Форум Василь Кондрат

Виявлена, досліджена, описана і винесена на суд громадськості журналістами газети «Експрес» Світланою Мартинець та Ігорем Починком історія життя і діянь громадянина України Андрія Тихоновича Слюсарчука зацікавила суспільство. Мабуть не лише вся Україна зачитувалася матеріалами про нього. Статті про Слюсарчука появились в україномовній, російськомовній та англомовній (а можливо і у іншомовних) Вікіпедіях, в українськомовній Драматиці та російськомовному Лукмор’ї (Лукморье). В ряді Вікіпедійних статей згадується про «рекорди» Слюсарчука. До речі, в тих статтях він фігурує як львівський професор. Інститут Горшеніна провів спеціальний круглий стіл «Андрій Слюсарчук: аферист чи маньяк-убивця?», із залученням спеціалістів медиків та юристів (див. http://institute.gor...>http://institute.gor...). На порталі LB.ua створений інформаційний спецпроект, на якому акумулюється вся інформація про Андрія Слюсарчука (http://lb.ua/theme/s...>http://lb.ua/theme/s...).

Коротенько нагадаю суть справи.

Андрій Тихонович Слюсарчук, уродженець Житомира, сирота (мати залишила його у пологовому будинку), жив i навчався спочатку у Бердичiвській спецiальній школі-iнтернаті для дiтей-сирiт та дiтей, позбавлених батькiвського піклування, пізніше - у Міжрегiональному вищому професійному училищі залізничного транспорту (http://uk.wikipedia.... title='Козятин'>Козятин, http://uk.wikipedia.... title='Вінницька область'>Вінницька область) за спецiальнiстю штукатур-плиточник-облицювальник, ще пізніше - переведений у спеціалізоване http://uk.wikipedia.... title='ПТУ'>ПТУ № 62 міста http://uk.wikipedia.... title='Червоноград'>Червонограда (http://uk.wikipedia.... title='Львівська область'>Львівська область; 1998 року воно було об'єднано з вищим професійним училищем (ВПУ) № 67 заводу «Зміна» у ВПУ № 11), в групу № 74 (швачки).

http://uk.wikipedia.... title='1 червня'>1 червня http://uk.wikipedia.... title='1990'>1990 отримав документ про «закінчення повного курсу», де в графі «професія» записано «помічник майстра», але, всупереч тодішнім правилам, не отримав призначення на конкретну роботу.

Оце і є перший збій у нормальній біографії дитини-сироти. Чому не отримав призначення на роботу? Уже у 1993 році Слюсарчук претендує на посаду нейрохірурга у лікарні Нововорівська (Львівська обл.). У цей час він напевно уже володів дипломом лікаря Російського державного медичного інституту ім. Пирогова.

Так виглядає, що у Слюсарчука уже в той час були корисні і впливові знайомства, бо він вільно проводить «лікарську» практику (заробляючи, напевно, немалі гроші), а державні органи його підстраховують (закриття кримінальної справи за підозрою у шахрайстві, відкритої Жидачівським районним відділенням міліції, та ще однієї подібної справи, закритої прокуратурою Франківського району м.Львова). Звідки у сироти, випускника ПТУ, появились такі знайомства?

Не буду переповідати історії бурхливого життя Андрія Слюсапрчука. Вона є і в матеріалах журналістських розслідувань, і у Вікіпедіях. Відомо, що у перебудовчий період суспільства спливає наверх суспільне сміття. Слюсарчук – приклад такого сміття. Огляньтеся навколо себе. Згадайте історії чиновників на високих постах з купленими дипломами про вищу освіту, «науковців» з купленими науковими ступенями. (Є навіть анекдот з цього приводу. Робітник, який приїхав з глушини, бере зарплату і замість підпису ставить чотири хрестики. Касир дивується: «О, ви змінили підпис? Раніше писали три хрестики, а зараз чотири. Чому?» Той відповідає: «Четвертий хрестик – наукова ступінь.») Кожне суспільство, яке змінює форму та зміст свого існування, переживає такий процес в тій чи іншій мірі. Здоровіше – швидше очищається від сміття, слабше – саме може перетворитися на смітник. Суспільне сміття не може підніматися без підтримки довколишніх. У здоровому суспільстві існують як моральні, так і правові засади, які гальмують таке сміття. Уже те, що у нас почали викривати Слюсарчуків (низький уклін журналістам!), може свідчити про початок оздоровлення нашого суспільства. Вперте відстоювання Слюсарчука працівниками міністерства освіти, дивна поведінка президента України щодо указу про Державну премію, яку присудили Слюсарчуку, тиск на журналістів, які розслідували діяння Слюсарчука, непрофесійна поведінка в історії Слюсарчука деякої львівської професури, якась аномальна поведінка бувшого голови ВАК України академіка НАН України В. Ф. Мачуліна (якого підвищили (!) по службі в НАН України – зараз він в.о. головного вченого секретаря НАН України), плагіат в деяких «творах» наших провідних політиків свідчить про протилежне – хворобу нашої керівної верхівки. Якась дивно-байдужо-кухонно-спостережлива поведінка суспільного загалу свідчить, що наше суспільство ще довго не оправиться від довготривалого нав’язування попереднім ладом свідомості покірного гвинтика.

Недавно зі статті Д.Мокрика «Освітні пригоди заступника Тягнибока. Сім запитань до Василя Павлюка» (http://zaxid.net/sea...>http://zaxid.net/sea...,b http://zaxid.net/hom...=1246798b) дізнався, що виявлено сім (!) працівників львівської мерії з фальшивими дипломами. До них долучився також заступник голови ВО «Свобода», голова економічної ради цієї політичної сили Василь Плав’юк. (Правда, появилось повідомлення, ніби фальшивість його диплома не підтвердилася і львівська міська рада висловила довіру Василю Плав’юку). Ще раніше в пресі публікувались повідомлення про фальшивість освітніх документів ряду політичних діячів високого рангу. А наукові ступені та звання деяких політиків вже стали притчею во язицех. Окремі з них були зловлені на банальному плагіаті. І все це пройшло для них фактично безкарно. Риба гниє з голови. Чи треба дивуватися поширенню таких явищ в суспільстві?

Восени 2009 року відбувся захист кандидатської дисертації працівником Центру математичного моделювання НАН України (м.Львів) Торським А.Р. за спеціальністю «Математичне моделювання та обчислювальні методи». Дисертація не пройшла потрібної дозахисної експертизи, зокрема, не було жодного наукового семінару, де б вона доповідалася (це – обов’язковий елемент захисту). На захисті членам спеціалізованої ради по захисту (і знову – у Львівській політехніці!) показали, що цілий розділ дисертації взятий зі звіту про науково-дослідну роботу, до якої дисертант не мав жодного відношення. Тобто – плагіат. Однак рада проголосувала одноголосно(!!!) за присудження наукового ступеня. Чому? Кажуть, тому, що головою ВАК України тоді був академік В.Ф.Мачулін (знову Мачулін!). Сам Торський – фізик за освітою. Експериментатор. Колись, ще замолоду, займався експериментальними дослідженнями, але до дисертації справа не дійшла. Пізніше займався виключно господарськими справами. І ось починають появлятися публікації з прізвищем також А.Р.Торського в дуже складній (точніше – в недоступній) для нього області математичного моделювання. Стандартний випадок – людину дописують до авторів роботи. Пізніше йому пишуть дисертацію. Він здає кандидатські екзамени (для цього треба лише мати достатньо грошей). Нарешті – захист. Працівникам Центру математичного моделювання було заборонено йти на захист, щоб сохрани господи не схвилювати А.Торського, який напевно вивчив напам’ять написаний йому виступ та відповіді на узгоджені наперед запитання. Після захисту А.Торський їде до Києва і миттєво отримує підтвердження. Чи не В. Мачулін постарався?!

Що в цій історії ще вражає. Писала дисертацію О.Ю. Чернуха. Вона ж виконувала роль наукового керівника А.Торського. Після захисту отримала підвищення по службі – стала керівником відділу. Сам А.Торський став заступником директора Центру математичного моделювання. Ще за якийсь час стає членом спеціалізованої ради по захисту кандидатських дисертацій (!) (в тому числі за спеціальністю «Математичне моделювання та обчислювальні методи») при Прикарпатському національному університеті (м. Івано-Франківськ). Воістину в Україні можна взяти цапа, написати йому дисертацію, захистити і зробити з нього вченого цапа! Така проворність і стає приводом для підвищення по службі (це і А.Торський, і О.Чернуха, і В.Мачулін з цієї історії). Цікаві принципи відбору кадрів!

Смію твердити, що покровителі А.Торського ще двадцять років тому не пішли би на таку аферу. Совість не дозволила б. Те, що вони це зробили, спостережуване мною відношення львівського науково-інтелігенського прошарку до цієї справи (ну і що?) свідчить про моральний занепад нашого суспільства.

Нещодавно переглядав книжку Личковського Е.І. та Пайкуш М.А. «Біофізика. Методичні поради, програми, методика розв’язування задач, контрольні завдання. (Навчальний посібник)», видану у Львові 2010 року. Зі здивуванням побачив там лабораторну роботу, яку я склав ще в 1993 році, і яка включена в книжку без жодних посилань. Це називається плагіат. Виникає думка: «А скільки там ще такого плагіату?» Ця книжка рекомендована до друку кафедрою біофізики, яку очолює доцент, кандидат технічних наук Е.І.Личковський, цикловою методичною комісією Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, Центральною методичною комісією. Їй дали позитивну рецензію два рецензенти. Зрозуміло, що ні члени циклової, ні Центральної методичних комісій, ні рецензенти напевно не знають походження матеріалу книжки. Про це може не знати і Пайкуш М.А., яка недавно працює на кафедрі. Однак завідуючий кафедрою безумовно це знає. Його плагіат підводить і всі ці комісії, і рецензентів.

Скільки таких історій можна назбирати в новітній історії України останніх 20 років? Згадаймо хоча б «захист» Нелі Штепи (і знову В.Мачулін! – див., напр. http://westua.net/ne...=10274, а також
http://www.youtube.c...</a> frameborder="0" allowfullscreen>, http://starlife.com....>http://starlife.com....).

Андрій Слюсарчук – класичний випадок прохіндяя. Він всесторонньо обдарований. Його діяльність – багатовекторна. Він проявив себе як актор (в російській Вікіпедії його трактують як шоумена), що вдає з себе лікаря, науковця, професора, шахматиста, запам’ятовувача цифр тощо; плагіатор, який списує чужі праці; ділок, який поставляє хлопчиків розпусним дядькам; контрабандист, який перевозить наркотики, тощо. Він добрий організатор (як тепер кажуть - менеджер). Володіє гіпнозом.

