|
Мокрокалигірська волость — https://uk.wikipedia... title='Адміністративно-територіальна одиниця' class='mw-redirect' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>адміністративно-територіальна одиниця https://uk.wikipedia... title='Звенигородський повіт' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Звенигородського повіту https://uk.wikipedia... title='Київська губернія' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Київської губернії з центром у селі https://uk.wikipedia... title='Мокра Калигірка' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Мокра Калигірка. Станом на https://uk.wikipedia... title='1886' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1886 рік складалася з 14 поселень, 10 сільських громад. Населення — 7702 особи (3476 чоловічої статі та 4226 — жіночої), 890 дворових господарствоhttps://uk.wikipedia... style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>[1].
Поселення волості:
Старшинами волості були:
Джерела
Посилання
|
14 ноября 2013
|
У містечку Мокрa Кaлигиркa перебрaв я від Гризлa комaндувaння укрaїнськими повстaнцями, a Гризло з Кaрaсем, що був його прaвою рукою, взялися зa суспільно-громaдську і політичну роботу по селaх тa вербувaння свідомих укрaїнців до повстaнських зaгонів проти большевиків. Обмундирувaння і чоботи для повстaнців шили жидівські крaвці й шевці, що жили в Мокрій Кaлигирці. Гризло брaв у цукровaрнях цукор і розплaчувaвся ним і грішми з жидaми зa роботу. Коли зненaцькa прийшлa в нaші селa 42-гa чи 45-тa большевицькa кaрaльнa дивізія, під комaндою, здaється, Антоновa-Овсієнкa, то згонили нa вигін усіх чоловіків, стaвили в ряди і рaхувaли до десяти, a кожного одинaдцятого виводили з ряду й розстрілювaли. Тaк зробили большевики і в містерку Мокрa Кaлигиркa: розстріляли 17 укрaїнців і 5 жидів із тих, що шили для повстaнців чоботи й одежу. Тaке десяткувaння укрaїнців робили большевики в усіх селaх і містечкaх зa те, що вони сприяли укрaїнським повстaнцям і пaртизaнaм, про що доклaдно інформувaли большевиків свої місцеві донощики. Зa ту мaсaкру - здесяткувaння нaших людей по селaх і містечкaх - було вирішено відплaтити большевикaм несподівaним і жорстоким удaром. Гризло нa швидку руч зібрaв до Сухої Кaлигирки 300 озброєних і добре муштровaних повстaнців. До нього пішов і я з моїм зaгоном. Зібрaлося нaс у Гризлa мaйже тисячa повстaнців. Послaли десяток козaків нa вивідки і почaли підготову до несподівaного нaскоку. Здобувши всі дaні про розтaшувaння кaрaльної дивізії, ми вдосвітa рушили нa помсту. Десь о 3-ій годині, знявши тихцем зaстaви червоних, нaскочили ми нa ту кaрaльну дивізію сплячу і розторощили її вщент. Мaло кому з червоноaрмійців, що втікaли в білизні (деякі зо своїми дівкaми) пощaстило врятувaти своє життя, бо й тих, що поховaлися в ярaх і по кущaх, ми добивaли, розшукaвши, як зійшло сонце. Цим нaскоком покaзaли ми большевикaм нaшу силу, і вони в своїй пропaґaнді, лaючи нaс, погрожувaли, що пришлють більші з'єднaння червоноaрмійців і знищaть кубло 'петлюрівських нaймитів', що не зaлишиться й сліду. Але цими погрозaми все й зaкінчилось, - большевики не прийшли. Слaвa про те, що ми розгромили большевицьку кaрaльну дивізію, блискaвично рознеслaся нaвсебіч нa сотню кілометрів. |
15 октября 2013
|
Мокрая Калигорка (укр. Мокра Калигірка) — cело, центр сельского совета Катеринопольского района Черкасской области. В ХІХ столетии местечко Мокрокалигорской волости Звенигородского уезда Киевской губернии. Мокрокалигорскому сельскому совету подчинено село Любисток. Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии Калигорка Мокрая, местечко в 4-х верстах от села Соболевки, при безымянном ручье, впадающем верст за 8-м в реку Высь. Жителей обоего пола: православных 829, евреев 335. Церковь Покровская, деревянная, 6-го класса; земли имеет 36 десятин; построена в 1760 году. Наиболее распространенные фамилии по с. Мокрая Калигорка на конец ХІХ –начало ХХ ст. Андриевский Билоус Бондаренко Будько Высоцкий Вышневский Гордеев Данченко Дяченко Жуковский Капимошный Кацалап Ковальчук Коденец Константинов Король Котык Кравченко Кузьменко Мудрицкий Ностыч Олейник Пелих Перекопайко Погорилый Репич Розум Рубый Русин Сперидонов Такченко Турок Фортуна Цисар Чумак Шевченко Шпак Список жертв голодомора 1932-1933 гг. по с. Мокрая Калигорка (Национальная книга памяти жертв голодомора в Украине. Черкасская область.) Бакуменко Анастасія, дитина, 12 р., 18.06.1933 року, від виснаження. Бакуменко Гриць Олександрович, 20 р., член артілі, 05.05.1933 року, від виснаження. Балозуб Ісак Хомичів, 54 р., член колгоспу, 16.04.1932 року, від апендиціту. Башловка Дмитро Питрів, дитина, 8 р., 25.03.1932 року, від запалення легенів. Безлищук Мирон Олександрович, 68 р., 07.04.1933 року, від старості. Білозуб Івсей, 57 р., член артілі, 16.04.1933 року, від виснаження. Білозуб Йосип Хомів, 72 р., член колгоспу, 07.06.1932 року, від старості. Білозуб Храсина Іванівна, 88 р., член артілі, 31.05.1933 року, від виснаження. Бодилеський Олекса Олексів, дитина, 7 р., 30.10.1932 року, від водочини живота. Бойко Пантелей Василів, 60 р., член колгоспу, 09.04.1932 року, від старості. Бойко Степан, 44 р., член артілі, 18.06.1933 року, від виснаження. Бойко Федора Димидова, 40 р., член колгоспу, 08.06.1932 року, від рострою харчування. Бойко Ярина, 11 р., член артілі, 10.09.1933 року, від виснаження. Бондаренко Варвара, дитина, 3 р., 11.06.1933 року, від виснаження. Бондаренко Катерина, дитина, 8 р., 02.06.1933 року, від виснаження. Бондаренко Наталія, 64 р., член артілі, 10.07.1933 року, від виснаження. Бондаренко Олекс., член артілі, 08.06.1933 року, від виснаження. Бондаренко Яків Грицьків, 60 р., одноосібник, 27.04.1932 року, від старості. Боримстка Катирина Никифорова, 85 р., член колгоспу, 19.05.1932 року, від старості. Боримський Олександр Олексійович, дитина, 3 р., 10.03.1933 року, від туберкульозу. Боримській Юхим Максимів, 36 р., член колгоспу, 03.04.1932 року, від туберкульозу легенів. Боршиськіні Симен Мксимів, 46 р., одноосібник, 16.03.1932 року, від знесилення нирок. Бродський Зейда, 66 р., робітник, 09.03.1933 року, від поганого життя. Буберенко Миланка Андрійова, 90 р., член артілі, 22.01.1932 року, від старості. Бугуславський [нерозбірливо], 63 р., одноосібник, 01.05.1933 року, від виснаження. Бурій Володимір Костів, дитина, 6 місяців, 04.04.1932 року, від запалення легенів. Бурлака Катерина Яківна, 40 р., член артілі, 26.05.1933 року, від виснаження. Бурлака Ялина Вікторівна, дитина, 8 р., 22.05.1933 року, від виснаження. В.(нерозбірливо) Азик, 70 р., одноосібник, 16.03.1932 року, від старості. Висиловський Іван, дитина, 2 р., 30.02.1933 року, від виснаження. Вішнявський Володимир Назарів, дитина, 1 р., 23.06.1932 року, причина смерті не відома. Воронев.Івга Наумова, 83 р., член колгоспу, 10.04.1932 року, від старості. Гатйор Омелько Стипанів, 70 р., член артілі, 07.03.1932 року, від старості. Глущенко Михайло Порфирович, 16 р., член артілі, 25.03.1933 року, від виснаження. Гнатенко Микола Василів, дитина, 8 місяців, 01.09.1932 року, від коклюшу. Головова Явдоха Сименова, 85 р., член артілі, 29.10.1932 року, від старості. Горобець Семен Гнатович, 19 р., член артілі, 13.04.1933 року, від виснаження. Гриценко Володимир Тихонович, дитина, 8 місяців, 12.04.1933 року, від виснаження. Гриценко Килим, 55 р., член артілі, 07.03.1933 року, від виснаження. Грищенко Пилип Купріянів, 22 р., член колгоспу, 21.05.1932 року, від туберкульозу легенів. Губерненко Ганна Карпова, дитина, 6 міс., 02.08.1932 року, від туберкульозу легенів. Діхтяренко Олександра Грицькова, дитина, 12 р., 23.12.1932 року, від заналення легенів. Дуценко Марія Якимова, дитина, 3 р., член артілі, 06.02.1932 року, від запалення легенів. Дяденко Михайло Іванович, 70 р., член артілі, 12.04.1933 року, від старості. Дяденко Одарка, 20 р., член артілі, 28.06.1933 року, причину смерті не вказано. Дяденко Сергій Михайлович, 20 р., член артілі, 30.05.1933 року, від виснаження. Дяденко Тодось Іванів, дитина, 4 р., 02.06.1932 року, від рострою харчування. Дядунко Іоан Радіонів, 56 р., член артілі, дата смерті невідома 1932 року, вада серця. Жолобіцька Парасина, 55 р., член артілі, 15.03.1933 року, від старості. Жуковський Дмитро, дитина, 1 тиждень, 31.03.1933 року, причину смерті не вказано. Жуковський Павло Павлович, дитина, 1 р., 12.07.1933 року, причину смерті не вказано. Жулівський Дмитро, дитина, 6 р., 01.02.1933 року, від виснаження. Жулівський Павло, дитина, 2 р., 10.06.1933 року, від запалення легень. Заверюха Явдоха Мосієвна, 84 р., член колгоспу, 17.04.1932 року, від старості. Зіленбер Аврум Янкилів, 62 р., 19.05.1933 року, від виснаження. Зіньков Гершко Євлевім, 65 р., одноосібник, 12.04.1932 року, від старості. Зозуля Грицько Іванів, дитина, 1 р., 24.08.1932 року, від запалення легенів. І.[нерозбірливо] Лука Андріїв, 60 р., член колгоспу, 02.01.1932 року, від крупозного запалення легенів. Іванова Надія, 40 р., одноосібниця, 14.09.1933 року, від виснаження. Іванова Надія, 65 р., член артілі, 23.06.1933 року, від виснаження. Каденець Наталка Свиридовова, 71 р., член колгоспу, 30.04.1932 року, від старості. Кайдан Денис Андрійович, 55 р., член артілі, 10.05.1933 року, від виснаження. Кайтан Марія Семенівна, дитина, 3 р., 08.04.1933 року, від виснаження. Кайтан Марія Яковова, дитина, 21 день, 17.07.1932 року, від недоїдання. Кайтан Панас Андрєєв, 58 р., член колгоспу, 17.06.1932 року, від туберкульозу. Калітан Анатолій Пантилів, дитина, 1 р., 30.06.1932 року, від сухоти. Капелюшна Галина Степанівна, дитина, 3 р., 03.03.1933 року, від туберкульозу. Капелюшна Прохір Андрійович, 40 р., робітник, 13.10.1933 року, від туберкульозу. Капелюшна Тетяна, дитина, 5 р., 02.04.1933 року, від сухоти. Кармазін Василь Грицьків, дитина, 1 р., 05.04.1932 року, від туберкульозу легенів. Кармазін Грицько Корніїв, 36 р., одноосібник, 09.01.1932 року, від теберкульозук легенів. Киман Настя Сименова, дитина, 1 р., 06.05.1932 року, від запалення легенів. Кисіль Пилип Павлович, 21 р., одноосібник, 20.04.1933 року, від запалення легень та виснаження. Кисіль Семен Прокопів, 49 р. член артілі, 10.02.1932 року, від пороку серця. Кісіль Микола Тимошків, дитина, 1 р., 18.12.1932 року, камора кишок. Кісіль Савка Гаврилів, 53 р., член колгоспу, 30.04.1932 року, (нерозбірливо). Клименко Кузьма Григорович, 45 р., член колгоспу, 24.03.1932 року, від запалення легенів. Клинчарт Вікторія, дитина, 7 р., 18.07.1932 року, причина смерті не відома. Коваленко Андрій Давидов, дитина, 3 р., 22.11.1932 року, від запалення легенів. Ковтун Марія Дмитрова, дитина, 1 р., 24.05.1932 року, від рострою харчування. Кодекець Трохим Порфиров, 48 р., член колгоспу, 24.03.1932 року, вада серця. Коденець Анастасія Омелянівна, 21 р., член артілі, 06.05.1933 року, від виснаження. Коденець Андрій О., 68 р., одноосібник, 23.06.1933 року, від виснаження. Коденець Олекса Федорович, 58 р., член колгоспу, 09.06.1932 року, (нерозбірливо). Коденець Омелян Порфирович, 68 р., член артілі, 03.05.1933 року, від виснаження. Коденець Улита, 55 р., член артілі, 29.04.1933 року, від виснаження. Козленко Левко Іванів, 55 р., член артілі, 07.10.1932 року, від запалення почок. Колос Федір Лазарович, 50 р., член артілі, 31.05.1933 року, від туберкульозу легень. Константін Марія Павлівна, 35 р., одноосібник, 20.04.1933 року, від виснаження. Константін Марія Федорівна, дитина, 4 р., 30.04.1933 року, від запалення легень. Константін Степан Мусійович, 75 р., 10.02.1933 року, від старості. Константінов Федір, 33 р., член артілі, 11.06.1933 року, від виснаження. Константінова Ганна Федорова, дитина, 2 р., 10.12.1932 року, від сухоти. Коротін Двойра Хайомова, 78 р., 21.05.1933 року, від виснаження. Корсунський Гешка-Лейб Хаймов, 60 р., 03.12.1932 року, від бронхіту. Кот Василь, дитина, 9 р., 30.06.1933 року, від виснаження. Котенко Анатолій Іванів, вік невідомий, дата смерті невідома 1932 року, від рострою харчування. Кошла Андрій Павлович, дитина, 8 р., 07.03.1933 року, від сухоти. Кошла Ніна Павлова, дитина, 3 місяці, 06.04.1932 року, від запалення легенів. Кошма Тимош Павлович, дитина, 5 р., 18.05.1933 року, від виснаження. Кравченко Галіна Олексова, дитина, 1 р., 18.09.1932 року, від коклюшу. Кравченко Матвій