Запитання
Махнули крилами роки, пішли від нас більшовики, а ми ще є, щоб знати все, що там було, в бригад колгоспних ремесло. Василь.
Відповідь
Вітаю!
Запитання
федоришин василь дмитрович
Відповідь
Привіт, Василю!
Запитання
федоришин василь дмитрович
965379799 зателефонуй будьласка
Відповідь
Вітаю, Василю! Я не заходив на свою сторінку. Щось сталося?
Василь Кондрат
line-height:normal;mso-outline-level:5\'>font-family:"Times New Roman","serif";mso-fareast-font-family:"Times New Roman";
mso-fareast-language:EN-CA\'>https://www.facebook...=%2CdC-R-R&eid=ARBQwXFGz3twGHopHpdpX0Oi6-ajD9UIbDn_GWi8GXA-juWf399UTjpYOk6V2HTl1dahknwGv6vhAbV0&hc_ref=ARTSWwn3L1dgLRdtZIikLu7Rzx40SaRKD1jNVX3prAC6pDbXccapaS7dUh6-ZEERLBI&fref=nf\'>Тетяна Малахова
line-height:normal\'>mso-fareast-font-family:"Times New Roman";mso-fareast-language:EN-CA\'>За нею
демонстративно стежили, її зупиняли серед вулиці і погрожували невідомі особи…
28 листопада 1970 року була вбита відома художниця, діяч правозахисного руху і
дисидент Алла Горська. Того самого 1970 року, коли був смачний пломбір і на
екрани вийшов фільм «Біле сонце пустелі», людей катували і вбивали за їхній
світогляд і спрагу до волі.
«В 60-х роках вона разом з Лесем Танюком, Василем Симоненком, Іваном Світличним
та іншими дисидентами стала одним з організаторів Клубу творчої молоді
«Сучасник», який був тоді центром українського національного життя у Києві. У
цей же час свідомо перейшла на українську мову. Вихована у російськомовній
сім\\\'ї, в школі українську мову не вивчала. Тому їй довелося починати вивчення
мови у Надії Світличної з алфавіту.
За її активної участю 22 травня 1963 року відбулося покладання квітів до
пам\\\'ятника Великому Кобзарю у парку Тараса Шевченка у Києві, яке стало
традиційним. Цей захід державно-партійна структура сприйняла як «зухвалу
інспірацію буржуазних націоналістів». Після покладання квітів Кобзарю усіма
учасниками покладання квітів «зацікавилося» КДБ.
Разом із Василем Симоненком та Лесем Танюком відкрила місця поховання
розстріляних киян в НКВС.
1964 року у співавторстві з Панасом Заливахою,Людмилою Семикіною, Галиною Севрук
та Галиною Зубченко створила в Червоному корпусі Київського університету вітраж
«Шевченко. Мати». Вітраж був знищений адміністрацією університету за вказівкою
партійного керівництва. Скликана після цього комісія кваліфікувала його як
ідейно ворожий, глибоко чужий принципам соціалістичного реалізму. Горську і
Семикіну виключили зі Спілки художників, щоправда, через рік відновили.
1965 року було заарештовано багатьох друзів і знайомих Горської. Цей рік став
для неї початком діяльної участі в русі опору. 16 грудня 1965 Горська надіслала
заяву прокуророві УРСР з приводу арештів. Горську викликали в КДБ на допити як
свідка та на зводини віч-на-віч, де велися специфічні «кагебістські розмови» з
попередженнями й погрозами.
У квітні 1968 року поставила свій підпис під листом-протестом 139 українських
діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР у зв\\\'язку з незаконними
арештами і закритими судами над дисидентами. Почалися репресії проти
«підписантів», кагебістський тиск. Аллу Горську вдруге виключили зі Спілки
художників. Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної
бандерівської організації, керованої західними спецслужбами. Одним із
керівників цієї організації називали Горську.
За нею стежили, іноді демонстративно, їй погрожували невідомі особи. 1970 року
Горську викликали на допит до Івано-Франківська у справі заарештованого
Валентина Мороза, але вона відмовилася давати свідчення. За декілька днів до
смерті склала протест до Верховного суду УРСР про незаконність і жорстокість
вироку.
28 листопада 1970 року 41-річну Аллу Горську було вбито у місті Василькові
Київської області. Похорон Горської перетворився на мітинг протесту проти
існуючого комуністичного режиму в Україні. У січні 1972 здійнялася найбільша
хвиля арештів учасників руху опору, що значною мірою ослабило українську
духовну та інтелектуальну еліту!.
(вікіпедія)
normal\'>mso-fareast-font-family:"Times New Roman";mso-fareast-language:EN-CA\'>https://www.facebook...=2161835384082994&set=a.1390754657857741&type=3&eid=ARAZOnafDmLplpNpTSFkCeIhYAA-a3jMK4oOb4TSEHW3vABYLc19Ys5A3OatKmW3pCP9rBoqG3qm1xRo\'>
normal\'>mso-fareast-font-family:"Times New Roman";color:blue;mso-fareast-language:EN-CA;
mso-no-proof:yes\'>https://www.facebook...=2161835384082994&set=a.1390754657857741&type=3&eid=ARAZOnafDmLplpNpTSFkCeIhYAA-a3jMK4oOb4TSEHW3vABYLc19Ys5A3OatKmW3pCP9rBoqG3qm1xRo\'>
none\'>
normal\'>mso-fareast-font-family:"Times New Roman";mso-fareast-language:EN-CA\'>
Василь Кондрат
EN-US;mso-fareast-language:EN-US;mso-no-proof:yes'>
mso-outline-level:1;tab-stops:21.3pt\' align=\'center'>Іваньки – спільна, соборна молитва за
Україну,
mso-outline-level:1;tab-stops:21.3pt\' align=\'center'>за перемогу над ворогом.
