Василь Кондрат

Поїзд Дніпро – Одеса, те, що сталося цієї ночі я буду пам’ятати все своє
життя

Пишу з поїзда Дніпро – Одеса. За вікном ніч. Зі мною в купе їде хлопець мого
віку – боєць з АТО. Сором’язливий хлопець, заходячи вибачився, що одяг пропах
димом. Такий собі подих війни.

Хлопець виглядав втомленим і заснув першим. Знаєте, він говорить уві сні.
Ні, я неправильно висловився, він скрикує уві сні. І це страшно. Страшно те, як
і що він скрикує. Від сором’язливого хлопця не залишилося і сліду. У його сні
йде бій.

Хочеться стиснутися і сховатися від цих коротких строгих пронизуючих фраз.
Страшно навіть уявити, що йому довелося бачити в реальності і що зараз
відбувається в його сні. Для мене цей страх всього на одну ніч. Для нього – на
все життя. Ком в горлі від безсилля що не-будь змінити. Соромно що між нашими
реальностями прірва.

Я зараз, напевно вперше, по-справжньому відчув сенс фрази “захисник
Батьківщини”.

Як же ми зобов’язані цим хлопцям за наш солодкий сон. Нехай навіки не знають
спокою ні на цьому світі, ні на тому ті, хто винен в цій війні. Нехай
якнайшвидше це все скінчиться…

2 березня 2018

(0|0)

Василь Кондрат

Ющенко дійсно був отруєний, а Чорновол забитий до смерті, – екс-прокурор
зробив сенсаційну заяву, яку приховували від нас роками

https://www.zvistoch...>Лютий
20, 2018 https://www.zvistoch...>admin https://www.zvistoch...>СУСПІЛЬСТВО

Вісім років тому, 7 вересня 2009 року, тодішній президент України Віктор
Ющенко заявив, що розслідування справи про його отруєння в 2004 році (імовірно,
5 вересня) завершено, назвав навіть тих, хто, на його думку, підозрюється в
цьому злочині. “Розслідування завершене, прокуратура залучила близько тисячі
свідків. Я сам кілька разів ходив до Генпрокуратури давати свідчення. Не дали
свідчення ряд народних депутатів, серед яких і лідер опозиції Віктор Янукович”,
– сказав тоді Ющенко. За його словами, люди, які безпосередньо організували
його отруєння, знаходяться вже чотири роки (на той момент) у Москві. “Я тричі
звертався до президента Росії і просив, щоб їх допитали українські слідчі.
Слідчі готові провести допит в нашому посольстві в Москві. До підозрюваних
відносяться колишній заступник голови СБУ, кухар і особа з обслуговування. Ці
всі люди знаходяться в Москві”.

Але все виявилося не так просто. У 2010 році президентом став Віктор
Янукович, а справу про отруєння Ющенка забрали у тих слідчих, що його вели
раніше, і передали іншим. З тих пір єдиною інформацією, яку видало керівництво
ГПУ, були заяви тодішнього генпрокурора Віктора Пшонки та його першого зама
Рената Кузьміна про те, що, мовляв, треба провести допекспертизу крові Ющенка,
але екс-президент наполегливо від неї відмовляється. Тому справа і не рухається
далі, не названі ні виконавці, ні замовники отруєння. Та й саме отруєння
діоксином почали ставити під сумнів навіть колишні соратники Ющенка… Так ця
“діоксинова таємниця” і зависла досі, справа, як повідомило джерело в ГПУ, є,
але розслідується мляво.

Щоб зрозуміти, що ж в заплутаній і складній справі про отруєння правда, а що
брехня, ми звернулися до колишнього заступника генпрокурора Миколі Голомші,
який курирував слідство в найуспішніші його моменти, до 2010 року. Заодно
попросили прокоментувати і ряд інших резонансних, але до цих, на думку
багатьох, не розкритих справ. Ось що ексклюзивно для “Сегодня” розповів Микола
Ярославович.

– Коли в 2010 році справу про отруєння Ющенка у мене, як у куратора, забрали
і передали іншому замгенпрокурора (Ренату Кузьміну), слідчо-оперативна група
під керівництвом Галини Климович вже багато чого зробила і активно рухалася до
розкриття цього злочину. По-перше, точно встановили, що отруєння було,
незважаючи на всі чутки навколо цього. Однозначно було отруєння, що доведено
дослідженнями крові Ющенка в п’яти країнах приблизно 15-ма незалежними
фахівцями. Всі дали однакову картину наявності діоксину в крові. Тобто отруїли
саме діоксином! І п’ять томів справи було присвячено тільки перевірці
реальності і правильності цих експертиз, зокрема чистоті процесу забору крові у
пацієнта, її контейнеровкі і доставки до місця дослідження. Також наслідком
були допитані всі експерти і лікуючі лікарі, які відстежували динаміку
виведення діоксину з крові Ющенка.

Підведу підсумок: матеріалами справи було доведено отруєння Ющенка
діоксином, це підтверджувалося поруч експертиз. Тому вважаю невмотивованими і
нічим реально не підкріпленими заяви колишнього генпрокурора Віктора Пшонки та
його першого заступника Рената Кузьміна про нібито необхідність проведення ще
однієї експертизи крові Ющенка. Справа в тому, що, за нормами процесуального
законодавства, щоб провести повторну експертизу чогось, повинні бути вагомі
підстави, сумніви в достовірності попередніх досліджень. Але цього не було, бо
немає ніяких причин сумніватися в цілому ряді експертиз, проведених
висококваліфікованими фахівцями різних країн. До речі, Ющенко ж не тільки один
раз здав кров для проведення всіх цих експертиз, а й регулярно здавав її
лікуючим лікарям, які відстежували динаміку виведення діоксину з організму. І
все це теж зафіксовано в матеріалах кримінальної справи. Так що ні
процесуально, ні за змістом причин для нової експертизи не було, були лише
голослівні заяви колишніх керівників ГПУ, що переслідують якусь свою мету.

Між іншим, у 2010 році у мене ж не тільки справу щодо отруєння Ющенка
забрали, але і ряд інших резонансних справ. Наприклад, справа про вбивство
В’ячеслава Чорновола (а я впевнений, що його вбили, можливо, кастетом, про це
свідчать об’єктивні докази, про які скажу пізніше). Забрали справу Володимира
Івасюка, про який мені слідчі доповідали: медики вказують, що повісили його вже
мертвим (ваша газета недавно про це докладно писала), і справа про вбивство
Георгія Гонгадзе, після того як ми знайшли голову журналіста і зловили
головного виконавця, Олексія Пукача . Все це передали під кураторство Ренату
Кузьміну.

Але повернемося до справи про отруєння Ющенка. СОГ відпрацювала всі реальні
версії, ну, майже відпрацювала, потім у нас справу забрали. Була версія
харчового отруєння, була версія про отруєння людьми з близького оточення
Ющенка, версія отруєння спецслужбами, версія про отруєння під час вечері на
дачі відомої вам людини або на вечері за пару годин до того… Всі версії
методично, крок за кроком, перевірялися слідством. Відслідковувався і
телефонний трафік, і пересування будь-яких людей, які потрапляли в поле зору
слідства з тих чи інших причин. Був у підсумку відкинутий ряд версій, в тому
числі про харчове отруєння або про якихось випадкових причинах отруєння.
Залишилася головна версія – про навмисне отруєння шляхом введення в організм
Ющенка діоксину допомогою підмішування в їжу або напої. І ось у цій активній
фазі розслідування слідство було зупинено, матеріали у нас забрані. Говорити
зараз про якісь персоналії, причетних до отруєння, недоцільно, слідство адже не
завершено. Але точка тут не поставлена, наприклад, у версії про можливе
отруєння на дачі відомого людини. Особисто я не можу її виключити або
підтвердити, оскільки для цього мають бути відповідні підстави. Тобто слід було
завершити слідство за тим планом, який у нас був. Але, на жаль, нам не дали
цього зробити. Хоча можу сказати, що за цією версією всі необхідні люди були
допитані. Але слідство – це ж не тільки допити, це симбіоз роботи слідчих,
оперативників, аналітиків. А що саме з’ясували слідчі, це, звичайно, дуже
цікаво, але публічність тут може завдати шкоди справі. Такі відомості можуть
стати публічними тільки після винесення остаточного рішення у справі, так що
зараз говорити про подробиці рано. Можу поки лише сказати, що отруєння, за
однією з найреальніших версій розслідування, сталося саме 5 вересня 2004 або
десь дуже близько за часом. Додам, що слідство має бути обов’язково продовжено,
бо відсутність невідворотності покарання винних може бути спокусою скоювати
злочини і надалі, керуючись сталінсько-ленінськими принципами усунення від
влади неугодних людей. Якщо зійшло з рук один раз, то можна спробувати і
другий, третій… З цієї точки зору слід наполягати, щоб була дана відповідна
оцінка не тільки отруєння Ющенка, але й іншим політичним злочинам: вбивству Івасюка,
Чорновола, Гонгадзе, щоб всі причетні понесли покарання .

СПЕЦСЛУЖБИ. Розслідувалася, в числі інших, і версія про
причетність до отруєння Ющенка російських спецслужб. Ряд людей в рамках цієї
версії були допитані, зокрема нині покійний російський опальний олігарх Борис
Березовський. Взагалі, якщо відійти від справи щодо отруєння, можна багато
різних припущень зробити і з нинішніх подій, зокрема по серії загадкових
смертей. Це і Пеклушенко, і Чечетов, і Бузина, і Валентина Семенюк… Трохи
раніше – Кирпа і Кравченко… Загалом можу сказати свою думку: слідчі органи
нашої країни за своєю ментальністю, ще радянською в основному, не здатні
розслідувати злочини, зокрема вбивства, які є продуктом спецоперацій
професіоналів. Йдеться про чітко сплановану і виконану структуру спецоперації,
яка, за своєю суттю, є така, що завжди дає привід людям сумніватися: а чи так
було діло? Звідси безліч чуток, які на руку спецслужбам. Адже варто фахівцям
вкинути певний інформаційний привід або слух, і всі повірять, що справа була
так, хоча насправді це далеко від істини…

Коли слідство відпрацювало все оточення Ющенка, всіх, хто міг мати доступ до
нього, спіткнулося на… Януковичі. Допитати його – це була просто істерика,
неможливо було витягнути його на допит. Вже й Балогу (тоді главу Секретаріату
президента) допитали, і навіть самого президента Ющенка, а Януковича не змогли.
Я готовий був сам особисто його допитати, але не вийшло. А незабаром справу у
нас забрали… Тому можу сказати: версія про можливе відношенні до отруєння Ющенка
прихильників Януковича так і не відпрацьована.

