Лебединська Свято-Преображенська церква є історико-архітектурною пам’яткою, яка була споруджена в 1821—1826 роках. Парафія належить до Української православної церкви Київського патріархату.

Ще у 1921 році в ній почали вести богослужіння українською мовою, оскільки церква перейшла під юрисдикцію Української автокефальної церкви.

В 1933 році комуністична влада закрила церкву, влаштувавши в ній колгоспне зерносховище. Відродилася парафія вже в часи незалежності України. Нині Службу Божу в церкві править священик Української православної церкви Київського патріархату отець Іван Келеман. Всі ці 24 роки храм реставрувався, у 2009-му році розпис куполу та іконостасу здійснив шполянський професійний художник-іконописець Ярослав Андрійченко.

Лебедин відвідає патріарх Філарет

Нинішнього року Лебединська Свято-Преображенська церква відзначає 190 років заснування і 195 років з початку будівництва. Жителі Лебедина до цієї дати готуються дуже відповідально. Як повідомив «Шполяночці+» отець Іван Келеман, 11 серпня відбудеться святкова літургія, на яку запрошено патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, а також митрополита Черкаського і Чигиринського Іоана.

http://shpolyanochka... style='color: rgb(0, 136, 204); text-decoration: none;'>http://shpolyanochka... height='384' width='400' style='max-width: 100%; height: auto; vertical-align: middle; border: 0px; margin: 5px; float: right;'>Добрі справи змінюють світ

— Великдень наша громада прагнула зустріти в цьому році по-особливому — в оновленому храмі, де всього за два з половиною тижня зуміли провести великий обсяг внутрішніх ремонтних робіт, — розповідає лебединський священик. — Перед цим ми силами громади зробили зовнішню штукатурку будівлі, а в грудні минулого року замовили новий іконостас, який встановили до свята Пасхи.

Наша громада щиро вдячна нашим землякам та партнерам із Лебединського насіннєвого заводу, які суттєво допомогли реалізувати наш задум — надали матеріали для ремонту та оплатили новий іконостас. Все це коштувало понад мільйон гривень. А ще два роки тому встановили нові вікна. Таку підтримку ми вважаємо неоціненною, адже дуже важливо, коли представники бізнесу роблять такий значний внесок у розвиток духовності.

http://shpolyanochka... style='color: rgb(0, 136, 204); text-decoration: none;'>http://shpolyanochka... height='280' width='400' style='max-width: 100%; height: auto; vertical-align: middle; border: 0px; margin: 5px; float: left;'>Тож велику вдячність від імені громади висловлюю особисто голові наглядової ради Групи компаній «ЛНЗ» Дмитру Кравченку та голові правління ПАТ «Лебединський насіннєвий завод» Михайлу Сідлецькому.

Також заслуговують на велику шану і подяку багато людей села, які виконували ремонтні роботи. Згуртував їх директор навчально-виховного комплексу №3 Сергій Осаула.

Дякуємо і жінкам, які готували обіди для учасників толоки. Нехай береже усіх вас Господь і дарує благодать на многії літа, — побажав отець Іван.

Наталія ДАВИДЕНКО.

http://shpolyanochka... style='color: rgb(0, 136, 204); text-decoration: none;'>

В рамках щорічного обласного конкурсу на кращу сільську раду Лебединську визнали кращою — їй присудили перше рейтингове місце. Про це повідомиланачальник служби у справах дітей Шполянської райдержадміністрації Галина Григор’єва.Показники оцінювання полягали в аналізі діяльності опікунської ради при виконкомі щодо охорони дитинства, захисту прав дітей, забезпечення дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, житлом, підтримки малозабезпечених сімей та надання їм матеріальної допомоги та ін. Так, в 2015 році придбано житловий будинок особі з числа дітей-сиріт за кошти місцевого бюджету Лебединської сільської ради в сумі 59000 грн., щороку до новорічно-різдвяних свят вручаються подарунки дітям із малозабезпечених сімей та дітям учасників АТО (матеріальна допомога на суму 55731 грн.). З 2011 року в с. Лебедин функціонує прийомна сім’я Можних, в якій виховується 4 прийомних дітей. В навчальних закладах села (НВК №1, №2, №3) щороку проводяться масові заходи до Дня захисту дітей (спортивні естафети, виставки, конкурси малюнків на асфальті)

ДО РІЧНИЦІ ВИЗВОЛЕННЯ ЛЕБЕДИНА ВІД ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ

Під час окупації Лебедина німцями в роки Другої світової війни Григорій Бондаренко, якому було на той час 15 років, потрапив під перший набір остарбайтерів: 17 травня 1942 року його забрали в Німеччину. Однак він захворів і був відправлений у лікарню при німецькому таборі. Лікар, після огляду хворого, сказав, що треба робити операцію. Та хлопці, які знаходились у лікарні, радили Григорію не йти на операцію, бо він її не витримає, що треба щось робити, аби комісували і повернули додому. Вони підказали, що треба випити ложку солі, відзразу покурити тютюн і температура триматиметься 38—39 градусів. 1 липня 1942 року Григорій Бондаренко за висновками комісії повернувся додому.

