Форум Будищого

Питання-відповіді Інтерв'ю Всі записи

1

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій

У колишньому маєтку пана Енгельгардта в Будищах з’явиться унікальний музей



17.01.2014


http://www.oda.ck.ua... border='0' alt='' class='foto1' align='left' style='border: 1px solid rgb(207, 206, 206);'>

На малій батьківщині Великого Кобзаря в селі Будище Звенигородського району реконструюють пам’ятку садово-паркового мистецтва ХІХ століття та приміщення колишнього літнього маєтку пана Енгельгардта. В оновленій садибі створять унікальний музей Тараса Шевченка.

Садиба поміщика Василя Енгельгардта була збудована наприкінці XVІІІ століття, а коли пан помер маєток дістався його сину Павлу.

– У маєтку поміщика в 1828-ого року був козачком кріпак Тарас Шевченко, – розповіла заступник генерального директора Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» Людмила Шевченко. – Неподалік будинку росли три вікові дуби, які були прихистком юному Шевченку, в дуплі одного з них Тарас ховав свої малюнки...

Реконструкція розпочалася у вересні минулого року. Над відновленням літньої дачі Енгельгардта працює півсотні будівельників. Зараз реставратори намагаються повернути маєтку первинний вигляд та відтворити автентичний комплекс, що існував за часів самого Тараса Григоровича.

Наразі, як повідомив генеральний директор Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» Богдан Писар, спеціалісти, які працюють на об’єкті, перейшли до реставрації стін, попередньо поґрунтувавши їх та очистивши від старої фарби, штукатурки чи масляних відкладень. Триває будівництво входу до підвального приміщення й облаштовано дерев’яні конструкції даху приміщення. Навколо будівлі клінкерною цеглою закладають алею, а от центральна паркова алея та алея до дуба уже вимощені.

– Кожен елемент будівлі, який під час проведення реконструкції, демонтувався, в подальшому був відновлений, – розповідає директор підрядної організації Олена Ястребова. – Усі цеглинки, які знімаються, перетираються, шліфуються та повертаються на місцк. У тому разі, коли якийсь із елементів пошкоджено, їх відновлюють, повторюючи точно такі ж форми, які були ще тоді – на момент будівництва цього маєтку.

За її словами, попри намагання відновити вигляд поміщицької садиби 19 століття, усі роботи відповідають сучасним нормам будівництва. Авторський нагляд за реконструкцією здійснює архітектор Юрій Лосицький. У оновленому приміщенні садиби планують відкрити музей Шевченка.

– Музей ознайомить відвідувачів із життям поета в роки його козачкування, там вони зможуть дізнатися про смаки поета та його оточення. Зокрема, плануємо створити й галерею робіт його друзів, із якими він спілкувався в свої приїзди до України. Серед них – Іван Сошенко, Василь Штернберг, Карл Брюллов, – сказала заступник генерального директора Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка». – А у одному із залів стоятиме рояль, на якому звучатимуть класичні музичні твори та улюблені композиції Кобзаря. Сподіваємося, зможемо проводити в оновленому маєтку творчі вечори, зустрічі з різноманітними артистами, акторами й співаками. Безумовно, це цікаво буде, свіжо й неповторно в нашому Шевченковому краї.

У планах – створити 16 експозиційних залів. Частина з них буде присвячена родині Енгельгардтів. Над концепцією музею працювали наукові співробітники Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка».

Уникати шаблонності при створенні експозиції та урізноманітнити її – таке завдання ставлять перед собою творці музею.

– Хотілося б зробити його дещо іншим – не таким, як громада звикла бачити подібні заклади, – каже автор проекту експозиції Тарас Бундик. – Оскільки ми робимо його в маєтку Енгельгардта, велика частина музею буде присвячена його родині. Плануємо показати його не лише як злого пана, який бив кріпаків, а й інтелігенту людину, яка доклала певних зусиль задля становлення Великого Митця. Разом із тим, і Шевченко постане у більш олюдненому образі.

За його словами, експонати для музею збирають у Центральній та Західній Україні. Серед родзинок – спеціально виготовлені скульптури із дерева, гіпсу та мармуру.


18 січня 2014

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій

На Черкащині відтворюють маєток пана Енгельгарда

  • Вівторок, 19 листопада 2013, 11:18

http://04744.info/im... alt='mayetok' style='margin: 0px 11px 11px 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; background-color: transparent; float: left;'>У селі Будище на Звенигородищні відтворюють історичне середовище поміщицької садиби Енгельгардта.

У рамках підготовки до відзначення 200–літнього ювілею з дня народження Великого Кобзаря Тараса Шевченка тривають роботи з реконструкції маєтку пана Енгельгардта та прилеглого до нього парку – пам’ятки садово–паркового мистецтва ХІХ століття у селі Будище Звенигородського району.За переказами, саме тут, в дуплі одного з вікових дубів ховав свої дитячі малюнки малий Шевченко.

Згідно з проектом, буде відремонтовано фасад будинку, відтворено малі паркові форми біля маєтку (серед яких – альтанки, паркова алея та каскад ставків), реставровано льох (винний погріб) та будинок управителя маєтком.

Нині там, за повідомленням Департаменту капітального будівництва Черкаської облдержадміністрації, виконано 25% від усіх запланованих робіт. Зокрема, завершено роботи з демонтажу, проведено підготовку приміщення погреба та виконано роботи з очищення деталей та поверхонь від іржі, старої фарби, окалини, штукатурки чи масляних відкладень. Наразі також розпочато відновлення фасаду будівлі.

За матеріалами генерального директора Національного заповідника 'Батьківщина Тараса Шевченка' Богдана Писаря, проект реконструкції парку – пам’ятки садово–паркового мистецтва ХІХ століття та прилеглої території до маєтку Павла Енгельгардта було розроблено організацією ТОВ 'Інститут Київпроектреставрація'. Він передбачає комлексну реставрацію реліктових дубів та оновлення маєтку пана Енгельгардта з відтворенням історичного середовища поміщицької садиби того часу.

Виконання робіт із реставрації відбувається під авторським наглядом архітектора Юрія Лосицького. За інформацією наданою Національним заповідником 'Батьківщина Тараса Шевченка', зараз фахівці працюють над відновленням цегляної кладки, а також над ґрунтуванням і фарбуванням цегляних стін. На головній та другорядній алеях облаштовано бетонну армовану основу та розпочато кладку клінкерної цегли на другорядній алеї. Уже на 50 відсотків здійснено перекриття покрівлі.

Ще у 1937 році в колишньому маєтку Енгельгардта почала працювати школа. За словами начальника відділу освіти Звенигородської райдержадміністрації Ірини Міненко, на час проведення реставраційних робіт навчання для 29 учнів Будищанської загальноосвітньої школи I–II ступенів Звенигородської районної ради організовано в приміщенні Шевченківського навчально–виховного комплексу та в дошкільному навчальному закладі 'Тарасова колиска' в селі Будище. Школярів на навчання возить шкільний автобус.

У цілому, переконує керівництво Національного заповідника, увесь комплекс запланованих робіт спрямований на збереження та відновлення (або ж будівництво нових) об’єктів з метою становлення туристичної інфраструктури та залучення якомога більшої кількості екскурсантів та гостей, небайдужих до творчості поета та бажаючих пізнати красу Кобзаревого краю.

Результатом реконструкції історичної садиби стане цілісне розкриття теми дитинства Тараса Шевченка (зокрема, його козачкування у пана Енгельгардта), розширення екскурсійних маршрутів та можливостей рекреаційного відпочинку екскурсантів і відвідувачів Заповідника.


19 листопада 2013

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
Двічі Юрко Тютюнник переагітовував вояків, які мали його розстріляти, але у 1923 році в рамках спеціальної операції чекістам вдалося заманити отамана у пастку.

ТСН.ua продовжує серію публікацій із циклу 'Історія з грифом 'Секретно'.

Розгром Всеукраїнського повстанського комітету (ЦУПКОМу) улітку 1921 року не став вирішальним у придушенні антирадянського руху в Україні. Це прекрасно розуміли чекісти, які продовжували активну роботу з виявлення і ліквідації окремих повстанських загонів та підпільних організацій. Це також усвідомлювало і керівництво УНР в еміграції, продовжуючи підготовку рейду української армії на контрольовану більшовиками територію, щоб об’єднати військо з місцевими повстанськими силами.

Проте ця підготовка явно затягнулася - перенесене з травня на період жнив повстання знову відклали. Врешті відчайдушний рейд загонів Української повстанської армії (саме тоді ця назва вперше прозвучала в українській історії) на чолі з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником відбувся аж наприкінці листопада 1921 року. Тоді, коли вже годі було сподіватися на підтримку розбитих чекістами повстанських загонів, коли погодні умови не сприяли розгортанню діяльності повстанців.

Тому Другий зимовий похід армії УНР став завершальним, але не переможним акордом боротьби за незалежність України, розпочатої кілька років тому, у 1917 році. Його учасники, зокрема 359 із них, розстріляних більшовиками під Базаром, поповнили пантеон загиблих за свободу, а сам рейд став героїчною та трагічною сторінкою нашої історії.

І наприкінці 1921 року серед учасників подій, і тепер серед істориків обговорювалися й обговорюються причини поразки. Одна з них - незгода і суперництво між керівниками українського руху Симоном Петлюрою та Юрієм Тютюнником. Люди, яким судилося стати на чолі визвольного руху, були надто різними, і, на жаль, не намагалися доповнювати один одного. Першому бракувало рішучості - він надто узалежнював початок повстання від рішення своїх союзників поляків і фактично не скористався готовністю до нього отаманських загонів, що діяли на теренах України. Другий, навпаки, був готовий до непродуманих, часом авантюрних кроків.


Юрій Тютюнник
Юрко Тютюнник, який нещадно критикував Петлюру за повільну підготовку операції, врешті розпочав її не підготувавшись. Воякам бракувало не лише зброї та набоїв, а навіть взуття та верхнього одягу. В умовах наближення зими найбільш раціональним було б відкласти рейд, але це означало поступитися в гарячій суперечці, що було невластивим для Тютюнника. Попри вкрай несприятливі обставини, він був упевнений у власній перемозі, яка мала зробити саме його 'українським Бонапартом'. Завзяття, впевненість у собі, віра у нього інших завжди допомагали Юркові долати непереборні перешкоди. Так було раніше, так мало би бути й надалі.

Щаслива зірка Тютюнника не раз рятувала, здавалося б, у цілком безвихідних ситуаціях. Він вижив у м’ясорубці Першої світової, незважаючи на два поранення, у тому числі важке в голову. У 1917 році стає активним учасником революції та творцем української армії, згодом – одним із керівників Вільного козацтва, в лавах якого на початку 1918 року розгорнув активну антибільшовицьку боротьбу.

З приходом до влади гетьмана Скоропадського Тютюнник продовжує воювати проти нього та його німецьких союзників. За це отамана заарештували і засудили до смертної кари, яка, проте, не була виконана - Юрко переагітував своїх охоронців, які приєдналися до антигетьманського повстання, очоленого Директорією. У спогадах сучасників він неодноразово постає як блискучий оратор, здатний опанувати натовп.

На початку 1919 року Юрко Тютюнник на чолі повстанського загону об’єднується із загонами Матвія Григор’єва і йде на боці Червоної армії проти військ Антанти, Денікіна та... Директорії. Під час боїв він потрапляє в полон, знову смертний вирок і знову щасливий порятунок, якому він завдячував своєму красномовству.

Через кілька місяців загін Тютюнника об’єднується з військами УНР, і Юрко продовжує війну з більшовиками. Залишається живим, незважаючи на страшний урожай смерті, яка тифом скосила тисячі вояків української армії у другій половині 1919 року.

