МОКРА КАЛИГІРКА: ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ

Ономастика керується законом про те, що населені пункти, розташовані на однойменних річках, дістають найменування від останніх, а не навпаки — річки від населених пунктів. Оскільки існують річки Мокра і Суха Калигірки, які, зливаючись, впадають до р. Висі, вони й дали назви селам, розташованим поруч. Говорити про походження назви сіл від караулок (сторожових веж) науково некоректно, так само, як і про калинову гірку. Такі тлумачення називаються народними етимологіями, вони базуються на вигадці, на простій співзвучності слів, як на фантазії ґрунтується легенда про те, що Мокрою і Сухою охрестила Калигірки цариця Катерина, коли подорожувала там. Мовляв, в одній Калигірці її намочив дощ —тому мокра, в іншій дощу не було — вона й суха. Традиція прив’язувати виникнення багатьох власних назв України до Петра І і Катерини II є одним із проявів перебільшеного ставлення до російських царів. Якщо Катеринополь названий на честь Катерини, то це не означає, що цариця займалася найменуванням річок і сіл цього району.Російський вчений О. М. Трубачов, розглядаючи назви вказаних річок, вважав, що другою частиною слова є гірка, перша ж для нього не ясна.Цілком можливо, що у слові Калигірка наявний корінь кал- подібно до назв багатьох українських річок: Кальничка, Каламуть, Каламурза, Калянь, Кальничок та ін., він є також у таких словах, як калюжа, калабаня, і в колишній назві близького до Калигірки Катеринополя — Калниболото. Означає цей корінь «брудний, нечистий». Друга частина слова — гірка, очевидно, вказує на специфіку ландшафту, адже дана місцевість пагорбкувата. Тоді Калигірка утворене від «кальна гірка».Спокусливим також видається поєднати назви Калигірок із каоліновою глиною, якувидобувають у цьому районі. Тоді не Кальна гірка, а Каолінова гірка, що в народній мові могло перетворитися на Калигірка. Цікаво, що у перекладі з китайської мови слово «каолін» буквально означає «високий горб» — це назва місцевості (Као-лінг), де у Китаї вперше почали видобувати специфічну глину для виготовлення .порцеляни, яку ще у незапам’ятні часи там винайшли. І там, у Китаї, горб, і тут, на Черкащині, гірка... Але якщо назва Калигірка зафіксована у джерелах XIV ст. (отже, існувала вона ще раніше), то відомості про відкриття каолінових родовищ у цій місцевості ще потребують уточнення.Український ономаст Л. Т. Масенко взагалі Калигірку із «гіркою» не пов’язує. Відштовхується в етимології від іншого слова, яке тепер у нашій мові не вживається: калогерь (калугер, калигір). Так називали раніше духовних осіб, монахів. Слово «калогерь» відоме із XI ст. Як назва духовної особи воно зникло, однак залишилося у мові як прізвище. Жив колись, наприклад, Данило Калугер на Канівщині, а Калігор на теперішній Кіровоградщині, і тому дотепер частина села Витязівки Бобринецького району Кіровоградської області називається Калігорщина, за переказами, вона походить від прізвища колишнього володаря. Ні наша «Історія міст і сіл України», ні польський Slownik Geograficzny Krlewstwa Polskiego не називають серед володарів Калигірки людини із прізвищем Калигір, мовчать про це й народні перекази, можливо, це було дуже давно?.. Отже, питання про те, чи походить назва Калигірка від кальної гірки, чи від калугера-монаха, тобто Калігора-володаря, залишається відкритим. На жаль, не на всі загадки мови можна відповісти однозначно.

Мокра Калигірка

     Село в Катеринопільському районі Черкаської області. Відстань до обласного центру — 90 км, до найближчої залізничної станції Шпола — 20 км.

     На території сучасного селища виявлено залишки поселення доби міді.

