Форум Лебединого

style='color: rgb(51, 51, 51); text-decoration: none; display: inline-block; padding: 4px 14px; margin-bottom: 0px; font-size: 14px; line-height: 20px; text-align: center; vertical-align: middle; cursor: pointer; text-shadow: rgba(255, 255, 255, 0.74902) 0px 1px 1px; background-color: rgb(245, 245, 245); background-image: linear-gradient(rgb(255, 255, 255), rgb(230, 230, 230)); border-width: 1px; border-style: solid; border-color: rgba(0, 0, 0, 0.14902) rgba(0, 0, 0, 0.14902) rgba(0, 0, 0, 0.247059); border-top-left-radius: 4px; border-top-right-radius: 4px; border-bottom-right-radius: 4px; border-bottom-left-radius: 4px; -webkit-box-shadow: rgba(255, 255, 255, 0.2) 0px 1px 0px inset, rgba(0, 0, 0, 0.0470588) 0px 1px 2px; box-shadow: rgba(255, 255, 255, 0.2) 0px 1px 0px inset, rgba(0, 0, 0, 0.0470588) 0px 1px 2px; position: relative; margin-left: 0px; background-repeat: repeat no-repeat;'>

Микола Григорович Цяпкало, зайшовши до редакції та представившись, що він з Лебедина, пояснив, що приводом для його візиту стала публікація в газеті, у жовтні минулого року, спогадів І.Г. Рудаса «Жовтий бур’ян». Там є епізод про те, що жінка Наталка, дружина Двірника Лукаша, зарубала свого чоловіка, зварила і їла з дочкою.

Лебединський краєзнавець Іван Олексійович Єлінецький і Микола Григорович Цяпкало біля могилок. http://shpolavisti.c... height='346' width='350' style='max-width: 100%; height: auto; vertical-align: middle; border: 0px; margin: 5px; float: left;'>«Двірник Лукаш Карпович – це рідний брат мого діда Артема, - схвильовано почав Микола Григорович. – Трагедія стосується моєї родини, про цю біду мені розповідала моя мама, Ганна Артемівна».

Вперше за роки існування газети до редакції прийшла людина і розповіла про страшні подробиці голодомору, які стосувалися саме її родини. Відчувалося, що йому про це важко розповідати, але він вирішив почуту від своєї матері історію в дитинстві розповісти.

Двоюрідний дід Миколи Цяпкала, Лукаш, працював на цукровому заводі у Капітанівці. Вдома їсти не було, тож заробляв у сусідньому селі. У бабусі й дідуся Миколи Григоровича була корівка, яка й рятувала від голодної смерті. А дід Лукаш щодня заробляв шматок хліба і ніс додому, де на нього чекали дружина і троє дочок. Дорогою додому встигав ще й племінників окрайчиком пригостити. Ганна Артемівна згадувала, що хоч окрайчик відломить, але мимо не пройде. Саме племінники забили на сполох, коли одного дня не побачили дядька Лукаша у себе на порозі. Родичі кинулися до сільської ради, а потім – до будинку Двірників. Двері виявилися зачиненими зсередини, довелося вибити. У ніс вдарив смачний запах вареного м’яса. Витягли казан, а там – рука людська. Почали допитувати Наталку і вона розповіла страшну правду.

Ввечері чоловік повернувся з роботи, ліг відпочивати. «А я взяла сокиру і кілька разів вдарила його по голові. Він упав з ліжка». Тоді жінка розчленувала тіло і почала варити їсти голодним дітям.

Кара за злочин була страшною – Наталку Двірник прив’язали до воза, водили селом і змушували кричати: «Я вбила і з’їла чоловіка». Жінка потім зникла.

Не менш драматичним було і продовження цієї історії. Старшу доньку забрала до себе тітка, а молодших заперли в хаті. Через певний час відкрили і знайшли обох вже захололими, у останні години життя дівчатка від голоду згризли собі рученята…

Ті страшні події голодомору 1932-33 років у родині Цяпкалів згадують до цих пір. Нагадуванням є дві могилки в кінці городу, в яких поховані рідні люди: прабабуся Миколи Григоровича та рідні брат і сестра його матері.

«Не лише у нас в городі є могили, - ведучи стежиною, розповідає Микола Григорович й показує, - он, у сусідів теж дві могилки. Щоправда, ніхто там давно не живе, то й позаростали вони вже».

