|
На поклін до батьків. |
23 квітня 2019
|
Топонімія Недригайлівщини: вікно в дописемну історію України Часова стратиграфія топонімної системи Топонімна ситема Лівобережної України, як і вся місцева мовна система, сформувалися у процесі складного, багатовікового розвитку і взаємодії питомих явищ і тих рис, що виникли внаслідок тривалого дозаселення краю. „Засвідчений історичними пам’ятками період застає на цих землях розгалужену, густішу на захід від Сули мережу... полянсько-сіверянських поселень, назви яких було зафіксовано лише частково”, а саме, коли біля них відбувалися певні історичні події, що їх літописець вважав за важливі. За всієї вагомості літописних записів слід сказати, що як фон для описуваних у літопису військово-політичних подій там згадано лише близько 180 населених пунктів у межах території сучасної України (сучасних ойконімів –– близько 30 тисяч). Цілком очевидно, що це співвідношення (0,6 %) не може дати навіть віддаленого уявлення про реальні масштаби і склад тодішньої топонімної системи, адже сотні й тисячі сіл і дрібніших поселень, сучасних літописцю, не дістали своєї фіксації в літопису. Фактом залишається, що переважна більшість прадавніх назв дійшла до нових часів виключно шляхом усної народної традиції і лише від ХVI-XVII ст. була поетапно зафіксована письмово на географічних картах. Проте мінімальні позитивні наслідки зіставлення сучасної топонімії зі жменькою назв, яким пощастило опинитися в літопису, все таки є. Стає цілком очевидно, що за 800, 900 або 1000 років усного вжитку нашими предками частина назв, вперше письмово засвідчених у варязькі часи, залишилася практично без змін: Любомль,, Пирятин, Корсунь, Канів, Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Сосниця, Глухів, Путивль, Білгород, Луцьк, Шумськ, Звенигород, Галич, Ізяслав, Кременець, Микулин, Деревич, Броди, Меджибіж тощо. Інша частина назв змінилася, але незначно, і цілком упізнавана: Полоний, Дядьков, Чучин, Баруч, Лубно, Роман, Бохмач, Березний, Носов, Серебряний, Блистовит, В’яхань, Голтав, Лтава, Вручий, Іскоростень (сучасні Полонне, Дяківці, Баликове-Щучинка, Баришівка, Лубни, Ромни, Бахмач, Березна, Носівка, Срібне, Блистава, Віхове, Говтва, Полтава, Овруч, Коростень). Нарешті, ще інші селища позникали або існують під іншими назвами. Так само й сучасні гідроніми ще більшою мірою упізнавані в літописних назвах річок: Дніпро, Дністер, Снов, Ворскла, Сула, Десна, Локня, Сейм, Трубіж, Хорол, Голта, Псел, Тесмень, Рось, Тетерів, Здвижень, Уша, Буг, Бог, Случ, Горинь, Хомора, Стир, Ушиця тощо, –– див. [ЛР, карти]. Коли ж ідеться не про малу частку сучасних топонімів, зафіксовану в літопису, а про збережену усною традицією величезну загальну топонімну систему України, „ми не можемо зараз перерахувати всі відомі тут назви поселень і річок з домонґольської доби, зазначимо лише, що йдеться про велику кількість ойконімів і гідронімів (назв поселень і рачок), стратиграфія яких включає до свого складу шари доскіфського, скіфо-іранського,фракійського,балто-слов’янського,тюркського, вкраплення ґерманського, кавказького, фінського та іншого походження. Що ж до переважної більшості [топонімії], то вона, як правило, є слов’янською й не становить чогось абсолютно відмінного від аналогічних назв інших територій східнослов’янського (а то й слов’янського взагалі) світу, більше того, вона, як правило, тісно пов’язана з нею на тому чи іншому... рівні”. За висновком О.Стрижака, „історична Лівобережна Україна, будучи рецептором іміґраційних потоків із Задунайщини, згодом сама стала джерелом сильного еміґраційного відпливу на північ у верхів’я Дніпра та його лівої притоки Десни, а потім, в епоху Київської Русі, –– в басейн Оки”. Пізніші історичні епохи залишили на Лівобережжі назви татаро-монґольського походження, далі прийшов вплив Литви, Польщі, Московської держави. Спробуймо зробити короткий огляд цих нашарувань у топонімії у зворотному хронологічному порядку –– від сучасності до щораз давніших часів. 1. Колись нащадки вивчатимуть географічні межі поширення радянського періоду нашої історії за ключовими топонімами: там, де є Червона Слобода, –– там поруч і Горькове, де Жовтневе –– там і Кірове чи Спартак. Пов’язані за змістом через складні історичні події, які не перекажеш двома словами, ці ключові показники радянського топонімічного пласту утворюють так званий фрактал (від лат. fractus ‘розбитий, розчленований’) –– мозаїчні вкраплення у загальну картину топонімії краю. Сукупність послідовних у часі фракталів можна дослідити і виявити часовий порядок напластування назв: цим і займається топонімічна стратиграфія (від грец. ??????? ‘пласт, шар’). Топонімічні фрактали цікаві тим, що відтворюються як генетичний код у кожній географічній „клітинці” суспільства, –– наприклад, у межах одного району, області, реґіону. Є типові „набори” назв, які, хоч і з варіаціями, повторюються в межах цілої України, інші –– в межах кількох сусідніх країн, або й цілої Слов’янщини. Відкриття типізованості тополандшафтів становить важливе надбання сучасної топоніміки. 2. Є свій фрактал у дорадянського періоду входження частин українських земель до складу імперій –– російської або австро-угорської. На Лівобережжі він зберігся після радянських часів переважно у назвах урочищ або ставків, як-от: хутір Поповичів, Кріпаків, ур. Попова Лука, Панська Лука, Великодній, Москаленкове, ст. Панський, Круподерин. 3.Є козацький фрактал часів від антипольського повстання 1648 року до ліквідації автономії Гетьманщини в 1802 році: ур. Сотницьке і хут. Сотницький, Гайдуківський, Сердюки, Ракова Січ, Козацьке, Мазепина Гора, ур. і ст. Полуботок. 4. Польська присутність на Лівобережжі (1569-1648) залишила в цілому менші сліди, ніж на Правобережжі: с. Томашівка (пол. Tomasz ‘Хома’), поруч с. Закроївщина –– безсумнівно, з попередньої форми *Закревщина ‘взяття в заручники кровних (krewnych) родичів’, –– пор. с. Закрівці ІФ і численні села у Польщі Zakrzew, Zakrzewo, Zakrow (усього понад 70 назв). Є поодинокі назви польского часу і по сусідніх районах: с. Королівщина (Ромни), м. Кролeвець См з типовим „польським” наголосом на передостанньому складі. На звуковому рівні польский слід помітний у назвах хут. Гловин (Головин), Худомент, Сементовського або залізничної станції Блотниця біля вже „підправленої” назви с. Болотниця Чг (Талалаївка). 5. Назви литовського періоду (1350-1569) потребують глибших пояснень фахівця, адже крім с. Литвини є ще ур. Круті, Крутківщина (від лит. krutas ‘груди; пагорб, берег’, –– пор. відоме с. Крути під Бахмачем), або хут. Гуки (від лит. guga ‘горбок’). А глибше цих пластів побутова свідомість, як правило, не сягає. У поквапних буднях людям не було коли зафіксувати, чому одне село має назву Цибуленки (хіба сусіди цибулі не садили ?), а інше Чемоданівка (у часи мішків і клунків хтось перший наважився таку річ купити ?). Це область побутових знань, яка традиційно живить леґенди –– нерідко про те, чого насправді не було. Проте частина назв і так досить прозора і пояснень взагалі не потребує: Гострий Шпиль, Шаповалове, Зелена Діброва, Зелений Гай, Острівне, Польове, Городище, Кушніри, Дігтярка, Засулля, Бродок, Комишанка, Клин, Ярмоленкове, Берізки, Березняки. Однак є пласти місцевих назв, настільки змінених за багато століть, що їхня початкова внутрішня форма цілком утрачена і тепер герметично закрита поки що і для фахівців: Коцупіївка, Ницаха, Ціпка, Реви –– тут висловлюють хіба що припущення. Інші назви самі спонукають до пошуків: чому Калинів Яр, а не калиновий чи калинний ? Чому Мухувате, а не мухове чи мушине ? Письмові свідчення, на жаль, не йдуть надто глибоко, але вони –– справжні ліхтарі минулого. Сучасна загадкова назва с. Курмани виглядає як Komani на карті України Ґ.де Боплана 1650 року, а це –– самоназва половців-куманів (див. рис. 3). Часом можуть допомогти картографічні матеріали інших районів України зі схожею історичною долею: назві села Біж, як виглядає, більше тисячі років, адже це давня присвійна форма, упізнавана в назвах Стрибіж, Небіж Жт або Старий Тараж Лв (тобто буквально: ‘Стрибогове’, ‘Небогове’, ‘Таранове’). У сусідньому районі ця ж топооснова зберігається у назві с. Біжівка (Буринь) або вже у дещо зміненій назві Бошівка (Білопілля). Ім’я річки й хутора Бішкінь (<*Біж-кінь „божий кінь”) вводить нас у світ вельми архаїчних дохристиянських вірувань. (Значки <* читаються: „що походить від імовірної (письмово не засвідченої) форми”). Інша річ, що у християнські часи, як у нас, так і на Заході, старі успадковані назви було включено до нової світоглядної системи і переосмислено, тому насправді значно давніші Біж, і Святошин, і Біла Церква, і Богуслав Кв, і без перебільшення сотні інших тепер сприймаються як фраґменти християнського фракталу назв. В разі, коли в межах району трапляється не один, а декілька фраґментів фракталу, раніше вже дослідженого на ширшому топонімічному масиві, тоді імовірність правильних висновків зростає. Багатий історичний матеріал зі списку І. дозволив, зокрема, поставити в один ряд з групою топонімів Біж, Бішкінь, Біжівка низку імен зниклих хуторів і урочищ, серед яких ойконім Боговози вже не залишає жодних сумнівів у понад тисячолітній давності всієї цієї групи назв (поняття ‘віз для ідолів’ виявлене, наприклад, у дравідійських мовах, споріднених з алтайськими.). 