З кінця цього року до травня наступного Юрко Тютюнник на чолі Київської дивізії бере участь у Першому зимовому поході. Під час боїв він у лавах кавалерії, на передньому краю атаки, вів за собою на смерть, яка, проте, не чіпала його самого. Ось як згадували про нього учасники цієї операції: 'Твоє життя, повне великої моральної сили єство в найбільшій мірі одушевило історичний похід армії УНР в запілля ворога, коли ім’я отамана Юрка Тютюнника стало синонімом непереможного лицарського духу, коли воно промовлялося ворогами зі страхом і пошаною, а в серцях народу будило надії на визволення, на остаточну перемогу'.

Удача не мала відвернутися від нього і в листопаді 1921 року. Частково вона його й не підвела - попри загальну катастрофу операції, загибель багатьох її учасників, Тютюннику вдалося вибратися живим із пастки.

Напевно, саме ці посмішки Фортуни посилювали впевненість Юрка у власній невразливості і штовхали на авантюрні кроки. Тому й не дуже вагався, коли влітку 1923 року на нього вийшли представники підпільної 'Вищої військової ради' і запропонували повернутися в Україну для продовження повстанської боротьби. Повідомлення про діяльність організації, учасники якої чекають, що їх очолить легендарний отаман, затьмарило очі Тютюннику. Крім того, давалося взнаки нудне еміграційне життя серед чвар та суперечок.

17 червня отаман переходить кордон на територію УРСР, і у прикордонному селі Вихватнівці потрапляє до рук чекістів. Саме вони виходили на Юрка як 'представники українського підпілля' і повністю контролювали операцію.

Захоплення легендарного повстанського отамана, керівника Партизансько-повстанського штабу генерал-хорунжого Юрія Тютюнника стало величезним успіхом для більшовиків і чудовим шансом продовжити боротьбу з діячами визвольного руху як в Україні, так на еміграції. 'Тютюнник нами секретно заарештований, - читаємо в документі ГПУ, - тут у нас про це знає обмежене коло співробітників. Необхідно це тримати в цілковитій таємниці, і якщо з’являтимуться чутки, що він заарештований, всіляко намагатися їх спростовувати'.

Головними завданнями операції з використанням пійманого отамана було приведення в СРСР інших діячів українського визвольного руху, а також компрометація тих, які продовжували роботу в еміграції, передусім Головного отамана Симона Петлюри. 'Цей план, - читаємо у вказівках одному з учасників операції, - затверджений товаришем Балицьким (тодішній керівник ГПУ УРСР) і погоджений із ЦК партії... Цій справі надається колосальне значення в ділянці ліквідації бойової еміграції і тиску на польський уряд'.

Очевидно, Тютюнник невипадково був обраний чекістами. Вони уважно вивчали, знали його авантюрний характер та складні стосунки з Петлюрою. Бажання звести рахунки із колишнім керівником справді відіграло важливу роль у тому, що Юрко погодився взяти участь у більшовицькій грі.

Хоча в автобіографії, написаній для чекістів незабаром після затримання, він говорить про інші мотиви: 'Коротке, хоч вимушене моє перебування на території Радянської України, поки що поверхневе ознайомлення з радянською пресою з національного питання, з практичними кроками, вживаними радянською владою для забезпечення вільного розвитку колишніх поневолених націй, а також особисте знайомство з деякими відомими представниками радянської влади докорінно похитнуло мої переконання в антиукраїнській природі радянської влади на Україні... Врахувавши всі обставини в даний момент і беручи до уваги всі наслідки на майбутнє, я вирішив віддати себе в розпорядження Українського Радянського Уряду'.

7 жовтня 2013

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
с. Будище

Церква зведена на честь Архістратига Михаїла {Михайлівська), дерев’яна. До середини XIX століття належала до 6-го класу, в другій половині століття переведена у вищий, 5-й клас. Землі мала, відповідно, – 37, згодом – 41 десятину.

Перша згадка про будівництво церкви в цьому селі датована 1737 роком. На той час, як відзначено в описах, вона ще не мала священика. Ця церква стояла на підвищенні між балками, поруч з нею жили дяк і паламар. І досі це місце в селі називається Паламарівщина. Через дорогу від церкви була садиба священика, кладовище та вигін для сільських сходок. Звідси і започаткувався перший центр села.

Нову церкву збудували в селі згодом, у 1776 році. Вона стояла довше своєї попередниці. Прочитать остальную часть записи »

13 серпня 2013

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
Юрко? (Ю?рій Йо?сипович) Тютю?нник (*20 квітня 1891, с. Будище, нині Звенигородський район — †20 жовтня 1930, Москва) — український військовий діяч, генерал-хорунжий армії УНР.

Біографія
Народився 20 квітня 1891 року в селі Будище Пединівської волості Звенигородського повіту Київської губернії у селянській родині колишніх кріпаків Йосипа і Марини. За материнською лінією був онуком сестри Тараса Шевченка — Ярини[1].

У сім'ї було 9 дітей, але дорослого віку досягли 5 (4 сини і дочка). Старші брати Юрка належали до партії соціалістів-революціонерів. У травні 1902 поліція арештувала всю родину Тютюнників — брати Юрія есер Іван і Макар розповсюджували між селянами заборонену партійну літературу, матір і малолітніх дітей того ж дня відпустили.

Навчався у сільській школі, закінчив агрошколу в Умані. 1913 склав іспити у Київській приватній гімназії.

Був одружений (дружина — Віра Андріївна). Мав двох доньок.
Військова діяльність

На військовій службі з 1913 року. Спочатку служив у 6-му Сибірському полку в Владивостоці.
Перша світова війна З 1914 року брав участь у Першій світової війни спочатку в чині унтер-офіцера, потім офіцера.

11 жовтня 1914 року був тяжко поранений в голову в боях біля Комарова під Лодзем. Після лікування на короткий час отримав відпустку, після чого потрапив в запасний полк в Кременчук, а звідти знову до 6-го Сибірського полку, який тоді бився біля озера Нароч.

Командування полку запропонувалю Юрію, який на той час читав багато військової літератури, навчатися в військовому училищі. Після двомісячної підготовки він був скерований до Києва, де успішно склав іспити до 1-ї Київської гімназії. Потім був посланий на Кавказ, де в 2-й половині 1915 року закінчив військову школу в місті Ґорі Тіфліської губернії. Зі школи знову відбув у 6-й Сибірський полк. Був знову поранений — в руку. Після лікування у листопаді 1916 потрапив до Сімферополя в 32-й запасний полк, де прослужив до Лютневої революції[2].
Українська революція

Після утворення Української Центральної Ради взяв активну участь в українізації частин російської армії. У березні-квітні 1917 року — член полкового комітету, обраний заступником голови гарнізонної ради солдатських депутатів. Організатор «Першого Сімферопільського полку імені Гетьмана Дорошенка».

У середині травня 1917 року в Крим прибув Олександр Керенський, який запропонував Юрію перехід в Штаб Одеського Воєнного Округу на високу посаду, але Тютюнник тоді не поділяв поглядів Тимчасового Уряду і відмовився. 29 травня 1917 відбулося надзвичайне засідання Севастопольської солдатської української ради, під рукою підполковника Білявського, прапорщика Тютюнника, підпоручика Драченка: «З усіх солдатів-українців Сімферопольського гарнізону в Сімферополі оголосити український полк». 31 травня загальне засідання українського Сімферопольського клубу під головуванням прапорщика Тютюнника: «негайно відтелеграфувати військовому міністру про те, що зорганізувався український запасний полк м. Сімферополя в кількості 5811 солдатів і 36 офіцерів, які просять затвердження».

Робота серед українських мас не сподобалася сімферопольським меншовикам і вони надіслали донос на Тютюнника Керенському. Той видав наказ про переведення його в місто Катеринослав в 228-й запасний полк. Але на той час Тютюнник вже був обраний делегатом на Другий Всеукраїнський військовий з'їзд, куди і виїхав, не зважаючи на заборону з'їзду Керенським. На з'їзді був обраний членом Центральної Ради, залишився в Києві і почав працювати як член Українського революційного центру і, залишаючись безпартійним, завжди підтримував найрадикальніші течії у Центральній Раді. В цей час сформувався його політичний світогляд. Він починає дивитися на революцію в Україні як на революцію національну.

Восени 1917 року організував у Звенигородці кіш (батальйон) вільного козацтва, став його командиром (отаманом).

29 грудня 1917 отримав призначення до Політичної ради при Генеральному Військовому Секретаріаті.


Після захоплення Києва більшовиками у лютому 1918 року розгорнув Звенигородський кіш до 20 тисяч повстанців[Джерело?]. 12 лютого золотоніські козаки під рукою Тютюнника розігнали скликаний більшовиком Б. Кацом повітовий з’їзд, вже 13 лютого селянський з’їзд визнав український уряд. У запеклих боях розгромив збільшовичену 8-у армію[Джерело?], зайняв Бірзулу і Вапнярку, роззброїв частину 2-го російського корпусу[Джерело?], кінну бригаду, розгромив у Бобринську 8-тисячну групу Михайла Муравйова[Джерело?].

До травня 1918 року контролював великі території Київщини і Херсонщини[Джерело?]. Влітку і восени повстанці під командуванням Тютюнника вели бої з німцями і гетьманцями.

9 листопада 1918 Тютюнника як учасника підпільника Ревоюційного штабу Києва заарештовано, знаходився в Лук’янівській в’язниці в камерах поруч з отаманом Палієнком та сотником Могилева Андрієм Вовком. В грудні 1918 Тютюнника мали розстріляти за наказом Головнокомандувача військами Гетьманату князя О. Долгорукова. В ніч проти 14 грудня 1918 отаман Палієнко, Андрій Вовк і Юрко Тютюнник підняли повстання у Лук’янівській в’язниці та після звільнення вирушили назустріч військам Директорії.

В січні 1919 Тютюнника було вирішено розстріляти в штабі батальйону Правобережної Червоної армії, проте після промови генерала батальйон перейшов до Чорноморської дивізії військ УНР. У лютому 1919 року частини Тютюнника об'єдналися[Джерело?] з загонами Матвія Григор'єва, утворивши могутню військову групу (23 тисяч багнетів і шабель, 52 гармати, 20 бронепоїздів). Командування повстанською армією перебрав на себе М.Григор'єв, начальником штабу став Тютюнник. Повстанці разом з Червоною армією повели бойові дії проти денікінців та військ Антанти, зайняли у березні 1919 року Херсон і 6 квітня Одесу. 7 квітня Юрій Тютюнник призначений комендантом Одеси.

У травні 1919 року, зрозумівши суть більшовицької політики в Україні, Тютюнник і Григор'єв повернули зброю проти більшовиків. 25 червня Тютюнник з 1700 козаками боєм рушив на Київщину, згодом на злучення з Армією УНР — вже з 2500 козаками, 4 гарматами та до сотні кулеметів. Після загибелі командувача армії у липні 1919 року Тютюнник на чолі частини Повстанської армії прибув до Жмеринки і приєднався до Армії УНР. 13-14 липня в Копайгороді, Подільської губернії, до армії УНР приєдналась велика повстанська група (3,5 тис. вояків) на чолі з отаманом Ю.Тютюнником, яка пройшла радянськими тилами близько 1 тис. км. На її основі було сформовано 5-ту Селянську (в подальшому Київську) дивізію[2]. Влітку 1919 року очолював групу в запеклих боях на більшовицькому фронті. Спільно із 3-ю Залізною, 2-ю Волинською дивізіями і 2-ю Галицькою бригадою частини під командуванням Тютюнника визволяли Житомир, а потім через Брацлав, Гайсин, Христинівку, Умань вийшли в район Шполи.

