Микола Сова

Внаслідок бездіяльності влади дуже скоро у селі Лебедин Шполянського району може бути повністю зруйновано старовинний вітряний млин. Про цеhttp://shpola.in.ua/... target='_blank' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; text-decoration: none; color: rgb(40, 40, 40); background: transparent;'>інформує кореспондент «Шполи онлайн».

Вітряний млин, який є прикрасою села і приваблює багатьох туристів, виглядає жалюгідно і стрімко руйнується.

http://dzvin.org/wp-... style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; outline: 0px; vertical-align: baseline; text-decoration: none; color: rgb(255, 224, 0); background: transparent;'>http://dzvin.org/wp-... alt='IMG_7070-Medium' width='450' height='600' style='margin: 15px auto; padding: 0px; border: none; outline: 0px; vertical-align: baseline; height: auto; clear: both; display: block; max-width: 460px; background: transparent;'>

Влада заплющила очі й нічого не робить для його порятунку, що виклинає невдоволення місцевої громади.

Микола Сова

МОЄ РІДНЕ СЕЛО ЛЕБЕДИН

Микола Сова

Мало хто з лебединців пам’ятає, звідки у селі з’явилася приповідка і хто її придумав: «Коли в Лебедині народжується дитина, то її виносять на дорогу і показують, в якому напрямку знаходяться Москва, Одеса…».

Виникла вона не на порожньому місці, адже вже багато років жителі Лебедина, можна сказати, професійно займаються вирощуванням овочів і фруктів на продаж. Возять смачну продукцію на ринки великих міст. За часів Радянського Союзу їх часто можна було зустріти в Москві, а в останні двадцять років – у великих обласних центрах та столиці. Вирощували все: картоплю, яблука, груші, сливи, а з середини 80-х років минулого століття започаткували малиновий бізнес.

Ось як для родини Оксани Іванівни Сімонової (на фото вгорі) малинові заробітки у червні – чи не найголовніші. Працює вона вихователем у навально-виховному комплексі, а в період відпустки – на власному городі, де господарі дбайливо доглядають кілька соток різних сортів малини. «Сезон збору триває приблизно три тижні, - пояснює господиня, демонструючи різновиди ягід. – Ось тут у нас росте ранній сорт Київська, тут - Рубін». Є на городі у Сімонових й інші сорти. Деякі назви й не пам’ятають. Кущі її сягають іноді вище людського зросту. «Як і будь-яка інша рослина, - пояснює Оксана Іванівна, - малина потребує ретельного догляду, лінивих не любить. Її й просапувати регулярно потрібно, і підв’язувати, і підживлювати».

http://shpolavisti.c... height='375' width='250' style='max-width: 100%; height: auto; vertical-align: middle; border: 0px; margin: 5px; float: right;'>Нинішній рік видався урожайним на малину, тож і не дивина, що селом час від часу можна побачити людей, які прямують до центру села – здати перекупщикам ягоду. Тут щодня кілька автомобілів стоїть. Сімонови зібраний врожай не здають, а воліють продавати самостійно – син Богдан возить малину на Кіровоградщину, в інші міста, де таки врожаєм похвалитися не можуть.

На сусідньому городі теж гамірно – тут збирають врожай усією родиною. Любов Іванівна разом з донькою Оксаною малину здають, а помічники — майбутній семикласник Вова та його 4-річний брат Назар (на фото внизу) теж біля мами й бабусі заробляють. Як кажуть, на морозиво…

У розмовах жодного разу не довелося почути скарг на життя. В Лебедині народ підприємливий. Так тут повелося з діда-прадіда. Правило просте – працюватимеш, то й матимеш віддачу, прибуток.  

Щоправда, останнім часом селяни скаржаться на закупівельні ціни. Вони ж на ту саму малину суттєво знизилися, що не дозволяє заробити, як колись. Винними в цьому вважають перекупників, які змовляються і не дають господарям вищу ціну. Якщо раніше за 1 літр ягоди платили 10 гривень, то зараз подекуди більше 7 гривень не дають. Селяни стверджують, що ціна на малину у великих містах, куди везуть лебединську ягоду, не лише не знизилася, а й щороку підвищується.    

Катерина Вальчиковська

Микола Сова

Виявляється, давно вже я не чув цих, відомих всім мандрівникам, рядків Олега Митяева. Останнього разу, здається, це було років так із двадцять тому, коли в промоченому наскрізь дощами лісі в скелястому каньйоні, складав свій рюкзак та мокрий намет. А тепер несподівано знов почув знайомі ноти від зовсім юних виконавців шкільного гурту 'Нотка'...