Яка взагалі була задумка у організаторів отруєння, можна поки лише
припускати. Ну, по перше, Ющенко мав привабливий зовнішній вигляд, що зовсім
важливо в політиці взагалі і в ході передвиборної кампанії зокрема. Тому могли
хотіти споганити його зовнішність, зробити з нього фігуру, на яку неприємно
дивитися, надати, як би сказати, вовчий вигляд. Хто ж за такого голосуватиме?
Це раз. По-друге, хотіли, можливо, вивести його фізично з передвиборного
процесу, щоб він провів весь цей час на лікарняному ліжку. І по-третє, доза
діоксину була такою, що представляла загрозу самого життя Ющенка. Може, в цьому
полягала мета отруйників: вбити кандидата в президенти. Тому і в кримінальній
справі злочин кваліфікується статтею КК, яка передбачає замах на життя Ющенка,
як державного діяча.

Процес виведення діоксину з організму людини дуже довгий, але може різнитися
залежно від лікування і від імунної системи потерпілого. Але сам препарат
діоксин дуже стійкий і виводиться в будь-якому випадку довго, роками.

Застілля Ющенко 5 вересня 2004 року

1. Дегустація “самопального” коньяку у жителя Чернігова, колекціонера ікон
(двічі судимого) Валентина Шура (той запросив давнього знайомого, Ющенко,
пом’янути покійну дружину). Тривала приблизно з 15:00 до 15:30. Були присутні
Євген Червоненко, Давид Жванія, Віктор Пинзеник та інші. Першим дегустував
Червоненко, потім Шур налив трохи (за його словами, грамів по вісім-десять)
собі та Ющенку, іншим – по повній чарці. Зовсім закушували. Ющенко взяв залишки
в пляшці з собою (що з ними зробив – невідомо).

2. Вечеря у співвласника “Фокстроту” Олега Головіна (дача в Пирново, під
Києвом). Крім Ющенка були присутні Давид Жванія, Євген Червоненко, Олексій
Івченко, Головін з сином, Віталій Гресько (виконавчий директор “Фокстроту”),
також з сином, режисер Віталій Кокошко і Томаз Цинцабадзе (друг Жванії).
Організатором (і учасником) вечері був інший співвласник “Фокстроту”, Володимир
Шульга, пізніше померлий за дивних обставин у міліції. Їжу для вечері привезли
з Києва. Замовили суші в японському ресторані “Токіо”, а також форель з
раковими шийками в ресторані “Діксіленд”. Все запакували там же, а потім просто
розклали по тарілках, стверджував Шульга. Пили французьке вино, віскі, коньяк
(хто що). Вечеря тривала приблизно з 21:00 до 22:00.

3. Вечеря у Володимира Сацюка (дача в Осокорках, під Києвом). Були присутні
Віктор Ющенко, Давид Жванія, Ігор Смешко, Володимир Сацюк. На стіл подавав
помічник Сацюка Тарас Залеський. Окремо від них сидів (в машині, потім у
будинку) Томаз Цинцабадзе, який був за кермом машини, що привезла Ющенко.
Вечеря тривала приблизно з 23:00 до 02:00. Їли раків, плов, самсу (пиріжки з
баранячим м’ясом), фрукти. Пили пиво, горілку (“Президентський стандарт”, 2
пляшки по 0,7 літра), пляшку коньяку, пляшку віскі (літрову).

РОЗВАЛ СИСТЕМИ. Режим Януковича дуже старався знищити
напрацьовану систему розкриття злочинів, зокрема замовних вбивств. Наприклад,
передали розкриття органам МВС, які завжди відрізнялися надмірною
завантаженістю, а тому часто – поверхневим підходом. Ліквідували також
професійний інститут криміналістів в органах прокуратури як таких. Тепер немає
прокурорів-криміналістів, які раніше вели всю статистику вбивств,
напрацьовували базу даних і методику розслідування, мали механізм надання
допомоги слідчим і контролю за розкриттям таких злочинів. І самі криміналісти
входили до складу слідчо-оперативних груп, дуже професійно допомагаючи в
розкритті. Все це було знищено, ще починаючи з 2005 і до 2010 року, поки
Янукович був навіть не президентом, а прем’єром. А в керівництво ГПУ, не без
допомоги демократичних сил, увійшли в основному ставленики регіоналів. Досвід
прокурорів-криміналістів навіть не був використаний, їх просто викинули на
вулицю. Був знищений і інститут кримінології, який займався вивченням причин і
умов вчинення злочинів та корупції. На рівні держави був цілий інститут
кримінології, як окрема установа, який сьогодні практично зведений до нуля. Ми
не чуємо від нього ні порад, ні законодавчих ініціатив…

КРАВЧЕНКО І КИРПА. Що стосується загибелі Кравченка,
то я не можу відкинути версію, що це не було самогубством. Навіть якщо згадати
його розповіді про спробу самогубства черкаського глави міліції, то Юрій
Федорович говорив, мовляв, генерал не знав, куди стріляти, щоб убити себе, а
ось він, Кравченко, це знає. Але зробив два постріли… А з іншого боку, щоб
людину відключити, досить удару в підборіддя силою 20 кг або злегка вдарити
ножем в кістку (буде шок). А тут Кравченко після першого пострілу отримав удар
в кістку силою в кілька тонн. І не відключився? Є запитання… Особисто я вважаю,
що два постріли в себе Кравченко сам зробити не міг. Але, повторю, наші
криміналісти не готові розкривати злочини спецслужб. Як і не готові розкрити
серію вибухів останніх років по країні (наприклад, у Вінниці, у Миколаївській
та інших областях). Однаковий спосіб, схожий почерк, а результату немає …

У будь-якому розслідуванні є суб’єктивний і об’єктивний фактори. Якщо
говорити про фактичну сторону справи, то я не раз говорив зі слідчими і
прокурорами у справі про загибель Кирпи, всі вони наполягають на самогубство.
Але слід пам’ятати, що за фігура був сам екс-міністр. Це була потужна, легендарна
особистість, дуже багато знала різних секретів, в тому числі про фінансові
потоки в державі. Знав він, швидше за все, і про рух коштів в ході
передвиборної кампанії президента в 2004 році. І якщо комусь знадобилося його
усунення, то це могла бути тонка спецоперація, одна з тих, які, як я вже казав,
у нас розкривати не вміють. Такі професіонали в світі є. Я не займався
безпосередньо організацією розслідування загибелі Кірпи. Але коли, багато
пізніше самої загибелі, одного разу зажадав до себе матеріали розслідування, то
генпрокурор їх у мене тут же забрав… Називати його не хочу, не в ньому справа.
Однак такий факт був.

ЗАГИБЕЛЬ ЧОРНОВОЛА. Думаючи про цю справу, задаю собі
питання, на яке немає відповіді. Що таке ДТП? Це одномоментний удар. У
Чорновола ж на потилиці знайшли чотири лінійних пошкодження, хоча позаду нього
ніяких перешкод не було. Навіть якщо він в останній момент повернув голову, все
одно пошкодження повинні бути отримані одночасно, в момент удару. А там не так.
Експерт фізико-технік пояснив, що удари були завдані послідовно. Що це означає?
Якщо пошкодження (лінійні, однакові за формою) нанесені одночасно, коли сталося
ДТП, то “павутинки” на кістці будуть розташовуватися відповідним чином і ніяк
інакше. Якщо ж удари нанесені послідовно, то “павутинки” як би переламуються і
носять суто індивідуальний характер, не такий, як у першому випадку. Це закони
фізики, тому – об’єктивно. Експерт на цій підставі стверджував, що удари
нанесені тільки послідовно: перший, другий і т. д. Тоді питання: як таке могло
статися під час ДТП? Тому ми зі слідчими висунули версію, що Чорновола добивали
після ДТП. Тим більше виявилися свідки, які начебто бачили якихось людей на
місці аварії… І потім слідство стикалося з неймовірними труднощами і
перепонами, нам не давали працювати. Потім пішла містика, стали вмирати ключові
фігуранти справи… А скільки питань залишилося з цієї вантажівки, звідки вона
узялася і чому розверталася? Все це знову-таки нагадує дуже спецоперацію, у
світі навіть є назва для подібних операцій – “Таран”. Всі гинуть, і кінці у
воду… А якщо не гине той, кого “замовили”, то його добивають… У випадку з
Чорноволом, думаю, це були удари кастетом. І наше слідство активно просувалося
в цій справі, але… Як я вже говорив, справу у нас забрали.

https://ukr.segodnya...>Джерело

21 лютого 2018

(0|0)

Василь Кондрат

«Варшавська мелодія» і «мовчання ягнят»...

Подальша проповідь пацифізму і незастосування сили
призведуть до втрати всієї України

https://day.kyiv.ua/...>

9 лютого, 2018 - 13:01

Певна річ, телеефір був переповнений реакціями на черговий «подвиг»
польських політиків, які на тлі приреченої пасивності офіційного Києва
штампують один антиукраїнський закон за іншим. З нашого ж боку лише жалюгідне
бекання політологів, що благають про компроміс. Господи, який компроміс? Нам на
очах у всього світу плюють в обличчя й ведуть проти нас повномасштабну
ідеологічну війну. Київські політологи бояться будь-яких адекватних кроків у
відповідь і лякають у разі них «відкриттям другого фронту». Але цей фронт кже
відкритий Польщею проти України. І ще велике питання: про що варшавські вожді
можуть за нашою спиною домовитися з Москвою. Останній «перл» польського сейму
оголошує поза законом український націоналізм, головним гаслом якого виступає:
«Українська Самостійна Соборна Держава». Відповідно, сейм продемонстрував свою
позицію й щодо нашої держави. Якщо національно-визвольний рух нашого народу на
західних землях України був незаконним, якщо боротьба за український статус
Галичини й Волині була злочинною, то наступним кроком будуть територіальні
претензії Варшави на ці землі. Польща піде до кінця, не наражаючись на опір.
Цілком реально, що спробує взяти нас за горло, вимагаючи реституції за все, що
її громадяни втратили на окупованих Польщею українських територіях.

Президент Порошенко й міністр Клімкін, ще три роки тому, проковтнувши перші
антиукраїнські закони, відкрили ворота для польської ідеологічно-правової
експансії на схід. Це була колосальна помилка. Як сказав свого часу Бонапарту
шеф таємної поліції Жозеф Фуше: «Сер, це гірше, ніж злочин, це помилка». Якби з
самого початку дали жорстку українську відповідь, Польща зупинилася б, вона
завжди зупиняється, наразившись на відсіч.

