� C

Життя й пориви великого гетьмана

                           Київ

          Видавництво СП  «Свенас»

                           1991

Льорд Байрон

   МАЗЕПА

      поема

           I

В жахливий день біля Полтави

Від шведів щастя утекло,

Навкруг порубане, криваве

Все військо Карлове лягло.

Військова міць, воєнна слава,

Така ж . як ми , її раби, -

Майнула до царя, лукава,

І врятувала мур Москви, -

До того пам`ятного ранку,

До ще жахливішого дня,

Що на ганьбу й різню жорстоку

Ще більше виставив їм`я,

Ще більше військо дав на злім, -

Одному грім, а блиск усім.

          II

Такий від долі жереб впав;

В Карло день і ніч тікав

Через поля, річки, діброви

В чужих і власних краплях крови,

За нього ж тисячі лягло,

А й слова скарги не було

На честолюбця в день заглади,

Як правда не боїться влади,

А як загинув кінь його,

Убитий  кулею на полі,

Гієта дав йому свого

І вмер в російському полоні,

Та й цей скакун звалився з ніг,

Як чвалом кілька миль пробіг,

І в пущі, в темній глушині,

Де навкруги ворожі чати

Вже розвели свої вогні,

Прийшлося Карлу ночувати,

Чи ж це ті лаври, той вінок,

Воєнної потуги й слави,

Що забирав останній сок,

З народів шведської держави?

Мов неживого під сосну

Поклали короля до сну,

Тягуча ніч, холодний іней,

Гарячка ран, непевна путь

Йму заснути не дають –

Затерпло тіло, рани сині…

Та мужньо зносить володар

Від долі посланий удар, -

Бо підкорив нестерпні болі

Своїй твердій і впертій волі,

Що перед нею всі пригоди

Німіють, як колись народи.

              III

Юрба вождів – яка ж мала! –

За день ще більше поріділа;

Ця ж рештка лицарів була

Хоробра й вірна вже – сиділа,

Німа. Понура і сумна,

Круг короля й його коня,

Бо ж у нещасті, наче тінь,

Людини не покине кінь.

А поруч, в лицарській юрбі,

Де звісив дуб гілля дебеле,

 Мазепа стомлений собі

З трави тверду постелю стеле.

Гетьман – похмурий і старий

І сам, як дуб той віковий.

Та спершу, хоч стомивсь за дня,

Козацький князь обтер коня,

Розгладив гриву, ноги й хвіст,

Розпутав, розгнуздав, обчистив,

Поклав йому трави та листу

І тішився, що карий їсть,

А то журився довгий час;

Що змучений скакун не пас

В нічній росі траву-отаву…

Цей кінь терплячий був на славу,

На їжу й ложе не зважав,

А все робив, як пан бажав.

Кудлатий і кремезний зріст,

Палкий, прудкий неначе біс,

Він пана по-татарськи ніс.

На клич його бігцем приходив,

Хоча б там тисячі, чи тьма,

Чи ніч беззоряна, німа,

Усюди пана він знаходив –

Цей кінь від смерку аж до дня

За паном біг, мов козеня.

              IV

Із цим упоравшись, гетьман

На землю розіслав жупан,

Списа до дерева припер

І взявсь оглянути тепер

Рушницю, чи вона як слід

Перенесла важкий похід,

Чи часом порох не промок,

Чи в кремінь потрапля курок,

Оглянув піхву, ще й ефес,

Чи вже не перетерся десь

Його міцний ремінний пояс,

Аж потім славний ватажок

Добув торбинку й боклажок,

Увесь убогий свій припас,-

І з Карлом і всіма з початку

Гостинно поділився він

З такою гідністю достоту,

Як на бенкеті дворянин,

Король з усмішкою гіркою

Свою мізерну пайку взяв

І, приховавши приступ болю,

Бадьоро, голосно сказав:

«У всіх із нашого гуртка

Відважний дух, тверда рука,

Та хай в цей час маршів, боїв

Балакав менше й більш зробив,

Ніж ти, Мазепо? На землі

Від Олександрових часів

Такої пари не знайти,

Як твій Буцефалос і ти

Бо й скитську славу топчеш ти

На ріках і просторах степу»

«О я прокляв,- сказав Мазепа,-

Ту школу, де я вчивсь їзди».

«Чому ж це так, старий гетьмане?

Чей добра школа ж то була?»

