Форум Харькова

Темы для публикаций и разговоров

Ремонт Привіт. Підкажіть будь ласка х...

6 сентября 2024

Denchik Гарбузов

Покупка/продажа

9 августа 2023

Станислав Пилипенко

Історії Старого Харкова

21 мая 2019

Григорій Поперека

пошук футбольних талантів

6 августа 2012

Олександр фио

История города

21 сентября 2010

Григорій Поперека

Смотреть все темы города

Вопросы-ответы

Интервью

Все записи

...

Валентин Щокін

https://s.ukropen.ne... style="margin-top: 3px;" align="left">

Валентин Щокін

https://s.ukropen.ne... style="margin-top: 3px;" align="left">

Валентин Щокін Тільки що під тривожні звуки швидкої , до шпиталя Харкова привезено поранених з фронту .
Тільки що біля пам‘ятника Шевченка ми проводжали в останній путь Антона Безверхнього , котрий місяць тому на цьому ж самому місці прощався з Яною Червоною ...
І саме зараз суд вирішує долю волонтерського намету «Все для Перемоги».
Харків - Україна !!! Вистоїмо !!!
Слава Україні !!!

https://s.ukropen.ne... style="margin-top: 3px;" align="left">

Валентин Щокін Харківський Електроважмаш виготовив 60 тягових електродвигунів для польських локомотивів

Завод Електроважмаш відвантажив чергову партію тягових електродвигунів ЕД-118АУ1 для польського заводу Newag.

Про це повідомляє прес-служба підприємства.

Це вже четверта партія електродвигунів, яка постачається до польської компанії.

Нагадаємо, що в грудні 2017 року Електроважмаш відкрив для себе ринок Польщі, підписавши контракт з компанією Newag на постачання тягових електродвигунів.

https://ukrface.com....>

Валентин Щокін 14 травня, о 12.00 в районі проведення операції Об'єднаних сил загинув Антон Вікторович Безверхий (позивний Пітбуль), 25-річний військовослужбовець 54-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України, родом із Харкова.

https://s.ukropen.ne... align="left" style="border: 0px; border-radius: 9px; box-shadow: rgba(0, 0, 0, 0.28) 0px 1px 3px; max-width: 100%; margin-top: 3px; margin-bottom: 3px;">

Валентин Щокін Світлина з Харкова.

https://s.ukropen.ne... align="left" style="border: 0px; border-radius: 9px; box-shadow: rgba(0, 0, 0, 0.28) 0px 1px 3px; max-width: 100%; margin-top: 3px; margin-bottom: 3px;">

Валентин Щокін Дизайн українського червоного маку розробив харків'янин Сергій Мішакін. Зображення мало викликати асоціації не лише із квіткою, а й з кривавим пораненням від кулі. Це символ поваги до тих, хто переміг нацизм, символ скорботи і пам'яті про загиблих.

https://s.ukropen.ne... align="left" style="border: 0px; border-radius: 9px; box-shadow: rgba(0, 0, 0, 0.28) 0px 1px 3px; max-width: 100%; margin-top: 3px; margin-bottom: 3px;">

Валентин Щокін

Антикорупційний суд очолила харків'янка Олена Танасевич. Що про неї відомо
Джерело - https://ukrface.com....=https://www.bbc.com/... target="_blank" style="box-sizing: border-box; color: rgb(17, 96, 98); text-decoration-line: none; cursor: pointer; word-break: break-word;">https://www.bbc.com/...
На перших організаційних зборах 38 суддів Вищого антикорупційного суду обрали голову - суддю з Харкова, 37-річну Олену Танасевич.

Вибори відбулись шляхом таємного голосування бюлетенями. Обрати керівника вдалось тільки з другої спроби.

Цей суд розглядатиме корупційні справи, які розслідує Національне антикорупційне бюро. Його робота може розпочатись вже найближчим часом.

Суду передадуть понад 200 справ, які зараз є в судах першої інстанції та в апеляції.

38 суддів Вищого антикорупційного суду призначили на посади 11 квітня 2019 року після майже піврічного конкурсу.

Суддів відібрали на спеціальному конкурсі, який відбувся за безпрецедентною для країни процедурою. 19 березня Вища рада правосуддя передала президенту на затвердження переможців.

За наполяганням західних партнерів та Міжнародного валютного фонду вирішальне слово у відборі мала Громадська рада міжнародних експертів.

