Форум Василь Кондрат

Це вони нацьковують українців Сходу на українців Заходу, створюючи і поглиблюючи протиріччя між ними з однією метою ? грабувати, грабувати, грабувати.

Вони ненавидять свободолюбивість українців.

Це вони українців називають фашистами.

Будучи ними.

Бо це вони створюють банди штурмовиків-тітушок по всій Україні.

Як робив колись Гітлер.

Це вони організовують напади на громадських діячів та журналістів.

Лицемірно ллючи крокодилячі сльози за ними.

Це вони вилучають розділи з української історії в підручниках.

Це вони зробили суд кишеньковим, неправедним, а прокурорів ? послушними ручними песиками.

Це вони шахрують на виборах, просуваючи у владу бандитів.

Вони ще не спалюють книжок, які їм не подобаються.

Але вони вже забороняють деяким українцям приїздити на Батьківщину або виїздити у світ.

Вони хотять позбавити нас спілкування з прогресивними діячами.

А їм би хотілося ізолювати нас від світу і зробити своїми рабами.

Бідними, безправними та покірними.

Вони ненавидять дрібний і середній бізнес.

Бо це самодостатні люди, яким потрібно тільки не заважати працювати.

Вони перетворять цю країну на казку.

І там не буде місця бандитам.

Це їх лякає найбільше.

В цьому ? їхня смерть.

А. Велесич

Василь Кондрат

Актуальне

В такі бурхливі часи, як тепер в Україні, найкраще пізнаються державні діячі і громадяни. Випливає назовні їхня сутність. Стає видимим їхнє нутро. Підлість стає підлістю, честь ? честю.

Пройшло 20 років нашого незалежного існування. Українці в 1991 році майже одноголосно заявили на референдумі про своє бажання жити і господарювати самостійно. На жаль не виявилось достатньо еліти політичної, господарської, інтелектуальної, яка б це бажання перетворила у дійсність. До влади в значній кількості продерлися непорядні люди, злодії, бандити, грабіжники, відверті вороги нашої незалежності. Це вони розікрали наші багатства, знищили господарства, освіту, науку, змусили людей масово виїзджати на заробітки, а то й емігрувати в чужі краї. Це вони нав'язували нам совковість, корупцію, злочинність, це вони привели до олігархічної організації суспільного життя.

На щастя підростає молодь. Вона хоче справжнього життя. Вона хоче мати можливість працею добитися успіху в житті. Вона хоче суспільства, яке побудували, зокрема, у Європі. Географічний центр Європи ? в Україні. Ми ? європейці. Йде природний процес повернення українців самих до себе.

Однак поряд, на північному сході мешкає народ, який помішаний на ідеї своєї вищості, але імперія якого вже більше ста років розпадається. На початку минулого століття від цієї імперії відійшли два народи ? фінни і поляки. Інших завдяки зміні обличчя імперії та мільйонниим жертвам на її алтар вдалося силою втримати чи повернути назад.

Та час імперій минув. Поряд з глобалізацією йде процес диференціації суспільства, диференціації, яка має забезпечити можливість розвитку суспільства. Бо тільки достатньо різнорідне суспільство має шанс розвитку. Монополія, однорідність ? смерть розвитку. І от прийшов другий етап розпаду Московської імперії. І знову йде спротив московської політичної еліти цьому розпаду. Але неприродне збереження цієї імперії знову вимагає жертв. Її поки що рятують природні багатства, експлуатуючи які можна на якийсь час купити людей і народи (як це робиться в Чечні чи в Німеччині). Та зростає тиск зі сходу перенаселеного Китаю, який економічно бурхливо розвивається і поступово буде забирати малозаселені сибірські простори. Вже зараз в головах московитського політикуму снують думки про переселення в Сибір, під китайсько-російську границю 7 мільйонів українців для протидії китайській економічній експансії. Ото землю сибірську удобрять своїм тілом українці! А є ще бунтівний Кавказ. Українці ? добрі вояки. На них трималася радянська армія. Хто краще за українців відстоїть там інтереси імперії та продовжить ще на пару років її існування, нагодувавши своїм тілом кавказьких круків?

Стократ має рацію наша молодь, прагнучи єдності з Європою. І, бажаючи їй добра, мусимо підтримати це прагнення.

На жаль маємо дивне керівництво свої держави. Парафуючи договір про асоціацію з Європейським Союзом, очільник держави, її президент, з глумливою посмішкою в останній момент відмовляється від підписання будь-яких документів з ЄС. Таки певно прийнятно в кримінальних колах. Але у великій політиці має бути якась тяглість, послідовність, передбачуваність. Справа ж виявляється в мільярдах доларів, які пообіцяла Московія Януковичу взамін непідписання договору про асоціацію. Тобто, банальний хабар. Так відверто хабарити на міжнародному рівні може лише Хам.

Ба, більше, президент і прем'єр-міністр незалежної держави Україна вимагають від Євросоюзу провести тристоронні переговори про асоціацію, разом з Росією. Мабуть для того, щоб Росія дозволила Україні асоціацію. Цим ці неповноцінні 'державні' діячі принизили незалежну державу Україну, принизили нас з вами, як громадян цієї держави. Вони виступили не як очільники незалежної України, а як губернатори малоросії. Вже за це вони повинні піти у відставку.

Ми в Україні кажемо, що політика ? це непорядність. Це не так. Обираючи політика у владу, надаючи йому великі повноваження ми вправі вимагати від нього відповідальності за наші, державні справи. Ми вправі вимагати чесності по відношенню до нас. Нащо нам людина при владі, якій плювати на нас? Мета якої ? обдурити нас. Ми його обирали. Ми йому надавали великі повноваження. Він мусить відчувати відповідальність перед нами за свої дії. Ілюстрацією цього є відставка прем'єр-міністра Литви після руйнування супермаркету, під уламками якого загинули десятки людей. Він відчуває і свою відповідальність за аварію. Це ? Європа.

Наш президент і прем'єр-міністр одного дня дають наказ знищити майдан, що привело до кровавої бійні, а на другий день засуджують дії беркуту. Бридко дивитися на таких підлих і боягузливих керівників держави.

Зараз багато літаків відлітає чартером до Москви. Чи не готується вторгнення військ Московії в Україну? Видно ведуться якісь активні переговори про збереження Януковича і його камарильї при владі. Можливо йдеться про розділ України. Це ? велика мрія московитів. Східну і південну Україну вони тоді забирають собі. І мільйони українців переселяють у Сибір. А самі заповнюють українські землі. Як було після страшного Голодомору 1932-33 років.

Звертаюсь до виборців Януковича зі Сходу і Півдня України. Це ви обрали цього президента. Ви несете відповідальність за свій вибір. Ви дійсно хочете, щоб ваші діти та онуки віддали своє життя за згасаючу московську імперію? Щоб вони стали жертвою її? Звичайно, це продовжить існування імперії ще на кілька років. А потім вона все одно розпадеться. Бо цього вимагають закони розвитку людства. Такий закон розвитку людського суспільства. І ви зникнете разом з імперією. Такого майбутнього ви хочете своїм нащадкам?

А може-таки довіримося інтуїції молоді? Молоді нашої, яка прийшла, щоб жити і творити, утверджувати себе і свою державу. Допоможемо їй у побудові європейської держави Україна.

І ще одне. Мусимо звернути увагу на профашистські, силові методи правління теперішньої влади. Більше того, ця влада, наслідуючи певно Гітлера, створює по всій Україні загони штурмовиків (ми їх часто називаємо тітушками) з промосковською ментальністю. Вони під крилом силових структур, під їхньою охороною. Сюда долучаються молодіжні загони російських фашистів, які теж береже міліція. Саме вони будуть робити (і вже роблять) різні силові провокації на мирних зібраннях. Можна навіть сказати, що побиттям майдану Янукович перейшов свій Рубікон, почавши силову частину профашистського промосковського перевороту в Україні. Ви дійсно хочете силового, фашистського правління в Україні?

Василь Кондрат

Степан Івасейко

То хто ж повинен керувати Україною!?