     В історичних джерелах Мокра Калигірка згадується на початку XVIII ст., тоді вона належала панам Любомирським.

     1793 року, після возз'єднання правобережних земель з лівобережними у складі Росії, містечко перейшло до російських поміщиків Лопухіних. 1804 року тут налічувалося 512 кріпосних лише чоловічої статі1.

     У першій половині XIX ст. в містечку з'явилися перші невеликі промислові підприємства. 1845 року стала до ладу суконна фабрика, продукція якої реалізовувалася в м. Златополі2. У 1848 році побудовано цукровий завод, який виробляв понад 45 тис. пудів цукру-піску на рік. На цих підприємствах працювало місцеве населення та безземельні селяни навколишніх сіл.

     На основі законодавчих актів 1861 року 170 селянських дворів Мокрої Калигірки одержали 656 десятин землі, за яку протягом 49 років мали сплатити 28841 крб. 61 коп. (враховуючи 6 проц. річних, ця сума збільшувалася втричі)3.

     Привільно жилося поміщикам на родючих землях, широким потоком пливли до їх кишень капітали, створювані селянами, що гнули спини в тяжкій підневільній праці. На сільськогосподарських роботах у мокрокалигірських економіях дуже низько оплачувалася праця поденників та наймитів. Косар, наприклад, за день роботи отримував 40 коп., сіяч — 30 коп., а молотник—25 коп. За «хазяйські харчі» щоденно відраховувалося 15 коп. Отже до виплати належала половина зароблених грошей4.

     Малоземелля, низька оплата праці в поміщицьких економіях часто спричинювали обурення мешканців містечка. 1893 року воно вилилось у масові порубки поміщицького лісу. Ті самовільні порубки набрали настільки масового характеру, що поміщик, не покладаючись на місцеву владу, звернувся з телеграмою до міністра внутрішніх справ і просив вжити найшвидших і найрішучіших заходів проти селян, які навіть серед дня приходять натовпами до лісу, проганяють лісову охорону і рубають дерева. Київський генерал-губернатор відрядив сюди чиновника особливих доручень. На підставі його доповіді було озброєно лісову охорону. Але й після цього заходу масова порубка лісу не припинилася5. Восени 1898 року мокрокалигірські селяни на знак протесту проти позбавлення їх випасів витолочили посіви, орендовані Киселівською цукроварнею у місцевого поміщика. Коли заводські об'їждчики намагалися забрати худобу селян, то вони, озброєні кілками і залізними палицями, вступили в сутичку з ними. Ті, у свою чергу, застосували вогнепальну зброю, при цьому поранили селянина Т. Коденця6.

     У післяреформений період у Мокрій Калигірці почав діяти і цегельний завод, відкрилася лісна контора купця Чорнобильського, яка вела торгівлю лісом. Багатіям належали 3 кузні, 9 вітряків, 2 хлібні магазини. Грошову допомогу власникам надавав селянський банк. Щотижня в містечку влаштовувалися базари, а один раз на рік — ярмарок. Сюди з багатьох навколишніх сіл і міст привозилися промислові та сільськогосподарські товари на суму понад 192 тис. карбованців.

     Виникнення промислових підприємств, розгортання торгівлі, особливо хлібної, сприяло припливу населення до містечка. Якщо перед реформою 1861 року тут було 226 дворів і мешкало 1164 жителі, то на початку XX ст.— 539 дворів і 3263 чоловіка населення. За станом на січень 1900 року налічувалося 4747 десятин землі, з них 3789 — належало поміщикові, 41 — церкві і лише 917 — селянам7. Таке становище викликало незадоволення широких мас.

     У роки російсько-японської війни серед трудящих Мокрої Калигірки розповсюджувалися прокламації соціал-демократичного змісту, в яких засуджувалася ганебна війна. Одну з них — «Правдиве слово про війну» було підкинуто волосному старості. 9 березня 1904 року мировий справник Звенигородського повіту сповістив про це київського губернатора8.

