http://shpolyanochka... style='color: rgb(0, 136, 204); text-decoration: none;'>http://shpolyanochka... alt='893209' width='266' height='400' style='max-width: 100%; height: auto; vertical-align: middle; border: 0px; margin: 5px; float: right;'>

Шановні працівники Лебединського насіннєвого заводу,  ветерани праці, краяни!

Щиро вітаю вас із 170-річним ювілеєм нашого підприємства!

За 170 років роботи Лебединський насіннєвий завод розвивався, змінювався, розширював го­ризонти своєї діяльності, знаходив нові шляхи та нові рішення. І сьогодні він зустрічає свій ювілей у статусі одного з найпотужніших підприємств на Черкащині.

Запорука нашого успіху — ваша самовіддана праця, професіоналізм і небайдужість до своєї роботи, до долі рідного заводу.

Бажаю, щоб і надалі відмінна якість продукції, дружній колектив та бездоганна репутація були надійним фундаментом для досягнення високих результатів Лебединського насіннєвого заводу.

Міцного здоров’я, сил та наснаги на довгі роки вам і вашим рідним, щастя й достатку вашим ро­динам, миру нашій рідній Україні!

З повагою, Дмитро КРАВЧЕНКО, голова наглядової ради LNZ Group.

ІСТОРІЯ ВЕЛИКОГО ПІДПРИЄМСТВА

http://shpolyanochka... style='color: rgb(0, 136, 204); text-decoration: none;'>http://shpolyanochka... alt='lnz' width='400' height='267' style='max-width: 100%; height: auto; vertical-align: middle; border: 0px; margin: 5px; float: right;'>У нинішньому році у Лебедині відзначається на високому рівні 170-річчя насіннєвого заводу. А відзначається подія всім селом, бо в сучасні дні важко переоцінити вплив підприємства на жит­тя громади, яке із мо­менту заснування у 1846 році незмінно продовжує успішно функціонувати.

Завод починався з невеликої цукроварні, яка працювала за вогневою системою і, вперто дола­ючи вічні негаразди, вдо­сконалювався, змінював профіль і наприкінці по­слугував для утворення потужної сучасної корпорації LNZ Grup.

Власником заводу із са­мого початку був поміщик П.Ф.Лопухін, а після його смерті — син М.П.Лопухін. Але в цих панів не вистача­ло грошей, і завод перебував в оренді у златопільського купця Ізраїля Марковича Бродського, а в 1863 році перейшов у його власність. Цей Бродський, будучи ще орендарем, швидко перевів підприємство з вогневого на більш прогресивне парове. А в 1858 році побудував ще й велике рафінадне відділення. Це дозволило «розтягнути» виробничий сезон на майже круглорічний, що призвело до стабільності, особливо — в утриманні кваліфікованих кадрів.

Спочатку не тільки вища керівна ланка, а й серед­ня, та висококваліфіковані робітники складалися з іноземців — вихідців із різних країн Європи. Наприклад, у 1959 році відмічені працівники з такими прізвищами: Відман, Рейнгард, Стичинський, Пааш, Елерт, Рейсмонд, Кассен та інші.

Але пізніше, починаючи з низової ланки, їх поступово витісняли місцеві жителі з лебединськими прізвищами: Цяпкало, Медуха, Канава, Кохно, Скрипник та інші. Пра­цюючи на заводі, лебединські селяни поступово опановува­ли різні спеціальності,ставали вправними майстрами у своїй професії. Це призводило до зміни їхнього соціального статусу. Вони із селян пере­творювалися на штатних працівників заводу, жили вже на зарплатню. Було, щоправда, й багато робітників, які мали своє поле, але й ходили на роботу на завод.

Освіченості 
лебединців приділялася 
велика увага 
Цьому процесові спри­яв також розвиток освіти, особливо після реформи 1861 року. Тоді масово відкривалися за ініціативи ду­ховенства церковно-приходські школи. Були вони і в Лебедині при Георгіївській та Преображенській церк­вах. Можливо, що рівень освіти в цих школах був не­високим, щоб задовольнити потреби в молодій цукровій промисловості, бо вже в 1875 році у Лебедині відкривається двокласне учи­лище за ініціативи директора заводу В.О.Константинова.

http://shpolyanochka... style='color: rgb(0, 136, 204); text-decoration: none;'>http://shpolyanochka... alt='9980' width='291' height='400' style='max-width: 100%; height: auto; vertical-align: middle; border: 0px; margin: 5px; float: left;'>Власник Ізраїль Бродський фінансував училище, виділяючи щорічно 1000 крб. сріблом.