«На жаль, це повість не мала,

 А стільки миль ще перед нами

Та сутичок із ворогами,

 Що дужчі в десять раз від нас…

Залишим це на кращий час.

Аж доки за руслом Дніпра

Ми зможем коней попасти,

Вам, пане, спати вже пора.-

Відрік король,- щоб ти сказав

Свою історію, ачей

Під цю гутірку галасливу

Я відпочину і засну

Бо сон тепер не йме очей».

«Для цього я вернутись рад

Так років з п`ятьдесят назад,

Мені двадцятий рік минав…

Ще Казимір королював,

Ян Казимір…Шість років я

Був паж у того короля,

Це був король! Учений сам –

Він зовсім був не пара Вам,

Бо й не збирався воювати,

Щоб набувать чужих країн,

 А потім знов їх утрачати.

Тож супокійно правив він

І, крім гризні на зборах сейму,

Так мирно жив, аж непристойно.

Були йому турботи й там!

Він муз любив і гарних дам.

Дошкулять іноді й вони

Не менш від лютої війни.

Як тільки гнів його минав,

 Він книжку й жінку знов міняв

І впоряджав бенкет на слау.

Що дивував усю Варшаву,

Зглядались діти і старі

На блеск і велич при дворі.

Він звався «польський Соломон»

У всіх поетів, крім одного

Що втратив віру в пансіон

І склав сатиру був на нього.

Там був безжурний двір забав.

Де майже кожний був піїт…

Колись і я там віршу склав

І підписав – «сумний Терсит».

Я знав там графа-воєводу,

Славетного, старого роду;

Мов рудня він багатий був,

А гордий, що й казать не треба,

І на своє шляхетство дув,

Немов зійшов на землю з неба.

Багатством, родом та ім.`ям

Рівнявся тільки королям,

Пишався, чванився, гордів,

А врешті, наче в п`янім сні,

Він славу та діла дідів

Попросту видав за свої.

Інакше думала жона…

Молодша щось за тридцять літ.

Все важче зносила вона

Свою нудьгу і графів гніт.

Після безплідного бажання,

Дурману снів, вагань і мрій –

Вона послала на прощання

Сльозу невинності своїй –

І міряти очима стала

Варшавськук молодь, танці, спів –

Та часу сушного чекала,

Щоб холод серця хтось зогрів,

Щоб графа, увінчать новим

Титулом, що веде до неба…

Навряд чи хтось пишався б ним,

Хоч заслужив його. Як треба.

             V

Красунь-юнак я був тоді…

Тепер, коли вже сімдесятий

Мені минув, не гріх сказати,

Що в дні юнацтва золоті,

Бувало, кожного вельможу,

З мужів, чи хлопців, переможу

У всій привабній марноті.

Я ж був веселий і стрункий –

І вигляд мій не був такий

Поморщений, як ось тепер,-

То час війни й турботи стер

З обличчя душу, що негодні б

Мене вже й родичі пізнать,

Коли б могли моє сьогодні

З моїми учора порівнять.

Але ж колишніх рис моїх

Іще раніше я позбувся,

Аніж суровий вік торкнувся

Рукою старості до їх.

Літа, як бачите, не вгасли

В мені ні мужності, ні сили,

А то вночі з-під цих гілок,

Під чорним небом без зірок

Я б не розказував казок…

Та далі вже…Терези стан –

Він наче й тут передо мною,

Біжить до мене під каштан…-

Я бачу скрізь її живою,

А все-таки я не знайду

Ні барв, ні образів, ні слів,

Щоб змалювати ним оту,

Яку так палко я любив.

В її очах був східний жар –

Сусідство турків та татар

Змішало польску кров… Ті очі

Були чорніш цієї ночі.

Ще й з променем таким прекрасним,

 Мов ніжний блиск молодика,-

Глибокі й вогкі як ріка –

Мов очі мучениці-жертви,

Що дивиться на блиск в раю

І бачить радощі і в смерті.

Погідне і ясне чоло,

Мов літнє озеро, було,

Що в ньому навіть сонце з неба

Милується само на себе.

А щічки й рот… Та шкода й мови!..

Кохав колись – і нині теж –

Вогонь подібної любови

В добрі і в злі не знає меж.

Бо що для неї злість і гнів?