На телеканалі «Прямий» говорили якраз на цю тему: Матвій Ганапольський
запропонував відреагувати на польську законодавчу агресію ухваленням
дзеркального українського закону. Тут-таки переполохався Микола Вересень,
мовляв, тоді почнеться експансія. Це типовий зразок  малоросійського
мислення: терпіти будь-які плювки у пику, сподіваючись, що у кривдника
закінчиться слина. Не закінчиться. Ескалація вже триває саме внаслідок
відсутності жорсткої відповіді з боку України.

Варшава перетворюється на європейську й навіть світову столицю скандалів,
причому цілковито штучних, що виникають з нічого. Окрім нас Польща встигла
зіпсувати відносини з Німеччиною, Литвою, а тепер уже з США, Ізраїлем і навіть
Швецією, якій теж щось пред’явили щодо подій XVII століття. Так можна й до
палеоліту дійти. До речі, Європейський Союз порекомендував польській владі
відхилити «антибандерівський закон».  Ізраїль (теж незадоволений юридичними
новелами у Варшаві) заявив про можливе відкликання свого посла. Що ж, це гідна
поведінка держави, що себе поважає. А чому Київ досі не відкликав свого посла в
Польщі Андрія Дещицю хоча б для консультацій?

Ще раз  переконуємося, що нинішня влада не здатна захистити Україну.
Порошенко, Парубій, Клімкін обурюються в інтернеті рішеннями Польщі. Це я можу
обурюватися як приватна особа, а ці пани мають владу, яку зобов’язані
застосовувати на користь України. Де наші закони проти польського шовінізму й
колоніалізму? Де кримінальна відповідальність за заперечення польських
державних злочинів проти українців?

На «112» генерал Олександр Кузьмук теж торкнувся гострої теми. Виявилося, що
він головним винуватцем погіршення відносин з Польщею вважає Володимира В’ятровича.
Щоправда, коли ведучий нагадав генералові про якусь його участь за часів
Януковича в петиції групи депутатів із закликом визнати волинські події 1943
року геноцидом поляків з боку українських формувань, пан Кузьмук ухилився від
обговорення цього слизького питання. Потім перейшли на тему Криму, й генерал
дуже обурювався тим, що в українській армії не було територіальної ротації, а
військові частини в Криму на 80% складалися з кримчан. Щоразу на цьому місці
пана Кузьмука підводить пам’ять. Він забуває, що територіальний принцип
формування ВСУ був запроваджений за часів міністра оборони Кузьмука й
верховного головнокомандувача Кучми, що й призвело до того, що замість єдиної
армії ми отримали армії регіональні, які перебували під великим впливом
місцевої влади. 2014 рік показав, до чого це призводить... Вірний соратник
Кучми висловив глибоке неприйняття «національних дружин», у яких одразу угледів
«фашизм». При тому, що там чимало людей, які захищали Україну на сході. Така-от
презумпція винуватості...

Але не лише генералові Кузьмуку не подобається Інститут національної пам’яті
і його директор. На «Прямому» днями Євгеній Кисельов зібрав групу українських
журналістів, які висловили свою неповагу Володимиру В’ятровичу. Їм хочеться,
щоб у воюючій країні не було обмежень. Між іншим, не так давно на «112» 
ведуча Ганна Степанець скаржилася московському лібералові Леоніду Гозману на
Україну, мовляв, вона опинилася у списку «Фрідом Хаус» серед лише частково
вільних країн. Треба віддати належне Леоніду Гозману: він популярно пояснив
пані Степанець, що під час війни країна не може бути повністю вільною через
природні й необхідні обмеження прав і свобод. А що, Степанець сама додуматися
не могла? Так складно?

Володимир В’ятрович, на мою думку, за всіх претензій до нього (інколи
справедливих) робить важливу й корисну для країни справу. І він виступає
своєрідним індикатором. Якщо його знімуть з посади, це свідчитиме про те, що
влада повертається до ідеологічних традицій Кучми і Януковича, до тотальної
проросійськості, до плазування перед імперією. І те, що кілька телеканалів
почали кампанію цькування В’ятровича, — дуже поганий симптом.

У студії «Еспресо-TV» у Антона Борковського прозвучало цікаве інтерв’ю
російського адвоката Марка Фейгіна, на думку якого Україна стає сприйнятливою
до проросійської пропаганди, а українська влада — слабка. Особливо вражений був
Фейгін провокацією телеканалу ZIK з інтерв’ю колишнього стовпа режиму Януковича
Андрія Портнова. Фейгін вважає, що всі жертви Майдану були марними, якщо такі,
як Портнов, можуть вести публічну демагогію. Важко не погодитися з оцінкою, яку
адвокат дав нашій владі: «нерозторопна, незграбна й підкупна».

Що стосується російської пропаганди в Україні, то тут потрібен відповідний
закон про її заборону. І діяти треба, як зазначив Фейгін, жорстко, не звертаючи
уваги на крики із Заходу й Сходу. Ну, щоб так діяти, треба мати чисту кредитну
історію. Чи є така у наших лідерів? Питання риторичне...

А на «Громадському ТБ» обговорювали питання, чи варто під час війни надавати
слово тим 10—15% наших співгромадян, які хочуть, щоб нашої країни не існувало.
Для «Громадського» це питання, що потребує дискусії...

Журналіст каналу пан Сайчук повідав про цікавий випадок: у Крутах під час
відкриття пам’ятника героям через станцію Крути проїхав потяг з емблемою РЖД —
«Российские железные дороги». Це символ нашої нинішньої влади: патріотична
риторика й далеко не патріотичні вчинки. Схоже на те, що Україна вразлива перед
агресором, як і 100 років тому.

А на «112» нардеп Юрій Левченко повідомив, що за рік імпорт з Російської
Федерації до України збільшився на 40%. Це так наша влада воює з агресором?
Саботаж. Причому імпортують з РФ не лише газ і ядерне паливо, а й каву (це
відколи в Росії вирощують каву?) і пиво. А ми висуваємо претензії Заходу за недостатні
санкції. Захід усе чудово бачить і явно дуже для нас не старатиметься. Навіщо?
Якщо російський бізнес пречудово почувається в Україні й значною мірою
контролює нашу економіку. «Еліта» в Україні сподівається, що Захід за неї
виграє цю війну. Такого не буде. А тактика безконечного сидіння в окопах без
рішучих дій себе не виправдає. У рухомому рядку на одному з каналів прочитав
заяву нардепа й глави Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова: «Без
застосування сили Крим не повернути». Це правда. Усі казочки про дипломатичну й
економічну діяльність, за допомогою якої буде відновлена територіальна
цілісність, є вигадками тих, хто нічого повертати не збирається. А до чого
призводить незастосування сили, ми вже бачили: у Криму 2014-го це призвело до
втрати півострова, в Донецьку й Луганську до втрати цих міст і ОРДЛО.

Подальша проповідь пацифізму й незастосування сили призведуть до втрати
всієї України.

А Степан Хмара у студії Сергія Руденка на «Еспресо-TV» нарікав, що досі не
розірвані угоди про співпрацю між СБУ і ФСБ РФ, між МВС України і МВС РФ.
Звучить, звісно, приголомшливо, але важко багато чого з того, що у нас
відбувається, пояснити чимось іншим. На думку пана Хмари, сьогодні при владі в
Україні не державники, а гендлярі. А УПЦ МП — це п’ята колона Москви, де
«смотрящим» є нардеп Новінський (так оцінив його в публічному виступі й ієрарх
Київського патріархату Евстратій Зоря). Степан Хмара переконаний, що
президентом України має стати патріот, який думає про країну, а не про свої
особисті інтереси, не про своє самозбереження... Де ж такого узяти? На нашому
політичному полі, випаленому дотла олігархічною пропагандою...

Ігор ЛОСЄВ

Рубрика: 

https://day.kyiv.ua/...>Медіа

Газета: 

https://day.kyiv.ua/...>№23-24,
(2018)

13 лютого 2018

(0|0)

Василь Кондрат

Громадянська позиція чи... «наївна дурість»

Який вибір зробить медіаспільнота?

Наталя
Іщенко

9 лютого, 2018 - 12:26

none'>

МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Спочатку «Hard с Влащенко» на телеканалі ZIK із колишнім заступником голови
Адміністрації президента часів Віктора Януковича Андрієм Портновим, потім
програма «Гордон» на «112 Україна» з колишнім депутатом від Партії регіонів
Оленою Бондаренко викликали шквал обурення в соціальних мережах і дали старт
дуже емоційному обговоренню теми «журналістів-зрадників». Але що ж ми побачимо,
якщо відкинемо емоції та спокійно й професійно розберемося в тому, що
відбувається в інформаційному просторі України?

«ТЕПЛА ВАННА» ДЛЯ ГОСТЯ

Найбільше нарікань у зв’язку із появою на екранах Портнова та Бондаренко
було висловлено безпосередньо на адресу ведучих програм. Небайдужі громадяни
обурювалися самим фактом запрошення цих персон в ефір, натомість
колеги-журналісти були більш стриманими, але й вони вказували на порушення —
професійних стандартів під час проведення інтерв’ю.

Дійсно, запитання до змісту бесід в ефірі є. Гостям студії не ставили
незручних запитань на «гарячі» теми, і, в цілому, обидві програми виглядали
більш схожими на т.зв. іміджеві, ніж на журналістські.

Втім, якщо це враження дійсно ґрунтується на реально існуючих домовленостях,
то з цієї точки зору вибір саме цих зірок телебачення для просування «колишніх»
виглядає цілком закономірним. Наташа (колись просто Наталія) Влащенко та Дмитро
Гордон давно відомі як одні з найкращих в країні майстри інтерв’ю. Саме на
розлогих бесідах із відомими людьми роками спеціалізуються і вони самі, і
створені ними комерційні видання «Публичные люди» та «Бульвар Гордона» (колись
просто «Бульвар»). Тому, якщо припустити, що десь існує написаний
«комунікаційний план з повернення до української політики команди Януковича»,
то поява Портнова та Бондаренко у програмах Влащенко та Гордона виглядає
логічним та професійним з точки зору PR-технологій кроком.