6. Долитовські часи –– татарські (1240-1350): кочовики мали тут хіба що зимівники (кишлаки), проте кілька тюркських назв у районі є –– ур. Караван, Майдан, с. Саєве (тюрк. сай ‘річка’), –– пор. с. Саї та Беєве (Липова Долина). Згадані половці –– це мовні родичі татар, тому до цього ж фракталу слід віднести і ойконім Курмани (Komani). 7. Від часів Київської Руси (911-1240) у літопису згадані під 1147 роком городки Попаш (у Переяславській землі) і В’яхань (у Чернігівській землі), а також під 1127 роком Ратмирова діброва, яка займала північну половину теперішнього Недригайлівського району між с. Терни і м. Ромни: „Половців тим часо прийшло сім тисяч з [ханом] Осулуком, і стали вони коло Ратмирової діброви за [рікою] Виром”. Через 20 років усобиць удільні князі-призвідці Гліб Юрійович і Святослав-Михайло Всеволодович восени 1147 року намагалися схилити мешканців м. Вир (сучасне Білопілля), аби вони перейшли на їхній бік, відлучившись від Ізяслава-Пантелеймона Мстиславича (1096-1154), на той час Великого князя Київського: „І послали вони до вирівців, кажучи: «Якщо ви нам не здастеся, ми віддамо вас половцям на добичу». Та вони сказали їм: «Князь у нас –– Ізяслав», –– і не здалися їм. І звідтіля пішли вони до [города] В’яханя, і там не дістали нічого. А звідти пішли вони до Попаша. І туди прийшов до них Ізяслав Давидович, і вони билися, і взяли Попаш. І в той час прийшла Ізяславу вість, Мстиславичу, що В’яхань та інші городи одбилися, а Попаш вони взяли”. Традиційно історики ототожнювали літописний Попаш з с. Засулля за 7 км на захід від р. Попаді (два городища і три поселення), а В’яхань –– з городищем на околиці с. Городище в ур. Городок. Проте якраз топонімічний аналіз веде до інших висновків. За даними І.К.Абаровського, на захід від Засулля в околицях с. Константинів збереглося урочище Попаш, що є визначальним для атрибуції літописного Попаша (назва дійшла до нашого часу без жодних змін). Що до В’яхані, то у зв’язку з навколишніми численними волоськими (кельтськими) назвами виникає підстава етимологізувати цю незвичну за звуковим складом назву на кельтському мовному матеріалі. Серед інших розглянутих можливостей найбільш переконливою для ролі першоджерело виглядає основа ірл. fiacal [f’iok-ul] ‘зуб, зубець; гострий мис скелі або дернового берега (turf bank)’. Названу топографічну особливість має с. Віхове (=Вехова Долина) на Сулі. Разом з переконливою близькістю самого звучання топоніма (Віхове/ Вехове/ В’яхань) це змушує визнати саме в ньому сучасне продовження літописної В’яхані, відхиливши інші інтерпретації. Таким чином, у 2007 році першій письмовій фіксації обох назв виповниться по 860 років. Це доводить, що за 8-9 століть усного вжитку назви можуть залишатися цілком або майже тотожними, але це зовсім не означає, що так мало змінюються всі назви, або що в Посуллі не зберіглося давніших назв. 8. По-перше, таким є потужний пласт докиївської (доруської, доварязької) традиції місцевого язичницького слов’янського населення, сіверян і полян VI-X ст., він детально розглянутий окремо нижче, у розділі ІІI цього дослідження. 9. По-друге, це помітні сліди аваро-монґольського фракталу VI ст., представленого ойконімами с. Хоружівка, Добринівка (=Хорол), хут. Абаровський і с. Хохи (<*Холхи). Етнонім обрів-аварів найповніше збережений у назві хут. Абаровського, –– пор. с. Обертень (Охтирка). Синонімічна назва с. Хорол Добринівка –– як і сотні однотипних по цілій Слов’янщині –– найімовірніше походить не від прикметника добрий, ані від імені Добриня, але від етноніма обрів: <*Обринівка. Назва с. Хохи настільки ж незвична за звуковим складом серед сусідніх назв поселень, наскільки й близька до своєї імовірної попередниці *Холхи (монґ. халх, хелx ‘щит, заслон; захист, протекція’), –– пор. назву р. Холх у Брянській обл. за українським кордоном, як і сучасний етнонім халха-монґолів, –– подробиці. Неподалік є також с. Могильчин ‘мо(н)ґольський’ (Білопілля). В околицях чимало інших алтаїзмів, як-от Шепелівка (монґ. жуп-, шеп- ‘жупа, округ’), Буняківка (хан Боняк), Верх. і Ниж. Жужманівка (? монґ. жаш(к)- ‘ясак, влада, уряд’). 10. Догунські часи, як не дивно для декого, також представлені в топонімах на карті. Першим очевидним свідченням цього є назви від основи Ант-, які мають відповідати давнім антам –– племінним групам слов’ян, що свідомо стали гунськими побратимами по зброї. Класичним прикладом є назва с. Антики під Путивлем (від алтайс. antїk- ‘складати присягу’). Значно більше пізніших пристосувань –– с. Антонівка, Андріївка тощо. 11. Піти на такий крок –– укласти союз з войовничими азійськими кочовиками –– слов’ян спонукали збиткування їхніх попередніх володарів –– ґотів: цей період досить детально досліджений (див., наприклад, книгу: Х. Вольфрам. Готы. –– М., 2003). Ґоти змушували своїх холопів тяжко працювати на видобутку металів (міді й заліза) та на будівництві земляних укріплень, відомих в Україні як Змійові вали, –– див. детальніше: Тищенко К.М. Мовні дарунки давніх сусідів: від скіфів до аварів // Урок української. № 5-6, 2004. –– С. 1-32 (вкладка); Тищенко К. Про кельтську спадщину деревлян // Україна. Наука і культура. Вип. 32. –– К., 2004. –– С. 150-179. 12. Попередніми зверхниками слов’ян, як випливає з даних словника й топонімії, були кельти (норці, волохи, волхви). Вони також залишили помітний слід серед назв на карті. Досить сказати, що принаймні 215 річок України беруть початок біля сіл з кельтськими назвами Трибухів, Болехів, Носове, Гранів, Глухове тощо (у перекладі відповідні топооснови означають „Хутір, Зруйноване, Високе, Болотяне, Дощовий навіс”), –– подробиці див.: Тищенко К. Кельтські назви селищ на витоках річок України // Народна творчість та етнографія. № 5-6, 2003. продовження: № 3, 2004. Чималий слід залишили кельти і у топонімії Недригайлівщини. Про можливе походження назви р. Хорол висловлено кілька гіпотез –– від слов’янської (давнє сх. хрълъ ‘швидкий’, але звідки походить само це слово?) до іранської (від ір. hu- ‘добрий’). Проте з огляду на топографічні особливості річки, як і досить помітну монґольську присутність у цьому районі, не можна обминути й можливість алтайської етимології: у двох десятках евенкійських діалектів horol означає ‘крутитися, обертатися; обійти, об’їхати навколо; перевернути. Справді, таке значення добре відповідає характеру течії р. Хорол, яка у межах Сумської області кілька разів змінює напрям. Беручи до уваги, що вказаному евенкійському слову відповідають серед. монґ. horci- ‘крутитися, обертатися’, бурятс. эрьюл ‘те саме’ (orol), виходило б, що назви Хоролу і географічно близької Орелі можуть походити з одного алтайського джерела. Окрему проблему становить назва річки Сула. Цей гідронім традиційно вважають тюркським за походженням (suvla? ‘водопій, водойма’, татарс. тюменс. sulau ‘водопій, місце, багате на воду, тур. sulaq ‘те саме’). У зв’язку з поширеністю назви (її мають ще 4 річки) М.Фасмер припускав і можливе слов’янське походження назви, додаючи інші індоєвропейські паралелі: норв. soula ‘твань, бруд, болото’, лит. sula ‘сік дерева’ тощо. Проте, як і для Хоролу й Орелі, ми схиляємося до реалістичнішої монґольської етимології Сули від нанайс. сулa ‘залишити, зберегти’, суглэ ‘дарувати’, письмю монґ. salga-, монґ. салга- ‘відділяти`. За особливостями своєї мовно-звукової форми назви сіл Хоружівка, Хоружі, Хорошки стають в один ряд з найдавнішими монґолізмами гунського і аварського походження. Самe слово хоругов ‘корогва’, як і теліга ‘віз’, і відоме з топонімії *сула / сурга ‘дарунок з військової здобичі’ (пор. дієслово укр. сурганити), є першими монґольськими запозиченнями V-VI ст. у слов’янських мовах, зокрема хоругов походить від дав. монґ. horo??a ‘прапор’. Оскільки сучасний монґольський прототип слова не має початкового х- (oru?go, oru?ga ‘знак, прапор’), то це х- намагалися пояснити як доказ тюркського посередництва; проте К.