Уявіть собі, що він менш обдарований. Не хоче ставити рекордів запам’ятовування та гри у шахи, не лікує, не займається наркотиками. Скромно працює в якомусь ВУЗі чи науково-дослідному інституті, за відкати бере договори, за якими практично не треба звітуватися, торгує оцінками, за хабарі влаштовує на бюджетне навчання, тобто веде себе, як середній український інтелігент. Хто б його помітив серед тисяч йому подібних! Його підвели неконтрольовані амбіції. Бажання бути помітним, виділитися з маси. Перші успіхи, продажність навколишніх закрутили йому голову, вселили віру у власну удачливість та непомильність. Притупили пильність. Він переоцінив тупість і некритичність навколишніх. Він недооцінив прискіпливість деяких журналістів. Або може його здав хтось зі своїх.

Більш дрібні його побратими не пхаються до телебачення, не світяться в газетах, не претендують на рекорди. Вони тихо розмивають суспільну свідомість купленими дипломами, науковими ступенями, хабарами. Вони наочно демонструють молодим людям, що успіх в українському житті забезпечує не праця і талант, а хитрощі, зв’язки, продажність. Вони непомітно формують властиву їм суспільну мораль, мораль тихого гнилого болота. Їх не цікавить суспільство. Їх цікавлять лише вони у суспільстві. Що їм до того, що суспільство з такими принципами співжиття неконкурентноздатне серед розвинутих суспільств? Що молодь покидає його через неперспективність і дикі принципи співжиття? (І не тільки молодь. Див.http://maidan.org.ua...>http://maidan.org.ua/2012/03/hanna-sydorenko-pro-nabolile-abo-chomu-ya-hochu-emihruvaty/ або http://www.facebook....>http://www.facebook.com/hanna.sydorenko/posts/375097129176128 ) Більше того, вони створюють перепони поверненню цієї молоді, бо у ній їхня смерть (див. напр. http://ukrzurnal.eu/...>http://ukrzurnal.eu/... чи http://www.vox-popul...>http://www.vox-popul...).

Попри всі висловлювані в пресі претензії до президенства Ющенка, його роки не минули намарне. Суспільство відчуло свободу мислі і дій. Воно брало участь у чесних виборах. Воно дихнуло повітрям демократії. Воно борониться проти нав’язуваної зараз йому диктатури. Воно повинно стати громадянським. Тобто відповідальним за себе та відкритим. В цьому його порятунок. Саме на це спрямовані дії «ініціативи першого грудня», інтернетівського САМу та громадських організацій. У відкритому громадянському суспільстві слюсарчукам буде важко вжитися. Атмосфера несприятлива.

Василь Кондрат bb

Ганна Сидоренко: Про наболіле, або чому я хочу емігрувати

http://maidan.org.ua... title='Публікації від sean'>sean | 11 березня 2012

http://maidan.org.ua...>http://maidan.org.ua...b

http://www.facebook....>http://www.facebook....b

Все, що я зараз викладу — не результат моментального “озаріння”, а узагальнення спостережень та роздумів останніх років.

Отже, думаю, ні для кого вже не є секретом, що Україна — відстала у всіх відношеннях країна. І такою вона ще довго залишатиметься. Боюсь, що протягом мого життя нічого суттєво не зміниться.

Чому? Для цього є багато причин. Спробую описати основні наші біди.

1. Лицемірство. Воно пронизує все — від побутових, сімейний стосунків до найвищої політики. Ми просто не вміємо говорити правду. Ми намагаємось маніпулювати всіма, хто нас оточує. Ми стидливо уникаємо назвати гімно гімном, негідника негідником і цей логічний ряд можна продовжувати до безкінечності. Повторюю, це стосується не тільки президента або чиновників. МИ ВСІ робимо це постійно, іноді щохвилини.

2. Марнотратство, марнославство. Ми такі бідні, такі бідні. Але, мабуть, жодна нація у світі не гульбанить так як ми. Скільки у нас свят? До радянських додалися незалежницькі та релігійні. Причому у Західній Україні це взагалі доведено до абсурду — крім перерахованого, тут ще святкують все можливе та неможливе з церковного календаря — всіх василів, петрів, романів, іванів, петрів і павлів, анн, тетян, марій (кількість прямує до безкінечності, скоро на рік лишиться 2-3 робочих дні). Додаємо ще безкінечні родини, bхрестини, весілля, поминки.

А тепер ще згадаємо скільки за ті свята вижирається (не можу сказати “виїдається” – нормальні люди стільки не їдять) та випивається. Хоч комусь у голову приходила ідея взяти калькулятор та уважно bпорахувати, скільки грошей при цьому спускається в унітаз? І не забути додати витрати на лікарів потім, причому у довгостроковій перспективі. А найголовніше, що все це свинство голосно іменується “родинними/сімейними цінностями”.

Про “потреблядство” і любов до шопінгів навіть починати не буду.

3. Націоналізм, патріотизм (називайте це як завгодно, головне суть). Наша показушна “любов до вишиванок/борщів/неньки-україни” не дає нам та наступним поколінням рухатися вперед. Чому показушна — тому що, коли насправді люблять, то намагаються зробити все, щоб об’єкт цієї любові розвивався і був щасливим. Всі інші види та підвиди любові — збочення. Може тому ми не вміємо любити одне одного, тому українські батьки постійно морально ламають своїх дітей об коліно і т.д.

Насправді, нам майже немає чим гордитися. Ми загрузли у своєму консервативному болоті у той час, коли інші народи пішли далеко вперед. Поживши в інших країнах, починаєш розуміти, що цивілізаційно Україна застрягла десь у ХІХ ст. Але більшість тих, хто їде за кордон, помічають тільки зовнішні відмінності, такий собі “євроремонт”. Але різниця між нами та ними — не тільки у купівельній спроможності та відсотках на кредити. Вона — ще й у пресловутих цінностях — довірі один до одного, взаємоповазі, правовій та громадянській свідомості, толерантності. Вийдіть на вулицю та подивіться на співгромадян — у більшості з них є хоч щось з цього? Можете навіть не виходити — погуляйте соціальними мережами.

У мене всьо чи майже всьо. Бо на разі я обираю нову країну для проживання. Причому на моє рішення цим зайнятись вплинула не стільки політична та економічна ситуація, скільки вищевикладене.

https://www.facebook... title='Джерело'>Джерело

Василь Кондрат

Роздуми над трагедією Іваньків

Цю місцевість донині називають Іваньки. Вона лежить на межі Сокальського і Жовківського районів, біля села Діброви. А до другої світової війни з такою назвою там віками існувало і жило за своїми віковічними традиціями невеличке українське село. Та прийшло воєнне лихоліття і смертельний тягар опустився на це село. Московсько-більшовицькі загарбники стерли його з лиця землі. Сталося це 28 серпня 1944 року. Тоді ж сатанинським нищівним смерчем людиноненависна сталінська воєнна машина просунулась всією Львівщиною, знищуючи вогнем села, розстрілюючи їх мирних жителів, не оминаючи і дітей колискового віку. Так в тому часі зазнали нищівного нападу села Зубейки, Пирятин, Купичволя, Синьковичі, хутір Бродюки та згадані вище Іваньки і цілий ряд інших.

Страшні картини того пекельного видовища, що незагойним болем вкарбувались в дитячу пам’ять, донині тривожать душу, не даючи про себе забути. Ось як це було. Великий загін червоних ординців вривається в село. Люди, в передчутті лиха, завчасно покидають оселі і скриваються в найближчому лісі, спостерігаючи з поміж дерев за всім, що діється. Раптом, майже в одночасі займається все село. Велетенські вогненні язики, чорні клуби диму, ворожі постріли, рев конаючих у вогні тварин і людський стогін змішуються у якусь незбагненну пекельну стихію, якій, здавалося, немає кінця ні на землі, ні на небі. Підняті у висоти силою нагрітого повітря вогняні ватри закривають все небо і летять на далекі кілометрові відстані, падаючи загрозливо на стріхи сусідніх сіл. А ми діти як і дорослі в якомусь незрозумілому оціпенінні, з закляклими устами дивимось на ту страшну кончину своїх осель, на те, що було таке близьке і до крові рідне, а зараз має зникнути – навіки зникнути. Це ? на все життя.

Але ворог, прагнучи більшої крові, на цьому не зупинився. Відійшовши з цього пожарища, почекавши коли люди під вечір повернуться на свої покійні обійстя, перечекавши ніч, вдосвіта він знову напав, надіючись захопити людей сонних. Але хто тоді спав?! Важкий стогін блукаючих людських силуетів поміж купами палаючого ще жару наповнював тугою і безсонням ту ніч. Так ми знову завчасно почули небезпеку і вже під свистом куль, падаючи і піднімаючись бігли до свого лісового захистку. Не заставши людей на погариську, ворог почав облаву в лісі. Три доби наш невеликий гурт дітей і матерів пролежав у багні, де єдиною поживою для малюків була рання роса з листочків дерев. А дальше?...Сльози за загиблими, прощання з рідними вуглинами і пошук притулків у сусідніх селах.

Усе це вже ніби далеке минуле. І хто тепер, з відстані часу може виміряти глибину того людського страждання від втрати рідних, від розлуки з тим найріднішим клаптиком землі, від того ще не зовсім тоді збагнутого почуття, що так раптово впало на голови іваньківчан – почуття вигнанця, безпритульного. А ось ступаючи сьогодні на цю обвуглену землю, що вже перетворюється на лісові зарості, я свердлю свій розум впертими роздумами – чому тут пустирі, а не ошатні обійстя, що дихають предківським духом і живим щебетом малюків?! А чому уже в час нашої державності такі пустирі появляються у всіх наших ще живих селах, а люд уже ніби і добровільно, але таки стає вигнанцем зі своєї землі, розбігаючись на всі чотири сторони світу, шукаючи кращої для себе долі, а інша його частина деградує, заливаючи свою свідомість оковитою. Чому?! Одвічний український хлібороб, який понад усе любив землю, тепер поставлений в такі умови, що мусить її зрікатися?. А що чекає українську землю в лещатах її нинішньої приватизації? Така ж доля як і українських заводів, але земля – це Україна, держава!? Отак і залишимось без своєї землі. Ось яким чином, без пострілів, можна завоювати державу. Ці нинішні пустирі, ті з воєнного часу, як от Іваньки, чи пустирі голодомору 33-го, що це?... якась випадковість? Ні – це планомірна агресія на винищення українського народу. Тоді робилося мілітарними силами, тепер мирно. А все це робота однієї руки, яка віками (і сьогодні) прагне загарбати Україну, знищити її як націю, використовуючи для цього всі можливі важелі: економічні, політичні, релігійні. А хіба не є доказом дії цієї руки нинішні часті рейди в Україну найвищого сановника московської церкви, патріарха Кирила з його новою імперською доктриною «Руского міра». Що це, прищеплення віруючим високих засад християнства – любові до ближнього? Ні, ? це намагання відновити імперію де не буде уже України з її національною церквою, мовою, культурою, а буде «Рускій мір», яким буде правити божество з московського кремля, насаджуючи свою форму православ’я з печерною ненавистю до інших конфесій. Не будьмо наївними, затурканими християнами! Уміймо відрізняти, за євангельською притчею, зерно від полови, бо тут уже не про полову йдеться – це страшніша загроза, здатна знищити все зерно. Дуже прикро, що це робиться з поблажливості нашої влади. Хоча все це ми бачимо, обурюємось, звичайно не на себе, на владу, але… мовчимо!? Дозволяємо п’ятій колоні розперізуватися у своїх замашках на знищення української державності. Нарікаємо, що влада не українська, а обрати українську не можемо. Покірно сприймаємо все, що чиниться з волі такої влади. І це вже історичне, наше. Хоча ми і чинили опір, боролись впродовж довгої історії, але завжди ворог чужинець вирішував нашу історичну долю, яку ми так любимо оплакувати, шукаючи винних (тільки не у себе), розчаровуючись в сенсі своєї боротьби, волаючи словами Великого Тараса: «За що боролись ми….»..