Щороку Микола Григорович і його родина кладуть на могилки цукерки, запалюють свічечки за невинно убієнними. Як запалюють їх і по всій Україні. А страшну правду про голодні роки Микола Григорович переповідає вже вкотре своїм дітям. Він переконаний, та правда допоможе молодим поколінням не допустити повторення трагедії на нашій землі.

Микола Сова Тема: ЛЕБЕДИН-33

ГОЛОДОМОР-33

Краєзнавець з с. Лебедин Іван Єлінецький зробив невелике дослідження:
'Три лебединські цифри. До 80-річчя Голодомору 1932-1933рр. в Україні'
Чому три цифри?
Він приводить дані про померлих в с.Лебедин в різні роки.
1. 1918-1921рр. - 128
2.1921-1941рр. - 1700
3.1941-1945рр. -500
Звичайно, тут є і неточності. Особливо, що стосується другої цифри.
Це добре видно із спогадів Іваненко Н.П., яка назвалв страшну цифру:
80 душ померлих за один день квітня 1933 року
В 1996 році вийшла книга, присвячена 150-й річниці
Лебединського насіннєвого заводу. Писали її місцеві люди.
І там я прочитав, що за 500 днів Голодомору в Лебедині вмерло
1700-1800 душ. А за 4 роки війни, включаючи 2,5 роки
німецької окупації, загинуло 500 чоловік.
І це не Геноцид?
В своєму дослідженні автор пише, що і в царській Росії були
голодні роки, особливо в 1891-1892рр.
Але держава допомага голодуючим. Допомагала і громадкість:
створювали комітети допомоги, церква збмрала пожертви для
голодуючим.
А що робила 'наша' влада в 1932-1933рр.?
Заносила цілі села в чорний список!
'МИ свідомо пішли на голод, бо нам потрібний був хліб'
К.Ворошилов, 1934р., З промови на 17-у з'їзді ВКП(б).

http://content.foto.... width='432' height='600' border='0' alt='' style='border: 0px;'>
Це фото списку померлих, який склав Рудас І.Г. На його вулиці з
121 душі вимерли 63 особи.

http://content.foto.... width='355' height='600' border='0' alt='' style='border: 0px;'>
Це писав Крисько Андріян-дядько мого тестя, Криська Івана,
Григоровича. Так вмирали двоюрідні брати батька моєі дружини.
Вижила дочка- Марія Андріянівна. Ми ще ходили до неї в гості. Спіте, діти, спіте, любі, спіть, не просинайтесь!
Вже не буде мучить згуба, забере вас пташка райська.
Спіте міцно, спіте, діти, янгол божий на порозі,
Вже не буде їсти xтітись і не будуть пуxнуть нозі!

Натопила маковинням, затулила лядку й комин
І в тумані темно-синім заспівала колискову:

Спи, синочку, горепаску, засинай навіки, доню,
То моя остання ласка з материнської долоні.
Ще пограймось навперейми у піжмурки із бідою,
Заxоваємось од неї у сиру земельку, лельки!

Микола Сова Тема: ЛЕБЕДИН-33
ЛЕБЕДИН-33
ст.3

Охоронник побачив цього хлопчика, схопив його за ноги і вдарив об стежку. Дитина і не пікнула. Хлопчику буж» 11 років, звали Ваня, син Волика А. Н.

...Перед жнивами люди ходили по чужих городах, виривали цибулю, рвали картоплю, під якою нічого не 63 ло, і тут були жертви, бо майже кожен стеріг свій город. Багато людей ходили на Павлівський та Шиолянський радгоспи і вибирали з землі буряки -висадки і несли додому. Зразу це вдавалося, поки в радгоспах не додивилися до цієї ш дади. Тоді на конях роз'їжджала міліція і звідти багато хто не повертався: стріляли і били прикладами.

Дощі, що йшли кожен день, перестали. Коні, які лишилися, оклигали, бо трави було досить на берегах, але люди пухли і мерли на ходу. Впаде в цей жовтий бур'ян і підберуть тоді, коли почне розкладатися. Збирать урожай було вже нікому. Тих, що частково робили у Росії на лісозаготівлі та на інших роботах, ловили і відправляли додому на жнива.