UK\' lang=\'UK'>
UK\' lang=\'UK'>Здобудеш Українську Державу…..! Ці перші слова із Декалога Повстанця нині
знову звучать особливо реальним бойовим закликом, як це було в часи
національно-визвольної боротьби УПА в період Другої світової війни. Нині
Україна зустрілась не тільки з загарбницьким оскалом московського окупанта, але
відчула не дружні подихи і від західних сусідів. Тож берімо досвід повстанської
боротьби: готуймось, покладаючись на власні сили. Зупинити зазіхання на нашу
Батьківщину – це громадянський, національний обов’язок нас усіх.
Окрім безпосередньої боротьби з ворогом на
фронті і безлічі пов’язаних з нею заходів у тилу, нам, для піднесення
патріотичних почуттів, дуже потрібні і дуже важливі виховні заходи культурно-релігійного
характеру. Їх потрібно проводити серед наших громад повсюдно і безперервно – це
важливий і ефективний засіб духовного гуртування нашого люду навколо ідеї національно-визвольної
боротьби і готовності кожного із нас стати на захист своєї Вітчизни. Такими
заходами можуть ставати і стають спільні соборні молитви, які освячують нашу
справедливу боротьбу і прищеплюють українцям високі духовно-патріотичні почуття
– любові до України і готовності її Боронити.
Такою спільною соборною молитвою уже
впродовж багатьох років є молитва на іваньківській землі.
Тут, на цьому клаптику іваньківської землі,
ми, завжди зібравшись з різних околиць нашого краю, не знаючи один одного, але
надихнувшись патріотичними словами промовців, освятивши наші серця і душі
спільною молитвою за перемогу над споконвічним ворогом і воскресивши в пам\'яті
героїчні і страдницькі події, що відбулось на цій землі, міцніше відчуваємо
плече ближнього, наповнюємось духовною силою здатною протистояти будь-яким
ворожим зазіханням.
І хвилююча народна пісня, і запальний
патріотичний вірш, і глибоко проникливі духовно патріотичні проповіді
священиків: все це, що становить нашу національну духовність, міцно западають в
серця і душі учасників іваньківської соборної молитви, нагадуючи про те – хто
ми живі і хто ті, що лежать тут, перед нами, у братській могилі. І тоді над
нами знову оживають закличні слова «Декалога» ? normal'>Здобудеш Українську Державу
!
Нам сьогодні, оточеним всяким побутовим
комфортом, не легко уявити собі тих повстанців, які і в мороз, і в негоду, і
часто в голоді, не маючи гідного покриття над головою ні теплої виплеканої жіночими
руками постелі, впродовж років, переважно просуваючись лісами, не здавали бойових
позицій – позицій не видимих, мінливих: там наступаєш ти, а там на тебе, там не
очікувана засідка, шальна кеуля – і ти в постійній тривозі, а у серці єдина
заповідь – Здобудеш УкраїнськуДержаву.
Наша історія гладкого шляху немала. Наші батьки і
діди, не зважаючи на тяжкі історичні обставини, рук не опускали: у кровавих не
рівних битвах вони виборювали самостійність і передали цю естафету нам, і ми
маємо її довершити. Така наша історична хода. Ставши біля могили повстанців,
торкаючись думкою в іваньківській спільній молитві, їхніх геройських подвигів, ми
сьогодні в умовах війни і реально продовжуємо цю героїчну ходу, кладучи на
жертовник свободи життя найкращих синів і дочок, озброївшись повстанським закликом
– Здобудеш Українську Державу….
Обличчя війни завжди однакове – злоба,
ненависть, страх, плач, стогін, кров… хоча частина людства цього не бажає, інша
частина цього пране. І спинити цю людиноненависну частину людства, нині
московського окупанта, також потрібна жертва – кров. Маємо її майже щодня на
східному фронті і мусимо це усвідомити: іншого шляху захисту рідного краю
немає. Смертю смерть поборов, ? співаємо про Христове воскресіння, і так
сталося, і його людинолюбне вчення, окроплене кров’ю і зупинене смертю ? воскресло і рознеслось
по всій планеті. Такою є дорога людства і дорога нашої Матері-України, яка знову
волає до нас закликом – Здобудеш
Українську Державу….
Про Іваньківські трагічні і героїчні події
писалося і говорилося уже не раз, і вони відомі, та все таки коротенько, для
нових підростаючих поколінь, варто нагадати.
Від початків створення УПА, тут завжди, у меншій
чи більшій кількості, перебували її відділи, набувши особливої активності у
1944 році, коли в північній частині Львівщини організаційно викристалізувалася
бойова одиниця – Воєнна округа (ВО) «БУГ» і її військовий штаб (ВШВО) де шефом
штабу став угнівчанин Мирослав Онишкевич, а командиром округи – Василь
Левкович. Треба згадати, що згаданий штаб з весни 1944 р. року, а також курінь
під командуванням Дмитра Пелипа,»ЕМ», уродженця Равського, розміщувалися в Іваньках,
тут же розміщувався і ви шкільний осередок.