А мрія серця, нам на зло,

 Не гасне й до старечих днів,

Як це з Мазепою було…

              VI

Ми бачились… Ми зустрічались

А я дивився – і зідхав –

Вона й слівцем не обізвалась,

Та відповідь її я мав.

Є тисячі таких знаків –

Ми й описати їх не можем

Рядками зрозумілих слів,

Хоч їх і чув, і бачив кожен –

Вони таємно з серця йдуть,

Хвилюють радощами грудь,

І з обопільного стремління

Росте німе порозуміння,

Що з іскор – проблисків думок –

Вогнистий зв`язує шнурок;

Це несвідоме поєднання –

І ми ніколи не збагнем,

Як раптом іскорка кохання

Шаленно вибухне вогнем.

За нею стежив я здаля,

Зітхав, дививсь, і плакав я,

Аж доки нас удвох звели,-

І відтоді здибалися ми

Без підозріння…Я мовчав,

 Я тільки млів. Не признавався,

Язик тремтливо замирав

І голос на вуста зривався,

Аж доки не прийшла пора!..

Є беззмістовна, глупа гра.

Що то за нею завше внас

Лінивий коротали час

В цю гру – забув, як звать її,-

Якось-то довелось мені

Заграти з нею… Та не знав я,

Чи вигравав, чи програвав я,

Бо я вже й тим щасливий був,

Що близько бачив, близько чув

Істоту, що її кохав я…

Так ревно я її беріг

(Коли б так нас цієї ночі!)

Аж поки враз не спостеріг

Задумою сповиті очі –

Ні щастя, ні невдача в грі

Вже не цікавила її…

Вона же грала без кінця,

Немов прибита до стільця,

Хоч довго не щастило їй,

І щось такого було в ній,

Від чого зрозумів я враз,

Що тут не слід губить надій,

 І в мене мова полилась,

Якась непевна й без прикрас,

А слухала вона мене…

Хіба ж те серце крижане?

Доволі й цього вже мені!

Хто слухав раз подібну мову,

Послуха знову…Перше «ні»

Що не говорить про відмову.

� C

Полтавська думка №44 29 жовтня 2015 р.

   Обласна газета

Ще одна наруга над Гетьманом Мазепою

   На Покрову тисячі полтавців прийшли на Соборний майдан побачитися з Іваном Мазепою, до Полтави привезли пам`ятник Гетьманові, кошти на який з ініціативи голови Полтавської «Просвіти» Миколи Кульчинського збирали люди по всій Україні і встановлення якого затрималося на шість років через яничарів з обласної ради та підступність колишнього міського голови, головного полтавського мазепо борця  Андрія Матковського (пане Президенте, кого Ваш блок підтримує на цих виборах? Такі, як Матковський, не тільки Мазепу закопають…)

   А увечері в театрі була прем`єра вистави про Мазепу. Яка вилила на Великого Гетьмана цілі ночви старого яничарського  бруду…

(В ті далекі часи коли Гетьман Мазепа хотів звільнити Україну і привести її до незалежності, МІСТЕЧКО РАШІВКА ДО ТОГО МАЛА ВЕЛИКЕ ВІДНОШЕННЯ. Через село проходили війська шведського Короля та нашого Гетьмана. Велика частина війська в  1708 року, в ту холодну зиму, квартирувалися в МІСТЕЧКУ. Відбувалася тут і  битва. Чому вони були тут? Та тому, що наш край підтримував їх. Але не збулося, як думалося.

Не отримала тоді Україна незалежність.)

   Коли я почула, що Полтавський академічний обласний український музично-драматичний театрі ім., М.В.Гоголя ставитиме спектакль про Мазепу, то дуже зраділа. По-перше, де ж і ставити спектакль про Гетьмана – одного з предтеч Української Незалежності, як не в місті, біля якого відбулася нещаслива для українців битва, що означало кінець автономії України і започаткувала її 300-річне ходіння по муках у ярмі північного сусіда? Думалося, це буде наше, полтавців, каяття за того двоголового орла в самісінькому центрі міста на колоні, що ґвалтує українські небеса, і за колишнього мера Матковського, який на догоду антиукраїнським силам 2009 року заблокував встановлення пам`ятника Гетьманові Мазепі.

   По-друге, невдовзі знову війна з тим самим вар`ятом-сусідом, з тими самими гебістсько-есесбешними виплодками, і знову, захищаючи рідну землю, гинуть мазепинці нових поколінь. У такі моменти особливо хочеться зачерпнути сил у давнього лицарства-козацтва: Мазепи, Орлика, кошового Гордієнка.