     Особливої гостроти набрала боротьба проти поміщиків у 1905 році. 27 травня селяни відмовилися працювати у Клечановського, який встановив низькі розцінки на сільськогосподарські роботи. Вони вимагали підвищення платні і не допускали до роботи тих, хто не брав участі у страйкові. Поміщик переслідував активних учасників виступу. За його донесенням прокурор Уманського окружного суду на цілу групу мокрокалигірських селян завів судові справи9. 5 жовтня 1906 року страйкуючі вирішили не возити цукрових буряків з плантацій до Ярошівської цукроварні. Вони озброїлись вилами, косами і напали на маєток пана. Проте наступного дня прибули солдати і придушили виступ. Але й після цього боротьба не припинилася. 1 квітня 1907 року селяни спалили млин Клечановського, завдавши його власнику збитків на суму 20 тис. карбованців10.

     В період столипінської реформи селянський банк весною 1908 року купив у місцевого поміщика 1379 десятин землі,з них 957 — орної, щоб продати її в кредит заможним селянам для виходу на хутори і відруби. В Мокрій Калигірці виникло 18 хуторів. Основна ж маса населення змушена була бідувати.

     У 1912 році в Мокрій Калигірці з 336 селянських господарств 39 були безземельними, 40—мали менше одної десятини (всього 12 десятин). Тільки 22 господарствам належало по 10 і більше десятин (всього 285 десятин) орної землі, вони були значно краще забезпечені й робочою худобою11.

     В роки першої світової війни дедалі більше зубожіли і занепадали бідняцькі господарства. Значна частина їх землі перейшла до рук глитаїв. Якщо в 1912 році селянських господарств, що мали до однієї десятини, налічувалося 40, то через п'ять років їх стало 233.

     На початку XX ст. всю волость обслуговувала лікарня, яка знаходилася в Мокрій Калигірці, тут працювали лікар і фельдшер. Вкрай занедбана була народна освіта. У містечку з населенням понад 3 тис. чоловік існувала одна невеличка церковнопарафіяльна школа, відкрита 1866 року12. Майже все населення не знало грамоти. 1910 року почала працювати двокласна школа, де 153 дітей навчали 4 вчителі. Цю школу закінчували тільки окремі учні, переважна більшість їх обмежувалася першими двома групами. Початкову освіту в обсязі повного курсу для більшості дітей сільського населення здобути було неможливо через важкі матеріальні умови батьків.

1  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 484, оп. 5, спр. 31, арк. 45—46.

2  О.О.Нестеренко. Розвиток промисловості на Україні, ч. 1, стор. 446.

3  Київський облдержархів, ф. 4, оп. 99, спр. 1366, арк. 22—27, 68.

4  Там же, ф. 804, оп. 1, спр. 304, арк. 741.

5  Д.П.Пойда. Крестьянское движение на Правобережной Украине в пореформенный период 1866—1900 гг., стор. 344.

6  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 697, спр. 297, арк. 25.

7  Список населенных мест Киевской губернии, стор. 645.

8  Київський облдержархів, ф. 2, оп. 220, спр. 56, арк. 60.

9  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 317, oп. 1, спр. 2832, арк. 29, 30.

10 Київський облдержархів, ф. 2, оп. 223, спр. 102, арк. 41.

11 Итоги переписи скота у сельского крестьянского населения Киевской губернии в 1912 году, стор. 104.

12 Київський облдержархів, ф. 804, оп. 1, спр. 279, арк. 11.

