|
Біографія[ред.] Відоменко Олександр Андроникович народився 7 липня 1931року в с. Моринці, Звенигородського р-ну, Черкаської обл., в родині службовця. У 1953 році закінчив Шевченківський гідромеліоративний технікум, а 1961 року — Одеський державний університет ім. І. І. Мечнікова отримавши кваліфікацію викладача хімії. З 1953 по 1966 рік працював інженером-гідротехіком Звенигородського райвиконкому та вчителем, завучем і директором в школах Звенигородського району. В 1966 році переселився з сім'єю до м. Хмельницького та в продовж 30 років працював викладачем Хмельницького економічного технікуму. З 1994 року залишив викладацьку посаду та почав займатись творчою роботою в галузі літературознавства. З 1996 по 2013 рік видав 7 науково-пошукових книг про життєвий та творчий шлях Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, автор кількох нарисів про Олександра Пушкіна та Льва Толстого. У 2009 році видав історико-краєзнавчий альбом «У покоях Енгельгардтів». В 2012 році вийшов друком роман-ессе «Одержимі». «Сумна та радісна Шевченкіана»: збірка нарисів, Хмельницький, 1996 р. — 52с. «Оплаканий і зраджений»: нариси і статті, Хмельницький, 2000 р. — 151с. «Тарас Шевченко і родина Єнгельгардтів»: телеповість, есе, нариси, статті та рецензії, Хмельницький, 2003 р. — 172 с. «Збагнімо віщий заповіт»: документальна повість, Хмельницький, 2004 р. — 40с. «Нащадок восьми Гетьманів України»: біографічне дослідження, Хмельницький, 2005 р. — 95с. «Микола Гоголь гетьманський та княжий нащадок»: доповнене та перевидане біографічне дослідження, Хмельницький, 2005 р. — 113с. «А нащадкам не байдуже», 2008 р. — 192 с. «У покоях Єнгельгардтів», альбом, 2009 р. — 40с. «Одержимі»: роман-есе, Хмельницький, 2012 р. — 187с. За активну громадсько-політичну роботу на посаді заступника голови Всеукраїнського об'єднання ветеранів, Указом Президента України нагороджений орденом «За мужність». Благословенням Святійшого Патріарха Київського та всієї Руси-України Філарета за заслуги перед Україною Відоменко О. А. було даровано право на родовий герб та нагороджено орденом «Лицарської доблесті V ступеня». Указом Президента України, від 23.08.2011 № 857/2011, Відоменко О. А. призначено довічну державну стипендію, як видатному діячу освіти, який досяг сімдесятирічного віку. Друковані праці Відоменко О. А. використовуються вчителями української мови та літератури, учнями навчальних закладів міста Хмельницького — читачами бібліотек. Відоменко О. А. бере активну участь в культурно-просвітницькій діяльності. Він є цікавим співрозмовником для дітей під час проведення у дитячих бібліотеках міста Хмельницького різноманітних літературно-мистецьких свят та Шевченківських читань — «Іду з дитинства до Тараса», «Юнь шанує Кобзаря» та багатьох інших. Відоменко О. А. бере активну участь у громадському житті м. Хмельницького. Активно співпрацює з Народним Домом «Просвіта», бібліотеками та навчальними закладами міста. Користується заслуженим авторитетом та повагою серед педагогів, бібліотекарів, учнівської і студентської молоді. Його статті за результатами дослідницької роботи постійно друкуються в рубриках «Минуле — сучасне», «Невмируща пам'ять предків», «Спроба дослідження», «Кур'єр дослідницький», «Вікно в історію», «Культурологія», місцевих періодичних видань «Проскурів», «Подільські вісті», «Подільський кур'єр», «Майбуття» тощо. Джерела та посилання[ред.] Богдан Сушинський // Літературна Одеса. Єкологія. № 4 грудень 2007. Богдан Сушинський. Нащадок великого Кобзаря. // Одеські вісті. 27 березня 2007. Микола Зубков. Заборонений Кобзар. — Харків. В-во «Форт». 2009. Богдан Сушинський. Правдофобія як метод «дзюбознавства». — Одеса. В-во «Астропринт». 2011. Євген Семенюк. З Шевченківського кореня // Проскурів. від 29 вересня 2011 |