Менґес переконливо показав питомий характер х- у давньомонґольській формі, –– детальніше див. Від того ж слова походить і польс. choragiew, chorazy, podchorazy з носовим [он], звідки цей монґолізм значно пізніше повторно проник до української у ХVI ст. як назва „підрозділу у польсько-литовській армії ХVI-ХVIІ ст. та в козацькому війську”. На відміну від форм з -н-, українські топоніми типу Хоружівка відповідають за формою чеським korouhev, koruhva і серболужицьким на крайньому заході слов’янщини (влуж. khorhoj <*khoruhow?, нлуж. chorgoj, chorugoj), що свідчить на користь формування цієї топонімної форми в гунсько-аварські, а не польські часи (тоді було б *Хорунжівка). Прояснити датування топонімів з основою Хоруж- може зіставний аналіз алтаїзмів у їхніх навколишніх тополандшафтах (рис. 1). Як видно з таблиці, в околицях майже всіх ойконімів від основи Хоруж- є назви з етнофорними основами гунів (он-, un-), хинів (гін-, хін-), киданів (кийдан-), обрів-аварів, моголів та їхніх владних установ –– солот- / золот- ‘дарунки з військової здобичі’, болян- ‘боян, аварський володар’, кохан- ‘каган’, джеп-/ шеп-т- ‘місце / місця харчування’ (пор. Шепетівка, Шпетівка, Шептичі, Шпетки, Шпитьки), жаж-к- ‘ясак, влада’. Крім того, наявність надійно засвідчених у Чехії кількох гнізд однокореневих топонімів від основи Chorouz- / Korouz- практично у тому самому за тематикою топонімічному оточенні може говорити лише про гунсько-аварський період появи цих назв (адже пізніші монґоли так далеко на захід не проникали). На відміну від гунів, авари перейшли до систематизованого владного й податкового освоєння підкорених земель. Назва села Алтайський складник тополандшафтів 1. Хоружівка См 986 (Недригайлів) с.Добринівка,р.іс.Бобрик(1650: Dobrik),Золота Криниця,Хохи, Могильчин, Шпотівка 12. Chorousky Cz 13 H6 (Praha) Chorusice,Chrzin,Chodouny, Mohelnice, Obritstvi 2. Хоружі Пл 1717 (Решетилівка) Онищенки 13. Horusice Cz 48 C3 (Strakonice) Unice, Ratibor, Vlastibor 3. Хоружівка Пл 1448 (Оржиця) Онишки, Золотуха, Хорошки Пл 1491 14. Choruzowce Pl 43 B1 (Гродно) Гінавічы, Польныя Багаты-ры, Lesne Bohatery 4. Хорошки Пл 1159 (Лубни) Вовнянка, Суржки, Хитці ? 15. Chorzow Pl 192 A1 (Przemysl) Ony, Obarzym, Dunkovicy, Хідновичі 5. Хорішки Пл 838 (Козельщина) Шепелівка, Верх. і Ниж. Жужманівка 16.Horscha=Horsov D 82А (Bautzen) Wunscha= Wunsov, Uhna= Wunjow, Radibor 6. Хорошів Хм 71 (Білогір’я) Баймаки, Жижниківці, Славута 17. Horusce Hr Qd 104 (Split) Unesic, Obrsje, h. Umovi, h. Kadanj 7. Хоросно Лв 1195 (Пустомити) Гуменець, Оброшине 18. Харашоўка Ву 64 Г2 (Клімівічы) Ходунь, Хотовиж 8. Хоросниця Лв 820 (Мостиська) Хідновичі, Золотковичі, Боляновичі 19. Хоружовка Бр 11Д (Унеча) Унеча, Буда Вовницкая, Добрик 9. Хоросна ІФ 444 (Коломия) Кийданці, Шепарівці 20. Хорошонки Сл 45 А2 (Дорогобуж) (Жашково, Буяново) 10. Хороцеве ІФ 51 (Верховина) Хорови Чв (<*Хорогви), ку-ток Солотвин у с. Голоши-на, Кохан, Химчин, Шпетки 21. Хоругвино 11 А4 (Москва) Онуфриево, Добрынка 11. Korouzne Cz 39 H5 (Zd’ar) Korouhev, Korouhvice, Uncin, Bobrova, Bobruvka, Dobra Voda, Zlatkov 22. Horoszki (2) 122 В1 (Biala Podlaska) Unuczki, Dobryn, Cicibor, Mogielnica, Абяроўшчына К.Менґес звертає увагу на те, що запозичене в гунсько-аварські часи слово хорюгъвь, яке означало в давнині ‘бойовий прапор’, у сучасних мовах утрималося у значенні ‘церковний прапор’: –– це „цікавий поворот у семантичному розвитку, який ще чекає на своє пояснення”. Cам дослідник його й пропонує дещо згодом, коли пише, що монґольське слово (ім’я не власне, а загальне, тобто апелятив) *horo??о означало такий важливий предмет, як прапор, у шаманській практиці: він розглядався як вмістище духів-покровителів, званих згодом sulde(s). В імперії Ляо прапорам і барабанам приносили жертви. Зупиняючись на причинах малої вживаності слова у письмових пам’ятках, К.Менґес зазначає: „Гідно подиву, що слово [orungu, *horo??о] так мало засвідчене тюркськими й давніми монґольськими текстами. Імовірно, причина цього –– в первісно вагомому, виключно шаманському сенсі цього позначення „священного прапора”, вмістища духів-захисників..., так само як у буддійській перекладній літературі, а надто в мусульманському середовищі слів цього роду по можливості уникали. Це становить цікаву паралель до різко неґативного ставлення у давній слов’янській перекладній писемності до термінології власного язичницького минулого” (!). Аналогією до згаданої К.Менґесом тенденції уникати сакральних термінів є виявлена система табуїзації язичницьких за змістом топонімів. Табуїстична зміна назв полягає у свідомій незначній деформації звучання в такий спосіб, щоб назва залишалася впізнаваною для втаємничених у давню світоглядну міфологію. „Перші зіткнення між аварами й слов’янами мали місце у 558-562 роках, коли анти після героїчного опору кочовим ордам зазнали остаточної поразки... Тоді слов’яни-анти мали жити між Дніпром і Дністром. Після тої події багато слов’янських племен надовго опинилися під аварським пануванням. Вони навіть були змушені брати участь у грабіжницьких походах на землі обох Римських імперій аж до самого кінця аварської держави, повністю знищеної двома ґрандіозними походами Карла Великого в 791 і 795-796 роках, а також у подальші роки”. До цих відомостей К.Менґеса слід зауважити, що у світлі сучасної науки ґрандіозність антиаварських походів Карла є перебільшеною: Аварський каганат, як виглядає, занепав сам, вичерпавши власні сили, що стає очевидним з відповідних розділів фундаментальної праці Д.Хеґерманна «Карл Великий». К.Менґесу належить блискуче доведення тези про раннє запозичення слова хорюгъвь до праслов’янської мови на підставі зіставлення характеру його вокалізму з діагностично важливим для хронології іншим запозиченням –– іменником король. Як відомо, ім’я Карла Великого „стало у слов’ян загальним словом для позначення монарха, короля, князя, кагана, хана в тому сенсі, який надають цим фіґурам на Заході; пор. Karl > *Korljь > цсл. краль, [укр., білор.], рос. король, чес. kral, пол. krol, сх. крaљ тощо... Це слово не могло бути запозичене раніше від правління Карла (768-814), і, можливо, до знищення аварської держави в останнє десятиліття VIII ст., але в ньому [вже] повністю виражені ознаки праслов’янської метатези плавних [-ar- / *-or- / -ra- / -ro- / -oro-]” [Менгес, 165]. Звідси К.Менґес робить важливий висновок, що „протомонґольське аварське *horo??о було запозичене слов’янами значно раніше від імені Карла Великого” [там само], адже там ґрупа -оrо- у всіх слов’янських мовах дала подібне, „нібито повноголосне” продовження без метатези (перестановки) плавної р, –– отже, саме явище метатези є з очевидністю пізнішим щодо цього запозичення. Цією важливою обставиною ми ще скористаємося далі. Порівняно зі східною за походженням назвою Хоружівка, яку на підставі фонетичних особливостей і наявності ранніх алтаїзмів у топонімічному оточенні можна датувати гунсько-аварським часом, до назви Недригайлова веде західний слід. Навіть на карті України де Боплана 1650 року назва Недригайлова надійно засвідчена як Drihalow: так названі чітко зображені на карті фортеця, городище (Н) і річка (R; див. рис. 3-4). Беручи до уваги розміщення давнього Дригалова на межі Переяславського й Чернігівського князівств (Попаш був чернігівським, В’яхань –– переяславською), а в козацькі часи –– на межі Речіпосполитої на Великого князівства московського, можна зрозуміти, що місто упродовж століть жило прикордонним життям. Це пояснює можливі причини безсумнівно пізньої народної переробки старої незрозумілої назви на нову із значенням „місто, що не здригається”. (Як зазначає К.Менґес, при засвоєнні запозиченого або давнішого незрозумілого слова у спільноті мовців „має місце якесь зіставлення з уже відомими конкретними предметами, що звичайно веде до народної етимології та пов’язаної з нею зміни форми запозиченого слова”) Сама ж прадавня основа Дриг-, упізнавана і в новій формі топоніма Недригайлів, вказує на етнонім дриги („Чий город ? Дригалів”) і далі –– дреговичі. Дриги –– це ім’я, яким ятвяги (кельто-балтійське плем’я) називали своїх сусідів, східних слов’ян. Тобто, це ятвязька назва певної племінної групи наших предків, тому вона й досі зберігається в місцевих назвах України –– на Лівобережжі: Недригайлів См, Дрижина Гребля Пл, Drzy Pole Пл [Боплан], б. Дрищівський Ліс Дц, р. Дреголіт, Дришлева, Дрижава Чг; на Правобережжі Дрижиполе+ Кв, на Поліссі (Дриглів), в Українських Карпатах (пот. Дрижини, Дрижина). Є такі назви і в Росії (балка Дрыжин Яр (Курська обл. РФ) і в Білорусі (Дрыгучі, Дрычін(2), Адрыжын). В Україні побутує також і прізвище Дриґа. Що до походження назви дреговичі, відомої лише в часи Київської Руси, дослідники охоче обмежуються "народною етимологією" (немовби від білор. дрыгва ‘болото’), хоча при тому, скажімо, М.