У кінці серпня 1919 року частини Тютюнника протистояли Південній групі Йона Якіра, а в жовтні-листопаді — денікінському корпусу генерала Якова Слащова. 8 листопада головний отаман Петлюра зняв с посади отамана В.Сальського, що виступав за припинення бойових дій, та призначив командувачем армії УНР В.Тютюнника.

З 6 грудня 1919 року — по 5 травня 1920 року Тютюнник брав участь у Першому зимовому поході як помічник генерала Михайла Омеляновича-Павленка на чолі Київської (Стрілецької) дивізії, з якою воював проти більшовиків до осені 1920 року.

За участь у Першому Зимовому поході генерал Юрко Тютюнник отримав орден «Залізного Хреста» за номером два, а його дружина, Віра Андріївна Тютюнник, яка в часі походу була сестрою-жалібницею нагороджена Залізним Хрестом номер п’ять.

У жовтні 1920 Тютюнник підвищений до генеральського звання. 13 листопада 1920 при наступі червоноармійців на Київську дивізію УНР між селами Берлинці-Барок, становище врятував генерал Тютюнник, який з’явився в передніх лавах зі штабною сотнею і зім’яв атакуючих.

Після інтернування українських частин у Польщі Тютюнник не склав зброї. 16 лютого 1921 Тютюнника вибрали членом Вищої військової ради з правом вирішального голосу. 23 лютого Петлюра доручив йому сформувати апарат Партизансько-повстанського штабу і розпочати роботу. 22 червня 1921 повстансько-партизанський штаб переїхав до Львова й розмістився в колишньому санаторії «Кисельки», тут же оселилася й родина Тютюнника. Влітку і восени 1921 року підготував план Другого зимового походу на територію України з метою підняти антибільшовицьке повстання. 23 жовтня 1921 з наказу Головного отамана генерал Тютюнник вступив в командування Повстанською армією. Операція була проведена у листопаді 1921 року, але закінчилася трагічно: групу розбили більшовицькі війська, 359 полонених козаків було розстріляно поблизу Базара на Житомирщині.
Останні роки життя


Вже 22 грудня 1921 року Тютюнник (під прізвищем Крижанівський) із товаришами заснував кооперативне товариство «Схід» для взаємопідтримки ветеранів Другого зимового походу, співзасновниками стали серед інших — Юрій та Олена Отмарштейни, Добротворський Йосип, Пересада-Суходольський, Митрофан Очеретько.

Влітку 1922-го співробітниками Державного політичного управління було створено фіктивний орган «Вищу військову раду» (ВВР) (операція «Синдикат-4»), неіснуючу повстанську організацію, з метою вербування людей з оточення Тютюнника, дезінформацію та захоплення повстанського генерала. 26 березня 1923-го голова ВВР Михайло Дорошенко закликав Тютюнника очолити революційне повстання в Україні. Тютюнник зволікав з приїздом і 12 травня 1923 року Дорошенко пригрозив розірванням стосунків із генералом і звинуватив його у зраді революційним ідеям.[3]

16 червня 1923 року після переправи через Дністер генерал-хорунжого Юрка Тютюнника заарештовано. Для широкої публіки повідомлено, що він здався добровільно, мовляв, уряд УСРР запропонував співпрацю, з чим генерал погодився. Перші місяці перебування Тютюнника в Україні були драматичними: Москва наполягала на розстрілі, українське керівництво ж переконало в необхідності збереження авторитетного на Заході генерала, щоб використати його в політичних цілях. Письменник Олекса Варавва стверджував, посилаючись на розмову із Георгієм Заярним, який був однією із ключових фігур у затриманні Тютюнника, що генерал вирішив загинути, але не піти на поступки радвладі. Тоді чекісти влаштували йому побачення в камері з дружиною і малою донькою з ультиматумом: або лист, або усім смерть. 15 серпня Тютюнник оприлюднює звернення «До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції» та пише покаянного листа В. Затонському.

28 грудня 1923 року Президія ВУЦВК задовольнила клопотання про помилування, обмеживши Тютюнника в правах на один рік. Поселився у Харкові. Спочатку викладав у Харківській школі червоних старшин. З огляду на рішення ВУЦВК сумнівними виглядають твердження про викладання Тютюнником з 1924 року в харківській школі червоних старшин.

За наполяганням ГПУ 1924 року побачили світ одразу дві його книги — памфлет «З поляками проти України» та брошура «Под флагом демократии и национализма (авторизирований перевод с украинской рукописи)». 1926 випущено «Нариси Західної України».

Юрій Тамарський писав: «На кіностудії довкола Юрка Тютюнника, убраного в форму українського генерала, з тризубами на ковнірі, завжди збирався великий гурт людей, і на чисельні запитання, які йому ставилися, Юрко Тютюнник відповідав різко й лаконічно, відкидаючи „диктатуру пролетаріату“ на Україні. Він підкреслював, що на Україні переважає селянство, права якого урізані совєцькою владою, і що такий стан не є терпимий».

Працював у ВУФКУ сценаристом (сценарій фільму «Звенигора», спільно з Майком Йогансеном і Олександром Довженком); прте цього мало на що вистачало — Марко Луцкевич згодом писатиме до заарештованого Тютюнника і з дитячою безпосередністю просить звернутися до керівництва з проханням виплатити авторський гонорар за фільм «Звенигора» дружині Вірі Андріївні Тютюнник, бо вона з дітьми бідує. У художньо-документальному фільмі «П. К. П.» («Пілсудський купив Петлюру») Юрій Тютюнник зіграв самого себе.

Харківський адвокат Олександр Семененко про «ПКП» писав: «Замість історичної драми, де вони брали участь як воїни, їм довелося на баских конях перед кіноапаратами витанцьовувати образливий для їх гідності водевіль. У цій країні переможені не мають права на честь і минуле. Своє минуле вони мають самі спаплюжити і спотворити.»

Тютюнник відвідував літературні засідання Вільної академії пролетарських мистецтв (ВАПЛІТЕ). Під час роботи на Одеській кінофабриці потоваришував з Юрієм Яновським. Кандидат юридичних наук, полковник Іван Логвиненко: 'Блискучий оповідач, Юрко Тютюнник полонив уяву молодого талановитого письменника Юрія Яновського, і той на основі його спогадів створив чудовий роман-думу про буремні дні на Україні- «Чотири шаблі». В описі зовнішності головного героя роману — Шахая — й без тонких алегорій не є важким впізнати самого Юрка Тютюнника. Був іще написаний кіносценарій про селянські заворушення на Лівобережній Україні в ХУІІ столітті, схвалений кінофабрикою, але не пущений до виробництва через арешт Тютюнника.

Після роботи на Одеській кінофабриці Тютюнник перейшов до Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) в Харкові. З колишнім комісаром Центральної Ради Надією Суровцовою працював в одному кабінеті; вона залишила спогади про редактора художніх фільмів та сценариста Тютюнника.

Секретаря-інспектора ревізійної комісії Всеукраїнського акціонерного товариства торгівлі («Вакот») Тютюнника 12 лютого 1929 року в Харкові викликали на допит і арештували. Слідчим говорив: «Від своїх поглядів не відмовлявся й досі не відмовляюся. Якщо позиції Донцова не змінилися, то я до них ставлюся як і раніше — тобто поділяв і поділяю». У Харкові Тютюнника допитували двічі — 12 і 19 лютого. 4 березня йому зачитали постанову у пред’явленні звинувачень «пропаганди українського фашизму та приховуванні контрреволюційного елементу». Висланий до Москви. «Дорозслідування справи» протяглося до грудня 1929. Чекістів цікавило минуле, особливо підготовка до Дргугого зимового походу; Тютюнник імен не називав і наполягав, що в Україні нині немає «диверсійно-повстанської сітки». 22 травня 1929 Віра Тютюнник звернулась з заявою до керівництва ОГПУ та прокурора Верховного суду СРСР, в якій переконувала, що її чоловік не є загрозою для радянського строю, а її родина приречена на голод.

Смертний вирок поставила колегія ОГПУ 3 грудня 1929 року, але з приміткою: «вирок не приводити у виконання до особливого розпорядження». Суд дозволив лише листуватися. До серпня Віра Тютюнник отримувала через ГПУ листи від чоловіка і продовжувала добиватися помилування. В серпні 1929 продала піаніно, щоб поїхати в Москву на побачення з чоловіком та прийом до судового керівництва. 21 січня 1930 вчергове звертається до прокуратури Верховного суду СРСР, побачення не дозволили і заборонили на майбутнє. 24 вересня 1930 його перепровадили до комендатури ОГПУ для виконання вироку. Розстріляний 20 жовтня 1930 року.

В кінці того ж року дружина Тютюнника вкотре звернулася до владних органів з проханням повідомити про його долю, живий чи ні. Після тривалих звернень Віра Тютюнник-Левицька 1932 року отримала повідомлення про виконання вироку.

Реабілітований 28 листопада 1997 року постановою Генеральної прокуратури України.
Агенти ДПУ в оточенні Тютюнника

На підставі розсекречених документів Галузевого державного архіву Служби Зовнішньої Розвідки України вчені встановили коло осіб в середовищі генерала Ю. Тютюнника, які співпрацювали з радянськими спецслужбами[4]:
Добротворський Йосип
Заярний Григорій
Очеретько Митрофан
Пирогів Юрій
Родина

Дружина Ю.Тютюнника з двома дочками до 1932 року проживала на станції Кущевка Північно-Кавказького краю.

Дружина: Тютюнник Віра Андріївна Старша донька: Тютюнник Ольга Юріївна (1918 р.н.)
Твори

Ю.Тютюнник — автор низки спогадів (під псевдонімом Г.Юртик), друкованих у Літературно-науковому віснику і «Заграві»:
політико-військовий нарис «Зимовий похід 1919–1920 років», Коломия, 1923
політико-військовий нарис «Коломия» 1923
політико-військовий нарис «Революційна стихія», Львів 1923.

а також — * памфлету «З поляками проти Вкраїни», Харків 1924;

Співавтор сценарію фільму О.Довженка «Звенигора» (1927). Грав себе у ряді українських фільмів («П. К. П.», у першому варіанті «Звенигори» тощо).
Джерела[ред.]
«Юрій Тютюнник: від „Двійки“ до ҐПУ. Документи і матеріали» /Інститут історії України НАН України; Упоряд.: В. Ф. Верстюк, В. В. Скальський, Я. М. Файзулін. — К.: «Дух і літера», 2011 — 616 с.
Примітки[ред.]
? Вечірня газета
? За матеріалами автобіографії
? Ярослав Файзулін: Знаряддя провокації //Український тиждень № 40 (205) від 29 вересня [1]
? За матеріалами автобіографії
? Ярослав Файзулін: Знаряддя провокації //Український тиждень № 40 (205) від 29 вересня [1]
? В. Верстюк, В. Скальський, Я. Файзулін. Юрій Тютюнник: від «Двійки» до ҐПУ. Документи і матеріали. — К.: Дух і літера, 2011. ISBN 978-966-378-207-2
Література[ред.]
«Юрій Тютюнник: від „Двійки“ до ҐПУ. Документи і матеріали» /Інститут історії України НАН України; Упоряд.: В. Ф. Верстюк, В. В. Скальський, Я. М. Файзулін. — К.: «Дух і літера», 2011 — 616 с.
Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
Юрко Тютюнник. Революційна стихія. Зимовий похід 1919–1920 рр. — Львів: Універсум, 2004. — 192 с.; ISBN 9666660954
Ю.Тютюнник. Автобіографія // З архівів ВЧК — ГПУ — НКВД — КГБ, № 1/2. — 1998. — С. 12-35.
Роман Коваль. Коли кулі співали. Київ — Вінниця, 2006, с. 301–315; ISBN 966-7151-71-9;
Роман Коваль. Генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник
Середа М. Отаман Юрко Тютюнник. // ?, Львів. 1930, ч. 10, стор. 17.
Шатайло О. Л. Генерал Юрко Тютюнник. — Львів: Світ, 2000. — 144 с. ISBN 966-603-041-1
Шатайло О. Л. Спадкоємці козацької слави. Біографії генералів Армії УНР — уродженців Черкащини. — Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 2009. — 192 с.
Верига Василь. Листопадовий рейд 1921 року. — Київ: Видавництво «Стікс», 2011.
Український мартиролог ХХ ст. // Сайт Держкомархіву України
Володимир Кравцевич-Рожнецький. Дорога до Базара // Дзеркало тижня, № 46, 24.11.2001
Віктор Шпак. Майстер народних повстань // Урядовий кур'єр, 23.04.2011
Ярослав Файзулін. Знаряддя провокації
Шатайло О. Л., Генерал Юрко Тютюнник. — Львів: Світ, 2000. — 144 

9 липня 2013

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
Тихін Іванович Осадчий (30 червня 1866, с. Будище, Звенигородський повіт, Київська губернія, нині Звенигородський район, Черкаська область — 24 грудня 1945, с. Шевченкове, Конотопський район, Сумська область) — громадський діяч, економіст, кооператор, член Української Центральної Ради.
Біографія

Походив з родини кріпаків панів Енгельгардтів. 1890–1897 рр. — статистик Херсонського і Симбірського земств, 1897–1904 рр. — секретар Київського товариства сільського господарства. 1904–1917 рр. вчителював на Київщині й Чернігівщині.

