Валерій Бурій

З НОТАТНИКА КРАЄЗНАВЦЯ

ПОСТАТІ

Филипович Павло Петрович

(03.09.1891 – 03.11.1937)

поет і літературознавець



Народився Павло Петрович Филипович 3 вересня 1891 року у селі Кайтанівці Катеринопільського району.

Після закінчення чотирьох класів гімназії, Павло вступає до Колегії П. Галагана в Києві. Блискуча пам’ять і старання дозволили Филиповичу закінчити навчання в Колегії з золотою медаллю, досконало оволодіти французькою мовою. Наступний освітній крок – Київський університет, куди Павло вступив 1910 року. Почав друкуватися російською мовою у журналах: «Вестник Европы», «Заветы», «Куранты». Перша значна наукова праця – «Жизнь и творчество Е. Баратынского» (1917 р.). Склавши магістерські іспити, з 1917 р. працює приват-доцентом Київського університету, а після перетворення університету на Інститут народної освіти – професором історії літератури. Був членом комісії ВУАН зі складання біографічного словника українських діячів, редактор різних наукових збірників. Автор збірок поезій «Земля і вітер», «Простір». Як і всі «неокласики» П. Филипович багато перекладає. Відомі його переклади з російських поезій О. Пушкіна, Є. Баратинського, В. Брюсова.

1935 року за цілком абсурдними звинуваченнями його заарештували й засудили. Вирок – Соловки, де неволю Павло Петрович переносив дуже тяжко. Трагічна розв’язка настала невдовзі: П. Филиповича, як і десятки інших українських інтелігентів, було розстріляно 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох «на честь 20-річчя Великого Жовтня».

Павло Филипович і його науково-творча спадщина кілька десятиліть перебували у вимушеному забутті. Але повного мовчання не сталося. Крига забуття над іменем Филиповича стала скресати наприкінці 80-х.

Біля школи в с. Кайтанівці було відкрито меморіальну стелу. На початку 2000-х в Черкасах упорядковано й видруковано збірку шевченкознавчих праць П. Филиповича – «Шевченкознавчі студії».




Література



Шевченкознавчі студії /П. Филипович. – Черкаси: Брама, 2002. – 220 с.

Пеозії. Переклади /П.П. Филипович. – Черкаси: Брама-Україна, 2007. – 256 с.

Літературознавчі студії. Компаративістика /П. Филипович. – Черкаси: Брама-Україна, 2008. – 644 с.




***



Поліщук, В.Т. Про Филиповича – шевченкознавця і не тільки //Поліщук В.Т. Про класиків, неокласиків і сучасників. – Черкаси, 2007. – С. 256 – 262.

Поліщук, В.Т. Наука й поезія Павла Филиповича //Поліщук В.Т. Про класиків, неокласиків і сучасників. – Черкаси, 2007. – С. 244 – 255.

Павло Филипович //Українське диво. – К., 2005. – Кн. ІІ. – С. 160 – 163.

Лавріненко, Ю.А. Павло Филипович //Лавріненко Ю.А. Розстріляне відродження. – К., 2001. – С. 182 – 196.

Валерій Бурій

з нотатника краєзнавця

НАШІ СЛАВНІ ЗЕМЛЯКИ

Павло? Петро?вич Филипо?вич (*2 вересня 1891, Кайтанівка — †3 листопада 1937, ур. Сандармох, Карелія) — український поет і літературознавець, перекладач з французької та латинської мов, педагог.

Біографія

Народився у с. Кайтанівці Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Катеринопільського району Черкаської області) у родині священика.

Середню освіту здобув у Златопільській гімназії та у Колегії Павла Ґалаґана у Києві. У 1910-15 студіював слов'яно-російську філологію на історично-філологічному факультеті Київського унінерситету Святого Володимира, як учень академіка Володимира Перетца. Навчався також на правознавчому факультеті.

Після навчання залишився працювати в університеті як стипендіат (його тогочасна праця про життя і творчість російського поета Євгена Баратинського була нагороджена золотою медаллю і в 1917 вийшла окремим виданням), приват-доцент і згодом як професор до 1935 р.