(Заклятий простір між рабством і свободою)

Ця відстань, від рабства до свободи, у нашій нинішній українській реальності немає ні часових ні просторових вимірів – це простір національно-державної невизначеності, де у зболену визвольну ідею грубо вторгається руйнуюча цю ідею сила, де якусь українську політичну структуру, чи цілу українську націю цілеспрямовано обвішують наклепницькими ярликами, сіють між нею розбрат, принижують гідність, висміюють її державотворчу здатність, а певна частина суспільства блукаючи в лабіринтах таких «сентенцій», повертає вістря свого протистояння на свого ж ? рідного брата. Заражена тими оманливими візіями, нищить себе, свою спільну рідну хату – державу. Маємо щодо цього приклади нинішніх виборів. На жаль таким є нинішній, засмічений імперським синдромом поневолення, український простір. А подолати його, видалити з себе раба, сягнути висот особистої і національної свободи належить таки нам, усім нинішнім українцям разом – на сході і заході, усвідомивши себе цілісною державотворчою силою..

«Оні рвутса к власті», ? оцей зловісно-українофобський рефрен уже з перших часів нашої незалежності, словесних баталій парламентаріїв першої Верховнї Ради, постійно виригується з рота п’ятої колони і інших ненависників української державотворчої ідеї, коли якісь українські патріотичні сили намагаються брати участь у державобудівничих процесах. Ці облудні сентенції про нездатність українців, та ба, навіть недопустимість керувати державою – керувати собою, які знову активізувались з приходом до парламенту «Свободи» є спробою вибити з свідомості українців їхню державотворчу спроможність і посіяти зневагу до патріотичних сил, використовуючи це як один з підступних методів поневолення нації, ліквідації України як держави.

То хто ж повинен керувати Україною?

Оті, ще живучі в підсвідомості як «п’ятої колони», так і наших доморощених їх прислужників, залишки атавістичних інстинктів володіння, прориваючись крізь шари цивілізації, уже в морально звироднілі інстинкти загарбання, привласнення, особливо проявилися в Україні в нинішній стихії жорстокого вульгарного прагматизму. Маскуючи свої загарбницькі дії «облагородженими» гаслами і очорнюючи протидії цьому патріотичних сил, розривають Україну політично, духовно, культурно на окремі шматки, привласнюючи їх собі, нехтуючи національними інтересами українців.

Витворена впродовж віків імперським, комуністичним, неоімперським втручанням в Україну, особлива суспільна верства ? «п’ята колона» з потужною підтримкою її присутньою тут московською церквою і її ідеологією «Руского міра», в сукупності безперешкодно діють на знищення української самостійності, відтісняючи український патріотичний елемент на маргінес суспільного життя. Декларуючи собі право на керівництво тим же українським народом, відмовляють йому у власній самореалізації як народу позбавленому такої здатності, атрибутуючи його програмні цілі збитими негативно сприйнятними в суспільстві термінами – націоналізм, фашизм тощо. І виходить дивний парадокс, ? національні стремління інших народів, в тому числі і російського (навіть з сопухом шовінізму) вважається здоровим проявом патріотизму, позитивним явищем, а в українців, найменший порух за національне самоутвердження – страшний злочин ? націоналізм. Що це? Чи не явне, цинічне нехтування інтересами великого українського народу. Жонглюючи терміном «націоналізм» в умовах нинішньої світової глобалізації, надаючи йому страхітливого звучання, лякають ним українців ті ж таки російські і проросійські націонал-шовіністи, хоча вони це роблять також із власного переляку втратити свій вплив на Україну.

В словесній риториці, з маніпуляцією термінами націоналізм, фашизм легко збити свідомо не підготовлену частину українського суспільства зі шляху здорового осмислення національної ідеї, посіяти до неї негативне ставлення, а ще гірш негативне до носіїв такої ідеї, як це наприклад до об’єднання «Свобода». І це таки дає свої наслідки. Тенденційні схиляння до нюансів таких окрасок свободівців трапляються і серед українських свідомих кіл. Пасивно, здалеку споглядаючи на їхні дії, приписуючи їм своєрідний поведінковий радикалізм, вичікують того: як то вони будуть вести себе в парламенті. Хочу сказати прихильникам такої думки, що їхній радикалізм ? не у їхній поведінці, а в проголошенні принципових безкомпромісних високогуманних засад державобудівництва. А рішучість, чи як любимо висловлюватись, радикалізм належить уже нам усім, свідомим українським масам. Позиція, ? ви виступайте, боріться, ? а ми будемо зі сторони дивитись – нікчемна, перемоги не принесе. Будучи під багатовіковим національним гнітом українська ментальність втратила свою активність і наступальність, набувши пасивного, оборонно-плаксивого характеу, який і керує нашою психікою у нашій державотворчій діяльності.

Виходячи з цього, що політичні гасла національного визволення, які панували в Європі, в тому числі і в Україні ще в минулому і позаминулому століттях, і які привели ряд європейських народів до державного самоутвердження, в Україні не здійснились. Тому і виходить певна політична розбіжність – Європа на ґрунті суверенних націй здійснює процеси інтеграції, а в Україні гасла національного самовизначення і надалі актуальні. Враховуючи неоімперські зазіхання північного сусіда, з його не тільки прихованою, а й відкритою боротьбою за ліквідацію держави і української нації взагалі, ідея національного самоутвердження загострюється.

Нинішній світ у координатах кожної держави – це «вавилонське стовпотворіння» і Україна в цьому не виняток. Але, за природними законами, кожна держава представляється тією нацією, тим народом, якого культура, мова, традиція – вся духовна сфера лежить у фундаменті цієї держави, уособлює її. І він, цей народ, повинен нею опікуватись ? розвивати і захищати. А всі інші народності, як потенційні учасники даного життєвого процесу, дружно вливаються в цей потік, будують спільну хату.

Хоча рух світового капіталу, економічна інтеграція – це процеси поза національні, але вони втілюються національними державами, при тому організаційно сильними і, насамперед, для користі цих держав та їхніх народів. І це явище закономірне. А що в Україні, коли правляче еліта, олігархат, та ж «п’ята колона», не зацікавлені в розбудові української держави, бо зрештою вони у значній кількості не українці? То хто ж повинен виступати гарантом нашої держави? Представники п’ятої колони, носії інтересів інших націй чи все ж народ український, який розумом, серцем і власною кров’ю віками відстоював право на своє самоутвердження?!

Ось одні із проявів такого антиукраїнства. Ще не встиг сформуватись новий парламент, ще тільки но ВО «Свобода» вступила на шлях державного законотворення, як ті затерті українофобами гасла ? націоналізм, фашизм знову виригнулись на голови тих що несуть здорову українську ідею. На радіо «Ера» ? доморощені українофоби з партії Регіонів уже охрестили нову парламентську «Свободу» тими ж гаслами – націоналізм, фашизм, в телеефірі представника держави Ізраїль, ? «…беспакоїт что ви рвйотесь к власті», ? це звернення до О. Тягнибока. Але чи заспокоїла аргументована відповідь О. Тягнибока опонента?!

І як це сприймати українському глядачеві в своїй державі, коли так дозволяють собі говорити всі ті, хто, жируючи на цьому ж українцеві, не зацікавлений в існуванні української суверенної держави? Розікравши, розкупивши фабрики, заводи і чекаючи ще на привласнення землі, планують зігнати українців на маргінес життєвих процесів, прирікши їх на зникнення з лиця землі, а українську землю підготувати для якихось новітніх обітованих територій. Отже від такої національної катастрофи можуть врятувати нас тільки активні українські патріотичні сили, які здатні згуртувати народ, поставити опір всяким зовнішнім і внутрішнім антиукраїнським зазіханням, а це ж і є ідеологія націоналізму. А отже нам усім, сущим в Україні, потрібно дуже ретельно розібратись в понятті український націоналізм, заглянути поза зовнішні темні його імперсько-шовіністичні чи глобалістські окраски, а зануритись в зміст, черпнувши від теоретиків українського націоналізму, навіть висловів комуністичних вождів, усвідомити нинішню українську реальність, як продовження тієї віковічної боротьби за незалежність, яку ми маємо довершити уже в нинішніх умовах, на парламентському рівні. Збагнути націоналізм як програму державотворення, характерну для всіх держави світу, де народ вільно, на демократичних засадах, розвивається, будує і захищає свою державу. Націоналізм – це не догма; ми нині сущі в Україні творимо свій нинішній націоналізм, як протистояння чужому поглинанню України і утвердження себе на своїй землі в сучасному глобалізованому світі. І втілювати це має кожен український громадянин – патріот, націоналіст – людина високого морального рівня, здатна до найвищої жертовності – власним життям, задля свого народу, нації, держави.