До закону вписали норму, за якою міжнародні експерти фактично отримали право вето щодо будь-якого кандидата.

Так і вийшло - на фінальних стадіях відбору експерти відсіяли 42 претендентів, щодо яких були великі застереження про доброчесність, репутацію та статки.

З 38 призначених людей 22 раніше працювали суддями, 13 - адвокатами, ще троє - науковці.

Вищий антикорупційний суд складається з першої інстанції - 27 суддів, та апеляційної палати - 11 суддів.

Хто така Олена Танасевич
37-річна харків'янка Олена Танасевич (дівоче прізвище Немикіна) працювала суддею з 2012 році.

Під час конкурсу до антикорупційного суду вона показала найкращий бал з усіх претендентів.

Пані Танасевич народилась в 1982 році, а освіту здобувала спочатку в Харківському педагогічному університеті імені Сковороди, а потім у Харківській юридичній академії. З 2002 року працювала юристом, а потім помічником судді.

До обрання у Вищий антикорупційний суд пані Танасевич працювала в Печенізькому районному суді Харківщини.

У 2018 році вона захистила дисертацію і здобула ступінь кандидата юридичних наук. Олена Танасевич вільно володіє англійською мовою.

Чоловік пані Танасевич Михайло займається бізнесом у Харкові, родина має там квартиру та шість земельних ділянок.

У декларації за 2018 рік, подану вже після завершення конкурсу до антикорупційного суду, у родини з'явились ще додаткових 10 земельних ділянок у спільній власності та вісім ділянок у користуванні.

Платня судді пані Танасевич у 2017 році склала 220 тисяч на рік, а в 2018-му - 245 тисяч, а прибуток її чоловіка обидва рази перевищував мільйон гривень.

Олена Танасевич з чоловіком є співвласниками компанії "Енергетична альтернатива".

У декларації за 2018 рік її чоловік Михайло задекларував власність ще на дві компанії - "Серафім Солар Україна" та "Євро Енерджи".

Згідно з її декларацією, родина має автомобіль Peugeot 107, а також DAEWOO Sens та SSANGYONG Actyon.

Родина виховує одного сина - Серафима.

Батько пані Танасевич Віталій Немикін раніше працював в УБОЗ Харківській області, а сестра Ольга Малахова зараз працює у виконавчій службі області.

Два кола
Обрати голову вдалось тільки з другої спроби.

Спочатку судді висунули трьох кандидатів на посаду голови: екс-суддю зі Львова Олега Павлишина (набрав 14 голосів), Олену Танасевич (набрала 15 голосів) та екс-адвоката Міхеіла Саакашвілі Маркіяна Галабалу (набрав 9 голосів). Жоден з них не отримав більшості в 19 голосів, а тому оголосили другий тур.

У другому раунді голосування Олена Танасевич набрала 16 голосів, а Олег Павлишин - 15, ще семеро не підтримали жодного кандадата.

Тож всю процедуру голосування з висуненням нових кандидатів розпочали знову.

Під час нової процедури висунули на посаду всього дві кандидатури - ту ж саму Олену Танасевич, а також Ольгу Саландяк - екс-суддю зі Жмеринки.

Цього разу голосування виявило переможця - головою суду обрали Олену Танасевич. За неї проголосували 23 судді.

Хто така Ольга Саландяк
Ольга Саландяк народилась у 1980 році у місті Підгайці на Тернопільщині, не заміжня.

Юридичну освіту отримала в Одеській юридичній академії, а до цього вчилась у Вінницькому технікуму м'ясомолочної промисловості.

Суддею працює з 2012 року, а перед цим багато років була помічником судді та працювала в апараті різних судів Вінниці.

До обрання в антикорупційний суд працювала суддею Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області.

Має власну квартиру у Вінниці, а також задекларувала квартиру матері.

Річна платня в 2017 році складала 210 тисяч гривень. Також у декларації є 5 тисяч доларів готівки і 700 євро.

Заступником голови антикорупційного суду обрали екс-адвоката з Києва Євгена Крука.

У родини судді є дві квартири у Києві, а за містом будинок з сауною.

Їздить він на автомобілі Mitsubishi Lancer 2005 року, а за 2017 рік заробив 180 тисяч гривень.