   І я взялася читати драму Анатолія Крима «Остання любов гетьмана», яку обрав для своєї, думалося, історичної прем`єри полтавський театр. Прочитання шокувало. Письменник Анатолій Крим не знає української мови навіть на рівні школяра. Він не має уявлення про кличний відмінок, і тому звертання у п`єсі надзвичайно дратують. «Карп!» - замість «Карпе!», «Орлик!» замість  «Орлику!», «Мелашка!» замість «Мелашко!» Частково театр відредагував текст, але іноді і неукраїнські звертання прориваються, і стилістичні неоковирності. А той Карпо схожий не на козака, який мав би бути джурою Гетьмана, а не служника з корчми.. Скоропадському в уста вкладено фразу, як належить чи то Жукову, чи ще давнішим московським полководцям: «З яких пір ти, Данило, холопів став жаліти? Баби нових народять!».

   Анатолій Крим не знає культури. Звичаїв, етикету Мазипинської доби. На щастя, режисер уявлення про епоху українського бароко має, передусім про їх музику і поезію. Музична складова вистави на рівні – завдяки записам Тараса Компаніченка,  «Стрибожим внуцям» (гурт автентичного співу полтавського театру). Канти «Всі покою щиро прагнуть», «Ой горе, горе, на сім світі жити», «Занехай ти мене» - окраса спектаклю.

   Немає  у виставі знущань над Конституцією Пилипа орлика, які собі дозволив драматург (але залишилося знущання над самим Орликом., про що далі).

   Найбільшою інтригою для мене залишалося, як вдасться театрові уникнути приниження Гетьмана Мазепи і винищування над ним… Кочубея, що й було головною вадою п`єси. Я не могла собі уявити, що тут режисер «тупо» піде услід за Кримом. І від початку до самого кінця ми бачитимемо «послідовного самостійника». Кочубей , який усе підбиває Мазепу відділитися від Росії, а той усе не хоче.

   Тепер зупинимо перелік режисерських успіхів чи не успіхів у боротьбі з вадами п`єси, а проаналізуємо, що ж маємо в підсумку всієї роботи залученого до постановки колективу..

   Зауважу, що акторський колектив гоголівців талановитий, з ним можна поставити все. Виконавиць головної  ролі Василь Голуб багато зусиль докладає, щоб його Гетьман мав гідний вигляд. Це нелегко, бо режисер значну частину часу то тримає його в спідній білизні, то змушує сидіти, опустивши ноги в ночви, і каятись, каятись, каятись… Мотря називає Мазепу боягузом, Любка – катом, «видатний самостійник» Кочубей рече щось зовсім фантастичне, з огляду на промосковську організацію Генерального судді: «Ніде правди діти, кортить горлянку перегризти московському зайді, але не з тобою!»

   У п`єсі Крима, щоправда, грубих звинувачень на адресу Гетьмана значно більше. Наприклад, Мотря гнівно вичитує йому: «Залишайся зі своїм Петром, холопе! Яка там вільна Україна, коли ти не в змозі захистити навіть свою любов?! Прощавай, пустопорожній панок!..»

   З «ботанням по фені» у п`єсі і його залишками у спектаклі так контрастують сповнені шляхетності слова Мазепиних листів до Мотрі, два з яких звучать з сцени! Є ще сцени, що сповнюють душу ніжністю або гордістю, і на мить забуваєш про всіляку абракадабру, щедро висипану на голови глядачам.

   На самому початку спектаклю Мазепа каже, що любов двох жінок – Мотрю й Україну, і занапастив обох. Чому це він занапастив Мотрю? Коли стати гетьманшею їй не вдалося через спротив батька, 1707 року вона вийшла заміж за Семена Чуйкевича. А щодо України… Якби не виступив Мазепа проти біснуватого царя московітів, не кинув цю іскру спротиву у віки – чи були б далі петлюрівці, упівці, шістедисятники, Незалежна Україна, Небесна сотня, герої АТО?

   Тут процитую іншу п`єсу про Гетьмана Мазепу:

   Мазепа. Не будемо про Полтаву… Черлінь-чорнота, гекатомба, пекло, кінець ганебний мій – ось що таке Полтава для мене сьогодні.

