У ХАРКОВІ ДЕНЬ ГІДНОСТІ ТА СВОБОДИ ВІДЗНАЧИЛИ АВТОПРОБІГОМ 

15 березня 1951 року українські студенти Харківського Державного Університету відмовились здавати екзамени на російській мові

Душа народу живе в мові, традиціях, у вікових переказах.
Ці, на перший погляд, прості речі є істинними джерелами народного життя. Як шукають дерева своїм корінням родючий грунт, створений з пластів давно впалого листя, так і народ живе тими духовними засадами, які створилися від доблесті, героїзму, прагнень, страждань і надій попередніх поколінь. У цьому полягає цілюща сила, яку зниклі покоління виробили для поколінь прийдешніх … Тому, коли хочуть вбити душу народу, а, отже, вбити і самий народ, варто тільки розірвати живе покоління з минулим, тобто витерти з пам’яті народу його мову, перекази і заповіти, вселити йому байдужість до його старовини, подібно до того, як досить підрубати у дерева коріння, що дають йому для живлення рослинний сік, щоб убити його …
Чомусь ЗМІ, історики, політики жодним словом не згадали одну величну та трагічну історію із життя українців Харкова в 1951 році. 15 березня 1951 року українські студенти Харківського Державного Університету відмовились здавати екзамени на російській мові!!!
Такої зухвалості, особливо після «перемоги» у Другій Світовій, яку чомусь вважають особистою ще й сьогодні Кремлівські оракули та після “визнання” УПА військовими злочинцями на судилищі , що було організовано країнами-переможцями(жодних норм міжнародного права не було виконано) на Нюнберському процесі, було небаченим зухвальством молодих українців…
Доповіли особисто «отцу всех народов» Джугашвілі, який дав вказівку «розібратись, як слід»!
Як розбирались, читачі уже здогадалися, але навіть ви, що маєте великий досвід прочитаної літератури про звірства НКВДистів, до кінця так і не збагнули всієї дикунської суті будівельників комуністичної тюрми в 20 столітті.
За бажання навчатися рідною мовою та відмову здавати екзамени «нарєчієм», зібраним із різних мов світу, 800 студентів було репресовано та вислано до Сибіру, де вони всі пропали в лагерях смерті.
А 33-х молодих та затятих було терміново розстріляно. Після голодомору, репресій, війни та знищення студентів для Харкова українська мова перестала існувати!!!
З того часу і по сьогоднішній день там панує мова рашистів, смачно перемащена жаргонним лайном кернесів та добкіних…
Можливо хтось із вас зуміє придбати першу радянську Енциклопедію від 1926 року, або ж книгу «На вєлікой стройкє» видану в 1931 році. Там ви найдете свідчення, що станом на 1931 рік українців на теренах СРСР нараховується 81 мільйон і це без галичан! Це значно більше росіян.
Вже наступний перепис в 1937 році свідчить лише про 26 мільйонів українців!!!
Куди зникло за п»ять років 55 мільйонів українців разом з мовою, культурою, ідентичністю та неперевершеною самобутністю?
Я думаю, ми ще з вами поговоримо про цю надзвичайну подію – зникнення цілої сучасної Європейської держави за кількістю населення.
А поки перейдемо до теми.
Шановні читачі, не знаю, чи багато хто із вас зуміє дочитати до кінця той документ, що я вам надрукувала нижче, проте запевняю : хто його осилить, той зрозуміє жахіття сотнів літ, яке переслідувало наших предків.
Хто не дочитає, значить, він ще не готовий до серйозної розмови.
Документи про заборону української мови
У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів-ворогів, як українська
Документи про заборону української мови (XVII – XX ст.)
Ніна Вірченко доктор фізико-математичних наук, професор НТУУ “КПІ”, академік АН ВШ України, засл. працівник освіти України
У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного нищення від сусідів-ворогів, як українська.
Вдалося відшукати низку документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення української мови поляками, росіянами і більшовиками-комуністами. Згадаємо лише окремі моменти з минулого та недалекого сучасного.
1626 р. Київський митрополит Йосиф Краківський склав акафіст до Св. Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.
1627 р. Указом царя Михайла (першого з династії Романових) та патріарха Московського Філарета, що був його батьком і співправителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.
1662 р. Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учите¬льного Євангелія» К. Ставровецького. 1667 р. Андрусівська угода. Укладаючи договори з поляками, цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх ав¬торів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских [таку назву дано українським книжкам. – Н.В.] книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатать под страхом смертной казни». 1669 р. Після Люблінської унії — гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству.
1672 р. Указ про заборону тримати в себе вдома на території Польщі відкрито чи таємно українську книгу. 1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок ар¬куші «не сходные с книгами московскими».
1689 р. Заборонено Києво-Печерській Лаврі друкувати книги без патріаршо¬го дозволу: «… к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати…» обмеженнями чи забороною книгодру¬кування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорус ской печати», – так було визнано в Указі 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».
1690 р. Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.
1693 р. Лист патріарха Московського до Києво-Печерської Лаври про заборону будь-яких книг українською мовою. 1696 р. Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мо¬ви в судах і установах Правобережної України.
1709 р. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони віді¬грали головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії. Указ про обов’язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. «Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало неможливим прожити без українця. Вся¬ких ремісників доставали з України» (І. Огієнко. «Українська культура»).
1713 р. Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»). У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.
1720 р. Наказ царя Петра І: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать… старые книги справливать прежде печати, дабы… особливого наречия в оных не было». 20 грудня 1720 р. Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб «…во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».
1721 р. Наказ про цензурування українських книжок.
1724 р. Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архімандрита Києво-Печерської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная». Чернігівську друкар¬ню Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав. 1729 р. Наказ Петра II переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.