І от, саме в цю пору московські загарбники
розгорнули широку боротьбу проти УПА, і на знищення мирного населення.
Тоді, 28 серпня 1944 р. оточене московською ордою,
село Іваньки конало у страшному смертоносному полум’ї, вкриваючи жаром, трупами
тварин і попелом свою рідну землю, лягаючи незагойним болем на душі вцілілих
іваньківчан. А наступного дня, 29серпня 1944 р., біля уже спаленого села
відбувся один з найбільших боїв УПА з більшовицькими загарбниками, які у
кількості 10 тисяч солдат, шукаючи повстанські загони, рушили зі східної
сторони, від Діброви (Салашів) в сторону Іваньків, водночас обстрілюючи ліс з
північної і південної сторін (від Карова і Гійча), з важкої артилерії. В час
палення села повстанські загони, (у кількості одного куреня, курінний «ЕМ»), передбачаючи
наступ, відійшли в глиб лісу, в сторону «Перехрестя» і ріки Болотні, зайнявши
там оборонну позицію. Бій почався зранку і тривав до ночі. Протягом дня наступ
повторювався десять разів і всі десять було відбито. Архівні джерела
стверджують, що у тому бою загинуло близько 500 більшовицьких солдатів. Наші
втратили 14 убитих (вони поховані в іваньківській братській могилі), 4 тяжко і
7 легко ранених. Такою була ця битва. В нічну пору повстанські загони невидимо
вийшли з оточення, перемістившись на інші території.
Очевидно це були не наступи і відступи, а просто
після однієї партії загиблих ворог, не рахуючись зі своєю живою силою, кидав
іншу свою партію солдат на погибель. Історія Другої Світової війни знає безліч
фактів, де більшовицький режим не зважав на життя своїх солдат – кидав навіть
безоружних на вогонь противника.
Та, на жаль, історія повторилася. Знову, як і
тоді, кращі сини і доньки українського народу, наслідуючи бойові традиції Української
Повстанської армії, піднялися на захист Вітчизни. Сьогодні повстанський дух
завітав над всією Україною. Повстанське вітання «Слава Україні» стало вітанням
української армії, а також її маршем став марш (гімн) ОУН – «Зродились ми
великої години…»
Вже стало доброю традицією в осінню пору збиратися
на цьому іваньківському клаптику землі, що лежить на самій межі Сокальського і
Жовківського районів, біля каплиці Матері Божої Покрови України, щоб віддати
шану похованим тут у братській могилі воїнам УПА, пом’янути пам’ять загиблого
села, скріпити свій патріотичний дух і спільною молитвою просити у Всевишнього
перемоги у нинішній війні, сили і здоров’я для рідних воїнів.
Треба сказати, що цього року збудовано ще один пам’ятний
знак на місці де вліті 1944 р. розміщувався штаб УПА, ВО «БУГ». Це не далеко
від каплиці.
Тож зберімося і цього року, з близьких і
далеких околиць у велику багатолюдну громаду і, ставши до Святої літургії,
спільною молитвою перед лицем Господнім виконаємо цю велику духовну місію для
захисту свого Краю.
tab-stops:21.3pt\' align=\'right'>Степан Івасейко
tab-stops:21.3pt\' align=\'right'>
В неділю 30 вересня 2018 р. о 13, 00 в місцевості
Іваньки, біля каплиці Матері Божої Покрови України відбудеться спільна соборна молитва
за Україну, за перемогу над ворогом і за здоров’я наших воїнів.
В програмі:
auto;text-align:justify;text-indent:-18.0pt;mso-list:l0 level1 lfo1'>1
Посвята
новозбудованого пам’ятного знака на місці де вліті 1944 р. розміщувався штаб
УПА ВО «Буг»
auto;text-align:justify;text-indent:-18.0pt;mso-list:l0 level1 lfo1'>2
2 Свята
літургія біля каплиці і панахида за полеглих героїв біля братської могили.
text-align:justify;text-indent:-18.0pt;mso-list:l0 level1 lfo1'>3
Концерт
патріотичної пісні і виступи учасників заходу.
Запрошуються священики, різні творчі, співучі
колективи і всі бажаючі взяти участь у спільній молитві ? всі, кого болить
серце за долю України.
Також цього року тут знову буде розгорнута
живописна виставка (30 картин) на повстанську тематику і ще можна буде придбати
книжки: «Мелодії отчого краю»,
збірник Українських народних пісень з нотами, книжку normal'>«З вогню і крові» ? нариси про колишні Іваньки, автор С. Івасейко і
іншу літературу.