Останні вибори показали, що ідея національної державності все більше і більше захоплює народні маси на всій території України, народ починає усвідомлювати себе господарем на своїй землі, здатний збудувати міцну багату державу і порядкувати у ній. То хто ж повинен керувати українською державою?!

Василь Кондрат

Нове явище у культурно-духовному житті Львова

Степан Івасейко

Уже минув рік від того часу, коли вперше у Львові, у церкві св. Івана Хрестителя, що на вулиці Кобилиці, 13 (бічна вул. кн. Ольги) було проведено фестиваль пісенних купальських традицій, який сколихнув не тільки парафіяльну, а і загальну львівську громаду творчим розкриттям неповторного самобутнього пісенного багатства нашого краю. І ось цього року, 14 липня, після закінчення посту Петрівки, свято повторилося, набуваючи ширшого, масштабнішого розмаху, перегукуючись з Львівським багатолітнім фестивалем «Велика коляда».

А започаткував, втілив цю ідею і надав її статусу фестивалю настоятель цієї церкви отець Іван Коломієць.

Ще з далекої давнини, пізнаючи закони природи і всесвіту, занурюючись в глибини свого духовного єства, творив український народ свою духовну культуру, втілюючи її у незбагненної краси і поетичності обрядово-пісенні дійства, що надавали буденній життєвій реальності особливого духовного осмислення – бачити себе і свою працю у поєднанні з вищою духовною сутністю ? Творцем. Так появлялись щедрівки, колядки, веснівки петрівки, купальські і інші обрядові пісні ? вищі естетичні виразники його земного життя.

Усвідомлюючи свою хліборобську працю, як співпрацю з Творцем, покладаючи на нього надію і подяку за вирощення і дозрівання, хлібороб шукав і відповідних форм подяки. Отак і створювались віковічні обряди, традиції. З приходом Християнства, з його високими моральними законами, з вищим розумінням Господнього начала, давні народні традиції, що творили і об’єднували український народ впродовж всієї його історичної ходи, не зникли, а набували нового глибшого осмислення, стаючи кореневою системою нашого національного буття І сьогодні вони – ці віковічні звичаї і обряди в поєднані з християнством становлять те неоціненне національне коріння, лише на якому може розвиватись дерево української самобутньої культури, української національної державності, даючи нам силу для об’єднання такої нині духовно розділеної української нації.

І ось настоятель згаданої церкви отець Іван Коломієць, осінившись такою благородною ідеєю – відновлення давніх духовних традицій, поєднання їх з сучасністю, в минулому році, зробивши перший крок, у цьому повторив, втілив у життя це нове явище – фестиваль духовної і народної купальської пісні, поєднуючи цим релігійну і народну пісенність, намагаючись надати цьому заходу відповідної усталеності. Хоча розподіл творчості на релігійну і народну є умовний. Уся творчість релігійна чи світська народна – всі вони духовні, бо народжуються вони з потреб вищого духовного осмислення національного буття, приходять на світ у момент особливого божественного стану людської душі щоб прославити і виявити сою любов до Творця, до ближнього, а юним в купальську ніч розкрити своє палке серце у священних почуттях любові до того єдиного чи єдиної, з надією на щасливу долю у парі, про що співається в купальських піснях.

Створюючи таке свято у своїй церкві отець Іван, за підтримкою диригента хору «Слов’янка» Василя Стефановича, а також і інших ентузіастів, запросив на цю подію сімнадцять хорових колективів не тільки зі Львова, а і з інших міст і сіл Львівщини – з Червоногруда, Золочева, Оброшена, Зимної Води і ін. Усе це надало цьому фестивалю масштабнішого виміру – наразі обласного, але я вірю що він переросте як і «Велика Коляда» ? у загально-український.

У заздалегідь визначеному порядку змінюються на сцені хорові колективи, лунають пісні релігійні і світські, розкривають поетичну душу українського народу у всіх його життєвих проявах – в любові до Бога, до рідного краю, палке юне кохання, а часом і жартівливу, що завжди оживляло всіх присутніх. Ну і як тут не обійтися без купальського вінка – цього одвічного українського символу продовження роду. Він витав у висотах церкви, над головами всіх присутніх, осіняючи їх якоюсь таємничістю, казковістю цього купальського дійства.

Свято тривало довго. Барвисті національні строї, багате гармонійне звучання людських голосів, натхнені обличчя хористів мимоволі повертали нас в ту казку оспіваної купальської ночі з її чарами і надією, в які задивлялася і задивляється українська юнь усіх поколінь. На завершення, зведеним хором прозвучала «Молитва за Україну» Миколи Лисенка. Щира мелодійна молитва до Бога – «Боже Великий Єдиний нам Україну храни…» сколихнула груди всіх присутніх і у нинішній складний для України час линула благанням до Бога про заступництво за нашу культуру, мову, за утвердження національної самобутності України на її рідній, Богом дарованій землі.

Василь Кондрат

За Родіну, за Гітлера!

Дивізія 'Галичина' брала участь у битві під Бродами. А чим займалися російські дивізії? Наприклад, козаки.

УНІАН Юрій Винничук 5 липня 2012 р.