Гнатович, 70 р., член артілі, 02.06.1933 року, від виснаження. Кравченко Никифор, 52 р., член артілі, 2.05.1933 року, від виснаження. Кравченко Савка Прокопів, 66 р., член артілі, 27.02.1932 року, від старості. Кравченко Сергій Трохимович, дитина, 4 р., 06.04.1933 року, від виснаження. Крижанівський Тарас Гордіїв, дитина, 1 р., 05.10.1932 року, від запалення брюшини. Кроснопер Яків Семенович, 48 р., член артілі, 13.05.1933 року, від виснаження. Крутогонов Михіль Тулемів, 51 р., одноосібник, 10.06.1932 року, від рострою харчування. Кузменко Дмитро Павлович, 40 р., член артілі, 24.04.1933 року, від виснаження. Кузменко Захар, 67 р., член артілі, 10.06.1933 року, від виснаження. Кузменко Марія, 16 р., член артілі, 13.04.1933 року, від виснаження. Кузменко Марія, 67 р., одноосібниця, 10.04.1933 року, від старості. Кузменко Семен, член артілі, 07.05.1933 року, від виснаження. Кузменко Ярина Левівна, 70 р., 18.05.1933 року, від виснаження. Кузьменко Прокіп, 60 р., член артілі, 17.06.1933 року, від виснаження. Кузьменко Ялина А., 46 р., член артілі, 19.09.1932 року, від раку. Курінний Гриць Олексійович, 51 р., одноосібник, 24.05.1933 року, від паралічу. Куцан Пилип Антонів, 57 р., член колгоспу, 02.04.1932 року, — замерз. Лагко Іван Свиридів, 56 р., член колгоспу, 02.05.1932 року, від туберкульозу легенів. Лагно Поля Питрова, дитина, 5 р., 27.06.1932 року, від рострою харчування. Лагунов Андрій Петрович, дитина, 8 р., 30.05.1933 року, від виснаження. Лано Іван Іванович, дитина, 7 р., 24.04.1933 року, від виснаження. Лано Соломія Василівна, 48 р., член артілі, 11.05.1933 року, від виснаження. Лапса Марина Юхремова, 75 р., 12.11.1932 року, від водянки. Левенець Іван Гордіїв, 17 р., член колгоспу, 10.06.1932 року, від туберкульозу легенів. Левенець Іван Михайлів, дитина, 13 р., 17.05.1932 року, від рострою харчування. Левенець Михайло Іванів, 68 р., член артілі, 08.03.1932 року, від старості. Левенець Оксана Михайлова, дитина, 5 р., 10.06.1932 року, від рострою харчування. Левенець Олена Гордієва, 16 р., член колгоспу, 10.06.1932 року, від туберкульозу легенів. Лігун Павло Йосипів, дитина, 3 р., 25.06.1932 року, від рострою харчування. Лігун Петро Йосипів, дитина, 6 р., 24.06.1932 року, від рострою харчування. Лісніченко Гриць Омельків, дитина, 5 р., член колгоспу, 06.06.1932 року, від туберкульозу легенів. Лісніченко Улита Стипанова, 53 р., член колгоспу, 10.06.1932 року, від рострою харчування. Лісовенко Василь, 58 р., член артілі, 09.06.1933 року, від виснаження. Лісовенкова Марія, 17 р., 13.06.1933 року, причину смерті не вказано. Літінська Галина Олексова, дитина, 2 місяці, 02.05.1932 року, (нерозбірливо). Лягунов Катерина, член артілі, 04.06.1933 року, причину смерті не вказано. Манжула [нерозбірливо], 55 р., член артілі, 31.06.1933 року, від виснаження. Манжула Ганна Федорівна, дитина, 2 р., 07.05.1932 року, від рострою харчування. Манжула Марія Федорівна, дитина, 6 р., 02.07.1933 року, від виснаження. Манжула Мусій Мусійович, 78 р., 10.06.1933 року, від виснаження. Машкара Федь Наумович, 66 р., член артілі, 1.05.1933 року, від запалення легень. Мельніченко Ялина Свиридова, дитина, 1 р., 10.08.1932 року, від запалення легенів. Мехальченко Василь Дем’янів, дитина, 6 р., 04.06.1932 року, від запалення легенів. Мехальченко Гапка Дем’янова, дитина, 12 р., 05.06.1932 року, від рострою харчування. Модріцький Федір, 70 р., член артілі, 13.02.1933 року, від старості. Музиченко Варка Дмитрова, дитина, 7 р., 30.03.1932 року, рострой харчування. Музиченко Віра Герасимова, дитина, 9 р., 03.06.1932 року, від рострою харчування. Музиченко Ганна Радіонова, 63 р., одноосібник, 10.06.1932 року, від рострою харчування. Музиченко Зінаїда Петрівна, дитина, 4 р., 23.05.1933 року, від виснаження. Музиченко Іван Дмитрів, дитина, 5 р., 06.04.1932 року, рострій харчування. Музиченко Микола, дитина, 2 р., 07.03.1933 року, від сухоти. Музиченко Параска Петрівна, дитина, 10 р., 06.01.1933 року, причину смерті не вказано. Музиченко Петро (нерозбірливо), 38 р. член колгоспу, 03.04.1932 року, вада серця. Олійник Василь Прокопів, 76 р., член колгоспу, 04.04.1932 року, непроходимість кишок. Олійник Марія Іванова, 17 р., одноосібник, 02.04.1932 року, від гастріту. Олійник Настя Василева, 84 р., 30.10.1932 року, від старості. Олійник Прокіп Луків, 47 р., член колгоспу, 10.06.1932 року, від рострою харчування. Олійник Рая Грицькова, дитина, 1 р., 30.03.1932 року, від теберкульозу легенів. Пантеринова Мотря Стипанова, 60 р., член колгоспу, 06.04.1932 року, від запалення нирок. Пелих Михайло, 81 р., член артілі, 15.07.1933 року, від старості. Пелих Одарка, 76 р., член артілі, 01.09.1933 року, від виснаження. Погрібна Степанида Сергіївна, 30 р., одноосібниця, 31.05.1933 року, від виснаження. Поліщек Микола Олександрів, дитина, 6 тижнів, 25.05.1932 року, від рострою харчування. Поліщук Михайло Митрофанів, дитина, 1 р., 30.04.1932 року, від запалення легенів. Поліщукова Харитина Сазанова, 30 р., 07.08.1932 року, від раку матки. Репеченко Василь Юхимів, дитина, 14 р., 03.08.1932 року, від рострою харчування. Роєуменко А.Максимів, 60 р., одноосібник, 05.05.1932 року, від старості. Розуменко Григорій, 73 р., одноосібник, 14.05.1933 року, від виснаження. Руденко Гриць Федорович, дитина, 8 р., 06.06.1933 року, від виснаження. Руденко Катерина, 42 р., член артілі, 02.09.1933 року, від виснаження. Руденко Микола Федорівна, 15 р., член артілі, 31.06.1933 року, від виснаження. Руденко Ніна Сергієва, дитина, 2 р., 07.06.1932 року, від туберкульозу легенів. Руденко Явдоха Ф., 38 р., член артілі, 10.05.1933 року, причину смерті не вказано. Семененко Анатолій Якович, дитина, 1 р., 25.03.1933 року, від туберкульозу. Семенико Галя Якавова, дитина, 5 р., 04.02.1932 року, від запалення. Сивак Віра Гарасимова, дитина, 6 р., 08.05.1932 року, екскудотивний нивріт. Сивак Віра Грицькова, дитина, 6 місяців, 26.07.1932 року, причина смерті не відома. Сивак Ганна Юхимова, 43 р., член колгоспу, 08.05.1932 року, від запалення легенів. Сивак Голька Гирасимова, дитина, 3 р., 10.05.1932 року, від рострою харчування. Сивак Кіндрнат Йосипів, 59 р., член колгоспу, 08.05.1932 року, від старості. Сивак Марія, 65 р., член артілі, 10.06.1933 року, від виснаження. Сивак Миланка Андрійова, дитина, 1 день, 03.01.1932 року, асфіксія. Сивач Ніна, дитина, 8 р., 29.05.1933 року, від виснаження. Сідаренко Ялина Андрійова, 78 р., член артілі, 01.09.1932 року, причина смерті не відома. Скоропад Домка Андріївна, 80 р., 08.01.1933 року, від старості. Снісаренко Олекса Іванів, дитина, 10 місяців, 06.01.1932 року, від запалення легенів. Сорока Шіндля Рахмільова, 80 р., 24.10.1932 року, від старості. Тищенко Гриць, 45 р., 15.03.1933 року, від запалення легень. Тищенко Фон, 60 р., одноосібник, 02.07.1933 року, від виснаження. Ткаченко Микита, 22 р., член артілі, 10.06.1933 року, від виснаження. Туман Симен Омельків, 57 р., одноосібник, 06.06.1932 року, від старості. Туркит Йосип, 15 р., член артілі, 07.06.1933 року, від виснаження. Туркот Килина, дитина, 13 р., 09.06.1933 року, причину смерті не вказано. Туркот Микола Грицьків, дитина, 1 міс., 14.06.1932 року, причина смерті не відома. Федоренко Клим (нерозбірливо), 60 р., член колгоспу, 26.05.1932 року, від старості. Федоренко Явдоха, 65 р., член артілі, 11.06.1933 року, від виснаження. Федченко Сергій Григорович, дитина, 7 р., 23.05.1933 року, від виснаження. Фертюк Гарис Омельків, дитина, 2 р., 14.04.1932 року, від сухоти. Фертюк Яків Сергіїв, дитина, 9 місяців, 19.08.1932 року, (нерозбірливо). Філіпенко Іван Іванович, 45 р., член колгоспу, 16.04.1932 року, від вади серця та ривматизму. Хапун Сидір Олександрів, 67 р., 15.02.1932 року, від вади серця. Хижічена Мотря Вавіловна, 33 р., член колгоспу, 10.06.1932 року, від рострою харчування. Черевалина Влас Олежів, 66 р., одноосібник, 03.05.1932 року, від старості. Череватий Василь Вуласович, 22 р., 11.05.1933 року, від виснаження. Череватий Гриць, член артілі, 28.05.1933 року, від виснаження. Чумак Дмитро, дитина, 4 р., 04.03.1933 року, від виснаження. Чумак Марія, дитина, 8 р., 17.05.1933 року, від виснаження. Чумак Палажка, 78 р., член артілі, 8.02.1933 року, від виснаження. Чумак Пантин Трохимів, 86 р., 24.12.1932 року, від старості. Шевченко Варвара, 80 р., член артілі, 02.03.1933 року, від старості. Шевченко Василь Несторович, 43 р., одноосібник, 28.05.1933 року, від виснаження. Шевченко Павло Іванович, 21 р., член артілі, 02.03.1933 року, від сухоти. Шевченко Панас, 56 р., одноосібник, 26.03.1933 року, від старості. Шевченко Петро Маркович, дитина, 8 р., 24.05.1933 року, від виснаження. Шевченко Юрій, дитина, 10 р., 28.05.1933 року, від виснаження. Щербаков Василь Федорович, 73 р., одноосібник, 07.05.1932 року, від старості. Юштова Ялина Іванова, 31 р., 11.12.1932 року, від запалення легенів. Ялиновий Данило Ничипорович, 21 р., одноосібник, 12.03.1933 року, від туберкульозу легень. Ямковий Доментій Степанович, дитина, 5 р., 12.05.1933 року, від виснаження. Метрические книги по селу Мокрая Калигорка находящиеся на хранении в ГАЧО 1. Київська губернія 2. Київська єпархія 3. Покровська церква, м-ко Мокра Калигірка Звенигородського повіту Мокрокалигірської волості 4. 5. Народження: 1797-1805: ф.152, оп.19, спр.1; 1824-1838: ф.152, оп.19, спр.2; 1832: ф.152, оп.5, спр.22; 1847-1857: ф.152, оп.19, спр.3; 1875-1877: ф.931, оп.1, спр.137; 1878: ф.931, оп.1, спр.184; 1879-1880: ф.931, оп.1, спр.137; 1882-1883: ф.931, оп.1, спр.137; 1884: ф.931, оп.1, спр.199а; 1885-1886: ф.931, оп.1, спр.137; 1887: ф.931, оп.1, спр.378; 1889-1890: ф.931, оп.1, спр.378; 1892-1896: ф.931, оп.1, спр.378; 1897-1901: ф.931, оп.1, спр.562; 1903-1904: ф.931, оп.1, спр.562; 1905-1910: ф.931, оп.1, спр.708; 1911-1916: ф.931, оп.1, спр.830; 1917: ф.931, оп.1, спр.199а 6. Шлюб: 1797-1805: ф.152, оп.19, спр.1; 1824-1838: ф.152, оп.19, спр.2; 1832: ф.152, оп.5, спр.22; 1847-1857: ф.152, оп.19, спр.3; 1875-1877: ф.931, оп.1, спр.137; 1878: ф.931, оп.1, спр.184; 1879-1880: ф.931, оп.1, спр.137; 1882-1883: ф.931, оп.1, спр.137; 1884: ф.931, оп.1, спр.199а; 1885-1886: ф.931, оп.1, спр.137; 1887: ф.931, оп.1, спр.378; 1889-1890: ф.931, оп.1, спр.378; 1892-1896: ф.931, оп.1, спр.378; 1897-1901: ф.931, оп.1, спр.562; 1903-1904: ф.931, оп.1, спр.562; 1905-1910: ф.931, оп.1, спр.708; 1911-1916: ф.931, оп.1, спр.830; 1917: ф.931, оп.1, спр.199а 8. Смерть: 1797-1805: ф.152, оп.19, спр.1; 1824-1838: ф.152, оп.19, спр.2; 1832: ф.152, оп.5, спр.22; 1847-1857: ф.152, оп.19, спр.3; 1875-1877: ф.931, оп.1, спр.137; 1878: ф.931, оп.1, спр.184; 1879-1880: ф.931, оп.1, спр.137; 1882-1883: ф.931, оп.1, спр.137; 1884: ф.931, оп.1, спр.199а; 1885-1886: ф.931, оп.1, спр.137; 1887: ф.931, оп.1, спр.378; 1889-1890: ф.931, оп.1, спр.378; 1892-1896: ф.931, оп.1, спр.378; 1896-1904: ф.931, оп.1, спр.551; 1897-1901: ф.931, оп.1, спр.562; 1903-1904: ф.931, оп.1, спр.562; 1905-1910: ф.931, оп.1, спр.708; 1911-1916: ф.931, оп.1, спр.830; 1917: ф.931, оп.1, спр.199а; 1920-02.1921: ф.931, оп.1, спр.551 1. Київська губернія 2. Звенигородський повітовий рабинат 3. с.Мокра Калигірка 4. 5. Народження: 1858: ф.931, оп.1, спр.16; 1868-1869: ф.931, оп.1, спр.16; 1878-1885: ф.931, оп.1, спр.16; 1887: ф.931, оп.1, спр.16; 1889-1890: ф.931, оп.1, спр.16; 1892-1900: ф.931, оп.1, спр.16; 1902: ф.931, оп.1, спр.16; 1904: ф.931, оп.1, спр.16; 1907: ф.931, оп.1, спр.16; 1909: ф.931, оп.1, спр.16; 1911: ф.931, оп.1, спр.16; 1914: ф.931, оп.1, спр.16; 1916: ф.931, оп.1, спр.16 6. Шлюб: 1854-1859: ф.931, оп.1, спр.8; 1861-1866: ф.931, оп.1, спр.8; 1868-1886: ф.931, оп.1, спр.8; 1888: ф.931, оп.1, спр.8; 1890-1892: ф.931, оп.1, спр.8; 1895-1898: ф.931, оп.1, спр.8; 1901-1903: ф.931, оп.1, спр.8; 1907-1909: ф.931, оп.1, спр.8; 1913: ф.931, оп.1, спр.8 |
8 июля 2013
|
ОСТАННІЙ ВЛАСНИК МОКРОЇ КАЛИГІРКИ Олексій Борисович Нейдгардт: біографія |
7 июля 2013
|