-14.2pt'>Схематична карта доріг, що
ведуть в Іваньки
-14.2pt'>
EN-US;mso-fareast-language:EN-US;mso-no-proof:yes'>
UK\' lang=\'UK'>
UK\' lang=\'UK'>
Василь Кондрат ЗМІ заповнили повідомлення про напад на ромів у Львові. Уже не перший напад за останній час. Напад з трагічними наслідками. Чому рядові українці, які відзначаються надзвичайною толерантністю до інших народів, я б сказав аж хворобливою толерантністю, нападають на ромів? Що роми дуже часто займаються крадіжками, обманом, шахрайством, вициганюванням грошей та іншого добра у місцевих громадян, є відомою істиною. Отаборюючись в парках та інших місцях, які призначені для відпочинку, роми часто наносять шкоду місцевості. Роми - кочовий народ. Чи узгоджені маршрути кочування з владою так, щоб ці кочування не приносили незручності місцевим громадянам? Ні. Владу це не цікавить, бо не приносить їм жодних дивідентів. Тому місцеві громадяни України змушені самі вирішувати проблеми, які виникають у зв\'язку з кочуваннями ромів. Зауважу ще раз - внаслідок того, що влада не виконує своїх прямих обов\'язків. Події у Львові - напад на ромський табір - є наслідок бездіяльності влади. Карати треба у першу чергу ті владні структури, які відповідають за громадський порядок.
І ще одне - коли траплялися випадки грабунку місцевих громадян ромами, крадіжок - жоден пес не гавкнув, ні з місцевої влади, ні з Європейського союзу. Місцеві громадяни виявились абсолютно беззахисними. І Денисова ніжно мовчала про порушення прав місцевих громадян. А зараз, коли бездіяльність пані Денисової і владних структур привела до трагічних наслідків - всі заворушилися. Навіть Євросоюз заворушився. Порушується право людини! Ніби українці - не люди, їхні права можна порушувати.
Та й немає народів Авелів...\'
\'Бо ж на дружбу простягнуті руки
Можуть тобі і викрутити?\'
\'Немаю зла до жодного народу\' скажемо вслід за Іваном Драчем. Але мусимо всіх громадян України захищати і влада мусить гарантувати забезпечення прав ВСІХ громадян і порядку на території України.
Зараз за трагедію, яка сталася, треба у першу чергу питати у МВС, президента, місцевої влади, які не забезпечили конституційних прав місцевих громадян на громадський порядок і захист від насильств, крадіжок, обманів. Це їхня бездіяльність спровокувала трагедію. Їх і треба судити.
Я нагадаю випадки у судах, коли люди самі мусили карати злочинців, бо судова влада цього не робила. На жаль, владу в Україні це нічого не навчило. На жаль...
Прозріння професора Епштейна
https://day.kyiv.ua/...>
https://day.kyiv.ua/...>Ігор
Лосєв
22 червня, 2018 - 16:47
https://day.kyiv.ua/...\' title=\'Прозріння професора Епштейна'>text-underline:none'>
В інформаційній метушні, у потоках подій і фактів, у бурлінні думок і заяв
складно побачити глибинні причини того, що відбувається.
І лише деякі здатні піднятися над швидкоплинністю, вирватися з полону
повсякденності, з вічної «текучки» і відчути фатальні ритми Історії.
До числа цих небагатьох, безумовно, належить і колишній радянський і
російський інтелектуал, а нині англо-американський професор (університет Еморі
в США і Даремський в Британії) Михаїл Епштейн. Його книжка «По той бік совка»,
видана в Києві видавництвом «Дух і Літера» в 2016 році у прекрасному
українському перекладі Ніни Бердичівської справляє неабияке враження. Професор
– глибокий знавець російської культури і сучасної західної цивілізації, тонко
відчуває ці настільки різні світи. З його текстами варто ознайомитися тим, хто
хоче зрозуміти сучасну Росію і її політику. У книжці багато цікавих коментарів
і одкровень, інтуїтивних здогадок і осяянь, які осягають ситуацію у невеликих
афористичних зауваженнях точніше і глибше, ніж багато томів профільних досліджень.
Ну от наприклад: «Послухавши телеведучого, який погрожує перетворити Америку на
радіоактивний пил, і геополітика, який закликає російську армію окупувати
Європу і встановити над нею владу російського царя, можна дійти висновку, що є
в світі щось більш небезпечне, ніж навіть фашизм або комунізм. Ця ідеологія
стосується фашизму приблизно як ядерна зброя звичайної. Йдеться про панфобію –
тотальну ненависть: ні до класів, націй або рас, а до світу як такого. Це жага
абсолютної гегемонії над світом і прагнення диктувати йому свою волю – або
знищити його. Це божевільна, ірраціональна ідея всевладдя однієї банди, що
приставила до скроні людства ядерне дуло».
А ось оцінка нинішнього етапу російської пропаганди: «У Росії чим глибше
прірва між ідеалом і фактом, тим більше вона імпонує масам. Пропаганда бреше
настільки зухвало і нахабно, майже відкрито – в розрахунку, що народу навіть і
брехня сподобається, якщо вона «наша», нам лестить, а їх «уїдає». Таку
«правильну», «патріотичну» брехню зустрічають навіть з особливим захопленням.
