Хата 1697 р. з с.Біловіж, Рокитнівський р-н, Рівненська обл.

Однодільна, без сіней. Зведена у зруб з соснового кругляка, в’язаного верхніми драчками і врубками. Стеля з поздовжніх дощок, укладених на зруб і поперечні сволоки, утеплена піском. Дах двосхилий на двох сохах, встановлених перед причілком і біля дверей, критий драницею, укладеною на “запі-сочник” й коньковий прогін і спертий у закрилини. Бікна волокові без луток. Стіновий димоволок розміщено над припічком курної печі. Обладнання традиційне, з ознаками архаїчності. Під “запісочниками” у стіни врубані жердки-гряди. Піч без комина, курна, бита з глини на дощаному поду, укладеному на сохах і підвалинах. На розі печі – стовпчик-”дідок”,на який спирається поздовжня жердка перед полом. Дощаний піл і масивні плахи-лави укладені на сохи. Перед піччю плетений з лози, мащений глиною кіш для виведення диму з лучини, яку палять для освітлення хати. На покуті діжа, накрита надіжницею, біля покуті у стіну забитий “свічарник” з рушником.

Перед полом – бодня для одягу, стіл під тканим вузьким настільником, перетканим червоними смугами. На сінешній стіні на двох кілках висять ночви, що використовувалися як полиця. На “мерцовій” стіні різьблена посвята з датою. Давній тип однодільного житла 17 ст.

ПРИМАК А.І.

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ БОРТНИЦТВА І КОЛОДНИЦТВА В БАСЕЙНІ РІЧКИ СТВИГА

В статті висвітлюються результати дослідження бортництва і колодництва та становлення їх  галуззю народного промислу.

В статье отображены результаты исследования бортничества,  колодничества и становление их отраслью народного промысла.

Зародження бортництва відбулося на ранніх стадіях розвитку общинного суспільства, з розвитком якого поступово утворились господарські відносини в общині, виникала спеціалізація членів общини. Так зародилось пасічництво, скотарство, рибальство, кушнірство, знахарство, мисливство та інші необхідні общині господарювання.

Розвиток пасічництва почався з часу привласнення певною общиною роїв які поселялись в дуплах дерев, норах, тріщинах тощо. За такими роями був нагляд і всі вони були позначені знаками - клеймами або знаменами общини. Такі дерева були власністю общини і вони охоронялися і доглядались певною групою членів общини чи однією особою. Василь Рябчук, доктор сільськогосподарських наук, виділяє 48 таких знаків - знамен [1]. Відзначимо, що знаки, на які наші предки не скупились, згадували деякі давні закордонні дослідники стародавніх слов’ян. У 943-944 роках русичі, збираючи данину, залишали якийсь знак, що звільняв від подальших зборів данини в цьому місці, пише арабський письменник Ібн-Міскавейх. Можна вважати, що це був знак, правлячого на той час, київського князя Ігоря.

У селі Біловіж до цього часу зустрічається старовинне слово часів княжої доби - шапера. Походить воно від древлянського слова - щепера, що означало знамено. Дикі бджоли роїлися природним способом у лісах, на висоті 4 - 6 м у дуплах дерев, які називалися бортями. Походження слова борть можна пов’язувати з лісовим бором. Адже бджоли селилися в деревах, які росли на  сухих місцях лісу, тобто в борах - сосновому чи дубовому. Звідси походить й назва промислу - бортництво. Неподалік протікає річка Уборть. Це слово має пряме відношення до клейм, які ставились на деревах – бортях. Вони вказували на належність бортей в давнину тій чи іншій общині, а пізніше тому чи іншому господарю. За звичаєм право на «бортне» дерево діставав той, хто відшукав гніздо бджіл і поставив на ньому відповідну мітку - знак власності («клеймо», «сигнал», «знамено»). Знаками власності переважно зображали свійських тварин, диких звірів, дерева, рослини, знаряддя праці тощо. Після такого позначення упродовж багатьох років борть служила тільки власникові, нерідко закріплювалася за родом. Ніхто не мав права не тільки її знищити, а й «видерти» мед. За це, як зазначено у «Руській правді», накладалася вища кара, а ніж при посяганні на життя смерда [2].