Це училище проіснувало до 1917 року. Строк навчан­ня становив 5 років, освіта у випускників була дещо ви­щою за початкову. І через багато років та в наш час деякі лебединці пригаду­ють, що їхні діди-прадіди на­вчалися в цьому училищі, а потім працювали на заводі на різних посадах (варник цукру, конторник, табельник, магазинер, тобто завскла­дом, староста та інші). У цих спогадах відмічається чудо­ва каліграфія випускників, правильність підрахунків, дисциплінованість при оформленні різних відомос- тей, довідок та інших кон­торських документів. сріблом.

Це училище проіснувало до 1917 року. Строк навчан­ня становив 5 років, освіта у випускників була дещо ви­щою за початкову. І через багато років та в наш час деякі лебединці пригаду­ють, що їхні діди-прадіди на­вчалися в цьому училищі, а потім працювали на заводі на різних посадах (варник цукру, конторник, табельник, магазинер, тобто завскла­дом, староста та інші). У цих спогадах відмічається чудо­ва каліграфія випускників, правильність підрахунків, дисциплінованість при оформленні різних відомостей, довідок та інших кон­торських документів.

Марка якості, 
яку навіть «крали» 
конкуренти 
Майже від самого по­чатку роботи цукроварні та рафінарні велику увагу на­давали якості продукції. Че­рез 20—30 років лебединсь­кий цукор-рафінад почав славитися за кордоном, а в Європі власників заводу нагороджували золотими і срібними медалями за ви­соку якість цукру-рафінаду. Про нього потім ходили ле­генди — рафінад був твер­дий, як камінь, а на колір був «аж голубий».

Розповідають, що вже в радянський період перед Другою світовою війною, коли наш завод не діяв, на інших рафінадних відділеннях цукрових заводів на готову продукцію клеїли етикетки Лебединсь­кого заводу і відправляли на експорт за старими, ще дореволюційними маршрута­ми.

Таким був наш перший прихід у Європу і давався він тяжкою працею тодішніх робітників. Робочий день три­вав 11—12 год. (з 1905 року вводився 8-годинний робо­чий день), а мішки з цукром важили 80—100 кг, менших не було. Нелегко було і в допоміжних цехах — біля па­рових котлів, парових машин, при виконані будівельних робіт, де переважали ще ручні процеси.

У 1896 році було відзначено 50-річчя заводу, складено його перший опис, і він репрезентувався на міжнародному Нижнє-Новгородському ярмарку в Росії. Окрім опису зберігся гене­ральний план заводу, крес­лення його будов і споруд, плани розташування устатку­вання.

Пожежа заради 
страховки, 
на яку побудували 
нові корпуси 
Та через 6 років, 13 груд­ня 1902 року, обидва заво­ди — буряко-цукровий і рафінадний згоріли повністю в одну ніч. Про цю пожежу у свій час ходили різні ле­генди і перекази. Одна з них заслуговує на особливу увагу, бо потім підтверджувалася документально. Суть її така.

http://shpolyanochka... style='color: rgb(0, 136, 204); text-decoration: none;'>http://shpolyanochka... alt='99786' width='296' height='400' style='max-width: 100%; height: auto; vertical-align: middle; border: 0px; margin: 5px; float: right;'>Власник заводу Лазар Бродський — син фундатора Ізраїля Бродського, вирішив побудувати в Лебедині потуж­ний рафінадний завод. Мож­ливо, до цього його спонукала легендарна якість лебединсь­кого рафінаду, що дозволяло з вигодою розширювати його експорт. Існувала версія, що високій якості лебединсько­го рафінаду сприяв хімічний склад води, яка витікала з чистих джерел, утворюючи річку Турію. Можливо тому на Лозовому ставку пізніше була встановлена насосна станція, а по вулиці Центральній про­ведений водогін, яким пода­валася вода на завод в технічний корпус.