Валерій Бурій:

Н. Г. СИДЯЧЕНКО

ПРО ПРІЗВИЩЕ БЕЦУН I СЕЛО МОКРА КАЛИГІРКА

Інтерес до походження власних імен, прізвищ, населених пунктів природний для кожного. Адже хочеться більше знати про свої корені, про рідну землю. Ось і знову до нас звертаються із подібними запитаннями. Так, В. В. Бецун із с. Мокра Калигірка Катеринопільського району Черкаської області запитує: звідки походять його прізвище та назва села.Прізвище Бецун не належить до таких, що мають прозору етимологію, і відповісти на питання, від якого слова воно походить, не так просто, як, скажімо, у випадках прізвищ типу Кравченко, Бондаренко, які утворені від назви заняття предка — кравця, бондаря, або типу Іваненко, Петрів — від імені прапрабатька, або Моргун — прізвище, що походить від назви характерної ознаки, риси предка — ‘той, що моргає’.Кінцева частинка прізвища — суфікс -ун — указує на те, що це колишня вулична дражнилка за характерною ознакою людини; таких прізвищ багато в Україні, наприклад: Биюн, Буркун, Лигун, Лестун, Говорун, Шептун, Тягун, Щебетун та ін. Але якщо у названих прізвищах ознака, за якою виникло прізвисько, ясна, то зрозуміти, яку ж ознаку мали на увазі люди, коли охрестили людину Бецуном, можна по-різному. Найімовірніше, малася на увазі риса отого БЕЦЯ із дитячої казочки-забавлянки про Сороку-Ворону, яка усім кашки дала, а великому пальцюні, бо він бець (у деяких областях кажуть бецман) — дрова не рубав, води не носив, печі не топив і т. д.— справжній лежень. Отже, бець означає ‘поганий, лежень, вайло’. Відповідно у слова Бецун ознака інтенсифікована. Названі значення слова бець (бецман) наводять різні словники. Однак це зовсім не означає, що засновник роду Бецунів був великим лежнем, адже дуже часто прізвиська давалися іронічно-навпаки: з гумором називали Моторним повільного, Веселуном—людину похмуру, а Здоровегою — хирляву і под. Тож не виключено, що перший Бецун був «парубок моторний і хлопець хоч куди козак», а назвали його так за принципом від протилежного. До речі, існує також і прізвище Бець. Що ж до варіанта Бецун можливе й інше тлумачення, коли брати до уваги не чітку вимову звука е як и — Бицун. І в цьому випадку прізвище є колишньою жартівливою дражнилкою від биця (бичок).З назвою села справа складніша. Ономастика керується законом про те, що населені пункти, розташовані на однойменних річках, дістають найменування від останніх, а не навпаки — річки від населених пунктів. Оскільки існують річки Мокра і Суха Калигірки, які, зливаючись, впадають до р. Висі, вони й дали назви селам, розташованим поруч. Говорити про походження назви сіл від караулок (сторожових веж), як це пропонує автор листа, науково некоректно, так само, як і про калинову гірку. Такі тлумачення називаються народними етимологіями, вони базуються на вигадці, на простій співзвучності слів, як на фантазії ґрунтується легенда про те, що Мокрою і Сухою охрестила Калигірки цариця Катерина, коли подорожувала там. Мовляв, в одній Калигірці її намочив дощ —тому мокра, в іншій дощу не було — вона й суха. Традиція прив’язувати виникнення багатьох власних назв України до Петра І і Катерини II є одним із проявів перебільшеного ставлення до російських царів. Якщо Катеринополь названий на честь Катерини, то це не означає, що цариця займалася найменуванням річок і сіл цього району.Російський вчений О. М. Трубачов, розглядаючи назви вказаних річок, вважав, що другою частиною слова є гірка, перша ж для нього не ясна.Цілком можливо, що у слові Калигірка наявний корінь кал- подібно до назв багатьох українських річок: Кальничка, Каламуть, Каламурза, Калянь, Кальничок та ін., він є також у таких словах, як калюжа, калабаня, і в колишній назві близького до Калигірки Катеринополя — Калниболото. Означає цей корінь «брудний, нечистий». Друга частина слова — гірка, очевидно, вказує на специфіку ландшафту, адже дана місцевість пагорбкувата. Тоді Калигірка утворене від «кальна гірка».Спокусливим також видається поєднати назви Калигірок із каоліновою глиною, якувидобувають у цьому районі. Тоді не Кальна гірка, а Каолінова гірка, що в народній мові могло перетворитися на Калигірка. Цікаво, що у перекладі з китайської мови слово «каолін» буквально означає «високий горб» — це назва місцевості (Као-лінг), де у Китаї вперше почали видобувати специфічну глину для виготовлення .порцеляни, яку ще у незапам’ятні часи там винайшли. І там, у Китаї, горб, і тут, на Черкащині, гірка... Але якщо назва Калигірка зафіксована у джерелах XIV ст. (отже, існувала вона ще раніше), то відомості про відкриття каолінових родовищ у цій місцевості ще потребують уточнення.Український ономаст Л. Т. Масенко взагалі Калигірку із «гіркою» не пов’язує. Відштовхується в етимології від іншого слова, яке тепер у нашій мові не вживається: калогерь (калугер, калигір). Так називали раніше духовних осіб, монахів. Слово «калогерь» відоме із XI ст. Як назва духовної особи воно зникло, однак залишилося у мові як прізвище. Жив колись, наприклад, Данило Калугер на Канівщині, а Калігор на теперішній Кіровоградщині, і тому дотепер частина села Витязівки Бобринецького району Кіровоградської області називається Калігорщина, за переказами, вона походить від прізвища колишнього володаря. Ні наша «Історія міст і сіл України», ні польський Slownik Geograficzny Krlewstwa Polskiego не називають серед володарів Калигірки людини із прізвищем Калигір, мовчать про це й народні перекази, можливо, це було дуже давно?.. Отже, питання про те, чи походить назва Калигірка від кальної гірки, чи від калугера-монаха, тобто Калігора-володаря, залишається відкритим. На жаль, не на всі загадки мови можна відповісти однозначно.