Село Мокра Калигірка (давня назва - Велика Калигірка, Великий Калавур) розташоване за 90 км від обласного центру та за 20 км до найближчої залізничної станції Шпола. До районного центру Катеринополя - 22 км. Окрасою села є пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення 'Парк', статус якої затверджений рішенням Черкаського облвиконкому № 367 від 26.06.1972 р. В історичних джерелах Мокра Калигірка згадується на початку XVIII ст., тоді як належала панам Любомирським. Поселення виникло від втікачів-кріпаків, коли дана територія відносилася до Брацлавського воєводства. Після визвольної війни Богдана Хмельницького ця територія, хоч і належала польським магнатам, проте контролювалася військом запорізьким і Росією, згідно з угодою 'Вічного миру'. Коли ж Портою (Туреччиною) було тимчасово захоплено степову частину України, та виникло необхідність виставити пограничні пости, що називалися калавурами. Походження назви села в документах не знайдено. За переказами старожилів, назва поселення могла піти з 1674 p., коли російські війська і лівобережні козаки здійснювали похід проти турецького війська, возз'єднали десять правобережних полків з лівобережною Україною в складі Російської держави. З історичних джерел відомо, що в селищі стояв великий колавур (пост), а в сусідньому - малий, звідси й назва сіл 'Большая Калавурия' (Мокра Калигірка) та 'Малая Калавурия' (Суха Калигірка) з поступовою зміною на Калигірку. Частина жителів до сьогодні називає своє село Великою Калигіркою. Границя пограничних постів лежала уздовж водорозділу річки Велика Вись, за якою починався степ з назвою Дике поле. Крім представлених до охорони границь козаків, пости, в разі необхідності, поповнювалися бранцями з поселення. Найближчим пунктом прийому сигналів було нинішня Сигнаївка. Сигнали постові передавали, запалюючи смоляні бочки на сторожових вежах або вершниками. Після падіння Порти сторожові пости втратили значення і поселення набуло назви Калигірка. Село Мокра Калигірка - адміністративно-територіальна одиниця, до якої входить село Любисток, колишній відділок Ярошівського цукрорадгоспу. Населення с. Мокра Калигірка та с. Любисток станом на 01.01.2008 р. складає 2012 осіб, у тому числі дітей віком до 18 років - 358 осіб, багатодітних - 13 сімей, в них виховуються 47 дітей, 19 неповних сімей, в яких виховуються 32 дитини, дітей-інвалідів віком до 18 років - 4 особи, дітей, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС - 263 особи, старших осіб працездатного віку - 876. На території села розміщені загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, професійно-аграрний ліцей, дитячий дошкільний заклад 'Ромашка', дільнична лікарня, психоневрологічний інтернат на 135 місць. Будинок культури, сільська бібліотека. Населення села користується послугами поштового відділення зв'язку, відділення 'Укртелекому'. відділення Ощадбанку. В 2005-2006 pp. введені в експлуатацію станції мобільного зв'язку 'Kyivstar' та 'UMC', встановлено банкомат 'ПриватБанку'. Функціонує магазин Райст, 8 магазинів підприємців села та працюють два підприємці з обслуговування та ремонту легкових автомобілів. На території села діють промислове підприємство ТОВ 'Сиророб' та сільськогосподарське - ТОВ 'Кочубій'. Розміщення на території села професійно-аграрного ліцею та психоневрологічного інтернату для інвалідів, що фінансуються з обласного бюджету, дає працівникам даних установ гарантовану оплату праці та робочі місця. Введення нових спеціальностей у ліцеї дає приплив молоді в село і ймовірність залишитися на роботі та на проживання в селі. 21 травня 2000 р. населення Мокрої Калигірки відзначало 300-річчя з дня першої згадки про село. |
30 мая 2013
|
КНИГА ПРО НАШІ ПАРКИ Нещодавно в Черкаському видавництві ''Вертикаль'' придбав книгу науковців місцевого технологічного університету Наталії Свояк та Наталії Фоміної ''Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва Черкаської області''. У книзі розглянуто оздоровчу та санітарно-гігієнічну функцію парків, сучасні тенденції в озелененні садово-паркових об'єктів, екологічні фактори впливу на зелені насадження рекреаційних територій, класифікацію об'єктів природно-заповідного фонду, основні терміни в галузі утримання зелених насаджень, історію садово-паркового мистецтва і озеленення від найдавніших часів до наших днів. Наведено перелік парків-пам'яток садово-паркового мистецтва - об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного та місцевого значення, розташованих в Черкаській області та приведено їх характеристику. Мені особливо цікаво було читати про наш Ватутінський міський парк і сквер ''Пам'ять'', тому що в довідках дослівно використано мої публікації в книгах і періодичних виданнях... Дві кольорові вклейки 4-х фото нашого парку і скверу досить гарно доповнюють тексти. У книзі є інформація про садибний парк села Мокра Калигірка Катеринопільського району. Видання можна рекомендувати фахівцям з охорони довкілля, учителям, учням, студентам, усім тим, хто цікавиться природою рідного краю |
29 мая 2013
|
ВОГОНЬ З ХОЛОДНОГО ЯРУ С П О Г А Д И 19 8 6 Детройт, США Редакція Сидора Кравця Обкладинка роботи артиста-маляра С. Конаша-Конашевича Друковано в США Друкарня: Hamtramck Printing 2209 Caniff Avenue, Hamtramck, Michigan 48212 U.S.A. C O L O N E L I V A N L U T Y - L U T E N K O FLAME FROM A FRIGID CANYON M E M O I R 19 8 6 Detroit, Michigan U.S.A. Prepared by Sydir Krawec Cover by S. Konarz-Konarzewski Printed in U.S.A Printed by Hamtramck Printing 2209 Caniff Avenue, Hamtramck, Michigan 48212 U.S.A. ВОГОНЬ З ХОЛОДНОГО ЯРУ Безсмертній пам'яті тих, що впали в лицарській боротьбі з неправдою за правду і волю України, і тим, що чесно продовжують цю святу боротьбу, — при- свячую. А в т о р Іван Лютнй-Лютенко ВІД АВТОРА Кожна жива людина, хоч як би вона була зайнята щоден- ними турботами, свідомо або й підсвідомо відірветься від усього на мить, щоб промчатись думками в минуле: згадати потішно-радісні переживання і захмарені, важкі, а то й болючі переживання, що зарізьбилися в пам'яті на все життя. Згадую і я своє бурхливе й жорстоке минуле, щоб ще раз і ще раз перевірити в думках себе самого: чи добре, чи пра- вильно, чи чесно я діяв у різних складних і драматичних момен- тах мого химерного життя, коли доля лукава безжалісно кидала мене у вир одчайдушної боротьби з неправдою — комунізмом; клала мене безпритомного в тифорному стані на ліжко лікарні; замикала мене беззахисного в тюрму для глуму наді мною чужих зайд-окупантів і на радість своїх безхребетних підла- бузників. Але друкувати своїх спогадів я ніколи не збирався і якби яе безперервні спонуки моїх приятелів, я й не надрукував би їх. Тож, зібравши докупи ьітлки ті події з мого вибоїстого життя, які глибше закарбувалися в моїй пам'яті, я подаю їх тут епізодично, особливо не дотримуючись хронологічної по- слідовности. Іван Лютий-Лютенко ЧАСТИНА І І повіє вогонь новий З Холодного Яру... Т. Шевченко МОЇ БАТЬКИ І МОЄ ДИТИНСТВО Мій батько Макар Минович Лютий-Лютенко походив із бідної селянської родини. Був лагідної вдачі, поставний, вище середнього зросту, русявий. Замолоду ходив до дяка, щоб засвоїти писемну мудрість — аз, буки, вєдь, глаголь, добро, бо шкіл по селах тоді не було. І ця наука в дяка стала і ко- рисною, і дуже придатною в житті; знавши читати, писати й рахувати, він без труднощів і перешкод влаштувався на по- саду об'їждчика Капустянського лісу на Звенигородщині. Мама моя Євгена, навпаки, була дочкою заможної селянської роди- ни Цибульських із села Товмач. Я народився 24 червня 1897 року в Капустянському лісі, а хрестили мене в селі Капустинах. П'ять років мого безжур- ного дитинства пробігло в цьому ж Капустянському лісі. Мені й на думку ніколи не спадало, що й дальше моє життя, таке бурхливе й ризиковне, буде пов'язане з розкішними рідними лісами, а в тому й Холодноярським лісом, оспіваним нашим Кобзарем. Згодом батька перевели з Капустянського лісу доглядати Скотаревський ліс. Тоді батьки купили в селі Товмач гарну садибу — хату з городом, гарний садок і три десятини землі. Село наше Товмач було все в садках, гарне, чепурне, як і всі українські села, мало й кілька ставків, але було бідне. Із при- дбаної в Товмачі хати я й пішов, десь у семи-восьми років, із старшою сестрою Наталкою до земської школи. До школи нам було далеченько, зо дві верстви, але втоми від ходу туди й назад якось не відчувалося. Підробившись трохи на службі в лісництві, батько зайняв- ся відгодовуванням волів. Привозив із цукроварні жом, году- вав ним худобу і продавав. Це давало батькам чималий прибу- ток. Саме в той час державні аґенти ширили по українських селах привабливу пропаганду, щоб наші люди їхали на Сибір, 11 в Алтай і там заселювали незайману землю. При цьому аґен- ти обійми переселенцям державну допомогу грішми, рена- ментом, різні привілеї та „льготи' на новому місці в Сибіру. Чимало наших селян зривалися з насидженої прадідівської землі. Покидали свою обдаровану Богом красою природи, го- лубінню неба й цілющим кліматом батьківщину і їхали в Су- ворий, далекий і незнаний Сибір. З нашого села виїжджали в Сибір два брати з родинами. Продавали свою садибу — хорошу нову хату з дерев'яною підлогою (тоді ще рідко хто з селян мав хату з дерев’яною підлогою), паровий млин і зем- лю. Батько купив цю хату й землю за дві тисячі рублів: ти- сячу рублів дав готівкою, а решту мав сплачувати ратами. З цього часу в нас працювали два наймити. Батьки взяли ще й дівчину „за рідну дитину', бо господарство наше розроста- лося, роботи щороку було більше. В купленій новій хаті жи- лося нам дуже добре — вигідно, затишно, весело і в лостат- ках. Мені з сестрою було вже ближче ходити до школи. Вчи- телі впросилися до нас на столування, бо наша мама вміла добре варити страви та випікати різні смачні печива і дуже любила чистоту, охайність і порядок у хаті. КУДИ? ДО ЯКОЇ ШКОЛИ? За чотири роки я закінчив земську школу. Один із учи- телів — Денис Мефодійович — радив моїм батькам послати мене вчитися далі, бо я був дуже кмітливий у математиці. За науку треба було платити 150 рублів, а до того я належав до того „щасливого' прошарка „крестьян' (селян), перед яким після земської школи зачинялися двері до вищих шкіл. По- думавши, батько вирішив, що платитиме за моє навчання. Розпочалося клопотання, щоб мене прийняли до гімназії в Зла- тополі. На жаль, нічого з того не вийшло: селянин — і до гімназії не прийняли,., Але Денис Мефодійович десь розшукав програму освіт- ніх курсів — у Києві за 50 рублів, а в Москві за 25 рублів, і ми гуртом вирішили, щоб я їхав учитися до Москви. Цілий рік підготовляв мене всебічно Денис Мефодійович, поглиб- лював і розширював мої знання, щоб я не провалився на екза- мені в Москві. 12 ДО МОСКВИ І ось я вперше в моєму житті їду сам-один у велике і чуже мені місто. їду в Москву вчитися в комерційній школі. Безліч різних думок, солодких надій і млосних сумнівів. Та раптом, якось мимохіть, лізли мені в голову настирливі запитання, на які я не міг дати відповіді, і вони, ніби здивовані моєю не- спроможністю, кудись зникали, щоб дати місце іншим. Я на- магався не думати. Отак приплющити очі й нічого не думати. Але це мені вдавалося не надовго. Намагався зосереджува- тись на краєвиді, що миготів і мінявся, наче в калейдоскопі, залишаючись позаду поїзда, що втікав від нього, мчав на пів- ніч. Але б бачене у вікні не розвіювало моїх думок. Щодалі яскравішою ставала мінливість усього: небо втрачало свою ніжну блакить, садки й будинки — свою чепурність, ліси й річ- ки — привабну красу й веселість. Усе це бачене не збадьо- рювало моїх думок: як мені буде в тій Москві? Що мене в ній чекає?.. Тільки метушливість пасажирів на станціях, що всі- дали й висідали, відганяла рої настирливих думок, що мелан- холійно томили мене без угаву. Мої переживання й турботи в поїзді до Москви, як пока- залося, були зайві. Правда, до комерційної школи мене не прийняли, бо було вже запізно. Але при цій же дев'ятій „Мєд- вєдєвскій купєческій гімназії' під час війни були курси для „вольноопредєляющіхся'. так звані курси Паршіна, з оплатою, здається, 10 рублів на рік, а гуртожиток із харчуванням — 15 рублів на місяць. Там я й зупинився. Там жив і вчився. На курсах ми мали шість-вісім викладачів. Учні були переважно старші віком за мене. Одні з них училися як слід, інші трохи вчилися, а решта — більшість — зовсім не вчилися. Я скоро познайомився з цими парубками, а з декотрими й заприяте- лював. Але приятелювання це не легко мені давалося: я не вмів плавно говорити по-російському, а в добавок ще й на- голоси в розмові ставив не там, де треба. За мою мову й ви- мову, спіймавши мене на слові „телехвон', так і прозвали мене — „Телехвон', хоч у них це слово так гладко не виходи- ло, як у мене. Та це не тривало довго, бо слухом я сприймав вимову хлопців дуже уважно, запам'ятовував і з кожним днем все менше й менше „хохлачіл русскій язик', як констатували мої співрозмовники. 