«Розп\'ятий хлопчик на площі» – це круто, от молодці!» Тут є і певні, враховані
кремлівськими фахівцями обставини – ще академік Іван Павлов писав про
гіпертрофію у росіян другої сигнальної системи, коли людина більше реагує на
слова, а не на факти. Тому на перемогу «холодильника» над «телевізором»
доведеться чекати довго. А ось іще один «анатомічний розтин» пропагандистської
ситуації в РФ: «Влада хизується обманом як молодецтвом, підморгуючи масам і
зустрічаючи їхнє схвальне примруження. Мовляв, розуміємо, самі такі. Обійтися
без брехні начебто навіть непристойно – люди вирішать, що ти їх не поважаєш,
якщо, втягуючи в підлу справу, не звертаєшся при цьому до їхніх добрих
почуттів. Всі розуміють, хто напав, хто вкрав, але при цьому не можна обійтися
без закликів до чесності і справедливості. Чим розгнузданіша дія, тим більш
пристойними мають бути мотиви і гасла. Владу не поважатимуть, якщо вона просто
покличе до експансії, а ось якщо влада скаже, що ми захищаємо світ від хунти і
фашистів, але при цьому підморгне нам як спільникам, значить, нас поважають і
ми у відповідь її поважаємо. Якщо нам продзижчали всі вуха, які ми благородні і
духовні, а одночасно штовхають на розбій і дають зрозуміти, що між мораллю і
буттям є зазор, інакше й бути не може, в реальному світі живемо – то це з нашим
задоволенням, бо ми і морально високі, і геополітично перемагаємо, а значить, у
подвійному виграші».
Або ось іще: «Ненависть – це, по суті, головний ресурс політичного режиму,
який встановився в Росії з третім терміном Путіна, а досяг кульмінації з
захопленням Криму. Це психократія – режим, який керує не за посередництва
ідеологічних чи екологічних важелів, а через нагнітання певних психологічних
станів у суспільстві: масової істерії, параної, хорору, ненависті, страху,
заздрості, а також зловтіхи. Причому негативні емоції різко переважають, а
радість виступає переважно у формі зловтіхи. Зрозуміло, так було при
тоталітарних режимах ХХ ст., проте і комунізм, і фашизм були насамперед
ідеократіями, тобто правили за допомогою ідей, які опановували і свідомістю, і
підсвідомістю мас. Психократія грає з психічним станом нації, вичерпуючи
енергію емоцій, – іншого ресурсу – ні ідейного, ні економічного в державі
вже не залишилося».
Михаїл Епштейн дає вельми корисні поради своїм російським співвітчизникам:
«Потрібно вийняти з серця цю скалку – переконання, що ми – найкращі, що світ
перед нами в боргу і нас несправедливо кривдять. Якщо зрозуміємо, що
справедливо, а за гріхами нашими ще й милосердно, тоді полегшає, проте тільки
якщо не зупинимося на півдорозі, не спробуємо знову схитрувати і вивернутися
з-під покарання».
Українському телебаченню, яке нерідко як експертів нав\'язує глядачам
політичних клоунів, не кажучи вже про елементарно малограмотних, хоча і вельми
амбітних суб\'єктів, варто було б, якщо воно претендує на щось більше, ніж
просто інформаційно-політичне горлопанство, звернути увагу на такого глибокого
і проникливого знавця нинішньої світової політики і процесів, що відбуваються в
РФ, як Михаїл Епштейн.
Василь Кондрат За громадянську позицію чи за «виховання бойовиків»? Із посади викладача звільнили учасника війни на Донбасі
У Павлограді з посади викладача звільнили Сергія Тіщенка.
Чоловіка знають у місті, він брав участь у війні на сході України у
складі добровольчого підрозділу, організовував місцеву самооборону, є
депутатом міськради і громадським активістом. Упродовж майже шести років
він викладав у Павлоградському коледжі Національного технічного
університету «Дніпровська політехніка» предмети «захист Вітчизни» та
«фізичну культуру», вів молодіжний патріотичний клуб і, як підтвердили в
адміністрації вишу, мав подяки «за визначні заслуги». Сам Тіщенко
зазначає, що посадою поплатився через надто активну патріотичну життєву
позицію, яка не подобалась керівництву коледжу, а також його опонентам у
міськраді. Водночас у навчальному закладі зауважують, що чоловік пішов з
посади сам, а в мерії стверджують, що не давали вказівок про
звільнення.
«Або заява на звільнення, або звільнення за статтею», – таку усну умову, як розповідає екс-викладач Сергій Тіщенко,
перед ним поставило керівництво коледжу, коли виникла конфліктна
ситуація. Це сталося одразу після мітингу проти підвищення цін на проїзд
у транспорті в місті, у якому брав участь сам Тіщенко та декілька
студентів закладу.
«Є скарга від батьків, що Ви готуєте з дітей бойовиків»
Сергій розповідає: ці студенти – повнолітні й пішли на акцію протесту
самі. Його ж, як викладача, звинуватили в «залученні». На свою адресу,
каже екс-викладач, тоді він почув чимало образливих і несправедливих
закидів, у тому числі звинувачення «у вихованні бойовиків».
Звичайно, я, як викладач, маю вплив,
бо весь час говорю хлопцям, що треба боротись за справедливість. Але я
не закликав їх на цю акцію
«Мітинг проти підвищення плати на проїзд в міському транспорті був
санкціонований, всі були попереджені, проблем не виникало. На сесії ми
як депутати запропонували переглянути рішення, створити комісію,
спробувати вплинути на перевізників. Так, на цьому заході було кілька
студентів. Але у жодного з них я не викладаю, я викладаю тільки на
першому курсі, а це були старші хлопці, повнолітні», – розповів Радіо
Свобода Сергій Тіщенко.
«Звичайно, я, як викладач, маю вплив, бо весь час говорю хлопцям, що
треба боротись за справедливість. Але я не закликав їх на цю акцію,
інформація була на афішах, в Інтернеті. Ця акція перетворилась на умовне
блокування, міський голова переніс засідання, але ніяких порушень
закону не було. І от в коледжі мені заявляють: «Ви зірвали студентів»...