Для здійснення свого наміру була найнята невелика група паліїв із числа заводсь­ких робітників, які і здійснили підпал. Не виключено, що про цю акцію знав і директор заводу В.І.Васильєв, бо після пожежі його під благовидним приводом перевели на інший завод. А за спогадами деяких старожилів, паліїв потім за­арештували і засудили, а їхні дружини отримували за них на заводі зарплату.

Документально вчинений підпал підтверджується таки­ми сумами, на які був застра­хований наш завод: 
1900 рік — 2316705 руб.; 
1901 рік — 1974705 руб.; 
1902 рік — 4424705 руб.

Хтозна, скільки отримав Бродський страхової суми, але про його завчасну підготовку до будівництва но­вого заводу свідчать і високі темпи його здійснення.

Той виробничий комплекс, який зазнав пожежі, був по­будований за два літні сезони 1903—1904 років. Начинений обладнанням він вже у травні 1905 року почав видавати першу продукцію.

Всього у 1905 році було вироблено 3217 тонн рафінаду. Пізніше потужність заводу сягала 50000 тонн рафінаду на рік.

Пожежа 1902 року роз­крила ще одну маловідому сторінку історії Лебедина. Це вплив існування в Лебедині цукрового заводу на життя всього села. Адже він погли­нав велику частину робочої сили, надаючи їй можливість прогодувати не тільки себе, а й інших членів їхніх сімей. І селяни це прекрасно розуміли, тому і, незважаючи на періодичні конфлікти на заводі в основному через розмір зарплати та інші нега­разди, все ж ставилися до за­воду з повагою, а за межами села пишалися ним.

Відлуння пожежі не забарилося. У 1903—1905 роках у Лебедині поширюється злочинність: крадіжки, підпали тощо. Це було спричинено раптовим безробіттям, а та­кож і старим, але зростаю­чим безземеллям. Кількість землі у розпорядженні се­лян залишалося незмінною, а чисельність селян збільшувалася. Тому на одну душу припадало все менше землі, і це потім давалося взна­ки зменшенням харчів на одну душу. А тут ще й завод згорів...

Іван ЄЛІНЕЦЬКИЙ, 
краєзнавець. 
с. Лебедин. 
(Далі буде).

Іллю Івановича Коливая із села Лебедин знають більшість жителів нашого району. Це людина з душею незвичайної глибини, тонкою і ранимою, ніжною і поетичною. Він кохається в мистецтві: музиці, живописі, віршах. Він сам пише поезії та музику, багато читає, є активним учасником усіх літературно-мистецьких заходів, які проводяться в районі чи області. Він — народний лікар-мануальний терапевт, бджоляр та столяр. А ще ? закоханий і мрійливий, ліричний і романтичний. Людина, яка впродовж всього життя вивчає його і досліджує, шукаючи філософські відповіді на багато запитань, які воно ставить.

Філософська душа Іллі Коливая, якому 2 серпня виповнюється 80, вже давно почала виливатись у поезії, через яку він передає всі свої почуття та думки. І вже давно всі його життєві переконання, його світобачення, хвилювання і радості можна прочитати у його віршах.

«Це митець від Бога», ? так охарактеризувала Іллю Коливая відома письменниця і наша землячка Катерина Мотрич, виступаючи в програмі «Поезія» на українському радіо, представляючи одну із збірок поезій Іллі Івановича, вірші із якої читав на радіо народний артист України Олександр Биструшкін.

Шукаючи Істину
З Іллєю Івановичем ми спілкуємося в одному із затишних кафе міста. За чашечкою кави розмовляли про різні життєві речі, про внутрішній світ людини, місця кожного в цьому житті. Мій співрозмовник час від часу згадує все своє життя, повертається до своєї поезії, в якій відображає власне сприйняття цього світу.

? Іллє Івановичу, кажуть, що все своє життя людина учиться, дізнається щось нове, вивчає життя, шукаючи в ньому істину. У Вашому житті було саме так?

? У середині кожної людини йде боротьба заздрості, егоїзму, амбіцій з добром, любов’ю, добротою, вдячністю. І завжди перемагає те, на чию користь людина зробить свій вибір. Коли ж людина починає шукати Істину, аби почати жити праведно, вона своє устремління свідомо направляє в бік відомих їй способів реалізації.