Та долі остарбайтера хлопцеві не вдалося уникнути. 15 квітня 1943 року Григорій Бондаренко потрапив під другий набір остарбайтерів у Лебедині. Цього разу його вивезли у Східну Померанію, м. Штольп (зараз Слупськ у Польщі). Звідти він потрапив на хутір Шпіцкруг. Працював у бауера, якого звали Герман Бетя. У нього був трьохповерховий будинок з рестораном та велике поле. Правда, під час війни ресторан не працював, діяла тільки пивниця. У бауера уже було двоє наймитів: полька і серб, а третім потрапив до них Григорій (його взяли доглядати тварин і працювати на полі). Цей будинок мав свою історію, він стояв на розвилці двох доріг, якими ще у 1812 році проходила армія Наполеона, а він сам побував у будинку.

Наймитування у Беті
Хазяїн і його дружина «фрау Бетя» (так її всі називали) своїх дітей не мали, ставились до своїх наймитів добре, хоча не завжди були уважними. Григорій Павлович згадує, що господарі слідкували за тим, щоб у наймитів не було вошей, і щотижня заставляли їх пропарювати одяг — «парити воші». Якось одяг Григорія підгорів, розпався і вже не годився, щоб його носити. Йому видали полатані обноски попередніх наймитів. До хазяїв приїхала в гості молодша сестра фрау Беті Штетіна (років 50-ти) з чоловіком. Вона звернула увагу на те, що наймит, молодий хлопець, ходить в обідраному одязі, і дала йому якусь одежину. А коли вони поїхали додому, то почали присилати посилки з хорошим одягом для Григорія. Полька потім розповідала, що сестри лаялись, Штетіна казала сестрі, що у неї у дворі молодий хлопець напіводягнений, який працює на неї, тож треба бути уважнішою господинею. Після цього Григорія уже гарно одягали.

Герман Бетя входив до місцевої організації німецької націонал-соціалістичної нацистської партії, разом зі старостою, вчителем та поліцейським. Вони часто збирались разом обговорювати події. Григорій Павлович вважав, що його хазяїн — фашист, часто обзивав своїх наймитів різними образливими словами: «шапцкопф» — бараняча голова, «орноокс» — рогата худоба. Якось Григорій у кімнаті хазяїна побачив книжку «Історія Східної Європи» на німецькій мові і почав її перелистувати (німецьку мову вчив у школі та й спілкуючись з господарями, вже добре її розумів). Господар побачив і запитав, що він читає, Григорій відповів: «Історію Східної Європи». Тоді господар показав у книжці чийсь портрет і запитав «хто це?», а Григорій відповів: «Король Англії», а потім назвав ще кількох історичних діячів, чим дуже здивував господаря. Той запитав звідки наймит має такі знання, а Григорій відповів, що має таку книжку вдома, тільки українською мовою, часто її читав. Після цього випадку господар перестав обзивати наймитів.

http://shpolyanochka... style='color: rgb(0, 136, 204); text-decoration: none;'>http://shpolyanochka... height='400' width='285' style='max-width: 100%; height: auto; vertical-align: middle; border: 0px; margin: 5px; float: right;'>Господарювання без господаря
На початку 1944 року з Германом Бетею стався нещасний випадок у лісі — на нього впало спиляне дерево і вбило його. Наймитів не звинуватили у вбивстві тільки тому, що сусіди бачили, що все сталось з необережності самого господаря. Після смерті хазяїна фрау Бетя, яка не розумілася на веденні сільського господарства (Герман Бетя був агрономом, а його дружина відала ресторанними справами), вирішила продати господарство. Поки вона їздила на похорон чоловіка, то вже приїжджали покупці. Повернувшись додому, фрау Бетя викликала до себе наймитів і запитала: «Майне лібе каваліре», що робитимемо далі? Якщо самі працюватимете на полі й з тваринами, то не продаватиму господарство, а якщо ні — все продаю!». Григорій з сербом зарані домовились, що погодяться працювати, бо інакше їх теж продадуть не відомо кому. І вони самостійно почали вести господарство. Григорій мав навички роботи на полі й біля худоби ще здому і просто був уважним і допитливим. Коли господар працював на полі, Григорій допитувався, скільки треба кидати добрив на гектар. Німці вже тоді мали гранульоване добриво і використовували його розумно й акуратно. У господарів був його запас, через кожних два тижні наймити перекладали його з місця на місце, щоб воно не збивалось в купу. Григорій кинув по 3 центнери добрива на гектар і одержав дуже гарний урожай, за що німці його дуже хвалили. Також вони бачили, що наймит жаліє коней, дбає про них, добре оре і називали його гарним господарем. Іноді взимку хазяйка посилала своїх наймитів на роботу до свого родича у сусіднє село Нойєдамеро, їй за це платили.