За цих умов вимагати у ведучих «гострої»дискусії немає жодного сенсу. Якщо
теми програм заздалегідь обговорювалися, як це відбувається напередодні такого
типу інтерв’ю, то чим гостріше питання, тим переконливіше та привабливіше для
глядачів буде виглядати ретельно підготовлена ще до початку ефіру відповідь
гостя. (Щонайменше, так каже нам теорія комунікацій. На практиці все, звісно,
залежить від рівня підготовки спікера та професіоналізму його консультантів.
Коли є сумніви щодо останнього, то тоді під час інтерв’ю все ж таки намагаються
уникнути занадто незручних тем.)

НЕЕТИЧНА ЕТИКА

Що стосується журналістських стандартів, то ця проблематика є набагато
складнішою, ніж оцінка передач з точки зору якості піару гостей.

Перше, що мають зробити ті, хто обурюється з приводу «не тих» гостей, — це
переглянути всі відомості про власників каналів, на яких транслювалися «Hard с
Влашенко» та «Гордон». Є багато чуток щодо того, хто саме сьогодні «стоїть» за
ZIK-м та «112 Україна» і реально впливає на їхню редакційну політику. Але жодна
плітка не стверджує, що це є т.зв. «патріотично налаштовані сили». Всі розмови
обертаються навколо зв’язків медіа або з Віктором Медведчуком, або з колишніми
можновладцями часів Віктора Януковича, тобто це, умовно кажучи, «проросійський»
та «антимайданівський» напрям. Відповідно, за такого контексту, наявність серед
гостей популярних програм осіб «відповідної орієнтації» виглядає більш
логічною, ніж їх відсутність, або присутність в ефірі умовних «українських
патріотів».

Інше зауваження до передач за участю Портнова та Бондаренко стосувалося
етичного виміру присутності на екранах соратників Януковича. Але тут багато хто
ставив таке, цілком справедливе, запитання: а чому до цих персонажів немає
жодних питань з боку нинішньої влади? Олена Бондаренко живе в Києві, під
охороною, яку їй надала держава Україна. Портнов, як кажуть, зберігає свій
вплив на українські суди. (Може, це і неправда, але через те, що українське
правосуддя, яке, як і раніше, не дуже «любить» активістів Євромайдану та
налаштованих антиросійських українських патріотів, ці чутки сприймають із
високим ступенем довіри.) Тобто в цих умовах залишається апелювати не до
законодавства та влади, а лише до такого розмитого та невизначеного поняття, як
журналістська етика. Утім, з цим явищем в української журналістиці все ще гірше.

Достатньо нагадати, що Комісію з журналістської етики (?!) очолює Андрій
Куликов. У вересні 2016 року він побував на окупованій території, де брав
участь у передачі місцевого телеканалу разом із представниками сепаратистів
(автор цієї статті тоді писав про це контраверсійне призначення нового
керівника Комісії з журналістської етики у блозі газети «День» «Новий «наглядач» для ЗМІ»).

І в Донецьку, і потім, повернувшись до Києва, Куликов вимагав від
українських журналістів поїздок на окуповані території за точкою зору «іншої
сторони», а від української влади — прямих перемовин із керівництвом «ДНР» та
«ЛНР» — тобто якраз того, що вимагає від керівництва України Кремль.

Але на цьому опис досягнень головного з журналістської етики в Україні не
вичерпується. Гучний скандал виник, коли Андрій Куликов як ведучий
«Громадського радіо» у сторічний ювілей «Великої жовтневої соціалістичної
революції» запросив до студії... лідера недозабороненої Комуністичної партії
України Петра Симоненка!

Якщо «головний інспектор» з журналістської етики закликає співробітничати з
маріонетками агресора на окупованих територіях та займається просуванням
тоталітарної комуністичної ідеології в ефірі відносно незалежного медіа, то
чого можна вимагати від ведучих передач на комерційних телеканалах? І Влащенко,
і Гордон працюють у рамках власної редакційної політики телеканалів і не
роблять нічого, що теоретично могла би засудити професійна спільнота в особі
етичної комісії на чолі з Куликовим. Звідки у журналістів візьметься патріотизм
та відповідальність за свою працю перед країною, якщо цього не вимагає ані
власник, ані журналістська спільнота?

КОЛИ ОБУРЕННЯ ЗАМАЛО

Можна втішати себе, що маємо обурення патріотично налаштованої громадськості
діями телезірок. Але, по-перше, кількості «обурених» та рівня цієї «обуреності»
явно не вистачає, щоб обвалити рейтинг або іншим чином відчутно зашкодити
діяльності телеканалів.

По-друге, думка патріотичної громадськості для медіаспільноти важить не
більше, ніж думка тих сил, які якщо не організували ефіри з Портновим та
Бондаренко, то точно вітали появу членів команди Януковича на телебаченні.

Щоб у цьому переконатися, достатньо прочитати текст, присвячений ситуації
навколо одного з цих скандальних ефірів, який надрукувало інтернет-видання
«Детектор медіа» — «watchdog українських ЗМІ», провідний професійний
журналістський ресурс. Чого вартує лише одна деталь: автор згаданого матеріалу вважає,
що засудження присутності в українському ефірі діяча, який називає російську
агресію на Донбасі «громадянською війною» пояснюється... зашореністю та
боягузтвом нашого суспільства!

Ще більш красномовним є мовчання журналістських організацій, що традиційно
обурюються «мовою ворожнечі» щодо виступу в ефірі «112-го каналу» колишнього
першого заступника голови Комітету Верховної Ради України з питань свободи
слова та інформації Олени Бондаренко. Екс-нардеп дала зрозуміти, що вважає
Януковича слабким політиком через те, що він не намагався завадити належним
чином, із застосуванням усіх засобів, які були в його розпорядженні, державному
перевороту, який підтримував Захід. Тобто через те, що він не розігнав
Євромайдан. Якщо це не є «пропагандою ненависті», то що тоді є цим явищем?

Подальше вивчення пропагандистської сутності висловлювань Бондаренко малює
ще більш песимістичну картину — з точку зору учасників Революції Гідності.
«День» уже писав про просування в український інформаційний простір тез про
«державний переворот» і «незаконне захоплення влади силою» (стаття «А поговорити... про революцію?» в №222-223). Тепер, після
навали на телеефіри з цими меседжами вже напряму членів команди Януковича,
можна тільки констатувати, що ця пропагандистська, політтехнологічна робота
продовжується та стає більш інтенсивною.

ПОСТРІЛИ «ІНФОРМАЦІЙНИХ ГРАДІВ»

Чому так склалося, що через чотири  роки після Революції Гідності та
початку російської агресії «антимайданівські» й проросійські наративи в
українських медіа стають все більш помітними?

Можна просто констатувати, що головною причиною є потужна гібридна агресія в
інформаційній сфері помножена на реваншистський наступ «колишніх», що
відбувається за умов безпорадності владних структур. Але якщо спробувати
подивитися на проблему глибше, то можна побачити, що основною передумовою цього
програшу в інформаційній війні є стан вітчизняної журналістики.

Великі неринкові гроші часів становлення в Україні олігархічної економіки
зруйнували незалежні медіа й перевели провідні засоби масової інформації, в
першу чергу телеканали, із категорії «органи влади» (в сенсі неформальної,
т.зв. «четвертої влади») в категорію «товари, послуги». Медіаспільнота
поступово переорієнтувалася на заробітчанство, а таке поняття, як громадянська
позиція, було багатьма відкинуте як наївна дурість. Це призвело до того, що
будь-яка, навіть відверто ворожа, пропаганда, якщо має системні підходи та
ресурси, просувається в медіа легко й швидко.

Із цієї ситуації можна зробити тільки один висновок: інформаційна безпека
держави продовжує знаходитися на такому рівні, що Україна просто не здатна
убезпечити свій медійний простір від гібридного впливу та пропаганди. Хоча всім
має бути зрозуміло, що ця проблема є такою ж прямою, смертельною загрозою
Українській державі, як і постріли «Градів» на східному фронті.

Наталя ІЩЕНКО

Рубрика: 

Медіа

Газета: 

№23-24,
(2018)

13 лютого 2018

(0|0)

Василь Кондрат

https://gdb.rferl.or...\' itemprop=\'url\' alt=\'Присяга «Національних дружин» в Києві, 28 січня 2018 року \' class=\' enhanced\' width=\'891\' height=\'500'>

Присяга «Національних дружин» в Києві, 28 січня 2018 року

https://gdb.rferl.or...>

https://www.radiosvo...>Сергій Грабовський

1 лютого 2018

(0|0)

Василь Кондрат

Націоналізм і нацизм: безпідставне ототожнення

https://day.kyiv.ua/...>

https://day.kyiv.ua/...>Ігор
Лосєв

2 січня, 2018 - 10:18

Останнім часом знову (вкотре вже!) активізувалася задавнена хвороба
інтелектуального простору України: деякі начебто високоосвічені особи,
демонструючи особисту антипатію до українського націоналізму як ідейної і
політичної течії, водночас ототожнюють такі помітно різні явища, як націоналізм
і нацизм, не надаючи вагомих доказів. Я особисто вельми скептично оцінюю
реальний, а не декларований патріотизм ряду українських партій і діячів, про що
не раз писав у «Дні», підкріплюючи свою позицію фактами та аргументами. Однак
коли люди, які звуть себе «філософами», «політологами», «аналітиками» та
«експертами», висувають  звинувачення на адресу українських націоналістів
у дусі радянського агітпропу, то це дуже дивує. В хід ідуть заяви про УПА, яка
начебто воювала проти «совітів» разом з Гітлером, майже дзеркальне повторення
звинувачень на адресу України з боку лідерів Російської Федерації щодо
«тотального переписування історії», ототожнення національної ідеї з… нацизмом і
т. ін.

Проте варто зазначити, що націоналізм, ця політична програма, збудована на
почутті патріотизму (за Оксфордським словником політології), існував ще тоді,
коли не було ані нацизму, ані комунізму. Велика Французька революція піднесла
національні засади державного і суспільного життя проти імперсько-монархічних.
Майже всі визвольні рухи пригноблених народів формувалися і діяли під прапорами
ідеології націоналізму. Там, де йдеться про національну свободу, ідеологія
націоналізму є неминучою. Проте ми знаємо дуже мало прикладів, коли б
національну свободу виборювали під гаслами лібералізму, соціал-демократизму,
інтернаціоналізму і т. ін.