Я думаю, що їм просто зателефонували з мерії. Побачили, що є ресурс,
який працює не на них. Мені сказали, по суті, поставили ультиматум:
«Звільняйтесь або звільнимо за статтею. От тут Ви запізнились, у Вас є
догана. От у нас є скарга від батьків, що Ви готуєте з дітей «бойовиків»
тощо. Я ж сказав: «Колеги, вашими руками зі мною просто хочуть
розправитись як з неугодним депутатом», – каже Тіщенко.
Сергій Тіщенко зауважує: невдоволення його активністю в адміністрації
коледжу зріло давно. Він переконаний: головна причина – його
проукраїнська позиція і певний авторитет серед вихованців. Він також
зауважує, що адміністрація коледжу за часів президентства Віктора
Януковича відкрито підтримувала «Партію регіонів» і навіть збирала
студентів на «антимайдан».
«Коли в Павлограді розпочався активний патріотичний рух, у нашому
коледжі якось так затихли. А от з минулого року почались якісь закиди.
Торік почали тиснути щодо нашої з хлопцям поїздки до Холодного яру, на
Черкащину. Почались якісь заборони, хоча інші викладачі спокійно собі
возили студентів на екскурсії. Почали тиснути морально, фінансово. Але я
тримався», – каже Тіщенко.
У коледжі його тримала не зарплатня, як для шахтарського міста вона
була невелика, зауважує Тіщенко, а цікава робота, можливість
спілкуватись з молоддю. Разом з вихованцями створив аудиторію-музей АТО,
ходили в походи, проводили таборування. Заради справи, якою горів, був
згоден підпрацьовувати поза викладацькою роботою.
Я не тримався за зарплату. У мене була головна мета – виховання молоді
«Я, в принципі, завжди хлопцям казав: «Ви як чоловіки готуєтесь до
майбутніх потрясінь, ви готуєтеся до майбутньої війни», бо вже тоді було
таке передчуття. Треба розуміти: відсоток тих, хто хотів би займатись
військово-патріотичною роботою, невеликий, бо тут треба «пахати». Це
тривалі походи, рейди по 20, 30, 50 кілометрів, відвідування військових
частин, стрільби. Це цікаво, але це і важко. З 2014 року багато моїх
хлопців пішли воювати в АТО, ніхто не спасував. Пишаюсь, що моїм хлопцям
знадобилась наша підготовка… Я не тримався за зарплату. У мене була
головна мета – виховання молоді», – зауважує екс-викладач.
Міська влада не повинна впливати на адміністрацію навчального закладу. Це нонсенс
Сергій Тіщенко підозрює: вказівку на його звільнення могли дати
безпосередньо з мерії. У міськраді Павлограда депутатська більшість – за
«Опозиційним блоком», та і сам мер балотувався від цієї політичної
сили. Сам же Тіщенко представляє опозиційну до них політсилу.
«Навчальний заклад не повинен контролювати життя студента і викладача
поза начальним закладом. Більше того, міська влада не повинна впливати
на адміністрацію навчального закладу. Це нонсенс», – зауважив Тіщенко.
«Міський голова не міг давати вказівку»
У Національному технічному університеті «Дніпровська політехніка», у
структуру якого входить коледж, на інформаційний запит Радіо Свобода
відповіли: викладача звільнили без тиску, за його власним бажанням,
рішення ухвалювала дирекція коледжу.
«Тіщенка Сергія Олексійовича наказом від 15.05.2018 № 24-к звільнено
за власним бажанням. Рішення про звільнення керівництво коледжу приймало
самостійно, керуючись Положенням Павлоградського коледжу Національного
технічного університету «Дніпровська політехніка», затвердженого наказом
ректора університету від 24.04.2018 № 515-л, а саме 6 пунктом:
«директор коледжу в межах наданих йому повноважень... призначає на
посаду та звільняє з посади працівників», – йдеться у відповіді.
Водночас у виші наголосили, що діяльність університету та його
підрозділів «провадиться на принципах незалежності від політичних
партій, громадських і релігійних організацій».
У Павлоградському коледжі прохання Радіо Свобода надати коментарі про
зауваження до роботи викладача проігнорували. З моменту подання
інформаційного запиту минуло три тижні.
Не підтверджують офіційно фактів тиску на колишнього викладача, який є
депутатом міськради, і в мерії Павлограда. У відповіді на звернення
Радіо Свобода, підписній міським головою Анатолієм Вершиною,
йдеться про те, що павлоградський коледж не підпорядкований і не
підзвітний мерії. «Як наслідок, міський голова не міг давати вказівку на
звільнення особи, яка не знаходиться у трудових відносинах з органом
місцевого самоврядування», – мовиться в документі.
Акції на підтримку Тіщенка
Між тим колишні вихованці Сергія Тіщенка та його друзі організували флешмоб «Підтримую Тіщенка»: в соцмережах вони викладають пости та відео. Від Міністерства освіти України вимагають його поновлення на посаді.
До ініціативи долучились активісти в інших містах України.