У цьому університеті, що в 1920 р. був перейменований на ІНО (Інститут Народної Освіти), разом із професором Миколою Зеровим Филипович вів семінар з історії української літератури, керуючи працею над темами, що стосувалися кінця 19-го ст. і початку 20-го ст. Свою поетичну діяльність почав російською мовою в 1910 під псевдонімом Павел 3орев, але від 1917 перейшов виключно на українську мову.

Як літературний критик виступив уперше в редагованому Василем Старим і Миколою Зеровим часописі «Книгар». Широку літературознавчу працю розгорнув як співробітник ВУАН, публікуючи низку праць з історії української літератури і редагуючи ряд літературознавчих збірників. У своїх працях дотримувався порівняльно-історичного методу і був одним із найвидатніших представників цієї школи в українському літературознавстві.

Науковець європейської міри, задивлений в щонайкращі зразки класичних і західноєвропейських й українських традицій, поет-неокласик Павло П. Филипович був чужий і далекий до настанов і директив комуністичного режиму в літературі і тому теж цілком несприйнятний і ворожий для нього. Попри те, що Филипович ніколи не належав до будь-якої політичної партії і не брав надто активної участі в громадському житті, його заарештовано в серпні 1935 року і суджено разом із Зеровим з початком 1936 року за приналежність до «шпигунсько-терористичної організації», що нею мав бути нібито семінар української літератури в Київському ІНО.

3асуджений на 10 років заслання в концентраційні табори, перебував спочатку на Ведмежій Горі (на північ від Ленінграда) і потім на Соловецьких Островах, де після виконання норми примусової праці намагався працювати літературно й науково. Із Соловок був вивезений в 1937 р. до інших концтаборів, де йому додано ще 10 років ув'язнення. Там він і загинув за невідомих обставин.

Була засуджена і заслана в 1938 р. на 5 років в Караганду також дружина П. Филиповича, Марія Андріївна, хвора психічно від переживань, пов'язаних із засудом і засланням чоловіка.

Після XX з'їзду КПРС Павло Филипович був реабілітований.

Праці

За редакцією П. Филиповича був виданий ряд збірників — «Т. Шевченко» в 1921 р. (ДВУ, разом з Є.Григоруком), «Шевченківський збірник» 1924 (вид. «Сорабкоп»), два томи «Шевченко та його доба». В 1925 і в 1926 (разом з акад. С.Єфремовим і М. Новицьким), «Іван Франко» 1926 (з І. Лакизою та П. Кияницею), «Література» 3б. І., 1928 (спільно з акад. С. Єфремовим і М. Зеровим). Крім того, він брав участь у складанні коментаря до акад. видання Шевченкового «Щоденника» (К., 1927), в 10-томовому виданні творів Лесі Українки та в інших виданнях.

Важливіші літературознавчі і критичні праці Филиповича: «Шевченко і романтизм» (ЗІФВ, IV,1924), «До історії українського романтизму» (Укр., 1924, Кн. 3), 'Генеза Франкової легенди «Смертъ Каїна» (вступна стаття до твору «Смерть Каїна», К., 1924), «О.Олесь» (вст. ст. до вид.: О. Олесь. Вибрані твори, К., 1925), «Шевченко і Гребінка» (Укр., 1925, кн. 1-2), «До студіювання Шевченка та його доби» (у зб. «Шевченко та його доба», І, К., 1925), «Рилеєв і Державін» (У зб. «Декабристи на Україні», К., 1926), «Шляхи Франкової поезії» (у зб. «Іван Франко», К., 1926), «Шевченко і декабристи» (окр. вид., К., 1926), «Спустошена ідилія» (вст. ст. до вид.: О. Кобилянська. Земля, К., 1926), «Європейські письменники в Шевченковій лектурі» (Прол. Правда, 1926, № 56), «Переклад Котляревського із Сапфо» (ЗІФВ, XII — XIV, К., 1927), «Історія одного сюжету» (вст. ст. до вид.: О. Кобилянська. «У неділю рано зілля копала», К., 1927), «Ольга Кобилянська в літературному оточенні» (Ж.. і Р., 1928, № 2), «Нові праці про І. Котляревського» (Ж.. і Р., 1928, кн. ХІІ), «Перший переказ з Шевченка російською мовою» (З6. Шевченко, І, К., 1928), «Аналіз образу Прометея в творах Лесі Українки» (Ж.. і Р., 1928, кн. IX), «Українське літературознавство за 10 років революції» (у зб. «Література», І, К., 1928 і окр.), «З новітнього українського письменства». Історично-літературні статті (1929).