Посилання: https://ukrface.com....=https://www.bbc.com/... target="_blank" style="box-sizing: border-box; color: rgb(17, 96, 98); text-decoration-line: none; cursor: pointer; word-break: break-word;">www.bbc.com

https://ukrface.com.... align="left" style="box-sizing: border-box; max-width: 538px; max-height: 500px; border-radius: 5px; float: left;">

Валентин Щокін https://ukropen.net/...=https://okiua.blogsp... rel="nofollow" target="_blank">Цікаві факти: 15 березня 1951 року українські студенти Харківського Державного Університету відмовились здавати екзамени на російській мові

https://s.ukropen.ne...>

https://4.bp.blogspo... imageanchor="1" style="margin-left: 1em; margin-right: 1em;">

https://4.bp.blogspo... width="320" height="164" border="0">

Душа народу живе в мові, традиціях, у вікових переказах.
Ці, на перший погляд, прості речі є істинними джерелами народного життя. Як шукають дерева своїм корінням родючий грунт, створений з пластів давно впалого листя, так і народ живе тими духовними засадами, які створилися від доблесті, героїзму, прагнень, страждань і надій попередніх поколінь. У цьому полягає цілюща сила, яку зниклі покоління виробили для поколінь прийдешніх ... Тому, коли хочуть вбити душу народу, а, отже, вбити і самий народ, варто тільки розірвати живе покоління з минулим, тобто витерти з пам'яті народу його мову, перекази і заповіти, вселити йому байдужість до його старовини, подібно до того, як досить підрубати у дерева коріння, що дають йому для живлення рослинний сік, щоб убити його ...

Чомусь ЗМІ, історики, політики жодним словом не згадали одну величну та трагічну історію із життя українців Харкова в 1951 році. 15 березня 1951 року українські студенти Харківського Державного Університету відмовились здавати екзамени на російській мові!!!

Такої зухвалості, особливо після «перемоги» у Другій Світовій, яку чомусь вважають особистою ще й сьогодні Кремлівські оракули та після "визнання" УПА військовими злочинцями на судилищі , що було організовано країнами-переможцями(жодних норм міжнародного права не було виконано) на Нюнберському процесі, було небаченим зухвальством молодих українців…

Доповіли особисто «отцу всех народов» Джугашвілі, який дав вказівку «розібратись, як слід»!

Як розбирались, читачі уже здогадалися, але навіть ви, що маєте великий досвід прочитаної літератури про звірства НКВДистів, до кінця так і не збагнули всієї дикунської суті будівельників комуністичної тюрми в 20 столітті.

За бажання навчатися рідною мовою та відмову здавати екзамени «нарєчієм», зібраним із різних мов світу, 800 студентів було репресовано та вислано до Сибіру, де вони всі пропали в лагерях смерті.

А 33-х молодих та затятих було терміново розстріляно. Після голодомору, репресій, війни та знищення студентів для Харкова українська мова перестала існувати!!!

З того часу і по сьогоднішній день там панує мова рашистів, смачно перемащена жаргонним лайном кернесів та добкіних…

Можливо хтось із вас зуміє придбати першу радянську Енциклопедію від 1926 року, або ж книгу «На вєлікой стройкє» видану в 1931 році. Там ви найдете свідчення, що станом на 1931 рік українців на теренах СРСР нараховується 81 мільйон і це без галичан! Це значно більше росіян.

Вже наступний перепис в 1937 році свідчить лише про 26 мільйонів українців!!!

Куди зникло за п»ять років 55 мільйонів українців разом з мовою, культурою, ідентичністю та неперевершеною самобутністю?

Я думаю, ми ще з вами поговоримо про цю надзвичайну подію – зникнення цілої сучасної Європейської держави за кількістю населення.

А поки перейдемо до теми.

Шановні читачі, не знаю, чи багато хто із вас зуміє дочитати до кінця той документ, що я вам надрукувала нижче, проте запевняю : хто його осилить, той зрозуміє жахіття сотнів літ, яке переслідувало наших предків.

Хто не дочитає, значить, він ще не готовий до серйозної розмови.

Документи про заборону української мови

У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів-ворогів, як українська

Документи про заборону української мови (XVII – XX ст.)

Ніна Вірченко доктор фізико-математичних наук, професор НТУУ “КПІ”, академік АН ВШ України, засл. працівник освіти України

У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів-ворогів, як українська.

Вдалося відшукати низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови поляками, росіянами і більшовиками-комуністами. Згадаємо лише окремі моменти з минулого та недалекого сучасного.

1626 р. Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Св. Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.