Чому?!

Здається маємо свою державу, свої віковічні державні символи, а що з цього? Тотальна роз’єднаність суспільства – незліченна кількість ворогуючих між собою партій, конфесій, сект, які вибивають із свідомості українця Дух Єдності, почуття господаря на своїй землі, роблячи з нього заробітчанина, батрака. То ж як при такій «єдності» можна збудувати національну державу? Ця батрацька психологія вбита нам у свідомість за цілі минулі невільні віки, дає про себе знати і нині. Служіння чужинцеві заради власної наживи, поклоніння перед чужими релігіями, чужими ідеологіями ? всім цим просякнуте нині наше суспільство, захлинаючись в хабарництві, корупції, бандитизмі і це, в першу чергу, на всіх гілках влади. Немає відповідальності за свою державу, свою землю, ? аби тільки для себе. І що маємо?. Знищені заводи, розкрадається земля, вирубуються ліси і це таки руками українців, нашими руками, але керують, користають чужинці і помагають їм наші яничари. А що чекає Україну в найближчому майбутньому – наших дітей і онуків? А де провідна верства нашого суспільства – національно свідома інтелігенція?! Національно свідома?! ЇЇ невелика горстка, а вся решта заклопотана своєю кар’єрою, байдужа до великої ідеї державотворення і саме в її середовищі найбільше культивується хабарництво, корупція.

То що,опускати руки? Ні! Нам треба твердо собі закарбувати і усвідомити, що за землю-Україну, якою нас наділив Бог відповідаємо ми ? Українці. І також усвідомити цілим суспільством слова нашого церковного гімну: «В єдності сила народу, Боже нам єдність подай.». Тож Єднаймося – культурно, релігійно і політично, і тільки на національному ґрунті! Тільки так ми зможемо стати міцним народом, розвиваючи власну економіку, свою національну культуру і релігію. І хай наша історична пам’ять, пам’ять трагедії Іваньків і минулих наших трагедій, а також і перемог міцно стукає у наші голови і пробуджує в нас почуття Українського громадянина-патріота. Громадянина, який думає і дбає, в першу чергу, про свій народ, свою землю, свою державу і несе за неї відповідальність перед світом і Богом.

2 жовтня 2011 р. о 14, 00 на місці колишнього села Іваньки відбудеться посвята братської могили воїнів УПА і каплиці збудованої в пам’ять загиблого села. Візьмімо участь у цій значимій, духовній місії!

Стефан Гарань, колишній житель Іваньків.

Василь Кондрат

http://www.day.kiev....>№85-86, п'ятниця, 20 травня 2011

http://twitter.com/#... target='blank'>http://www.facebook.... target='blank'>

Художник із космосу

Іван Марчук відсвяткував 75-річний ювілей

Оксана ПАХЛЬОВСЬКА

Що бачило і що запам’ятало суспільство за ці останні дні? Тижні?.. Місяці?.. Руїну, вандалізм, брутальність, провокації, інвективи, бруд. Повернення кривавого прапора над Україною і битву мордоворотів у серці Галичини. Суспільну полеміку: чи вслід за псевдопатріотами російськими не поступили на кремлівську зарплату псевдопатріоти українські. П’яні убоїща громлять музей Ольги Богомолець у Радомишлі, зведений камінчик до камінчика зі звалища, на яке перетворили славетну папірню ХVІІ ст. влади радянські й пострадянські. До бандитських і чекістських серіалів на телебаченні додалися не менш захопливі спектаклі авторства то ГПУ, то СБУ, то МВС: військові персонажі ганяються за опозицією, за істориками та письменниками, за ректорами університетів. Зрештою, навіщо й голосування ВР за червоний прапор, ні до чого й підпис Президента. Цим прапором уже давно вимахує над Україною в ритмі «Мурки» воскреслий з недотлілої радянської історії сатана, тим образливіший через свою впізнавану нахабну пику нестаріючого шарікова.

Але в рознесеній по кишенях олігархів країні все одно весело. В літературі тріумфують діти клоаки. Громогласні «противсіхи» протестують проти існуючого порядку речей алкогольними турами і міньєтами в криївці. «Остання барикада» — коктейль. «Кров москаля» і «кошерне сало» — меню. У росіян теж «любимая игра — убить хохла». Все — гра, все — «нестерпна легкість буття», майже за Кундерою. На Черкащині спаплюжили пам’ятник Хмельницькому, у Харкові з пам’ятника незалежності збили тризуб, у Сумах на мечеті намалювали свастики, у Харкові мечеть підпалили, а в Дніпропетровську сплюндрували пам’ятник жертвам Голокосту... У віртуальному просторі блукає ксенофобський спам. Це всього лише за кілька днів після 9 травня. Але байдуже: у відеократичному світі все, що сталося сьогодні вранці, забулось до обіду, а що сталося позавчора, ніколи більше не пригадалося. Відтак не дуже кому й цікаво, що станеться завтра. Сказано: «Любіть Оклахому». Так і вийшло: всі люблять умовну Оклахому. І — від російського шпигуна до українського постмодерніста, від бомжа до міністра не люблять реальної України.

Тому мало кому й пригадалося, що у ці травневі дні ювілей одного з найбільших художників не лише України, а й Європи і, напевно, світу: Іванові Марчуку 12 травня виповнилося 75. Але хіба рідна Тернопільщина відзначила. Та ще Укрпошта випустила художній немаркований конверт з картиною «Пробудження», на якому 12 травня у Києві та Тернополі відбулися пам’ятні спецпогашення. Це та його прекрасна Україна, що пробуджується від заціпеніння, повертається до життя у тріумфальних тонах золотої блакиті.

А тим часом художник говорив у недавньому інтерв’ю: «На цій території ніколи не проростав нормальний талант, бо держава є його могильником». І ще: «Наші керманичі весь час повторюють: будуємо Україну, а насправді вибудовують якусь псевдодержаву з її попсовістю. Одне слово, це могильник унікальних людей, могильник людей талановитих і могильник усього прогресивного та неординарного».

Поп-совість є. А совісті — немає.

Художник повернувся з Америки. Повернувся для того, щоб сьогодні сказати: «Бо я свого часу повірив, що повертаюся у незалежну, вільну Україну. Мені не можна було вертатися». В Австралії впродовж 12-ти років був рай для художника — виставки, цікавість, умови для роботи. Простір. Свобода. Дихання. Повага до особистості. Повага до творчості. І в Америці шалено працював — за один рік написав понад дев’яностно картин. А тут: «Я вже десять років в Україні. Хоч це десять років нервів, десять років негативу. І те, що я працюю, то це винятково для себе, щоб не збожеволіти». З чого складаються дні? «У мене є оте дурне радіо, яке щогодини дає новини. А я щогодини їх чомусь слухаю. Коли я вже тут живу, це моя хвороба, це мій наркотик. Я не можу відгородитися від суспільного життя. (...) Усе, що навколо відбувається, відбивається і на мені. Як починається мій день? Дорогою до студії я купую кілька газет. (...) Ні, я не є фанатом якоїсь однієї думки чи політичної течії. Я беру різні погляди, а потім сам виводжу певну лінію. А от усі поразки держави сприймаю як власні. На жаль».

Згадую вісімдесяті, приголомшливе відкриття: Господи, в нас є такий художник?! Всі шістдесяті в нас його відбирали — заборонами, неможливими умовами для праці, забуттям. Ще й в момент агонії системи, пам’ятаю, сильно критикували Марчука за песимізм: що це за кольори такі, занадто похмурі, песимістичні — за такої сонцесяйній радянській дійсності!.. В ті часи так багато картин (десятки!) порозгублювалось, — і як це пережити художникові?! «Бо я був за бортом, під пресом, і за найменшої нагоди намагався презентувати свої твори, щоб мене хоч десь побачили, дізналися. Тому давав їх вивозити акторам, митцям, які мали можливість бувати за кордоном чи хоча б організувати якусь виставку в Москві чи деінде».

А сьогодні про свої картини: «Треба все це розвіяти по світу, бо тут воно нікому не потрібно».

Це все цитати — з одного тільки інтерв’ю¹. Вчора — переслідування, заборони, замовчування, забуття. Незнаний Марчук — як забуті, перекреслені, незнані і його вчителі — видатні українські художники європейського спрямування Роман Сельський, Данило Довбушинський, Карло Звіринський. Двічі Марчука не прийняли до Спілки художників. Його звинувачували в «націоналізмі» й «формалізмі» — як, зрештою, всіх шістдесятників (художника переслідували, зокрема через підписання листа на захист російських дисидентів Юлія Даніеля та Андрєя Сінявського). Тож у реальності ніби й не було Марчука: виставкові зали, заповнені мальовидлами вождів революції, доярок і пролетарів. Перші виставки — з циклу «Голос моєї душі» — відбулися в 1979—1980 роках у Москві, — тоді в Москві була парадоксально менш задушлива атмосфера, ніж у Києві. А на першу свою виставку в Києві художник здобувся аж у 1990-му році... Коли вже мав за п’ятдесят. І попри все: «Мене не торкнулися часи застою. Я давно зрозумів, що мій особистий день праці — це найбільша цінність, яку дарує людині життя».