Є значно більше підстав ототожнювати німецький націонал-соціалізм та італійський
фашизм із радянським комунізмом. Хоча б тому, що німецький нацизм народився в
надрах робітничого соціалістичного руху. 7 квітня 1918 року мюнхенський слюсар
Антон Дрекслер заснував Комітет незалежних робітників, що став філією
Північногерманської асоціації сприяння миру. 1919-го Дрекслер об’єднав свою
групу з Політичним робітничим союзом Карла Харера. Нове об’єднання дістало
назву Німецька робітнича партія (Deutsche Arbeite Partei – DAP). Гітлер у цій
партії одержав партійний квиток аж за номером 7. Невдовзі після його вступу
партія була перейменована на Німецьку націонал-соціалістичну робітничу партію
(National-Sozialistische Deutsche Arbeiterpartei, NSDAP).

«Нацизм» – це скорочення від «націонал-соціалізм». Тому в нацизмі
обов’язково має бути соціалістична, антибуржуазна складова. Вождь італійського
фашизму Беніто Мусоліні розпочинав свою кар’єру як профспілковий активіст та
видавець соціалістичної газети «Аванті», у якій захоплювався Леніним та
Жовтневою революцією. А італійський професор Стурце ще у 20-ті роки минулого
століття писав, що фашизм – то є правий комунізм, а комунізм – то є лівий
фашизм. Навряд чи можна прив’язувати до нацизму типового італійського
націоналіста Джузеппе Гарібальді, угорського націоналіста Шандора Петефі,
болгарського – Христо Ботєва, польського – Юзефа Пілсудського і т. ін.

Отже, такі ототожнення не мають достатніх історичних і логічних підстав. Тим
більше, коли йдеться про український націоналізм, що ніколи не був
націоналізмом панівної нації. Саме тому він формувався й розвивався як
ідеологія національного визволення. Навіть Ленін бачив фундаментальну
відмінність між націоналізмом нації панівної (шовінізмом) і нації пригнобленої.
До речі, прагнення до створення тоталітарного суспільства є атрибутивною рисою
фашизму, комунізму і нацизму. Для націоналізму тоталітаризм – це риса
факультативна, себто вона може бути, але її може і не бути (Джавахарлал Неру чи
Сунь Ятсен вважаються в політичній науці взірцями націоналістів, але ж їм був
глибоко чужий тоталітаризм).

Не прикрашає згаданих «філософів» і «політологів» некритичне повторення тез
комуністичної пропаганди про «українсько-німецьких націоналістів». Сьогодні
архів КГБ УРСР (як архів уже СБУ) є відкритим для всіх охочих. Будь-хто може
ознайомитися з документами й пересвідчитися, що УПА воювала проти німецьких,
радянських, польських, румунських, угорських та словацьких збройних формувань,
які перебували на території України в період Другої світової війни. Там є також
документи, що свідчать про масові репресії німецьких нацистів проти українських
націоналістів.

До речі, у нинішній Російській Федерації спостерігається цікава тенденція –
стовідсоткових російських нацистів і расистів, які вбивають іноземців за «не
той» колір шкіри, оголошувати «націоналістами». З якою метою це робиться? Ще в
XIX столітті чеський слов’янофіл Ян Гавлічек сказав: «Росіяни все російське
називають слов’янським, аби потім усе слов’янське назвати російським». Спочатку
своїх фашистів називають націоналістами, аби потім чужих націоналістів
оголосити фашистами.

Навряд чи зазначені інтелектуали всіх лівих (соціалістів, соціал-демократів,
ліворадикальних «зелених») ототожнюватимуть з комуністами, розуміючи, що це
неправильно, а от несимпатичних їм націоналістів чомусь записують у нацисти.
Якщо це лайка, то ніяких претензій бути не може, бо кожен свариться, як хоче,
але до наукового дискурсу такі ототожнення не мають жодного стосунку. Коли
створюється пропагандистський продукт, що апелює не до розуму, логіки та
ерудиції читача, а виключно до емоцій, інстинктів та ідейних стереотипів,
сформованих попередніми поколіннями пропагандистів, не треба це прикривати
псевдонауковими шатами.

Насамкінець хочу звернутися до авторитету людини, яку, сподіваюся, навіть
згадані «експерти» не оголосить «нацистом». Ця людина ще дуже давно написала:
«Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними
ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою,
або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими»
фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації. Може бути, що колись
надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення
вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні
змагання будуть сповнені і коли національні кривди та неволення відійдуть у
сферу історичних споминів». 110 років тому ці слова написав Іван Франко. Проте,
оскільки сучасний світ ще дуже далекий від безконфліктності, то національна
ідея, як спосіб виживання нації в проблемному світі, існуватиме набагато довше,
ніж дозволятимуть згадані «інтелектуальні» особи…

3 січня 2018

(0|0)

Василь Кондрат

mso-pagination:none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none\' align=\'center'>Іваньки – наша національна проща.

mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none\' align=\'center'>Роздуми
про нашу історичну пам’ять, ту,

mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none\' align=\'center'>яку
хоронить наша земля, – повстанські могили.

mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none\' align=\'center'>RU\' lang=\'RU'> 

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>«І
сотвори їм «Вічную пам’ять»… "Times New Roman CYR"'>Напевно немає людини, яку б не зворушила, не заставила
здригнутись та тиха скорботна мелодія. Вона «Вічная пам’ять», як завершальний акорд панахиди, як
останнє прощання на межі земного і вічного, здатна так глибоко, драматично
проникнути в людську душу, що здається ми уже торкаємось тієї великої
Господньої таїни, в якій захована причина людської земної тимчасовості і
небесної вічності.

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>Так, ми не хочемо забуття, ми прагнемо тієї вічності і у
своїй пам’яті, та просимо її у Всевишнього, і Він дає нам її, закладає ту
пам’ять у гени кожного нашого покоління, створюючи спільний генетичний код
нації. То ж звертаючись з таким благанням до Творця, нам потрібно, перш за все,
усвідомити, що вона, вічная пам’ять, уже закладена Творцем у наші гени, але
виявити її на світ, оживити, належить нам, передаючи її живими устами від
покоління до покоління, також закарбовуючи її різними пам’ятними знаками на
відповідних місцевостях, утверджуючи таким чином вічність нашого національного
буття. Так повелів Творець.

none;text-autospace:none'> 

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>Завжди, коли в Іванькх закінчаться урочисті заходи і
розійдуться люди, маю таку душевну потребу: присісти на самоті і відчути ту
особливу таємничу атмосферу, яка після всіх урочистостей огортає надвечірні
Іваньки, ту магічну тишу, в якій ще ніби лунають мелодійні звуки молитов,
відчувається присутність людей, але навколо вже глибока присмеркова тиша і
перед тобою така ж тиха, безмовна братська могила, покинута усіма щойно тут
присутніми, ніби осиротіла. І лише ти тут з нею один-на-один,  живий, а вони …. Тоді вони були набагато
молодші від мене теперішнього. Смертельні рани, засохла на одязі кров і
безмовні, торкнуті вічністю обличчя, які недавно так завзято, пристрасно
протистояли ворогові, виганяючи його з рідної землі, і за цю волю вони мусіли
заплатити найвищою ціною – життям. Умерти за нас. Такий закон людського
співіснування.

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>Роздумуючи над сьогоднішніми поминальними заходами,
вдивляючись у ту братську могилу, торкаючись тієї таїни потойбічності,
намагаєшся якось глибше заглянути у сенс людського буття, людського… кривавого
співіснування.

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>Хто ми на цьому загадковому кораблі-планеті, який ми
називаємо Землею? Яка місія людства, зокрема і нас – українців на цій Землі, у
цьому грішному і святому світі, і яка роль цих нинішніх іваньківських духовних
заходів для нас, нині сущих, для нашої країни в майбутньому?

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>Всю історію людства супроводжують безперервні
війни,  кров і сльози, страждання і
співчуття, любов і ненависть, заховуючи все це в глибинах людської пам’яті і
ніби нагадуючи нам, що шлях людського існування вистелений людськими кістками і
орошений кров’ю, і все це ніби заради людського щасливого існування. Але людство
протестує проти такого кривавого шляху – протестує і…  вчиняє. Хто, яка стихія скеровує людські маси
на людиновбивство, тобто одну частину людства посилає вбивати іншу частину: рід
на рід, народ на народ, державу на державу. І що, і хто, і яка сила в світі
може стати гарантом мирного життя?

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>Усі добрі починання в історії людства зрошувались
кров’ю. Високі християнські засади любові і милосердя були залиті (заливаються
і тепер) кров’ю. Не оминув цієї жертовної місії і сам Син Божий, його
послідовники апостоли і цілий історичний сонм праведників, а серед них і
українців за утвердження любові поміж народами.

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>І у цій загальнолюдській незбагненній стихії, в боротьбі
злих сил і проти злих сил несе свою історичну ношу, закривавлює свій шлях і
Україна. Впродовж багатьох віків, оточена агресивними державами-сусідами,
намагаючись здобути волю, протистояти ворожим зазіханням, Україна вимушена була
жертвувати найкращими своїми синами і дочками. Та кривава естафета зберігалась
в пам’яті і пробуджувалась завжди в критичний період нашої історії, знову
кладучи на жертовник свободи нові жертви. «Смертю
смерть подолав». Ті багатозначні слова про воскресіння
Христове, стосуються тих всіх, що лежать як у наших стрілецьких, повстанських
могилах, так і у нинішніх військових. Вони, що колись будучи живими, зупиняючи
ворогів, мусіли жертвувати своїм життям – смертю долати смерть, тобто вмерти,
щоб дати життя своїй Батьківщині.

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>Жертовна кров, за Вищим повелінням, лягає у гени живих
поколінь, як пам’ять, як обов’язок, як чин 
оберігати і утверджувати ті ідеї, за які була пролита кров – за рідну
Землю, волю, Батьківщину. І цей чин стосується кожного наступного покоління. –
Без вічної національної пам’яті немає нації, немає держави. Таким жертовними
для нас є і ті воїни, що тут, переді мною, лежать у братській могилі і таких же
багато розкиданих по лісах. Хочеться, щоб вони не були забуті, а їхні могили не
осиротілі: бо саме це дає нам запоруку нашій державній незалежності. Для них
час зупинився, але від них ми починаємо відлік наступного, свого часу і йдемо
туди, куди мріяли вони прийти.

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>Як збагнути ту вічну істину національного поступу, як
передавати її наступним поколінням, для нас нині сущих українців виявляється
значною проблемою. Хоча маємо багато прикладів гідного вшанування пам’яті своїх
героїв на нашій землі іншими націями, державами – це австрійські військові
цвинтарі, німецькі і польські, які так старанно опоряджуються, але такі
повчальні приклади дуже тяжко даються нам як наука для вшанування героїв своїх.