9 липня 2013
|
Автор праць «Драматургія Івана Франка», «Іван Франко і театр», статей про творчість Олександра Островського, Лева Толстого, Вільяма Шекспіра, Івана Микитенка, Петра Козланюка, Ярослава Галана.Зміст [показати] Освіта[ред.] Після здобуття початкових шкільних знань у 1926–1929 навчався в Київському інституті народної освіти на мовно-літературному факультеті. А через двадцятиліття, 1950 року, екстерном закінчив Львівський державний університет. Викладацька діяльність[ред.] У 1929–1941 працював викладачем української мови і літератури у навчальних закладах Донбасу і Харкова. У 1941–1943 роках репресований за звинуваченням у контрреволюційній діяльності. 1943 року реабілітований. На той час перебував у казахському місті Актюбинську, де працював у місцевому вчительському інституті. З 1945 року працював викладачем у Львові. 1950 року став доцентом кафедри історії української літератури Львівського педагогічного інституту, згодом — доцентом кафедри журналістики Львівського державного університету, а тоді й деканом факультету журналістики. У 1958–1962 роках працював у Києві в Головній редакції УРЕ на посаді завідувача науковою редакцією літератури, мови і фольклору. Влаштувався на роботу у Київському університеті. Тут працював з 1962 по 1982 роки. Спершу був доцентом, а з 1969 — професором кафедри теорії літератури і літератур народів СРСР. Цю кафедру очолював як виконувач обов'язків протягом 1975–1976 років. А у 1967–1975 обіймав посаду декана філологічного факультету. Наукова діяльність[ред.] Кандидатська дисертація стосувалася теорії драми, а докторська була присвячена темі «Драматургія Івана Франка» (1966). Основні напрями наукової та педагогічної діяльності Якова Порфировича — теорія та історія української драми, театральна критика, теорія літератури, франкознавство, літературознавство. Білоштан є автором понад 150 наукових і науково-методичних праць, серед них і двох монографій. Основні праці: Драматургія Івана Франка. К., 1956 Іван Франко і театр. К., 1967 Літературні роди, види і жанри (підвиди) як змістовні форми (у співав.). К., 1968. Джерела[ред.] Інформація про викладача зі сторінки інституту філології Енциклопедії Київського університету Інформація про літературознавця з сайту Черкаської обласної організації спілки письменників України |
9 липня 2013
|
Біографія[ред.] Закінчив Київський Всесоюзний заочний ІНО (1933) і Харківський торгівельно-економічний інститут (1938), екстерном — Львівський педагогічний інститут (1951), курси підготовки викладання мовознавчих дисциплін для ВНЗів при Київ. університеті (1951—52). Учителював (1929—1933), викладав українську і російську мову в навчальному комбінаті Харківського обллегпрому (1933—1937), українську мову в Інституті іноземних мов у Харкові (1938—40); згодом — старший викладач Рівненського учительського інституту (1940—1941); завідувач кафедри Львівської облпартшколи (1946—1950); виконувач обов’язків проректора заочного відділення Львівського університету (1950—55); від 1955 — в Інституті мовознавства АН УРСР: молодший науковий співробітник, від 1963 — старший науковий співробітник. Наукові дослідження із лексикографії й нормативності наголосу української мови. Редагував «Русско-украинский словарь терминов механики» (Київ, 1963). Брав участь у створенні низки словників, зокрема «Українсько-російський словник» (у 6-ти томах, Київ, 1961), «Русско-украинский сельскохозяйственный словарь» (Київ, 1963) і «Словник української мови» (тт. 1—11, 1970—1980; співукладач 1—3, 5, 6 томів). Праці[ред.] Наголос членних прикметників в українській літературній мові. К., 1958. Про нормативність наголосу в українській мові // Мовознавство. 1963. Т. 8; Лексико-семантична функція наголосу в українській мові // Пит. мов. культури. К., 1967. Вип. 1; Українське літературне мовлення. К., 1967 (співавт.). Література[ред.] Л. В. Рябець Енциклопедія сучасної України. — Т. 2. — Київ, 2003., стор. 843 |