Все моє свідоме життя складалося в суворому невідворотному порядку. Я все життя пам’ятаю сказане моєю бабусею, яка прожила 97 років: «Від долі не втечеш. Все, що має бути, прийде. Ти тільки не втрачай людської подоби…Що посієш, те й виросте, те й пожнеш». Вона, було, отак скаже і мовчить. А я мучуся в здогадках... Те, що від бабусі прийняв, стало моїм. Приємно жати хороше, добре…

Коли ж я йшов служити в армію, бабуся мене перехрестила і сказала: «Де б тебе не носило, а додому вернись. Хто триматиметься Лебедевого куща, той спасен буде». Це і стало для мене ще однією життєвою істиною, про яку я пам’ятаю все своє життя.

Звичайно, у кожної людини свої погляди на багато речей. Вивчити та осмислити це життя ? дуже довга і терниста дорога.

Перший душевний
вогненний спалах
? Ви людина, для якої духовне життя — понад усе. Коли Ви вперше відчули, що Ваша душа тягнеться до прекрасного, неземного?

? Це трапилося за рік перед війною. Мені було чотири роки. Моя бабуся Марія вперше взяла мене до церкви на всеношну. І це був перший яскравий спалах моєї ще несформованої, а точніше, непроявленої душі. Вдарив малиновий дзвін, покриваючи широкий простір між пагорбами нашого козацького Лебедина. А потім... таке довге та чисте затухання передзвонів бронзового дива величезної архітектурно-культової споруди Свято-Преображенської церкви. Величний, як небо, купол зустрів мене своїми акустичними ефектами, фресками, ангелами та святими... Палахкотіли свічки, пахло ладаном божественної ароматерапії.

Всі парафіяни падали перед цією величчю на коліна. Тіснява у храмі не створювала якоїсь незручності, а була психологічним єднанням в устремлінні до Вищої сили.

Ікони святих широко відкритими очима дивилися в мою дитячу душу. Проповідь священика і могутнє хорове звучання громади «Христос Воскрес!» ? невмирущий образ такого духовного єднання. Хресний хід навколо церкви з хоругвами... Так вперше, всього за півдоби, відбулося моє перше знайомство з практично усіма видами мистецтва.

Тепер уже, маючи за плечима великий життєвий досвід, я зі впевненістю можу сказати, що кожна держава тримається на трьох китах:

Перший із них це ? культура (культу +Ра), потім мистецтво і освіта. І лишень падають ці три головні вежі, на їхньому тлі виростають три потвори: видовища, нажива і насолода. Історія ? цьому підтвердження.

Без любові
до ближнього дороги
в майбутнє немає
? А Ваше перше знайомство з музикою теж відбулось у ранньому віці?

? Це почалося ще з раннього дитинства. У моєї бабусі Марії було четверо синів і чотири дочки. Всі вони були гарними музикантами, співали. На релігійні свята всі збиралися у матері, а дні народження сестер та братів відзначали у своїх хатах. Дядько Григорій грав на баяні та на кларнеті, мій батько ? на барабані. Дядько Каленик ? на гітарі, жінки підігравали на гребінцях.

Взагалі вся наша родина вміла відпочивати, яка-то радість була! Співали у два, три голоси. Я часто зі своїм дискантовим підголоском долучався до цього співу.

Уже в армії я мав можливість опанувати гру на баяні. І хоча там отримав серйозну травму хребта, та після повернення додому був запрошений працювати художнім керівником сільського клубу.

Одночасно вступив і навчався на заочних дворічних курсах «Теорія музики» при Московському будинку народної творчості. А коли в травні 1960 року відділ освіти запропонував посаду вчителя музики та керівника хору, розгубився, та встояти не зміг, і вирішив спробувати долю.

Навчався на курсах при Полтавському педінституті ім. Короленка, так мені довелося мігрувати з культури в освіту. І прийшовши працювати в школу, я зрозумів головне: дітей можна привабити до предмета лише ласкою, і жодним чином не грубістю. Любов, добро, ласка, увага, повага, шанобливе ставлення до всіх — головні складові духовного життя.

Ще моя бабуся казала мені: «Без любові до ближнього дороги в майбутнє немає!» Так згодом і написав я в одному із своїх віршів:

Я бачу істину, що зла нема ніде,
То просто в нас добра не вистачає!