Спершу вибрали длянку спілої пшениці, нажали кінними жатками, вивезли молотарку, намолотили і давай пекги хліб і варить на полі по бригадах їсти. Але робота зразу майже не рухалась, люди, хоч і ті, що приїхали із Росії, були кволі і виснажені, а ці ще й пухлі. На поле вивозили на підводах на полі ночували, мало-помалу особливо вночі, ранками та вечорами почали в'язать, а хто міг, косив косою, Гекгар скоси, зв'яжи, склади у копи, то тоді одержиш 150 грамів пшениці. Яку б культуру ти не збирав: чи ячмінь, чи овес - розраховувалися пшеницею. Люди ожили. Всі: і старі, і діти, і більші, і малі - були в полі, визбирували до колоска, загрібали.

Хліб був зібраний до останньої зернини. На трудодень дали по 1,5 кг хліба. Тим, що збирали індивідуально, трудоднів не писали, а писалась робота друга, крім жнив, і на ті трудодні одержували нарівні з колгоспниками.

Після цієї трагедії - голодомору — система керівництва не змінилася. Скільки померло людей ні сільрада, ні колгосп не переписали, неначе так і треба. Податки ті ж самі, позика та ж сама, та ж сама здача молока, м'яса, картоплі, яєць. Навіть учням, як не здаси десяток-два яєць, оцінка - одиниця. Грошей не давали ні копійки, садки повирубували на паливо, а кущі, які відростали від тих пеньків, відразу оподатковували.

Інколи трагічні випадки набували ірогескніїх форм. Був у нас такий активіст Н. О. Канава. В 1929 році він з усіх сил агітував, щоб вступали в колгосп, бо там буде добре жить. Для більшої переконливості переходив на ламану російську мову. Говорі-гв приблизно так: «В колхозе не нада будет печь хлеб и иметь своє хозяйство. Все будет общее и всем будуть раздавать по потребности. Будет ехать подвода с хлебом и будут раздавать каждому по буханке. Вьі еще отказьіваться будете. Потом будет ехать еще подвода и будут раздавать молоко. И так все остальное». Але прийшов 1933 рік, який не пожалів і цього недолугого агітатора. Помер він і лежить на лаві. Посходиішсь деякі сусіди, щоб поховать його. В їх числі був і П. В. Довгаль, такий собі дядько з хитринкою. Постояв він трохи біля небіжчика та й говорить: «Ну, Назаре, вставай, вже молоко привезли». Можливо, читач при цьому посміхнеться, але тоді не засміявся ніхто».

До сказаною 1.1. Рудасом можна додати ще багато жахливих сцен. Про те що це був злочин, вже ні в кого немає сумніву. Масштаби злочину дозволяють його поставити на рівні винищення євреїв німецьким фашизмом. Загинуло від 7 де 9 мільйонів українців на території України і Кубані. Ці цифри ще уточнюються дослідниками. Багато людей втратило наше село. Звичайно, далеко не всі жертви голод;»' зареєстровані, багато г сховано по дворах, а деякі зникли зовсім, або поховані невідомо де. Тому число жертв може бути прийняте з певними припущеннями. І. Г. Рудас називає цифру 6-8 тисяч. В спогадах він приводить список жителів однієї вулиці, де він знав усіх особисто. Із 121 житегя цієї вулиці померло 63. Але по одній вулиці не можна визначній результат для всього села. Якби вимерло 6-8 тисяч чоловік, то в колгоспі практично не було б кому працювати. Називалися й інші цифри. Мабуть, найбільш точною є цифра, яку називав мій покійний батько, бо його часто, як грамотного залучали до роботи в сільраді при всіляких переписах, звітах і т. п. Він говорив, що в звіті була цифра 3200 чол. померлих з голоду. Це близько до істини, бо цифри, меншої 2500 чол., я не чув. Для порівняння: під час ві йни 1941-1945 років ми втратили близьке» 500 чоловік.

Тепер ми вже знаємо, що вину за цей злочин повинні нести тодішнє керівництво СРСР (ВКП(б) і уряд) та України (КП(б)У та уряд) і сучасні партії, які вважають себе їх правонаступниками. Про те, що голод був запланованим, є численні свідчення. Ось одне з них. На XVII з'їзді ВКП(б) Ворошилов заявив: «Ми свідомо пішли на голод, тому що нам потрібен був хліб».

І винні у всьому цьому не окремі особи (хоча в демократичному суспільстві вони несли б кримінальну відповідальність), а породжена революцією та компартією диктаторська система, яка. відкинувши всілякі моральні та правові гальма, створила атмосферу безправ'я та безмежного терору.