1740 р. Російська імператриця Анна Іванівна створила прав¬ління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського і запровадила російську мову в діловодстві на території Укра¬їни.
Переписи 1740 – 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини було більше тисячі шкіл, і майже всі з них із викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, яким заборонялося навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Украї¬ні: уже перепис 1897 р. показував, що на 100 осіб було лише 13 письменних.
1748 р. Наказ Петербурзького Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському запровадити в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання російської мови, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
1750 р. Після скасування Канцелярії міністерського правління ма¬лоросійських справ у м. Глухові з неї вилучено та перевезено до Росії спра¬ви таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
1755, 1766, 1775, 1786 рр. Заборони Синоду друку¬вати українські книжки. Протягом другої половини 18 сторіччя та першої полови¬ни 19-го сторіччя видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 — 3, 1849 — 2, 1850 — 1, 1851 — 2, 1856 — 5. 1759 р. Синод видав розпорядження вилучити з шкіл україн¬ські букварі.
1763 р. Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1764 р. Інструкція Катерини II князеві О. Вяземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, «якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли…» Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.
1764 р. Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
1765 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерській Лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються і схвалені Синодом.
1769 р. Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати украї¬нські букварі. Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах було замінено московськими.
1775 р. Зруйнування Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
13 березня 1777 р. Помирає від переслідувань та злигоднів гені¬альний український композитор, академік Болонської музичної академії Максим Березовський (нар. 1745 р. у Глухові). Після цього царська влада за¬бороняє виконувати твори Березовського й знищує багато його рукописів. 1780—1783 рр. Перше закріпачення українських селян на окупованих Росією землях Руси-України. (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари ска¬сували рабство; 1780 р. в Австрійській імперії було скасовано панщину).
1780 р. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що зби¬ралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.
1782 р. Катерина II створила комісію для заведення в Росії на¬родних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми викладання російської мови в усіх навчальних закладах імперії. 1784 р. За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії за вживання неросійської мови.
1784 р. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російську мову запроваджено в усіх школах України.
1785 р. Синод знову наказує митрополитові Київському контролю¬вати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити систему на¬вчання, узаконену для всієї імперії.
1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття всіх українських навчальних закладів. У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняль¬ний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.
1808 р. Закриття «Студіум рутенум» — українського відділення Львівського університету.
1817 р. Запровадження польської мови в усіх народних школах Східної Галичини.
1833 р. Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів про стосунки Руси-України з південними народами. На центральних площах запалали багаття. «…У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів… Ці варвари — московити…» (поет Максиміліан Волошин).
1834 р. Заснування Київського університету з метою так званої русифікації „Юго-Западного края”. 1839 р. Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупо¬ваній Росією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священиків було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них прислали московських «батюшок», чиновників-наглядачів у рясах.
1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензо¬рам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству». 1847—1857 рр. Десятирічна солдатська каторга із «забороною ма¬лювати і писати» геніального поета, маляра й мислителя Тараса Шевченка. А ось що написав про Тараса Шевченка «неістовий» «революційний демократ», В. Бєлінський у грудні 1847 р.: «Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца… Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля — один на государя императора, другой — на государыню императрицу…».
1853 р. Покалічено видання «Літопису» Граб’янки.
1859 р. Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську абетку замінено латинською.
1862 р. Закриття на Наддніпрянщині безплатних недільних українських шкіл для до¬рослих. Припинено видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа». 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может».
1864 р. Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитись виключно російською мовою. Після судової реформи
1864 р. до Москви було вивезено з території України тисячі пудів архівних матеріалів. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 р. туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсон¬ської та Чернігівської губерній.
1869 р. Запровадження польської мови як офіційної в закладах освіти й адміністрації Східної Галичини. Закон, згідно з яким чиновникам усіх відомств у Російській імперії призначалася значна доплата за русифікацію.
1870 р. Роз’яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно повинно бути зросійщення».
1874 р. В Росії запроваджено статут про початкові народні школи, в якому підтверджено, що навчання має провадитись лише російською мовою.
1876 р. Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати україномовні музичні твори. Указ про зобов’язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах. Це «загальне правило» по суті діяло і за радянської влади – аж до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну “відряджено” стільки ж росіян.
1876—1880 рр. Українських учених та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П. Лободоцького — лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою. «Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных і положительно вредных в крае агитаторов… с воспрещенмем въезда в Южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение». 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей української мовою.
1884 р. Заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх „малоросійських губерніях”.
1888 р. Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
1889 р. У Києві на археологічному з’їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім українською.
1892 р. Заборона перекладати книжки українською мовою з російської.
1895 р. Заборона головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей. 1896 р. Б. Грінченко в одному з часописів писав: «Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних… А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі „подвиги” рабської вірности».
1900 р. і наступні роки. Цензура вилучає з текстів такі слова, як «ко¬зак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст. 1903 р. На відкритті пам’ятника І. Котляревському у Полтаві забо¬ронено промови українською мовою.
1905 р. Кабінет міністрів Росії відхилив прохання Київського та Харківського університетів скасувати заборони щодо української мови. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам у відкритті чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, за¬явивши, що університет — це «загальнодержавна інституція», і в його сті¬нах не може бути жодної мови, крім російської.
1905 — 1912 рр. Міністерство освіти Російської імперії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання запровадити у викладанні українознавчу тематику.
1906 і 1907 рр. Закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві. 1908 р. Через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови таки “мовою” Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.
1910 р. Закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.
1910, 1911, 1914 рр. Закриття «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).
1911 р. Постанова VII дворянського з’їзду в Москві про російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у навчальних закладах Росії. 1914 р. Заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; Указ Миколи II про заборону всієї української преси (у зв’язку з п