Був одружений з дочкою історика О. М. Лазаревського — Ганною Олександрівною. З 1906 р. проживав у Гирявці Конотопського повіту. Голова правління місцевого кредитного товариства. Член Київської «Просвіти». За книгу «Борці за землю і правду» кілька місяців перебував у в'язниці (1908–1909).

З 1915 р. — голова правління Союзу кредитних і ощадно-позичкових товариств. З червня 1917 р. — член Тимчасового комітету Української селянської спілки. У травні-червні 1917 р. на першому Всеукраїнському селянському з'їзді був обраний до складу ЦК та товаришем голови Української селянської спілки.

1917 р. — член Української Центральної Ради.

1918 р. — один з організаторів Центрального Українського Сільськогосподарського Кооперативного Союзу у Києві.

Ініціатор створення і перший директор Тиницької сільсько-господарської школи (1921). У 1920- 30-і рр. вчителював у школах Конотопа і с. Шевченкове.

Автор близько 120 наукових праць, присвячених питанням землеволодіння і землекористування, розшарування селянських господарств.

Друкував статті в газеті «Рада», журналах “Кооперативная жизнь”, “Вестник мелкого кредита”. Автор ряду белетристичних творів про діяльність народницької інтелігенції.
Праці

Осадчий Т. И. Козацкий батько Палий: Очерк из истории старой козацкой Украины / [Соч.] Т. И. Осадчего. — 2-е изд., печ. без перемен с 1-го… — Киев: тип. П. Барского, 1900. — 48 с.

Осадчий Т. И. Земля и земледельцы в Югозападном крае (на Украине, Подолии и Волыни): Опыт стат.-экон. исслед.: С прил. моногр. очерка А. А. Савостьянова по двум поселениям Подол. губ. / [Соч.] Т. И. Осадчего, секр. Киев. о-ва сел. хоз-ва. — Киев: тип. П. Барского, 1899.

Осадчий Т. И. Травосеяние в Юго-западном крае в зависимости от естественных и экономических условий / Т. Осадчий. — Киев: Киев. о-во сел. хоз-ва, 1898. — 57 с.

Осадчий Т. И. Крестьянское землепользование в Херсонской губернии / [Соч.] Т. И. Осадчего. — Одесса: «Слав.» тип. Е. Хрисогелос, 1898.

Осадчий Т. И. Крестьянское надельное землевладение в Херсонской губернии в связи с платежами крестьян / Т. И. Осадчий. — Херсон: тип. О. Д. Ходушиной, 1894. — 198 с.

Осадчий Т. И. Борцы за землю и правду: Роман-былое из социал. жизни на Украине: Эпоха 1881–1905 гг. / Т. Осадчий. — Киев: кн. маг. С. И. Иванова и К°, 1908. — 236 с.

Осадчий Т. И. На службе обществу: Повесть: (1882–1902 гг.) / Т. Осадчий. — 2-е перераб. изд. «Силы деревни», доп. третьею ч. — Москва: типо-лит. А. В. Васильева и К°, 1902. — 302 с.

Осадчий Т. И. Силы деревни: Хроника (1870–1900 г.г.). — Москва: типо-лит. т-ва И. Н. Кушнерев и К°, 1900. — 217 с.

Осадчий Т. И. Съезды сельских хозяев во время Киевской сельскохозяйственной и промышленной выставки. — Киев: тип. П. Барского, 1897. — 19 с.

Осадчий Т. И. Советы к улучшению крестьянского хозяйства / [Соч.] Т. Осадчего; Киев. о-во грамотности. — 2-е изд., печ. без перемен с первого. — Киев: тип. «Киев. слова», 1900. — 48 с.

Осадчий Т. И. Виноградники Херсонской губернии: (Стат.-экон. описание) / [Соч.] Т. И. Осадчего. — Херсон: Херсон. губ. зем. управа, 1892. — 97 с.

Осадчий Т. И. Щербановская волость Елисаветградского уезда Херсонской губернии : Ист.-этногр. и хоз.-стат. описание / [Соч.] Т. И. Осадчего. — Херсон: Херсон. губ. зем. управа, 1891. — 112 с.

Осадчий Т. И. Общественный быт и проекты его улучшения в XIX столетии: (Очерки по обществоведению) / Т. И. Осадчий. — Москва: типо-лит. А. В. Васильева и К°, 1901. — 171 с.

Осадчий Т. И. Киевское общество сельского хозяйства и сельскохозяйственной промышленности за двадцатипятилетие с 1876 по 1901 год : (Крат. очерк) / Сост. секр. О-ва Т. Осадчий. — Киев: тип. П. Барского, 1901. — 63 с.
Посилання
Наукова бібліотека «Буковина»
Місто Конотоп
Бурій В. Тихін Осадчий / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 2001. - 25 лип. - С. 3. - (Постаті).

9 липня 2013

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
Буди?ще — село в Україні в Звенигородському районі Черкаської області, центр сільської ради. Населення — 711 чоловік.

Розташоване за 15 км від районного центру — міста Звенигородка та за 30 км від залізничної станції Звенигородка.Зміст [показати]

Історія[ред.]

Будище засноване у першій половині 17 століття. На місці села колись у лісі була буда, де виробляли поташ. Звідси й пішла його назва. На лісових промислах почали виникати поселення, переважно із кріпосних, які втікали від панів, та з селян із розорених татарами сіл.

У путівнику «Шляхами Великого Кобзаря» зазначено, що у 1740 році Будище складалося з 70 дворів. П. Енгельгардт, одержавши в спадщину Будище та сім сіл, у 1828 році збудував у селі маєток. У 1828—1829 роках у пана служив козачком юний Тарас Шевченко. Досі збереглися три дуби, які називають Шевченковими. За переказами, у дуплі одного з них Тарас ховав свої малюнки.

До реформи 1861 року в селі було 156 дворів. Як розповідають, розробляли ліс смілянські промисловці. Звідси — «Будища смілянська».

У 1852 році спадщину Енгельгардта було поділено між дружиною і трьома синами. Будище отримав юнкер Петро. У 1870 році в селі побудовано новий житловий будинок. На дочці Петра — Наталі одружився Моссаківський, який узяв управління маєтком. У 1913 році він побудував двоповерхову школу.

До радянської влади село поділялося на дві частини — «Правда» і «Кривда», де відповідно жили багаті і бідні.
Роки радянської влади[ред.]

У 1937 році в колишньому маєтку Енгельгардта почала працювати школа. У 1957 році в ній створено будинок для жінок похилого віку, який у 1973 році організовано в інтернат для психічнохворих.

Під час Німецько-радянської війни 239 меншканців села воювали на фронтах, 112 з них загинули, 127 удостоєні урядових нагород. 1955 року, на іх честь, в селі споруджено пам'ятник.

Станом на початок 70-х років ХХ століття в селі працювала школа, клуб, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, майстерня пошиття одягу.

В селі містилася рільнича бригада № 4 колгоспу «Батьківщина Шевченка» (центральна садиба у селі Моринцях), працювало дослідне господарство Шевченківського гідромеліоративного технікуму.
Сучасність[ред.]

На території села працює: ПСП ім. Шевченка, школа, клуб, бібліотека,фельдшерсько-акушерський пуект, будинок-інтернат. У 2004 році село газифіковано. Колишня садиба Енгельгардтів та парк включені в Національний заповідник ім. Т. Г. Шевченка.
Персоналії[ред.]

З 1829 року тут жив Тарас Шевченко, коли його забрали до поміщицького двору і він був козачком у пана Енгельгардта. Будище багато разів згадується у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», в поемі «Гайдамаки». Тепер на колишньому будинку Енгельгардта (зараз це восьмирічна школа) на честь перебування Шевченка встановлено меморіальну дошку. В парку ростуть два велетенські дуби, які селяни називають шевченковими. Ім'ям поета в селі також названо вулицю.

В селі народились:
Тютюнник Юрій Йосипович (*20 квітня 1891 — †20 жовтня 1930) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР[5].
Осадчий Тихін Іванович (30 червня 1866 — 24 грудня 1945) — громадський діяч, економіст, кооператор, член Української Центральної Ради;
О.Ю. Романенко — викладач Чернівецького університету, поет.
Джерела[ред.] Портал «Черкащина»
Будище у Вікісловнику?

Посилання[ред.]
? Сайт Верховної Ради
? Український видавничий портал 'Хто є хто'
? www.fallingrain.com(англ.)
? maps.vlasenko.net(рос.)
? Вечірня газета
Література[ред.]
Універсальна енциклопедія 'Черкащина'. Упорядник Віктор Жадько.-К.,2010.-С.112-113.
Шевченківський словник: У двох томах / Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка Академії Наук УРСР. — К.: Головна редакція УРЕ, 1978.
Історія міст і сіл Української РСР. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР.[сховати]
п · о · р
Населені пу

9 липня 2013

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
История

Название села походит от слова «буды». С помощью буд изготовляли древесный уголь, поташ, из специальной буды-гуты изготавливали стекло. На лесных промыслах начали возникать поселение, преимущественно из крепостных, которые убегали от своих панов, и из крестьян из разоренных татарами сел.

В 1630-1640 гг. возникло с. Будище. В 1740 г. в Будище насчитывалось 70 дворов. П. Энгельгардт, получивши в наследство Будище и семь сел, в 1828 г. выстроил в селе имение. В 1828-1829 гг. в Энгельгардта служил казачком юный Тарас Шевченко. К этому времени сохранились три дуба, которые называют Шевченковыми. По пересказам, в дупле одного из них Тарас прятал свои рисунки.

До реформы 1861 г. в селе было 156 дворов. В 1852 г. наследство Энгельгардта было поделено между супругой и тремя сыновьями. Будище получил юнкер Петр. В 1870 г. в селе построено новый жилой дом. На дочери Петра — Натальи вступил в брак Моссаковский. который взял управление имением. В 1913 г. он построил двухэтажную школу. До советской власти село делилось на две части — «Правда» и «Несправедливость», где соответственно жилы богатые и бедные.