1627 р. Указом царя Михайла (першого з династії Романових) та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.

1662 р. Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учите¬льного Євангелія» К. Ставровецького. 1667 р. Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх ав¬торів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских [таку назву дано українським книжкам. – Н.В.] книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни». 1669 р. Після Люблінської унії — гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству.

1672 р. Указ про заборону тримати в себе вдома на території Польщі відкрито чи таємно українську книгу. 1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок ар¬куші «не сходные с книгами московскими».

1689 р. Заборонено Києво-Печерській Лаврі друкувати книги без патріаршо¬го дозволу: «... к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати...» обмеженнями чи забороною книгодру¬кування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорус ской печати», - так було визнано в Указі 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».

1690 р. Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.

1693 р. Лист патріарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою. 1696 р. Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мо¬ви в судах і установах Правобережної України.

1709 р. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони віді¬грали головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії. Указ про обов'язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Вся¬ких ремісників доставали з України» (І. Огієнко. «Українська культура»).

1713 р. Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.

1720 р. Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать... старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было». 20 грудня 1720 р. Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «...во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».

1721 р. Наказ про цензурування українських книжок.

1724 р. Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архімандрита Києво-Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная». Чернігівську друкар¬ню Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав. 1729 р. Наказ Петра II переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.

1740 р. Російська імператриця Анна Іванівна створила прав¬ління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського і запровадила російську мову в діловодстві на території Укра¬їни.

Переписи 1740 - 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини було більше тисячі шкіл, і майже всі з них із викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Украї¬ні: уже перепис 1897 р. показував, що на 100 осіб було лише 13 письменних.

1748 р. Наказ Петербурзького Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському запровадити в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання російської мови, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.

1750 р. Після скасування Канцелярії міністерського правління ма¬лоросійських справ у м. Глухові з неї вилучено та перевезено до Росії спра¬ви таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.

1755, 1766, 1775, 1786 рр. Заборони Синоду друку¬вати українські книжки. Протягом другої половини 18 сторіччя та першої полови¬ни 19-го сторіччя видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 — 3, 1849 — 2, 1850 — 1, 1851 — 2, 1856 — 5. 1759 р. Синод видав розпорядження вилучити з шкіл україн¬ські букварі.

1763 р. Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1764 р. Інструкція Катерини II князеві О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, «якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли...» Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.

1764 р. Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.

1765 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерській Лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються і схвалені Синодом.

1769 р. Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати украї¬нські букварі. Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах було замінено московськими.

1775 р. Зруйнування Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

13 березня 1777 р. Помирає від переслідувань та злигоднів гені¬альний український композитор, академік Болонської музичної академії Максим Березовський (нар. 1745 р. у Глухові). Після цього царська влада за¬бороняє виконувати твори Березовського й знищує багато його рукописів. 1780—1783 рр. Перше закріпачення українських селян на окупованих Росією землях Руси-України. (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари ска¬сували рабство; 1780 р. в Австрійській імперії було скасовано панщину).

1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що зби¬ралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.

1782 р. Катерина II створила комісію для заведення в Росії на¬родних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми викладання російської мови в усіх навчальних закладах імперії. 1784 р. За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії за вживання неросійської мови.

1784 р. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російську мову запроваджено в усіх школах України.

1785 р. Синод знову наказує митрополитові Київському контролю¬вати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити систему на¬вчання, узаконену для всієї імперії.

1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття всіх українських навчальних закладів. У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняль¬ний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.

1808 р. Закриття «Студіум рутенум» — українського відділення Львівського університету.

1817 р. Запровадження польської мови в усіх народних школах Східної Галичини.

1833 р. Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів про стосунки Руси-України з південними народами. На центральних площах запалали багаття. «...У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів... Ці варвари — московити...» (поет Максиміліан Волошин).

1834 р. Заснування Київського університету з метою так званої русифікації „Юго-Западного края”. 1839 р. Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупо¬ваній Росією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священиків було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них прислали московських «батюшок», чиновників-наглядачів у рясах.

1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензо¬рам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству». 1847—1857 рр. Десятирічна солдатська каторга із «забороною ма¬лювати і писати» геніального поета, маляра й мислителя Тараса Шевченка. А ось що написав про Тараса Шевченка «неістовий» «революційний демократ», В. Бєлінський у грудні 1847 р.: «Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца... Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу...».

1853 р. Покалічено видання «Літопису» Граб'янки.