13 На курсах мене дуже полюбив Паршів за мою кмітливість. А коли траплялося, що ніхто з курсантів не міг вирішити за- дачі, то Паршін викликав мене до таблиці, кажучи: — Лютєнко, покажіте нашім москвічам, как надо решать задачі. Я йшов до таблиці й „рєшал задачу', пояснюючи своїй „хохлацкім нарєчієм', яке ні трохи не смішило і не дратувало Паршіна. НА КВАРТИРІ В МОРОЗОВИХ Пробувши рік у Москві, я вже не погано говорив росій- ською мовою. За той час на мене звернули увагу мої шкільні товариші. Затискалася дружба, товаришування. Ті з них, — а таких було чимало, — що не могли впоратися з задачами, прилещувалися до мене, щоб їм допомагати. І я, звичайно, допомагав їм. Дуже часто приходив до мене курсант кволого здоров’я, Ваня Морозов, що сидів поруч зі мною на курсах, і просив допомоги. Як ми заприязнились, він почав запрошу- вав мене до себе в гості. Я обіцяв йому зайти колись, але свідомо зволікав, відкладав на. пізніше, не почуваючи себе ні зовнішньо, ні внутрішньо готовим гостювати в москвичів. „Я ж селюк, неотеса' — думав я собі. Згодом стало мені відо- мо, що старший брат того Вані Морозова (двоюрідний брат знаного великого багача Морозова) має у Москві чотири чи п’ять великих крамниць готового одягу, в яких працювало багато службовців і робітників — чоловіків, жінок і молодих дівчат. Коли ж, нарешті, після стількох обіцянок, зайшов я до Мо- розових, то Ваня, перше всього, познайомив мене з своїм старшим братом. Михайлом Степановичем, і його дружиною — Варварою Полієвктовною. Вони були старообрядці (старове- ри). Михайло Степанович — пристійний, поставний чоловік, розумний і приємний, хоч, здавалося, суворої вдачі. Розмов- ляючи зі мною, запитав, чи може він мене називати так, як називає свого брата — „Ваня'. Я не заперечував, сказав тіль- ки, що в нас, у Малоросії, називають так, як і пишуть — Іван. Я ж малорос... — Для мене це не має значення, хто ви. — якось під крес- лено сказав він. — Я хочу взяти вас до себе. Будете в нас жи- 14 ти, їсти разом з нами, і будете допомагати Вані вчитнсь. Зго- да? Я притакнув головою. Так я перейшов жити до Морозових на Тверську, 68. З матері яльного боку це мене не абияк улаштовувало, бо квартиру і харчування мав я безкоштовно, але з морального боку було мені якось тіснувато і приголом- шливо. Почував я себе в новій, пишній і багатій, справді пан- ській обстановці ніяково. Усе тут було інакше, не таке і не так, як у себе вдома. Треба було до всього приглядатися, при- вчатися, засвоювати, щоб не смішити москвичів своїм невмін- ням у поведінці. До столу в Морозових звичайно сідало обідати п’ятнадцять- шістнадцять душ, а до вечері ще більше. І хоч я ні до чого не поривався першим, не брав першим ложку чи виделку в ру- ку, а приглядався крадьки, як це роблять інші, то все таки в мене виходило щось не так, як у людей, і за столом вибухав гомеричний сміх з приводу мого штурбацтва. Таке трапилось зі мною за столом два чи три рази, і більше сміху не було, бо Михайло Степанович підвівся і суворим тоном викрикнув: — Ша! Щоб я ніколи більше не чув насмішок з Вані! Хто ще раз наважиться насміхатися з Вані, того випрошу геть з-за столу і більше він не буде обідати разом з нами. Зрозуміли? Кажу це перший і останній раз ... Після обіду Михайло Степанович покликав мене до себе і сказав, щоб я не соромився і про все, чого я не знаю чи маю сумнів, запитував його. Але я вже з дня на день помітно „ро- зумнішав', приглядаючись, привчався і все менше й менше робив промахів; і просити в Михайла Степановича пояснень відпадала потреба. Десь за півроку мого перебування в Морозових Михайло Степанович запропонував мені роботу: записувати все те, що зробили дівчата в його крамницях. Відтоді мене стали пова- жати всі службовці, робітники та дівчата. Морозов платив мені 18 рублів на місяць. Це був немалий заробіток на всьому гото- вому і безплатному для мене. Час від часу в Морозових гостю- вала вибрана „знать' — високі службовці, лікарі, адвокати, офіцери та інші вельможі, то й мене просили за стіл разом із ними. — Ваня, садісь здесь, — казав Михайло Степанович, по- казуючи місце поруч себе. 15 Я далі вчився, а в вільні години і кожного третього дня записував і підраховував те, що зробили і що заробили жінки й дівчата. Інколи мені допомагала в цьому Варвара Полієв- ктовна. Я почав потроху „багатіти'. Купив собі гарний і добро- якісний костюм, купив і годинника. Наймав репетитора, щоб підтягав і шліфував літературно мою російську мову. Але чор- та два... Даремно витрачався: на іспитах таки провалився, спотикнувшись на твердих і м’яких знаках, та заплутався між „и' восьмерічним, „і' дєсятєрічним та „ять'. Після провалу на іспитах з російської мови мені вмить пригадалася анекдота, що її залюбки розповідали „вічні' студенти. Перед іспитами студент запитав учителя, чому і для чого в російській мові вживаються двоякі „и-і' — „восьмєрічноє' і „дєсятєрічноє'? А вчитель, вибалушивши на студента очі, відповів: „Чтоби поймать дурака!' Може й так, — подумав я про себе. Паршін, на курсах якого навчалося 400 учнів, порадив мені подати прохання про переекзаменацію. Я й подав, і мене до- пустили. Але я знову наробив чимало граматичних і стиліс- тичних помилок на папері. Підійшов до мене Паршін, глянув на моє „чістопісаніє' і скривився, ніби лімона лизнув, дещо по- правив, і мені втелющили оцінку на цілих 4... Натомість з уч- бового округа Москви мене привітали як найкращого студен- та з математики. Мені видали „диплом' за 6 гімназійних кляс. Треба було вчитися далі, щоб здобути „атестат зрелості'. Але саме тоді почали приймати в солдати, бо розпочалася росій- сько-австрійська війна. Ваня Морозов поїхав у своє село Сім- бірськ Алаторського повіту. Михайла Степановича мобілізува- ли і послали аж у Тифліс працювати в банку. Вдома залиши- лася сама Варвара Полієвктовна, і я вирішив іти в солдати. МРІЇ БУТИ ОФІЦЕРОМ Ще на курсах я викладав теорію і практично вів фізичне виховання, бо дуже любив спорт і вмів добре подавати ко- манду. Мені дали рангу старшого унтерофіцера. Інспекторами були в вас полковник і два офіцери. Той полковник часто на- мовляв мене не йти до війська і продовжувати далі навчання, але мені дуже хотілося бути офіцером, і я таки пішов у сол- дати. 16 На військовій комісії, побачивши будову мого тіла, мене хотіли причислити до артилерії, але я впросився до піхоти, бо в піхоті було багато моїх товаришів і знайомих. Мене припи- сали до 55-го полку піхоти на Ходинці під Москвою, в команду „вольноопрєдєляющіхся'. Тут під Москвою пробув я зо два місяці. Подружив із москвичем Ваньою Язиковим, що його батько мав найкращі бані в Москві. Часто ходили з Ваньою до його заможних батьків, випивали, забавлялися. Але одного разу ми, загулявшись, запізнилися до полку: замість 11-ої го- дини, прийшли о 1-ій годині ночі. Нас „попросили' на гаупт- вахту і там сказали, що ми вже ніколи не повернемось до своєї команди. Згодом виявилося, що хтось із солдатів зневажив ударом „в рожу' вартового офіцера. Про це донесли коман- дувачеві Московського округа ген. Морозовському, і він при- казав, щоб усіх, хто запізнився, вислати на фронт, без права повернення в школу прапорщиків. НА ФРОНТІ На другий день нас, як мальованих, посадили в ешельон, разом з маршовими ротами, і повезли на фронт. За тиждень ми були в Мінську, де нас приділили до 8-го Московського ґренадирського полку. Молоді офіцери, що потребували по- повнення, дуже добре до нас поставилися. Командир роти роз- повів нам, що три дні тому відбувався завзятий бій з німцями. — Ще й досі висять на дротах трупи наших офіцерів, — казав він, махн.вши рукою туди, де вони висіли, — і їх обо- в’язково треба якнайскоріше підібрати. Якщо ви це зробите, то негайно підете до школи прапорщиків і будете поставлені до нагороди медалями, — підкреслив командир роти. Щоб добратися до тих трупів, що висіли на колючих дро- тах, треба було перебрести річку Шару, і ми пішли вбрід. Зав- дання було не з легких. Дія відбувалася в небезпечному місці, так би мовити, на очах ворога, що недалеко за дротами чигав у шанцях на нові жертви, на наше життя. До того ж ми були новачки на фронті; це було перше наше хрещення вогнем і кров’ю на фронті. Все ж таки, долаючи страх і перешкоди, ми досягнули свого коштом легкого поранення двох учасників. Трупи вбитих солдатів, а між ними і прапорщика Варшавсько- го ми принесли. 17 Командир батальйону розпорядився службовою дорогу поставити нас до нагороди медалями. Небавом полк відправив нас до команди „вольноопрєдєляющіхся', що стояла у Ржеві Смоленської губерні. У Ржеві пробули ми не цілих два місяці. Там видали нам нове обмундирування і порозсилали нас у вій- ськові школи — кого куди. Мені випало їхати аж у Тифліс до школи прапорщиків. З ТИФЛІСУ ДО ОМСЬКА При виїзді мені видали документи на руки і я, їдучи на Кавказ, заїхав додому. Це була неймовірна несподіванка. Мене ніхто не чекав і не сподівався зустрічати. І раптом я до хатні.. Радість, утіха, обійми, цілування і сльози, рясні сльози матері й сестри, що з радости й говорити не могли, а тільки ахали й охали, обціловуючи мене. Пробув я вдома два дні. Поплака- ли, наговорилися. Розповідали мені про все, що сталося в селі й околицях за час моєї відсутносте. Розпитували мене про моє життя-буття у школі та в „москалях'. Почистили мене, очепу- рили як ляльку і я, звільнившись із цупких обіймів заплаканої матері й сестри, поїхав через Харків і Ростов-на-Дону до Тиф- лісу, Коли я приїхав до Тифлісу, то виявилось, що там у школі прапорщиків немає вже місця, і мене відправили аж до Ом- ська (Сибір), Там приділили мене до школи прапорщиків ч. 2. В Омську я вперше в моєму житті зустрівся з галичанами. Це були полонені „австрійці'. Вони там обслуговували нас, при- бирали, чистили, огрівали школу тощо. За вісім місяців я закінчив школу прапорщиків, але нас ще протримали там два місяці. Возили нас на тактичні вправи за 200 верст від Омська. Під час навчання у школі ставлення викладачів до мене було добре, прихильне, хоч мої топогра- фічні завдання буди нікудишні. Мені завжди допомагав у цьо- му штабс-капітан — поляк. Шістьох нас і двох офіцерів двічі посилали аж до Іркутська по японську матерію яснозахисного кольору на обмундирування та інші речі для школи прапорщи- ків ч. 2. Нарешті прийшов день розпуску школи прапорщиків. Ко- мандуючий військами Іркутського воєнного округа прочитав приказ про піднесення нас до ранги прапорщиків, зачитав на- 18 ші прізвища і привітав кожного індивідуально з новою ран- гою. Так ми стали офіцерами. Не довго вчився, але наволочив- ся, — каже наша пословиця. ДО КИЄВА... Настав день розподілу кому з нас куди їхати на службу. Тягнемо жеребки. Мені попався жереб їхати до Владивостоць- кого округа, а моєму товаришеві — до Києва. Ми помінялися місцями призначення, бо мене тягнуло до Києва, а для нього Владивосток був вигідніший. Нам видали новеньке обмунди- рування, а дещо й самі собі купили. Як особисту зброю вида- вали кортики і шаблі. Я взяв собі кортика. По дорозі до Києва довелося нам простояти дві доби в Челябінську. Там я побачив багатство Сибіру. Мішки й міш- ки рябчиків, гусей, качок та різної риби! В Омську на стан- ції і на ринках також були гори мішків з їстивними продукта- ми, а масло і сир — бочками в кілька шарів. Та й не диво. Ко- ли ми ще з Омська виїжджали на тактичні вправи, то вздовж 200 верст бачили польські й українські хутори, що власники їх випасали отари корів і по кілька тисяч овець. Удої молока вони відвіювали на центрофуґах. Сметана йшла на масло, з мо- лока відігрівали сир, а сироватку пускали каналом у річку. І все це заготовлялося тодішнім способом примітивного госпо- дарювання і такого ж примітивного виробництва, а що б то було при теперішньому змеханізованому й раціоналізованому використовуванні сільського господарства!.. Приїхавши до Москви і скористувавшись нагодою кілька- годинної затримки поїзда, я, уже в ранзі офіцера, відвідав декого з моїх знайомих. Із Москви поїхав