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>Скільки маємо в своїй багатовіковій історії постатей,
яких мали б пам’ятати всі наступні покоління, гордитися ними, шанувати їх
пам’ять. Але на жаль про них часто бувають суперечливі думки – це данина нашого
історично підневільного стану, коли ворожі, панівні над нами держави намагалися
їх дискредитувати, надавати брехливої, негативної характеристики. В результаті
цього маємо байдуже, відчужене ставлення до своєї історії.

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>А саме, за словами відомого теоретика державобудівництва
В. Липинського, історична пам’ять і є основним державним фундаментом.

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>Яким чином прививати молодим поколінням, та і старшим,
те особливо тепле, родинне відчуття до своєї історичної пам’яті?

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>В людській психіці закладені різні почуття, але основним,
людинотворчими, суспільнотворчими є почуття любові і віри. На їхніх засадах
тримається родина, нація, релігія. І саме релігія, яка найбільше оперує до цих
двох євангельських засад, здатна найглибше занести в людську душу ті високі
почуття. Якими розумними були ті древні юдеї у Старому Завіті, що зі своєї
історії створили свою релігію, зцементувавши тим на віки свою націю, і так по
нині.

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>Скажіть, чи є ефективніший метод виховання, ніж той,
коли про велич своєї історії слухається, чується у храмі? Чи можемо ми,
українці, так високо, на духовному рівні, перейняти такі приклади розуміння і
сприйняття своєї історії, як частки релігії?! Думаймо усі і стримімо до цього! Вони
для нас  борці і жертви,  найвища національна святість. Їм за
якимось невідомим нам повелінням присуджено було вмерти – вмерти, щоб іншим
жити – нам жити.

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>Ці свої роздуми я хочу послати до всіх, кого болить душа
за свій край, в першу чергу, до релігійних інституцій, тих духовних проводирів,
які, подолавши свої світоглядні стереотипи, могли би виконати цю високу виховну
місію на сучасному, такому важливому етапі будівництва держави, так як це
робилось в першій половині минулого століття за митрополита Андрея Шептицького.

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>Можуть успішно і зобов’язані проводити таку виховну
місію і шкільні установи, створивши відповідні програми. Але така опіка над
історичною пам’яттю має лежати на відповідних державних структурах. Маючи владу
і ресурси, вони можуть зробити багато, але там треба людей одержимих цією
ідеєю. Часто нетривале їх перебування на таких посадах не може виробити якогось
сталого стратегічного напрямку: приходить інша людина і все міняється.

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>Про те мусимо пам’ятати, що така місія лежить і на
всьому свідомому суспільстві – на нас! І ми, в першу чергу, маємо огорнути
могили тих борців своєю увагою, своєю пам’яттю – увіковічнити. Приходити до
них як на прощу, на іспит свого сумління: 
що я вчинив чи вчинила для утвердження тієї ідеї, за яку вони віддали
життя. Тому ці могили мусять бути під громадською, церковною і державною
опікою, як осередки нашого духовного спілкування, як символи нашої високої
християнської моралі. Без цього ми не зможемо порятувати, витягти Україну з
нинішнього хисткого і драматичного становища і стати повноцінною нацією.

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>А тим часом в Іваньках уже темніє, весь люд, який щойно
тут віддавав молитовну шану, розійшовся по своїх домівках, заховавши у серці ті
зворушливі хвилини спілкування з нашою трагічною і героїчною історією, то ж і
я, після своїх роздумів, збираючись відходити, встаю, ще раз кланяюсь, і цілую
ту святу могилу, яку зараз оточать нічні сутінки, і вона знову зі своїм болем
мріями і пам’яттю залишиться на самоті, і хіба в тому містичному світі буде
вести розмову про свою долю з іншими такими ж святими могилами, що покояться
десь по наших лісах і селах.

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>"Times New Roman CYR"'>Бережімо їх пам’ять!!!

mso-pagination:none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none\' align=\'right'>Степан Івасейко

none;text-autospace:none'> 

none;text-autospace:none'> 

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>

none;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'> 

20 листопада 2017

(0|0)

Василь Кондрат

tab-stops:21.3pt;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none\' align=\'center'>Іваньки – спільна,
соборна молитва за Україну,

tab-stops:21.3pt;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none\' align=\'center'>за перемогу над
ворогом.

none;text-autospace:none'>Що
є для нас, нинішніх українців, Україна?!

none;text-autospace:none'>Це
кров її кращих синів і дочок, що уже впродовж кількох літ стікає на жертовник
свободи і незалежності рідної Вітчизни на нинішньому фронті. Це соціальне
розшарування суспільства на кучку зверх багатих і збіднілі маси, для яких умови
життя все погіршуються і погіршуються, не бачачи в цьому якогось промінчика
надії. Це відсутність політичної волі у верхніх ешелонах влади для розбудови національно
орієнтованої держави, додаючи до цього ще злодійство і корупцію. І, на
кінець  це українець розчарований в своїх
недавніх мрійливих баченнях квітучої Вітчизни, з осадом гіркоти дивлячись на
все це, не добрим словом згадує владу, на жаль, ототожнюючи її з Україною.

none;text-autospace:none'>Все
це послабило в свідомості нашого суспільства почуття патріотизму, національної
духовності, суспільно-культурної активності, що негативно впливає на моральний
і культурний стан нашого народу. Постійна гонитва за чимось матеріальним: в одних
за потребами надмірними, в інших за хоч якесь існування відсуває на задній план
потреби духовні. За таких умов і в тих і других часто пригасають, а то і
зникають признаки вищих почуттів: особистої і національної гідності, відданості
і жертовності задля рідного Краю, до тієї основоположної засади християнської
моралі – любові – любові до ближнього, до своєї маленької Батьківщини, а в
повноті тієї любові – до великої Батьківщини – України.

none;text-autospace:none'>Нинішній
час драматичний, але епохальний – ми відкриваємо нову сторінку нашої історії,
ту сторінку за яку уже впродовж століть і сьогодні проливається українська
кров.

none;text-autospace:none'>Наша
історія гладкого шляху немала. Та наші батьки і діди, не зважаючи на такі
історичні обставини, рук не опускали: у кровавих не рівних битвах вони виборювали
самостійність і передали цю естафету нам, і ми маємо її завершити. Така наша
історична хода. Мусимо ту ходу відчути і побачити себе так, ніби ми нині йдемо
плече-в-плече з борцями минулих поколінь. А таке відчуття може дати тільки
знання історії. Бо саме закарбована в пам’яті історія здатна допомогти сягнути
нам таких високих моральних засад 
героїзму і жертовності, підказати нам, за словами нашого пророка Тараса
Шевченка: «…чиї ми діти, ким, за
що закуті». Але історична
пам’ять тоді жива коли вона живе у пам’яті і серцях живих поколінь. Такий закон
збереження роду, нації.

none;text-autospace:none'>І
найсильнішим, перевіреним віками, методом досягнення таких високих людських
якостей є виховання  прищеплення кожному
українцеві ще з дитинства тих найважливіших морально-духовних цінностей. Маємо
дві потужних виховних інституції – школа і церква. Але на сьогодні вони з
різних обставин такою цілісною концепцією виховання не володіють. Все тільки у
руках ентузіастів.

none;text-autospace:none'>Тому
то кожний громадський захід, який розкриває нам сторінки нашої героїчної
історії, вшановує пам’ять історичних осіб, як це історія іваньківська, є на
сьогодні, в час війни, особливо важливий і необхідний: він єднає людей в
рішучості до можливої оборони  не дай
Боже, щоб таке повторилося, бо загроза існує.

none;text-autospace:none'>Іваньки
не одинокі серед значної кількості місцевостей у нашій Галичині оповитих чи
трагічною долею чи героїчною славою, але Іваньки, поєднали в собі ці обидві
прикмети української історії – трагедію і героїзмі, намагаючись зберігати про
них ту пам’ять. Але ці намагання,що виходять з окремих людей, на сьогодні вони
не достатні. Мусить активно працювати на районному рівні відповідна виховна
структура, яка мала б чітко вироблену програму заходів по всіх історичних
місцях і календарно, систематично (не для галочки) проводити їх, залучаючи до
цього школу і церкву. Кажучи про школу, я маю на увазі, в першу чергу, районну
освітню структуру, яка мала би мати свою патріотично-виховну програму,
включаючи у ній, окрім іншого, і всі місцевості пов’язані з повстанськими боями
і систематично, шляхом екскурсій, експедиції знайомити з ними учнівську молодь,
залучаючи до цього всі підлеглі школи,. А про церкву – це проблема особлива. У
нашій галицькій релігійній свідомості відсутні почуття національних святостей,
тому і таке байдуже у нас ставлення до нашої історії. Як я писав у інших
статтях – у наших церквах відсутні розписи на історичну тематику, як це
впроваджувалось в часи Андрея Шептицького. Ми ще не можемо усвідомити, що такі
героїчні, политі рідною кров’ю місця  це
наші Українські святині – це наші прощі. Не усвідомлюємо і шукаємо, на
жаль, святих місць десь за кордоном. І цю національно-духовну місію повинна
виконати наша українська церква, повернувшись обличчям до своєї, української
історії. Нація без Церкви як і Церква без нації повноцінною духовністю бути не
можуть  не буде України – не буде
української церкви.

mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>font-family:"Times New Roman CYR"'>Про Іваньківські трагічні і героїчні події
писалося і говорилося уже не раз, і вони відомі, та все таки коротенько варто
нагадати.

none;text-autospace:none'>Від
початків створення УПА, тут завжди, у меншій чи більшій кількості, перебували
її відділи, набувши особливої активності у 1944 році, коли в північній частині
Львівщини організаційно викристалізувалася бойова одиниця – Воєнна округа (ВО) «"Times New Roman CYR"'>БУГ» і її військовий штаб
(ВШВО) де шефом штабу став угнівчанин Мирослав Онишкевич, а командиром округи –
Василь Левкович.

none;text-autospace:none'>І
от, саме в цю пору московські загарбники розгорнули широку боротьбу проти УПА,
і на знищення мирного населення.