«Ось вам ситуація для порівняння. 21 травня 2018 року Міністерство
освіти і науки оголосило догану ректору Сумського педагогічного
університету Юрію Лянному за те, що відправив своїх студентів на практику до окупованого Росією Криму! Ви це можете собі уявити? Людина відправляє дітей до країни, з якою ми зараз воюємо! І йому за це догана! – написав викладач Владислав Дутчак.
– Сергій Тіщенко піклується про молодь та захищає Батьківщину – він
поганий! Юрій Лянний відправляє дітей до ворога – він нормальний
педагог!»
none'>Львів’янка рік оплакувала сина- «атошника», а потім отримала
повідомлення: «Мамо, я живий!»
Неймовірна історія про те, як мати військовослужбовця АТО отримала на нього
похоронку, а через рік зустріла живого сина
Ольга Погребняк – мати бійця, розповіла depo.ua як чекала його і вірила,
коли всі перестали вірити і чекати.
Львів’янці Ользі Погребняк 46 років, самотужки підіймає двох синів:
22-річного Олексія та семирічного Микиту. Влітку 2014 року вона проводила на
війну старшого.
Ну як проводила, він кілька разів казав, що хоче піти добровольцем, а одного
разу мати прийшла додому з роботи і знайшла на столі записку від сина. Писав,
що пішов на війну.
Через пару тижнів – перший дзвінок: “Мамо, я живий, все добре”.
“Розмови по телефону завжди були короткі, – пригадує пані Ольга. – Де
служить не казав, говорив, що не годиться таке казати, тому що ця інформація
може потрапити до рук ворога. Одного разу тільки сказав, що служив в “Азові”
І ніби то все було добре настільки, наскільки може бути добре в матері,
дитина якої на війні. Плакала, молилася, каменіючи від жаху дивилася новини. В
новинах розповідали про Іловайський котел.
А в кінці серпня прийшла похоронка.
“25 серпня минулого року він востаннє телефонував, а 28 серпня повідомили,
що сина Альоші в мене більше немає. Звичайно, спочатку повірила офіційним
паперам. Але потім, коли тіла не віддали, почала сумніватися”, – розповідає
вона.
Потяглись довгі виснажливі дні і ночі, сповнені тугою, болем та ледь
жевріючою надією. Материнське серце відмовлялося вірити, що сина нема.
“Усі спроби щось дізнатися були марними. Я шукала інформацію всюди,
навчилася користуватися “Фейсбуком”, відкрила свою сторінку, – розповідає
Ольга. – Якби не Микита, не знаю, чи дала б собі раду із цим безмежним горем. Я
йому про загибель Альоші розповіла, але не одразу, дуже переживала, як він
переживе. Але він стійко все вислухав і сказав, що ніколи мене не залишить і
буде у всьому допомагати мені”.
Через три місяці після звістки про смерть сина Ольга наважилася зайти в
розділ “Неопізнані трупи” на сайті МВС – там у відкритому доступі викладені
фотографії знівечених тіл солдатів.
“Заповнила анкетні дані на свого сина і натиснула “знайти”. Сказати, що це
страшне видовище – нічого не сказати. У більшості випадків замість людей просто
обвуглені головешки… Досі мурахи по шкірі як загадаю”, – каже вона.
Єдине полегшення – серед цих кошмарних світлин Олексія вона ніде не
впізнала.
“МАМО, Я ЖИВИЙ”
В травні Ользі з невідомого номеру прийшла sms “Мамо, я живий”. Дуже хотілося
плакати від радості, проте жінка розуміла, що це можуть бути шахраї, які
повідомляють, що людина у полоні і потім тягнуть із жертви гроші.
“Номер не відповідав. Волонтери, до яких звернулася, попередили: це може
бути “розводняк”, таких охочих з того боку познущатися з чужого горя багато.
Ходила в СБУ, там сказали, що точно визначити, звідки прийшло sms не можна,
визначили лише, що з території Донбасу, і що швидше за все це шахраї, тому що
мій син загинув і він не значиться в списках полонених та зниклих безвісти”, –
пригадує Ольга.
І хоч в душі було гірко від розчарування, вона продовжила чекати сина
додому. “Знаєте, я весь час молилася. Не лише за сина – за усіх хлопців, що
воюють на сході”, – каже мати бійця.
П’ятого серпня, коли вже підходила річниця, як її сина оголосили загиблим, Ользі
наснився кущ калини: яскравий, великий.
“І сон такий дивний, ніби не я на кущ дивилася збоку, а ніби я була калиною…
До чого б це? Калина символізує материнство і уособлює дім, батьків, все рідне.
Калина – український символ єднання народу: живих з тими, хто відійшов у
потойбіччя, і тими, котрі ще чекають свого народження… Може, це якийсь знак від
мого Альоші…?” – написала вона тоді на своїй сторінці в “Фейсбуці”.
Дев’ятого серпня Ольга присвятила синові вірш. “Синочку, рідний, я вірю що
ти повернешся додому”.
І наступного дня він повернувся.
“Я поїхала до сестри на Волинь відвідати Микиту, він в неї гостював.
Повертаюся увечері додому, а сусідка баба Дуся каже: “Олечко, у вас під дверима
з суботи якийсь хлопець сидить”. Я до себе, а там Олексій! Мені ноги
підломилися…” – згадує Ольга.