1859 р. Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську абетку замінено латинською.

1862 р. Закриття на Наддніпрянщині безплатних недільних українських шкіл для до¬рослих. Припинено видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа». 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».

1864 р. Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно російською мовою. Після судової реформи

1864 р. до Москви було вивезено з території України тисячі пудів архівних матеріалів. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р. туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсон¬ської та Чернігівської губерній.

1869 р. Запровадження польської мови як офіційної в закладах освіти й адміністрації Східної Галичини. Закон, згідно з яким чиновникам усіх відомств у Російській імперії призначалася значна доплата за русифікацію.

1870 р. Роз'яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно повинно бути зросійщення».

1874 р. В Росії запроваджено статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має провадитись лише російською мовою.

1876 р. Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати україномовні музичні твори. Указ про зобов'язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Це «загальне правило» по суті діяло і за радянської влади - аж до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” стільки ж росіян.

1876—1880 рр. Українських учених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького — лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою. «Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных і положительно вредных в крае агитаторов... с воспрещенмем въезда в Южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение». 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей української мовою.

1884 р. Заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх „малоросійських губерніях”.

1888 р. Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.

1889 р. У Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім українською.

1892 р. Заборона перекладати книжки українською мовою з російської.

1895 р. Заборона головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей. 1896 р. Б. Грінченко в одному з часописів писав: «Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі „подвиги" рабської вірности».

1900 р. і наступні роки. Цензура вилучає з текстів такі слова, як «ко¬зак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст. 1903 р. На відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві забо¬ронено промови українською мовою.

1905 р. Кабінет міністрів Росії відхилив прохання Київського та Харківського університетів скасувати заборони щодо української мови. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам у відкритті чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, за¬явивши, що університет — це «загальнодержавна інституція», і в його сті¬нах не може бути жодної мови, крім російської.

1905 — 1912 рр. Міністерство освіти Російської імперії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання запровадити у викладанні українознавчу тематику.

1906 і 1907 рр. Закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві. 1908 р. Через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови таки “мовою” Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.

1910 р. Закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.

1910, 1911, 1914 рр. Закриття «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).

1911 р. Постанова VII дворянського з'їзду в Москві про російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у навчальних закладах Росії. 1914 р. Заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; Указ Миколи II про заборону всієї української преси (у зв’язку з початком війни).

1914 - 1916 рр. Кампанія русифікації в окупованій Східній Галичині, заборона українського друку, освіти, Церкви. 1914 р. Доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута міністрові внутрішніх справ Російської імперії, яка дає найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні. Ці настанови діяли за царів, генеральних секре¬тарів і фактично не втратили сили й по сьогодні, за наявністю «незалежної» України.

До 1917 р. всім чиновникам в Україні платили 50% надбавки до заробітної платні за «обрусение края». ЗАМЕТКА о докладе полтавского губернатора фон Багговута Министру внутренних дел о мерах против украинского народа. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять. Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что «Украина» — зто «окраина» государства в былые времена. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиреев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исклю¬чительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т.д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что «украина» — означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности. Всеми способами искоренять употребление названий «украина», «украинский». Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать нових местечек и мешать экономическому росту еврейства. Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом.

1916 р. Закриття колоніальною владою «Просвіти» в Кам'янець-Подільському.

1918 р. Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 українськими героями — київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї вітчизни України. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, а захоплених у полон розстріляли. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати «Ще не вмерла України...», а за ним і всі приречені на смерть.

26 січня 1918 р. Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтервенти за кілька днів розстріляли 5 тис. осіб, які розмовляли українською мо¬вою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Т. Шевченка... За час перебування в Києві більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також зни¬щили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання й вимордували тисячі ні в чому невинних людей.

1919 р. Після завоювання України більшовиками — знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народ¬них пісень — 300 тис. Ліквідація поляками Західно-Української Народної Республіки.

1921—1930 рр. Московські окупанти та промосковські шовіністич¬ні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибоке коріння в роки Української національної революції. «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом», повчав у Запоріжжі російський письменник Ф. Гладков. «Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства», - писав голова «українського» уряду X. Раковський.

1922 р. Ліквідація «Просвіти» на Кубані, в Зеленому Клину та в ін¬ших місцях проживання українців в СРСР поза Україною. Голова ВЧК Ф. Дзержинський наказує виловити українсь¬ких дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами потоплено у Чорному морі. Проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій повинна перемогти перша.