Зустрічі з видатними музикантами
формували внутрішній світ
? Ви згодні з думкою, що коли людина чогось дуже сильно бажає, коли направляє на свою мрію всі свої помисли, то весь світ допомагає здійснитися їй?

? У своєму житті я не раз переконувався в цьому. Таким періодом у мене було навчання в Київському державному музичному училищі ім. Глієра. Влітку 1963 року я вступив на його диригентсько-хоровий відділ. Це була елітна освіта. І конкурс був відповідно великий ? 12,5 осіб на місце. Кожен абітурієнт мав продемонструвати свої вокальне, диригентське вміння, скласти екзамен із сольфеджіо та теорії музики, пройти співбесіду з хормейстером, виконати п’єси на музичному інструменті.

Та сильна жага отримати музичну освіту все ж перемогла. І я став студентом цього закладу. Навчався заочно. Але працював невтомно, старався увібрати все, що давали нам викладачі. Там зустрів і багато цікавих людей.

— Кажуть, що люди, які з’являються у житті у кожного з нас, невипадкові…

— Так, ті, хто зустрічався на моїй життєвій дорозі, і в училищі, де я навчався, зокрема, були зовсім невипадковим людьми. У нас організувався хор з досвідчених членів з басами, баритонами, тенорами, альтами та сопрано. Його не можна було зрівняти зі студентським дитячим, бо наш міг виконувати практично всі світові хорові твори. Ми виступали в консерваторії, по радіо та телебаченню. Ми спілкувалися з видатними музикантами Левком Ревуцьким, Борисом Лятошинським, братами Георгієм та Платоном Майбородами, Олександром Білашем, Ігорем Шамо, Діаною Петриненко, Павлом Муравським та Анатолієм Авдієвським, багатьма іншими.

Безперечно, що всі ці зустрічі залишили великий слід у моєму житті. Там плекалась незвичайна любов до музики. Наші спільні інтереси, наші думки і прагнення формували наше життя, наш внутрішній світ.

? І саме в цей час Вашою науковою лабораторією став зразковий дитячий художній колектив «Лебединські козаки», який Ви створили?

? Обласний відділ освіти запропонував мені працювати за власною програмою з поглибленим вивченням музики на народній основі. Загорівся цією ідеєю і я, і педколектив, і мої учні, і їхні батьки. Тоді був введений в роботу народний інструмент — хроматична сопілка системи Деменчука. Діти оволоділи нотною грамотою, в кожного з них була своя сопілка. Було створено два художні колективи: «Калинка» та «Лебединські козаки». Ми вивчали історію свого краю через музику і пісні, брали участь у конкурсах і фестивалях різних рівнів, ставали їх переможцями. Ми жили цікавим насиченим творчим життям. Наші душі співали, і це об’єднувало всіх учасників від малого до великого — і в цій єдності ми були одним цілим. А це, погодьтеся, дуже важливо в житті.

http://shpolyanochka... style='color: rgb(0, 136, 204); text-decoration: none;'>http://shpolyanochka... alt='00008' width='400' height='447' style='max-width: 100%; height: auto; vertical-align: middle; border: 0px; margin: 5px; float: right;'>«Усе тваринне у собі забудь!
Служи прекрасному…
і ти прийдеш до раю…»
? Крім музики, Ваша душа виливалась і в поезію... Вірші Вашої останньої збірки «Іду на Схід» змушують читача задуматися над сенсом життя і над головним призначенням людини…

? Хтось із мудрих сказав, що через мистецтво ми отримуємо світло. І я з цим повністю згоден. Але не все, що «блищить і звучить», є мистецтвом. Найбільшим надбанням кожного народу є його духовна культура. Саме його власна, а не завезена з-за кордону.

Тож своїх вихованців я вчив помічати і бачити прекрасне, зокрема на прикладах творчості народних талантів, наголошуючи, що культурний саморозвиток людини та суспільства — це безупинна робота над собою, розширення духовних прагнень і, насамперед, через мистецтво, філософію, науку та освіту. І особливе місце займає тут духовний розвиток, який надає сенсу життя кожної людини, коли вона починає шукати відповіді на питання щодо свого призначення на землі, що таке добро і зло і т.д.