9 липня 2013
|
Історія[ред.] Про заснування села заснування свідчать кілька легенд: перша твердить, що село назвали Моринцями тому, що першими його жителями були переселенці від моря; друга легенда говорить, що жителі села займалися збиранням меду диких бджіл, а для цього морили їх, від цього жителів називали морянами, а село — Моринцями; в третій легенді йдеться, що перші поселенці у дуже великій кількості вимерли від чуми, яку в народі того часу називали «мором». Перша писемна згадка про Моринці належить до середини XVII століття. Так у 1648 році на початку визвольної війни українського народу через Вільшану на Моринці проходив загін Максима Кривоноса чисельністю 6 тисяч чоловік. [4] Через 10 років село згадується серед маєтностей, що належали К. Виговському. [5] У 1730 році село Моринці належало княгині Яблоновській — хоронжині коронній, тоді тут було 50 дворів. В 1794 році село дісталось в спадщину Надії Василівні Енгельгардт, дружині дійсного таємного радника сенатора кавалера Петра Олексійовича Шепелєва від генерал-фельдмаршала Григорія Олексійовича Потьомкіна. Це село вона продала 5 грудня 1796 року брату своєму дійсному таємному раднику Василю Васильовичу Енгельгардту. Коли селом володів поміщик В. Енгельгардт, в ньому мешкало 1 347 чоловік. У 1801 році в селі було 754 чоловічого і 636 осіб жіночого населення. Жителі села на той час займалися хліборобством, скотарством та чумакували. Жили в злиденних хатинах, критих соломою. За часів панування В. Енгельгардта із 169 дворів села 76 були без будь-якого «тягла». Весь час посилювався гніт селян, що викликало з їхнього боку опір. 1818 року у відповідь на відмову селян коритися наказам управителя в Моринці вступив загін солдатів. У сутичці, яка сталася між ними і кріпаками загинуло 3 солдати та 18 селян. [6] У другій половині XIX століття вперше згадуються Моринці, як батьківщина Тараса Григоровича Шевченка. 1860-го року на кошти селян у селі відкрито парафіяльну школу. Внаслідок реформи 1861 року новий власник Моринців Браницький нещадно пограбував селян: вони одержали всього 1 805 десятин землі, в тому числі 83 десятини непридатної, за яку повинні були сплачувати великий податок. Здійснення реформи в Моринцях супроводжувалось заворушеннями. Селяни, очолювані Ф. Відоменком та Є. Левченком у 1862 році відмовились сплачувати оброк і підписувати уставну грамоту. До села прибули сотня козаків і ескадрон драгунів, які заарештували керівників повстання. Спроба селян визволити їх не мала успіху. Рух був придушений, частину селян покарано різками. У 1866 році в Моринцях мешкало 2 507 чоловік, налічувався 401 двір, 3 434 десятини землі, з яких поміщикові належали 1 577, церкві — 52,1. У період з 1868 по 1890 років в Моринцях побудована нова дерев'яна церква, яка до нашого часу вона не збереглася, її знищила радянська влада у 1935 році. У 1900 році в Моринцях набуло найбільшого розвитку гончарство. Близько 100 чоловік займалося виготовленням гончарних виробів, за рахунок чого жили за свої кошти, продаючи вироби в найближчих містечках. На початку ХХ століття у Моринцях діяли церковнопарафіяльна школа і дві школи грамоти, за класні кімнати учням правили приміщення колишньої корчми і крамниці. [7] У 1912 році з 766 селянських господарств, які володіли 1 537 десятинами землі, 125 мали до однієї, 195 — до двох, 272 — до трьох десятин землі. Одне господарство володіло 10 десятинами землі. 