Залишки бортництва в басейні річки Ствига проіснували майже  до ХХІ ст. у селі Познань Рокитнівського району Рівненської області. Воно зникло після масової заготівлі лісів, знищенням старих і дуплистих дерев. Однією з основних причин, що послужили розвитку колодництва стало винищення ведмедів, що були основними ворогами розвитку колодницького промислу.

На зміну бортництву прийшло колодництво. Основною відмінністю між бортництвом і колодництвом є те, що бджоли при бортництві жили як правило в живих деревах. Для цього в дереві видовбувалось велике дупло із льотком і отвором для відбору меду. Інколи в дереві просто розширювали природне дупло. Пасічник слідкував за бортю, щоб вона не заростала і кожну осінь поновлював льоток і довж, що закривала отвір. Такі борті більш довговічні, ніж видовбані або зроблені на місці природного дупла. Воно з кожним роком росло як вверх так і вниз від гниття, викликаного бактеріями і гифами грибів, заставляючи пасічника весь час продовжувати довж. Це - виколота товста дошка, якою прикривали отвір, через який забирали мед із колоди. Такі борті були не довговічні і під час бурі переламувались. У борть рої поселялись завжди тільки природним способом.

Колодництво виникло на базі бортництва. Основною причиною виникнення колодництва є зручність у догляді за бджолами. Воно дало можливість розміщувати рої поблизу житла, неподалік кормових баз – вересовищ, крушинників, лісових полян, боліт з журавлиною, лозняки. Особливим медозбором виділялись вересовища і крушинники. Мед з цих рослин відрізняється особливим ароматом і смаком. Мед з журавлини не йде у порівняння з іншими медами і завжди цінувався дуже високо.

Колоди розміщувались високо на деревах. На підвищеннях біля дерев або низько на дереві ставились тільки біля житла. В деяких місцевостях колоди називають традиційно бортями, хоча це далеко не так. Виготовляють колоди в основному зі старої сосни. Кращою вважається сосна, яка всередині має трухляві прожилки. Такі колоди добре заселяються бджолами. В них завжди сухо і тепло. Надлишок вологи з меду вбирає в себе труха вулика. Виготовляли колоди з липи, сосни і дуба. І ніколи з осики і вільхи. На осику ніколи не ставили колоди, а хто і ставив, то в них не поселялись рої. Мій батько для проби поселив рій у колоду на осиці і він втік. Мабуть це пов’язано з від’ємною енергетикою дерева. Бджола завжди має позитивну енергію. Деякі смолисті чи дубові колоди і дерева, на яких вони стояли, передавались з покоління в покоління. За знищення дерева чи колоди у всі віки дуже наказували. Спіймавши злодія біля колоди на дереві, йому наказували стрибати вниз з умовою більш його не карати. Після стрибка з високого дерева, на якому стояла колода, злодій, як правило, довго не жив або ставав калікою.

Раніше виготовити колоду було не складно. В лісі знаходили товсте міцне дерево з трухлявою серединою. Воно розпилювалось на окремі колоди розміром від 120 до 180 см. За допомогою спеціального інструмента пешні, труха вичищалась, вставлялось дно, випиляне з цільного дерева довжиною

20-40 см і такий самий верх. Зверху, інколи, колода замазувалась глиною, щоб не було щілин і протягів. З боку просвердлювались два отвори - льотки. Як правило, зліва від льотків продовбувався отвір шириною 10-15 см і довжиною в залежності від висоти вулика. Якщо  середина видовбувалась з цільного дерева без трухи, то нижній край отвору переходив у дно, а верхній у стелю. Але коли колода була зроблена з дерева з трухлою серединою, то нижній край отвору не доходив до дна колоди на 15-20 см. У верхній частині отвір закінчувався на висоті, на якій пасічник підрізав соти для зимівлі. Тобто верхня межа залежала від внутрішнього об’єму колоди. В подальшому цей отвір закривався спеціально виколотою дошкою по товщині стінки колоди - довжею. На сьогоднішній день для виготовлення колоди використовують бензопили, якими вирізують середину.