Фасмер і вказує на неясність співвідношення кореневих голосних е і я у варіантах цієї назви]. З іншого боку, ще О.Попов звернув увагу на явно "квазі-патронімічне" оформлення етноніма суфіксом -ичі (що означало б буквально "сини болота" (?)), але не зробив звідси якихось дальших висновків. Пряме сусідство з дреговичами на заході ятвягів, якраз і дає підстави зблизити з назвою дреговичів також і ятвязьку назву східних слов’ян взагалі — дриги "руські". Як відомо, пам’яток празького типу, надійно пов’язуваних зі слов’янами, на північ від Прип’яті не знайдено. На цих землях балтів перші ґрупи слов’янського населення з’являються не раніше VIII ст. Хоча прип’ятське лівобережжя колонізували саме деревляни, їхній етнонім тут невідомий. Зате згодом місцеві племена згадуються під назвою дреговичів (бр. дрыгавічы). (Цей важливий факт пояснимий як наслідок синонімічності, семантичної близкості самих етнонімів, яку видно з їхньої етимології). Про близькість племен говорить і той факт, що в обох ґруп племен пам’ятки дуже схожі. Якраз у зв’язку із значенням "слуги венетів" для етноніма слов’яни і щойно розглянутою кельтською кон’єктурою етноніма деревляни не можна проминути імовірне кельтське першоджерело для назв дреговичі і дриги. Кімр. drwg , мн. dryg(i)au означає "погана, зіпсована, ледача людина", "поганого роду", "нечемна людина", — очевидно, на противагу боярам як кращим людям. Право на кельтську етимологію ятвязькій назві надає кельто-неврська атрибуція милоградської культури [та віднесення самих ятвягів за мовними ознаками до кельтського або кельтизованого населення, перехідного до балтійського, керованого князями-волхвами на зразок Скомонда. На користь такого пояснення говорить той факт, що відповідні топоніми поширені на всій посткельтській території (див. рис. 5): пор. нім. Driggen, Dretzen, Dresden (=верх.-луж. Drjezdzany) і пол. Dryga, Dryganek, Drygulec, Dryzyna. Що до невизначеності співвідношення кореневих е і я у варіантах назви дреговичів, слід вказати, що залучення явно близької назви слов’янського племені з візантійських джерел ????????????? з одного боку додає шансів зв’язкам з кельтською основою, а з іншого –– так і не дає змоги звести обидві назви до єдиної першоформи: це відображено у прийнятій реконструкції псл. *dregъvitji / *drъgъvitji. Не виключено, що першоджерелом назви могли бути й інші апелятиви: гал. drungus, droing“народ, плем’я”, ірл. drong “ґрупа”, асакс. dryht “народ”, ґотс. driugan “служити солдатом”, а також ґотс. triggws ‘вірний’. З розглядуваним етнонімом, так чи інакше поєднаним зі світом кмітливих кельтів, слід пов’язувати кілька технічних пристроїв чи засобів без з’ясованої етимології: укр. [дриґaла] ‘пристрій для підвішування колиски на полі’ (рис. 6); бр. [дрыгaлы] ‘припасовані до кінців задньої осі возу криві жердини для перевезення колод’; укр. [дригaти] ‘молоти на жорних’; [дрuги] ‘рідко, спеціально на насіння посіяні коноплі’ і особливо [дригoла] ‘снасть для лову сомів’, –– пор. пол. dryga ‘вид невода для осетрів’, drygawica, drygulica ‘рибальська сіть. В усіх наведених апелятивах впадає в око географія їх поширення: вони не виходять за межі діалектів української, білоруської та польської мов, предки носіїв яких у своїй історії мали тривалі й не раз драматичні контакти з ятвягами. ІІ. Топонімічні околиці Хоружівок Скориставшись з датування назв від топооснови Хоруж- IV-VI століттям, (отриманого як з фонетичної характеристики слова, так і з фактів реґулярного оточення таких сіл гунсько-аварськими етнофорними топонімами), спробуємо тепер дослідити детальніше прилеглі до них тополандшафти. Для уявлення про характер проаналізованих нами понад 30 тополандшафтних районів у статті наведено топограми (просторові схеми географічного розміщення топонімів) навколо сіл Хоружівка См, Хоружі Пл, Хорошів Хм і Хороцеве ІФ щоразу на площі розмірами близько 60 х 40 км. При зіставленні топограм стає помітно, що в них повторюється певний обмежений набір топооснов кількох семантичних груп. Для наочності до таблиць включені дані про аналогічні тополандшафтні райони № 3-5 навколо с. Хоружівка, Хорошки, Хорішки Пл (Оржиця) і № 8 навколо с. Хоросниця Лв (Мостиська). Як видно з топограм і таблиць, зіставлення тополандшафтів різних сел України з топоосновою Хоруж- та її ймовірними похідними Хорош-, Хороц- унаочнює несподівану, але явну схожість звукового й морфемного матеріалу навколишніх топонімів у важливій семантичній області, де виразно проглядають елементи язичницького міфологічного світогляду місцевого населення. Іншими словами, судячи з топонімічної картини, виглядає так, що гунсько-аварські кочовики у різних місцях Наддніпрянщини й Прикарпаття, де вони розміщували якісь свої опорні пункти з корогвами, заставали схожий стан язичницьких вірувань. Таким чином, уже при зіставленні топонімних масивів цих 6 районів вдається вичленувати у них 5 тематичних блоків повторюваних топооснов: 1. Хрещенський блок: виразне розміщення пізніших християнських осередків (їхні назви написані жирним шрифтом біля хрестика) поблизу селищ з узагальненим позначенням місць язичницьких культів, –– пор., з одного боку, с. Попівка, Черниче, Хрещате, Греки, а з іншого –– Гришки, Божкове, Божки, Біжівка. 2. Язичницький теофорний блок: пор. основи Лук- / Левк-,Тарас- / Грім-, Біл-, Тют-, Кукул-. 3. Блок ознак кельтського язичництва: пор. основи Граб-, Дуб-, Губ- / Ковал-, Ясн-, Кобл-, Кост- / Череп- / Голов-; етнофорні основи Волх-, Нор- та інші. 4. Блок включеності слов’ян: пор. слов’янські етнофорні назви (Дриг-), політофорні назви Мал- / Терн-, Дід-, також Страх-, Холод- / Азар-, Баб-, Чиж-, Весел-, ойкофорні Кал-, Мох-, Марш-, Карв-, Глух-, Син-, Мак-, Бор-. 5. Алтайський блок (його назви на топограмах виділені курсивом): діагностична основа Хоруж-, етнофорні назви типу Гуньки, Онишки, Обертин, Добряни, Хідновичі, Кийданці, Могильне та політофорні назви на зразок Зашковичі, Сурож, Ординці, Коханівка. Крім масово повторюваних топооснов, кожний район має свої особливі, рідше вживані топоніми, іноді –– унікальні, які виявилися також належними до кельтського фракталу, дослідженого за останні роки у численних публікаціях (подробиці далі). Сенс більшості перелічених назв досить прозорий, семантика назв досліджена внаслідок тривалих кельтських етимологічних студій. Їхнє накопичення і систематизація уможливили досягнення нової якості знань, які проливають світло на відтворювану в топонімії загальну картину суспільної дійсності Наддніпрянщини часів раннього Середньовіччя. Ідучи за наведеною схемою з 5 тематичних блоків, цю картину можна коротко характеризувати у такий спосіб. 1. Хрещенський блок. Пізніша присутність ченців або священників (попів) відзначена переважно біля місь з узагальненим позначенням язичницьких культів (Божкове, Божиків, Біж, Боговози, Бішкінь). При цьому послідовники тих культів згодом дістали зафіксовану в ойконімах християнську оцінку як грішники (Гришки, Гришівці, Гришкове), а місця перших хрещень місцевого населення упізнавані за назвами Хрещатик, Хрещате, Хрестителеве або вказівок на зразок Греки, Гречинці, Гречани, Воскресенці. Щонайменше 8 назв Хрещатик, Хрещате (рис. 13) свідчать про те, що вони дані в домонґольські часи, коли це слово пробутувало у нашому словнику як звичайний апелятив і з значенням ‘місце хрещення’. З дослідження ширшого матеріалу випливає, що в більшості своїй села з назвою Хрещатик, Хрещате, Хрестище розміщуються в одній сільраді з селом, у назві якого відображене протиставлення сусідів як нехрещених, –– Тубільці (!), Репужинці ‘перечинці’ (що дозволяє припустити цей же сенс у назвах Перекір См, Перекора Хм), Пигарівка (<*Пикарівка, від кімр. pecwr ‘грішник’; саме ця кельтська основа у незмінності збереглася у назві с. Пекурівка Чг 308), –– або як язичників: Тарасівка (<Тараніс), Марсівка, Білеве (<Біленус), Біжівка, Бішкінь, Лучки (<Левкетіус), Стрільців, чи принаймні вказує на приналежність давнього населення тих сіл до кельтського середовища (Гальчин, Косарівщина). У місцях колишнього вогнехвальства каплиці й церкви згодом одержували імена християнських святих, атрибути яких у народній свідомості все-таки асоціювалися з громом (св. Ілля), сонцеворотом (св. Варвара: „Варвари ночі увірвали”), вогнем (Архистратиг Михайло, зображуваний на іконах з вогняним мечем-різкою). Не заглиблюючись у деталі, досить сказати, що серед храмів Недригайлівського району, за даними І.К.Абаровського, якраз і були церкви во ім’я св. Варвари і св. Михайла. 2. Язичницький теофорний блок складається з назв, утворених від імен кельтських божеств блискавки, грому, сонця, а також ремесел і провідників на той світ –– відповідно, Левкетіуса, Тараніса, Біленуса, Тевтата, Деї Кукулаті, добре відомих з кельтологічних праць. Вельми показово, що божество грому в топонімії по цілій Україні масово представлене кельтським ім’ям Тараніс, а не словянським Перун чи балтійським Перкунас. В народній традиції до ХХ ст. побутувало поняття громових свят ––від8 липня до 6 серпня ст. ст. з головним святом Іллі (20 липня ст. ст.). Народну назву Громниця має християнське свято Стрітення (2 лютого = 15 лютого н. ст.): весна буде ранньою, „коли на Громницю півень нап’ється водиці”. У V томі Етнографічного Збірника НТШ, виданого за ред. д-ра І.Франка у Львові 1898 року, серед записів з Гуцульщини зберігся рідкісний зразок фольклорного тексту язичницького змісту: „Поклоняю си тобі і всі твої сили, громам і громове |