7 грудня 2015 - 125 років від дня народження Арона БУРШТЕЙНА (1890 - 1965), лікаря-гігієніста, доктора медичних наук, заслуженого діяча науки Казахської РСР, уродженця села Мокрої Калигірки Катеринопільського району

https://pp.vk.me/c63...>

БУРШТЕ?ЙН Арон Йосипович (25. 11(07. 12). 1890, м. Мокра Калигірка Звенигород. пов. Київ. губ., нині смт Катеринопіл. р-ну Черкас. обл. – 1965, Одеса) – лікар-гігієніст. Д-р мед. н. (1935), проф. (1947). Засл. діяч н. Казах. РСР (1945). Закін. Новорос. ун-т в Одесі (1916). Працював військ. лікарем (1916–19); асист. каф. заг. гігієни (1923–30), доц. (1930–33), зав. (1933–41, 1945–62) каф. гігієни харчування Одес. мед. ін-ту; за сумісн. – зав. каф. гігієни Медико-аналіт. ін-ту в Одесі (1930–41); нач. лаб. у військ. шпиталі в Кисловодську (1941); зав. каф. фармакології Зоовет. ін-ту в Алма-Аті (1942–45); зав. каф. гігієни Одес. фармацевт. ін-ту (1945– 48). Досліджував цинкову інтоксикацію, забруднення повітря, методи визначення аерозолів та нікоцитоз у повітрі.

Пр.: Анабиоз и его практическое применение. О., 1913; Методика гигиенических исследований: Краткое руководство. О., 1916; 1918; Методы исследования аэрозолей. К., 1934; Методы санитарно-гигиенических исследований: Практ. руководство. К., 1950; Методы исследования запыленности и задымленности воздуха. К., 1954; Методы исследования пищевых продуктов. К., 1963.

Літ.: Биогр. словарь профессоров ОМУ.

Їх імена, пов'язані з Мокрою Калигіркою / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 2009. - 7 липня. - (Про Бурштейна в тексті).

Підготував: В.М. БУРІЙ