111 селянських господарств не мали худоби.[8] З 890 дворів, 8 жили з гончарства, 60 — з ткацтва. 51 — з чоботарства і 5 — з ковальства. [9] Радянська доба[ред.] Життя села та околиці в період національно-визвольних змагань, становлення та діяльності українських урядів, є майже недослідженим. Невідомі також політичні настрої селян, їх участь у суспільно-політичних процесах які відбувалися в Центральній Україні. З історії села, написаної в часи радянської влади відомо, що в середині лютого 1918 року в селі оголошено радянську владу, а у березні село було окуповане австро-німецькими військами. У листопаді 1918 року в село війшли війська Директорії Української Народної Республіки, а в лютому 1919 року у село війшли війська 2-ї Української радянської дивізії. В серпні 1919 року до села війшли війська генерала Денікіна, які були витіснені червоноармійцями у січні 1920 року. 1921 року в селі створено сільскогосподарські артілі ім. Т. Г. Шевченка і «Надія». Через рік організовано ще п'ять: «Боротьба», «Дружба», «Воля», «Жовтень» і «Серп». Перші артілі були невеликі, до їх складу входило 12 — 20 сімей. В 1922 році у Моринцях організовано перше споживче товарство. В 1925-му створене кредитне товариство, що надавало артілям та одноосібним господарствам кредити, постачало їм сільськогосподарський реманент, машини тощо. В 1924 році у селі організовано дві групи для ліквідації неписемності, хату-читальню, клуб. На початку 1929 року сім артілей об'єдналися в одну — ім. Т. Г. Шевченка. В 1930-му році в селі відкрилася семирічна школа, яка в 1937-му стала середньою. У січні 1933 року на базі колгоспу ім. Т. Г. Шевченка створено дві артілі — ім. Т. Г. Шевченка та ім. Другої п'ятирічки. В 1933 році село Моринці, як і вся Україна були охоплені голодомором. «Активісти» відібрали у селян все. Від голоду вимирали цілі сім'ї, траплялися випадки людоїдства. В 1990 році з ініціативи Товариства Української мови було створено меморіал жертвам голодомору на території старого кладовища. В 1939 році в селі споруджено нове приміщення для середньої школи, тут же встановлено бюст роботи скульптора К. М. Терещенка. У школах села навчалося 650 учнів, працювало 25 вчителів. [10] Німецько-радянська війна[ред.] Братська могила Обеліск Слави Мирне життя людей Моринець перервала німецько-радянська війна. Нацисти окупували в село 28 липня 1941 року. Під час війни в моринських лісах діяв партизанський загін. Створений 1943 року. В його складі перебували жителі села Моринець. Після наступу фашистів 14 січня 1944 року в районі старого лісництва відбувся бій. Партизани відступили до шестиринських лісів, після чого через три дні вони з'єдналися з частинами танкової дивізії та продовжили бій за визволення рідної землі. До сьогоднішнього дня в лісі збереглася хата, яка була партизанським штабом в ті часи. Визволили село Моринці 28 січня 1944 року під час Корсунь-Шевченківської битви, а саме 21-й стрілецьким полком 180-ї стрілецької дивізії 1-го Українського фронту. Під час звільнення села тут перебував штаб генерал-полковника танкових військ П. О. Ротмістрова — командуючого 5-ю гвардійською армією 2-го Українського фронту. У роки війни на фронтах воювали понад 1000 жителів села, 386 з них загинули, 549 відзначені урядовими нагородами. Житель села Моринці Г. Д. Попович за свої подвиги удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Повоєнні роки[ред.] знак при в'їзді в село знак при в'їзді в село У березні 1944 року почала працювати школа, сільський клуб, бібліотеки, пологовий будинок. Через деякий час відкрили лікарню. В 1956 році в селі відкрито пам'ятник Т. Г. Шевченку. В 1950-му артілі села об'єдналися в одну — ім. Т. Г. Шевченка. В 