просто додому і пробув у своєму селі цілий місяць. Гостював, кумував, був і старшим боярином, забавлявся. Мати моя дуже раділа, тіши- лася мною. А перед сусідами та знайомими вихвалялася гор- довито своїм сином. Дивіться, мовляв, який син у мене — офі- цер!.. Місяць мого гостювання вдома пробіг дуже швидко. Я й не оглядівся як прийшов час прощатися з рідними, сусідами, селянами і знову рушати в далеку дорогу на місце призивчен- ня. Сумно було на душі розставатися з рідним і дорогим сер- цю куточком широкої, просторої, прекрасної, такої багатої і 19 такої бідної України, не знаючи куди закине мене моя доля і що мене чекає в крутіжі воєнної хуртовини, де щастя і доля людини міняється в одній секунді... Зрештою, це природна річ: солодко зустрічатися і гірко розлучатися. У Києві комендантом тоді був німець — Медер, а штабс- капітан Олександер Загродський був у нього одним із адью- тантів. Медер був дуже суворий і вимогливий до солдатів. Ме- не призначили до складу 2-ої дивізії, то стояла в Ромні на Полтавщині. Прибувши в Ромен, я зголосився у штаб дивізії. В канце- лярії були офіцери — генерал і полковник, а збоку сиділи якісь дівчата-панянки. Мене запитали, де я хочу служити — в Умані, чи в Черкасах? Слухаючи нашу розмову, дівчата пе- рекидалися стиха між собою словами, сміючись, а потім одна з них і каже до мене: — А чого то ви цвенькаєте по-чужому?.. Ви ж украї- нець! .. Тут і офіцер, що оформляв мої папери, заговорив до мене по-українському. Це було для мене дуже дивною і дуже ми- лою несподіванкою, якої я й думкою не міг припускати, а не то що почути. Після оформлення паперів ми пішли всі разом на вечерю. НА СЛУЖБІ В ЧЕРКАСАХ Мене призначили помічником командира 12-ої роти 290-го полку в Черкасах, де прослужив я шість місяців. Саме в той час цар Микола II зрікся царського трону Романових. Постало суцільне замішання: бунти, демонстрації, віча, промови-агіта- ції. А трохи згодом вибухла і революція. В Петрограді зфор- мувалося „Врємєнноє правітельство' на чолі з Керенським. У Києві діяла Центральна Рада. Прокинулися з вікового сну-ле- таргу поневолені народи Російської імперії і заходились як хто умів організовувати свої національні сили для самозахисту і відбудови своїх самостійних держав на своїх етнографічних територіях. З’являлися як гриби після дощу різні банди роз- бишак, що вбивали і грабували людність для власної наживи. Виникали озброєні і добре муштровані загони різних отаманів, що нікого над собою не визнавали, ніяких програм на майбут- нє не голосили, заспокоюючи свою егоїстичну жадобу влади 20 „нинішнім днем' і „роблю, що хочу'... Це був пострах для фільварків, заможніших селян і жидів, що жили по селах і малих містечках. Коли ж рушила сараною з фронту різнона- ціональна мішанина вчорашніх солдатів — розбої, грабунки, терор і хаос набрали таких розмірів, що їх не можна ні опи- сати, ні розповісти. Від цих останніх найбільше постраждали багаті жиди, купці, промисловці, фабриканти і комерсанти по більших містах України. По селах і містечках почали спонтанно організовуватися озброєні ватаги людей різного віку під проводом обізнаних з військовим ділом для самозахисту. В деяких місцевостях самозахисні загони, що ними керували колишні військовики і ті солдати, що верталися з фронту додому, кількістю і вмін- ням дорівнювали невеликим військовим з’єднанням. Стріляни- на лунала завжди і всюди: одні нападали стріляючи, інші від- стрілюючись захищалися, ще інші в погоні за якоюсь бандою, що втікала, натрапляли, особливо вночі, на таку ж ватагу са- мозахисників, як і самі, і билися поки не збагнули своєї по- милки ... Розпорядженням і заходами Української Центральної Ради розпочалася українізація солдатських частин великої армії не- давньої імперії Романових. Українізація мала успіх, деякі час- тини з ентузіязмом ставали українськими, деякі без ентузі- язму, а чимало було й таких, що ставилися індиферентно до українізації, зберігаючи якийсь нсвтралітет і тихцем або й од- верто переходили на бік большевицької пропаґанди, що обі- цяла рай і золоті гори пролетарям — солдатам і робітникам. ПЕРШИЙ БІЙ З БОЛЬШЕВИКАМИ КОЛО ГРЕБІНКИ. МОЄ ПОРАНЕННЯ. Десь, може, за рік командиром 290-го полку став украї- нець — полковник Сікевич (помер у Канаді). З наказу Цен- тральної Ради наш полк вирушив проти большевиків, що на- ступали з Харкова. Коло Гребінки зустрілися ми з большеви- ками. Частини їхні складалися переважно з малоросів і свідо- мих українців, але збаламучених принадною пропаґандою боль- шевицьких аґітаторів, які обіцяли їм безтурботне райське жит- тя після остаточної перемоги радянської влади. Розгорівся зав- зятий бій, в якому я був поранений у ногу. 21 Пробувши коротко вдома після шпиталю, де я лежав уме- жу з ліжком Золотарьова — коменданта тієї большевицької частини, з якою ми билися коло Гребінки (він мене безпере- станку намовляв, щоб я йшов із ним до большевиків), я вер- нувся у полк до своєї частини. Довкола шалів відкритий бан- дитизм. Через відсутність транспорту солдати, що масово за- лишали фронт, збиралися у великі ватаги і мандрували заліз- ною дорогою від станції до станції, розграблюючи по дорозі все, що під руки попадало. За будь-який протест чи спротив або самозахист — убивали на місці. До цих озброєних банд приєднувались інколи і місцеві покидьки суспільства, бо в тих бандах недавніх фронтовиків працювали вже на всю пару ква- ліфіковані аґенти, пропаґатори комунізму, що обіцяли рай на землі для всіх працюючих, які, мовляв, упродовж віків працю- вали на царів і панів, а заплатою за це залишилися їм мозолі на руках. У деяких місцевостях України ці банди набрали та- ких розмірів, що без великих зусиль роззброювали і розбива- ли німецькі й австрійські військові з’єднання. БІЙ З БОЛЬШЕВИКАМИ КОЛО БОБРИНСЬКОЇ СТАНЦІЇ Наш полк ще тримався дисципліни, хоч триматися в ха- осі того суцільного замішання було не легко. Ось подам один із сотні приклад. В нашому полку було троє братів Хоменків. Один із них. що приятелював зі мною, був українець, другий — „денікінець', утік до „Добровольчої армії' Денікіна, а тре- тій — перейшов до большевиків . . . Ми знову зударилися з большевиками коло Бобринської станції. Це були переважно червоні матроси з Чорноморської фльоти. І хоч вони були регулярні фронтовики, „купані в мо- рі, сушені бурями і гартовані сонцем', як любили вони чвань- кувато підкреслювати, то на суші вони показалися неповорот- кими, а в деяких ситуаціях зовсім безпорадними, І ми їх роз- били вщент! НОВЕ ПРИЗНАЧЕННЯ За Директорії УНР мене призначили командиром 23-го Чер- каського окремого куреня і послали до Смілої. За яких два- три місяці, під безперервним вереском большевицької пропа- 22 ґанди, в батальйоні залишилося всього-на-всього 27 козаків, і решта, здеморалізувавшися большевицькими обіцянками і кличами, порозбігалися „грабувати награбоване' ... Одного разу на вузловій станції Цвіткове зустрілися ми з дезертирами, що, залишивши фронт, зі зброєю і в повному виряді їхали цілим ешелоном. Просяклі наскрізь большевиць- кою пропагандою вони, в основному росіяни, взялися зривати з нас офіцерські погони і жовтоблакитні відзнаки. Мій това- риш вихопив шаблю і відтяв нахабі ту руку, що простяглася до його мундира. Зчинився крик, гармидер з „общепонятни- ми' матюхами, здавалося, спалахне бій і кровопролиття. Але зразу, ніби на якусь команду, дезертири притихли. Мабуть, побоялися битися з нами, бо нас було багато. Треба тут за- значити, що офіцери фронтових дезертирів давно вже позри- вали свої погони і ранги. В українській армії було навпаки: всі козаки носили жовтоблакитні відзнаки, а офіцери ще й старшинські ранги. Це дуже кололо в очі большевиків і фрон- тових дезертирів. Т И Ф Відступаючи разом із Запорізькою дивізією (недавно це був Запорізький корпус під командою полковника Петра Бол- бочана) під командою отамана Загродського через Цвіткове до Христинівки, я захворів на тиф. Із Христинівки мене напів- притомного завезли в Умань до шпиталю. За три-чотири дні після того до Христинівки прийшли большевики. „Навівши порядки' по-большевицькому в Христинівці, що вони робили перше всього в кожному селі чи місті куди приходили, прий- шли в Умань. В першу чергу кинулись вони до шпиталю ви- ловлювати хворих старшин, перевіряючи руки всіх хворих, що лежали на ліжках. „Діягнозу' при перевірці рук больше- вики ставили таку: якщо на руках були мозолі, тверді й поре- пані долоні, то цей для них був „свой', „наш'. Коли ж руки були чисті, гладенькі, без мозолів, то власників таких рук большевики вважали за „білоручок', панів-неробів, експлуа- торів „робочого класу', і як „трефних' — починали їх „ко- шерувати' на допитах, а непритомних і ослаблих, що не могли встояти на ногах, стріляли просто на ліжках. Мене врятувала від большевицької „діягнози' сестра милосердя, забинтував- 23 ши обидві руки аж по лікті, як „поранені, знівечені міною' . Пролежав я в уманській лікарні цілий місяць. Коли вже трохи очуняв, то мене знайомі завезли на хутір, на територію отамана „Марусі', де вона партизанила разом із двома братами Дерещуками і туди большевики не забігали. Ще за місяць мене з хутора перевезли до містечка Мокра Калигирка, що недалеко від мого села, а звідти я, вже майже здоровий, пришкандибав пішки додому. Тут у моїй місцевості вже „гуляв' повстанець Гризло, старий революціонер-есер, дуже толковий, розумний чоловік, родом із Калниболот на Звенигородщині. Я ВДОМА По селах лунала стрілянина. Було чути крики, плач дітей, голосіння-благання жінок і гавкіт собак. Це розгул больше- вицьких „карательних отрядов'. І так день-у-день. Жити мені вдома було небезпечно, бо — як-не-як — я ж таки був „охві- цир', як мені в очі казали наші селяни. І саме те, що я „охві- цир', будь-хто не хотячи чи й зумисне міг ляпнути больше- викам. Тож я вирішив сконтактуватися з Гризлом і вирушив пішки до Мокрої Калигирки. Гризло мені розповів про своє „лісове мистецтво', про повстанський рух спротиву больше- викам, про партизанські загони, що несподівано нападали на большевиків і щодалі завдавали їм болючіших ударів. При то- му просив мене і настоював, щоб я перебрав на себе коман- дування повстанцями, бо очолювати повстанців і займатися суспільно-політичною роботою по селах було для нього затяж- ко. Я в основному згоджувався, навіть пообіцяв, що очолю, але згодом, трохи пізніше. З тим і пішов я додому, щоб спо- кійно без поспіху подумати і обдумати Гризлову пропозицію, і якось довести до відома батьків мою відсутність удома, що незадовго мала стати реальною. Коли я вернувся додому, то батьки дуже зраділи. Вони знали, що в такий бурхливий час моє перебування вдома ду- же небезпечне, і журилися потайки за мою долю та догаду- валися що я щось задумую, і думали, що я з Мокрої Кали- гирки вже не вернуся додому. Але, крім хатньої журби, небез- пеки і загальної непевности про завтрашній день, мама ниш- ком вела якісь тихі розмови з священиком нашого села. А трохи згодом почала принукувати мене, щоб я одружився 24 з священиковою дочкою. Я не спішився женитися, бо те, що діялося довкола по селах і містах, відгонило думку про весіл- ля, жінку і сім’ю. Перебуваючи вдома, я все обдумував, роз- думував, передумував і знову думав як і що робити, щоб вий- ти на краще і щоб якнайменше помилок зробити, без яких ніяке діло не починається і не кінчається. А тут що день, то нові вісті. І всі сумні, страшні, жахливі. То тут, то там десь над селом чи хутором червонять небо заграви пожеж. Чути стрілянину. Виють собаки — довго й різноголосо, що аж лячно стає на душі. Збільшуються кількісно повстанські та пар- тизанські загони. По селах гуртуються озброєні добровольці, щоб відбивати напади грабіжників і бандитів, що нападають вночі на села і розграблюють усе, що попаде під руки, а час- то й підпалюють будинки і вбивають тих, хто ставить спротив або захищається. МОЄ ВЕСІЛЛЯ Та раптом якось трохи притихло. Про большевиків не бу- ло й слуху. І я вирішив оженитися. Але не з дочкою свяще- ника, як умовляла мене мама, а з селянською дівчиною — Валентиною Колос. Відгуляли весілля і я став кандидатом на батька. Гризло при зустрічах уже не наполягав так на мене, щоб іти до нього партизанити, але до мене часто приїжджали по- сланці від інших повстанських отаманів з такими самими про- позиціями. Та я