Найповніше видання поетичної спадщини Ф.: «Поезії», Мюнхен 1957.

Творче сходження і основний творчий доробок

Почав друкуватися рос. мовою з 1910 під псевдонімом П. Зорєв у журналах «Вестник Европы», «Заветы», «Куранты». Ранні поетичні твори Ф. позначені впливом символізму. Публікувалися у збірнику «Музагет» (1919), що об'єднував поетів-символістів. Перша значна наукова праця — «Жизнь и творчество Е. Баратынского» (1917). З 1917 — приват-доцент Київського університету, в 1920-33 — професор Інституту народної освіти (тогочасна назва Київського університету). Був членом комісії ВУАН зі складання біографічного словника українських діячів, секретар історично-літературного товариства при ВУАН, що його очолював академік Єфремов, редактор різних наукових збірників та ін.

Автор збірок поезій «Земля і вітер» (1922), «Простір» (1925). Належав до літературної групи «неокласиків». Вважав, що гармонійному розвитку національної літератури необхідне підґрунтя класичного світового письменства, не сприймав кон'юнктурної офіційної ідеологічної лінії в тогочасній поезії, виступав за підвищення культурного та художнього рівня літературних творів. Поетична творчість Ф. відзначається культурологічною насиченістю, осмисленням загальнолюдських етичних та естетичних цінностей. Здійснив переклади з французької (Ш. Бодлера, П. Верлена, П. Ж. Беранже), російської (О. Пушкіна, В. Брюсова, Є. Баратинського). Літературознавчі праці Ф. присвячені питанням західноєвропейської літератури, сучасного українського літературного процесу, проблемам методології науки про літературу. Ф. — автор статей про І. Франка, О. Олеся, Лесю Українку, О. Кобилянську, М. Коцюбинського, представників молодої української поезії (П. Тичину, Я. Савченка, М. Рильського, М. Семенка). Один із фундаторів сучасного шевченкознавства, автор спеціальних досліджень «Шевченко і романтизм» (1924), «Шевченко і Гребінка» (1925), «Шевченко і декабристи» (1926), «До студіювання Шевченка та його доби» (1925). Своїми працями Ф. заклав наукові основи українського літературознавства (ст. «Українське літературознавство за 10 років революції», 1928). Восени 1935 заарештований органами НКВС, звинувачений у причетності до терористичної групи і засуджений до страти. Невдовзі вирок було замінено на 10-річний термін ув'язнення. Засланий на Соловки, де і загинув.

Як поет Ф. належав до групи неокласиків, позиції яких захищав у «літ. дискусії» 1925. Його невеликий літ. доробок — дві зб. поезій: «Земля і вітер» (1922) і «Простір» (1925), відзначаються високою літ. культурою, глибиною думки й досконалістю форми. Ранні його вірші позначені символізмом, поетику якого Ф. засвоїв, ще пишучи рос. мовою. Філос. підвалинами його поезії є насамперед людина, її місце в природі й історії. З цього походить його виразний універсалізм, тяжіння до безмежних, майже космічних просторів («Дивись, дивись, безмежні перелоги»). Прикметне для його поетичного мислення також уміння конфронтувати сучасність з далеким минулим і майбутнім. Важливіші літературознавчі праці Ф.: «Шевченко і декабристи» (1926), «Пушкін в укр. літературі» (1927), «Укр. літературознавство за 10 років революції» (1928), «З новітнього укр. письменства» (1929, про творчість І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської).

Література
Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Париж 1959;
Безсмертні, зб. за ред. М. Ореста. Мюнхен 1963;
Шерех Ю. Не для дітей. Нью-Йорк 1964.
Казьмирчук Г. Д., Латиш Ю. В. Українське декабристознавство. Київ; Черкаси, 2002. С. 163–171.
Бурій В. Павло Филипович / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 2001. - 25 лип. - С. 4. - (Постаті).