1960-му до нього приєднано колгосп ім. Третьої п'ятирічкм села Гнильця, а в січні 1964-го — артіль ім. Жовтневої революції села Будищ (як четверту виробничу дільницю). В 1963 році колгосп ім. Т. Г. Шевченка перейменовано на «Батьківщина Шевченка». Він вирощував зернові культури — пшеницю, кукурудзу і горох, із технічних — цукрові буряки і соняшник. Допоміжними галузями були садівництво і городництво. Колгосп мав понад 300 га саду, пасіку, що налічувала 230 бджолосімей, 8 ставків площею 32 га. За колгоспом було закріплено 6 тисяч га землі, з них орної — 3,8 га. В 1972 році колгосп мав 43 трактори, 25 різних комбайнів, 35 автомашин тощо. В селі працювало три промислових підприємства. З 1959 року почав діяти цегельний завод. В 1963 споруджений харчкомбінат, що виробляв хліб, ковбасні вироби, коптив рибу. Станом на 1972 рік в селі працював палац культури із залом на 550 місць, універмаг, продовольчі магазини, культмаг, комбінат побутового обслуговування з кравецькою і взуттєвою майстернями, фотоательє, банно-пральний комбінат, кафе, їдальня, пошта, телеграф, готель. Медичне містечко села мало центральний корпус, амбулаторію, парк для відпочинку хворих. В лікарні працювало 50 медичних працівників. У чотирьох дитячих яслахі дитячому садку виховувалось 300 малюків. В середній і початковій школі навчалося 700 учнів, працювало 38 учителів. Сучасність[ред.] каплиця Покрови Пресвятої Богородиці Святого Тарасія На сьогодні, після здобуття Україною Незалежності, у селі відбулося багато змін. Колгосп перетворився на підприємство з обмеженою відповідальністю, сьогодні це агрофірма «Батьківщина Шевченка», що є філією ТОВ НВФ «Урожай», з'явились приватні підприємства та магазини, частково відремонтовано старе і побудовано нове приміщення середньої школи, збудовано сучасну автозаправну станцію. У 2005 році на території меморіалу відкрито адмінбудинок, у 2002 році на садибу Якима Бойка перенесено надвірню комору 1896 року із села Шевченкового. У 1956 році на території садиби відкрито пам'ятник Т. Г. Шевченку (автори-скульптори: Веронський, Олійник). У 2005 році його перенесено на центральну площу села. 9 березня 2006 року у селі відкрито пам'ятник Матері Т. Г. Шевченка (скульптор В. В. Димйона). Одночасно освячено і каплицю Покрови Пресвятої Богородиці Святого Тарасія. 9 березня 2008 року Президент України В. А. Ющенко разом з дружиною — пані Катериною, сином Тарасом, доньками Софією і Христиною та онуками заклав вишневий сад у Моринцях на території Національного заповідника у рамках акції Весняної толоки з озеленення та благоустрою. садиба Якима Бойка пам'ятник матері Т. Г. Шевченка нове приміщення школи церква Персоналії[ред.] У Моринцях народився український поет Тарас Шевченко. Тут жив дід по матері Тараса Шевченка Яким Бойко. Народився мовознавець Андрій Порфирович Білоштан Джерела[ред.] Портал «Черкащина» Моринці у Вікісловнику? Моринці на Вікісховищі? Посилання[ред.] ? Сайт Верховної Ради ? www.fallingrain.com(англ.) ? maps.vlasenko.net(рос.) ? Книга для читання з історії Української РСР з найдавніших часів до кіня 50-х років XIX ст. Київ, 1960, стор.100. ? Г. А. В'язовський та ін. Тарас Григорович Шевченко. Біографія. Київ, 1960, стор.10 —11. ? М. М. Ткаченко. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка. Київ, 1961, стор.8. ? Список насклённых мест Киевской губернии, стор. 681. ? Итоги переписи скота у сельского крестьянского населения Киевской губернии в 1912 году, стор.110. ? Кустарная промышленность Киевской губернии, стор. 42, 50, 67, 107. ? Газета «Соціалістична праця», 24 лютого 1939 року. Література[ред.] Історія міст і сіл Української РСР. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР. Моринці: життєствердні контрасти //Спільна справа. — 1997. — № 1. — С. 11. Зовнішні посилання[ред.] www.moryntsi.com.ua — сайт, присвячений колисці Т. Г. Шевченка — селу Моринці; who-is-who.com.ua |