стримувався: старі батьки, молода жінка з признаками на те, що доведеться бути батьком. Як їх лиша- ти самих і йти в ліс, шукати ризиковних пригод і безперервно заглядати смерті в очі?.. БЕЗВЛАДДЯ, СВАВІЛЛЯ, БАНДИТИЗМ Влада міняється одна за одною. То денікінці, то махновці, то інші якісь отамани. І ні одна з них не засиджується довго — день, два, тиждень, і нова приходить, щоб знову за день- два дати місце іншій … Аж тут пішла чутка, що й больше- вики наближаються. Часті зміни влади, а фактично безвладдя, тільки сприяли бандам розбишак. По всій Україні розпаношив- 25 ся суцільний бандитизм! Наше село з населенням близько двох тисяч душ також мало свою байду, що складалася з 50-60 „мнсливців'. Спочатку вони нападали і розграблювали помі- щицькі маєтки, а потім взялися і до заможніших селян. Одного разу ввечері сидимо ми в хаті з позавішуваними вікнами, розмовляємо про се — про те, аж раптом дівчина, що була в нас „за рідну дитину', зойкнула несамовито і вхо- пилася руками за ногу. Збіглися ми до неї й бачимо; нога й руки в крові... Виявилося, що чиясь куля заблукала, про- летіла крізь шибку і застряла в нозі дівчини. В той час у мене був мій товариш, підпоручник колишнього мого полку, Сер- гій Курінний. Ми з ним заходились коло пораненої дівчини, а тут — рип у хату два дядьки — наші селяни, і почали: — Іване Макаровичу, ви ж офіцер... Робіть щось! Ди- віться, що робиться на світі. Стріляють, грабують серед біло- го дня, на очах убивають людей, нікого не соромлячись і Бога не бояться,.. Організуйте нас! Згуртовані, разом захистимо себе від дикого свавілля. Дамо їм відсіч. Якщо не будемо ор- ганізовано захитатися, то вони нас усіх ограбують, з димом пустять і вдів та сиріт у селі примножать... Подумайте! — Мені не хочеться мішатися в громадські справи і воро- гів собі наживати. — відповів я знехотя. — Як то?.. Які ж тут громадські справи? Це ж грабіж! Бандитизм! Терор! А ви кажете „громадські справи'... — Так, — кажу, — але ж ті, що грабують і вбивають — з нашого села наші люди. Якщо я очолю організований спро- тив, то вся їхня ненависть і помста спаде на мене, на мою ро- дину і наше господарство. — Ну, глядіть. Але подумайте, бо нас пограбують і вас не помилують. Бачите ж що робиться, — пригноблено казали дядьки. Випили по чарчині й пішли. За якийсь час після того зчинився на селі крик, гармидер, гол осіння 1 постріли. Прибігли сусідські люди і кажуть, що вбили Василя. — Як, де? Хто вбив?.. — Та наші ж. Свої бандити. Верталися з грабунку і вби- ли, бо Василь зчаста дорікав їм, присоромлював за їхню чор- ну роботу, і вбили. Помстились. „Еге, подумав я, це вже не жарти. Такий добряга, чесний 26 і працьовитий господар, і вже не живе, убили … Треба щось робити', - виріши я. Селяни казали мені, що в селі вже зібралося до ста сво- їх бандитів. Банда щоночі „промишляла' — грабувала. Після пограбування збиралися на пир — їли, пили, гуляли, чинили оргії, не дуже окриваючись від посторонніх людей, що з ціка- вости поглядали здалека. Селяни вже не могли далі терпіти дикого розгулу, свавілля своїх сільських неробів, бандитів, для яких уже не було ні морального, ні законного стриму, і порадившись громадою, постановили заарештувати банди- тів. САМОСУД За декілька днів після цієї постанови, коли розбишаки верталися з грабунку додому, їх уже чекали коло тисячі озбро- єних селян. У кожний двір бандита поставили по п’ять-шість озброєних чоловіків, а решта заховалися уздовж вулиці, якою мали вертатися „мисливці' з „добичею'. Так удосвіта, тихо, без крику всіх їх переловили і пов’язали. Зігнали їх до упра- |
7 мая 2013
|
Мокра Калигірка – село,що розташоване за 90 км від Черкас. В центральній частині населеного пункту, парк кінця XVIII ст. – пам'ятка садово-паркового мистецтва. На початку XVIII ст. Мокра Калигірка належала польським панам Любомирським, згодом після розділу Польщі, 1793 році Мокра Калигірка перейшла до роду російських дворян Лопухіних. Останній власник маєтку та парку, Нейгардт Олексій Борисович - державний діяч Російської імперії, долучений до лику святих Російською Православною Церквою у 2000 році. Невеликий за площею парк, має цікаву схему планувальння. Парк розташований в центрі села на перетині великих вулиць, що його окреслюють. Алеї парку підпорядковані цим вулицям. Великий став з островом створював романтичну атмосферу. Парк хоч і є пам'яткою садово-паркового мистецтва, але стан його жахливий. Благоустрій залишився тільки в меморіальній частині, біля могил солдат, загиблих в останній війні. За радянських часів місцевим колгоспом «Більшовик» було виготовлено проектно-кошторисну документацію по реконструкції парку, але як в той час, так і в нинішній, кошти на реконструкцію та благоустрій території парку – відсутні. Виконком Мокрокалигірської сільської ради неодноразово порушував клопотання перед Черкаською обласною радою про виділення коштів, але, на жаль, питання не вирішене. В 2000 та 2008 роках на території парку проводились Дні Села Мокра Калигірка, перед якими проводилась розчистка чагарників. Восени 2010 року за ініціативи сільської ради та за участі жителів села було проведено масштабну розчистку дикого підросту кущів, з відміткою молодих саджанців дубів, кленів та горіхів. У світі рослин Рослинний світ парку досить різноманітний. На його території ростуть дуби, липи, сосни , берези та інші дерева. Головним скарбом Мокрокалигірського парку є дерева-велетні -дуби, вік яких сягає понад 300 років. Вони є окрасою ландшафту, справжні патріархи парку. Дуб звичайний (череватий) — міцне дерево висотою до 30—50 м. Крона шатроподібна, стовбур добре сформований, циліндричний. Кора до 20—30 років тонка, гладенька, оливково-бура, на старих деревах — груба, тріщиноподібна, темно-сіра. Листки продовгувато-яйцеподібні, мають від 3 до 7 круглих лопастей, біля основи майже серцеподібні, з двома вушками, шкірясті, блискучі, завдовжки 5—15 см. Квіти роздільностатеві: чоловічі — довгі сережки, зібрані в пучки по 2—3, жіночі — маленькі, червонуваті, на довгих квітконіжках, розміщуються по 2—3; з'являються у травні разом із розпусканням листків. Плоди — жолуді на довгих черешках. Дуб утворює глибоку стрижневу кореневу систему. У молодому віці дуб росте повільно. Із 8—10 років — інтенсивніше і ріст триває до 160—200 років. Плоди утворює із 15—20 років. Розмножується насінням, порослю. На території парку ростуть 45 вікових дубів, а найстаріший дуб має в обхваті 3м 90см. Дуби-старожили зберігають історію села і таємничість нашої місцевості. ^ Зустрічаються кущі червоної калини. Червоною її називають за колір достиглих плодів. Калина здавна вважається символом дівочої краси і долі. Є цікава легенда про походження калини. Якось на нашу землю напали татари. Вони захопили в полон дівчат і примусили бути провідниками до осель, де жили їх рідні. Дівчата завели чужинців у непрохідні лісові хащі, звідки вони не могли вибратися. Розлючені чужинці порубали дівчат шаблями і там, де пролилась кров бранок, зросли калинові кущі з кетягами яскраво-червоних ягід. Плоди калини — ніби краплини крові, а кожна насінина за формою схожа на людське серце. Калина вбиває хвороботворні бактерії та віруси, а заліза має більше, ніж у малині, у 1,5 рази, вітаміну С — у 2, а цукру — навіть у 3 рази. Калину використовують як протизастудний та сечогінний засіб. Вона підсилює серцеві скорочення, поліпшує роботу кишечнику. Береги ставків обсаджені вербами, які полощуть свої коси-віття у прозорій воді. Верба — ніжне дерево, миле й дороге серцю українця, тісно пов'язане з його життям і побутом. Верба вважалася у давніх слов'ян священним деревом, символом неперервності життя. Після калини найбільше пісень складено про вербу. ^ В кінці греблі шумлять верби, Що я посадила. Нема мого миленького, Що я полюбила. Із особливою шаною і теплотою оспівував вербу Тарас Шевченко. У далекому казахському степу вона нагадувала йому рідну Україну: ^ Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма. Шанують вербу за її красу і велику користь, яку вона приносить людям, та невибагливість до грунту. Верба виділяє фітонциди, що забезпечують чистоту води. Під час повені й льодоходу зарості верболозу захищають береги від руйнувань. В Україні рамками із лози визначали, де потрібно копати колодязь. Дерево біля води швидко росте й старіє. Тому живуть верби десь 100—150 років. Верба є радісним символом весни. Зимовий період у неї найкоротший. І тому вона першою одягається весною в зелене вбрання, а восени найпізніше його скидає. Її соком виводять бородавки, а попелом із кори — мозолі. Верба — носій саліцилової кислоти, яка є основою аспірину, бесалолу. Із листя верби виготовляють рутин, цінний замінник вітаміну Р, який укріплює капіляри. Отже, верба приносить людям багато користі. Про прихід весни сповіщають білокорі берізки. Здавна ці дерева зачаровували людей своєю красою. Тож і стала береза образом, символом красивої дівчини, отчого дому, рідного краю. Береза — єдине дерево, яке має білу кору. ^ Білокора і вродлива, Віти-коси до землі. Де вона — й земля щаслива Вся в священному вбранні. Наукові дослідження довели, що листя берези активно виділяє леткі фітонциди, які запобігають багатьом захворюванням. Цілющі властивості мають бруньки, сік і листя берези. З давніх часів на Русі для письма, як папірус у Єгипті, використовувалася береста. Селянські убогі хати освітлювалися березовими скалками. Березова «електрика» горіла досить яскраво, рівно і не дуже диміла. Неоціненна береза й у промисловому застосуванні. З її деревини виробляють фанеру, лижі, цінні меблі, котушки, посуд. Під березами з'являються перші провісники весни — первоцвіти: проліски, конвалїї, ряст, пшінка. На цій березовій алеї полюбляють відпочивати весною, прислухаючись до щебету пташок. ^ На тінистій липовій алеї дуже затишно . Наукову назву рід Липи одержав від грец. слова («крило») за крилоподібний приквітник. Українська назва «липа» походить давньослов'янського «липати» — липнути (у дерева липкі бруньки, листя і внутрішня поверхня кори). У Західній Європі липа вважалася оберегом домашнього вогнища. В Україні найбільш поширена липа серцелиста, або дрібнолиста, названа так тому, що листя її порівняно невелике за розмірами, а за формою подібне на серце. Воно по краях зубчасте, зверху темно-зелене, зісподу світле, розташоване на гілках досить густо. Крона гілляста, густа. Квітки у липи невеличкі, плід горіхоподібний. Липа славиться своїми лікувальними властивостями. Квіти її справедливо називають цілющим даром. Той, хто п'є липовий чай – п’є здоров'я. Під час цвітіння липи бджоли беруть з одного дорослого дерева меду стільки, як з 1 га гречки. Липовий мед — незамінні ліки при хворобах серця, безсонні, застудних та багатьох інших захворюваннях. Славиться липа і високою якістю деревини. Вона білого кольору, дуже легка, надзвичайно м'яка, добре обробляється, разом із тим міцна, не тріскається, гарно фарбується й полірується. Споконвіку виготовляли з неї скрині, вулики, діжечки для меду, домашній посуд, різні прикраси, сувеніри. Та раніше липа цінилася не лише за медоносність і деревину, а й за те, що взувала селян. У квітні-травні в період найбільш інтенсивного сокоруху з молодих дерев здирали кору, що легко ділилася на верхню коркову і нижню луб'яну (у народі — лико) частини. Із найкращого за якістю лика виготовляли личаки, або постоли, які, зазвичай, були єдиним селянським взуттям узимку і влітку. З лика також робили мішки, щітки, корзини, мати, рогожки, покрівлю для будівель. Лубом вистеляли вози і сани для тепла та м'якості. А на очищених шматках лубу навіть малювали картини. Плодоносить липа щорічно, починаючи з 20 років. Порода ця в насадженнях може сягати висоти 27—30 м, зрідка 35—40 м. Славиться липа і довголіттям: живе до 400 років, а окремі дерева — навіть 1 200—1 300 років. В Україні вже стало традицією саджати в парках липу. Ця порода з величними і густими кронами дає багато тіні, покращує тепловий режим, поглинає шум і виділяє велику кількість фітонцидів. ^ Ростуть у парку також і сосни звичайні і сосни кримські. У зеленому океані лісів нашої країни сосна займає друге місце після ялини. Сосна світлолюбна, не терпить затінення іншими породами. Невибаглива до умов життя. Хвоя вузенька, розташована по дві у пучку, живе два