Минулої п'ятниці педагоги, учні та запрошені гості Лебединського НВК №2 провели урочисте засідання географічного товариства 'Глобус'. І на те була неаби­яка причина — товариству виповнилося поважних 40 років. У вже далекому 1972-му воно було засноване учи­телем географії Валентиною Панасівною Коливай, нині Заслуженим учителем України, і вже незабаром про нього знали в різних куточках тодішнього СРСР. Ста­ти членом шкільного науково-географічного товариства «Глобус» було справою честі кожного учня Лебединської школи №2, бо екологічні справи «глобусят» звучали на всю країну...

26 років товариство очолювала В. П. Коливай, а після виходу на заслужений відпочинок цю почесну естафету передала вчителю історії С. О. Осаулі. Останні дев'ять років на чолі «Глобуса» шкільний географ С.В.Говор.

Як і належить кожній солідній організації, нині то­вариство має чимало своїх дійсних та почесних членів. Серед почесних - науковці, викладачі, письменни­ки, журналісти, космонавти, люди інших серйозних професій. Серед дійсних - юні 'глобусята', майбутні мандрівники, дослідники, інтелектуали та автори кни­жок, учителі та інші достойні люди, якими в майбутньо­му заслужено пишатиметься наше суспільство.

Самому 'Глобусові' є що згада­ти за минулі десятиліття активної діяльності. Членство в почесних зібраннях, відзначені достойними на­городами численні учнівські наукові роботи, високі місця за захист рефератів на всесоюзних конференціях, далекі і близькі туристичні походи, природоо-хоронницька діяльність в своєму краї... Роботу «Глобуса» висвітлено в II томі Географічної енциклопедії України (стор. 181). Гості, колишні члени то­вариства, із задоволенням та щири­ми емоціями згадували свої найкращі часи, проведені в його лавах. Молодь ділилася звітами про останні походи та веселі туристичні заходи, які влаштува­ли для них педагоги. Лунали спогади, показувалися фото- та відеокадри, да­рувалися сувеніри. Думаю, найбільш оригінальним подарунком тут стала вода, привезена з далекого озера Бай­кал. Чиста, прозора, питна. Вона враз нагадала мені про мій колишній скарб, отриманий в подарунок з далекої Ама­зонки - пляшку води з великої річки. Але ту я б ніколи не ризикнув пити...

Микола Сова

В   самому центрі карти України — Чер­каська область, а в її серці — село Лебедин. Площа села - 10053,4 га, населення станом на 01.01.2009 року становить 4168 жителів.

Сільським головою вже декілька термінів жителі села обирають Галату Віктора Микола­йовича.

Про походження назви села існує декілька легенд. За однією з версій, назва села могла походити від назви вели­чезного лісового масиву від Тікича до Тясмина, серед якого воно колись знаходилося. Вперше «Ліс Лебедин» показаний на карті Боплана 30-х років XVII століття. За місцевою ле­гендою назва села походить від козака Лебедя, який перший поселився серед лісу та заснував поселення. Інша легенда твердить про те, що в давні часи, коли річки та струмки були повноводнішими, в цій місцевості водилося багато водо­плавних птахів, в тому числі, й лебедів, які і сьогодні не обминають ставки села.

В 1779 році в Лебедині з'явилися чотири монахині: Магда-лина, Трифілія, Дарія і Февронія і неподалік Лебедина в лісі започатковується Свято-Миколаївський жіночий монастир, який існує і понині.

Відомо, що в 1823 році в Лебедині побував малий Тарас Шевченко зі своєю сестрою Катериною, яка приходила в Миколаївський жіночий монастир помолитися перед шлюбом за щасливе подружнє життя. Спогади про це потім послужили основою створення знаменитої поеми «Гайдама­ки», де є цілий розділ під назвою «Лебедин».

У1932—33 роках село пережило страшний Голодомор, втративши тисячі людей, у 2008 році тут було встановлено пам'ятний Знак жертвам Голодомору.

В 1991 році почала діяти Преображенська церква, а в 1993 році настав час другого відродження і Свято-Миколаївської обителі, до якої почали повертатися колишні черниці.

Прославили село видатні земляки: Лозовий Анатолій Олексійович хірург, професор Київського інституту імені Амосова; Кохно Микола Арсентійович - професор АН України; Комісаренко Олександр Анатолійович — худож­ник; Кравченко Володимир Степанович — голова правління тресту «Київміськбуд-2»; Гаркуша Олександр Іванович -директор ЛГЗ м. Тюмень.

Особливою повагою на селі користується родина Колива-їв. Ці люди довгий час працювали на шкільній ниві, віддаючи часточку своєї душі дітям. Валентина Панасівна має звання «Заслужений вчитель України», а Ілля Іванович довгий час був керівником зразкового дитячого колективу „ Лебедин-ські козаки', який неодноразово отримував призові місця на музичних конкурсах України.