Рада ООН з прав людини ухвалила історичну резолюцію про право на свободу слова в інтернеті. А ще рік перед тим у Женеві на 102-у засіданні Комітету ООН з прав людини було прийнято наступне обов'язкове рішення: 'Закони, які переслідують висловлювання думок стосовно історичних фактів, несумісні із зобов'язаннями, які накладає Конвенція на держави, що підписали її, щодо захисту свободи слова і свободи висловлювання думок. Конвенція не дозволяє жодної загальної заборони на висловлювання помилкової думки або неправильної інтерпретації подій минулого'. Що це означає? А те, що навіть переслідування за заперечення Голокосту є неприпустимим для країн, що підписали Конвенцію з прав людини. Дивно, що демократичні ЗМІ 'не помітили' цього сенсаційного документу. 'Мислю – отже існую', – сказав Декарт. А я уточню: помиляюся – отже мислю. Нормальна річ помилятися. Але одна річ помилятися через недостатнє володіння матеріалом, а друга – навмисне спотворювати історичні факти або ж свідомо вилучати щось, що тобі не до вподоби чи не вкладається у твою концепцію. Депутат Партії регіонів Вадім Калєснічєнка розіслав днями нардепам цілу бібліотечку книжечок про 'пасобнікав нєофашистов'. Аякже – тема ж така гаряча! Нема гарячішої. Те, що продукти в Україні дорожчі, ніж на Заході, не тема. Те, що й ліки дорожчі інколи в десять разів – теж не тема. І те, що наживаються на цьому саме брателли Вадіка – теж не тема. А от фашизм – це якраз те. Нагадаю, що це ми вже проходили у 2004, коли Ющенка малювали на бігбордах у формі гітлерівця з піднятою рукою. Однак 'пасобнікав' фашистів Вадік бачить якось дуже однобоко. Він чи то соромиться, чи то завдання такого не мав, але чомусь уникає ширшої розмови про російських 'пасобнікав'. А тим часом українцям до росіян, як до неба рачки. Ось яку статистику подає історик Вадим Махно: '20 советских граждан стали русскими фашистскими генералами; 13 советских генералов и комбригов; 3 генерал-лейтенанты: Власов А., Трухин Ф., Малышкин В.; 1 дивизионный комиссар: Жиленков Г.; 6 генерал-майоров: Закутный Д., Благовещанский И., Богданов П., Будыхто А., Наумов А., Салихов Б.; 3 комбрига: Бессонов И. Богданов М.; Севостьянов А.' І це не рахуючи білогвардійських та тих, що отримали генеральські звання вже у німців. 'Я нарахував на службі у Гітлера, – розповів В. Махно газеті 'Експрес', – 19 генералів-євреїв, 10 генералів-українців і 155 генералів-росіян. А командувати було ким! Якщо підбити підсумки, то сучасні російські науковці вважають, що у складі Вермахту (військ СС, допоміжної поліції і самооборони) служило 500 – 600 тисяч росіян! І, зважте, близько 250 тисяч українців'. Правда, українцями їх вважати можна умовно, бо, коли з концтаборів почали випускати мешканців окупованих теренів, українцями записувалися й росіяни з Курщини, Брянщини, Орловщини й Дону. Ці люди не знали і не розуміли української мови. Загалом на боці німців українці складали 10-15%. 'Галичина' була єдиною українською дивізією СС. Російських дивізій СС було 7 і одна змішана російсько-німецька! Першою есесівською частиною, сформованою в Україні, було севастопольське відділення 'русской криминальной полиции'. Город-гєрой виправдав свій титул: кожний 8-й севастополець служив німцям, а не кожний 30-й, як загалом по Україні. Росіяни та їхні українські блазні витворили справжній міф довкола Другої світової війни. Виходить, що це лише росіяни звільнили Європу від фашизму. А от прибалтійські та деякі кавказькі народи, кримські татари і західні українці стріляли в спину. Але насправді половину усіх східних легіонів вермахту складали росіяни. Кремлівські прихвостні чомусь взагалі не згадують Русскую Освободительную Национальную Армія (РОНА), яку організував авантюрист Броніслав Камінський на Брянщині та Орловщині. У 1944 році РОНА бере участь у придушенні Варшавського повстання, відзначившись небувалим звірством щодо цивільного населення. Навіть самих німців убивства та грабунки вивели з рівноваги, і Камінський постав перед трибуналом СС та був розстріляний. Цікаво, що цей факт розстрілу німецькі генерали наводили у своє виправдання на Нюрнберзькому процесі. Дивізія 'Галичина' брала участь у битві під Бродами. А чим займалися російські дивізії? Наприклад, козаки. Ці мали дуже почесне завдання виловлювати українців, які ухилялися від примусової відправки в Німеччину, а потім конвоювати їх. При цьому утікачів розстрілювали на місці. А ще грабували продукти на селах та воювали з партизанами. Ну, і звісно ж палили села, які запідозрено у контактах із партизанами. Коли ж німці почали відступати, то й тут згодилися гарні російські вояки – вони палили села уже просто так, при відступі. І щойно на Волині цим русскім витязям дали відсіч партизани УПА – вони їх почали нещадно вбивати. Так що до Галичини дійшли уже не дивізії та бригади, а лише кілька полків. То хто ж кому стріляв у спину? Колаборанти були й серед євреїв. 'Наряду с Еврейскими комитетами в гетто были созданы Еврейская вспомогательная служба правопорядка, которая подчинялась местным руководителям СС и полиции, – пише В. Махно. – Самыми крупными из них были подразделения еврейской полиции Львова – 750 человек. Начальник Дубровицской городской украинской вспомогательной полиции Ровенской области К.Коваленко, активный участник 'решения' еврейской проблемы в Ровенской области, казнён в 1950 г. под своей настоящей фамилией Хаим Сегал. Одессит Карцев, организовавший банду коллаборантов из 60 человек, казнён в 1947 г. под настоящей фамилией Гершман. Русский старший полицай Иванов, активный ликвидатор евреев в Смоленске, казнён под своей настоящей фамилией Фридман'. А у Криму? Гадаєте там лише татари були колаборантами? Ні, росіяни теж співпрацювали. 'В местечке Тавель Симферопольского района в декабре 1941г. сформирован казачий (русский) разведовательно-диверсионный отряд – первое коллаборационное формирование Крыма, – пише В. Махно. – 11-й полевой армией в феврале 1942 года в г. Симферополе был сформирован 5-й Казачий (русский) эскадрон Вермахта Таким образом, по состоянию на март 1942 года, в Крыму на службу немцам перешло около 25-30 000 человек'. Але! Татари та місцеві вірмени й німці складати тільки трохи більше половини, а решта – росіяни. Після звільнення Криму і після депортації кримських татар, греків, болгар та вірмен, в Криму за колабораціонізм було засуждено 2 882 осіб. В тому числі: росіян – 1917, українців – 340, циган – 311, євреїв – 17. Сама ж УПА ніколи не була галицько-волинською. Бійцями УПА було чимало українців з усіх регіонів, ба навіть в УПА воювало 3 000 російських козаків, 3 000 бійців Туркестанського легіону і до 1000 осіб з кавказьких частин Вермахту й поліції. По війні з совєтською владою воювали не тільки українці і прибалтійці. 'В Орловской, Брянской и Курской областях РСФСР до начала 1951 года под именем 'Зелёная армия Роздымахи' действовали остатки РОА, РОНА, РННА и частей 'Русской народной стражи' и полиции. В Белоруссии антисоветские отряды действовали до 1956 года'. Отакі цікаві відомості можна почерпнути з книжки Вадима Махна 'СПРАВОЧНИК. Полный перечень ОБЪЕДИНЕНИЙ и СОЕДИНЕНИЙ 3-го Рейха из граждан СССР и эмигрантов, а также из жителей Прибалтики, Западной Белоруссии и Украины'. Коли, товаришу Вадік, почнете його розсилати нардепам?

Юрій Винничук
Більше читайте тут: http://tsn.ua/analit...>http://tsn.ua/analit...

Василь Кондрат

Спалах єства

Переможці 'Україна має талант' цього року гурт 'Лісапєтний батальйон' вразили незакомлексованістю, відкритістю, щирістю, безпосередністю, талантом. Дивуюся, чому до сих пір не було помічено Наталію Фаліон спеціалістами? На ній в колективі, фактично, все тримається. Вона і співак, і слова пише, і музику. В її поведінці жодної вульгарності, живий народний гумор, дотепність, влучність вислову. Чудесний спів. Недаремно своїми виступами цей колектив сколихнув і старших людей, і молодь. Їхнє благородство і висока духовність проявилися в намірі побудувати церкву у рідному селі П'ятничани за отриману премію 1 млн гривень. Ця подія ? виступи і перемога 'Лісапетного батальйону' ? це ніби шпарина, через яку підглядаємо силу, талант і могуть нашого народу. Якщи ми таки втримаємо державу Україна, цей народ, позбувшись з часом страху та закомплексованості, стане великою культурницькою потугою у світі.

Василь Кондрат

Що робити?

Історія київської вчительки Ніни Матвієнко мабуть характерна для нинішньої України ? повне безправ'я простої людини. Про події навколо житла учительки та ділянки дорогої землі коло нього пишуть, про це говорять. Однак результату ? жодного. Якісь дуже багаті і впливові в Україні люди заповзялися вижити учительку з її будинку і забрати ділянку землі. Методи, які вони для цього використовують, мали би сколихнути суспільство: абсолютно відкритий бандитизм, рейдерство, покровительство силових структур, судове покровительство. Однак лише об`єднання 'Свобода' взяло вчительку під свою опіку. Та журналісти активно освітлюють події навколо неї. Байдужість рядових громадян вражає. Ми, які вчилися в школі, мали б шанувати своїх вчителів. Ми, які живуть у державі Україна, мали б розуміти: якщо нелюдам сьогодні зійде з рук свавілля відносно Ніни Москаленко, завтра це саме зможуть зробити з будь ким з нас. Наша байдужість сьогодні принесе нам подібне нещастя завтра.

Що ж робити громадянам держави, в якій плекається бандитизм, рейдерство, безправ'я, незахищеність громадян від сваволі багатших і сильніших? Єдиною відповіддю може бути об'єднання громадян в структури самооборони. Так, як це робили наші предки ? втікачі на вільні землі з безправ'я кріпацтва. Вони організовувались в загони самооборони, чим могли озброювались і відстоювали волю і достоїнство своє і близьких перед нападами татар та своїх посіпак. Так само робили громадян в деяких молодих, ще безправних державах.

Є в подіях навколо будинку та ділянки землі київської вчительки ще один аспект: на літо готуєся проведення референдуму із таємничими завданнями можливої зміни конституції, а може і суті держави Україна. Виглядає, що готується також приватизація української ГТС 'сім'єю' за підтримки Росією (можливо як плата за референдум з частковою віддачею преференцій на ГТС Путіну). Для прикриття таких дій локальні війни, такі, як з будинком Ніни Москаленко, є добрим відволікаючим увагу громадян фактором. Ви мабуть уже помітили, як тільки власть імущі хотять щось цінне 'приватизувати', перше ? збурюють суспільство якоюсь екстраординарною подією. Поки громадяни шарпаються між собою, 'приватизація' успішно проходить.