С 1937 г. в бывшем имении Энгельгардта работала школа. В 1957 г. в ней создан дом для женщин преклонного возраста, который в 1973 г. организовано в интернат для психично больных.

В Будишах родился Ю.Е. Тютюнник — украинский военный деятель, генерал-хорунжий Армии УНР; Т.И. Осадчий — украинский экономист и земский статист либерально-народницкого направления; А.Ю. Романенко преподаватель Черновицкого университета, поэт.

На территории села работает: ЧСП им. Шевченка, школа, клуб, библиотека, ФАП, дом- интернат. В 2004 г. село газифицировано. Бывшая усадьба Энгельгардтов и парк включены в Национальный заповедник им. Т.Г. Шевченко.

Вернуться к содержанию ?
Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии

Будища, село в 10-ти верстах от города Звенигородки на большой дороге в Каневский уезд Резиденция управления имением помещика Петра Павловича Энгельгардга, наследованного от своего деда Василия Васильевича. К имению этому в недавнее время принадлежали села: Будища, Сегединцы, Журавка и Пединовка с 7632-ми десятинами земли. В настоящее время Пединовка образовала особое имение. Жителей обоего пола в Будищах 893. В1741 году в Будищах считалось 70 дворов. Тогда село причислялось к Лысянскому ключу.

Церковь Михайловская, деревянная, 6-го класса; земли имеет 37 десятин; построена 1776 года. Предшествовавшая церковь, описанная в визитах за 1741 и 1746 года Построена первоначально в 1737 году и еще во время визит не имела особого священника.

Вернуться к содержанию ?
Метрические книги по селу Будище находящиеся на хранении в ГАЧО
Київська губернія
Київська єпархія
Михайлівська церква, с.Будище Звенигородського повіту

Народження: 1800: ф.152, оп.2, спр.1; 1806: ф.152, оп.2, спр.2; 1811-1831: ф.152, оп.2, спр.3; 1815: ф.152, оп.2, спр.4; 1816: ф.152, оп.2, спр.5; 1832-1844: ф.152, оп.2, спр.6; 1832: ф.152, оп.2, спр.7; 1835: ф.152, оп.2, спр.8; 1836: ф.152, оп.2, спр.9; 1839: ф.152, оп.2, спр.10; 1840: ф.152, оп.2, спр.11; 1841: ф.152, оп.2, спр.12; 1842: ф.152, оп.2, спр.13; 1843: ф.152, оп.2, спр.15; 1844: ф.152, оп.2, спр.16; 1845: ф.152, оп.2, спр.17; 1845-1856: ф.152, оп.2, спр.18; 1846: ф.152, оп.2, спр.19; 1847: ф.152, оп.2, спр.20; 1848: ф.152, оп.2, спр.21; 1849: ф.152, оп.2, спр.22; 1850: ф.152, оп.2, спр.23; 1851, ф.152, оп.2, спр.24; 1852: ф.152, оп.2, спр.25; 1853: ф.152, оп.2, спр.26; 1854: ф.152, оп.2, спр.27; 1855: ф.152, оп.2, спр.28; 1856: ф.152, оп.2, спр.29; 1857: ф.152, оп.2, спр.30; 1858: ф.152, оп.2, спр.31; 1859: ф.152, оп.2, спр.32; 1860: ф.152, оп.2, спр.33; 1862: ф.152, оп.2, спр.34; 1864: ф.152, оп.2, спр.35; 1867: ф.152, оп.2, спр.37; 1872: ф.152, оп.2, спр.36; 1876: ф.931, оп.1, спр.170; 1877-1878: ф.931, оп.1, спр.199; 03.-12.1979: ф.931, оп.1, спр.199;1881: ф.931, оп.1, спр.170; 1882-1883: ф.931, оп.1, спр.259; 1885-1886: ф.931, оп.1, спр.259; 1889-1891: ф.931, оп.1, спр.399; 1892-1893: ф.931, оп.1, спр.461; 1894: ф.931, оп.1, спр.509; 1895: ф.931, оп.1, спр.461; 12.1895-01.1905: ф.931, оп.1, спр.517а; 1896-1904: ф.931, оп.1, спр.542; 1905-1910: ф.931, оп.1, спр.700; 1911-01.1913: ф.931, оп.1, спр.517а; 1911-1912: ф.931, оп.1, спр.817; 1913-1916: ф.931, оп.1, спр.700; 1917-02.1918: ф.931, оп.1, спр.517а
Шлюб: 1812-1831: ф.152, оп.2, спр.3; 1816: ф.152, оп.2, спр.5; 1832-1844: ф.152, оп.2, спр.6; 1832: ф.152, оп.2, спр.7; 1835: ф.162, оп.2, спр.8; 1836: ф.152, оп.2, спр.9; 1839: ф.152, оп.2, спр.10; 1840: ф.152, оп.2, спр.11; 1841: ф.152, оп.2, спр.12; 1842: ф.152, оп.2, спр.13; 1843: ф.152, оп.2, спр.15; 1844: ф.152, оп.2, спр.16; 1845: ф.152, оп.2, спр.17; 1845-1857: ф.152, оп.2, спр.18; 1846: ф.152, оп.2, спр.19; 1847: ф.152, оп.2, спр.20; 1848: ф.152, оп.2, спр.21; 1849: ф.152, оп.2, спр.22; 1850: ф.152, оп.2, спр.23; 1851, ф.152, оп.2, спр.24; 1852: ф.152, оп.2, спр.25; 1853: ф.152, оп.2, спр.26; 1854: ф.152, оп.2, спр.27; 1855: ф.152, оп.2, спр.28; 1856: ф.152, оп.2, спр.29; 1857: ф.152, оп.2, спр.30; 1858: ф.152, оп.2, спр.31; 1859: ф.152, оп.2, спр.32; 1860: ф.152, оп.2, спр.33; 1862: ф.152, оп.2, спр.34; 1864: ф.152, оп.2, спр.35; 1876: ф.931, оп.1, спр.170; 1877-1879: ф.931, оп.1, спр.199; 1881: ф.931, оп.1, спр.170; 1882-1883: ф.931, оп.1, спр.259; 1885-1886: ф.931, оп.1, спр.259; 1889-1891: ф.931, оп.1, спр.399; 1892-1893: ф.931, оп.1, спр.461; 1894: ф.931, оп.1, спр.509; 1895: ф.931, оп.1, спр.461; 1896-1904: ф.931, оп.1, спр.542; 1905-1910: ф.931, оп.1, спр.700; 1911: ф.931, оп.1, спр.817; 1913-1916: ф.931, оп.1, спр.700

Смерть: 1800: ф.152, оп.2, спр.1; 1806: ф.152, оп.2, спр.2; 1811-1831: ф.152, оп.2, спр.3; 1815: ф.152, оп.2, спр.4; 1816: ф.152, оп.2, спр.5; 1832-1844: ф.152, оп.2, спр.6; 1832: ф.152, оп.2, спр.7; 1835: ф.162, оп.2, спр.8; 1836: ф.152, оп.2, спр.9; 1839: ф.152, оп.2, спр.10; 1840: ф.152, оп.2, спр.11; 1841: ф.152, оп.2, спр.12; 1842: ф.152, оп.2, спр.13; 1843: ф.152, оп.2, спр.15; 1844: ф.152, оп.2, спр.16; 1845: ф.152, оп.2, спр.17; 1845-1858: ф.152, оп.2, спр.18; 1846: ф.152, оп.2, спр.19; 1847: ф.152, оп.2, спр.20; 1848: ф.152, оп.2, спр.21; 1849: ф.152, оп.2, спр.22; 1850: ф.152, оп.2, спр.23; 1851, ф.152, оп.2, спр.24; 1852: ф.152, оп.2, спр.25; 1853: ф.152, оп.2, спр.26; 1854: ф.152, оп.2, спр.27; 1855: ф.152, оп.2, спр.28; 1856: ф.152, оп.2, спр.29; 1857: ф.152, оп.2, спр.30; 1859: ф.152, оп.2, спр.32; 1860: ф.152, оп.2, спр.33; 1862: ф.152, оп.2, спр.34; 1864: ф.152, оп.2, спр.35; 1867: ф.152, оп.2, спр.36; 1876: ф.931, оп.1, спр.170; 1877-1879: ф.931, оп.1, спр.199; 1881: ф.931, оп.1, спр.170; 1882-1883: ф.931, оп.1, спр.259; 1885-1886: ф.931, оп.1, спр.259; 1889-1891: ф.931, оп.1, спр.399; 1892-1893: ф.931, оп.1, спр.461; 1894: ф.931, оп.1, спр.509; 1895: ф.931, оп.1, спр.461; 1896-1904: ф.931, оп.1, спр.542; 1905-1910: ф.931, оп.1, спр.700; 1911: ф.931, оп.1, спр.817; 1913-1916: ф.931, оп.1, спр.700

8 липня 2013

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
Генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник

З книги Романа Коваля

«Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії» (1998)


У ніч на 5 липня за ст. ст. полуботківці вирушили зі свого збірного пункту. Мимовільним свідком цього історичного виступу став і Юрко Тютюнник. Він писав, що “рух мовчазної колони робив грізне враження”. Тютюнник вибіг на вулицю і пішов поруч з колоною, “якій не було видно кінця”. З колоною він дійшов до будинку Педагогічного музею. Тут спинився. “Повз мене, – згадував він пізніше, – проходили тисячі виснажених, засмалених людей; більшість обідраних, траплялися і босі; не всі мали зброю. Проходили урочисто, з гідністю, неначе почували свою вищість. Коло будинку Педагогічного музею повертали голови до дверей та вікон і гукали:
– Слава Центральній Раді!..
Та ніхто не відповідав на привітання козацтва. Мовчки дивилися вікна величезного будинку на марш невідомих героїв… Швидко всі державні установи і цитадель на Печерську були зайняті повсталими військами. Росіяни здавали свої позиції без опору і тікали…
Одвертий і рішучий виступ Полуботківців був першим збройним виступом проти росіян в нашій столиці; він же став першим масовим протестом проти угодовської політики українського політичного центру”.
Ю. Тютюнник страшенно шкодував, що не був посвячений М. Міхновським у таємницю підготовки першого в українській історії ХХ ст. організованого повстання. У своїх спогадах “Революційна стихія” Тютюнник визнавав, що не тільки він, але й “дійсно революційна частина членів Центральної Ради” підтримала б виступ полуботківців.
Хтозна, може, у цьому випадку історія українська пішла б за іншим – прихильнішим – сценарієм…