Для виконання людожерських планів потрібні були відповідні люди. Нова система почала їх відбирать за новими принципами, щоб вони не відчували ніяких докорів сумління. І. Г. Рудас згадував, що ще при Ленінові комсомольці (звичайно, навчені старшими) в церкві під час служби гав капи і свистіли, їх витягували із церкви і давали стусанів.

Із спогадів І. Г. Рудаса: «В 1930 році перед висилкою на Вологду набирали молодь на курси трактористів. Хотів туди записатися Яша П., але йому відмовили. Записували комсомольців, і то не всіх, бо зразу посилали тільки 6 чоловік на все село, самих акгивних. А Яші сказали, як проявиш себе активістом, то пізніше і тебе пошлем. За день до висилки Яша пішов у штаб і каже, що його батько і старший брат хочуть побити актив. Він сам, мовляв, чув, як вони домовлялися. На другий день батька разом із сім'єю, крім Яші, висилають. Коли привезли їх у Вологду, вигнали з вагонів, зробили перекличку, то в списках цієї сім'ї не було. Батько там помер, а мати з двома дочками і сином повернулися додому. Коли вони приїхали, то Яша їх у хату не пустив, жили у чужій землянці».

Цей випадок перегукується з роздмухуваним тоді пропагандою «подвигом» Павлика Морозова. Так у нас відбирали совість і повагу до старших і батьків. В результаті в актив та керівництво колгоспами проникло багато таких аморальних людей, для яких не існувало ніяких стримуючих перепон.

І. Ґ. Рудас згадує, що той охоронник Микола, який убив на буряках хлопчика Ваню, був у свій час у банді Чорного Ворона, а з першого дня колективізації був охоронником до приходу німців. При німцях його видали як активіста і ката, але ті швидко його «розкусили», зробили поліцаєм. Він брав участь в розстрілах євреїв у Звенигородці та Шполі.. в 1944 році його мобілізували в Червону Армію і він дійшов ах до озера Балатон. І вже аж там його опізнав один лебединець і вбив серед білого дня.

А ось іще один приклад. 2 березня 1930 р. на другий день після висилки на Вологду було тепло, стояли калюжі. Сім'ю Халімона Я. Д. вернули із Шполи додому (жінку з п'ятьма дітьми). В хату їх не пустили, а голова сільради К. викинув із двору трирічну дівчинку. Взяв за лахміття і кинув у калюжу. Дитина кричала не своїм голосом, позбігалися люди, почали кричать на цього ката. А він кричав, що їх гадів усіх треба убивати, щоб не росли вороги народу.

Але потреби колгоспного господарства вимагали не тільки шаленої політичної активності, а практичного досвіду та організаторських здібностей. Тому на керівні посади ставали відповідні цим вимогам люди. Щоправда, їх в 1936-1938 роках знову «пропололи». Так загинули від репресій голови колгоспів Н. Г. Переміт, Ф. П. Колот, голова кооперації П. Г. Скрипник, директор школи № 1 С. Г. Жураківський, колишній командир загону по боротьбі з бандитизмом М. П. Пухлій та багато інших видних людей Лебедина, які і в ті жорстокі часи зберегли людське обличчя і залишили після себе добру пам'ять у своїх односельчан.

Вічна пам'ять наша тим, хто став жертвами людожерської акції першої половини XX століття - голодомору-3 3.

Вічне прокляття катам, безглуздя, жорстокість, звіряча подоба яких спричинила смерть тисяч, сотень тисяч, мільйонів наших співвітчизників-українців.

Микола Сова Тема: ЛЕБЕДИН-33

ЛЕБЕДИН-33

СТ.2

Складна була атмосфера у створених, колгоспах. Все було в новину. Погрібно було в стислі строки влаштовувати загальні двори, зводити худобу, готувати реманент, створювати посівний фонд організовувати роботу в полі. Правління колгоспу засідало ночами

Спочатку в Лебедині був створений один колгосп, який називався імені ХІІ-річчя Жовгня. Його очолював С. М. Кзхно. Восени 1929 року в Миколаївському монастирі організовується комуна «Червоний жовтень». Головою комуни став Ф. П. Колон, який до цього тривалий час був головою сільради. Колгосп поділиш на три виробничі дільниці, оскільки ще при царській влад і поділений маєток Роговського. Пізніше, в 1933 році, ці дільниці стали основою трьох колгоспів, на які поділили колгосп імені ХП-зіччя Жовтня. Зараз рідко хто знає, чому в Лебедині три колгоспи.