Але розумна поведінка громадян в таких випадках, не піддавання на провокації, не протирічить необхідності самооборони. Остільки міліція, 'Беркут', СБУ, інші силові структури не захищають рядових громадян від сваволі власть імущих, організована самооборона ? єдиний порятунок для українців.

Це підтвердили сьогоднішні події в Києві ? опозиційний та 'антифашистський' мітинги. Складається враження, що фашиствуючі молодчики від партії регіонів та працівники силових структур робили одну справу ? залякували громадян, залякували киян. Жорстоке побиття донецькими фашистами журналістки 5-ого каналу мало би залякати інших. Опублікована фотографія молодчика, який бив журналістку. Але його не будуть шукати ? невтручання міліції в побиття журналістки (будь-який мужчина захищав би жінку ? українські міліціонери видно не мужчини) є гарантом безпеки фашистського бандита.

В Києві сьогодні випробовувався силовий спосіб боротьби з народом ? одночасне задіяння фашиствуючих молодчиків та силових структур. Протидією цьому може бути тільки добре організована самооборона громадян. Альтернативи немає. Послідовне руйнування українського парламентаризму не дає можливості громадянам вирішувати свої проблеми через обраних депутатів, тобто законним шляхом. Величезна концентрація влади в одних руках, орієнтація всіх силових структур, судів на одну особу забирають в людей будь-які способи самозахисту крім організованої самооборони.

Василь Кондрат

04.05.2013

Партія регіонів зібралася повоювати з ООН?

Сергій Грабовський

(Рубрика «Точка зору»)

Партія регіонів вкотре вже на офіційному рівні продемонструвала дикунську суміш невігластва, хамства і неосталінізму. Схоже, ця суміш і є її ідеологією – справжньою, а не показною. Втім, судіть самі. Наводжу повністю заяву прес-служби Партії регіонів від 25 квітня, розміщену на партійному сайті.

«Рішення депутатів Львівської міської ради про оголошення 9 травня днем скорботи ПАРТІЯ РЕГІОНІВ розцінює як грубу провокацію, мета якої – дестабілізувати ситуацію в суспільстві і спровокувати громадянське протистояння.

Дев’яте травня для українського народу, всіх народів, які розгромили нацизм, завжди буде Великим Святом Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Відрікатися від нього – це означає зраджувати пам’ять наших батьків та дідів, які відстояли свободу і незалежність нашої Батьківщини. Сама думка про таку зраду для нас образлива.

У тих, хто готував скандальне рішення Львівської міської ради, – інші герої. Ті, хто у 41-му зустрічав окупантів із квітами, ті, хто з готовністю брав участь у знищенні мирного населення, у розправах над партизанами і підпільниками. Для фашистських прихвоснів і їх послідовників день остаточного розгрому їхніх кумирів святом бути не може за визначенням. Саме тому вони і пропонують зустріти світле свято траурними стрічками.

З пам’яттю про жертви тоталітарних режимів такі «пропозиції» не мають нічого спільного. Хоча б тому, що 9 травня наш народ здобув перемогу над найстрашнішим із таких режимів. І сумувати з цього приводу – блюзнірство. Тим більше, що львівським депутатам відомо: День пам’яті жертв політичних репресій в Україні відзначається у третю неділю травня.

Саме тому ПАРТІЯ РЕГІОНІВ заявляє: войовничим радикалам слід нарешті засвоїти уроки минулого, усвідомити, що фашизм у будь-яких його проявах переможений, засуджений, і не підлягає реабілітації. Будь-які спроби осквернити пам’ять про подвиг народу-визволителя Європи від коричневої чуми і символи Великої Перемоги будуть жорстко зупинені».

Цікаво, чи розуміли ті, хто писав цю заяву, що послідовне виконання її настанов матиме наслідком оголошення Україною війни не лише об’єднаній Європі та значній частині держав-членів СНД, а й усім Об’єднаним Націям? І що саме Партія регіонів, а не Львівська міськрада у плані протистояння ООН якраз і рухається шляхом, котрий свого часу сповна пройшов Гітлер?

Вірні сини радянської Вітчизни

Почнімо з самого початку. Теза, що «9 травня для українського народу, всіх народів, які розгромили нацизм, завжди буде Великим Святом Перемоги у Великій Вітчизняній війні» – взірець безграмотності, демагогії і блюзнірства.

По-перше, у Європі День перемоги над нацизмом і миру – це 8 травня. А 9 травня – це День Європи. Звичайно, у «донецьких» ідеологів не здригнеться рука, виключаючи своїм твердженням з числа «всіх народів, які розгромили нацизм», поляків, котрі вступили у нерівний бій із нацистською армією 1 вересня 1939 року – після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, який зробив СРСР та Третій Райх союзниками у поділі Центрально-Східної Європи. Та й французів і британців (які спільно в 1940 році вибили найкращі кадри Люфтваффе, а потім Велика Британія рік практично самотужки протистояла Німеччині та Італії, підтримуваним СРСР, який мав із обома цими державами угоди про дружбу) серед учасників «великої вітчизняної» щось не було. Й американців. І сербів. І греків. І норвежців із голландцями (маленькі країни, але не схилили голови; їхні величезні торговельні флоти зробили неабиякий внесок у розгром нацизму…). Й албанців. І різних там канадців… Всі ці народи (крім американців) уступили у війну з нацизмом та фашизмом раніше за Радянський Союз, який до останнього «дружив» із Гітлером і рятував того від нестачі продовольства та промислової сировини.

По-друге, навіть на просторах СНД не всюди відзначають «перемогу у вітчизняній війні»: у Вірменії 9 травня – це День Перемоги і Миру, в Узбекистані – День Пам’яті та Почестей, а в Молдові – День Перемоги та пам’яті героїв, що полягли за незалежність Батьківщини. ООН, починаючи з 2005 року, офіційно відзначає 8–9 травня як Дні пам’яті та примирення. А ООН, як відомо, була створена на основі антигітлерівської коаліції та на ідейних засадах протистояння тоталітаризму і ствердження демократії.

По-третє, якщо вже про щось говорити, то треба називати речі власними іменами. «Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу» – таке ймення дав їй товариш Сталін. Іноді, правда, він же говорив «…війна радянського народу». Чому Україна має відзначати свято Радянського Союзу, який німецький філософ-антифашист Карл Ясперс цілком умотивовано назвав разом з Третім Райхом двома головними злочинними державами ХХ століття?

Наступне твердження – про те, що у війні, мовляв, «відстояли свободу і незалежність нашої Батьківщини», – не менш яскраво розкриває єство Партії регіонів. Виявляється, на Сталіна в СРСР існувала свобода… No comments.

А про яку тут Батьківщину йдеться? Невже ж Україна тоді була незалежною? Чи для «регіоналів» і досі Батьківщиною є Радянський Союз? Тоді мають рацію ті, хто стверджує: Партія регіонів – це окупанти України, відтак з ними слід і чинити так, як чинять із окупантами.

І, нарешті, з публічними виступами про «подвиг народу-визволителя Європи від коричневої чуми» (тобто – про радянський народ) депутатам від Партії регіонів варто було би проїхатися Польщею, Угорщиною чи Чехією. Але завчасно приготувавшись до того, що депутатська недоторканність може їх не порятувати від палкого виявлення почуттів з боку нащадків «визволених»…

Українці «першого» і «другого» ґатунків по-«регіональному»

«З пам’яттю про жертви тоталітарних режимів такі «пропозиції» не мають нічого спільного. Хоча б тому, що 9 травня наш народ здобув перемогу над найстрашнішим із таких режимів», – заявляє прес-служба Партії регіонів. Щодо того, який режим був найстрашнішим, – це питання дискусійне; принаймні, більшовизм убив українців більше, ніж гітлеризм, в тому числі – і в лавах Червоної армії, втрати якої були в кілька разів більшими, ніж у противників. За даними знищеної в інтернеті після приходу до влади Партії регіонів Книги пам’яті України (єдиний її слід, що залишився, – це звернення голови Головної редакційної колегії Книги, генерала армії, Героя України Івана Герасимова), поіменно названі втрати українців на полях битв Другої світової – шість мільйонів осіб. А українці воювали з нацизмом з 1 вересня 1939-го по 2 вересня 1945 року у лавах різних армій, і вважати тисячі тих із них, хто загинув у складі Війська польського у той час, коли Сталін з Ріббентропом пив у Кремлі шампанське за здоров’я «улюбленого фюрера всіх німців», людьми «другого ґатунку», ведучи мову тільки про «велику вітчизняну» – це навіть не цинізм, це щось більш аморальне.