17 квітня 2019
|
Хоружівські церкви На зламі ХVІІІ та ХІХ ст. Хоружівка була досить заселеним пунктом. Майже в 900 дворах налічувалося понад 4,5 тисячі жителів. Займалися вони здебільшого землеробством, тваринництвом. Хоча були тут і ремісники, ткачі, шевці, ковалі. В 1797 році в селі було завершено будівництво дерев`яної Катеринівської церкви з дзвіницею. До приходу належало 2524 особи. Церкві мала 48,5 десятини землі, на двох з яких розміщалися церковні споруди. В 1899 році на зміну священику Петру Івановичу Богдановському, який віддав службі Божій майже 50 років свого життя, прийшов Олексій Федотович Греченко. Псаломниками в свій час служили Олександр Олексійович Величко, Олексій Стефанович Гонтаровський, з 1901 року - диякон Іван Федорович Богдановський. З 1855 по 1911 рік віддав церковній службі псаломник «и стихаръ с 1856 года» Іван Олексійович Рибка. Церковні справи на початку 20 століття вів староста селянин Микита Корнійович Ворона. Заштатним псаломником вважався Олександр Олександрович Величко. Через сім років хоружівці неподалік існуючої побудували нову церкву, яку освятили на Михайла 1804 року, а тому й назвали Божий храм Архангело-Михайлівським. Ця церква також була дерев`яною з такою ж і дзвіницею. Зведена на кошти генерал-аншефа Степана Степановича Стрекалова. Постільки хоружівські церкви були недалеко одна від одної, «на одномъ посте», то церковна сторожка у них була спільною. В ній розміщалися: бібліотека, школа грамоти і церковно-приходське попечительство. В будинку псаломника знаходилося земське училище. Окремо існувала жіноча школа грамоти. Церкві належало 50 десятин і 1846 квадратних сажень землі. Майже на двох десятинах знаходилися церковні будови. Священик Архангело-Михайлівського храму Аврамій Григорович Димаров, який обіймав цю посаду з 1877 року і до приходу до влади більшовиків, за рік отримував 140 карбованців платні. Псаломники Семен Григорович Димаров, Микола Федорович Браташевський та диякон Олексій Кирилович Вакулинський (в Хоружівці з 1888 року) отримували зарплату відповідно по 53 та 36 карбованців за рік. Про надходження церковного старости селянина Івана Васильовича Єщенка відомості не збереглися. До цього приходу у 1894 році належало 1160 осіб чоловічої та 1201 особа жіночої статі. В обох хоружівських церквах за цей рік було зареєстровано шлюб 48 молодих пар (майже 100 весіль!), народилося в селі 236 дітей. За цей час померло 185 селян. Здебільшого діти до одного року, люди похилого віку, є й літнього, молоді. До цього часу Хоружівка понад 100 років виконувала функції волосного села. Тож в центрі його знаходилася квартира урядника і будинок для волосної старшини. В селі його жителі користувалися послугами 5 магазинів (лавок) та шинку. Кожної неділі відбувалися базари. Торги на ярмарках проходили: 25 березня, 24 червня, 6 серпня та 24 листопада (за старим стилем). В користуванні селян на той час знаходилося близько 5 тисяч десятин землі. У записах статистичного бюро Полтавського губернського земства Роменського повіту (до нього тоді належала Хоружівка) зустрічаємо запис за 1878 рік «с.Хоружевка. По выписи уездного землемера, в общественном владении состоить: выгона 41 дес. 505 саж., под проездом (6 саж. ширины 12 дес. 916 саж., под провальями, горами и глинищами 7 дес. 594 саж., под водою и кладбищем 6 десятин 2189 саж. Выгонами пользуются все без различия, под баштан никогда не отдавались: по ним пасут только свиней и гусей и они служат для прогона скота. Прежде уходило много хозяев на переселение за Дон, с половины 80-х годов стали уходить в Томскую губернию и вследствии этого передают свои наделы другим лицам, с согласия и приговора общества, по 60-70 рую за дес. и с обязателством получившего надел выплачивать выкупные и другие платежи; прежде платили и по 100 руб., а теперь много народу уходит и покупать некому по бедности. Полевая земля всех 5 обществ в трех сменах, с обязательной ежегодною толокой. В каждой смене есть яры, совершенно ровных полей нет. Почва черноземная. Сенокосов и лесов нет. Полевая земля в общинном владении, переделов земли со времени выдачи уставной грамоты не было. Рабочий скот и овец пасут на толоке, а гулевой отдают на выпас в соседние экономии, с платою деньгами по 5 руб. за годовика или третьяка за все лето или на отработок: вывезти своего навоза 40 возов на владельческое поле; некоторые для этого покупают навоз на стороне, плате по 10 коп. за воз. Общественного дохода с шинка получают 170 руб. в год и с лавок 40 руб. в год. Деньги эти идут на уплату жалованья сельской администрации». На цей час в 901 будинку села проживало 5165 жителів. Але і враховуючи річний приріст села 45-55 осіб, на 1901 рік в Хоружівці населення зменшилося на 253 особи. Недорахувалися й 64 господарських двори. На це в значній мірі вплинуло переселення хоружівців до малоосвоєних земель Сибіру та Далекого Сходу. Люди йшли на пошуки кращої долі і життя. В Хоружівці «в 1886 году сооружен памятник, отлитый из цинка, в Бозе почившему Императору Александру ІІ, по ходотайству хоружевских сельских общин, в память освобождения их от крепосной зависимости». На жаль, пам`ятник царю Олександру ІІ, так само як і Архангело-Михайлівська та Катеринівська церкви у Хоружівці, були зруйновані з приходом у село Радянської влади. В акті відділу управління Роменського Окружного виконкому від 24 травня 1923 року у списках про ліквідацію печаток забраних із церков округу знаходимо «список печатей изьятых из учреждений и обществ в виду их ликвидации, уничтоженных комиссией.... медная печать Екатерининской церкви с.Хоружевки». Того ж дня також були знищені «Три медных печати Покровской церкви с.Томашовки, медная печать Николаевской церкви с.Красной Слободы, Александро-Невской церкви с. Березняки», Введенського храму с.Кулішівки, Миколаївської та Михайлівської церков с.Коровинці, Георгіївської церкви с.Сакуниха, «медная печать и каучуковый штамп Косьмы-Демьяновской церкви с.Беседовка, две медных печати Архангело-Михайловской церкви с. Гриневка». Всього згідно акту 24 травня 1923 року в Роменському округу було знищено 82 (вісімдесят дві!) різних мідних, залізних, каучукових церковних печатки. Лише в сусідньому містечку Смілому було конфісковано в Успенській, Покровській, Миколаївській та Преображенській церквах 6 печаток. На жаль, на цьому влада не обмежилась. З сільських святинь по-бандитськи вигрібалися цінні церковні речі. Але це був лише початок… Не може залишитися поза увагою в Хоружівці комплекс шкільних будівель, зведений ще на початку минулого століття на рівній ділянці у центрі села. Усі три корпуси тоді будувалися одночасно. Згідно задуму замовників Роменського повітового відділу народної освіти, Хоружівської волосної управи, архітектора, при фінансовій підтримці місцевих меценатів, одне навчальне і два житлових приміщення, поставлено посеред шкільного подвір`я в ряд, перпендикулярно до головної вулиці. Найближче до шляху стоїть навчальний корпус, звернений до неї причілком. Усі будівлі цегляні, одноповерхові, прямокутні в плані. Серед них значними розмірами й пластичною розробленістю фасадного декору вирізняється навчальний корпус. Житлові корпуси, в яких первісно містилися квартири вчителів, значно менші, зі скромнішим декором. Навчальний корпус збудовано за житловим проектом, що використовувався на початку ХХ століття: корпус прямокутний у плані, з ризалітами на чоловому й тильному фасадах. Капітальними стінами й перегородками він поділений на п`ять класів та учительську, які згруповані довкола видовженого холла, що слугує одночасно комунікаційним вузлом та рекреацією. Чоловий фасад симетричний, тривісний. Бічні вісі акцентовано двовіконними ризилітами. Вхід - на вісі чолового фасаду. Мистецький ефект тодішніх майстрів створює дворядний зубчастий карниз, що дає активну орнаментальну тінь при сонячному освітленні. Загалом будівля дуже масштабна, має вишукані пропорції та добре знайдену міру декоративності форми, що наближає її до витворів народного мистецтва. Комплекс будівель сільського училища в Хоружівці є рідкісним за збереженістю й високими мистецькими якостями зразком цивільної архітектури українського села початку ХХ століття. Над дослідженням цих будівель у 1990 році працював кандидат архітектурних наук, лауреат Державної премії України в галузі архітектури В.