На сьогоднішній день в Лебедині функціонує 3 навчально-виховні комплекси (директори: Поліщук Віра Олексіївна, Осаула Лідія Іванівна та Кравченко Світлана Григорівна), дільнична лікарня (головний лікар — ВоликМикола Семе­нович), аптека, будинок пристарілих (завідуюча — Галата Таїсія Григорівна), сільський Будинок культури (дирек­тор - Кононенко Володимир Валерійович) та сільський клуб (завідувач — Голобор Віра Яківна), 3 бібліотеки (бібліотека­рі - Гаврих Валентина Олексіївна, Чистякова Марина Ми­колаївна та Коваленко Людмила Дмитрівна), краєзнавчий музей (директор — Єлінецький Іван Олексович). В селі на­лічується більше 20-ти торгових точок. Село газифіковано.

Сільвиконком активно співпрацює з керівництвом рай-держадміністрації та районної ради, завдяки чому у 2006 році придбано будинокдля сім'ї вчителя, у 2007 проведено ремонт сільського Будинку культури, навчальні заклади під­ключено до мережі Інтернет, 2008 рік — проведено ремонт сільського закладу культури, в лікувальному закладі запро­ваджено сімейну медицину. У 2009 році замінено вікна на склопакети у Лебединських навчальних закладах №1 та №2.

У 2009 році футбольна команда «Шпола-ЛНЗ-Лебедин» зайняла перше місце в чемпіонаті області серед футбольних команд першої ліги, юнацький склад - друге місце

Микола Сова

ЛЕБЕДИН

Лебедин — одне з найстаріших сіл району, про яке збереглось чимало архівних документів. Це пов'язано з тим, що з 1657 по 1845 року у селі діяв чоловічий Георгіївський монастир, в якому освічені священики вели записи історичних подій. Крім того, монастирська церква, яка з 1845 року після закриття монастиря, стала звичайною парафіяльною церквою, вела регулярну реєстрацію народжень дітей, одружень і поховань померлих, що теж дає цінні документальні дані про минуле Лебедина. Такої кількості документів не збереглось про жоден населений пункт Шполянщини. Найбільш грунтовно дослідив ці документи місцевий краєзнавець Іван Єлінецький. Частину з них він використав при написанні книги 'Роки і люди', присвяченій 150-річчю Лебединського насіннєвого, раніше цукрового, заводу, яка вийшла в світ в Черкасах у 1996 році. Вона допомогла автору уточнити ряд даних з історії нашого краю і, села Лебедин зокрема.

За документами можна зробити висновок, що село Лебедин виникло приблизно в середині XV ст., коли наш край входив до складу Литовського князівства.

Згідно місцевої легенди, першим жителем села був козак       Лебідь  який збудував свою хатину в лісовій хащі   густого

-лебединські старожили навіть показують місце на краю

урочища Чичкове, де нібито Лебідь збудував християнську капличку, на місці якої у XVII ст. виник чоловічий монастир. Зараз тут знаходиться приміщення сільської школи №2.

Друга версія пояснює назву села від великої кількості птахів лебедів, які в XV ст. сотнями гніздились в очеретах річки Турії, .що протікає поблизу. Назва ж річки пішла від диких биків — -турів. яких у ті часи водилось багато в Лебединському лісі і ?с з поширенням вогнепальної зброї були повністю винищені у 18ст. Та сама річка докорінно змінила вигляд і нині це

-каскад ставків, які тягнуться від Лебедина до Журавки, Ще одну гіпотезу походження назви села пов'язують з

половцями, які кочували на землях Шполянщини в XII—ХЇІІ п Як відомо, половці називали себе куманами, в перекладі з яввьотюркської — білий, білокрилий лебідь. (І.Єлінецький та інші. Роки і люди. Черкаси, 1996, стор. 4).

На думку автора, назва села з'явилась пізніше, ніж назва Лебединський ліс, яка вже зустрічається у литовських . документах XV ст. Видається малоймовірним, що назва маленького лісового села могла дати назву велетенському лісовому масиву, який у XV ст. займав площу близько 2000 кв.км.. простягаючись від річки Велика Вись до річки Тясьмин на Чигиринщині. Це вже значно пізніше, у XVIII—XIX ст. ліс був  значно вирубаний для потреб виробництва поташу і селітри, коли в багатьох районах лісу будували поташні буди і селітряні ?винці—майдани, а згодом - для підігріву казанів на цукрових заводах. Після викорчовування лісових ділянок під гльськогосподарські угіддя у XX ст. лісовий масив остаточно розпався на окремі, значно менші шматки, які зараз називають Грабський, Шполянський, власне Лебединський, Джиголові   ліси

У давнину великий ліс з якоїсь причини отримав назву      Лебединський, а згодом, мабуть, від назви лісу і виникле у ньому в XV ст. село отримало назву Лебедин. А взагалі, це питання вимагає ще певних досліджень.

39