9 липня 2013
|
Моринцы (укр. Моринці) — cело, центр сельского совета Звенигородского района Черкасской области. В ХІХ столетии село Пединовской волости Звенигородского уезда Киевской губернии. Моринскому сельскому совету подчинено село Гнилец. История Существуют несколько легенд о возникновении села. Первая утверждает, что село названо Моринцами, потому что первыми поселенцами на этой земле были люди из приморских территорий (от моря). Вторая — что жители занимались бортничеством, морили диких пчел, собирая таким образом мед. Правдивость той или иной легенды тяжело доказать или опровергнуть, но очевидно одно — центр поселения был здесь, где теперь с. Моринцы — возле Мореного озера. Доказательством этого стало то, что именно здесь во второй половине XIX ст., возведена церковь, которая высилась на холме недалеко от Мореного озера. Позже здесь была построена церковноприходская школа. Следует отметить, что хоть в Моринцах археологических раскопок не проводили, но некоторые археологические находки говорят о том, что здесь проживали люди времен неолита (4-6 тыс. лет назад), а также водились животные ледникового периода. О том, что Моринцы были довольно давним поселением, свидетельствуют остатки оборонных валов времен Ярослава Мудрого. В XIV ст. русские земли, а вместе с ними и Моринцы попали под власть литовских князей, позднее Польши. Большой социальный и национальный гнет вызвал крестьянские бунты. Одним из самых больших, было восстание под руководством Северина Наливайка 1594-1596 гг. По сказаниям, через моринские земли проходили повстанцы, пробираясь в уманские леса вначале 1596 г., они стали лагерем в урочище, которое сейчас носит название Наливайково. Есть там и знаменитый колодец, названый в его честь. Первое письменное упоминание о населенном пункте Моринцы берет начало в документах середины XVII ст., в которых говорится о событиях освободительной войны украинского народа против Польши под руководством Богдана Хмельницкого. Во время битвы под Корсунем, Максим Кривонос совершил обход польского лагеря и через Вильшану, Моринцы и Богуслав направился к урочищу Глубокая Балка, где были уничтожены отступающие польские войска. Через 10 лет, в 1658 г., мы встречаем Моринцы в списке населенных пунктов, которые принадлежали Константину Выговскому, брату И. Выговского — украинского гетмана. В 1730 г. Моринцы принадлежали хорунжей коронной княгине Яблоновской. Л. Похилевич в своем «Сказании о населенных местностях киевской губернии» писал: «Моринцы, село расположенное на возвышенной равнине при большой дороге из Шендеровки на Звенигородку изобилует садами» В 1794 г. Моринцы достались в наследство Надежде Васильевне Энгельгардт, жене действующего тайного советника сенатора, кавалера П.О. Шепелева от его светлости генерал-фельдмаршала, кавалера, князя Григория Потемкина. 5 декабря 1796 г. (или 1797 г.) она продала село своему младшему брату, действующему тайному советнику Василию Васильевичу Энгельгардту. В это время в селе проживало 1347 человек. В 1801 г. в селе насчитывалось 754 мужчин и 636 женщин. Жители села занимались земледелием, скотоводством, ремеслом, чумаковали. Жили в простых избах, покрытых соломой. Во времена В. Энгельгардта из 169 дворов села 76 были без какого-либо тягла. Помещик собирал с села 664 крб. чинши (оброк который платился с земли или дома, отданных в чужое продолжительное владение). Одновременно усиливал эксплуатацию крестьян, что с их стороны вызывало желание сопротивляться. В 1818 г. в ответ на отказ крестьян повиноваться приказам управителя в Моринцы вошел отряд солдат. Во время потасовки погибло 18 крестьян и три солдата. После смерти В. Энгельгардта в 1828 г. все имения унаследовал его сын П.