Сьогодні, коли Міжнародна академія сучасного мистецтва «Рим» прийняла художника до лав «Золотої гільдії» (а з усього світу там заледве півсотні митців!) та обрала його почесним членом наукової ради Академії, коли Марчук фіѓурує в британському рейтингу «100 геніїв сучасності», йому все одно немає місця у себе на Батьківщині. Картини складені в майстерні абияк за браком місця. Була б це цивілізована держава — влаштувала б десять виставок по світу, адже в Марчука — понад чотири тисячі картин, щонайрізноманітніші грандіозні цикли — «Голос моєї душі», «Пейзажі», «Цвітіння», «Кольорові прелюдії», «Портрети», «Експресії», «Шевченкіана» («ми живемо під єдиним батьківським дахом, який зветься Шевченко» — каже художник), «Абстрактні композиції», «Біла Планета», «Виходять мрії з берегів», «Погляд у безмежність»... Цивілізована держава видала би альбоми, що були б мистецькою візитною карткою країни.

Натомість немає навіть постійної майстерні-музею Марчука в Україні. 2004 року був закладений фундамент музею на Андріївському узвозі. Так і не побудований. В дитинстві не міг мати альбому — перший альбом подарували, коли вже був підлітком. І сьогодні теж немає того, що необхідне художникові. Вчорашній президент обіцяти обіцяв, але далі слів проект не пішов (чи правда, що ви знайомі з таким-то президентом, питали кілька років тому Марчука. Ні, відповідав, то президент знайомий зі мною). Та й Андріївський узвіз тепер — не український Монмартр, а стовковисько рейдерів, що відбирають у художників майстерні. Пірати штампують копії марчукових картин, продають на Узвозі і деінде.

І по стількох роках, по такому своєму стражденному паломництві художникові лишається сказати: «Геніальність, титули, звання — мене не цікавить. Те, що маємо справжнього, не хочемо відкрити світові. Мені лише дуже болить, щоб усе було доступне людям. Але що я тут можу зробити? Це проблема влади. А вірніше псевдовлади, яка не хоче бути кращою, не хоче показувати себе, свою Батьківщину світові з ліпшого боку. Те, що маємо справжнього, ми не хочемо відкрити закордону. Я вже впродовж багатьох років багатьом міністрам культури пропоную: «Ви ж хочете створювати позитивний імідж України, я даю вам свої роботи — везіть по Європі». Але жодної відповіді. Сам же я їх повезти не можу, бо потрібна ціла купа дозволів і т. п. і т. д. Мертва зона якась. Тому повторюю — це могильник для унікальних людей. Могильник для талановитих людей. Могильник для всього прогресивного. Залишилося ще землю продати — і все».

Так бачить Україну, так бачить світ людина етики, людина, яка ще дитиною мала в собі цю етику стосунку з землею, з природою. Розповідав, як хлопчаком дістався був до воронячого гнізда і його сколошкав. І від того почувався винуватим усе життя не перед ким, а перед вороною. Чи ж би та ворона його пам’ятала, а він її — так. Усе ту ворону малював... Ніби вибачався. А тут не вороняче гніздо, а державу розорили — і нічого...

А що далі? Чи матиме ця держава перспективу? Марчук коментує — без ілюзій: «Треба найперше не красти, а по-друге — не ворогувати. А тому треба, щоб прийшли китайці, малайці, африканці, а найкраще — щоб прийшли німці. Німці не дадуть погано жити, бо вони не дадуть красти. Вони просто зароблять чистою своєю працею. А українці ніколи не зможуть управляти державою. Бо Бог дав українцям рай, але забрав розум». І кому в попсовій державі, керованій шулерами і «кровосісями», в попсовій культурі з її алкогольними угарами і невротичними заздрощами потрібен той, хто так просто і жорстко, майже по-протестантськи почуває себе на світі: «Про свята ми не говоримо, у мене їх просто немає. Усі дні у мене однакові. Якщо я малюю на Різдво, то я Божу справу роблю. Коли хтось п’є, гуляє, то я працюю. Відпочивати я взагалі не вмію».

Роки спливають. «Доля країни — моя хвороба. (...) Хотів би так, аби хтось мене вивіз звідси до нормальної країни і дав пожити спокійно, але нема такого». Як сумно читати такі слова. «Хотів би втекти, але не можу»². Боролися за свободу, вірилось у свободу — а потім її знову відбирали. Не раз і не двічі. І знову відберуть.

Але думають, що відберуть. Над Митцем жодна політика не владна. Марчук — «це планета, яка крутиться тільки навколо власної осі, і нікуди вона зі своєї орбіти не зійде». Його природний простір — як у Бога — небо: «Якби сказали небо розмалювати і дали б на це кілька тисяч років — розмалював би — і ніде не повторився б!»³.

«А ще у вас багато оголених дерев», — казала журналістка у цитованому інтерв’ю. «Це тому, що в мене нерви оголені», — відповів художник.

Ці нерви — як струни Всесвіту в його картинах.

Каже, що збирається в Чорнобильську зону: «Хочу зробити цілий цикл із цієї скривдженої землі». Вже написав трагічні його видива: «Акорди Чорнобиля», «Пересторога», «Балада про чисті води», «Постскриптум до Червоної книги», «Чорнобильська Мадонна».

Марчук — магнетичне взаємне перетікання світла й темряви, свідоме й інтуїтивне порушення перспективи і пропорцій, застигла нерозпруженим клубком симфонія переплетених ліній, сюрреалізм і реалізм у такому природному синтезі, що це вже творення якогось позаземного світу. Конкретні образи з містичною підсвіткою і абстрактний візіонаризм, але з прокресленими судомами реальності. Чіткий контур — і водночас плетиво нерозв’язних ліній. Часто картини називаються «Розірвані струни», «Музиканти», «Кольорові прелюди», «Реквієм», «Затихлі струни», «мелодія», «симфонія», «сюїти», «ноктюрни»: як і належиться модерному живопису, тут є синтез живопису і музики. І те велике червоне яблуко на снігу серед маленьких хат, і епічні груші, що спокійно спочивають на березі ріки, і ті високі старі, що — мов тіні — попримерзали до тих своїх менших від них хатин, і ті святі й мислителі, крізь яких прозирає есхатологічна порожнеча світу, — все це стереоскопічна орфічна символіка всього живого і сущого.

Дерева, люди, звірі, птиці, сни — трансцендентна круговерть конкретних пережитих смислів. Марчук любить зиму — туман, паморозь, іній... Здається, торкнешся картини — і свіжо відчуєш холод. Ніхто не дізнається, як він малює ті картини. Як батько-ткач у тернопільському селі ткав нитку, так син «пльонтає», як каже художник, тисячі ниток незримого космічного полотна. Не в техніці справа. Ці картини наснилися — й постали. Апокаліпсис і ноктюрн, пластика молитовної тиші, аскеза і вибух життя. А потім — квіти, квіти, квіти — найнеймовірніших форм і кольорів. Квіти космічні, ростуть на іншій планеті. Замерзлі кольори стали монохромною гамою в сюрреальних пейзажах «Білої Планети-1», «Білої Планети-2»... «Я пишу все для райської цієї планети, але живу у пеклі». І Шевченків «Кобзар» в оформленні Марчука — люди зі знятою шкірою, люди, сплетені з оголених нервів і сухого гілляччя, тіні «на нашій, не своїй землі». Загалом ті його старі — це есхатологічний образ Голодомору, — задовго до того, як до цієї теми звернулись історики.

А потім раптом — умовність, не люди — пересотані кольором постаті. Кубічно розколоті лики музикантів з розбитими інструментами, з затислими на них пальцями Паѓаніні. А далі знову — абстракціонізм, «Четвертий вимір» — з хаосу народжується смисл, розщеплена матерія розгортається ламаними лініями і каскадами кольорів. На відміну від Джексона Поллока з його експресіоністичними абстракціями, де вичахла стерильна матерія, в Марчука матерія, що протестує, вивільняє себе з себе, творить і перетворює...

Марчук — художник перехідних станів. У нього ніч на зламі світанку, внього вечір зберігає тепло дня. Не літо, а «Кінець літа». Звідси це містичне світло, загадковий ефект його таємничої техніки: поглядом «обживаєш» картину, а від неї проміниться мінливе рухоме світло. Його темпера мерехтить і вібрує — бо це внутрішнє космічне світло, запалене Богом всередині його заворожених пейзажів, гостроликих апостолів, інопланетних квітів, занурених у таємні пульсації буття жінок.

Прийшли в його творчість і філософи: «Секрет життя», «Мислитель», «Два філософи», «Де ж істина?». Таємничі персонажі, що живуть своїм мовчазним, посвяченим у лиш їм одним приступні таємниці, крізь їхні думки пробивається світло пророчої свічки, видовженими пальцями вони вичакловують сенс із цього абсурдного світу. «Я мріяв через мистецтво підняти зір людини до неба і показати їй осяйний лик неперебутнього», — казав художник.

Марчук починав з «Голосу моєї душі», а нині пише — «Погляд у безмежність». А зрештою, одна безмежність продовжує іншу. Було дитинство в селі на Тернопільщині, де фарб не знайти, то почав малювати квітковим соком — з блакитних і жовтих квітів робив акварельку для українського прапора. Було мозаїчне панно — іконостас «Ярослав Мудрий» та «До далеких планет» — в Інституті теоретичної фізики АН УРСР у Феофанії. Було життя скрізь по світу — і в самому центрі Манхеттена. Хлопчак з тернопільського села, що чарапкався по деревах видирати яйця з воронячих гнізд, бо не любив ворон, Марчук бачив, як падали Манхеттенські вежі — на тлі спокійного неба хмарочоси складалися, мов карткові будиночки, і стогнала земля. І сказав про це коротко і пророчо: «Ті будинки-близнюки видалися мені двома великими сірниками»⁴. З тих есхатологічних сірників постала Велика Світова Пожежа.

А потім знову — по всьому — Україна. Пішки ішов від Трипілля до Канева — шукав собі пристановища після Манхеттена. Знайшов — бо, кажуть, у дворі хати росла якась особливо покручена стара яблуня. Вона його й покликала. Знайшов, бо поруч — вода. Щоб з порогу малювати простір. Щоб тримати вранішнє сонце в долонях. Щоб — як «хіндуси» у священну ріку Ганг — вступати у святу ріку Дніпро...

Марчук — характерник, щезник, був і зник, пішов малювати. Дім художника — мольберт. «Бог прив’язав мене до мольберта».

Художник повертався не з Америки, а з космосу. І не в Україну, а в космос своєї душі. Душі «вільного мандрівника, прикутого до мольберта».

