, вони повинні добре володіти фактажем. Крім того, вони повинні десять разів перевірити інформацію і суть повідомлень про українця, якого (а з ним і нас) хотять очорнити перед світом. Мені добре відомі казки про «ксенофобію», «антисемітизм» українців. Хочу зауважити, що землею українців завжди проходили торгові шляхи «Схід-Захід», «Північ-Південь». Українці вміють, життя їх навчило, жити в мирі з іншими народами. Особливо це стосується мешканців Західної України. Зрештою, Україна стала батьківщиною для багатьох вірмен, євреїв та людей іншої національності. У селі, де я виріс, поряд жили українці, поляки, євреї, німці. Мирно жили. Коли євреїв забрали у гетто у 1941 році, сусіди-українці часто носили їм передачі. Зауважу – рискуючи життям. Якби охоронці-німці побачили таку передачу, це грозило розстрілом на місці. Передачі перекидали через огорожу, ховаючись від охоронців. Яке моральне обличчя повинен мати той, хто цих людей називає антисемітами?

1 квітня 2012

(0|0)