Місце для встановлення борті ретельно вибиралось в лісі. Дерева, на яких стояли колоди, називали стойлами. Для того, щоб підняти її на дерево та міцно закріпити були потрібні зусилля кількох людей, оскільки маса борті досягала 100-150 кг. На нього витягувалась колода спеціальною дерев’яною лебідкою. Вона кріпилась зверху над місцем стояння колоди. Біля неї на спеціальній мотузці - жені вмощувавсь пасічник і за допомогою рук і, особливо, ніг крутив лебідку, до неї на мотузці була прив’язана колода. Потім колода встановлювалась на гілки чи гілку дерева. Якщо такої не було, то в дереві видовбували отвори, в них вставляли міцні палі, які потім вростали, і на них ставили колоду. У більш пізніший час у дерево забивали просто залізні штирі, на які клалися дошки і ставилась колода. За сторонами горизонту колода була направлена льотками на схід або південний схід. Вона повинна була знаходитись більшу частину літнього дня в тіні. Зверху вона застилалась берестом, на який клали колоті дошки або просто відколи від поліна. Після цього спускались на землю, з висоти 3-4 метри обрубували гілки, щоб не можна було спочатку ведмедю, а потім і необізнаній людині залізти на дерево до колоди. Для себе пасічник вирубував сучкувате нетовсте дерево, яке називалось стров і, як правило, розміщувалось недалеко від дерева з колодою.

Творили колоди, тобто прикрашали для приваблювання роїв на початку літа. Кожний пасічник робив це по своєму і мав деякі секрети, які передавались з покоління в покоління. Тому вік таких секретів становив декілька століть. Для цього використовувались молоденькі гілки багна болотного, верби козячої, берези бородавчатої, дуба літньої форми, крушини ламкої, якими натирали колоду зсередини. В середину колоди деякі пасічники наливали настої трав, сиропи, ситу в залежності від традицій свого роду. Потім задню стінку колоди викладали гілками дерев і кущів, які кріпились спеціальними прутиками, що, в свою чергу, прижимались розпирками - стругами. Це розколені на чотири частини нетовсті гілки верби або берези, які встановлювались у спеціальні пази. Обов’язковими гілками при творенні вулика були вільха, багно, крушина.

Зверху колода прикрашалась березовими і вербовими гілками, які називались павзником або вехті. Він прикривав тільки передню частину, закриваючи довж і навколо льотка. Він в свою чергу прив’язувався до колоди березовим або вербовим перевеслом, яке сьогодні замінив звичайний дріт.

Протягом літа пасічник декілька разів навідувався на стойло і перевіряв чи не вселився рій. Якщо рій поселявся у вулик, то інколи доводилось виймати частину гілочок, що були покладені на дно вулика. Гілки вільхи і багна служили в першу чергу як дезінфікуючим засобом і відлякували воскову міль від стільників, якщо вони були у вулику.

Приглядають бджіл (відбір меду) з борті чи колоди відбувається в осінній час, коли бджоли вже не вилітають з вулика і збираюся у клуб на сотах колоди. Взявши все необхідне пасічник з допомогою строва піднімається на дерево. Там він за допомогою жені або лєзива закріплюється перед бортю або колодою при відборі меду. Жень сплетена в п’ятеро віровка з льону. http://polesye-reser... title='Бортницьке лезіво для вилізання на дерева, фото Жили С. М.'>Лєзиво, сплетене з шкіри бика чи корови. Лєзиво просочувалось дьогтем і було дуже довговічним. Воно включало канат та дощечку, на якій сидів бортник. Сидіння нагадувало трикутник, в основі якого було дощечка – седало з чотирма отворами для протягування жені чи лєзива. Два ряди підвіски слугували не так для міцності, як стійкості від прокручування седала. У верхньому куті вплетений спеціальний дерев’яний у подібний крук, який називається каблук. З довшої сторони у глибокому пазу було прив’язане шкіряними нитками лєзиво. На крук намотувались спеціальні петлі. Сівши на сідало, на каблук закидали не менше трьох петель, пропустивши лезиво через середину трикутника. При відборі меду канат лєзіва перекидали через міцну гілку над бортею чи колодою. Людина сідала на дерев'яну дощечку - сідало лєзіва, опиралась ногами в стовбур і опускалась перед бортю. Вільний кінець опускався до землі і до нього прив’язувались помічником необхідні інструменти і матеріали. Сидячи на лєзіві, бортник міг спокійно працювати, маючи вільними дві руки. Часто, перед бортю влаштовують спеціальний поміст з дошок, на який при пригляданні бджіл ставили інструменти.