В. Энгельгардт. В это время в Моринцах насчитывалось 222 хозяйства, в которых проживало около 1500 человек. В селе действовал потайной завод по изготовлению плугов, возов, бочек и другого сельскохозяйственного инвентаря, четыре кузни. Проживала в Моринцах 881 ревизионная душа. Постепенно Украина вступает в рыночное хозяйство. Не избежали рыночные отношения и села Моринцы. С 1855 г. оно принадлежало графине Браницкой. Граф и графиня Браницкие владели землями Вильшанского ключа. На этих землях развивали винокурение, сахарное производство, строили кирпичные и литейные заводы. В 1850 г. в Моринцах был построен кирпичный завод. В то же время в несколько раз возросла эксплуатация крестьян на помещичьих землях. А после проведения инвентарных реформ 1847-1848 гг. в Моринцах крестьяне потеряли 121,6 % своих земель, которые были отобраны под кирпичные и литейные предприятия. В 1861 г. в Украине была проведена реформа об отмене крепостного права. Рассказывает об оглашении Манифеста в нашем крае житель с. Моринцы Овсий Панасович Дяченко: «… всех рабочих собрали в Вербовскую церковь и объявили царский Манифест и закон об отмене крепостного права, а затем был отправлен молебен по случаю торжества этого события. Сначала крестьяне с радостью приняли царскую милость, но когда дело дошло до разделения земель, сказалась вся лживость реформы». Против грабительской реформы по всей стране начались восстания. В 1862 г. восстали крестьяне с. Моринцы во главе с Ф. Видоменком и Е. Левченком. Они отказывались платить оброк, ходить на барщину, подписывать уставную грамоту. Глав повстанцев было арестовано, остальных наказано розгами. В 1882 г. Моринцы входили во владения Педыневской волости Лисянского стана Звенигородского уезда. Врачей в селе не было. Больных излечивали бабки-шептуньи. Ситуация с образованием была не лучше. Только в 1860г. в Моринцах на деньги крестьян открыли приходскую школу. В период с 1868 на 1890 г. в селе была построена новая деревянная церковь. В 1900 г. население села увеличилось вдвое по сравнению с 7866 г. – до 4056 человек. Крестьяне брали земли в аренду у помещиков или кулаков. В 1905 г. Моринцы охватило революционное вознесение первой российской революции. Начал революционную пропаганду учитель З.К. Кононенко. Вместе с ним действовали З.О. Полижай, С.Д. Жорновей, Ф.С. Школьный, Ю.Д. Лейбенко, С. Милокоста и др. Распространяли прокламации, брошюры и листовки, созывали сборы крестьян, на которых рассказывали про революционные события в стране, призывали к уничтожению царизма и помещичьего землевладения. В конце мая 1905 г. возле 300 моринчан во главе с В.В. Гордеюком появились в экономии пана Чернецкого с требованиями повышения оплаты труда, заявляя, что не выполнение требования вызовет уничтожение экономии. Повстанцы сожгли хозяйство кулака Кубишкина, хлеб и молотилку в имении. Это выступление крестьян было подавлено. На следующий год помещица присвоила озеро и урочище Салижено, которое принадлежало крестьянам. Когда же они, во главе с О. Терещенком, М. Манькутой и Н. Гончаренко, попытались вернуть владения, приехал пристав и 10 стражников, которые арестовали 36 человек. Озеро же и земля остались во владении графини. Столыпинская аграрная реформа углубила процесс социальной дифференциации села. В 1906 г. на просьбу жителей села, частично на их деньги, было открыто двухклассную министерскую школу. Крестьяне просили назвать школу в честь Т.Г.