В.Вечорський. Їх включено до зводу пам`яток історії та культури України. Нині вони використовуються як навчальні корпуси Хоружівської середньої школи. У них у свій час навчалися учні, чиї імена пізніше стали знаними не лише в Україні, а й за її межами: письменник, заслужений діяч мистецтв України, заслужений працівник культури Білорусії, лауреат премій ім.П.Тичини, ім.П.Артеменка, ім. М.Коцюбинського, ім. М.Хвильового, ім. Олександра Олеся, кавалер багатьох орденів та медалей, Почесних грамот Президії Верховної Ради України, Білорусії, Чувашії Олекса Якович Ющенко, генерал-лейтенант бронетанкових військ, Герой Радянського Союзу Володимир Нестерович Кашуба, повний кавалер орденів Слави Василь Павлович Ситенко, Герой Радянського Союзу Василь Трохимович Цис, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат республіканської премії ім. М.Островського з фізики, член-кореспондент Академії педагогічних наук України Юрій Іванович Горобець та інші. У цій школі навчався і видатний український політик і державний діяч, Президент України Віктор Андрійович Ющенко, його брат народний депутат Петро Андрійович Ющенко. Їх батько Андрій Андрійович тривалий час був директором цієї школи. Мати Варвара Тимофіївна також працювала в цій школі вчителем математики. Понад десять років тому з ініціативи братів Ющенків у селі Хоружівка вирішили відновити Божі храми. Село заслуговує на це! Тож непроста ділянка роботи дісталася отцю Геннадію (в миру Геннадій Сергійович Коробейник), коли він прибув сюди на роботу. Під майбутню святиню тоді було закладено лише фундамент. На молитву, послухати Слово Боже від батюшки у 1994 році люди збиралися у колишній їдальні на території школи. Але будівництво ішло інтенсивно. До його освоєння залучався й отець Геннадій - постійні відрядження, доставка будівельних матеріалів, вирішення різних питань. Зведення храму велося за кошти родини Ющенків при допомозі агрофірми «Хоружівка», місцевої сільської ради та пожертвувань прихожан. - Буваючи в різних місцях України при вирішенні проблем на спорудженні храму, доводилося зустрічатись з різними людьми, - розповідає настоятель храму Андрія Первозванного отець Геннадій на сторінках районної періодики. - І всі вони, дізнавшись, що послуги потрібні для церкви, докладали усіх зусиль аби допомогти. А ще коли скажеш, що храм будується в рідному селі Ющенка, то взагалі підтримували, як рідних. Віктора Андрійовича люди дуже любили, хоч він і був в опалі тодішньої влади. Настав довгожданий, не лише для хоружівців, день. На відкриття храму Андрія Первозванного 20 вересня 2000 року сюди їхали з усього району і не тільки. Раніше 2 церкви в селі розділяли хоружівців на 2 приходи річкою. Новозбудована церква об`єднала всю громаду в єдине. З цією метою її верхній храм освячений на честь Андрія Первозванного, а нижній - на честь святої Катерини і Архистратига Михайла. Новозведеному храму колишній житель хутора Дарагановий Хоружівської сільської ради, ветеран праці, народний цілитель, знана і шанована в районі людина Василь Сергійович Литвиненко передав сорок власновиготовлених ікон. На вічну пам`ять. (Скрипченко І. В., Абаровський І. К Недригайлівщина: у дзеркалі історії. – Суми: "Собор", 2010.) |
15 квітня 2019
|
Геннадій ІВАНУЩЕНКО Український розвідник Іван Литвиненко (до 115-річчя з дня народження) З дитинства кожен із нас захоплювався книжковими історіями про відважних розвідників, їх сміливістю, розумом і відданістю справі. Окрема тема - кінематограф. Фільм про Штірліца став втіленням легенди про радянських розвідників часів Другої Світової війни, персоніфікацією зусиль кількох груп агентів у лабіринтах Третього рейху. А що ми знаємо про українських розвідників? Про тих, чиє жертовне служіння Батьківщині на рідних теренах чи на чужині до останнього часу було мало досліджене? Майже нічого, і тут є кілька причин. По-перше, в умовах бездержавності, коли на розвідувальні служби ворогів України працювала вся військово-політична машина країн-агресорів, робота української розвідки могла вестися тільки зусиллями винятково відданих і глибоко законспірованих людей. По-друге, родини героїв, їх друзі і, можливо, зв'язкові, залишаючись на окупованій території, постійно ризикували бути викритими і знищеними. Тож, якщо по закінченні Другої Світової війни на книгах про Зорге чи Кузнєцова виховували молодь, українська наука в діаспорі практично нічого писала про наших героїв. Справжній розвідник не залишає слідів... Одним з таких є Іван Данилович Литвиненко - людина, яка пройшла через горнило двох визвольних змагань українського народу, але подробиці життя якого відомі настільки, наскільки вони стосуються української справи. Про особисте - дуже мало... В метричній книзі Катерининської церкви с.Хоружівка за 1891 рік є запис, що 4 січня (за новим стилем це 17 січня) народився хлопчик Іван. Про батьків сказано: «...села Хоружівка селянин власник Данило Костянтинович Литвиненко і законна дружина його Анастасія Кузьмина дочка, обоє православного віросповідання». Що було далі? Далі, очевидно, навчання в місцевій школі, інших освітніх закладах. Під час першої Світової війни Іван Литвиненко – офіцер царської армії. З 1917 року - в Армії Української Народної Республіки. Отримав ранг полковника. Перша його посада в українській армії - командир куреня 1-го Київського вартового полку. Далі він відомий, як помічник командира, командир 1-го Запорозького пішого полку ім. гетьмана П. Дорошенка. Ця військова одиниця була сформована у Харкові в березні 1918 року у складі Запорозького корпусу. Організовувався корпус уже після першої українсько-російської війни і складався з уцілілих полків української армії, які спочатку з тяжкими боями відступали на захід, а потім, у складі Запорозької дивізії визволяли Україну від більшовицької навали. Колишній старшина Запорозького корпусу сотник Монкевич називає дорошенківців одним з найперших полків української армії. Дослідження, проведені істориком Романом Ковалем, висвітлюють подальшу долю українського військового діяча: командир 1-ї Запорозької дивізії, 6-го загону Запорозької дивізії (січень 1920). Наступна сторінка війни за державність, в якій активну участь брав Іван Данилович - Перший Зимовий похід Армії УНР по тилах більшовиків і денікінців, який став безпрецедентним в історії воєн за своїм характером і героїчністю. В поході, яким керував генерал-полковник Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко, взяло участь близько 10000 осіб. Армію перед походом було поділено на чотири збірні групи: 1. Запорізька збірна група або Запорізький корпус. Командиром Збірного запорозького кінного полку ім. Богдана Хмельницького був Іван Литвиненко. 2. Київська збірна група, що складалася з 5-ї та 12-ї Селянських дивізій, полку Морської піхоти, частин Залізної дивізії та Корпусу Січових Стрільців. 3. Волинська Збірна група. 4. 3-тя Стрілецька дивізія або група, до складу якої входили частини тієї ж 3-ї стрілецької дивізії, Спільна Юнацька школа . Більшість подій в той час відбулась на території сучасної Черкаської області. Після заняття Черкас далеко по Лівобережжю піднялися чутки, що «українське військо вже до Дніпра дійшло». Від Полтави, Чернігова, Харкова, Мелітополя, Луганська приходили посланці. Активізувався і повстанський рух українських селян. Тільки на території сучасної Сумщини та прилеглих районів Чернігівщини і Полтавщини за різними оцінками оперувало кілька сотень українських повстанських загонів. Однією із славетних сторінок Зимового походу стали події 16 квітня 1920 року у Вознесенську, де, завдавши поразки частинам 14-ї більшовицької армії, війська Дієвої армії УНР захопили 28 гармат, 32000 гарматних набоїв. Також було захоплено 48 кулеметів і 5000 рушниць та 2000000 набоїв до них, 4000 возів з одягом, взуттям та іншим майном, та ще й 10000000 рублів. За твердженням Р.