   Мотря. Ні-ні! Полтава – твоя мужність! Ти бій програв. Зате в майбутнє уже метнув огонь. Іване мій Предтечо. Ти великий Гетьман. І я це знала вічно. Ще з пелюшок, коли хрестив мене, що б там не казали твої огудці. Хай, може, і не скоро правнуки козацькі за ятрять твій почин новими звитягами, олтар Ойчизни ними заквітчавши, та воно станеться, ось хрест кладу.

   Мазепа (цілує її руки). До Господа б твої слова, дитино…

   (Юрій Антипович, «Остання ніч Мазепи», у кн.. «Брате мій, Каїне…», Полтава, «Верстка», 2009).

   А що вийшло у гоголівців? Уся ідея за п`єсою А.Крима крутиться навколо… фалоса. Рушій всіх історичних катаклізмів – лють ревнивої Любки Кочубеїхи. Не було б тої люті – не було б і доносу Кочубея – «видатного українського самостійника» - на «боягуза» і «ката» Мазепу. Тим часом усі серйозні історики пишуть про те, що Кочубей належав до групи козацької старшини, орієнтованої на Москву. Булави йому захотілося, і це була більша рушійна сила, ніж образа за доньку, яку люблять мусувати письменники всіх часів.

   Щоправда, до однієї-єдиної фрази звели у спектаклі вигадки А.Крима про те, що Любка шантажувала Мазепу, ніби Мотря – його донька. Хоч на тім спасибі.

   А от сцена, де Кочубей і Мазепа зображені хабарниками. У Павлюка смакується ще більше, ніж у Анатолія Ісаковича Крима (котрий, до речі чи не до речі, при Яворівському відав економічним питанням Спілки письменників). У п`єсі Кочубей просто заходить, тримаючи два шкіряних мішки з червінцями, а спектаклі він сипле гроші під ноги Мазепи у ті «ночви з гріхами», мовляв, «несуть, а я не відмовляюсь!». На запитання Гетьмана, чого це йому всі несуть, Кочубей відповідає: «Генеральному судді завжди носять. Хто за гріхи минулі, хто – за майбутні!» «Мазепа. За червінці спасибі! Я такий храм збудую в Києві!.. До небес!»

   Що тут скажеш? Залишається хіба що посадити Мазепу біля тих ночов з червінцями на золотого унітаза, щоб опустити Гетьмана до рівня  між гірського бандюкевича.

   …Оточення Петра  I у спектаклі зображується сатирично, з використанням Шевченкового:

   …Цар підходить

   До найстаршого… та в пику

Його як затопить!...

Але Петра чомусь неодмінно треба ставити на тумбу, щоб вивищувати над усіма. То Мазепі – сидіти в ночвах та замолювати гріхи, а цей собі марширує – Государь» Хоча ціну йому склали ті росіяни,.яких не запідозриш у приналежності до мазепинства-петлюрівства-бендерівстві. Ось що писав Лей Толстой:

   «С Петра I начинаються особенно поразителные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории… Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложествует.. Сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста из чубуков в виде детородных органов и подобием Еванглий – ящиком с водкой… Коронует блядь свою и своего любовника, разоряет Россию и казнит сына… И не только не понимают его злодейств, но до сих пор не перестают и восхваления доблестей этого чудовища, и нет конца всякого рода памятников ему» (ПСС. –М., 1936. – Т,26. – С.568).

   …Якщо приниження Гетьмана Мазепи – це давнє заняття всіх українофобів і «ватників», то зі спробою дискредитації Пилипа Орлика у Незалежній Україні я зустрічаюся вперше. Генеральний писар Пилип орлик – людина високої освіти, поет, за нинішніми мірками –  Прем`єр-міністр  України. У спектаклі Гетьман то шаблю йому до голови приставляє, то вичитує, мовляв, яйця курку вчать, то Орлика режисер примушує стояти з відрубаною головою Кочубея в руці, бо, мовляв, Мазепа його призначив Генеральним суддею, Генеральним суддею після Кочубея був Василь Чуйкевич, батько Мотрининого  чоловіка (ще за життя Кочубея, 1706 року, Чуйкевич обіймав посаду другого судді).