Світ — «моя палітра і моя майстерня. Доки житиму, йтиму вперед — зупинки не буде. У цьому весь я».

Свобода — це стан душі, каже Марчук. Бо він написав безліч картин. І одну-єдину — Всесвіт, підсвічений пензлем в його руках.

ДУМКА

Cергій ЯКУТОВИЧ, художник:

— Іван Марчук — видатна постать української культури. Художник непростого життя. Та все ж щасливий. У нього — талант. Божа іскра. А тоді, як писала Ліна Костенко, «...митцю не треба нагород, його судьба нагородила. Коли в людини є народ, тоді вона уже людина».

Марчукова творчість — безмежна. За кількістю створених робіт. Тематикою. Його картини — філософсько-композиційні. Я Івана, що називається, сприймаю цілком. Раннього, пізнішого, сучасного. Коли йому не дозволяли виставлятися, я оглядав Іванові роботи на закритих виставках. Ще тоді мене вабили оті його філософські роздуми на полотнах, про які, власне, вже йшлося, і метафоричність. Кажуть, в Україні багато талантів. Але мовчать про несприятливі умови для їхньої реалізації. Радий, що майстру це таки вдається. Попри все! Він не чекав прихильності долі, просто малював і шукав можливості показати себе світові. Врешті — знаходив. Бо сказано: хто стукає, тому відчинять... Геніальному митцю час від часу треба чути, що він саме такий — геніальний...

Я вітаю Івана Марчука із 75-літтям! Тішуся, що живу з цим Великим художником в один час!

¹ Іван Марчук: «На цій території ніколи не проростав нормальний талант, бо держава є його могильником» http://www.golos.com...=225629 (Інтерв’ю: Марина Кривда).

² http://golosna.ucoz.....

³ Іван Марчук: «Я міг би розмалювати небо і не повторитися» [Інтерв’ю: Л. Островська, Г. Саловська]. — Вільне Життя плюс. — 2009. — № 37 (15045), 15.05; http://vilne.org.ua/...=com_content&view=article&id=314:marchuk&catid=8:almanah&Itemid=5.

⁴ Іван Марчук: «Не можу погодитися, коли мій портрет Ющенка інтерпретують як пророцтво Помаранчевої революції й особистої драми Віктора Андрійовича...» [Інтерв’ю: Л. Журавльова]. — Дзеркало Тижня. — 2005. — № 39 (567), 8—14.10; http://www.dt.ua/ 3000/3760 /51428/.

Василь Кондрат

17.05.2011

Як нині збирає віщий совок

Валерія Новодворська

«Хай квіти зів’януть, щоб кулемет не заіржавів» – цю западенську приказку часів ОУН – УПА, Степана Бандери і Романа Шухевича не завадило б засвоїти тим провокаторам із Севастополя та Одеси, лужковсько-рогозінським вигодованцям, які на московські долари відправились до вільного антирадянського Львова (тобто до західного монастиря) зі своїм запліснявілим статутом, що складається зі сталінських портретів, крадених георгіївських стрічок і серпасто-молоткастих шмат.

Як завжди, провокатори вибрали добрий час: 9 травня, свято фронтовиків, які ризикували життям і які згадують молодість, товаришів і «битви, де разом рубались вони», – але й улюблений день мародерів, які задарма до них примазались, які не воювали ані дня, часто і народилися після 1945 року, навіть мізинця собі не вкололи заради Батьківщини, які вирядились як ворони в павине пір’я, у символіку георгіївських кавалерів (ще б собі з марципану ордени поробили), які волочать по Червоній площі іржаві балістичні жерстянки і лупають очима на салют, як на ярмарковий феєрверк.

Нема їм числа – від паскудників-телеведучих до Путіна з Медведєвим, які начепили георгіївські стрічки і дорвались до щорічного піару на костях 27-и мільйонів загиблих у ту війну. А ще додайте до них совків, які втерлись у нємцовську «Солідарність» і напали з прокляттями на Миколу Храмова, справжнього антисовєтчика і дисидента, тільки за те, що він справедливо помітив (відразу за блискучим журналістом і одним зі стовпів дисидентської спільноти Олександром Подрабінеком), що 9 травня нам немає чого святкувати, святкують його одні тільки невігласи і тупі вічно радянські громадяни.

День 9 травня – корпоративне свято фронтовиків (мінус вохра, «Смерш» та НКВД). Відчепіться ви від них, цивільні, немуштровані, тилові щурі з чужими стрічками, вас на передовій не стояло і в окопах не лежало. Спочатку повоюйте (тільки не в Афгані, не в Чечні, і не в Грузії), а потім поговоримо. Я також ветеран війни проти тоталітаризму зі стажем 43 роки і навіть з орденом за це від Литви. Ми теж воювали, я та мої товариші-дисиденти, і багато полягло в бою. Так, ми програли війну, ми не змогли звільнити Росію від СССР, але хто посміє за це кинути в нас камінь? Ми теж ішли на смерть, і в нас також є свої корпоративні свята: 21-ше та 22 серпня – дні революції 1991року, і 4 жовтня – день падіння радянської влади. Ми ветерани програної війни, і як же нам не зрозуміти і не вшанувати фронтовиків 1941-1945 років, які свою війну також програли!

«Скажите нам, чтоб больше не будили, и пусть никто не потревожит сны…. Что из того, что мы не победили, что из того, что не вернулись мы!» – писав Йосип Бродський.

Павло Коган, Михайло Кульчицький, Борис, якого зіграв Баталов у фільмі «Летять журавлі», ополченці, які захищали Москву, солдати з Брестської фортеці, Віктор Некрасов, Василь Биков, В’ячеслав Кондратьєв, Василь Гроссман, Юрій Левітанський – усі вони, живі й мертві, хотіли, щоб було якнайкраще, а вийшло як завжди. Для своєї країни вони нічого не зуміли зробити, вона згнила у сталінському концтаборі, Східну Європу, країни Балтії, Західну Україну і Західну Білорусь, нещасну Бессарабію – нинішню Молдову – з їх допомогою взяли в ярмо і загнали в комуністичне стійло. А Німеччину перевиховували і робили просунутою демократією Великобританія та США. Свою ж частину Німеччини ми зробили філією свого ГУЛАГу. Так що всім нам, не фронтовикам, 9 травня пристало не влаштовувати салюти, а лити сльози. Адже ж ми програли не тільки свою війну, але й своє життя, своє майбутнє.

Звичайно, воювати з Гітлером – це правильно і похвально. Але воювати зі Сталіним також було правильно і гідно вічної пам’яті. Тут усі ветерани рівні: і ті, хто брав Берлін, і ті, хто пішов у РОА, до Власова. Знову ж таки має рацію Коля Храмов. І якщо у Власова в Маніфесті були погані рядки, то й Червона армія мала маніфести зовсім не кращі. А радянський гімн звучить набагато гірше гімну РОА. І якою ж завидною є доля українських патріотів (у нас їх охрестили націоналістами), які в лавах ОУН і УПА під національними знаменами воювали і з фашизмом, і з більшовиками!

Нам навіть 8 травня нема чого відзначати. Світ тихо і мирно святкує закінчення Другої світової війни. А для нас вона й досі не закінчилась. Росія – останній агресор, останній захисник пакту Молотова-Ріббентропа. Ріббентропа давно повісили і поховали, а ось Молотов воскрес у Примакові, в Лаврові, в Путіні й Медведєві. Ми продовжуємо окупацію Молдови, тобто Придністров’я, Грузії, себто Самачабло (Південна Осетія) і Абхазії, японських островів, частини фінської та естонської території.

І зовсім смішно, коли ми вимагаємо у день 9 травня подяки і аплодисментів від поневолених нами народів: українців, естонців, литовців, латвійців і молдаван. Для них цей день – день національної трагедії. І для Грузії з Чечнею – також. Цього дня за ними остаточно зачинились двері радянської клітки і вони стали рабами Сталіна і НКВД. НКВД, остаточно розв’язавши собі руки, зі свіжими силами зайнявся каральними операціями проти українських та литовських повстанців. Читайте Солженіцина і Леоніда Бородіна! Дивіться фільм «Вишневі ночі»! Західна Україна воювала до 1956 року, западенці йшли до ГУЛАГу цілими регіонами. А провокатори із загону «Москва-Севастополь» притягнули їм червоні прапори і сталінські портрети, розраховуючи на те, що у звалищі затопчуть кількох ветеранів і можна буде покричати на владу.

Партія Олега Тягнибока «Свобода» дуже виросла в моїх очах. Вона і львівські міські органи відстояли національну гідність. В Україні участь у торжествах на честь 9 травня (так само, як у Молдові, Грузії, країнах Балтії та Східної Європи) – знак національної зради. І георгіївські стрічки з червоними прапорами – також.

А російський консул мене просто потряс. Справою дипломатів є гасити конфлікти, не розпалювати їх. Відкликати б його і відіслати прямо в Мекку. Нехай там палить Коран біля стін головної святині. Або послати його до Нью-Йорка – там він, очевидно, покладатиме квіти до Ground Zero на знак пам’яті про терористів, які літаками протаранили башти-близнюки. Покладати вінки до пам’ятника воїнам-загарбникам у Львові – це аналогічно двом запропонованим хеппенінгам. Добре в нас навчають майбутніх дипломатів у МГІМО.

А взагалі досить уже віщим совкам шукати повсюди хазар для помсти. За ці дурості історія вже відомстила, і відомстила саме нам. І судячи за стилістикою 9 травня, Росія лежить у могилі, і то набагато глибшій, аніж бункер Рейхсканцелярії. І не треба тягнути на наш похорон львів’ян. У них, може статись, ще буде весілля з європейським приданим.

Валерія Новодворська – російський політик, публіцист, журналіст, дисидент, правозахисниця

Публікацію цієї статті у перекладі українською мовою здійснено з відома авторки, Валерії Новодворської. Статтю взято з інтернет-видання ГРАНИ.ру.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

http://www.radiosvoboda.org/content/article/24177689.html

Василь Кондрат

http://www.day.kiev.... height='90' width='250'>

Звідки пішла Руська земля,

або Сила м’якого знаку

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук

http://www.day.kiev.... height='5' width='5'>	ФОТО З САЙТА UKRMAP.KIEV.UA
http://www.day.kiev.... height='5' width='5'>	http://www.day.kiev.... align='left' hspace='0'>	http://www.day.kiev.... height='5' width='5'>
http://www.day.kiev.... height='5' width='5'>	НЕСТОР-ЛІТОПИСЕЦЬ, АВТОР «ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ». САМЕ НА СТОРІНКАХ ЦЬОГО ТВОРУ ШУКАЮТЬ УЧЕНІ ВІДПОВІДІ НА ЗАГАДКОВІ ПРОБЛЕМИ ПОХОДЖЕННЯ РУСІ	http://www.day.kiev.... height='5' width='5'>

Проблема походження терміна «Русь» породила масу літератури, якій годі дати раду. Один із дослідників цього питання небезпідставно писав: «Історія світової етноніміки знає мало таких гострих, складних, заплутаних і безнадійно загнаних у глухий кут проблем, як та, що пов’язана з походженням одного з найпростіших східнослов’янських народознавчих термінів — слова «русь» (Русь)». Існують різноманітні, іноді просто фантастичні версії походження цього терміну. Виводять його то зі скандинавських (шведської, датської, близької до них готської) мов, то мов фінно-угорських (фінської, карельської, естонської, угорської і т.ін.), слов’янських, балтійських, іранських, тюркських, навіть семітських...