Особливості життя у німецькому дорфі
Григорій згадує, що німецькі села не були схожі на українські. Хати стояли густо, були і дво-, і триповерхові, і кращі і гірші, городи й садки — по 2-3 сотки. В селі була одна вулиця, на якій стояли з два десятки хат. Також була одна школа, в якій працював один учитель, він же й директор школи. Всі діти ходили в один клас: навчались в одному кабінеті, а розсаджувались класами по рядах і їх навчав один учитель. У селі горілку продавали лише по карточках і тільки на великі свята, а пиво - вільно. Також у селі був один поліцейський, який розбирався у всіх злочинах та слідкував за наймитами, чи не крадуть, міг карати: бив по обличчю або гумовими прутами по спині.

Остарбайтери з Радянського Союзу були зобов’язані носити на одязі з правого боку нашитий блакитний прямокутник з написом білими буквами «Ost», поляки — оранжевий квадрат з буквою «Р». Усі наймити повинні були носити цей знак, особливо тоді, коли йшли кудись здому. У неділю всі ходили з хутора у село в гості до сербів — це були військовополонені, вони носили військову форму і чекали, що їх визволять радянські війська. Григорій Павлович розповідає, що швидко навчився говорити сербською мовою, адже вона дуже схожа на українську. Фрау Бетя сердилась, що він говорить сербською, бо вона її не розуміла. У сербів імена були схожі на наші: Андрій, Тихомір, Бранко, Ратко.

Визвольна хода по території загарбника
Якось Григорій бачив, як через їхнє село німці вели полонених аме-риканців: близько 700 чоловік полонених супроводжували всього три німці-охоронці. Це були американські військові, взяті в полон на Сицилії. Виявляється, що німці дотримувались угоди з американцями, що полонених вони триматимуть на тих територіях, де не буде бомбардувань і добре до них ставитимуться. Григорій позна-йомився з одним полоненим американцем, у якого порвалась торбина з речами. Він допоміг американцеві зібрати та зв’язати речі. Виявилось, що мати його була родом з України, а батько, як він сказав, «курський соловей». Американець на подяку дав Григорію сім кусків пахучого мила, на якому було написано «Мейд ін Канада».

Ввечері фрау Бетя дозволяла Григорію слухати радіо, коли він топив у її кімнаті. Він слухав і німецькі, і радянські повідомлення про події на фронтах, порівнював їх і знав, що насправді відбувалось на війні. Після цих повідомлень передавали по радіо радянські пісні, і Григорій виключав радіо, але фрау Бетя часто дозволяла залишити його включеним і слухала мелодії. На столі у фрау лежала розгорнута карта, де олівцем було наведено кордон територій, захоплених німцями у 1941 році, а в 1944 році кордон відійшов аж до Вісли. І фрау Бетя питала «Чому це так?».

Фрау Бетя хотіла переїхати в інше місце, коли підійшла радянська армія, а німці відійшли і забрали гармати, що стояли на хуторі. Хлопцям не хотілося нікуди переїжджати і вони з сербом пішли в село до інших сербів. Коли почали стріляти радянські війська, сховались на полі у виямці біля кущів. Звідти й побачили перші радянські танки і солдатів на них.
Наймитував Григорій Павлович Бондаренко до 8 березня 1945 року...

Із остарбайтера — в солдати
Після того, як прийшла радянська армія, Григорія Бондаренка пере-вірила армійська контррозвідка і направила його на службу в армію у 238-й запасний армійський полк. На той час Григорію було 19 років. Та ще 10 днів перед зарахуванням до армійської служби йому разом з кількома колишніми наймитами довелося виконувати завдання радянських командирів: збирати худобу і цінні речі (гарні меблі, піаніно та ін.) на захопленій території. Потім уже Григорій Павлович потрапив у запасний полк, який був направлений на Одер.