   Не відповідають дійсності обставини суду і страти Кочубея, які у п`єсі Крима сфальшовані для того, щоб Мазепа та орлик постали катами. Ну точнісінько тобі за правнуком арапа Петьки біснуватого: «свирепый Орлик»…Невідомим для глядачів залишається те, що Гетьман через Данила Апостола пропонував Кочубеєві і Іскрі тікати на Запоріжжя, але вони затялися довести справу до кінця і подалися до охтирського полковника Осипова, через якого подавали донос, звідти їх повезли в канцелярію Головкіна у Вітебсь

ку, там мордували і судили, возили в царську ставку і з нову повертали до Вітебська…І було це 1708 року – Мотя вже заміжня, тож про помсту за доньку не йдеться. Вирок було виконано у ставці  Гетьмана в Борщагівці, а не в Батурині, і рубав голови кат, а не Орлик. (Читайте підручник: Білоуського О.А., Мокляк В.О. Нова історія Полтавщини. Друга половина XVI – друга половина XVIII століття. С 186-187).

   А на полтавській сцені мучать закованого в колесо Мазепа і орлик, тягають його, мов пса, на повідку. Побачать таке школярики, яких культпоходом приведуть на виставу – і для них назавжди бідний дядя Кочубей залишиться хорошим, а Мазепа з Орликом – жорстокими звірами.

   «Свирепый Орлик» залишився вірним ідеї Незалежності України до кінця і склав першу у світі Конституцію, в якій закріплювалися основи Справедливості, Гідності, Порядку, українського ладу і звичаю. За що ж йому такка наруга?

   Звичайно, режисер Сергій Павлюк – далеко не безталанна людина, володіє прийомами модерного театру, тому місцями, якщо вдасться забути про вульгарну і брехливу попередню сцену, зворушує то Мазепа з маленькою Мотрею, то молоді козаки, що рвутьс до бою: «Воля або смерть!»ф, то Гетьман, який нарешті наприкінці вистави повторить цей клич – щоб потім каятись: «Простіть мене, я не зрадник…» Та хто вважає вас зрадником, Гетьмане, той або москаль, або сепар, або путлерівський агент!

   І подумалося, коли все скінчилося: Господи, стільки праці, стільки зусиль, стільки коштів – і що в результаті? Ще одна наруга над Гетьманом Мазепою. І вже не під Полтавою, а в самій Полтаві.

   Що думають

   про виставу глядачі?

   Вадим: Я не вважаю, що рушійною силою історії є любовні пристрасті. А в цій виставі навколо цього все крутиться.

   Олег: Плюсом може бути лише одне – ця вистава стимулюватиме людей, яких у сеннсі знання української культури й історії можна означити я болото, шукати інформацію про Мазепу фрагментарний ф не поданий на основі української історичної традиції. Бо для українців мазепа – це все-таки державник, який 22 роки правив Україною і який свідомо до цього кроку – виступу проти Московії. Улюбленим його філософом був Макіавеллі. Гетьман грав складну і далекоглядну багатоходівку з Петром I. Тут же цього немає, складні колізії спрощені і зведені до реабілітації кочубеївщини.

   Іван Минак, рада Майдану Полтавщини: Я вважаю, що Мазепа у цій виставі має вигляд людяного, але занадто приземленого. Сидить у ночвах з грязюкою, постійно роздягнений. Або з бандурою під деревом – це дуже гарно, але коли ж це постійно, коли звитяжність його менша, ніж Петра I,-  це прикро вражає. Актор пробує витягти Мазепу своєю грою, але його постійно зводять до «битовухи». Спектакль продовжив викривлення історії, започатковане ще в імператорські часи. Тому тут Мазепа – великий грішник, а Кочубей – борець за незалежну Україну. Забагато у виставі і загравання з глядачами жартами в стилі радянських кінокомедій.. Обзивання холопами, крики на співрозмовника – немає шляхетності у розмовах дійових осіб, вони поводяться, як персонажі російських серіалів.

   А тепер запитання:

   кому це потрібно?

   Усі ці місяці, коли долинали вісті, що театр ім.. Гоголя то бере п`єсу Крима, то не буде її ставити, то ставить. Але від Кима там, мовляв. Уже нічого не залишилося, я запитувала різниз людей у чому причина такої палкої прив`язаності до настільки безграмотного товару. Сому, незважаючи на сумніви, гоголів ці таки клюнули на Кримський гачок? Хоча б мали розуміти, щ не виховаєш лицарів. Обпльовуючи постаті, що стали символами Українського Опору сатані.