Сумнівно, що колись дослідники дійдуть згоди з цього питання. Радше ще більше заплутають, адже джерел збереглося дуже мало. А на віднайдення якихось нових — надії малі. Та й чи є ця проблема настільки вагомою? Що дасть її вирішення для прояснення нашої давньої історії?

На мою думку, набагато доцільніше розібратися, як термін «Русь» інтерпретувався в різноманітних джерелах (починаючи від руських літописів і закінчуючи працями новітніх істориків), як цей термін зазнав карколомної переінтерпретації, як із Русі витворилася Росія, як з’явилися кабінетні терміни Київська Русь, Давня Русь і т.д. і т.ін. Однак ця проблема з певних політичних причин виявилася «малоактуальною». Насправді ж вона дає ключ до розуміння багатьох явищ, що відбувалися в Східній Європі протягом останнього тисячоліття.

Спробуймо звернутися передусім до такого джерела, як «Повість минулих літ». Звісно, не можна в усьому довіряти цьому твору, є тут чимало різноманітної ідеологічної кон’юнктури, міфів. Та все ж цей літопис відбиває уявлення наших далеких предків, принаймні їхньої освіченої частини. На думку більшості дослідників, він був укладений на початку ХІІ ст. При цьому були використані попередні літописні зводи. Правда, найдавніші рукописні тексти цієї пам’ятки дійшли до нас з ХV ст. Тому існує група скептиків, які не схильні вважати «Повість...» пам’яткою початку ХІІ ст. Не вдаючись у цю дискусію, все-таки вважатимемо (а для цього є підстави), що даний твір має достатньо давнє походження та відображує уявлення русичів-інтелектуалів ХІІ ст. — тобто часу найвищого політичного й культурного піднесення Русі.

Із самого початку літопису його укладач ставить перед собою завдання з’ясувати, «звідки пішла Руська земля, і хто в ній (у деяких списках замість «ній» написано «в Києві». — П.К.) почав спершу княжити, і як Руська земля постала». На початку «Повісті...» літописець викладає свої етнологічні уявлення. Виглядають вони наступним чином. Спочатку слов’яни були єдиною етнічною спільнотою і жили на Дунаї. У силу різних обставин вони змушені були покинути свою прабатьківщину й оселитися в різних землях. Такими, зокрема, були морави, чехи, білі хорвати, серби, хорутани, ляхи. Останні, в свою чергу, теж поділилися. Далі в «Повісті...» зазначається: «Так само й ті ж слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру і називалися полянами, а інші — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Припяттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота... Слов’яни ж, що сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем...; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли по Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами».

Відразу після цього етнологічного уривка йде опис шляху із «варяг у греки», основними опорними пунктами на якому були Київ та Новгород. Також говориться про подорож цим шляхом апостола Андрія Первозванного. Нескладно помітити, що літописець переважно звертає увагу на ті слов’янські племена, які живуть на цьому шляху. Цей торговий, військовий і водночас важливий комунікаційний шлях був тією віссю, навколо якої творилася Руська держава.

Варто зазначити, що під племенами в «Повісті...» розумілися не первісні племена. Сам літописець говорить, що їхні назви часто походять від назв річок. Тобто це переважно територіально-етнічні утворення. Недаремно в «Повісті...» спеціально зазначається, що всі племена мали «свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Далі йде опис цих звичаїв та норовів — власне, ментальних особливостей. Правда, даний опис доволі тенденційний. Літописець свідомо протиставляє полян, жителів Київщини, їхнім сусідам, деревлянам, а також новгородцям, яких часто ще іменують словенцями. Це були основні конкуренти полян-киян. Деревляни, очевидно, могли претендувати на полянську територію, у той час як новгородці боролися з полянами за контроль над шляхом із «варяг у греки». У контексті цих етнологічних розмірковувань у літописі з’являється поняття Русь — не стільки етнічне, як політичне.

Ще в одному «етнологічному» уривку «Повісті...» читаємо: «Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани..., а потім же волиняни». Згадуються й деякі інші слов’янські племена, які жили в мирі з названими племенами — радимичі, в’ятичі, хорвати; очевидно, до числа таких мирних племен належали й дуліби, уличі та тиверці. Правда, ці мирні племена якось не дуже співвідносилися з Руссю.

Тим часом у «Повісті...» чітко сказано, що Русі платять данину чимало неслов’янських народів-племен: «А се — інші народи, які дають данину Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову...». У цьому переліку, наскільки можна судити, фігурують назви фінно-угорських та балтійських (литовських) етносів. Як бачимо, літописець розглядає їх як чужі для слов’ян народи, котрі мають відмінну мову. При цьому підкреслюється, що вони живуть у «північних краях», у той час як слов’яни — на південь від них. Літописець намагається навіть локалізувати проживання чужих, неслов’янських племен. Зокрема, пише: «На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А на Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, сидить окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ». Як бачимо, основний територіальний масив, який зараз вважається «корінною Росією», літописцем «Повісті...» навіть не вважався (і справедливо!) слов’янською землею. Тому просто смішно чути з уст російських націоналістів заяви про слов’янську єдність чи якийсь єдиний трислов’янський народ.

Однак повернімося до Русі. «Повість...» так подає походження цього етноніма. Мовляв, у давнину полянами правили свої князі — брати Кий, Щек і Хорив. Але їхня династія вигасла, й Київ, полянську столицю, захопили хозари. На півночі, де жили як слов’яни (словени, кривичі), так і неслов’яни (чудь і весь), порядку не було, на відміну від полян, які були тямущим народом. Тоді ці «народи Півночі» пішли «за море до варягів, до русі». Русь у даному випадку розглядається як північногерманське плем’я поряд зі свеями (шведами), норманами, англами й готами. Було закликано трьох братів — Рюрика, Синеуса й Трувора, які навели лад.

Уже елементарне порівняння цих двох легенд говорить про те, що кияни в літописі спеціально вивищуються над новгородцями. І там, і тут «батьками-засновниками» є три брати. Але якщо поляни знаходять князів-правителів зі свого середовища, бо є достатньо тямущі, то нетямущі новгородці мусять закликати їх із чужої землі.

Пізніше, свідчить літопис, Київ та полян звільнили від хозар варяги Аскольд і Дір, які тут стали княжити. Однак їх підступно вбив наступник Рюрика Олег, який почав княжити в Києві, а з часом на престолі опинився Рюриків син Ігор. Таким чином, династія Рюриковичів з Новгорода перебазувалася в Київ і, відповідно, «русь» теж перенеслася сюди. Про це так говорить літопис: «І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю».

Цей фрагмент цікавий у багатьох сенсах. Тут дається чітке визначення Русі не як племінного, етнічного об’єднання, що ми бачили раніше, а об’єднання, з одного боку, поліетнічного, а з другого — військово-політичного. Тобто це група «державних» людей, наближених до князя, які правлять землею. Зрозуміло, більша частина з них професійні вояки. І належать вони до різних народів-племен.

А слова, що Київ — матір городів руських, означали: віднині це місто стає столицею Русі, звідси контролюватимуться інші руські городи. До речі, в скандинавських джерелах для позначення руських земель термін «Русь» не використовувався (звідси певні сумніви щодо скандинавського походження цього терміну). Для позначення Русі скандинави використовували топоніми Ѓардар та Австроверг. Останній термін можна перекласти як «східна земля». Щодо першого, то його перекладають, як «країна міст». Насправді точніший переклад був би: країна городів, укріплених місць, княжих дворів. Дійсно, на перших порах Руська держава була системою таких княжих городів, звідки здійснювався контроль за певними територіями. У сандинавських джерелах Ѓардар уявляється як сукупність таких укріплених пунктів з чотирма основними центрами — Кенуѓардом (Києвом), Гольмѓардом (Новгородом), Паллтескья (Полоцьком) та Смалескья (Смоленськом), тобто містами, які були ключовими на шляху із «варяг у греки».

Загалом терміни «Русь», «Руська земля», «русичі», «русини», «роси» доволі часто вживаються в «Повісті минулих літ» — близько 270-ти разів. Однак у цьому писемному джерелі вони практично ніколи не стосувалися «істинно російських» земель. Дозволю собі процитувати уривок з одного незалежного від нас академічного видання «Історія філософської та громадсько-політичної думки Білорусі», виданої нещодавно в Мінську. З посиланням на численні дослідження тут вказується: «Варто зазначити, що походження цих понять (тобто «Русь», «Руська земля» і т.ін. — П. К.) не пов’язане з північно-східною Руссю. Спочатку постали вони близько ІХ ст. у Середньому Подніпров’ї, регіоні Київ-Чернігів-Переяслав. У міру поширення володінь Київської Русі вони розповсюджуються на весь східнослов’янський масив». Як бачимо, навіть неукраїнські дослідники чесно визнають, що спочатку термін «Русь» з’явився на нинішніх українських землях.

Звісно, дехто може закинути: мовляв, Руссю називали Новгород і Смоленськ — міста, які входять до складу сучасної Росії. Насправді в такому закиді буде момент лукавства або непорозуміння. І культурно, і етнічно Смоленщина та Новгородщина помітно різнилися від «істинно російських земель», Московії. За Смоленськ і Новгород Московія вела запеклу боротьбу, яка навіть супроводжувалася частковим етноцидом місцевого населення (особливо це стосувалося Новгорода).