Задимівши бджіл зублем (дерев’яна прогнивша палка, яка димить без полум’я) на верх стільників мед вирізають спеціальним ножем, або й звичайним кухонним. Для цього ліву руку підводять знизу під стільник, а правою зрізають його. Відрізані соти складають у лазень, що знаходиться поруч. Спочатку відрізають суху вощину знизу, а потім залиті стільники, як правило, на рівні верху довжі, при цьому залишаючи запас меду на зиму. Дехто з пасічників залишає частину медових стільників біля задньої стінки колоди. Під час відбору меду раніше працювали без лицевих масок. Обличчя натирали мазями і оліями, а то і просто обв’язувались хустиною. На зиму ні борті, ні колоди не утеплюються, бджіл не підгодовують.

Серед основних ворогів лісових бджіл і галузі бджільництва в басейні річки Ствига є: куниці, миші, вовчки (соні), бджолоїдки, жовни, мурахи, літаючи комахи та їх личинки. Куниці проникають у житло бджіл через отвори утворені строкатими дятлами і жовнами. Турбують їх взимку і сім’я гине від холоду. Миші і вовчки поїдають бджіл з клуба, взимку знищуючи гніздо. Бджолоїдки відловлюють їх під час медозбору. Мурахи проникають у гніздо і виносять зимові запаси меду. Коли мурашник знаходиться неподалік вони знищують і личинок бджіл, що також призводить до загибелі рою. Серед літаючих комах слід виділити молі і їздці. Особливо небезпечні воскові молі. Натільні паразити серед лісових бджіл розповсюджені в незначній кількості і особливої небезпеки не становлять. Для боротьби з цими недугами пасічники винайшли цілий арсенал методів.

Колодницьке пасічникування давній вид побуту поліщуків у басейні річки Ствига, який майже не зберігся на теренах Європи. Збереження і пропагування цього промислу може стати одним напрямків для розвитку зеленого туризму і збереження генофонду поліської бджоли.

1.     Бджільництво у період княжої доби. /Добрий господар № 1 січень 2012 року.

2.     Примак А.І. Таємниці поліського краю. /А.І. Примак, О.І. Примак, О.Г. Бивала, В.В. Давидюк.- Миргород: ТОВ Видавництво «Миргород», 2011.- 192с.

Слова і музика Олексія Примака

ПІСНЯ ПРО БІЛОВІЖ

Тетерук тирличе над Ярковом,

Спів той хвилями торкається села.

І бентега серце огортає,

Що жива ще ця мелодія. Жива.

Сонця диск над лісом променіє.

Досвітки пливуть у світло дня.

Краю рідного теплінь струмує в душу,

Гріє приязню нас батьківська земля.

        Біловіж! Біловіж!

        Тут коріння мого роду.

        Річки Рудки золотистий блиск

        І загадка Ігорового броду.

Земле рідна! Ти завжди зі мною.

Та, що в пам’яті і та, що наяву.

В далині без тебе я сумую.

Зустріччю я мрію і живу.

Край чужий давно став рідним домом

Тішить око прикарпатській ліс

Та нема миліше Батьківщини

Там, де народився я і ріс.

        Біловіж! Біловіж!

        Тут коріння мого роду.

        Річки Рудки золотистий блиск

        І загадка Ігорового броду.