   Відповіді моїх співрозмовників були різними, але зводилися до трьох версій. Жодну з них я не можу ні підтвердити, ні заперечити.

   Версія перша. П`єса Людмили Старицької-Черняхівської «Іван Мазепа» не могла бути поставлена, тому що авторка давно у кращих світах і від неї не одержиш відкату.

   Версія друга. Коли після Майдану Гідності демократична громадськість очікувала від полтавського театру спектаклю про Мазепу, вчорашні регіонали та вишколені в команді головного полтавського мазепо борця  культуртрегери вирішили на позір відповісти на ці очікування, а насправді – завдати мазепинцям, петлюрівцям, украм, укропам дошкульного удару.

   Версія третя не відрізняється від другої, але вибачається в цій диверсії не помста місцевих кочубеївців, а добра спланована акція гібридної війни на культурному фронті здійснювана через путлерівських агентів впливу. Їх в Полтаві завжди вистачало. І на мазепоборчому  фронті вони не раз світилися.

   Ось таке кажуть люди. Я ж, не маючи достатньої інформації, не можу з трьох версій обрати одну чи висунути якусь іншу. Може, читачі допоможуть?

   Молитва

   до Гетьмана Івана Мазепи

   Гетьмане-страднику, тисячі разів розіп`ятий, не прощай їх, бо віддали, що творили, коли словом брехливим тебе ще раз убили. З воїнством козацьким устань із могили і звільни Полтаву від перефарбованої нечесті регідонської, від ефесбешників, що знову рвуться до влади, від новочасної кочубеївщини. Дай сили молодим. Чесним і мужнім Лицарям зробити нашу Полтаву містом Української Свободи, Правди і Гідності!

Ганна ДЕНИСЕНКО з роду,

чий герб – Укри, заслужений

журналіст України, лауреат

премії ім.. Симона Петлюри.  

.

� C

Ану люди піднімайтесь, пора вже вставати,

Відібране незаконно вже час повертати!

Бо були ми не такі, що із нас створили,

Як прийшли оті до влади, й нас перетворили.

Буде в нас інше життя, якщо не проспати,

Громадою, усім миром, вже пора вставати:

У Верховну нашу Раду, свій клич подавати,

Кожен має на те право, щоб туди гукати.

� C

В  Україні на полях просо виростає,

І погано, коли в хаті в нас його немає,

Бо із проса усі знають, пшоно добувають,

Товчуть просо по хлівах, якщо ступу мають,

Днями ступа вистукує,  просо обробляє,

Усім  чути, як працює мов пісні співає.

В тих піснях усе життя, що люді ті мали,

Як в хлівах із того проса, пшоно добували.

   Вже і листопад. Дні летять. Приближається подальша доля МІСТЕЧКА РАШІВКА. Рахувати дні можна на пальцях. Ой, чи підніметься питання, чи не затруть її долю, яку вона отримала, скільки пережито з того часу?. І от нарешті довго очікувані події. Напевно, хтось уже з народних обранців узнав і про мою заяву. І почнеться нове життя. По новому заживуть люди. Не будемо ми бігати по установах по інших селах, чекати приїзду касирів, лікарів, їздити отримувати документи по різних усюдах. Все буде тут – в МІСТЕЧКУ РАШІВКА. Он Гадяч має  обласну структуру. А ми, що, гірші?

� C

Ось заява, яку я вчора подав в сільську Раду.

                            В сільську Раду

                            с. Рашівка

                         Кириченко Василь

                               Григорович

                 Заява.

   Прошу цю заяву зареєструвати

і відправити в     Верховну   Раду

України.

   В села Рашівки незаконно відібрали Назву  МСТЕЧКА

комуністи.

   Скоро прийматимуть закон.

Полтавська обл..

Гадяцький р-н

с. Рашівка

Кириченко Василь Григорович.

Можливо хто хоче поставте і свій підпис тут.

               30 жовтня 2015 р.

   Отакий зміст в поданій заяві. Можливо хтось з громадян,  захоче підтримати, повідомляйте про те тут.

   Якщо, можливо, бо чомусь я думаю, що мою заяв не відішлють з села, хочу, щоб про мою заяву, якось  узнали звідси наші народні обранці.

На стіні портрет Шевченка. Він завжди кидає свій погляд в Україну. Думаю, що він би підтримав мою заяву:

   Так ТАРАСЕ?