Валерій Бурій

НАШІ СЛАВНІ ЗЕМЛЯКИ

ВАСИЛЬ БОФОНОВ: «МОЇ ВІРШІ – ЦЕ МІЙ БІЛЬ, ЦЕ СПОВІДЬ…»

   Василь Васильович Бофонов народився 1942 року на моїй рідній Катеринопільщині у селі Кайтанівці, в «Кайтанах», як називала цю осаду в одній із своїх новел талановита письменниця Марія Галич. Закінчив місцеву школу, згодом - Лукоянівське педагогічне училище Горьківської області, спецкурс ВПШ з журналістики, Черкаський педагогічний інститут.

У поетичному доробку літератора більше 300 віршів. Майже половина з них надрукована в періодиці, поетичній антології «Рідне місто моє: Ватутіне літературне» (Черкаси, 1997. – С.6; 18 – 22).

В.В. Бофонов працював учителем російської мови і літератури, образотворчого мистецтва в загальноосвітній школі №1 м. Ватутіного, мав вісім років журналістського стажу, а ще трудився на посаді заступника завідуючого районним відділом освіти, директором школи…

Писав російською та українською мовами. Захоплювався японською лірикою. Підготував збірку поезій «Мої тисяча «хокку», яку на превеликий жаль так і не встиг опублікувати…

Мене особисто дуже схвилювали і розчулили рядки з його вірша «Ніжна ластівко, мамо моя»:

Пам’ятаю тебе з перших кроків,

Ти для мене, як спів солов’я.

Над тобою летять твої роки,

Ніжна ластівко, мамо моя.

Ти навчила мене бути вірним,

Бути мужнім, стійким у житті.

Ти, як зірка в жіночім сузір’ї,

Світиш всюди в моїм майбутті.

Зігрівала в дощі, в хуртовину,

Джерелом була в сотні далеких доріг,

В кожнім дні я і в кожну годину

Теплий подих в душі твій беріг.

А хіба не є актуальними і сьогодні рядки з поезії «Не надійтесь, не поїду…»:

Що це сталось, Боже мій?

Що тепер робити?

Як знешкодити розбій?

Як нам далі жити?

Мабуть, треба запрягать

Кожного до справи,

Не торгувать – вироблять

Товар для держави.

Будем мати ми товар,

Будем гроші мати,

Будем гривні ми свої

У руках тримати.

А якщо споживача

Грішми забезпечить,

Економіка зросте

І розправить плечі.

Будем своє продавать,

Буде що купляти

І пенсії піднімать

Й бюджет поповняти.

Якщо втіляться в життя,

І не для проформи,

Дійсно в дію і в буття

Нинішні реформи.

Отоді мої поля,

Мій край заквітує.

Нас побачить вся Земля,

Нас і Бог почує.

А ці рядки – гімн коханню:

Люди, бережіть, прошу, своїх коханих,

Як весну, як сонце, як життя.

Почуття свої, якщо вони ще ранні,

Бережіть, як світле майбуття.

(«Біла казка»).







Валерій БУРІЙ

Валерій Бурій

З НОТАТНИКА КРАЄЗНАВЦЯ

ШТРИХИ ДО ІСТОРІЇ КАЙТАНІВКИ

1864 РІК. Лаврентій Похилевич повідомляв про те, що в селі Кайтанівка проживало 548 жителів, та ще крім того на кутку Любомирка (по іншому Свинарка, через яр від Кайтанівки) - в окремому маєтокупроживав 261 житель. Любомирка належала відставному полковникові Дмитру Непорожньому і за нею числилось 790 десятин землі.

До 1741 року церкви у селі не було. У 1848 році поміщик Петро Федорович Лопухін побудував нову дерев'яну церкву в ім'я Іоанна Богослова, яка за штатним розписом відносилась до 6-го класу. Церкві належало 36 десятин землі.

1882 рік. Парафіян Св.-Іоано-Богословської церкви: жінок - 626, чоловіків - 600.  Священик - А.К. Буткевич. Церква мала парафіяльну школу, яку відвідували всього десять хлопчиків і одна дівчинка. У селі проживало 40 євреїв.