Світло в душі, духовність людини дає їй можливість пізнати і справжню любов, і долучитись до мистецтва та художньої краси, до молитви, релігії. Це дає можливість людині зрозуміти, що є справжнє та найцінніше в житті, дати те, чим варто жити. Важливо вміти будувати храм у власній душі.

Головне —
відчувати красу
у власному серці
? Керуючись саме цим постулатом багато років тому Ви зі своїми однодумцями вирішили відкрити у селі культурно-просвітницький центр «Світ краси»?

? Це було прагнення підживлювати свій розум та серце духовною їжею, пізнавати щось нове, досі незвідане. Спочатку ми збиралися у нас вдома, аби послухати класичну музику, познайомитись із творчістю письменників, художників, поетів, переглянути відео про мистецтво чи обговорити фільм. Ми їздили на виставки, відвідували музеї, збирали репродукції картин. Тоді нам вдалося зібрати репродукції картин великих художників від епохи Ренесансу до наших днів. Це знамениті на увесь світ роботи Леонардо да Вінчі, Ренуара, Боровиковського, Крамського, Полєнова, Левітана, Шишкіна, Тропініна, Васнєцова, Саврасова, Айвазовського, Реріхів.

Це було ідеєю підштовхнути кожну людину працювати над собою, вдосконалювати свій духовний світ, виховувати свої почуття на високому, на класичних зразках мистецтва. Нам усім потрібен був такий клуб, щоб, як кажуть, духовною смертю не вмерти, бо як я сказав в одному із своїх віршів: «Не краса нас врятує, що навколо, а чуття її у власному серці...».

Йога допомагала пізнавати душу
— Але свого часу Ви були ще й відомим у своїй окрузі народним лікарем, допомагали багатьом зцілитися від недугів… Звідки таке захоплення?

— Справа в тому, що ще одним епізодом моєї біографії була інвалідність, яку я отримав внаслідок травми хребта під час служби в армії. Здавалося, шансів на повноцінне життя у мене не було. І тоді ще молода лікарка, яка не побоялась взятися за моє лікування, дала мені їх. Я повірив, що я зможу впоратися зі своїм захворюванням і знову наполегливо працював над собою. Згодом я став займатися йогою, основною метою якої є пізнання своєї душі, її таємниці. Вона допомагала мені шукати відповіді на питання, які виникали у моїй свідомості, в набутті просвітління, єднала мій внутрішній світ із вселенським.

Свого часу їздив на кон-сультації до відомого мануального терапевта з м. Кобиляки, що на Полтавщині, Миколи Касьяна, на жаль, вже нині покійного, багато чого навчився в нього. Тож своє вміння спробував застосовувати на практиці. І радий, що багатьом людям моя практика допомогла зцілитися від недугів.

Жити, об’єднавшись, людям варто
повчитись у бджіл
? Знаю, що впродовж багатьох років Ви є не просто бджолярем, а дослідником цікавого світу цих розумних істот. Що Ви відкрили для себе, спілкуючись із бджолами?

? Спостерігаючи за цими розумними істотами, я дивуюсь і захоплююсь, який же багатий і різноманітний світ Божий! В його розмаїтості панує дивний і гармонійний порядок, встановлений Богом, де всі розселені по землі згідно з ним. Все має відповідний і розумний зміст, народжується, росте, старіє і помирає — одне змінюється іншим. Усьому Бог дав свій час, місце і призначення. Людині ж він дав особливе призначення — пізнавши Бога, ставати все кращою і добрішою та успадковувати вічне життя.

Мені завжди було дуже цікаво вивчати бджолиний світ, бо він — особливий. Бджоли — це досконалість, що зійшла з небес, мабуть, найбільше чудо із чудес. Їхню поведінку не можна осягнути та пізнати. Бджоли ? це община. Вони виконують свої обов’язки залежно від свого віку. Ніхто у них не байдикує, ніхто нікого не обдурює, в них немає керівників і підлеглих Просто в кожного з них своя окрема місія, і в кожної місії своя карма. Згуртованості, працьовитості, організації праці — ось чому вчать бджоли.

Людям потрібно вчитися у них жити, об’єднавшись. А об’єднавшись, можна вирішити безліч проблем. Це теж високе мистецтво!