На самому початку колективізації почали ліквідовувати куркулів. Для цього була створена комісія, яка ходила по дворах куріг описувала майно. Розкуркулювані ділилися на три категорії: якщо землі більше 7 десятин, то забирали майно повністю, виганяли з хап і відправляли у Вологду; якщо землі 4—7 десятин, пара коней, і забирали майно, виганяли з хати, інколи вивозили «на мригу» (дорога на Лип'янку), але із села не виселяли; при менших достатках забирали майно, валили будівлі, але з хати не виганяли.

1 березня 193 0 року 40 куркульських сі мей були відправлені на висилку у Вологду, а через рік, 8 квітня 1931 року, була друга висилка на Урал (на станцію Чусова).

Звичайно, всяка нова справа потребує певних затрат, тому й створення крупних колективних господарств за короткий термін відкинуло сільське господарство назад.

Першими, як уже згадувалось, почали гинути коні, потім б> : винищена значна частина великої рогатої худоби, яку про< вирізали, щоб не здавати у колгосп.

У відповідь колгоспне керівництво почало застосовувати насильницькі методи, причому деякі - з арсеналу кріпосного права, про яке вже встигли забути. Бригадири ходили й загадували йти на роботу, як осавули при панах, а вранці в хатах, де жінки запізнювалися, заливали водою вогонь в печі. Так як двісті років тому співалося в народній пісні:

Ой отаман з

іприказчиком

Огні заливають,

А всіх дочок з матерями

В поле посилають.

Почали практикувати створення «чорних бригад». Жінок, які запізнювалися на роботу, або не виконували завдання, не відпускали додому, а запирали в якійсь хаті і рано відправляли знову на роботу. Така бригада була організована в хаті А. П. Кохна, над якою майорів чорний прапор. Через деякий час якийсь сміливець установив на цій хаті гасло: «Смерть колгоспам!». Це викликало шок в активу і з закликом: «В Лебедині контрреволюція!» цю фанерку повезли в Шполу. Приїхало якесь начальство, подивилося, веліло розігнать цю бригаду і більше не займатися подібними дурницями.

Але дещо пізніше практика «чорних бригад» була поширена на всю Україну. За невиконання хлібоздачі деякі села заносилися в чорний список. З ними припинялися всілякі стосунки і вони були приречені на повне вимирання.

А плани хлібоздачі весь час збільшували, незважаючи на те, що 1931-1932 рр. не були врожайними. Вже в 1931 році в хлібоздачу почало йти фуражне зерно, людям не давали нічого, а в 1932 р. в хлібоздачу пішов і посівний фонд.

Есе це разом взяте і привело до страшної трагедії.

Із спогадів І. Г. Рудаса: «...Отак за 30-32 роки від того, що було нажите при НЕПІ, не зосталося і сліду. В перші дні колективізації, як почали пить могоричі, то п'ють і досі, ще не вихмелилися. Всі будівлі, які були під бляхою, розкривали і тією бляхою крили колгоспи і ферми. В колгоспі околоту не було, бо ніхто не намолотив та й не було з чого. Які були хати під соломою, то почали світитися, бо на розпал люди висмикували. Восени ходили бригади активістів по дворах із шпилями і в рахунок хлібоздачі забирали все до тла: де гарбуз, де буряк, де жменя зерна - все було забране і віничком заметене.

Із осені 1932 року все було забране. Вижили ті, в яких щось було заховане і не найшли, а також близькі до активу. Хто мав корову, то вижив на молоці, а були такі, що порізали корів, м'ясо поїли, то не зосталось нікого, всі померли. Вижили ті, що виїхали до Харкова, навіть сім'ями. Вижили ті, що в Росії взимку різали ліс, або яку іншу роботу робили і привозили до сімей дещо із харчів.

Весною 1933 року ні один кінь, хоч і перезимував, у роботу не годився: багато коней лежало, багато подохто. Всі сили кинули, щоб коней вигнать на береги, деякі самі вийшли, лежачим косили стару рогозу та підгодовузали. Треба починати сіяти ярину, а тягло не ходить. Зима була дуже холодна, випало багато снігу, але весною цей сніг розтанув за три дні, бо задув сильний південний вітер, виглянуло сонце, не було жодного ранкового приморозку. Позатоплювало криниці, льохи - так раптово розтануло. Земля протряхла, треба сіяти, а коні не можуть ходить - такі виснажені.