За своє бурхливе життя Юрко Тютюнник – небуденний авантюрист із серцем українського патріота – встиг взяти участь у двох революціях, у Першій світовій війні, у боротьбі проти Тимчасового уряду, корніловщини, Гетьмана Павла Скоропадського, союзних німецьких військ, Добровольчої армії, Антанти, Красної армії, проти поляків, навіть проти Директорії... Химерна життєва доля ставила його то в лави царської, то польської, то української армій. Деякий час він воював навіть на боці червоних. Причиною переходу на бік совєтської влади у 1919 р. була відмова Директорії від боротьби проти Антанти, яка висадила у південних українських портах своє інтернаціональне окупаційне військо.
Юрко Тютюнник вважав цю сторінку в історії “нашої боротьби за національне звільнення” “однією з найганебніших”. Він намагався переконати генералів УНР виступити збройно проти Антанти. Та уенерівський генерал Олександр Греков на це заявив йому: “Переможців світу Ви хочете перемогти? Вибачте, поручник, але це міг придумати тільки божевільний…”
Надії українського уряду порозумітися з Антантою, яка прийшла на наші землі з вогнем і мечем, свідчили про повну розгубленість, слабкість та дезорієнтацію – адже у своїх геополітичних планах Антанта на політичній карті світу не тільки не бачила Самостійної України, але й робила ставку на її історичних ворогів. Ба більше, за рахунок українських земель і повинні були посилитися польська і російська держави.
Безпідставні сподівання Директорії призвели, врешті, до дискредитації її в очах народу, бо українське керівництво не оголосило війни окупантам.
Відмова Директорії боротися проти французьких, грецьких, польських та інших інтервентів привела десятки тисяч борців за національне визволення України, які хотіли “скинути Антанту в море”, до Красної армії. Тому й селянський повстанський рух, який влітку 1919-го набув найбільшого свого розмаху, розгорнувся не під жовто-блакитними прапорами УНР, а під червоними штандартами російських більшовиків, що вміло використали український патріотизм селян, поповнивши свої лави боєздатними легіонами повстанців під проводом Матвія Григор’єва, Юрка Тютюнника, Нестора Махна та інших, менш відомих отаманів.
Зрозуміло, що перебування українських патріотів у лавах Красної армії не могло бути тривалим, адже російський шовінізм нової влади виявлявся брутально і повсюдно. Особливо обурювала Тютюнника поведінка більшовицьких комісарів Ратіна та Муріна, які завжди висміювали найменші прояви українського життя. Зокрема, Мурін у Миколаєві у присутності німецького військового командування заявив: “Украіни нєт, ана умєрла навєкі”.
Така позиція політичних представників компартії не могла залишитися без відповіді. Скинувши – попри прогнози генералів УНР – Антанту в море, Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв та його начальник штабу, а потім комбриг Юрко Тютюнник повернули свої легіони проти “комуни, чрезвичайки й комісарів з Московської обжорки”. “У тому, що повстання пройшло під українським національним прапором, – стверджував Тютюнник, – винний, головним чином, я”…
Так Юрко Тютюнник знову став на стежку, яка привела його до табору Головного отамана Армії УНР Симона Петлюри…

Наприкінці 1919-го Тютюнник став натхненником і одним із керівників легендарного Першого Зимового походу… Був він і начальником Повстансько-партизанського штабу, який готував Другий Зимовий похід, відомий також як Листопадовий рейд…
На жаль, особисті стосунки двох воєначальників – Петлюри і Тютюнника – не склалися… “Часом вони були так натягнуті, що була загроза остаточного розриву”, – визнавав у автобіографії Юрко Тютюнник.
Звинувачуючи Головного отамана в необмеженому властолюбстві і честолюбстві, Тютюнник, як на мене, дав самовбивчу оцінку насамперед собі – адже люди так влаштовані, що часто не можуть пробачити іншим власні негативні риси.
Оцінюючи Головного отамана, Тютюнник звернув увагу на проблему взаємин вождя і народу. “За своєю натурою, – стверджував Тютюнник, – (Петлюра) не є вождь, що може вести за собою маси. Він тільки пливе по вітру і ніколи не намагається повернути проти вітру. Однаково жадає влади, як і боїться відповідальності”.
Ця оцінка перегукується з думкою отамана Івана Семесенка, який напередодні страти сказав про Симона Петлюру так: “Коли людина позбавлена своєї волі і спирається на волю юрби, – карта його на таку величну ставку, як визволення нації, напевно буде бита”.
Прихована боротьба між Петлюрою та Тютюнником і загострювалася. Видатний повстанський отаман, генерал-хорунжий Армії УНР Андрій Гулий-Гуленко вважав недовіру між Тютюнником і Петлюрою головною причиною невдачі Листопадового рейду – останнього походу в поневолену росіянами Україну.
Отак непорозуміння між провідними діячами Армії УНР призвели до трагедії під Міньками і Базаром і, як наслідок, – до морального занепаду української військової еміграції.
Дійшло до того, що Юрко Тютюнник, вважаючи Петлюру і “петлюрівщину” “абсолютно нездатними організувати національний рух для подальшої боротьби”, мріяв у майбутньому арештувати Головного отамана і судити його за законами воєнного часу.
Ці факти неприємні, та ми мусимо їх знати… Хоча б для того, щоб зайвий раз переконатися, де шукати причини нашої поразки…

Влітку 1923 р. Юрко Тютюнник попався на чекістський гачок: ҐПУ вдалося виманити його в Совєтську Україну, де він і був заарештований. “Поставлений перед вибором: смерть або співробітництво з радянською владою, – зазначав історик Олег Божко, – Ю. Тютюнник вибрав співробітництво. Для широкого загалу було оголошено, що він перейшов в УСРР добровільно і що це стало підставою для амністії...”
В ув’язненні Тютюнник написав автобіографію – у вигляді відповідей на питання Голови ҐПУ України Всеволода Балицького.
Послухаймо думки ув’язненого отамана. “Особисто я, – писав він, – ніколи не був принциповим супротивником совєтської влади, як влади Українських робітників і селян, – навпаки, саме за такої форми влади я вважав можливим відсторонити від керівництва Україною буржуазію ворожих Україні національностей… Тільки переконання, що совєтська влада була маскою походові російського націоналізму на Україну, примушувало мене довго і завзято боротися проти неї”...
До речі, ще коли на початку лютого 1918-го із захопленого Мурайовим Києва до Звенигородки приїхала група українців на чолі з Миколою Шинкарем та Володимиром Кедровським, Юрко Тютюнник з їхніх розповідей про масове нищення червоними українців у Києві (часто – лише за належність до української нації) зрозумів, що “за ширмою совєтської влади ховається стара, цинічна особа чорносотенної Росії з необмеженою ненавистю до всього Українського”.
Тому на питання Балицького, чи був сенс так довго і завзято продовжувати збройну боротьбу не тільки проти “єдінонєділімцєв” буржуазного і монархічного спрямування, а й проти совєтської влади, Юрко Тютюнник відповів: “Потрібно було боротися, щоб боротьбою довести життєздатність Української нації й Української національної ідеї, тому що мертвою є та ідея, на захист якої ніхто не хоче стати і лити кров”…
Тютюнник вважав, що “боротьба гноблених націй під національним прапором є неминучою”. “Для боротьби проти артилерії потрібна артилерія, – писав він. – Для боротьби проти воюючого націоналізму одних необхідний воюючий націоналізм інших”…
Що можна ще додати про останні роки життя Юрка Тютюнника?
В 1924 р. ҐПУ опублікувало його книгу “З поляками проти Вкраїни”, спрямовану проти Петлюри і “петлюрівщини”… Писав Тютюнник і сценарії, зокрема, до кінофільму Олександра Довженка “Звенигора” у співавторстві з Михайлом Йогансеном і Олександром Довженком, а в художньо-документальному фільмі “П. К. П.” (“Пілсудський купив Петлюру”) Тютюнник зіграв самого себе…
Востаннє його арештували 12 лютого 1929 р. у Харкові…
Історик Олег Божко, якому поталанило ознайомитися з кримінальною справою повстанського отамана, стверджував, що “ні в автобіографії, ні на допитах 1929 р. Юрко Тютюнник не дав якихось докладних відомостей про діяльність інших осіб, з якими був пов’язаний спільною політичною і військовою діяльністю... Матеріали справи 1929 р. дають можливість припустити, що і в 1923 – 1924 роках Ю. Тютюнник нікого ҐПУ не видав…”

За бурхливе життя Юркові Тютюннику не менше трьох разів виносили смертний вирок. Спочатку резолюцію “розстріляти” наклав 12 грудня 1918 р. князь Долгоруков. Але в ніч на 14 грудня Тютюнник, разом з іншими піднявши повстання в Київській фортеці, де перебував в ув’язненні, вийшов на волю…
Минуло не так багато часу, і вже на початку 1919-го смертний вирок Тютюннику пролунав у штабі Чорноморської дивізії військ Директорії, проти якої він воював на чолі т. зв. “Правобережної Червоної армії”, що нараховувала лише 300 багнетів. Але батальйон, що мав виконати вирок, вирішив вислухати промову засудженого, після чого, як заворожений, пішов за Тютюнником на з’єднання з “Правобережною Червоною армією”…
Останній смертний вирок Юрку Тютюннику було винесено 3 грудня 1929 р. Колегією ОҐПУ.
Його уникнути не вдалося.
Свинцеву крапку в житті повстанського генерала було поставлено 20 жовтня 1930 року.
Подумки пройшовши гарячими шляхами звенигородського отамана Юрка Тютюнника, на яких було достатньо каменів спотикання, українці мають шанс засвоїти уроки перемог і поразок. І перетворити ці камені спотикання на філософський камінь, поклавши його у фундамент Української держави, що постане...
Залишилось тільки відчути, збагнути і правдиво написати історію України, тобто біографії її великих синів, адже, за висловом філософа Томаса Карлейля, “історія світу – лише біографії великих людей”.
І історію Батьківщини треба написати якщо не кров’ю, то обов’язково зболеним серцем українського патріота. А не пером ділка від історичної науки, який захистив кандидатську на тему боротьби “совєтского народа” проти “банд самостійніков”, а вже докторську – про подвиг ОУН – УПА…
Намагаючись писати історію нашої Батьківщини через висвітлення бурхливих біографій організаторів збройної стихії українського народу, я не один раз підходив до постаті Юрка Тютюнника, але, подумавши, звертав погляд на іншого – як мені здавалося, більш достойного провідника козацького руху, адже коли пишеш, повинен любити, або ненавидіти. Писати без почуттів немає сенсу, бо написане вмре, не дійшовши сердець.
Ненависті до Тютюнника у мене не було – хоч співпраця з ҐПУ у 1920-х рр., фактично зрада та прохання про помилування у споконвічного ворога давали підстави для цього священного почуття. Любові ж він теж не викликав: і чи не головною причиною був отой поганий фінал його життя. Навіть величність діянь і звершень отамана у 1917 – 1921 рр. не могла зарадити моєму серцю: ні, не мій герой, і все тут… Іншою причиною прохолоди була бурхлива самозакоханість Тютюнника, яка не терпіла коло себе яскравих натур і завжди ставала, як мені здавалось, причиною боротьби проти них (у тому числі й у мемуарах).
Підполковник Армії УНР Михайло Середа назвав Юрка Тютюнника “черствим немилосердним егоїстом”, який “для задоволення свого хворобливого честолюбства не жалкував ні козацької крові, ні людських сліз. Однак його палка любов до України, його національне “вірую”, його широкі плани і проекти звільнення України від ворога, його незвичайна енергія і залізна воля, з якими він силкувався побороти всі труднощі для осягнення наміченої мети, примушували навіть ворогів забувати про негативні риси його характеру і вважати його за справжнього героя ”.
Нагадаю про ще один небуденний талант отамана – талант літератора і публіциста: українець, який прочитає мемуарну спадщину Юрка Тютюнника, залишиться під незабутнім враженням.
А його відозви до українського населення?!
Та це ж шедеври пропаганди і контрпропаганди! Водночас це дохідливі – чіткі і зрозумілі – інструкції, що, як і в якій послідовності робити. І написані вони з якимось магічним імперативом: прочитавши звернення Тютюнника, селянин чи козак не просто брав до відома інформацію і чухав потилицю, а виконував настанови отамана.
Спом’янімо ж сьогодні того, чиє ім’я в часи Національної революції стало “синонімом непереможного лицарського духу”, а після неї – символом зради.
Юрка Тютюнника не змалюєш повноцінно навіть усіма барвами веселки. Не впевнений, чи перо геніального Шекспіра було б гідне такої життєвої драматургії, в якій вміщувався і безприкладний героїзм, і банальне боягузтво, шляхетність і хвороблива самозакоханість. Справді, як змалювати цю величну і водночас не надто симпатичну постать, як оцінити його шлях: від видатного козацького полководця, творця збройної сили Української держави, переможця “непереможної Антанти”, улюбленого вождя козацтва Першого Зимового походу, шлях, який через вершини подвигу і слави привів у провалля зради – до Харківської школи червоних командирів, де Юрко Тютюнник навчав ворогів стратегії і тактики партизанської війни? Тобто вчив окупантів та їхніх поплічників ефективно нищити українських партизанів. Які – до речі! – продовжували боротьбу.