Тепер спробуємо розібратися, в яких сенсах вживалися терміни «Русь», «Руська земля» в «Повісті минулих літ» та інших писемних пам’ятках тієї доби. Щоб мене не звинуватили в тенденційності, звернуся до класика російської історіографії Василя Ключевського. Він розрізняє чотири значення слова «Русь» у зазначених джерелах: «1. Етнографічне: русь — плем’я; 2. Соціальне: русь — стан; 3. Географічне: Русь — область; 4. Русь — державна територія». Дійсно, русь спочатку в «Повісті...» трактується як скандинавське плем’я, проте дуже швидко таке розуміння зникає. Русь ніби розчиняється в слов’янстві. І зрештою, починає трактуватися як населення Київщини, навіть ототожнюється з племенем полян. Трактується русь, про це йшлося више, і як соціальний стан, власне, як соціальна еліта, що здійснює керівництво державою. Територіально, про це теж уже говорилося, Русь сприймається як Київщина, Середнє Подніпров’я. Нарешті, в плані політичному — це Руська держава, яка охоплює значні території Східної Європи, переважно ті, які лежать на шляху із «варяг у греки». Дехто з дослідників додає ще одне розуміння Русі як православної церковної спільноти, об’єднаної Київською митрополією. Отже, термін Русь виявився багатозначним. І ця багатозначність, незважаючи на її певні трансформації, зберігалася тривалий час. Навіть якщо ми візьмемо писемні пам’ятники ХVI й частково XVII ст., то бачимо, що існувало вузькотериторіальне розуміння (Руське воєводство, власне, територія сучасної Галичини); широке географічне трактування, коли під Руссю розумілися переважно терени сучасної України й Білорусі; соціальне трактування («руський народ» як тодішня руська православна шляхта й князі); нарешті, Русь як православна спільнота Київської митрополії.

Текст «Повісті минулих літ», як і інші пам’ятки того та пізніших періодів, зовсім не говорять про існування якоїсь руської чи давньоруської народності, яка стала «колискою» трьох «братніх» народів — росіян, українців і білорусів. Загалом, якщо виходити з цього джерела, то картина вимальовується приблизно така. У Х—ХІІ ст. на теренах Східної Європи розселилися різні слов’янські етноси, котрі в літописі часто іменуються племенами. Ці племена мали свої етноніми, територію розселення, свою специфічну культуру і навіть етнічний характер. Про це свідчить не лише «Повість минулих літ». Певним чином це підтверджують і археологічні дослідження. Слов’янські етноси зосереджувалися на шляху із «варяг у греки». На цьому шляху почали творитися воєнно-політичні структури, що завершилося в кінцевому рахунку створенням Руської держави. Головним її осередком став Київ та слов’янські землі Середнього Подніпров’я.

Розвиток шляху із «варяг у греки» та існування Руської держави визначило дві тенденції в етногенезі Східної Європи. Слов’янське населення, будучи більш розвинутим у плані культурному й політичному, почало слов’янізацію фінно-угорських та литовських етносів цього регіону. Зокрема, районами такої слов’янізації стали терени частини сучасної Білорусі, де проживали литовські племена, Новгородська земля, де переважало фінно-угорське населення. Дещо пізніше почалася слов’янізація Залісся, власне, «істинної» Росії. Друга тенденція виражалася у творенні своєрідного слов’янського (руського) суперетносу на шляху із «варяг у греки», де відносно інтенсивні контакти сприяли зближенню споріднених племен. Головну скрипку в цьому відігравали поляни, котрих можна вважати одними з предтеч сучасних українців.

Однак переорієнтація торгових шляхів у ХІІІ ст., монгольська навала, що призвела до серйозних геополітичних змін у Східній Європі, деякі інші явища політичного й культурного характеру, помітно змінили «етнічну мозаїку» в цьому регіоні. Та все ж спадок, політичний та культурний, Русі виявився дуже живучим і дав деякі неочікувані плоди. Але це вже інша історія.

Років зо два тому мене попросили виступити в Ольштині (Польща) з питань національної самоідентифікації українців. Публіка була різна — не лише науковці Ольштинського університету, а й журналісти, навіть такі собі «вільні інтелектуали». Були серед них і українці. Адже в Ольштинському воєводстві зараз живе чимало наших одноплемінників. Це — сумний результат операції «Вісла», коли в післявоєнний період українців з їхніх етнічних земель на сході та півдні теперішньої Польщі масово переселяли на «жємі одзискани» —території, що дісталися полякам від Німеччини. У своєму виступі я зупинився, зокрема, на такому питанні, як зміна етноніма в українців. Для багатьох поляків стало відкриттям, коли вони довідалися, що поняття «Русь» тривалий час використовувалося для позначення українців, а, наприклад, «пєрогі рускі», які є практично в кожній польській ресторації чи кафе, зовсім не російська страва, а звичайні українські вареники. Доводилося нагадати й про те, що навіть у сучасній Польщі на сході чи півдні зустрічаються назви населених пунктів з додатком «рускі». Однак це зовсім не значить, що тут жили росіяни. Насправді це залишки пам’яті про замешкання тут українців, яких називали русинами. Здавалося, хто-хто, а поляки мали б розуміти такі речі. Це ж не французи, німці чи англійці, котрі плутають Русь і Росію. Однак...

А зовсім недавно мав приємність спілкуватися з Євгенієм Гузєєвим, генконсулом Росії у Львові. Якраз це був час, коли він «прославився» своїми виступами про «Русь» на Галичині. Мовляв, тут ще до війни (тієї, що у нас звично зветься «Вєлікой Отєчєствєнной») люди розмовляли по-руськи, тому що були русинами. І ось лише радянська влада після «золотого вересня» 1939 р. принесла галичанам українську мову. На ці теми пан консул вирішив поспілкуватися й зі мною. Звісно, він зовсім не простачок. І розуміє, що Русь та Росія — не одне й те саме. Проте з його міркувань випливало: там, де Русь, мусить бути й російський дух. Та, власне, чого чекати від представника дипкорпусу Росії? Вони, себто російські дипломати, чітко відстоюють інтереси своєї держави.

І це ще не все. Візьмемо хоча б «совість» сучасної Росії Алєксандра Солженіцина. Ось його слова: «И никакие их проклятия (себто українських націоналістів. — П.К.) не отвратят наших сердец от святого Киева, источника и самих великороссов, — Киева, где и сегодня неистребимо звучит русская речь, и не замолкнет. Будем сохранять теплое чувство единого триславянского народа...»

Годі, скажете ви, це ж письменник, у нього часто чуття над раціо превалюють. Візьмемо тоді академіка Дмітрія Ліхачова, чи не найбільшого авторитета для росіян (і для деяких українців) у сфері т. зв. дрєвнєрусской літератури. У своєрідному науковому бестселері «Введение к чтению памятников древнерусской литературы» він пише: «Русской литературе без малого тысяча лет. Это одна из самых древних литератур Европы. Она древнее, чем литературы французская, английская, немецкая. Ее начало восходит ко второй половине Х века». Отак, не більше й не менше. Куди там якимсь німцям, англійцям чи французам змагатися з росіянами!

Чи розумів академік Д. Ліхачов, що займається інтелектуальним шулерством? Бо в Х ст. ні Росії, ні російської літератури не було. Була Русь, що в плані етнічному передувала Україні. Думаю, Д. Ліхачов це розумів. На те він академік! У деяких своїх роботах учений все-таки розмежовував терміни «русьский» та «русский» (див. Лихачев Д. С. Киев — мать городов русских// Исторические традиции духовной культуры народов СССР и современность. — К. 1987. — С. 6—14). Правда, робилося це для «вузьких спеціалістів».

Однак мене зовсім не дивують ні ліхачови, ні солженіцини, ні гузєєви... Не дивують і зарубіжні вчені-гуманітарії. Де їм розібратися в термінологічних тонкощах між «русьский» і «російський». Тим більше, що перебувають вони під могутнім впливом російської русистики.

Дивують співвітчизники, які здали свій етнонім «Русь» сусідам, а тепер навіть не знають про це. Якось у журналі «Київська Русь» я дав собі таку характеристику: вважаю себе українцем, але не в захопленні від цього етноніма. І, закономірно, дістав на горіхи від деяких патріотів: мовляв, немає в мене достатньої любові до Отечества. Дійсно, я далеко не в захопленні від етноніма «Україна» — хоча б через те, що він є свідченням нашої поразки в етнонімічній війні.

Закономірно, дехто спитає: що таке етнонімічна війна, чи не є це плодом фантазії автора?

Не є. Етнонімічні війни — різновид інформаційних війн, які мають давню історію. Говорити про них можна довго. Наслідки цих війн не менш реальні, ніж війн гарячих. Тут варто навести слова американського мовознавця Едуарда Сепіра: «Люди живуть не тільки в об’єктивному світі і не тільки у світі громадської діяльності, вони значною мірою перебувають під впливом тієї конкретної мови, яка стала засобом впливу для цього суспільства». Як ми наречемо те чи інше явище, так воно й починає сприйматися.

Та поговорімо про етноніми. Для декого це прозвучить дивно, але назва народу може визначати його долю. Що, наприклад, означало для держави, більша частина населення якої не була слов’янською, присвоєння терміна «Русь»? Принаймні кілька речей: претензії на культурний і політичний спадок княжої Русі X—XIII ст., відповідно, претензії на її території; слов’янізацію («русифікацію») не лише державної еліти, а й усього населення; лідерство в православному слов’янському світі й імперські амбіції як «захисника православних». А що означало для нас утрата етноніма «Русь»? Відповідно, ігнорацію свого величезного культурного спадку Х—ХVІІІ ст., свідому чи несвідому відмову від своїх периферійних територій та регіонального лідерства. Багато кому це не сподобається, але треба сказати чесно: набуття нового етноніма (Україна, тобто окраїнна земля) означало для нас маргіналізацію й поразку перед росіянами, які привласнили наш етнонім.

Професор Я.Дашкевич небезпідставно вважав, що Україна «має культивувати своє первісне ім’я «Русь», оточуючи його пошаною, пієтетом, — та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Так, як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття «Русі». Далі він зазначав: «На сьогодні цілком ясно, що зміна назви «Русь», «русини» на «Україна», «українці» — це не підміна гірших назв кращими (як то було в колоніальних та напівколоніальних країн, коли Цейлон замінили на Шрі Ланка, а Сіам на Таїланд), а вимушений захід, щоб позбутися загрози насильницької асиміляції поневолювачами. Українців примусили змінити національне ім’я — і це був тривалий некерований процес, який визрів у надрах народу та відшукав пропагандистів для проведення такої кардинальної переміни. Нові назви не запроваджували, як подекуди, державним декретом, бо в період здійснення процесу заміни етнонімії власної держави не було, а окупанти всіма способами намагалися не допустити до потрібного результату».

На жаль, в Україні ці питання сором’язливо замовчуються. Певно, щоб не дратувати «старшого брата»?