Сіяли з рук, бо сівалок тягать не було чим, хоч і було два трактори ХТЗ, але вони більш стояли, ніж робили. Пару тижнів була погода тепла, сонячна, а потім щоденне* почав іти дощ. І так до самого вересня. Деякі коні трохи оклигали, але на полі нічого не робили. Люди сіяли вручну. Посіяли по ріллі, посіяли і по стернях; ніхто там не ходив ні боронами, ні культиваторами. Але все проросло і виросло на славу.

Збирання врожаю затяглося на півтора місяця, бо щоденно йшли дощі.

В селі всі вулиці були зарослі жовтим бур'яном з метр висотою, де він узявся і де він подівся, залишилося загадкою. Цей бур'ян цвів жовтим цвітом, як ріпак, після 33-го року я його ніде більше не бачив.

Коли прийшла весна, скрізь валялось багато мертвих людей, трупи почали розкладатися. Були організовані похоронні бригади із активу, бо активісти грабили, то вони і цю бригаду організували. Трупи тих, що були мертві та розкладені, ніхто не збирав і не віз, а в дворах були ями бурячні або льохи, туди їх стягали, там і прикопували. Ця бандитська зграя звозила на кладовище багато ще живих людей, бо одержували за кожну душу 200 грамів хліба. Наталка 3. задушила 4-річного сина, щоб не мучи

повісилась. Наталка Д. зарубала свого чоловіка, варила і їла разом з дочкою. Багато дітей своїх різали і їли, або крали і теж їли.

...У багатьох трупів були поодрубувані руки і ноги і ніхто не знав, чи воно відрубано в мертвого, чи ще в живого. У Володимира Г. жінка поїхала до Росії дістать харчів, а чоловік забив сина років 8, варив і їв сам разом з дітьми.

Багато не стало ні живих, ні мертвих, ніхто не знає, де вони поділись.

...Такв 1933 році дощі затягнули жнива на 1,5 місяця. До жнив цього року колгосп був один на все село, але поділений на три відділки, порівну було тягло, реманент, будівлі, свинарники, корівники. Була одна контора і один голова колгоспу. На жнива поділилися: з одного стало три. Один залишився з назвою XII-річчя Жовтня, другий - ім. Петровського, третій - ім. Ворошилова (іменами головних винуватців голодомору (Ред.)).

.. .В 193 3 році вродив не тільки хліб, вродила городина, вродили яблука, вишні, шпанки, але не могло достигнути - люди накидались і їли без міри, хворіли на дизентерію, не проживали і трьох днів і помирали. У посівну померло багато чоловіків. Вони сіяли із рук -мішок через плече, голод мучить, хто терпеливий, той залишився, а більшість по дві-три зернини кидали в раг, а розжувать не могли і на ранок помирали. Дехто почав жати жито: сушили в печах, молотили, але цим потруїлись.

.. Буряки проривали без сап з двох листочків і проривали, поки буряки не були вже як пальці. Це вже йшло додому на харч. Але недовго. Додивились, що дуже рідко залишалося в рядку і сказали, що хто буде брать, тих 63'дуть судити. Провели збори, декого вигнали з роботи для прикладу. На цих буряках давали по 400 г хліба. Хліб привозніїи зі Шполи, тут же важили і ділили. Були тут і жертви.

.. Вихопив у одного чоловіка хліб Савка Н., а той вхопив йорчика і вдарив Савку по голові, так і вбив. Ніхто нікого не судив. Коли ріжзть хліб, то там крихти та шкурки відломлюються. По закінченні цієї роботи на це місце виходять діти з матерями, накьідаються і хватають одне поперед одного ці крихти. Тут був хлопчик одного розкуркуленого, батько його вже помер, сирота. Хліб, коли везуть, то їде охоронник, і як ділять, то теж охороняють.

вся, а сама

Микола Сова Тема: ЛЕБЕДИН-33

ЛЕБЕДИН-33

№1

В житті нашого народу було немало трагічних сторінок. Відстоюючи свою незалежність протягом багатьох століть, наш народ поніс численні жертви. Але ці жертви були зрозумілими та історично виправданими, бо вони були пов'язані з відбиттям зовнішньої агресії, визвольними війнами, намаганням звільнити бранців з неволі тощо.