Свій життєвий шлях Юрко Тютюнник розпочав 20 квітня 1891 р. у с. Будищах Звенигородського повіту Київської губернії, з’явившись у родині колишніх кріпаків Йосипа і Марини… У своїй автобіографії Юрко Тютюнник називає найголовніші причини, які допомогли йому остаточно сформуватися національно свідомим українцем: гніт російської влади, належність усіх земельних і неземельних великих маєтків “людям чужої національності”, вплив середовища, в якому “з роду в рід передавалися традиції козацької боротьби” та вплив старших братів, котрі належали до партії соціалістів-революціонерів…
На війну проти Німеччини Юрій пішов унтер-офіцером. Пішов із ненавистю не до німців, а на російську державу. “Я ненавидів саму Росію, – стверджував він, – вважав її в цілому ворогом України. Зрозуміло, що за таких переконань ненадійний був у моїй особі “захисник царя і отєчєства”. У Юрка не один раз виникало бажання перейти на бік німців, які вели запеклу боротьбу проти історичного ворога українців – Росії…
Лютнева революція застала його у 32-му Сімферопольському запасному полку. Юрко Тютюнник зазначав, що “потроху, але завзято український національний рух набирав розмаху стихії: загнані, осміяні і обпльовані “хохли” відчули всю ганьбу поводження з ними як російською буржуазією, так і т. зв. демократією” Керенського – Церетелі.
До Тимчасового уряду і його політики Юрко Тютюнник від початку зайняв відверто ворожу позицію – як до уряду чужого народу, що втручається у внутрішні справи України. На жаль, такої свідомості бракувало керівникам Центральної Ради, які продовжували – в час Національної революції! – підпорядкуватись Тимчасовому уряду.

Поручник Юрко Тютюнник цілком віддався роботі серед українських мас. Зокрема, він став одним із ініціаторів створення Українського військового клубу ім. Гетьмана Дорошенка, на установче віче якого прибуло близько семи тисяч солдатів, уродженців українських та суміжних губерній.
Коли Юрко Тютюнник запропонував українцям піднести руки, озвалося не більше трьохсот вояків. Тоді Тютюнник вигукнув:
– Малороси! Піднесіть руки!
Підняли руки близько половини присутніх.
– Хохли! Піднесіть руки!
Руки піднесла добра третина бійців.
– Українці, малороси, хохли! Всі разом піднесіть руки!
Понад головами кількатисячної юрби виріс ліс рук…
Промови старшин-українців рідною мовою справили надзвичайне враження на солдатів. “Ніби не дихаючи, слухали “дядьки в шинелях”, а коли промовець закінчував, буря оплесків зривалася понад головами, і “слава” та “ура” неслися вулицями Сімферополя.


Лютнева революція, яка була логічним наслідком Першої світової війни, зірвала полуду з мільйонів очей, і українці “побачили всю кривду, яка творилась над ними, як українцями”. За короткий період завдяки революційним подіям і таким видатним одиницям, як Микола Міхновський та Юрко Тютюнник, національна свідомість мас просто вибухнула, прорвала всі можливі греблі й розлилася по всій Україні.
І малорос, який у шанцях Першої cвітової їв з одного казанка з “вєлікоросом”, котрого щиро вважав своїм братом, за якого проливав кров, раптом зрозумів, що їхні стосунки – це взаємини коня і вершника і що цим вершником є не він, козак... І очі малороса налилися кров’ю образи та ненависті. “То була ненависть, що виникла внаслідок до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть внаслідок образи найсвятіших почувань масової душі”, – стверджував Юрко Тютюнник. – У найпідліший спосіб Росія крала в нас почуття любові до Батьківщини. Крала, бо ворог усе може відняти, пограбувати, примусити “жертвувати”, але любов може тільки вкрасти. Революція зірвала тогу шляхетності з Росії і замість ідеалу наші очі побачили потвору…” І малорос, сповнений ніжності до неньки-України і ненависті до мачухи-Росії, перевтілювався в українця. І “німі, здавалось, духовно мертві маси” ставали українським народом.
24 травня 1917 р. спільними зусиллями Української громади Сімферополя і Військового клубу ім. Гетьмана Петра Дорошенка було влаштоване Шевченківське свято. “Самих військових українців з військової залоги прибуло до десяти тисяч… – згадував Юрко Тютюнник. – Цивільних українців прибуло теж кілька тисяч. Були й делегації від українських залог Феодосії та Севастополя, а також від Чорноморського флоту… Хор проспівав національний гімн. Відбувся парад війська… Піднесення (було) надзвичайне. Настрій зворушливий”. Начальник залоги, що прибув на свято, не втримався і сказав:
– А всьо-такі національний прінцип прі комплєктірованіі войска – бальшая вєщь! Нє толька ва врємя рєволюціі, но даже і за всьо врємя войни мнє нє пріходілось відєть большево парядка, чєм у вас на празднікє…
Далі слово отримав член президії Військового клубу ім. Гетьмана Петра Дорошенка поручник Тютюнник. Над майданом пролунало:
– …Ми шукали і знайшли себе – з’єдналися поміж собою. Просили в Керенського сформувати український полк… Добивалися у двері, та нам їх ніхто не відкриває… Що маємо робити? Панове, маємо силу, так ламаймо ж двері!!!
Громове “слава!” перервало промову...
– Віднині ми не розійдемося… – продовжував Юрко Тютюнник. – Віднині ми складаємо Перший Сімферопольський полк імені Гетьмана Петра Дорошенка…
Знову залунало “слава!” За кілька хвилин полк марширував до казарм. Казарми були зайняті. Над ними повівав синьо-жовтий прапор…”
Незабаром Юрка обрали делегатом на 2-й Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому його кооптували до членства Центральної Ради. Тютюнник відразу пристав до революційної меншості, бо не погоджувався з лінією Центральної Ради, адже її політика, зауважував він, “не мала визначеної мети, а тому не могла мати визначеної тактики”... Тютюнник же дивився “на Революцію в Україні як на Революцію національну”. Метою Української революції він “вважав національне визволення” і в подальшій діяльності “підходив до оцінки кожного факту, кожного явища з погляду націонал-революціонера”.
“Центральна Рада, – писав Юрко Тютюнник, – не вела Революційні маси. Вона тільки пристосовувалася до обставин, боючись сміливого кроку… Українська Національна Революція була фактом, але фактом була і повна відсутність вождів Українського націонал-революційного руху. Мені доводилося самостійно орієнтуватися в надзвичайно заплутаному лабіринті національних, політичних і соціальних протиріч… У соціальних питаннях я завжди підтримував найбільш ліві елементи Центральної Ради. До такої тактики мене привела свідомість необхідності відібрання земельних і інших маєтків від буржуазії, що майже цілком належала до польської, російської та єврейської національності. Я боровся за відібрання їхнього майна без жодного викупу і передачу його у руки місцевого населення, на 70 – 80% українського. Таким чином, на мою думку, Українська Нація здійснювала економічне обеззброєння своїх національних ворогів. Але водночас я не поділяв поглядів тих окремих українських діячів, що вважали за можливе у звільненій Україні у свою чергу гнітити так звані національні меншості. Не поділяв я й політики і тактики тих елементів, що у силу різних міркувань йшли на компроміс у національному питанні. Так, наприклад, я голосував проти оголошення 2-го Універсалу, вважаючи його актом не революційним”.

Відомо, що прийняття Центральною Радою 2-го Універсалу стало однією з причин збройного виступу полку ім. Павла Полуботка. 4 липня (за ст. ст.) 1917 р. полуботківці на чолі з Миколою Міхновським виставили низку ультимативних вимог до Центральної Ради: “Ми, українці-козаки, – говорилося в їхньому зверненні, – не хочемо мати свободи лише на папері, або півсвободи. По проголошенні 1-го Універсалу – 2-го Універсалу ми не визнаємо! – і приступаємо до заведення порядку на Україні…”


***

Юрко Тютюнник, повстанський генерал

З книги Романа Коваля

'Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу'.