Ну, а щодо «перемоги нашого народу», такої перемоги нема ніде інде, ніж у радянській пропаганді. 1963 року голова КДБ Володимир Семичасний подав лідерові КПРС Микиті Хрущову цілком таємну записку, де містилися розшифровки зафіксованих «спецзасобами» (простіше сказати, підслуханих) розмов Георгія Жукова за чаркою зі своїми фронтовими друзями. Найзнаменитіший сталінський полководець, поміж іншого, сказав таке: «…Описання історії, хоча також спотворене, але все-таки більш чесне у німецьких генералів, вони більш правдиво пишуть. А от «История Великой Отечественной войны» абсолютно неправдива. Зараз говорять, що союзники ніколи нам не допомагали… Але ж не можна заперечувати, що американці нам гнали стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви і не могли б продовжувати війну… У нас не було вибухівки, пороху. Не було чим споряджати патрони. Американці по-справжньому виручили нас із порохом, вибухівкою. А скільки вони нам гнали листової сталі! Хіба ми могли б швидко налагодити виробництво танків, якби не американська допомога сталлю? А зараз представляють справу так, наче у нас все це було своє в достатку».

Зверніть увагу на слова заступника Верховного головнокомандувача: «ми не могли би продовжувати війну». Простіше кажучи, Червона армія та радянська держава «велику вітчизняну» програвали, але порятували союзники. І не тільки постачанням: 2/3 втрат Люфтваффе і майже 100% втрат Кріґсмаріне – це Західний фронт.

У ретельно відшліфованих, дописаних і переписаних ідеологічним відділом ЦК КПРС «мемуарах» Жукова міститься чимало неправди; але у розмовах за чаркою з людьми, котрим він довіряв, маршал говорив те, що думав і знав. Тож нацизм був розгромлений не Радянським Союзом, а Об’єднаними Націями, і не міг бути «народом-визволителем» той, хто перебував у тоталітарному рабстві.

Ця формула – щодо «визволителя» – універсальна. Речники Партії регіонів зі зневагою говорять про тих, «хто у 41-му зустрічав окупантів із квітами». А зустрічав з квітами німецькі війська не хто інший, як український народ.

Ось що писав про прихід німецьких військ до Києва (не до Львова!) у всесвітньо відомому документальному романі «Бабин Яр» Анатолій Кузнєцов:

«Раптом пролунав глухий тупіт, люк піднявся, і сусідка Олена Павлівна, збуджена, на себе не схожа, закричала з радісним подивом, з торжеством:

– Що ви сидите? Німці прийшли! Радянська влада скінчилася!

– Да-а… – сказав приголомшений дід і перехрестився широко. – Слава тобі, Господи, скінчилася ця босяцька влада, а я вже думав, не доживу… Будемо тепер жити.

…Тротуар швидко наповнювався, люди бігли з усіх боків, і всі вони, як і ми, дивилися на цю армаду приголомшено, починали посміхатися німцям у відповідь і пробувати заговорювати з ними… Всі навколо посміювалися і посміхалися.

Від Бондарського провулка утворився якийсь рух: видно було, як урочисто пливуть голови, і вийшла процесія дідів та бабусь. Передній старий, з рушником через плече, ніс на таці круглий український хліб з сільницею на ньому… Літні люди запізнилися і розгубилися: кому вручати? Передній рушив до найближчого білого лімузину, звідки, посміхаючись, дивилися офіцери, і з поклоном подав піднос».

Але – не може бути «визволителем» той, хто перебуває у тоталітарному рабстві, і невдовзі нацистський режим показав свої зуби. У Києві до Биківні додався Бабин Яр. А в Сімферополі нацисти розстрілювали своїх жертв саме там, де це робили більшовики у 1920–21 роках…

І, як прохопився Сталін, головною причиною катастрофи нацизму стала «дурнувата політика Гітлера, яка перетворила народи СРСР на заклятих ворогів нинішньої Німеччини».

Перемога Колими над Бухенвальдом

Щоправда, «армією-визволителькою» від того Червона армія не стала і стати не могла – попри справді героїчні зусилля мільйонів генералів, офіцерів та солдатів, вона залишалася інструментом тоталітарного режиму, і це наочно виявилося під час її походу до Європи.

Ось – свідчення сержанта Ніколая Нікуліна, по війні – знаного пітерського мистецтвознавця, професора: «Військові дівчата накинулися на закордонне барахло. Форму носити набридло, а кругом такі гарні речі!.. Одного разу зв’язківки наділи яскраві сукні, туфельки на високих підборах і щасливі, сяючі пішли вулицею. Назустріч – група п’яних солдатів:

– Ага! Фрави!! Ком! – І потягли дівчат у підворіття.

– Так ми росіяни, свої, ай! Ай!

– А нам начхати! фрави!

Солдати так і не зрозуміли, з ким мають справу, а дівчата випили чашу, яка випала багатьом німецьким жінкам».

Те, що робили п’яні «визволителі» зі своїми, вони – у незрівнянно більших масштабах – у тверезому вигляді робили не тільки з німецьким, а й з польським, сербським чи угорським населенням. Та це – окрема тема.

Тут же ще раз процитую «Бабин Яр»: «Священна» війна СРСР проти Гітлера була лишень несамовитою боротьбою за право сидіти не в чужоземному, а у своєму власному концтаборі, плекаючи надії розширити саме його на весь світ. Між садизмом обох сторін принципової різниці немає. У «німецькому гуманізмі» Гітлера було більше винахідливості і бузувірства, але в душогубках та печах гинули громадяни чужих націй і завойованих країн. «Соціалістичний гуманізм» Сталіна до печей не додумався, зате загибель обрушилася на своїх співгромадян. У таких відмінностях вся різниця; невідомо, що гірше. Але «соціалістичний гуманізм» переміг».

Отож єдиним ґанджем у рішенні Львівської міськради, як на мене, є те, що 9 травня слід було оголосити – відповідно до документів ООН – Днем пам’яті і примирення. І нехай би Партія регіонів вела війну з Об’єднаними Націями…

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

bigmir)net хиты 14378 хосты 8056

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24975233.html

Василь Кондрат

Пам’яті жертв тоталітаризму

ХХ століття виявилось століттям людського божевілля. Одні утверджували казармову рівність, інші – власну вищість. І перші, і другі хотіли змінити світ на свій штиб і стати його володарями. Людське життя було зведене до ролі дрібної деталі в задуманих ними механізмах. «Єсть чєловєк – єсть проблєма. Нет чєловєка – нєт проблєми.» Цей страшний лозунг став основою політичних дій – фізично знищувати своїх політичних конкурентів. Цей лозунг об’єднує двох тоталітарних монстрів – червоний комунізм і червоно-коричневий фашизм, які зчепилися в лютій борні за світове панування. Ареною цієї боротьби в значній мірі була територія нашої Батьківщини. Радянсько-німецький договір Ріббентропа-Молотова про розділ Європи відкрив до нас дорогу радянським військам і кривавим радянським чекістам. Чорними круками накинулись вони на наших співвітчизників, вимордовуючи насамперед еліту, освічених людей, священників. Червона машина смерті послідовно нищила всіх, хто хоч трохи не вписувався в їх вихолощений образ совєтської людини – українців і поляків, естонців і латвійців, євреїв і литовців. Після відходу під тиском німців на схід червоні чекісти залишили після себе заповнені закатованими тюрми та братські могили.