1922—1934 рр. Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури - кобзарства. Українські національ¬ні музичні інструменти — кобзу, бандуру та ліру - оголошують націоналістичними і знищують. Натомість в Україну завозять десятки тисяч примітивних («общепонятних») балалайок та гармошок. Кобзарі оголошуються жебраками і жорстоко переслідуються. «Багато кобзарів тоді пропало, - свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. — Кого ловили на базарі, кого — на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали». Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бан¬дуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВС, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолюють спочатку росіянин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатні агенти НКВС.

1924 р. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних поля¬кам західно- українських землях. Закон Румунського королівства про зобов'язання всіх «румунів», котрі «загубили матірну мову», давати освіту дітям лише в румунських школах.

1925 р. Остаточне закриття українського «таємного» університету в Львові.

1926 р. Лист Сталіна “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У” з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації».

1929 р. Арешти українських науковців та духовенства, заміна їх російськомовними діячами.

1929—1930 рр. Арешти визначних діячів української науки, куль¬тури, освіти, Церкви, харківський судовий процес над ними (процес «Спілки Визволення України»). На допиті одного з арештованих, В. Дурдуківського слідчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем». У ці роки на території УСРР було заарештовано (і здеб

Валентин Щокін

Розстріляний з’їзд: знищення кобзарів та лірників у Харкові

https://s.ukropen.ne...>

У грудні 1930 року в Харківському оперному театрі відбувся З’їзд народних співців Радянської України, куди з різних областей було звезено 337 делегатів.

Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних приорітетів.

Після прийняття потрібних рішень незрячих співців під приводом поїздки на зібрання народних співців народів СРСР, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань.

Пізно ввечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Розташувавши незрячих кобзарів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УРСР почав розстріл. Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд.

У грудні 1933 на пленумі Всеукраїнського комітету профспілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти “класово-ворожими”.

Після цієї події почали друквати тільки “викривальні” матеріали про кобзарів. Наприклад, таке: “Сумнівні бандуристи…під виглядом народної творчості протягають старий націоналістичний мотлох” або “… треба прийняти найрішучіші заходи щодо викорінення кобзарського націоналізму”.

До цькування кобзарів підключають і українських радянських письменників – Юрій Смолич писав: “Кобза таїть в собі небезпеку, бо надто міцно пов’язана з націоналістичними елементами української культури, з козацькою романтикою Запорозької Січі. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів”.
Шукати інформацію про “розстріляний з’їзд” в радянській пресі -— марна справа.
Навіть в архівах колишнього НКВС-КДБ дослідники кобзарського мистецтва не можуть знайти документального підтвердження цієї жахливої трагедії.

Сліди своїх злочинів енкаведисти-кадебісти замітати вміли: ще у 1960 року тогочасний голова КДБ Шелепін таємною директивою наказав своїм відомствам “от Москвы до самых до окраин” спалювати все, що могло б у майбутньому скомпрометувати “доблесні” органи.
https://www.uaua.wor... alt="" srcset="https://www.uaua.wor... 600w, https://www.uaua.wor... 300w, https://www.uaua.wor... 294w" sizes="(max-width: 600px) 100vw, 600px" width="600" height="376">
Відомий кобзарезнавець зі Львова Богдан Жеплинський склав реєстр кобзарів і лірників, знищених більшовиками в 30-х рр., і тих, що пропали безвісти. Інформація не повна, тут усього 72 особи.

Кобзарі

БОРЕЦЬ Іван Олексійович. З Борисполя на Київщині (1890 р. н.). Учасник Першої народної капели кобзарів. У 1925-1926 роках грав у Харківській капелі, відтак перейшов до Полтавської.

ГАЩЕНКО Павло Михайлович. Із села Костянтинівки Богодухівського району Харківської області. Брав участь у роботі XII Археологічного з’їзду у Харкові (1902 р.).

ГЛУШАК Никифор Іванович. З Чорнобиля на Київщині (1890 р. н.). Виготовляв бандури.

ГУБЕНКО Михайло. З Миргорода (1891 р. н.). З 1927 року кобзарював, виступав в ансамблях кобзарів.

ДЕЙНЕКА Карпо. З Конотопа (1897 р. н.). Виготовляв бандури.

ДОРОШЕНКО Федір Васильович. Фундатор Першої капели кобзарів у Києві.