Те, що трапилося у 33-му, не має аналогу в нашій історії. Нищення українського народу голодом в 1932-1933 роках є чи не найжорстокішою і найцинічнішою акцією XX століття...

Перед колективізацією наше село Лебедин, як і вся Україна пережило короткий період стабільності і невпинного зростанні благополуччя. В 1925 році було закінчено проведення земельної реформи. Поміщицька земля, а також земля крупних куркулів була поділена. В нашому селі було виділено 350 нових садиб і 26 в урочищі Митниця. В 1923 році зроблено перепис населення. І Лебедині налічувалося 2462 двори і 13668 осіб. Було багато безземельних, особливо серед молодих сімей.

Тому проведення земельної реформи мало велике значення для села - знімало соціальне напруження, яке завжди виникало при безземеллі, що ніяіс не могли розв'язати царські власті. Це важливий захід поряд з проголошеними та енергійно здійснюваними лікнепом, безкоштовною освітою, охороною здоров'я, соціальним страхуванням укріпили авторитет радянської влади. Люди швидко забули безчинства ЦК та здирства, які чинили продзагони нз початку 20-х років, розправи над ні в чому невинними людьми.

Більшість накинупася на землю, як голодний на кусень хліба. Завзята праця, стабільне суспільне життя швидко дали позитивні результати. Із спогадів І. Г. Рудаса: «З 1923 року до осені 1929 року в нас було стільки продуктів, що не було куди їх подіти. Перед самою колективізацією було багато матерії, шкіри різної, взуття. Хромові чоботи коштували 12 крб. 80 коп., хромові ботинки -З крб. 60 коп., туфлі - 3 крб. 20 коп., прості ботинки - 2 крб. 80 коп.

о багато готового одягу: штани, костюми, шкірянки, шапки, гузй, що твої очі (Зачать, то все було, давай тільки гроші. Гроші можна було заробити на цукрових заводах. Заробляли в місяць 0 і 80 карбованці в.

Ішеницю приймали жидки по 1 крб. за пуд, а в кооперації - по б. 15 коп. Це була найвища ціна, жито - 70 коп. за пуд, просо -:оп., ячмінь пивний - 80 коп. В селі корів, телят, волів, бузівок з не менше як 6 тисяч, а то і більше, коней - до 5-ти тисяч». Іроте, якщо селянам в 1913 році за плуг треба було віддати 8 ів пшениці, то в 1924-му - вже 24 пуди.

Селяни хліб притримували. Розв'язати цю проблему цивілізовано юмічними методами тодішнє керівництво не могло, вдаючись ше до сили, бо було запаморочене класовою боротьбою. Силові прийоми в заготівельну кампанію 1928 р. 'осовувалися і в Лебедині, коли певну кількість хліба потрібно 5 здати за державною ціною. Перед своєю смертю старожил ', Мислюк розповів таке: «Після жнив я вдома молотив ячмінь овівав зерно. Прийшов активіст Александров і поцікавився іщо мені так багато зерна. Я відповів, що зерно потрібно для ці і свиней, а продподаток я виконав. Це розлютило ксандрова, він почав кричать, що злочин годувать скотину юм, коли пролетаріат голодує. При цьому він вийняв револьвер ічав ним махать. Несподівано, навіть для себе, я вихопив у го револьвер, направив на нього і велів іти із двору геть. Той ов. Через хвилину я збагнув, що вчинив, і страшно злякався, грнув револьвер у хустку, заховав у пазуху і пішов у сільраду, був голова сільради Ф. П. Колот, директор заводу С. В. Кирилів : хтось. Коли я виклав на стіл револьвер, вони були страшенно вовані. На їх запитання, де я взяв цю зброю, я відповів, що до е приходив Алексаццров, сидів на лавці і забув цей револьвер, ш забрали в мене револьвер, веліли йти додому. Так на цьому ава й скінчилася».

Гривога наступила в 1929 році. Влітку декого із заможних селян решту вали, в тому числі і попа Георгіївської церкви іяковського С. А. Церква була автокефальною і служба іравлялася українською мовою. Дехто із старожилів це пам'ятають. Це викликало лють і роздратування у властей і церкву закрили, а 14 травня 1929 року Виняковського заарештували і відправили десь на північ. Цікаво, що його реабілітували лише в травні 1992 року, після всіх реабілітацій. Трохи пізніше вигнали з хати і попа Преображенської церкви Гребіновського І. П, а церкву перетворили на зерносховище.