Запам’ятались йому товариші, з якими разом воювали, ходили в кіно, яке іноді привозили в полк: Солдатов з Курської області, Школьний, якому довелося бути у Кенігсбергу. Пішки довелося пройти ряд німецьких міст: Штекін (зараз Щецін — польське місто), Грайфсвальд, Штральзунд, Росток, Вісмар. Григорій Павлович брав участь у Вісло-Одерській операції. Пам’ятає, як серед ночі всіх підняли і пояснили, що завтра форсуватимуть Одер, наказували триматись разом, не загубитись на чужій території. Та наступного дня штурму не відбулося. Уже в лісі, близько 60 км від Ростока, почули про те, що радянські війська розбили німців у Берліні і завтра буде оголошено день Перемоги. Солдати раділи, стріляли в небо та обіймались.

Після перемоги почалась поетапна демобілізація з радянської армії: спочатку бійців старшого віку, потім молодшого. Григорій Павлович прослужив на території Німеччини до 1951 року. Влітку 1945 року служба відбувалась біля кордону з англійською зоною окупації.

Дізнались наші солдати, що таке американська армія. У американців при армії діяли робочі роти, які набирались з остарбайтерів, деяким нашим солдатам прийшлось служити в цих ротах. Вони прибирали території після того, як їх покидала американська армія, закопували бліндажі, пошкоджене майно американців. Ще одне цікаве спостереження: хоча і солдати, і офіцери в американській армії харчувались разом, але для білих і чорношкірих їдальні були різні. Зустрічався Григорій Павлович з англійцями майже щодня. Звернув увагу на те, що в англійській армії і солдати, і офіцери були одягнені в однакові добротні мундири і харчувалися в одних їдальнях. В радянській армії все було не так. Офіцери були одягнені у кращі мундири і харчувались окремо від солдатів. А солдати змушені були шукати собі у що вдягтись, коли солдатський одяг рвався. Григорій Павлович згадує, що на осінь 1945 року залишився без шинелі, бо командир наказав віддати її демобілізованому солдату, який відправлявся на Батьківщину (для цих солдатів забирали одяг, шинелі у тих, що залишались в Німеччині). Григорій дістав собі ще гарний теплий темно-синій кітель (німецький) і носив до осені, а вже у жовтні йому видали шинель.

Наприкінці 1945 року Григорія Бондаренка направили у школу сержантів, в «учебку». Навчався протягом 10 місяців, а потім його залишили там навчати інших солдатів. Прослужив на цій службі ще 3 роки. Потім був начальником готелю, старшиною роти. Був свідком поділу Німеччини на НДР і ФРН. Згадує, що більшість німців почували себе винними за цю війну.

На цій службі Григорій Павлович зустрів земляка — Михайла Михайловича Вайвалу з Журавки. Разом були у Вісмарі, Гамбурзі біля кордону НДР.

Служба у Німеччині тривала до 8 лютого 1951 року. Потім їх забрали до Ашхабаду, ще 16 днів прослужили, а вже потім там відбулася демобілізація. Через місяць — 27 березня 1951 року — повернувся в Україну.

Записала Лідія ОСАУЛА.

В руках учителя майбутнє нашої держави. Адже давати дітям знання, бути порадником і взірцем надзвичайно благородно і відповідально. Звичайно, далеко не кожний може стати справжнім учителем. А улюбленим учителем стати зовсім не просто. В такого вчителя і предмет, який він викладає, улюблений для учнів. Саме в нього ключ від усіх духовних багатств світу.

Валентина Панасівна Коливай — Вчитель з великої літери, Вчитель, якого не забувають. Їй характерні простота, людяність, висока культура спілкування, дивовижна ерудиція, невичерпна енергія, душевна теплота й доброзичливість, з якою вона ставиться до всіх людей, які її оточують. Саме вона навчила своїх учнів бути мужніми, не лякатися життєвих труднощів, мати почуття власної гідності, шанувати батьків, любити природу, піклуватись про братів наших менших.