ДРЕВЧЕНКО (ДРЕВКІН, ДРИГАВКА) Петро Семенович. З села Семенівки на Полтавщині (1871 р. н.).

ДУМЕНКО (ДУМЧЕНКО, ДУМА) Лука. З села Киселівки (нині Менського району) на Чернігівщині.

СОЛОГУБ Віктор. Із села Юрківці Талалаївського району Чернігівської області. З 1920 року виступав зі своїми трьома синами-бандуристами — Володимиром, Миколою та Михайлом.
ХРИСТЕНКО Макар. Жив на хуторі Костів (нині Валківського району) Дніпропетровської області (1870 р. н.).

ЦЕБРЕНКО Григорій. Один з організаторів Першої української художньої капели кобзарів. 1917 року брав участь у кобзарському концерті в Києві.

ЩЕРБИНА Данило. Із Долинського Кіровоградської області (1891 р. н.). Під час Першої світової війни як військовополонений був у Німеччині, виступав у Берліні.

ЯЩЕНКО Оврам Семенович. З села Харківці Переяслав-Хмельницького району Київської області. У 1918 р. створював Першу українську художню капелу кобзарів.

ГУРА (ГУРІН) Петро Іванович. З села Красної Луки Гадяцького району Полтавської області. У 1930-х роках жив у Юзівці (нині Донецьк). Пропав безвісти.

ДЕМЧЕНКО Микола. З села Дементіївки Харківського району Харківської області (1873 р. н.).

КОЛОДУБ. З села Великої Кошелівки Ніжинського району Чернігівської області (1893 р. н.).

КУЖКОВЕНКО. До революції 1917 р. був засланий до Сибіру, де втратив зір. У 1920-х роках кобзарював на Україні. Пропав безвісти.

ЛАВРИШ (ЛАВРИК) Петро. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1873 р. н.).

МАТВІЙ (приблизно 1865 р. н.). Із села Черевки Миргородського району Полтавської області.

МИРОН ЯКОВИЧ. З села Олександрівки (за Новим Мерчиком) на Харківщині.

ПАРАСОЧКА (ПЕТРІВСЬКИЙ) Василь. Народився у Петрівці Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.
ПАСІЧНИЧЕНКО. Миргородський кобзар.

ПОБІГАЙЛО Олексій. Учень Михайла Кравченка.

ПОВАР Панас Митрофанович. Із села Верхолісся.

СІРОШТАН Іван. З села Хомутець Миргородського району Полтавської області (1863 р. н.).

СИМОНЕНКО Василь. З с. Корюківки на Чернігівщині.

СОЛОМАХ Никифор. З Миронівки на Харківщині (1893 р. н.).

ТОКАР Ілля Якович. З Дементіївки Харківського району Харківської області (1863 р. н.).

ТОКАРЕВСЬКИЙ М. Д. З 1912 року зазнавав переслідувань.

ФЕДОРЕНКО Василь Петрович. З-під Харкова. У 1920-х роках грав на ярмарках Полтавщини.

НІМЧЕНКО К. З Кубані. Бандура його конструкції 1923 року розглядалася на засіданні експертної комісії УКРФІЛу і дістала високої оцінки.

ОСАДЬКО Василь Якович (1865 р. н.). Грав у Харківській капелі, згодом створив власний ансамбль, з яким мандрував по Україні.

ПАВЛИНСЬКИЙ Антон (1870 р. н.). Визначний київський майстер бандур. Пропав безвісти.

ПАНЧЕНКО Федір Петрович. Один з засновників Першої капели бандуристів (1918 р.) у Києві. За свідченнями кобзарів, закатований у 1930-ті роки.

ПАПЛИНСЬКИЙ Антон Карлович. Київський майстер бандур. Член ревізійної комісії Першої української капели кобзарів.
ПАСЮГА Степан Артемович.

ПОТАПЕНКО Василь Васильович. У 1902 р. був на ХІІ Археологічному з’їзді. Брав участь у створенні Першої художньої капели кобзарів (1918 р.).

РОЖЧЕНКО (РОЖКО) Пилип Порфирович. З Конотопа (1889 р. н.). Грав у конотопських ансамблях.

РУДЕНКО (РУДИЧЕНКО) Данило. З села Баби Менського району на Чернігівщині.

СКАКУН Андрій Юхимович (1891 р. н.). З Баришівки на Київщині. Учасник Київської капели бандуристів кінця 1920 — початку 1930-х років.