На їхнє місце із заходу прийшли німці. Нація, яка дала світові Гьоте і Канта, Гофмана і Лєйбніца, Бетговена і Шіллера, Баха і Шопенгауера та багатьох інших видатних діячів науки і культури. Однак божевілля торкнулося і їх. Ізоляція, використання та винищення інакомислячих чи просто інакших, цей метод політики, який єднає обі – комуністичну і фашистську ? нелюдські політичні системи, процвітав по обі сторони фронту. Совєтські лагеря і німецькі Stalag’и були місцем, де людей перетворювали на рабів, використовували їхню працю, а потім знищували. Були такі табори і у Львові. Один з них – на Цитаделі. Пекло Stalag-328 пройшло більше 280 тисяч чоловік – українців і росіян, французів і євреїв, бельгійців та італійців, поляків і грузинів. Більше половини з них навічно залишилися у нашій землі.

Божевілля двадцятого століття, яке двома чорними смерчами світових воєн пройшлося територією нашої Батьківщини, залишивши після себе руйнування, плач, стогін і гори трупів, повинно стати наукою для нас, живих, у ХХІ столітті. Ми повинні все зробити, щоб не допустити подібного божевілля. Стимулом до таких дій буде наша пам’ять про тисячі і мільйони загиблих в концентраційних таборах і на фронтах. Помолимось за них і віддамо шану всім загиблим у цьому страшному світовому протистоянні. Хай 8 травня ? день закінчення другої світової війни стане Днем пам’яті та нашого єднання.

Амінь

Коротка історична довідка

Територія історико-архітектурного комплексу 'Цитадель” розташована на узгір’ї в південно-східному напрямку від центру м. Львова, обмежена вулицями Стефаника, Коперніка, Вітовського, Коцюбинського, Драгоманова, Глібова, Каліча Гора. Узгір’я складається з трьох невеликих гір, які колись мали назву Калічої, Познанської (або Пелчинської), Шембека (або Вроновських). З кожною пов’язана цікава історія та історичні події.

Військово-оборонний комплекс 'Цитадель” побудований на широкому плато узгір’ї в 1851-1854 рр. австрійською владою під керівництвом генерала В. Гаммерштайна. В укріпленнях і військових спорудах утримувалися військові гарнізони і артилерійські підрозділи. Історико-архітектурний ансамбль 'Цитадель” – один з найкращих прикладів австрійських фортифікаційних споруд середини XIX ст., єдиний такий приклад в Україні.

В свій час побудований за останнім словом фортифікаційної техніки, вже на початку XX ст. з появою нових видів артилерійської зброї комплекс 'Цитадель' втратив своє військове значення і використовувався для дислокації військових частин і як карний заклад.

Історія Цитаделі важлива у контексті подій 1 листопада 1918 р., а саме проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). За Цитадель, де в той час розташовувались польські війська, вели бої українські січові стрільці. Зважаючи на цей епізод, Цитадель фактично є історичною пам'яткою становлення незалежності у Львові та в Галичині.

В час Другої світової війни Цитадель використовувалась німцями як концентраційний табір 'Шталаг-328” ('Stalag-328”), існування якого припадає на 1941-1944 рр. За кількістю в’язнів, шо пройшли через табір (близько 280 тисяч чоловік) і загинули там внаслідок розстрілів, навмисного розповсюдження епідемічних захворювань, штучного голоду та катування (близько 142 тисяч чоловік знищено), він входить в десятку найбільших в тогочасній воєнній історії, таких як Аушвіц (Освєнцім), Бухенвальд, Дахау…

З часу існування табору тут утримувались ув’язнені червоноармійці (в т.ч. українці, росіяни, євреї, грузини, білоруси та інші), а з 1942 по 1944 рр. також військовополонені громадяни Франції, Бельгії, Польщі, після капітуляції Італії – інтерновані італійські солдати та офіцери.

Вивчення документальних матеріалів показало, що військовополонені утримувались під відкритим небом у клітках площею 100x200 м. кв., обнесених колючим дротом. Камери всередині приміщень зимою не опалювались. Щодо розповсюдження епідемій, то навмисно заносились сипний тиф та дизентерія. Командування табору проводило розстріли на території табору у спеціально відведених місцях, які посилено охоронялись табірною поліцією і де спалювали трупи вбитих. Крім того, полонених вивозили в закритих автомобілях в Лисиничівський ліс, де в подальшому знищували.

Встановлений внутрішній табірний режим був цільово спрямований на фізичне знищення військовополонених. Харчовий раціон полонених складався з: 1) сніданок – дві склянки чорної кави, звареної на тирсі та 100 гр. хліба з домішками тирси; 2) обід – порція супу з овочевих відходів; 3) вечеря – кип’ячена вода та 50 гр. хліба з домішками тирси.

Попри фізичну неміч і виснаження полонених німецьке військове командування змушувало їх працювати. Тих, хто не виконував встановлених норм, піддавали тілесним покаранням. Тих військовиків, які шукали харчові відходи на звалищах або вдавались до канібалізму, згідно наказу коменданта табору карали або розстрілювали. Чисельні масові поховання розташовані практично в межах усієї площі колишнього концтабору. Окремі ямні поховання чергуються з похованнями 'траншейного” типу.

Назагал доля Цитаделі кривава. Там є поховання людей (місця масових розстрілів, іншого роду знищень), які загинули за часів німецької окупації, часу Радянського Союзу (останній факт, щоправда, ще потрібно уточнювати).

До 1942 р. комендантом табору був Сідорен, якого згодом замінив майор Блот. З 1942 р. до весни 1944 р. керівництво табірною адміністрацією здійснював майор Рох.

За час повноважень одного з причетних до смертей в’язнів табору, начальника СС і поліції дистрикту Галичина Фриза Катцмана, було знищено близько 100 тисяч військовополонених 'Шталагу-328'. Після складання ним повноважень 17 серпня 1943 р. від 1 вересня 1943 р. цю посаду обіймав бригаденфюрер СС і генерал-майор поліції Йоган Тін – людина, на час повноважень якої припадає завершення знищення військовополонених.

З серпня 1941 року начальником табірної поліції був призначений уродженець села Молчанівка Оренбурзької області Росії Андрій Омельянович Якушев, який відзначався особливою жорстокістю до полонених, особливо євреїв. Його заступником був І.С.Шерстогубов. В 1942 році Якушев став резидентом гестапо. Пізніше німці його використовували також як агента і засилали до підпільників АК та ОУН. На його совісті багато виданих підпільників.

Місцеве населення старалося допомогти полоненим. Збирали харчі, одяг, білизну, взуття, гроші для полонених, організовували їхню втечу та переховування. Велику допомогу українським та іншим полоненим надавали українські організації, такі як Суспільна опіка, Український червоний хрест (УЧХ), Союз українок тощо. Мусимо відзначити таких українок, як Ольга Фадейко, Ольга Ціпановська (померла, заразившись тифом від полонених), Калина Іванійчук (розстріляли гестапівці). Жіноча Секція при УЧХ на чолі з Ольгою Фадейко започаткувала організацію допомоги полоненим у різних місцях по всій Галичині. У січні 1942 р., коли в таборі кишіла епідемія, отець Іван Нагірний, з монастиря редемптористів на Голоско, вивів з Цитаделі під виглядом монахів п'ятьох єврейських лікарів. Вони були залучені до допомоги полоненим в розпалі епідемії. Отець Іван випадково дізнався, що їх мали перевести за наказом коменданта до Янівського табору. Тоді разом з отцем Богданом Репетилом він організував втечу. Лікарі переховувались на Збоїщах. Сам отець Іван заразився тифом і помер.

Італієць Адольф Гунтіні, 1913 р. народження, який під час німецької окупації жив у Львові, восени 1943 р. довідався від людей, що до міста прибувають транспорти з ув'язненими італійськими офіцерами сухопутних військ, авіації і флоту. Він домовився з італійцями, які жили у Львові, та іншими громадянами про організацію матеріальної допомоги арештованим.

Українські та польські підпільники за першої можливості організовували втечі полонених. Серед визначних учасників організації втеч іноземних військовополонених був Ю. Котц, у майбутньому відомий професор інституту Ветеринарної медицини у Вроцлаві.

До табору військовополонених часто навідувались з допомогою члени комісії Українського центрального комітету (УЦК) (провідник ? В. Кубійович). Дехто з-поміж працівників УЦК самі допомагали військовополоненим тікати з концтабору. Серед таких був головний бухгалтер спеціальних фондів УЦК М. А. Фролов. З 1944 р., як учасник підпілля, він, користуючись своєю посадою, навів контакт з військовополоненими Цитаделі і організував втечу групи в'язнів. Їх було п'ятеро: Крикунов, Сименко, Дудник, Маленков, Потапов. Втікачів вдалося вивезти за межі Львова у ліси до партизанів.