Коваля, героєм бою за м. Вознесенськ (16.04.1920), був командир Збірного запорозького кінного полку ім. Богдана Хмельницького Іван Литвиненко. Пізніше один з найближчих співробітників полковника Литвиненка на Волині Тарас Боровець згадуватиме, що участь в Зимовому поході для здоров`я Івана Даниловича обернулася тяжкою недугою: гострим ревматизмом та пухлиною ніг. За оцінками воєнних істориків, перший Зимовий похід Армії УНР є найгероїчнішою сторінкою воєнного мистецтва періоду національно-визвольних змагань в Україні в 1917 - 1921 рр., під час якого українська армія вперше вдало застосувала партизанські методи боротьби з численними ворогами. Була здійснена головна найважливіша мета - збережена армія УНР. Зимовий похід дав зразки характерної партизанської війни. За весь рейд по тилах ворога пройдено 2500 км., проведено більше 50 успішних боїв. Подальша доля полковника Литвиненка пов`язана з командуванням 2-ю бригадою 1-ї Запорозької стрілецької дивізії Армії УНР, згодом він - голова військової делегації до Добровольчої армії генерала П. Врангеля. Історія промовчує про те, де і за яких обставин Іван Литвиненко став професійним військовим розвідником. Як зазначає доктор історичних наук В.Сідак, Іван Данилович Литвиненко-Морозенко був залучений до роботи керівником спецслужб УНР Микитою Чеботаревим ще у 1924 р. Тож подальша діяльність полковника-ветерана була тісно пов`язана з контррозвідкою Державного Центру УНР в екзилі. У червні 1927 р. Литвиненко-Морозенко був направлений Чеботаревим, який тоді ще очолював другу секцію військового міністерства, спочатку на посаду керівника розвідувального пункту у Могиляни (поблизу м. Острога), а з осені 1928 р. - у Рівне, де і закінчив свою розвідувальну діяльність у 1935 р. Потому, як стверджує В.Сідак, Литвиненко перебрався до Варшави і до січня 1936 р. перебував у розпорядженні іншого відомого контррозвідника генерала Всеволода Змієнка. Свідчень щодо його причетності до уенерівських спецслужб у пізніший період не віднайдено. Причетним до розвідувальної діяльності ДЦ УНР в екзилі був, крім уже згаданих осіб, український військовий і політичний діяч Тарас Бульба-Боровець, який писав про це так: "Полковник Іван Литвиненко мешкав тоді в Рівному. З наказу уряду УНР він керував українською розвідкою на польсько-радянському кордоні. Я одразу став його співпрацівником для виконання кур'єрних обов'язків. З наказу полковника Литвиненка наша молодь передавала на другу сторону директиви уряду УНР та літературу, а звідти отримувала різні матеріали, сов'єтську пресу та книжки. Ця наша робота була особливо пожвавлена під час великого голоду на Україні 1932-1933 років. Ми приносили з-за кордону цілу масу зразків "хліба", печеного з дерев'яної кори, листя, просяної лупи, буряків та інших складників... Ці експонати голоду в СРСР уряд УНР із меморандумами надсилав до Ліги Націй та поширював на весь світ, хоч той світ був на все глухий... Ми включились до антибільшовицької кампанії усією душею і проводили боротьбу всіма можливими засобами...". З вуст Т. Боровця відома і чи не єдина коротка характеристика І.Литвиненка: „Полковник Іван Данилович Литвиненко був одним з найактивніших членів нашої організації з-посеред старшої генерації. Військовою мовою — він був наче начальник штабу. Я заприязнився з ним ще в 30-х роках. Це палкий патріот трудової України, відважний вояк, далекозорий політик, найщиріший товариш і батько вояка. Зразу після капітуляції Польщі, восени 1939-го року, ми зустрілися з ним у Варшаві." Отже, організовуючи на Волині і Поліссі на початку II Світової війни „Поліську Січ", отаман Бульба - Боровець спирався передусім на військовий і розвідувальний досвід полковника Литвиненка. Про це він неодноразово згадує у своїх спогадах. З інших джерел відомо, що з 1941 року, очевидно з метою конспірації, Литвиненко працює директором млина в с.Межиріч Острізького району на Рівненщині. Згодом, у вересні 1943 року Іван Литвиненко ще з двома колишніми полковниками армії УНР переходить до Української Повстанської Армії. Його організаторський хист і бойовий досвід стають у великій пригоді молодій українській формації, яка повела боротьбу проти гітлерівської Німеччини і сталінського СРСР. Він стояв практично біля витоків розвідки УПА, як начальник відділу розвідки Краєвого Військового Штабу УПА — Північ. Згодом розпочинає викладацьку діяльність - стає інструктором старшинської школи УПА „Дружинники". Через прогресуючу недугу звільняється з військової служби і деякий час, очевидно, перебуває в підпіллі. Пізніше був виявлений і заарештований органами НКВД. У 1946 р. проходив по слідству у справі члена першого проводу ОУН П. Кожевнікова. Подальша його доля невідома. В нелегкій, завжди оповитій серпанком таємничості роботі розвідника І.Литвиненко користувався псевдонімами: „Морозенко", „Солончак". В УПА мав псевдонім „Євшан". Минають роки, десятиліття все далі і далі віддаляючи нас від тих часів, коли кар`єра військового розвідника починалася для молодої людини не з питання про розмір зарплати, а з внутрішньої потреби служити Україні, справі визволення її народу. |
13 квітня 2019
|
Олекса ЮЩЕНКО, заслужений діяч мистецтв України, відомий український поет, уродженець с. Хоружівка. Певне в кожного, хто в силу якихось обставин, життєвих ситуацій, мусив попрощатись зі своїм місцем народження, зі своєю хатою, рідними, відчував десь нестачу саме тієї хати, навіть під солом`яною стріхою, з бузком за маленьким віконцем, з півонією, м`ятою, канупером близько біля хати. А ще з криницею на подвір`ї. На моєму подвір`ї не було ні колодязя, ні криниці, але все ж була криниця в полі, в ярку, в місцині, про яку говорили «то невдобна земля», тобто – непридатна для хліборобства. Одначе, саме такий ярок сподобався моєму батькові, ніхто з нашого кутка не зазіхав на ці «сотки». І саме там викосив батько бур`яни, викопав криничку, посадив вербу над нею. До речі, брав і мене з собою, ніби привчав любити землю. Будяччя викосив, але лишив мальви. І такий гарний куточок природи приваблював потім подорожніх та й жителів кутка. Куток наш звався «Шкодівка» - хтось колись займався шкодою! Батько пояснював: «Певне ж, були такі шкідники, а нам треба своїм життям довести, що той, хто шкодить комусь, то шкодить і собі, - врешті люди дізнаються про таких і назавжди знеславлять». Чомусь одну родину на кутку називали «шкоденками» - мабуть, десь в минулому, предки виправдовували таке назвисько… А в нашій криничці, затіненій вербою, вода була чиста, прозора, як роса вранішня на стеблах рослин. Певне, вже тоді, в дитинстві, таки з`явилась любов до природи, до землі, до рідних лісів – «Дубини», «Шамрая», до озер – найкраще з них було під Шамраєм, звалося «Соломашиним» (назва лишилась таємницею), ставків у селі було більше семи, найближчий до нас «Круподерен» - назва зрозуміла – був водяний млин. Я брав посильну участь в сільській праці – трохи і за плугом погоничем, а перша участь – пастухом кілька літ. Пастівник біля долини, а після жнив – навіть на стернях, де проростали трави, всіляке зілля, також біля лісу. Закінчив семирічку і за прикладом старшого брата Михайла та за порадою батька вчився в сільськогосподарському технікумі, в Ромні. Агрономічну практику потім, після чотирирічного навчання, відбував у селі Количівці близько від Чернігова. Весною вода повені сягала села, - до Десни, пробуджена, випробовувала свою силу. Краса рідної посульщини і деснянські береги – все викликало в мене здивування і пробивалось у віршовані рядки… Рік працював агрономом в селах свого Недригайлівського району – в Кулішівці, де й жив у хаті Коваленків, в Бродку, Зеленому та в «Перевазі», що відносився до Недригайлова – така моя дільниця. В Кулишівській стайні після поїздок полями відпочивав мій кінь. Певне, оте започатковане віршування – навіть одного вірша було надруковано в районці, здається, він був присвячений Іспанії, Мадриду, написаний про тогочасні події. Вірша того не пам`ятаю. А першого вірша надрукувала роменська газета, коли я був студентом, 1935 року. Звався вірш «Весняні пісні», в ньому – про землю, про сівбу… тобто – з агрономічним ухилом. Отож, відчув велику спрагу вивчення мови та літератури. Не вдалося поступити до Харківського педагогічного, то, поагрономувавши, поступив до Ніжинського учительського інституту, дворічного, де мені допоміг професор, він же й поет, Микола Пилипович Сайко опанувати теорію віршування. А практику викладача мови та літератури відбув в одній з ніжинських шкіл. Особливо хвалили мене за уроки, присвячені Архипові Тесленку. Навіть кілька вчителів зі стажем були вражені моїми успішними уроками. Казали, що я так зворушив читанням оповідання «Щоб з мене було», що дехто навіть сплакнув. Єй-же,єй, це похвальба немарна, таке було! Все ж вчителювати не довелось: мої вірші, друковані в Ніжинській