роки. Втрата води взимку від сильних морозів і влітку від посух їй не страшна, бо хвоїнки вкриті кутикулою — тоненькою водонепроникною плівкою. Кожна з них — озонатор повітря. Чим вища температура повітря і сильніше пригріває сонце, тим більше виділяє сосна фітонцидів. Висота дерева може досягати 40 м, а діаметр — 1-1,5 м. Крона порівняно невелика, ажурна. Сосна — джерело кисню: 1 га 50-річного сосняку виділяє за рік 5—6 т кисню та понад 500 кг летких речовин, затримує величезну кількість пилу й шкідливих домішок, які потрапляють у повітря. Сосна — вітрозапильна рослина. Живе до 300, а інколи й до 400—500 років. Це унікальне дерево-аптека. Ще давньогрецький лікар Гіппократ у V ст. до н. є. лікував від легеневих хвороб тривалим перебуванням у сосновому лісі. Бо хвоя використовується для виготовлення протицинготного вітамінного напою. Екстракт із хвої — один із компонентів мікстури для лікування бронхіальної астми. Також із хвої виготовляють цілющу пасту для лікування опіків, фурункульозу та інших захворювань шкіри. Хвойний концентрат застосовують для ванн, які позитивно впливають на людину при функціональних розладах нервової та серцево-судинної систем. Розім'яту хвою використовують для зняття болю в суглобах. Велику цілющу силу мають також соснові бруньки. Кожна брунька — це зародковий пагін із великим вмістом смолистих речовин. Вона вкривається лусками і плівкою. Варто лише лусочкам розкритися — цілющі сили соснової бруньки зникають. Ось чому їх збирають ранньою весною. Відвар бруньок — відхаркувальний, сечогінний і дезінфікуючий засіб. Його використовують для лікування висипів, внутрішніх нагноєнь, водянки, ревматизму, хронічних запалень бронхів. Тваринники високо оцінили корисні властивості хвої за багатий букет вітамінів, білків, мікроелементів і готують із неї хвойно-вітамінне борошно, яке значно поліпшує якість кормів, сприяє більш швидкому набиранню ваги, стійкості проти інфекційних захворювань. Живиця — це «кров» сосни, її «йод» і «бинти», бальзам, засіб проти шкідників і проникнення в рани шкідливих мікроорганізмів, а також грибкової інфекції. Має бактерицидні властивості. Смолистий сік сосни люди використовували з давніх-давен. Ще в Стародавньому Єгипті соснова смола була головною складовою спеціальних скріплюючих розчинів, що застосовувалися під час виготовлення прикрас. Саме вона допомогла зберегти до наших днів герметичність саркофагів і посудин з їжею, що ставилися в гробниці фараонів. З янтарю, або бурштину, — окам'янілої смоли сосни — виготовляють прикраси, оптичні прилади, спеціальний медичний посуд. Його спалювали в церквах для пахощів. Хоча нашу перлину лісів — сосну — називають звичайною, проте, як бачимо, вона має незвичайні властивості, безкорисливо служить людям, тому ми повинні її берегти. Ясен звичайний — дерево висотою 30—40 м і діаметром стовбура біля 1м. Крона шароподібна. Молоді пагони зеленувато-сірі. Листки непарно-перисті, до 20 см. Квіти двостатеві або роздільностатеві, червонувато-фіолетові, з'являються в травні до розпускання листків. Плоди — крилаті сім'янки. Дуже швидкоростуча порода, світлолюбна, проте витримує затемнення. Деревина міцна, досить важка, тверда, використовується в кораблебудуванні, авіабудуванні, для виготовлення столярних виробів. Граб звичайний — дерево з гладенькою, майже чорною корою, тіневитривале, відносно теплолюбне, вимогливе до родючого ґрунту і вологості. Тривалість життя — до 300 років. Серед різномаїття рослинного світу можна виділити рослину, що поселяється на гілках дерев – омелу білу. Навесні і восени, коли на деревах немає листя, здалеку помітні цупкі зелені кулі, які рясно, наче гнізда граків, вкривають крони дерев. Це омела біла — вічнозелена рослина- напівпаразит. Органічні речовини рослина створює сама, а воду та мінеральні сполуки висмоктує з рослини-господаря. Тому й називається напівпаразитом. Омела живе в кронах дерев, уражаючи тополю, вербу, липу, клена, дуба, грушу, яблуню та інші рослини, а деякі її тропічні види поселяються навіть на кактусах... Проте найдужче полюбляє вона тополю й вербу. Та й не дивно. Верба — символ України — дуже поширена в нас рослина. А з тополі почалася переможна хода цієї пошесті. У 50-х роках минулого століття почалося масове висаджування тополі сірої вздовж доріг із твердим покриттям. Висаджували її для захисту полів від ерозії, у містах нею озеленювали й очищали повітря, омела біла прийшла на нашу землю по автомобільних шляхах із півдня (Полтавщини). Дуже своєрідно відбувається процес зараження дерев омелою. Вона поширюється за допомогою кочових птахів-омелюхів — одного з видів дроздів, які у нас зимують. Омелюхи надзвичайно охочі до її соковитих білих плодів. Плоди омели мають важливу властивість: їх соковитий вміст містить дуже клейку речовину (вісцин), що довго не висихає. Поїдаючи плоди, птахи часто чистять дзьоб від насіння, що приліпилося до нього. Воно і пристає до кори дерев. Але основна маса його прикріплюється до гілок разом із послідом. А ще активно поїдають плоди омели інші види дроздів. Ці птахи перелітають із гілки на гілку, тому насіння омели поширюється далеко за межі сусідніх дерев. Послід птахів, що містить неперетравлене насіння омели, також клейкий. Він просто падає, а насіння таким чином потрапляє безпосередньо на місце призначення і незабаром досить швидко проростає. Плодоносить омела щорічно і рясно, починаючи лише з 7—9-річного віку. Насіння залишається життєздатним аж до весни наступного року. Потім із нього виростає пагін. Шкода від омели досить велика. Адже вона виснажує свого «господаря». За зовсім короткий період багато кулястих «дармоїдів» густо вкривають дерево. Це призводить до зменшення кількості і розмірів листя на 18 % та на 40—60 % річного приросту пагонів ураженого дерева. До того ж омела, як вічнозелена рослина, продовжує випаровувати воду й тоді, коли дерево-господар уже скинуло листя на зиму. Рослина-господар, зрештою, передчасно гине. У місці проникнення коренів омели вражені нею дерева стають дуже крихкими і легко ламаються під поривами вітру. Це особливо небезпечно в пішохідних місцях парків і скверів, а також під час руху транспорту. Боротися з омелою важко, але цілком можливо. Використовують два способи знищення напівпаразита: механічний — зрізування ушкоджених гілок та спилювання масово ураженої рослини; хімічний — уведення в рослину спеціальної ін'єкції. Омела біла — отруйна лікарська рослина. Саме тому при контактах із нею необхідно дотримуватися правил безпеки. Від епідемії омели, окрім нашого регіону, страждають також Вінницька, Київська та Кіровоградська обл. Варто звернути увагу на досвід Тернопільщини, яка має значно більшу площу лісів. Там цієї рослини майже немає, бо вчасно спилюють заражені дерева. Нині (в період економічної кризи) на поширення омели ніхто не звертає увагу, а даремно. Адже вона вже зараз загрожує нашим невеликим лісовим масивам, паркам, скверам, плодовим садам, полезахисним насадженням. В с. Мокра Калигірка не залишилося жодної здорової тополі чи верби. Тому давно вже час бити на сполох і стверджувати про епідемію омели білої. Тільки разом, згуртувавшись проти ще однієї біди, зможемо перемогти цю небезпечну сусідку. Тим самим одержимо прощення й благословення від самої Природи, адже дуже завинили перед нею своєю необдуманою діяльністю. У світі тварин Тваринний світ відповідає рослинним комплексам: болотні, лучно-болотні, лучні й дібровні види. Детальні фауністичні дослідження цієї території раніше не проводилися. Об'єктами наших спостережень стали представники типу Хребетні, зокрема класів Земноводні, Плазуни, Птахи і Ссавці. Так, біля заболочених ділянок є популяції жаби гостромордої і трав'яної, ропухи звичайної. У травостої луків мешкають плазуни: ящірка прудка, ящірка зелена, вуж звичайний. Фауна птахів досліджуваної території є типовою для Лівобережного Лісостепу. Тут досить чітко простежується розподіл птахів за основними біотопами. Видове різноманіття птахів змінюється залежно від пори року. Найбільше видів у весняно-літній, період, під час прильоту й розмноження, і літньо-осінній — коли відбуваються міграції птахів. Типовими представниками є: лелека, ластівки берегова і сільська, плиски жовта та біла, лиска, дикі качки, сорока, одуд, вівсянка звичайна, зозуля, шуліка, горобці хатній і польовий, іволга, соловей, щиглик, сова, дятел, синиці та ін. Фауна ссавців досить різноманітна. Для неї теж простежується відносний розподіл за біотопами. Найширше тут репрезентовані представники гризунів. Подекуди трапляються білки , кількість яких за останні роки різко зросла. Типовими представниками є: їжак звичайний, бурозубка звичайна, вечірниця руда та ін. Цей парк — улюблене місце шпаків. Шпаки — невеличкі птахи, вага яких не більше 100 г. Ноги сильні, добре пристосовані як до переміщення по землі, так і по деревах. Дзьоб порівняно тонкий, середніх розмірів, такої довжини як і голова. Оперення у шпаків густе, забарвлення має металічний відтінок. Літають шпаки легко і спритно, швидко махаючи крильми. Живляться переважно комахами та їх личинками, а також дрібними безхребетними. Восени полюбляють ягоди і плоди. Мають сильний, хоча трохи скрипучий голос. Ще один представник пернатих — дятел строкатий. Цей красивий птах має міцний дзьоб. Може зимувати в сосновому лісі й не турбуватися про їжу. Гніздиться в дуплах. У кладці — 4—6 білих яєць. Живиться і вигодовує пташенят різними комахами (короїдами, вусачами тощо). Тут можна почути і як «кує роки» зозуля. Зовні вона дуже схожа на яструба, тому птахи — хазяї гнізд лякаються, коли та наближається до їхнього гнізда, і відлітають геть. Підкидає зозуля свої яйця в ті гнізда, де кладка незакінчена і насиджування яєць ще не почалося. Пташеня зозулі вже через кілька годин після вилуплення здатне викидати із гнізда все, що там є: і яйця, і пташенят. У березні першими в парку сповіщають про наближення весни вівсянки. «Сіль-сіль-сіль-сіль...» — дзвенить у весняному лісі. Назвали цих птахів вівсянками тому, що взимку, тримаючись біля житла людини, вони шукають неперетравлене зерно вівса в кінському гною. Гніздо вівсянок чашкоподібної форми. Вони будують його із сухих стебел злаків в ямці або на кущику близько від землі. Також полюбляють парк і повзики (птахи завбільшки з горобця, попелясто-сірі, гучно свистять: «сітт, сітт»), і всім знайомі синички (останніми роками з'ясувалося, що дорослі птахи залишаються поблизу тих місць, де вони виводили пташенят, і лише взимку перелітають у населені пункти, де можна прогодуватися), і костогризи (рудувато-коричневі птахи, трохи більші за горобця, з великою головою і масивним, товстим, конічної форми дзьобом), й іволги («і-ль-ю-і-у, і-ль-ю-і-у, і-вол-га, і-вол-га» — чути гучний флейтовий посвист у лісі, а зразу після нього — крик-верещання; флейтовий посвист характерний для самця, а верещання — для птахів обох статей. Дорослий самець золотисто-чорного кольору, самки з віком змінюють своє забарвлення із зеленуватого на жовтувате. На спинці пір'ячко блискуче. Це одні з найкорисніших птахів лісу. Живляться переважно комахами. Солов'ї не привертають увагу своїм забарвленням, але пісні у них чудові. Співає самець, переважно на зорі та вночі, особливо місячної, і волове очко (маленький, дуже рухливий птах, що весь час тримає хвоста догори; вага — 9—11 г; тримається в гущавині лісу і встигає сховатися раніше, ніж його можна побачити). Безцінним є цей куточок землі. Адже тут ростуть види рослин, занесені в Червону книгу України. Навесні зацвітають підсніжники звичайні, проліски дволисті, ряст, первоцвіт, медунка; пізніше з'являються конвалія травнева. Багато тварин, а особливо рідкісних комах, можна побачити, мандруючи стежинами парку. Жук-олень - один із найвеличніших і найкрасивіших жуків. Забарвлення темно-коричневе із яскравим відблиском. Голова самця сильно збільшена, ширша за груди і несе довгі зубчасті живали, що нагадують роги оленя. Довжина тіла від 25 до 75 мм, для яких умови проживання є досить сприятливими. Відпочиваючи біля ставка, можна побачити, як пролетить білий лелека, що оселився біля ставка протягом останніх 3-х років і є об'єктом спостереження. |
10 апреля 2013
|