Звільненням росіян із львівського табору, та й з інших також, займались вербувальники легіону визвольної російської армії (РОА) генерал-лейтенанта А. А. Власова .

Попри нестерпні умови існування, полонені не припиняли боротьби з нацистами. В більшості своїй вони проявляли високі моральні якості, вірність своїм присягам та народам. Активну організаторську роботу серед полонених в концтаборі проводили француз Анрі Тьєбо, валлонці Альберт Петі та Мартен Кімлер, італієць Джузеппе Бріньоле. В 'Stalag-328” тоді перебував француз Жорж Дюп'ї, якого Франція визнала як виняткового вояка і слугу, вшановуючи його орденом Почесного легіону, 'Воєнною медаллю' та орденом 'За заслуги', декілька разів відзначивши його хоробрість і відданість. З інших відомих французьких в'язнів, що пройшли через львівську Цитадель, варто згадати Робера Ланнуа ? видатного музиканта, керівника Лілльської консерваторії, диригента багатьох симфонічних оркестрів Франції.

В радянський час територія 'Цитаделі” була у військовому відомстві. Тут розмістили частини Прикордонного військового округу. В одній з башт зробили склад хімічної зброї. В горі звели протиатомне сховище. Під горою прокладений великий тунель. Відомий історик, учений Я. Дашкевич свого часу зустрічався з інженером Д. Іликом, який його споруджував. Пізніше військових «виселили» з Цитаделі. З початку 90-х рр. Цитадель передали ВО 'Електрон” під склади. Але в період незалежності «Електрон» вже не мав що тут зберігати, тому башти й казарми залишили. Тепер споруди комплексу з прилеглими територіями, на котрих здійснювались масові розстріли військовополонених належать різним власникам: ВАТ 'Електрон-банк”, 'VolksBank”, ЗАТ 'Артор”, ТзОВ 'Галицька Цитадель”, ПП Васильців С.В., ВО 'Електрон” (орендар – Наукова бібліотека ім. В. Стефаника), 'CitadelInn”.

Звичайно, Цитадель насамперед є унікальною пам'яткою мілітарної архітектури, аналогів якій не існує. Вона є пам'яткою боротьби за незалежність нашої держави з часів листопадових боїв 1918 р., місцем розстрілів наших патріотів, і, як об'єкт світового масштабу, ? колишній концентраційний табір військовополонених. Тож слід узяти приклад хоч би з таких об'єктів як Освєнцім у Польщі. Наприкінці 2012 року комплекс Цитаделі було внесено до реєстру пам'яток архітектури національного значення. Тепер Цитаделлю опікуватиметься Міністерство культури. Це має захистити пам’ятку від незаконної забудови та отримати з державної скарбниці додаткові кошти на відновлення та ремонт. Однак на цитаделі таки має бути створений меморіальний комплекс, який увічнював би і боротьбу українців за незалежність, і трагедію Шталагу-328.

Василь Кондрат

Куди йдемо?

Партія регіонів збирає підписи під зверненням про відставку Кошулинського з посади заступника Голови Верховної ради. Кошулинський ? член Всеукраїнського об'єднання 'Свобода'. Партія регіонів вважає Кошулинського неофашистом. Тільки тому, що свободівці вимагають виконання конституції і законодавства України у Верховній раді та використання у раді державної української мови. Виявляється, використання української мови ? це неофашизм. Як ми, українці, маємо себе почувати в Україні? Думайте неофашисти українці! Ви хочете бути у себе вдома? Хочете почувати себе вдома? Хочете розвивати свою культуру? Хочете розвивати і впроваджувати свою мову? Ви ? неофашисти! Якби ви не були неофашистами, ви б розмовляли російською, відмовлялися від своєї культури, ваші діти були б в російськомовних садочках, російськомовних школах, російськомовних ВУЗах. Інакше ви ? неофашисти.

Оце і є російський нацизм і фашизм у дії. Їхня ненависть до українського ? на грані хвороби. Це вже щось генетичне. Генетично зумовлена хвороба. Кажуть, що це ненависть зрусифікованих угрофінських племен до своїх господарів русів. Ніби тому і самоназва ? русскіє, що відображає відношення до господарів. (Барскіє люді). З іншого боку знаю багатьох росіян ? інтелігентних людей, які далекі від такої психології. Чому шануючи цих росіян ми, українці, з жахом і огидою дивимося на політику московської чи тепер ? російської держави (політичного об'єднання росіян), історична дорога якої вкрита трупами, підлістю, нищенням народів і культур? Ця держава ? імперія зла. Чи усвідомлюють це самі українці? Боюсь, що не до кінця. Їхнє невміння підкоритися загальнонаціональним інтересам, приватне ? загальному, особиста корисливість завжди дозволяла їхнім ворогам спершу їх розділити, а потім частинами знищувати. Почитайте українську історію ? боюся, що за останні майже 400 років ми так і не помудріли. Ми знову втягуємо чужинців у наші українські внутрішні справи. Ми знову відкриваємо московитам можливості впливати а чи визначати нашу внутрішню політику. Почитайте, як ми себе вели після 1657 року. Нічого не змінилося. Ми знову наступаємо на ті самі граблі. Після майже 400 років московити створили потужний плацдарм в Україні. Вони мають ширші можливості наступу на українців. Вони ефективні політики. Але зв'язок з ними в будь якому випадку - безперспективний. При такому управлінні їхня імперія розвалиться. Послідовними наближеннями. Спершу відійшли Польща і Фінляндія. Тепер ? цілий ряд інших народів. Для того, щоб людство (цивілізаційна система) розвивалося, воно має бути достатньо різноманітним, різнорідним. Однорідність (монополія) ? смерть розвитку. Йде природний процес глобалізації. І як противага йому (для збереження різнорідності і можливості розвитку) йде процес подрібнення держав, утворення нових. Це ? закономірний процес. Крім того внаслідок такого процесу покращуються можливості управління. Згадаймо ? при перших симптомах розпаду Радянського Союзу починали виникати не лише національні республіки, а й Далекосхідна, Сибірська, Уральська російські республіки. Така вимога часу, економіки, управління. Чому успішні США, Канада? Бо у них пішли назустріч природним процесам фактичної федералізації. Росіянам треба змінювати суть свої політики. Так, як це зробив у свій час де Голль. Але немудрий Путін начитався всяких бздурів і уявив себе в 17-ому столітті. Вова, той час давно минув. Ти ведеш Росію у прірву. Наступ мусульман і зростаюча китайська держава буде обмежувати ваш життєвий простір. Розвиток вашої економіки буде занепадати в лабетах централізованого управління. Для Європи Росія стає новим хозарським каганатом. Вона буде стримувати пряму китайську експансію і відволікати наступ войовничих мусульман. Європі потрібен новий хозарський каганат. Вона буде вас в міру підтримувати. Для вашого виживання і збереження свого захисту. Деякі українські політики тягнуть нас у Митний союз, в обійми немудрої Росії. Чи українські політики хочуть заповнити напівголий сибірський простір та кавказькі провалля українською молоддю? Будьте уважні, матері! Це ваші діти будуть своїми тілами удобрювати сибірську землю та ставати кормом кавказьким крукам. Шановні батьки! Кому передасте свої знання та уміння, коли ваші спадкоємці упокояться навічно в чужій землі? Може краще про них подбаєте? Може відкриєте їм кращі життєві та історичні перспективи? Зараз ви ще маєте такі шанси. Якщо Європа, США згодяться, що Росії для кращого виконання їхньої стримуючої місії потрібна Україна, вас уже ніщо не врятує. Зате ваше підкорення Росії трошки продовжить її імперське існування. А потім вона згине уже разом з вами. Як згинув хозарський каганат. Зараз українці все ще можуть вибрати історичну дорогу. Завтра вже може бути пізно. Потрібно зовсім мало ? усвідомити свою історичну дорогу, дорогу розвитку, а не загибелі. Об'єднати свої зусилля в цьому напрямку, напрямку прогресу і процвітання, заставити свою 'еліту' йти цим шляхом. Це ? велике завдання. Це ? великий вибір. Але він вартий наших зусиль.

...

Закрити