Виявилося, що Олексій весь цей час був у полоні, а те sms дійсно було від
нього. Худий, із шрамами на голові і щоці, без кількох зубів та із ребрами, які
вочевидь неправильно зрослися та дивно стирчали з під шкіри, він відмовлявся
йти в лікарню, здригався від кожного різкого звуку, затуляючи голову руками, а
ночами кричав уві сні. З ліжка майже не вставав.
Тоді Олексію дуже допоміг малий Микита.
“Він від Альоші не відходив, постійно щось розказував, а той слухав і
слухав. Зі мною вони майже не розмовляли, але я не ображалася, досить було
того, що обидва вони вдома. Микита зараз такий важливий і гордий, що у нього
повернувся брат, навіть не впізнаю його. Питаю у нього про що вони говорили, а
він мені відповідає, що це чоловічі розмови”, – каже Ольга.
Одного разу жінка, щоб допомогти синові, покликала психолога. Проте розради,
як вона сподівалася, не вийшло: Олексій, почувши що мати привела лікаря
перевернув стіл, за яким сидів, вилаяв обох та надовго зачинився у себе в
кімнаті.
ПРО ІЛОВАЙСЬК БРЕШУТЬ, ТАМ БУЛО ПЕКЛО. ЗВИНУВАЧУВАВ СЕБЕ, ЩО ВИЖИВ
Але одного дня хлопця, як то кажуть, прорвало. Коли оголосили офіційні дані про
кількість загиблих під Іловайськом, він почав говорити, що все це брехня і там
було справжнє пекло. Ольга сиділа за комп’ютером на кухні, було близько
четвертої ранку, Олексій підійшов і запропонував “Мама, давай вип’ємо”.
“І тут з нього, як з рани, річкою полилося все те, що так довго сиділо. Він
розповів мені про жахи, які пережив, про хлопців, які так і не повернулися
додому. Про те, що він відчував, коли їх бомбили з “Градів” під Іловайськом,
коли перед його очима все змішалося, коли він не розумів, де небо, а де земля,
коли не знав куди бігти і що робити. Коли зрозумів, що допомогти може тільки
Бог, коли друг, з яким він розмовляв пару хвилин тому – мертвий, і у нього
закінчилися сили тягнути його, коли почав звинувачувати себе за те, що вижив”,
– згадує жінка. В якийсь момент вона просто зупинила сина, бо слухати було вже
несила.
Врешті поговоривши про ті страшні часи, мати з сином почали обговорювати,
скільки бійців так і залишилися на полі бою непохованими, потрапили у полон,
говорили про те, що мають відчувати їхні рідні, які досі перебувають в
невідомості.
“Мене переповнювало бажання підтримати всі жіночі серця, які також, як і я
колись, не знають, що з їхніми синами і чоловіками. Мабуть, вони також повинні
заявити про себе, щоб розділити свій біль, і у нас з’явиться можливість
докопатися, що ж насправді сталося з їхніми рідними. Бажання допомогти
підштовхнуло нас з Альошею створити загальний список тих, хто загинув або
пропав безвісті”, – розповідає Ольга. Каже – ця справа потроху повернула
Олексія до життя.
На пропозицією допомогти у зборі інформації відгукнулося дуже багато людей,
вони присилали свої власні списки, хтось пропонував допомогти з обробкою даних,
хтось – створити сайт, щоб опублікувати зібрані дані. Жінка каже, що довго не
могла зважитися на публікацію списків, адже ними можуть скористатися шахраї.
Врешті її переконав Олексій.
“Він сказав – потрібно, щоб хлопці там знали, що їх шукають і чекають вдома.
Виявляється, Альоша думав, що я навчилася жити без нього, і що зовсім його не
чекаю… Які жахливі думки приходять нашим синам в голову на війні!” – обурюється
мати.
МАТИ, ДІТИ, НЕВІСТКА ТА КІТ
Після того як в Олексія з’явилося якесь діло, він почав більше спілкуватися,
спокійніше спати, відновив документи, які було втрачено під час полону. Тільки
в пансіонат на реабілітацію їхати відмовився, сказав, що це дуже дорого.
Ще більш хлопцю полегшало, коли до нього приїхала Олена. Ольга про дівчину
нічого не знала.
“Альоша так мені нічого і не розповів, звідки Олена приїхала, просто
сказавши, що вона йому дуже допомогла по дорозі додому, і що якщо б не вона,
він може і не повернувся взагалі. Схоже, тепер у мене є дочка”, – каже жінка.
Вона почала повертатися додому, де була вже готова зігріта вечеря, зроблені
уроки в молодшого сина та спокійні очі у старшого.
В домі, де нещодавно жили самотня жінка з маленьким сином, тепер мешкає
велика родина та ще й кіт Барсик, теж новий член сім’ї. Молоді небагатослівні,
проте матері вистачає бачити сина та мріяти про онуків. Вона не ділиться
фотографіями свого Альоші та не змінює скорботної свічки на аватарці – вже в
пам’ять про інших хлопців, які не повернулися з війни.
Для багатьох українських Ольга стала символом надії, що й вони одного дня,
повертаючись додому почують знайомим голосом “Привіт. Впізнаєш?”.
“Не помиляється материнське серце. Повірте, воно точніше за будь який
прилад, його не обдуриш. Дорогі жінки, не здавайтеся, моліться, вірте своєму
серцю, а не тому, що говорять оточуючі. Вірте і сподівайтеся, не дивлячись ні
на що і всупереч усьому!” – радить вона.