газеті, як початківські спроби, стали відомими керівництву комсомолом України, і після закінчення інституту запропоновано роботу в чернігівській обласній молодіжній газеті «Молодий комунар» завідуючим відділом літератури та мистецтва. Я погодився. І де потім не жив, чи в Ніжині в час навчання, та вже й в Чернігові, завжди в час канікул чи відпустки, я повертався додому, до своєї хати, вже не під соломою, до нашої кринички, до нашого найбільшого і найдрімучішого Шамрая. Тобто – повертався до «малої батьківщини». «Малої»? Дивно звучить! Вона ж бо чи не найбільша, бо нагородила життям, обдарувала любов`ю до рідної землі, до всього, що побачив уперше, що доторкнулось до твоєї душі вічною симфонією краси і сили природи, своїм вирієм… Це й хотілось висловити поетичним словом. Про вирій знав я із дитячих літ: Птахи летять у теплий дальній світ, Дитячий смуток серце довго краяв – Не близько пташці до отого краю… І я свою веснянку-долю вимрію, Яка вона – з дитинства ще не знав. Земля своя здається вище вирію, До неї завжди серцем долинав. Мій вирій теплий і в зимову стужу, Його плекаю в рідному краю. В чужій сторонці око ледь примружу, - Всю землю бачу, матінку мою. Я нерозлучний з рідною землею, Моя любов найвища і земна, І я іздалеку лечу до неї, А в сні до мене приліта вона. В сердечнім співі та розмові щирій Як непомітно відпливає час… Там, де Хоружівка – мій теплий вирій, Де я на щедрих луках сонце пас. Свій край – то джерело натхнення (хтось може сказати: «це надто пишномовно». Я ж завжди відчував його, коли повертався додому. Навіть вже в дорозі пригадував дні, коли навідувався хоч на короткий час. Пригадував своїх вчителів – Василя Трохимовича Циса, що за участь в боях проти фашизму отримав звання Героя Радянського Союзу, першу вчительку Маргариту Володимирівну Димарову, Анатолія Костянтиновича Трипільського. Василь Трохимович любив мистецтво, особливо театральне, був уважний до учнів, сам добре декламував вірші, передавав своє вміння дітям. Я пам`ятаю його, як і виконавця ролей в п`єсах. До речі, в селі здавна був гарний драматичний гурток, організований тогочасною «Просвітою». В тому гуртку брав участь і мій батько, пам`ятаю його в ролі в «Назарі Стодолі». Ми, колишні учні, коли приїздили «додому» в час канікул, - той з Харкова, хто з Ніжина, я з Чернігова, за прикладом наших селянських артистів минулих літ, теж ставили п`єси. Я навіть був «режисером» вистави «Безталанна». Ставили навіть «Наталку-Полтавку», і не тільки в своєму селі, а й в сусідньому – Беседівці (туди нас запросили, коли почули гарні відгуки про ту чи іншу виставу). Пригадувався і завідуючий школою Данило Софронович Науменко – він дружив з моїм батьком, а я з його сином Василем. Завідуючий школою доброю своєю роботою був відзначений і як кращий педагог обласним керівництвом освіти. Заслужили шани і математики – Павло Іванович Ворона, Людмила Юр`ївна Лепська. Не можу не згадати і брата Михайла, що теж пізніше був директором школи, зі старшими учнями посадив чимало плодових дерев – біля школи, отже, могли потім учні ласувати своїми плодами. Брата потім запросили на роботу завідуючого районним відділом освіти, а після добрих результатів його служби запрошено на посаду інспектора Міністерства освіти України, де він і працював до кінця свого життя. Мій дім не лише рідне село, а й рідний Ромен, де я прожив не один рік, навчаючись в технікумі. Ромен відбився також в моїй творчості. Це й пісня «Ромен-цвіт», написана з Платоном Майбородою після гостювання в Широкому Ярі у вчителя – поета Йосипа Дудки, це й поема «Шевченко на ярмарку в Ромні», і поема про Деревську Олександру Аврамівну, що всиновила шістдесят сім дітей-сиріт, матір-Героїню, яку я назвав «Роменська мадонна». Чимало віршів та нарисів про людей, славетних цього краю: це Іван Петрович Кавалерідзе, Степан Йосипович Шкурат, вчителі Андрій Кузьмич Лезя, художник Іван Желаєв, бандурист Євген Адамцевич, народні художники, що працюють і в наші дні – Іван Кирилович Цюпка, Надія-Полуян Внукова, до них додам ще відоме ім`я – їх колегу з Недригайлова Нестора Кызенка… «Мій дім» це й сусідній район – Білопільський, звідки родом славний лірик Олександр Олесь – йому я присвятив понад тридцять віршів – це своєрідна біографія поетична, ще ж і землякові Миколі Хвильовому віддав шану книжкою «Зоря Миколи Хвильового»… Додому іду ніби на пораду і на свято. Був на відкритті пам`ятника Тарасу Шевченку в Недригайлові з Антоненком-Давидовичем та з правнуком Шевченка Дмитром Красицьким 1962 року, а в Ромні на відкритті оновленого пам`ятника 1982 року. Тримаю, як мовиться, зв`язок зі своїм краєм-домом. Не забуваю свою рідну школу, дарую книги, був присутнім на святкуванні поважної дати – 90-річчя її. Все це викликає добрий творчий настрій, що і зветься натхненням. І як не написати нового вірша, коли почуєш весняну симфонію Шамрая, солов`їне чарівне соло! Ніби ніде так не виспівують чарівники птаства, як вдома! Ну, що ти скажеш! Не хотів Писати знов про солов`їв, Але промовчать не зумів! Ой, невсипущі солов`ї! Всі переповнили гаї: «Дубини» рідні, «Шамраї»… І що вони там виробляли – Життю раділи, світ вітали, Піснями в серце залітали! Життя дарує скільки втіх… Запам`ятав і плач, і сміх, Шамраю, солов`їв твоїх… А скільки пережив я мук, Вслухаючись у кожен звук, Той кожен звук – чарівний лук – Із нього в серце йшла стріла… Напевне, пронизать могла Й таке, що в нім безодня зла! Співайте ж, рідні солов`ї, В Дубині, в любім Шамраї, Малі натхненники мої! Натхненники мої малі, Всі ваші радощі й жалі Впізнав у рідному селі… Повертаюсь додому на зустрічі з тими, що лишились на землі, ще працюють, повертаюсь на зустрічі і ніби на звіт, і на пораду до земляків. Сумський автобус зупиняється в Недригайлові, в райцентрі. Звідти вже якимось іншим транспортом користуюсь, або випадковою автомашиною, або підводою продовжую свою мандрівку. В самому ж Недригайлові завжди відвідую давнього товариша, педагога, краєзнавця Миколу Юхимовича Демченка. Він один з тих, хто дбає за культуру, організовує зустрічі вихідців свого району із земляками. Ось він запрошує побувати в Томашiвці – там гарний вчительський колектив, працює своя художня самодіяльність, особливо визначився своїм хором, користується успіхом в слухачів не лише в своєму селі, добре ведеться вивчення рідної мови та літератури. А в Хоружівці перша зустріч з Андрієм Ющенком, з ним були і в пастухах, і вчилися в одній школі (їх тоді було аж три – одна основна, побудована губернським земством, а дві невеличкі, на кутку тому ж Шпаківці в звичайній хаті, а третя – в центрі біля сільради) – тоді учнів було понад тисячу, то в одній школі не могли вміститись). Про Андрія Ющенка я розповів у своїй книзі прози, про його трагічні сторінки життя, був навіть з номерком в страшному Освенцімі – вибитий той номер 11367 на грудях… Все ж витерпів фашистську каторгу і до кінця свого життя вчителював разом з дружиною Варварою Тимофіївною в рідній школі… Вже ніколи не зустрінуся ні з ним, ні з Євгеном Поляком, Калініченком Юрієм, Василем Науменком, Фаїною та Інною Павловськими, Дудченком Олексієм, генералом Василем Цисом – Героєм - переможцем фашизму… Ось вони лишились на цих фотографіях та в моїй пам`яті… Часто зустрічаюсь із вихідцем сусіднього села Тернів, народним артистом Анатолієм Мокренком. Він, до речі, і в моєму селі, і на інших вечорах, чудово виконую пісню «Ромен-цвіт», написану на мої слова Платоном Майбородою після того, як ми з композитором побували в Ромні, гостювали у славетного артиста Степана Йосиповича Шкурата. Завжди, повертаючись додому, відвідував школу, спілкувався з вчителями, згадували багатьох сучасників. Віршем про вчителя-воїна Василя Трохимовича Циса і закінчую цю словесну мандрівку, ніби повертаючись додому… Минають дні, жаркі й студені, - Не кожен в пам`яті лишивсь… Та не забув, коли на сцені, В моїй Хоружівці колись Зіграли славно Ви героя В сліпій «Родині щіткарів», А вже й війна… Вас після бою Поміж героїв я зустрів. Було в газеті Ваше фото, (Воно в кімнаті на стіні), Які уроки і турботи Були у грозовиті дні… Земляче мій і старший брате, Ми з Вами бачились давно… Вам незвичайну роль зіграти Було самим життя дано. Війни тягар взяли на плечі, Сміливо рушили Ви з ним. Вас не скувала холоднеча, Не стало серце крижаним. Щоб знову малиново дзвоник У школі рідній задзвонив, Щоб вільний край – сонцепоклонник – Збирав гаряче злото нив. Як серце Ваше не прославить, Що скільки натворило див – Його вогонь метал розплавить І кригу також розтопив. Ви йшли за Правди чисте злото, Таке, як плід в ряснім саду, І я дивлюсь на Ваше фото І з Вами бесіду веду… |
12 квітня 2019
|
| Закрити |