none;text-autospace:none'>Тоді,
28 серпня 1944 р. оточене московською ордою, село Іваньки конало у страшному
смертоносному полум’ї, вкриваючи жаром, трупами тварин і попелом свою рідну
землю, лягаючи незагойним болем на душі вцілілих іваньківчан. А наступного дня,
29серпня 1944 р., біля уже спаленого села

none;text-autospace:none'>відбувся
один з найбільших боїв УПА з більшовицькими загарбниками, які у кількості 10000
тисяч солдат, шукаючи повстанські загони, рушили зі східної сторони, від
Діброви (Салашів) в сторону Іваньків, водночас обстрілюючи ліс з північної і
південної сторін (від Карова і Гійча), з важкої артилерії. На той час
повстанські загони, (у кількості одного куреня, курінний «14.0pt;font-family:"Times New Roman CYR"'>ЕМ»), відійшли в глиб
лісу, в сторону RU\' lang=\'RU'>«Перехрестя» і ріки Болотні,
зайнявши там оборонну позицію. Бій почався зранку і тривав до ночі. Протягом
дня наступ повторювався десять разів і всі десять було відбито. Архівні джерела
стверджують, що у тому бою загинуло близько 500 більшовицьких солдатів. Наші
втратили 14 убитих (вони поховані в іваньківській братській могилі), 4 тяжко і
7 легко ранених. Такою була ця битва.

none;text-autospace:none'>Роздумуючи
над цією бойовою операцією, над причиною такої великої кількості вбитих з
більшовицької сторони (розказують старожили, що їх вивозили багатьма машинами)
і такої малої зі сторони нашої, повстанської, мимоволі знаходиш собі відповідь.
Очевидно це були не наступи і відступи, а просто після однієї партії загиблих
ворог, не рахуючись зі своєю живою силою, кидав іншу свою партію солдат на
погибель. Історія Другої Світової війни знає безліч фактів, де більшовицький
режим не зважав на життя своїх солдат – кидав навіть безоружних на вогонь
противника.

none;text-autospace:none'>А
вміло окопаних повстанців оберігала рідна земля, велетенський бойовий дух і
переконаність у своїй правді.font-family:"Times New Roman CYR"'>

none;text-autospace:none'>Та,
на жаль, історія повторилася. Знову, як і тоді, кращі сини і доньки
українського народу, наслідуючи бойові традиції Української Повстанської армії,
піднялися на захист Вітчизни, виступивши мирним фронтом проти диктаторського
режиму на історично доленосному «Майдані» "Times New Roman CYR"'>і, прямо з «Майдану», "Times New Roman CYR"'>рушили військовим формуванням на схід України, у смертоносний
бій з вічним московським загарбником, захищаючи рідну землю.

none;text-autospace:none'>З
кожним днем наші бойові ряди стають все міцнішими, але знову святі могили
покривають українську землю від сходу до заходу, і лягають у них святі герої
утверджуючи жертовність і непереможність українського народу. Вклонімося їм,
приклякши біля іваньківської повстанської могили – вони гарант незалежної
держави України і вони наша святість.

none;text-autospace:none'>Слава
Україні! Героям слава!.

none;text-autospace:none'>Вже
стало доброю традицією в осінню пору збиратися на цьому іваньківському клаптику
землі, що лежить на межі Сокальського і Жовківського районів, біля каплиці
Матері Божої Покрови України, щоб віддати шану похованим тут у братській могилі
воїнам УПА, пом’янути пам’ять загиблого села, скріпити свій патріотичний дух і
спільною молитвою просити у Всевишнього перемоги у нинішній війні, сили і
здоров’я для рідних воїнів.

mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>font-family:"Times New Roman CYR"'>Тож зберімося і цього року, з близьких і
далеких околиць у велику багатолюдну громаду і, ставши до Святої літургії,
спільною молитвою перед лицем Господнім виконаємо цю велику духовну місію для
захисту свого Краю.

tab-stops:21.3pt;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none\' align=\'right'>Степан Івасейко

tab-stops:21.3pt;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none\' align=\'right'> 

none;text-autospace:none'>В
неділю 1 жовтня 2017 р. о 13, 00 в місцевості Іваньки, біля каплиці Матері
Божої Покрови України відбудеться спільна молитва за Україну, за перемогу над
ворогом і за здоров’я наших воїнів.

none;text-autospace:none'>В
програмі:

-18.0pt;mso-list:l0 level1 lfo1;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>mso-bidi-font-family:Symbol'>·       
Свята
літургія біля каплиці і панахида за полеглих героїв біля братської могили.

-34.65pt;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>2 14.0pt;font-family:"Times New Roman CYR"'>Концерт патріотичної пісні і виступи
учасників заходу.

none;text-autospace:none'>Запрошуються
священики, різні творчі, співучі колективи і всі бажаючі взяти участь у
спільній молитві  всі, кого болить серце
за долю України.

mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'>font-family:"Times New Roman CYR"'>Також цього року тут буде розгорнута
живописна виставка (30 картин) на повстанську тематику і ще можна буде придбати
книжки: «Мелодії отчого краю», "Times New Roman CYR"'>збірник Українських народних пісень з нотами, книжку «font-family:"Times New Roman CYR"'>З вогню і крові»  font-family:"Times New Roman CYR"'>нариси про колишні Іваньки, автор С.
Івасейко і іншу літературу.

mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'> 

-14.2pt;mso-layout-grid-align:none;text-autospace:none'> 

text-autospace:none'>mso-bidi-font-family:Calibri;mso-ansi-language:EN-US\' lang=\'EN-US'>14.0pt;mso-ansi-language:EN-US\' lang=\'EN-US'>

text-autospace:none'>EN-US\' lang=\'EN-US'> 

text-autospace:none'>EN-US\' lang=\'EN-US'> 

15 вересня 2017

(0|0)

Василь Кондрат

ЗВЕРНЕННЯ

Учасники круглого столу в редакції газети «День» разом з
однодумцями, які об’єдналися в ініціативу «Українська журналістська платформа»,
підтримують рішення Європарламенту від 23 листопада 2016 року щодо протидії
російській пропаганді. У цьому документі сказано: «Російський уряд агресивно
використовує цілий спектр засобів та інструментів для атак на демократичні
цінності, для розколу Європи, для забезпечення підтримки всередині країни і
створення враження про розбіжності між країнами Східного сусідства ЄС».

У цій ситуації викликає нерозуміння позиція керівництва Національної
спілки журналістів України, яке вважає за можливе брати участь у спільних
проектах (під егідою ОБСЄ) разом із працівниками російських державних ЗМІ, які
віднесені Європарламентом до пропагандистських ресурсів, прикриваючись
необхідністю пошуку шляхів до «примирення» та «порозуміння», а також —
«засудження мови ворожнечі». Це, на нашу думку, сіє конформізм у суспільстві,
розмиває цінності й, по суті, є нічим іншим, як підготовкою громадської думки
до капітуляції.

Тому ми закликаємо українських журналістів стати на принципову
позицію: підтримати рішення Європарламенту, який недвозначно назвав російських
журналістів «інструментом «гібридної війни» проти Європи, і відмовитися від участі
в проектах, що сприяють поширенню російської пропаганди.

Ми відкриті до спілкування та співпраці лише з тими російськими
журналістами, які публічно засудили анексію Криму та збройну агресію Росії на
Донбасі й діями підтверджують свою позицію.

Пропонуємо членам Національної спілки журналістів України розпочати
загальнонаціональний діалог з метою якісного оновлення Спілки  та
визначення шляхів розвитку української медіаспільноти у відповідності із
європейськими цінностями та принципами.

Це звернення рекомендуємо до підписання, поширення та обговорення.

14 грудня 2016 року.

Редакція газети «День» (м. Київ, просп. Перемоги, 121-Д).

Контактна особа – редактор WEB-редакції та новітніх медіа газети
«День»

Вадим ЛУБЧАК: chedit@

Адреса звернення, де його можна підписати:

https://day.kyiv.ua/...

ЗВЕРНЕННЯ ВЖЕ ПІДПИСАЛИ!

Лариса IВШИНА, головний редактор газети
«День»

Наталія IЩЕНКО, інформаційний волонтер, медіаексперт, оглядач

Сергій МОРУГIН, експерт із медіакомунікацій

Ольга ЛЕНЬ, головний редактор сайта NEWSru.ua, телеведуча, блогер

Алла ДУБРОВИК-РОХОВА, редактор відділу економіки газети «День»

Iван КАПСАМУН: редактор відділу політики газети «День»

Валентин ТОРБА:журналіст відділу політики газети «День»

Вадим ЛУБЧАК, редактор WEB-редакції та новітніх медіа газети «День»

Анастасія РУДЕНКО,  журналіст WEB-редакції та новітніх медіа газети «День»

Анна ШЕРЕМЕТ, заступник головного редактора газети «День»

Ольга СТУКАЛО, редактор відділу кореспондентської мережі газети «День»

Олександр КРАМАРЕНКО, журналіст, головний редактор журналу Деньги.ua

Марія ПРОКОПЕНКО, редактор відділу суспільства газети «День»

Ігор САМОКИШ, журналіст, аспірант

Олег ПАНФІЛОВ, професор Державного університету Ілії (Грузія)

Тетяна ПОЛІЩУК, редактор відділу культури газети «День»

Алла БОБЕР, відповідальний секретар газети «День»

Микола СІРУК, редактор відділу міжнародної політики та інформації
газети «День»

Володимир СЕРДЮК, головний редактор Фотослужби Українського
національнго інформаційного агентства «Укрінформ»

Ігор ЯКОВЕНКО, російський журналіст, екс-генеральний секретар Союзу журналістів
Росії

Олександр МЕЛЬНИКОВ, заступник директора відділу розвитку газети «День»

Оксана ДУДАШ, журналістка, заступник начальника з питань інформації та
організаційної роботи Регіонального центру з НБВПД в Закарпатській області

Анна МАКОГОНЧУК, референт головного редактора газети «День»

Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, Заслужений журналіст України, власний кореспондент газети
«День», Ужгород

Юрій МАКАРОВ, телеведучий, оглядач «Українського тижня»

Алла АКІМЕНКО, член Національної спілки журналістів України, позаштатний
кореспондент газети «День»

Віталій ПОРТНИКОВ, політичний публіцист і журналіст, оглядач радіо «Свобода»,
ведучий каналу «Еспресо TV»

Єгор ЧЕЧЕРИНДА - журналіст, телеведучий на «Еспресо TV»

Олег ЗОНТОВ, головний редактор Slavinfo.dn.ua, журналіст,
міський голова Слов\'янську у 2014-2015 рр.