1900 рік. Кайтанівка входила до Звенигородського повіту Катеринопільської волості. Дворів у селі - 221. Жителів - 1005 чоловік: чоловіків - 515, жінок - 490. Селяни займались переважно землеробством. Крім того ткали звичайне полотно, сукно і вичиняли овчину. Деякі селяни відправлялись на заробітки в Херсонську і Подільську губернії. У селі числилось 1916 десятин землі: поміщику належало 1120 десятин, церкві - 58 і селянам - 738 десятин. Село належало Сергію Миколайовичу Ісакову. Господарство в маєтку вів орендатор В'ячеслав Михайлович Глембоцький за шестипільною системою, а селяни - за трипільною.

У селі була православна церква, церковно-парафіяльна школа, водяний млин, 5 вітряків і запасний хлібний магазин.

1926 рік. Дворів у селі - 490. Жителів - 2101 чоловік.

Голодомор 1932-1933 рр. за неповними даними забрав більше 600 краян. А скільки було безпідставно репресовано і розстріляно у 1937-1938 рр.?..

У роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. на фронт з села пішло 277 чоловік, не повернулося - 127...

У 1972 р. в селі проживало 1058 чоловік.

2001 рік. Населення - 717 осіб.

2012 рік. Населення - 635 осіб (за даними Вікіпедії).

За даними Катеринопільської райдержадміністрації (2012) у селі зареєстровано парафію Пресвятої Богородиці Української Автокефальної Церкви (УАПЦ). Священик - Юрків Іван Степанович.

На території села свого часу виявлено два древні поховання.

ПЕРСОНАЛІЇ ВІДОМИХ ЛЮДЕЙ, ПОВ'ЯЗАНИХ ІЗ КАЙТАНІВКОЮ:

* П.П. Филипович, поет, літературознавець.

* С.К. Поліщук, Герой радянського союзу.

* В.А. Щербина, заслужений журналіст України.

* В.В. Бофонов, поет, педагог.

Валерій Бурій

З НОТАТНИКА КРАЄЗНАВЦЯ

КАЙТАНІВКА ПИШАЄТЬСЯ ТАКИМ ЗЕМЛЯКОМ

ПАВЛО ФИЛИПОВИЧ (1891-1937) - ПОЕТ, УЧЕНИЙ, ПЕРЕКЛАДАЧ

Родина Петра і Марії Филиповичів була багатодітною; старший, Павло, мав п'ятеро братів - Леоніда, Івана, Миколу, Олександра, Костянтина - і одну сестру - Ганну. Леонід, якого Павло дуже любив, помер у молодому віці. Іван, Микола і Галина -  вчителювали.

Батько поета - священик у с. Кайтанівці - був освіченою людиною. Закінчив Київську духовну семінарію. Під час навчання у семінарії співав у хорі Лисенка і навіть виступав як соліст у Софійському соборі. Багато знав і любив співати старовинних українських пісень, які западали в дитячі душі.

Починав Павло Филипович свою поетичну долю творити ще з 12 років. Писав вірші російською мовою. А вже 1910 р. в російських журналах ''Вестник Европы'', ''Заветы'', ''Жатва'', у київському ілюстрованому журналі ''Куранты'' з'явилися під псевдонімом Павел Зорев його вірші.

1915 р., після закінчення курсу університетських наук на історико-філологічному факультеті Київського університету, Павла Филиповича залишили стипендіатом при університеті...

Павла Филиповича у  серпні забрали і навесні 1936 р. засудили на десять років. Відбував поет і вчений свою незаслужену кару на Соловках. Є дані, що його розстріляли 3 листопада 1937 року.

Білявий день втомився і притих,

І з глибини блакитного спокою

Прямує сонце тихою ходою

До роздоріжжя вечорів смутних.

                  Павло Филипович

РАДЖУ ПРОЧИТАТИ :

*  Филипович П. П. Поезії. - К., 1989.

*  Павло Филипович  // Жулинський М. Г. Українська література : творці і твори. - К.: Либідь, 2011. - С. 386 - 396.

*  Бурій В. Павло Филипович : біографія / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 2001. - 25 липня.