Іван Лютий-Лютенко впродовж свого майже столітнього земного шляху повсюдно творив навколо себе українське життя – життя справедливе, братерське, щедре на чин і офіру. Хоч і доля засудила Лютого-Лютенка на довічне вигнання, що тривало 66 років, – навколо нього завжди була Україна: і в Польщі, і в Німеччині, і в США, ба навіть в Африці. Народився він 24 червня 1897 року на Звенигородщині в Капустянському лісництві, де працював лісником батько – Макар Минович. Мама, Євгена Цибульська, походила з родини заможних хліборобів звенигородського села Товмач. Іван Лютий-Лютенко взяв участь у Першій світовій війні, а в 1917 р. зголосився до української армії. Успішно бився проти червоних біля Гребінки та станції Бобринської. За Директорії сотник Лютий-Лютенко отримав призначення на посаду командира 25-го Черкаського куреня, що дислокувався у Смілі. “За яких два-три місяці, під безперервним вереском большевицької пропаганди, в батальйоні залишилося всього-на-всього 27 козаків, а решта, здеморалізувавшись… порозбігалися “грабувати награбоване”. Одного разу, на вузловій станції Цвіткове, зустрілися ми з дезертирами, що, залишивши фронт, зі зброєю в руках і в повному виряді їхали цілим ешелоном. Просяклі наскрізь большевицькою пропагандою, вони, в основному росіяни, взялися зривати з нас офіцерські погони і жовто-блакитні відзнаки. Мій товариш вихопив шаблю і відтяв нахабі руку, що простяглася до його мундира. Зчинився гармидер з “общєпонятнимі” матюками, здавалось, спалахне бій і кровопролиття. Але зразу, ніби на якусь команду, дезертири притихли. Мабуть, побоялися битися з нами…” Відступаючи разом із Запорозькою дивізією під командою Олександра Загродського на Христинівку, Лютий занедужав на тиф. Залишивши товариша в уманській лікарні, запорожці помандрували далі. А в Умань вдерлися москалі. “В першу чергу кинулись вони до шпиталю виловлювати хворих старшин, перевіряючи руки всіх хворих… – згадував сотник. – Якщо на руках були мозолі, тверді і порепані долоні, то цей для них був “свой”, “наш”. Коли ж руки були чисті, гладенькі, без мозолів, то власників таких рук большевики вважали за “білоручок”, панів-неробів, експлуататорів “робочого класу” і… починали “кошерувати” на допитах, а непритомних і ослаблих, що не могли встояти на ногах, стріляли просто в ліжках” . Лютого врятувала сестра милосердя. Вона забинтувала йому обидві руки по лікті, мовляв, вони знівечені вибухом міни… На стрімку повстанську стежку Іван Лютий-Лютенко став 1919 року, взявши собі ім’я легендарного ватажка гайдамаків ХVIII ст. Івана Ґонти. Продовжити збройну боротьбу після тяжкого поранення в лавах Армії УНР спонукали масові розстріли, скоєні більшовиками у селі Товмачі, звідки походила його дружина. Того дня каральний відділ червоних розстріляв кожного десятого селянина. Подібні розправи москалі здійснили і в інших звенигородських селах та містечках. Зокрема, у Мокрій Калигірці більшовики розстріляли сімнадцять українців і п’ятьох євреїв, які шили для повстанців чоботи й одяг. За цей злочин Лютий-Лютенко і Семен Гризло жорстоко помстилися… У жовтні 1920 року, коли Кость Степовий-Блакитний склав із себе обов’язки Головного отамана Холодного Яру, постало питання щодо нового керівника. На військовій нараді в Матвіївці, стверджував підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко в книзі спогадів “Стежками Холодноярськими”, Головним отаманом Холодного Яру було обрано Івана Ґонту . Іван Лютий зазначав, що всі повстанці “були настроєні войовниче протів ворогів. Цілком захищали українські інтереси і старались провадить їх в життя: мова уживалась рідна каждим. Мета всіх їдна – здобути державу рідну… Партізани з населенням їшли рука об руку, скажу так: щоб населення не підтримувало повстанців, то таких не існувало би. Всі прихильно ставились до повстанців, помагали, в скрутний мент ховали і допомагали військам, а також хлібом (і) зброєю, як такова у них була”. Що ж стосується “населення польського і кацапського”, то до них ставлення було таким же “як до своїх”, головне, щоб вони не підтримували більшовицьку владу . “Організація “Холодного Яру” у населення користується повною допомогою. В зазначеному районі (все) організовано так, що наколи б був фронт, то в ньому вибухнуло б загальне повстання” . Холодноярські отамани до кінця залишилися вірними екс-керівництву екс-Директорії, точніше, міфу про національний провід. Лютий-Лютенко стверджував, що станом на другу половину квітня 1922 р. весь район Холодноярської організації стоїть на засадах УНР . Хоча офіційно УНР була безвладною на українській території від 21 листопада 1920 року – дня переходу Збруча, – влада її в Україні ще існувала. Останніми представниками влади Української Народної Республіки були отамани. І хай влада УНР існувала переважно в нічний час і в глухих закутинах української землі – лісах, болотах, на дніпровських островах, віддалених хуторах і по селах – вона, нічна влада Директорії, була реальною, караючою і змушувала окупантів зважати на неї до кінця 1920-х років… На початку 1920-х років совєтська влада завдала підступного удару – і не каральними експедиціями, а новою економічною політикою – так званим непом. Переконавшись, що українське село перемогти репресіями неможливо, червоні окупанти підійшли до проблеми з протилежного боку: вирішили дати селянину деякий час пожити – і “продразвйорстка”, тобто необмежений грабунок, була замінена “продподатком”. Селянину дозволили торгувати. І український господар, який знудьгувався за мирною працею, надав перевагу не боротьбі за незалежність, а можливості сито жити в рабстві. Селяни швидко розживалися, багатіли. Паралельно зі зростанням добробуту почало змінюватися їхнє ставлення до повстанців, які “заважали” господарювати, наражали їх на небезпеку. Розмовляючи з лісовиками, дядьки вже не виявляли тієї щирості, що раніше, відвертали голови убік, дивилися в землю, а сміливіші з-поміж них відверто казали: – Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде… Ідіть додому – оріть, сійте, збирайте і будете жити як люди. А жити вже можна, хто не лінується. Послухайте нашої ради. Ми зла вам не хочемо… “Терпко і прикро було слухати такі й подібні поради селян, за волю і долю яких ми, повстанці, жертвували себе самих – билися, вмирали, каліками ставали на все життя, – признавався Іван Лютий-Лютенко. – Та ж ми впродовж років терпеливо переживали неймовірні небезпеки та природні невигоди – бурі, дощі, осінні сльоти, сніговії й морози зимою без ніякого захисту на лоні природи. І за це нам селяни відплачували тепер згірдливою неприхильністю… Але бійці трималися, не зневірювалися і далі переслідували та розбивали більшовицькі каральні загони і пролетарські банди містечкової голоти, яких ставало більше й більше, бо життя по містах настільки гіршало, наскільки кращало по селах… Ситуація для нас різко гіршала. Колись селянство сприяло повстанцям у всьому, співдіяло з ними, постачало харчами, людьми, зброєю, амуніцією… Було тепле й щире ставлення селян до повстанців, як до своїх захисників, і раптом, спіймавшись на Ленінів непівський леп, – похолодніло, ставало непривітним, а то й ворожим. Все оберталося догори ногами й проти нас… Ми змінили тактику. Старалися обминать села, щоб не стягати на селян большевицької помсти” . “Нас залишалося менше і менше, – змальовував найтрагічніші дні свого життя отаман Ґонта. – Новобранців уже не було, та ми вже їх і не потребували. Нас большевики били з усіх боків і гонили з місця на місце. Каральні загони большевики збільшили кількістю бійців удвічі, протиставитися їм ми не мали сили і мусіли втікати. В страху не раз, утікаючи від большевиків, що наступали нам на п’яти, пускалися ми на сміливі й ризиковані трюки. Втікаючи інколи від одного загону большевиків, потрапляли в пащу другого, що повз нам назустріч, і якщо не було можливості звернути з дороги набік, або було вже запізно це робити, то ми, почіплявши собі більшовицькі зірки й відзнаки, їхали просто на загін. Зустрівшись: “Какой часті?” – чуємо запит. “Развє нє відіш?.. По борьбє с бандітізмом!” – відповідає котрийсь із нас чітко й зухвало. Так нам щастило не раз і не два викручуватися з обіймів очевидної смерті, але це “геройство” рятувало нас ненадовго. Небезпека згущувалася і з кожним днем ставала очевиднішою. До того ж селяни почали нас цькувати большовиками, і ми змушені були обминати села. Це нас морально роззброювало цілковито, добивало… Коло замикалося. Боротьбі нашій наступав край… Перспектива групового самозбереження зникла безслідно. Треба було індивідуально самозахищатися; кожний думав про себе, як вислизнути з большевицького аркана неминучої мученицької смерті” . Настала зима. Отаман Ґонта постановив розпустити загін. Прощання було гірким: побратими розуміли, що побачитися вони зможуть хіба на очній ставці в ЧК… “Була сувора зима… – завершував оповідь про останні дні на Батьківщині Іван Лютий-Лютенко. – Троє нас, що вирішили бути разом до кінця, купили пару коней і сани, роздобули кілька мішків солі і так, “торгуючи сіллю”, добралися аж до Новограда-Волинська, де я мав знайомого Черепенка… В Черепенків застав я червоного отамана Котовського, що, як розповів мені Черепенко, залицявся до його сестри… Повернувшись до своїх, я сказав, що в Черепенків гостює-випиває “груба червона риба” – Котовський. “Треба вбити! Підстежимо і застрелимо як собаку!” – вигукнули. Але, подумавши і порадившись, прийшли ми до висновку, що за смерть Котовського червоні помстяться: розстріляють всеньку родину Черепенків, а то, може, й усіх сусідів… Користуючись щирою порадою священика, пішов я до чоловіка — “кордонного фахівця”, і ми цієї ж таки ночі переплигнули кордон до Польщі” . Так завершився страдницький шлях отамана Ґонти на Батьківщині. З України, окупованої росіянами, отаман Ґонта перейшов в Україну, окуповану поляками… І став знову Іваном Лютим. Почалася нелегка, понад півстолітня, дорога на чужині… Він жив у Польщі, Словаччині, Німеччині, Марокко… І скрізь виявляв себе лише талановитим підприємцем та щедрим меценатом української справи. Прощаючись з Африкою, Іван Лютий-Лютенко зробив цікаві – і прикрі для нас – висновки: “За шість років мого перебування у Марокко (1951 – 1956 рр.) я пильно спостерігав усе і до всього приглядався, бо підневільне Марокко нагадувало мені невільну Україну, хоч окупанти були абсолютно нічим не подібні один до одного: в Марокко гуманні, людяні, а в Україні – безоглядно жорстокі, звиродніло-дикі, безбожні… Я часто порівнював патріотизм марокканців із патріотизмом українців, національну свідомість їх і нашу… Мушу визнати першість за марокканцями. Патріотизм і національна свідомість марокканців одвертіші й очевидніші. Їх видно кожному, хто побув у Марокко навіть день-два. У нас, натомість, про національну свідомість треба розпитувати у людей, бо голим оком її не вловиш. Та й патріотизм наш законспірований, затаєний десь глибоко всередині. Назовні він пробивається не часто, не завжди вчасно й неналежно обдумано; частіше спалахує для того, щоб блиснути і погаснути, не спаливши своїм спалахом зла і не принісши добра Україні” . Гіркі слова людини, яка має право так казати… 1956 року родина Лютих виїхала на постійне проживання до США. Оселилися у Нью-Йорку. Іван Макарович заснував фірму “Вікінг” і знову зайнявся комерцією. Брав активну участь у церковних і громадсько-політичних організаціях, багато жертвував на українські та американські громадські інституції, а також на УАПЦ. Наприкінці життя, 1986 року, написав книгу “Вогонь з Холодного Яру”. Помер Іван Лютий-Лютенко в США 19 березня 1989 року, на 92-му році подвижницького життя. Похований він на українському цвинтарі у Бавнд-Бруці. В епілозі до книги свого життя Іван Лютий-Лютенко писав: “Як старий Холодноярський повстанський отаман (я) ніколи не змінював і не зміню своїх позицій… Не втрачаю віри в пророцтво Тараса Шевченка, що “повіє огонь новий з Холодного Яру”, бо в ньому не гасне іскра ще з часів нашої саможертовної боротьби за волю українського народу, за Українську Народну Республіку й за вільну в ній Українську Автокефальну Православну Церкву, яка відроджувалася 65 років тому під охороною лицарів Зимового походу й героїв-партизанів із Холодного Яру” . Роман КОВАЛЬ |
10 апреля 2013
|
Останній власник Мокрої Калигірки - святий російської православної церкви Алексей Борисович Нейдгарт |
8 апреля 2013
|
| Закрыть |