Київ – Вінниця, 'Державна картографічна фабрика', 2006




Відтворюючи історію нашої Батьківщини через висвітлення бурхливих біографій організаторів збройної стихії українського народу, я не раз звертався подумки до Юрка Тютюнника, але, врешті, брався за реконструкцію життєпису іншого козацького ватажка – до якого лежало моє серце. Коли пишеш, повинен любити, – або ненавидіти. Писати без почуттів немає сенсу – написане вмре, не дійшовши до сердець.
Ненависті до Юрка Тютюнника у мене не було – хоч співпраця з ҐПУ у 1920-х роках і прохання помилувати давали підстави для цього почуття. Любові він теж не викликав – причиною тут був отой поганий фінал його життя, а також безмежна самозакоханість і тяжкий характер, що не терпів біля себе яскравих натур і завжди ставав причиною боротьби проти цих людей (зокрема і в мемуарах). У Юрка Тютюнника була така розкішна колекція визначних якостей, що його не мали б хвилювати успіхи інших. І все ж…
Навіть величність діянь і звершень Тютюнника у 1917 – 1921 роках не могла зарадити серцю: не мій герой, і край. Ось що сказав про нього командарм Першого зимового походу Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко: “Подивіться на всі його твори: “За Державність” під редакцією Певного, “Зимовий похід”, “Бої Київської дивізії на Поділлю в 1920 р.” під редакцією полковника Лушненка, “З поляками проти України”. Всюди його рефлектор вигідно репрезентує його власну постать і водночас лишає в тіні все, що є навколо. Перші три праці написав він із метою створити поміж громадянством опінію, що за зручним партизаном криється діяч ширшої формації, бо в ті часи Ю. Тютюнник ішов до булави; не було авантюри, що на неї він не давав би своєї згоди. Проте в дійсності ці твори та й два пізніші – не представляють нам позитивних рис його постаті, а, навпаки, малюють його як глибокого дилетанта в стратегії, тактиці, адміністрації та політиці”1.
Підполковник Армії УНР Михайло Середа назвав Юрка Тютюнника “черствим немилосердним егоїстом”, який “для задоволення свого хворобливого честолюбства не жалкував ні козацької крові, ні людських сліз”. “Однак його палка любов до України, його національне “вірую”, – продовжував Михайло Середа, – його широкі плани і проекти звільнення території від ворога, його незвичайна енергія і залізна воля, з якими він силкувався побороти всі труднощі для осягнення наміченої мети, примушували навіть ворогів забувати про негативні риси його характеру і вважати його за справжнього героя. Він мав певні ознаки авантюрника, але розумного, з неабиякою головою і великого знавця козацької душі”2.
Отаман мав ще один небуденний талант, який виявився у добу Визвольної війни у його відозвах до українського населення. То були шедеври пропаганди й контрпропаганди! Чіткі та ясні інструкції – зрозумілі грамотному і малограмотному – що, коли і як робити. Написані вони з магічним імперативом. Прочитавши звернення Тютюнника, селянин чи козак не просто брав до відома інформацію і чухав потилицю, а виконував настанови отамана.
Михайлові Середі стиль і форми відозв отамана нагадували звернення Наполеона: такі ж “короткі, енергійні, змістовні речення, просякнуті глибоким почуттям і непереможною вірою у свої сили”3.
Отож згадаємо “безумно-хороброго вояка”4, ім’я якого в часи Визвольної війни було “символом непереможності, символом безсмертя”5, а після неї – синонімом зради.
Юрка Тютюнника не змалюєш вичерпно навіть усіма барвами веселки. Не впевнений, чи перо геніального Шекспіра було б гідне такої життєвої драматургії, в якій вміщувався і безприкладний героїзм, і ганебне боягузтво, шляхетність і хвороблива самозакоханість. Справді, як зобразити цю величну і водночас не надто симпатичну постать; як оцінити шлях видатного козацького полководця, творця збройної сили Української держави, переможця “непереможної Антанти”, улюбленого вождя козацтва Першого зимового походу; шлях, який через вершини подвигу і слави привів у провалля зради – до Харківської школи червоних командирів, де Юрко Тютюнник навчав ворогів стратегії і тактики партизанської війни. Тобто напучував окупантів та їхніх поплічників ефективно нищити українських партизанів, які, зціпивши зуби, продовжували боротьбу.
Свій життєвий шлях Юрко Тютюнник розпочав 20 квітня 1891 року у с. Будище Пидинівської волості Звенигородського повіту Київської губернії у родині колишніх кріпаків Йосипа і Марини. Хрестили його у сусідній Майданівці. Чому тут? Бо будищанський піп хрестити не захотів: батько новонародженого Йосип передав попові через кумів лише одну пляшку горілки і добрий шмат сала, “а піп вимагав курку”. Йосип Тютюнник розсердився і повіз Юрка в Майданівку, де піп був бідніший і погодився на скромнішу оплату. У майданівській церкві й записали Юрка – “як такого, що з’явився на цей світ”6.
З дев’яти дітей Йосипа і Марини виросло лише п’ятеро: чотири сини й одна донька. На шостому році життя Юрко вже “пас батьківських і сусідських овець, заробляючи вісім – п’ятнадцять копійок на тиждень”7. Тоді й почалися перші його “війни” – між пастухами сусідніх сіл. Оскільки Юрко був одним із найменших, то найнадійнішою його “зброєю” були ноги, які не раз рятували шибеника.
На одинадцятому році він закінчив однокласне сільське училище. Навчання залишило у Юрка приємні спогади: наука давалася надзвичайно легко. Старші брати Іван і Макар на той час уже закінчили міське училище у Звенигородці. Турбуючись про освіту молодших братів, Іван виписував для них журнали “Образование”, “Журнал для всех” і “Земледелие”, які Юрко з охотою перечитував.
2 травня 1902 року сталася надзвичайна подія: у хаті Тютюнників жандарми провели брутальний трус (з побиттям братів і батька): шукали “афіші”, в яких були заклики до бунту проти царя і панів. Батька, братів Івана і Макара на деякий час ув’язнили. “За що так знущається начальство над моєю родиною? – запитував себе Юрко. – Чи насправді батько і мої старші брати хотіли повстати проти царя, а якщо хотіли, то чому і з якою метою?” На ці питання Юрко ніде не міг одержати відповіді. Тому йому залишалося тихо ненавидіти і мріяти про помсту над винуватцями сімейного горя8.
Юрій пізніше довідався, що “афіші”, тобто прокламації Київської організації соціалістів-революціонерів, таки були. Їх привіз брат Іван, який належав до есерів, а розповсюджував Макар. Цей надзвичайний випадок привів батька до думки, що Юрко вчитися на “пана” не буде, нехай допомагає по господарству. Батько відрізав: “Досить із мене того, що за старших тягають по в’язницях”.
На той час Іван утік до Франції, а Макара забрали на військову службу. Коли ж занедужав тато, Юрко, маючи лише 13 років, виявився єдиним працівником-чоловіком на господарстві. Здавалося, що іншої долі як хліборобської у нього немає. Та почалася війна з Японією, а з нею і революційний рух. Восени 1905 року заворушилося і родинне село Будище. Юрко не пропустив жодних зборів, жодного мітингу, невідома сила тягла його туди. З усього, що говорилося на мітингах і зборах, Юрій зрозумів одне: селяни не задоволені своєю долею, і єдиним їхнім бажанням було здобути землю – рідну, та поки не свою. Коли в Україні почали горіти поміщицькі маєтки, він, організувавши декількох сільських парубків, теж підпалив кілька економій.
Навесні 1906 року з військової служби повернувся Макар, який в армії відчув увесь розпач національного приниження. Його розповіді про ставлення “вєлікоросов” до українців та мету революційної боротьби ще більше освідомили молодшого брата.
У вісімнадцятирічному віці сталася ще одна важлива подія: “Киевская Земская газета” опублікувала першу замітку Юрка Тютюнника. Сільського парубка зі Звенигородщини відразу помітили і запропонували стати постійним кореспондентом “Земской газеты”. Він писав статті із сільського господарства, кооперації, садівництва тощо. Згодом став співробітником ще декількох спеціальних журналів9.
В автобіографії Юрко Тютюнник назвав чотири найголовніші причини, які допомогли йому остаточно сформуватися національно свідомим українцем. “Перше. На собі особисто і на своїй землі я відчув гніт влади, що була “російською”. Друге. Всі земельні і неземельні великі маєтки в Україні належали людям чужої національності. Третє. Зростав я в місцевості, де з роду в рід передавалися традиції козацької боротьби проти панів за Україну. Крім того, за дві версти від нашого села була Кирилівка, де усі пам’ятали революційну проповідь (Тараса) Шевченка, що він її виголосив українською мовою. Четверте. Вплив моїх старших братів, які ніколи не приховували від мене своїх почуттів”10.
На початку 1913 року доля занесла Тютюнника у стіни російської казарми. Звенигородського юнака вивезли аж до Владивостока, де призначили у 6-й Сибірський полк. “Відірваність від рідного краю, поводження тодішнього командування з усіма неросіянами, денаціоналізаторські методи виховання в казармі” скріпили його ненависть до гнобителів і любов до свого, рідного, українського. В армії, як і колись його брат Макар, Юрко налагодив зв’язок із революційним підпіллям11.
На війну проти Німеччини він пішов унтер-офіцером. Пішов із гнівом не на німців, а на російську державу. “Я ненавидів саму Росію, – стверджував Тютюнник, – вважав її в цілому ворогом України. Зрозуміло, що за таких переконань ненадійний був у моїй особі “захисник царя і отєчєства”. У Юрка не один раз виникало бажання перейти на бік німців, які вели запеклу боротьбу проти історичного ворога українців – Росії12.
Все ж довелося йому пролити за Росію кров: під час бойових дій його було тяжко поранено в голову. Підлікувавшись, закінчив військову школу в м. Горі Тифліської губернії. Потім знову фронт і знову поранення… Лютнева революція застала його у 32-му Сімферопольському запасному полку. Саме тут він поринув у море революційної стихії. Поручника Тютюнника вибрали членом Гарнізонної ради Сімферополя, членом полкового комітету, головою Сімферопольського селянського союзу, а начальник Сімферопольської залоги капітан Замятін призначив його своїм ад’ютантом, давши широкі повноваження13.
Юрко Тютюнник зазначав, що “потроху, але завзято український національний рух набирав розмаху стихії: загнані, осміяні і обпльовані “хохли” відчули всю ганьбу поводження з ними як російською буржуазією, так і т. зв. демократією Керенського-Церетелі”14.
До Тимчасового уряду і його політики Тютюнник займав відверто ворожу позицію15 і цим продемонстрував високу національну свідомість, якої, на превеликий жаль, не мали керівники Центральної Ради, що продовжували і в час Національної революції підпорядкуватись уряду іншої держави.
На другому Сімферопольському селянському з’їзді Тютюнник вніс резолюцію про недовіру Тимчасовому урядові. Та російські соціалісти-революціонери провалили цей проект. Важке враження залишилося у двадцятишестирічного поручника і від дебатів на 1-му Таврійському селянському з’їзді з приводу бажань українців ввести викладання української мови хоча б у початкових училищах. Незважаючи на переважну більшість неросійського населення тодішньої Таврійської губернії, російська демократія ніяк не могла погодитися з введенням української мови до навчального процесу. Хіба дивуватися, що у Тютюнника “розвинулася органічна відраза до Тимчасового уряду і взагалі російської демократії”?16
Він цілком віддався роботі серед українців. Зокрема, був одним з ініціаторів створення Українського військового клубу ім. гетьмана Дорошенка та 1-го Сімферопольського полку ім. гетьмана Петра Дорошенка.
Коли на установче віче прибуло близько семи тисяч солдатів з Волинської, Холмської, Подільської, Київської, Херсонської, Катеринославської, Полтавської, Чернігівської, Харківської та суміжних губерній, Юрко Тютюнник запропонував українцям піднести руки.
Підняли руки не більше трьохсот вояків. Тоді Тютюнник вигукнув:
– Малороси! Піднесіть руки!
Підняли руки близько половини присутніх.
– Хохли! Піднесіть руки!
Руки підняла добра третина бійців.
– Українці, малороси, хохли! Всі разом піднесіть руки!
Понад головами кількатисячної юрби виріс ліс рук17.

Промови старшин-українців рідною мовою справили надзвичайне враження на солдатів. “Ніби не дихаючи, слухали “дядьки в шинелях”, а коли промовець кінчав, буря оплесків зривалася понад головами і помішані “слава” та “гура” неслися вулицями Сімферополя. Промовці з’ясували, що “малороси” і “хохли” – це назви, якими наділяли нас наші вороги, гнобителі, і що правдива назва всіх людей, що говорять такою ж мовою, як і всі промовці, є українці, а наша Батьківщина коли була вільною, то звалася не Малоросією, а Україною, і так має знову називатися”18.
Лютнева революція стала логічним продовженням Світової війни. Вона зірвала полуду з мільйонів очей, і українці “побачили всю кривду, яка творилась над ними як українцями”19. За короткий період завдяки революційним подіям і таким видатним одиницям, як Микола Міхновський та Юрко Тютюнник, національна свідомість українців просто вибухнула, прорвала всі можливі греблі і, грізно гуркочучи, розлилася по всій Україні.
І малорос, який у шанцях “германської” війни їв з одного казанка з “вєлікоросом”, котрого щиро вважав своїм братом, за якого проливав кров, раптом зрозумів, що їхні стосунки – це взаємини коня і вершника і що цим вершником є не він, козак... І очі малороса налилися кров’ю образи та ненависті. “То була ненависть, що виникла наслідком до к

29 травня 2013

Бурій Валерій, користувач 1ua
Валерій Бурій
ДО 60-РІЧЧЯ УТВОРЕННЯ ОБЛАСТІ

КНИГА ПРО НАШІ ПАРКИ

Нещодавно в Черкаському видавництві ''Вертикаль'' придбав книгу науковців місцевого технологічного університету Наталії Свояк та Наталії Фоміної ''Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва Черкаської області''.

У книзі розглянуто оздоровчу та санітарно-гігієнічну функцію парків, сучасні тенденції в озелененні садово-паркових об'єктів, екологічні фактори впливу на зелені насадження рекреаційних територій, класифікацію об'єктів природно-заповідного фонду, основні терміни в галузі утримання зелених насаджень, історію садово-паркового мистецтва і озеленення від найдавніших часів до наших днів. Наведено перелік парків-пам'яток садово-паркового мистецтва - об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного та місцевого значення, розташованих в Черкаській області та приведено їх характеристику.

Мені особливо цікаво було читати про наш Ватутінський міський парк і сквер ''Пам'ять'', тому що в довідках дослівно використано мої публікації в книгах і періодичних виданнях... Дві кольорові вклейки 4-х фото нашого парку і скверу досить гарно доповнюють тексти.

У книзі є інформація про садибний парк села Будище.

Видання можна рекомендувати фахівцям з охорони довкілля, учителям, учням, студентам, усім тим, хто цікавиться природою рідного краю

29 травня 2013


1


  Закрити  
  Закрити