Учні Валентини Панасівни називають свою вчительку унікальною людиною, мудрим педагогом, адже як би не було важко працювати з підлітками, «вона зуміла виліпити з кожного особистість, індивідуум. Протягом усіх цих років вона любила нас, як власних дітей, проводила з нами безліч часу. Разом з нею ми навчалися разом і вчитися, і проводити вільний час, просто розмовляти, ділитися особистими проблемами, просили порад». І сьогодні для колишніх учнів Валентина Панасівна залишається зразком Вчителя, про неї розповідають з гордістю своїм дітям і онукам, а екскурсії з «Глобусом» до Москви і Ленінграду, до Карпат і Криму, до моря і в гори залишаться для кожного на все життя романтичними пригодами юності.

Валентина Панасівна та її чоловік Ілля Іванович на пенсійному відпочинку, але їхня творчість розквітає і далі. Вони є засновниками культурно-просвітницького центру у с. Лебедин «Світ краси». Ілля Іванович має вже три збірки своїх поезій, а вірші Валентини Панасівни друкують у районній газеті, збірка її творів є у рідній школі. Як людина мистецтва, Ілля Іванович відомий як автор пісень і композитор, а Валентина Панасівна, надихаючись його творчістю, захопилась флористикою і створює дивовижні картини з висушених пелюсточок та листочків квітів. А до кого ми біжимо за порадою і підтримкою? А хто ніколи не відмовить у допомозі? А хто найкраще зрозуміє і не залишиться байдужим?

На зустрічах випускників у школі часто спостерігаю як колишні учні, уже й сиві, й онуків мають, а товпляться біля своєї вчительки, щоб поділитись життєвими успіхами, досягненнями чи одержати пораду з якогось питання. Чи не це найбільший прояв досягнень учителя? Про такого Вчителя В.О.Сухомлинський сказав: «У справжнього вчителя — найважче і найрадісніше життя, трепетно хвилююча і болісно складна творчість, незбагненно тонкі і вічно вдосконалювані інструменти, якими він діє на людську душу».

З нагоди дня народження надсилаємо Валентині Панасівні найкращі вітання і зичимо їй на довгі роки невичерпної енергії і душевного тепла, здоров’я і радості.

З повагою і вдячністю учні та колеги.

http://shpolyanochka... style='color: rgb(0, 136, 204); text-decoration: none;'>http://shpolyanochka... alt='087 30' style='max-width: 100%; height: auto; vertical-align: middle; border: 0px; margin: 5px; float: right;'>З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ!
З нагоди чудового свята — дня народження — висловлюю найщиріші вітання чуйній, надзвичайно добрій і талановитій жінці, жительці с. Лебедин Валентині Панасівні КОЛИВАЙ.
Бажаю Вам і надалі залишатися такою ж енергійною і невтомною, завзятою і неспокійною душею, щирою і турботливою, щедрою на добро. Навіть коли надворі не на жарт тріщить мороз, на душі стає тепло від усвідомлення, що Ви є. Нехай Господь Бог щедро дарує Вам, шановна Валентино Панасівно, щастя, здоров’я, світлу радість та родинні гаразди.
З повагою, Любов ХАРЧЕНКО.

http://shpolyanochka... style='color: rgb(0, 136, 204); text-decoration: none;'>http://shpolyanochka... alt='87' style='max-width: 100%; height: auto; vertical-align: middle; border: 0px; margin: 5px; float: left;'>Редакція газети «Шполяночка+» вітає Вас, шановна Валентино Панасівно, з днем народження і зичить, щоб у Ваших задумах, усіх справах завжди була підтримка рідних і близьких людей, у серці — тепло, сонячно від людської вдячності. Нехай Ваш шлях буде наповнений новими злетами та досягненнями, а все добро вертається до Вас сторицею.
Хай Бог благословляє усе Ваше подальше життя!

Сесією Лебединської сільської ради, в рамках виконання Законів України про декомунізацію («Про правовий статус та вшанування пам'яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті»; «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки», «Про увічнення перемоги над нацизмом в Другій світовій війні 1939—1945», «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років») — перейменовано 17 вулиць. Створена ініціативна група, в яку увійшли активісти села, провела відповідну роботу з підготовки проекту рішення сесії.

Відтак, вулиця Ватутіна носить відтепер назву — Козацька,

Леніна — Центральна,

Комунарів — Тур’яна,

Кошового — Яворницького,

Комсомольська — Затишна,

Космодем’янської — Турція,

Кірова — Грушевського,

Куйбишева — Дорошенка,

Матросова — Свободи,

Московська — Миру,

Нахімова — Київська,

Покришкіна — Преображенська,

Піонерська — Влизька,

Свердлова — Лесі Українки,

Фурманова — Незалежності,

Чапаєва — Гайдамацька.