№47, п'ятниця, 18 березня 2011

Василь Кондрат

День народження Ліни Василівної Костенко

Ювілей людини сприймається, як віха пройдених днів, повита сумом, що дні минають. Дні декого з нас не bминають. Вони починаються з Дня народження і простягаються у вічність. Такою є Ліна Костенко, Людина і Творець. Вона безконечно вірить у велике майбуття свого народу. Вона безконечно страждає і оплакує його помилки і недоліки. Полум'я її таланту очищає наші душі. Воно здатне освітити наше майбутнє світлом віри і впевненості, розбудити нашу могуть, яка лиш іноді прозирає в імлі віків.

З Днем народження Ліно Василівно!

З роси та з води Вам!

Маленька добірка віршів великої поетеси.

***

Виходжу в ніч. Іду назустріч долі.

Ітиму, доки вистачить снаги.

Ідуть мої супутники - тополі.

Лежать мої сучасники - сніги.

А темрява! Іду, не спотикаюсь.

А люди, люди! Десь вони та є.

І все таки, до чого я торкаюсь,

воно ж таки хоч троха відтає.

***

Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня?

Спасибі вам, спасибі за цей преорітет.

Поетам всіх віків була потрібна Муза.

А жінці хто потрібен, якщо вона - поет?

Хіба дві жінки - ми - подужаєм цю зграю

проблем і протиріч, що жалять кожну мить?

Я в неї на очах, розтерзана, вмираю, -

що ж їй робити, бідній? - лиш руки заломить.

І хто нам допоможе? Єдиний у трьох лицях?

Кому я кину квітку, прекрасну, як зорю?

Ми з Музою - ми дві - дві жінки - де наш лицар?!

Ось Муза продиктує, а я його створю.

***

Юдоль плачу, земля моя, планета,

блакитна зірка в часу на плаву,

мій білий світ, міцні твої тенета, -

страждаю, мучусь, гину, а живу!

Страждаю, мучусь, і живу, і гину,

благословляю біль твоїх тенет.

Цю грудочку тепла - у Всесвіті - людину!

І Всесвіт цей - акваріум планет.

***

Не треба думати мізерно.

Безсмертя є ще де-не-де.

Хтось перевіяний, як зерно,

у грунт поезії впаде.

Митцю не треба нагород,

його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

тоді вона уже людина.

***

Спинюся я і довго буду слухать,

як бродить серпень по землі моїй.

Ще над Дніпром клубочиться задуха,

і пахне степом сизий деревій.

Та верби похилилися додолу,

червоні ружі зблідли на виду,

бо вже погналось перекотиполе

за літом - по гарячому сліду...

***

Я, що прийшла у світ не для корид,

що не люблю юрби і телекамер,

о як мені упікся і обрид

щоденний спорт - боротися з биками!

Я одягаю пурпуровий плащ.

Бики вже люттю наливають очі.

Я йду до них!.. Душе моя, не плач...

Ці види спорту вже тепер жіночі.

Василь Кондрат

Цей дивний, дивний захист…

Афтершоки та спроба аналізу.

13.10.2009 року в УП була опублікована невелика замітка, в якій порівнювались окремі риси канадського і українського суспільств. Зокрема там говорилося про про те, що в Україні члени спеціалізованої вченої ради присудили пошукачу ступінь кандидата наук, хоча частина результатів дисертаційної роботи– не авторські, а «позичені» у іншого дослідника. Ситуація в дійсності була ще bкрутіша. Дисертаційна робота була написана на основі статей, до яких прізвище «дисертанта» було банально дописане. При цьому ще й схитрували – до роботи були долучені наукові результати, отримані значно раніше і до яких «дисертант»не міг мати жодного відношення. Не було жодного виступу на жодному науковому семінарі. Всі подані до захисту виписки із семінарів – липа.

Для кращого розуміння: «дисертант» багато років тому займався експериментом. Захиститися не зміг. Решту життя займався господаркою.

Реально дисертацію писала одна жінка. «Проходження» роботи контролювало кілька чоловік, достатньо високопоставлених в українському науковому середовищі. Дисертація захищалася за спеціальністю 01.05.02 – математичне моделювання та обчислювальні методи. І хочете вірте, хочете – ні, «дисертант» похідних добре не знає, не те що обчислювавльних методів.

Результати захисту дисертації були блискавично затверджені ВАК України.

Суть події (явища).

Використання наукової проституції та різних форм корупції для просування в службовій ієрархії. (Не плутати наукову проституцію з допомогою в роботі. Остання полягає в підказці ідей, які треба самостійно реалізувати, можливо, допомозі в аналізі отриманих результатів).

Типовість події (явища).

На розгляд читачів.

Причина реалізації події (явища).

Байдужість та неморальність суспільства, неелітність керівництва суспільства. В цьому конкретному випадку – підтримка «дисертанта» впливовими в українській науці людьми, серед яких директор академічної установи, декан Національного університету, впливові працівники ВАК України.

Афтершоки (наслідки).

Жінка, яка писала дисертацію (як вказувалося вище – це є науковою проституцією), отримала підвищення по службі, як і «дисертант». Обоє та деякі інші активні учасники події стали членами спеціалізованої ради із захисту кандидатських дисертацій за спеціальністю 01.05.02 - математичне моделювання та обчислювальні методи. (Стосовно «дисертанта» - це наруга над молодимиbнауковцями.)

Хочу загострити увагу читачів – на організаційному рівні підтримана і стимульована наукова проституція та корупція, здеформовано поняття про наукову порядність, здібності, талант, наукову кваліфікацію.

Реакція суспільства.

Без видимої реакції. В крайньому разі: «Та…». І то на кухні.

Діагноз.

Суспільство хворе (безвідповідальність, неморальність, корупція, байдужість тощо)

Прогноз.

Таке суспільство не має історичної перспективи.

Василь Кондрат

Цей дивний, дивний захист…

Мати ступінь кандидата чи доктора наук, звання доцента або професора в Україні модно. Цей ступінь ніби вивищує людину. Він свідчить, що ти ? людина думаюча. Homo sapiens. Навіть якщо і не дуже тямиш в тих наукових дослідженнях. Науковий ступінь набуває нової функції. Він перестає відображати лише кваліфікаційний рівень науковця. Він виходить поряд з мештами зі страусової шкіри в широкий світ людського гонору. Мовляв, ми такі! Ми можемо! За цю фразу платять гроші. Не дуже великі, як на бізнес – науковці (які пишуть (виготовляють) дисертації) скромні люди.

Творення наукових ступенів у спосіб виготовлення дисертацій та забезпечення їхнього захисту для не дуже кваліфікованих пошукачів не вважається гріхом в Україні. Ви знаєте хоча б одну кримінальну справу з цього приводу? Мені принаймі це невідомо. А науковий ступінь не завжди іграшка. Він пов’язаний з додатковими виплатами, науковою пенсією. Він може стимулювати кар’єрне підняття. Відповідний прибуток як правило компенсує з лихвою видатки на отримання наукового ступеня.

Попри деморалізуючий вплив такого «оступеніння», особливо на молодь, його безумовну шкоду для суспільства, і то не лише моральну, а й врешті решт фінансову, воно, суспільство, надзвичайно терпимо ставиться до виготовлення дисертацій та незаслуженого присвоєння наукових ступенів. Дальше розмов на кухні справа не йде. Ба, більше того, виправдальною є фраза «Таж він собі купив!»

А тепер уявіть собі неуча-керівника. По-перше, він буде гальмувати в роботі і позбуватися здібних працівників. Він просто не візьме їх на роботу. Це його конкуренти. По-друге, він внесе примітивізм в роботу і проблеми науки буде вирішувати в спосіб, який називають корупцією і т.д. В освіті ще гірше. Він дезорганізує навчальний процес. Він не розуміє цінності знань. Він їх не має. Його оцінка пов’язана не зі знаннями, а з подарунками. Ні спеціаліста, ні громадянина в такий спосіб не виховаєш. А виховання громадянина і спеціаліста ? основна функція системи освіти.

Після 1991 року дуже гостро постало питання формування української еліти. В тому числі наукової. Формування еліти повинно відбуватися за пошани до таких ключових цінностей, як талант, праця, знання, честь, порядність. Я мав можливість спостерігати, якого важливого значення цим цінностям надавав в своїй організаційно-науковій роботі академік Я.С.Підстригач та його сподвижники, які вагомо впливали (та й впливають) на науку і освіту в області механіки і математики не лише у Львові та Західній Україні, а й в цілій Україні. Його наукова школа відома в нас і за кордоном. Наукову порядність цієї людини характеризує, зокрема, такий факт. У свій час заступником Я.С.Підстригача із господарських (загальних) питань був Михайло Петрович Каганяк. Людина, яка любила і вміла керувати господарством. Деякі науковці, мабуть, щоб підлеститись до Михайла Петровича, почали включати його у свої наукові публікації. Пішли чутки про захист дисертації М.П.Каганяком. Думаю, що він був здатний це організувати. Однак Я.С.Підстригач викликав Михайла Петровича, поговорив з ним і творення великого науковця з великого господарника припинилося. Бо не можна дискредитувати цінність наукової роботи і таланту. Науковий ступінь є ознакою кваліфікації вченого, а не припискою перед прізвищем. Як виховати молодих науковців, дискредитуючи цінність їхньої роботи?

Читаю оголошення на сайті http://www.adoos.com...>http://www.adoos.com.... «Можна замовити написання курсових, дисертацій, дипломних робіт і наукових статей з економіки, обліку, фінансів, права і інших дисциплін. При виконанні дисертацій якість робіт гарантована авторством кандидатів наук з великим досвідом написання робіт, а також викладацької та практичної роботи. Розумні ціни гарантовані роботою напряму з клієнтом, без посередників. Індивідуальний підхід до кожної роботи. Доопрацювання безкоштовне. Повна підготовка до захисту (автореферат, виступ, наукові статті, тези). Оплата здійснюється по перерахунку через банк або в офісі. При написанні робіт передоплата 30%.»

Подібну рекламу проводить сайт http://poslugi.flier...>http://poslugi.flier.... Читаємо ««АФІНА-сервіс» прийде на допомогу у виготовленні дисертації. Замовлення дисертації - зручне рішення, коли практично відсутній час для написання дисертації. Надаємо послуги з написання дисертації на замовлення за різними спеціальностями та предметами.»

До речі, я вже виправив граматичні помилки, які містилися в цих оголошеннях.

Не знаю, який рівень затребуваності послуг цих «спеціалістів». Але огляньмося – скільки навіть відомих людей захистили в подібний спосіб дисертації!

Фізико-математичні науки складні для дилетантів. Але спеціалісти з виготовлення дисертацій прийшли уже і сюда. (Далі буде)

...

Закрити