Дмитро СІНЧЕНКО, журналіст-розслідувач, публіцист, політичний аналітик, блогер,
позаштатний кореспондент газети «День»

Олена ТАРАНЕНКО, завідувачка кафедри журналістики Донецького національного
університету імені Василя Стуса

Олеся ШУТКЕВИЧ, член Національної спілки журналістів України, позаштатний кореспондент
газети «День»

Світлана АГРЕС-КОРОТКОВА, оглядач в галузі культури, автор газети «День»

Оксана ВДОВИЧЕНКО, лікар, Луцьк

Сергій ЛАВРЕНЮК, заступник редактора парламентського відділу газети «Голос
України»

Ярослава ЯТЧЕНКО, директор агенства маркетингу газети «День»

Роланд МІКІАНІ, дослідник інформаційного та ідеологічних просторів, ветеран
інфовоєн

Владислав БРАТУН, інженер-електронік

Лариса ВОЛОШИНА, журналіст, ведуча телеканалу «ATR»

Олександра КОЛІСНІЧЕНКО, редактор ділових новин на «ЛІГА.net»

Роман ЧЕРНИШЕВ, журналіст «ЛІГА.net»

Дмитро НЕТЕТА, редактор інтернет-видання «Апостроф»

Наталія МАЛІМОН, власний кореспондент газети «День» по Волинській області,
заслужений журналіст України, медаль «Золоте перо української журналістики»

Арсеній ПУШКАРЕНКО, громадський діяч, виконавчий директор Міжнародного центру
Балтійсько-Чорноморських досліджень і консенсусних практик

Вадим КЛИМЕНТЬЕВ, член Национального союза журналистов Украины, редактор сайта
«Днепропетровский акцент»

Андрій ЛЮБКА, письменник, блогер  газети «День»

Ольга ГЕРАСИМ\'ЮК, член СЖУ з 1978 року, журналіст, перший заступник голови
Національної ради України з питань ТБ та радіомовлення

Олена ВАРЧЕНКО, студентка 

Олег КУДРІН, кореспондент «Укрінформу» в країнах Балтії та Росії

Юрій КОШКОВСЬКИЙ, позаштатний фотокореспондент газети «День»  

Анна ДАНИЛЬЧУК, проректор Східноєвропейського національного університету імені
Лесі Українки

Михайло ШЕЛЕП, громадський активіст, політолог

border:none windowtext 1.0pt;mso-border-alt:none windowtext 0cm;padding:0cm'>Гліб
ГОЛОВЧЕНКО, секретар Національної спілки журналістів України, генеральний
продюсер ТК ТАК TVinherit;color:#3E3E3E;border:none windowtext 1.0pt;mso-border-alt:none windowtext 0cm;
padding:0cm'>

Володимир СТЕЦЮК, журналіст, блогер, дописувач газети «День»

Ян ЧАРНЕЦЬКИЙ, голова Миколаївського обласного комітету «Правозахисник - І»

Марина СНІЖИНСЬКА, студентка НаУКМА, учасниця ЛШЖ «Дня»-2016

Галина БАБІЙ, заступник директора Радіо Промінь, авторка, продюсер і ведуча
програм, ведуча авторської програми на UA:Перший

Раїса ЛИША, головний редактор всеукраїнської православної газети «Наша віра»

Віктор СКОРИК, незалежний політичний аналітик.

Людмила САВКОВА, ГО «Миколаївський прес-клуб», виконавчий директор, член НСЖУ

Василь РЯБЧУК, шеф-редактор каналу «Еспресо TV»

Юліана ЛАВРИШ, кандидат наук із соціальних комунікацій,
викладач кафедри нових медій ЛНУ ім. І.Франка

Олексій КОСТЮЧЕНКО,старший викладач кафедри
журналістики Національного університету «Острозька
академія», позаштатний автор газети «День»

Остап ДРОЗДОВ, ведучий хард-ток-шоу «DROZDOV» та політичної програми «Прямим
текстом» на телеканалі ZIK

Ірина ПОКОТИЛЬСЬКА, головний редактор студентського журналу «Острозька
академія» Національного університету «Острозька академія»

Іван АНТИПЕНКО, всеукраїнська газета «День», власний кореспондент в Херсонській
області

Ірина ВАННИКОВА, директор Інституту Президента Віктора Ющенка, журналіст

Володимир ВОЙТЕНКО, кінокритик, відник авторської телепрограми «Арґумент-Кіно»
(«1+1»)

Валерій ГОРОБЕЦЬ, редактор Новотроїцької районної газети «Трудова слава»
(Херсонська область), Заслужений журналіст України, до недавнього часу
(протягом 19 років) - секретар НСЖУ з питань комунальноі преси, написав заяву
про складання повноважень секретаря

Ігор СЮНДЮКОВ, редактор відділу «Історія та «Я» газети «День»

Інна МОЛЧАНОВА, журналіст

Олег БАТУРИН, власкор газети «Новий
день», голова ГО «Медіа клуб громадського діалогу «Європростір», член НСЖУ

Юрій КОСТЮЧЕНКО, публіцист, експерт в галузі безпеки, науковець НАН України

Марія ЧАДЮК, студентка НаУКМА, учасниця ЛШЖ «Дня»-2016

Анна ГОЛІШЕВСЬКА, студентка ЛНУ ім. Івана Франка, позаштатний кореспондент
газети «Високий Замок», учасниця ЛШЖ «Дня»-2016

Дмитро ПЛАХТА, студент ЛНУ ім. Івана Франка, блогер, позаштатний кореспондент
газети «День»

Тетяна КОЗИРЄВА, журналіст, позаштатний автор газети «День», Львів

Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв\'язків
з діаспорою

Олена МЕДВЕДЄВА, науковець

Андрій ЯЦІВ, заступник директора Міжнародного інституту освіти, культури та
зв\'язків з діаспорою

Лариса МИРГОРОДСЬКА, заступник завідуючого відділом ТВО радіопрограм філії
Національної телекомпанії України «Тернопільська регіональна дирекція»,
позаштатний кореспондент газети «День», член НСЖУ

Микола ЛАЗАРОВИЧ, доктор політичних наук, професор, заслужений працівник освіти
України; учасник бойових дій Російсько-української війни

Олена КУРЕНКОВА, студентка ІЖ КНУ імені Т.Шевченка, учасниця ЛШЖ газети
«День»-2016

Христина ПЕТРЕНКО, студентка ОНУ ім. І. І. Мечникова, учасниця ЛШЖ «Дня»-2016,
позаштатний кореспондент газети «День»

Ігор ЧАЙКА, голова Незалежної медіа-профспілки України

Віра ЧЕРЕМНИХ, заслужений журналіст України, секретар НСЖУ, 11 років редагувала
журнал НСЖУ «Журналіст України», нині - автор «Детектор медіа»

Дмитро ТАРАСЮК, голова Рівненської обласної організації НСЖУ, заслужений
журналіст України

Тетяна СМОЛДИРЕВА, доцент кафедри журналістики Чернівецького національного
університету; член НСЖУ з 1981 р., заслужений журналіст України

Олег ЛЕБЕДЄВ, студент НМАУ ім.П.Чайковського, співак, лауреат міжнародних
конкурсів

Андрій ТИЧИНА, журналіст, ведучий «Перші про головне. Коментарі» на телеканалі
ZIK

Олександр БУХТАТИЙ, секретар Національної спілки журналістів України

Тетяна КОТЮЖИНСЬКА, головний юристконсульт НСЖУ, президент Асоціації
медіа-юристів України

Наталія ЯСИНСЬКА, журналіст, фрілансер

Андрій КЛИМЕНКО, головний редактор порталу «Чорноморські новини
BlackSeaNews.net», Ялта-Київ, керівник Кримського Департаменту Фонда «Майдан
закордонних справ» та Моніторінгової групи щодо режиму санкцій проти РФ, член
НСЖУ з 2006, фігурант кримінальної справи ФСБ за статею 280.1 ч.2 «посягання на
порушення територіальної цілісності РФ із використанням ЗМІ», №3186 в
офіційному списку терористів РФ, розділ «Перечень террористов и экстремистов (действующие)»

Юрій БІДЗІЛЯ, завідувач кафедри журналістики ДВНЗ «Ужгородський національний
унівеситет»

Віктор КОСТЮК, заступник декана факультету журналістики Запорізького
національного університету

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Т.Г.
Шевченка НАН України, член НСЖУ

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений журналіст
України, академік Академії наук вищої освіти України, заслужений професор
Львівського національного університету імені Івана Франка

Юрій СОКОЛЕНКО, виробництво, директор компанії «Сокіл Меблі»

Василь ЧЕПУРНИЙ, власний кореспондент газети «Голос України» по Чернігівській
області

Роман СМІЛКА, журналіст

Людмила ЛОСИЦКАЯ, преподаватель

Олександр ЗАХАРІЯ, тележурналіст ТРК «Глас», голова ГО «Інститут стратегічних
досліджень та прогнозів трансатлантичних процесів», доцент Одеського
національного університету ім. І.Мечникова

Олександр СІФОРОВ, курсант Київського військового ліцею ім. Івана Богуна

Дмитро ГОЛІШЕВСЬКИЙ, курсант Київського військового інституту телекомунікацій
та інформатизації

Сергій ПАРХОМЕНКО, директор Центру зовнішньополітичних досліджень ОПАД,
редактор Української інформаційної сужби (УІС)

Йосиф СІРКА, проф.емеритус, д-р філ. наук, Університет Зіґен, УВУ Мюнхен -
Німеччина політолог, публіцист

Оксана КОТОМКІНА, журнал «Конфлікти і Закони»

Інна ТІЛЬНОВА, редактор кропивницького видання «Нова газета», позаштатний
кореспондент «Дня» у Кропивницькому

Степан КУРПІЛЬ, генеральний директор ТОВ «Видавничий Дім «Високий Замок»,
секретар НСЖУ

Ігор ГУЛИК, журналіст, заступник директора Філії ПАТ НСТУ «Львівська
регіональна дирекція»

Наталія ГУМНИЦЬКА, культурологія, публіцистика, громадська діяльність

Олена МИЦЬКО, провідний фахівець, МІОК

Наталія КАЛІНІЧЕНКО, головний редактор газети «Білопільщина», депутат Сумської
обласної ради, заслужений журналіст України, член НСЖУ

Леонід ФРОСЕВИЧ, головний редактор суспільно-політичного видання «Український
репортер»

Борис СОКОЛОВ, історик, письменник, журналіст, автор «Дня» (Москва)

Оксана СКІЛЬСЬКА, студент ЛНУ ім. І. Франка, факультет журналістики, учасник
Літньої школи журналістики газети «День»

Каріна ХАЧАТАР\'ЯН, студентка Сумського державного університету, позаштатний
кореспондент газети «Сумщина»

14 вересня 2017

(0|0)