Восени 1929 року почалася шалена агітація за вступ у колгосп. На всіх десяти кутках села були організовані штаби, куди виконавці зганяли людей і там агітатори розказували, як добре живуть у колгоспах.

Але ця агітація була малоефективною. Люди не вірили їм, причому багато знали про долю двох колгоспів «Грім» і «Сівач», які утворилися в 1925 році і проіснували не більше року.

Із спогадів І. Г. Рудаса: «Тоді вирішили зганять людей в клуб, у школу. Були мобілізовані мисливці з рушницями, і ця охорона стерегла людей. Тих, які подали заяву, тобто, записалися в колгосп, відпускали додому, а тих, що не хотіли записуватися, тримали і вони ночували там, їх навіть не випускали «до вітру». Навчання в школі було на деякий час припинене, бо класи були «запаскуджені і перетворені на нужник».

Із розповіді С. С. Лазаренка: «Людей загнали в клуб (при заводі) і агітували там до ночі, двері закрили. Організовував це С. В. Кирилін та його три сини. Записували на сцені. Хто записався, відпускали додому. В центрі села поставили бочку гасу і продавали тільки членам колгоспу.

Цей С. В. Кирилін був директором рафінарні і уповноваженим від райкому по проведенню колективізації. Він погрожував: «Чекайте, запахне на Козиній горі кулішем, будете рачки туди лізти». Мабуть, він щось знав, бо його погроза через деякий час збулася».

Із спогадів І. Г. Рудаса: «З тих, хто записалися в колгосп, вибрали старших, щоб устатковували конюшні. Прийдуть до дядька в повітку, перегородки, перестінки викидають, роблять жолоби і зводять коней в ці повітки по три-чотири пари, скільки приміщення дозволяє. Визначили польоводів, які займалися реманентом, звозили плуги, борони, сівалки, соломорізки, молотарки кінні і з двигунами. Почали їздити по хатах збирать посівне зерно для ярих від того, скільки на весну лишилось. Склади для зерна були при цукровім заводі: один цукровий склад, а другий -там. де була зимова бондарня... За зиму колектизізація була проведена на 99,9 процента, куркульський опір зломлено Ніхто не опирався.

А в колективізаці ю і до самої війни жодно го активіста не убили і пальцем не зачепили.

До весни посівний матеріал був засипаний, але фуражний для коней не заготовили, а де і був заготовлений, то актив забрав для своїх свиней. Навесні коні вийшли худі, особливо молодняк, такі, що не дай Бог побачить.

Першої весни, тобто 1930 року, визначили, що коні зайві, тільки корми з'їдають, а роботу можна зробить, якщо їх на третину •зменшить.

І так на нашій дільниці було удавлено 400 коней. їх виводили у провалля і вірьовкою за шию скручували палицею, кінь падав, там і прикопували цих нещасних тварин. Залишилися коні старі, які більше стояли на соломі.

Коли розпочалася робота в полі, не було чим робить, коні приставали, падали. їх виводили набереш, ліси, на вируби; половиною сіють, половина пасегься. І так з горем пополам обсіялись. Написали юбимому вождю, що посіяли в самі стислі строки.

Багато коней подохло першої весни, напихали в себе паліччя ізне, сухий очерет, від чого запікалося в кишках і вони здихали, і трупи теж прикопували. Які коні вижили, за літо поправились, йми хоч удень робили, а на ніч пускали пастись... так було і в 931 році: весною коні дохли, то вже труп в не прикопували, а ривозили на загальний двір до свинарника і годували свиней. За іто 30-го року побудували свинарник і корівник. Корів набрали в ?уркулів. В 1932 році коні дохли по 10 голів в день на початку есни, то трупами тож годували свиней, але вже були і люди, які и те падло, бо на трудодні не дали нічого, навіть і не згадували, ивезено було все, навіть посівний фонд. Як везли першу здачу хліба на елеватор, то на передній підводі в прапор, а на задні х - транспаранти про те, ткий видбали урожай, о веземо хліб в по.ояку т. Сталіну за щасливе, радісне, заможне иття. Називали його і батьком, і сонцем, що світить нам із Кремля».

Закрити