СКОБА Антон Якович. З Багачки на Полтавщині (приблизно 1865 р. н.).

ЗАЄЦЬ Микола Мартинович (1902 р. н.). Церковний регент у Лубнах. Мандрував з Харківською капелою кобзарів, деякий час був її художнім керівником. Заарештований 1937 року. Пропав безвісти.

КОНОНЕНКО Пилип Петрович. З Великої Писарівки на Полтавщині (1904 р. н.). Засновник Полтавської капели. Грав у Харківській (1925-1928 рр.), згодом — Конотопській капелах. Виготовляв бандури.

КОНОПЛІЧ Кіндрат Михайлович. З Борисполя на Київщині (1900 р. н.). Грав у Київській (1927-1929 рр.), згодом — Бориспільській капелах.

КОНОН Григорій Якович (1887 р. н.). З Борисполя на Київщині. Один із засновників (завідувач художньої частини) Першої української художньої капели кобзарів. Загинув 1937 року.

ЛЯЩЕНКО (СТАРЧЕНКО) Іван Пимонович. З Підгороднього Дніпропетровської області.

МАТЮХА Максим Мусійович. З Конотопа (1896 р. н.). Один з організаторів кобзарського руху на Сумщині.

МИНЗАРЕНКО Дем’ян. З Полтавщини (1889 р. н.). У 1920-х роках мандрував з капелами.
Репресований 1936 року.
https://www.uaua.wor... alt="" srcset="https://www.uaua.wor... 506w, https://www.uaua.wor... 246w, https://www.uaua.wor... 193w" sizes="(max-width: 506px) 100vw, 506px" width="506" height="616">
Лірники

БЕРНАЦЬКИЙ І. К. Із Зінькова на Полтавщині (1901 р. н.). Від нього М. Гайдай записав думу «Про Коновченка» (1926 р.).

БОКЛАЧ Назар. З хутора Лихачівки Харківської області. 1930 року фольклористи записали від нього думу «Про трьох братів Озівських».

ВАХКО Гарасим. Від нього на ярмарку в Ічні С. Маслов записав псалом «Удова» (1902 р.).

ВЕСЕЛИЙ (ЦАР) Самсон. Народився у селі Литвинівці (тепер Валківського району) Харківської області. Від нього записано думу «Про Олексія Поповича» та псалми (1930 р.).

ГОНЧАР Варивон. Із села Ков’яги Харківської області. 1930 року був ще живий. Пропав безвісти.

ГРАБ Левко. У 1915-1920 роках лірникував у Менському районі на Чернігівщині.

ГРИШКО О. Л. Немає жодних біографічних даних.

ЗЕЛІНСЬКИЙ Семен. З Київщини.

ІВАНЕЦЬКИЙ Антон Максимович. Із села Соболівки.

ЙОСИП. Родом з Павлограда. Грав біля Самарського монастиря. Ходив разом з кобзарем Древченком.

КИСІЛЬ. У 1920-ті роки ще грав на київських базарах. Пропав безвісти.

КОВАЛЬВАХ Прокоп Петрович. З-під Полтави.

КОЛЕСНИК (КОЛІСНИК) Нестор Данилович. Із села Катричівки Валківського району Харківської області.
КІШКА Петро. З Чернігівщини.

ЛІСОВИЙ (ПАПУДА) Іван. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.

МАРТИНЕНКО (ДИМБЕРСЬКИЙ) Іван. Народився у с. Димберах (приблизно 1884 р.). 1920 року жив у Києві.

МЕРЕЖКО Іван Харламович. Із села Чаплинки Петриківського району на Дніпропетровщині.

МЕТЕЛЬСЬКИЙ. Із села Цибулева Монастирищенського району Черкаської області.

МОСКАЛЕНКО Купріян. У 1920-х роках жив у Києві. Пропав безвісти.

ЛІМОЗ (БІЯШИЙ) Василь. Із села Білоуса на Чернігівщині. Приятелював з лірником-земляком ОВЧАРЕНКОМ (ШАПОВАЛОМ) Григорієм. Обидва пропали безвісти.

ПОЛУНЕЦЬ Григорій. Зі слободи Зіньківщина Полтавського району. 1902 року П. Мартинович записав від нього псалми.

ТЕРТІЙ Степан Костянтинович. Із Старої Басані Новобасанського району Чернігівської області.

...

Закрыть