Шевченко, но в правительстве им отказали. Медицинских учреждений в селе не было. В 1917 г. проходили выступления против политики Временного правительства. Советская власть провозглашена в середине февраля 1918 г. В марте 1918 г. Звенигородский уезд оккупировали австро-германские войска, которые были приглашены в Украину Центральной Радой. Летом против оккупантов поднялось восстание крестьян Звенигородского и Таращанского уездов. В Моринцы выступление началось 5 июня 1918 г. По инициативе І.В. Горлиюка — участника Вильшанской подпольной группы, в селе было сформировано шесть сотен повстанцев, которых возглавили М.О. Виюченко, A.C. Иващенко, Т.І. Кисленко, P.M. Шлихта и др. Две сотни крестьян под руководством М.О. Ведоменка и A.C. Иващенка двинулись на помощь повстанцам Вильшаны и Кириловки. Остальные приняли участие в боях под Лисинкою и Новой Будой, стараясь остановить продвижение немцев к Звенигородке. Восстание постигло поражение. Началась расправа с его участниками. В Моринцах было расстреляно 22 участника восстания. Их могилы сейчас находятся на старом кладбище. Каратели сожгли 56 домов и наложили на жителей контрибуцию. В декабре 1918 г. власть в свои руки в Звенигороде взяла Директория. Но в феврале 1919 г. подразделения двух Украинских дивизий оттеснили петлюровские войска. В августе 1919 г. в село Моринцы вступили деникинцы. В январе 1920 г. установлена советская власть. Говорят, что во время боев с Деникиным через Моринцы проходили бойцы бригады Г. Котовского. После провозглашения советской власти в с. Моринцы началось перераспределение помещичьей земли. И сразу же создан Комбед. В 1921 г. созданы коллективные хозяйства, в частности, сельскохозяйственные артели. Для организации власти в селе создано сельскую раду. В 1924 г. организовано две группы ликвидации неграмотности, дом чтения, клуб. В 1924 г. создан комсомольский центр, а в 1929 — парторганизацию. В 1924 г. Моринцы получили первый трактор. В истории села записано, что в 1933 г. колхоз им. Т.Г. Шевченко внесен на районную Доску почета, но нигде не упоминается, что село, как и много украинских сел, пережило страшный голодомор 1932-1933 гг. Ученики школы провели исследования этих событий, составили списки умерших. Оказалось, что в Моринцах по неполным данным во времена голодомора погибло 199 человек. По инициативе сельского центра Общества украинского языка в 1990 г. на территории старого сельского кладбища создан мемориал жертвам голодомора, где теперь проходят панихиды и торжественные мероприятия по увековечиванию памяти жертв. В 1930-1940 гг. в с. Моринцы расширилась сеть лечебных заведений (родильный дом, амбулатория). В 1930 г. начала действовать семилетняя школа, которая в 1937 г. превратилась в среднюю общеобразовательную. В день празднования 125-летия Т.Г. Шевченко с помощью колхозников сооружено новое помещение средней школы (1930 г.), которое в 1959 г. было достроено. Чтобы достать разрешение на строительство школы, в Киев была послана делегация в составе У.П. Кубрак, Д. Малеванного и П. Ивашенка. Возле помещения был установлен бюст Т.Г. Шевченко. В селе действовало две библиотеки и клуб. В 1939 г. селу была подарена киноустановка. Мирный труд моринчан прервала война с немецкими захватчиками. В Моринцы немцы вступили 28 июля 1941 г. Убили активистов села, в частности, главу сельского совета С.Ю. Кулика, секретаря комсомольской организации М.С. Ведоменка. 129 юношей и девушек отправили в Германию. Во время войны в Моринских лесах действовал партизанский отряд, созданный в 1943 г. Его возглавил армянин A.A. Мкртчян. В отряд входили жители с. Моринец: И.П. Гончаренко. М.В. Ишенко, П.М. Шкуруп, И.О. Штанько и др. Во время отступления немцев 14 января 1944 г. в районе старого лесничества состоялся бой. Партизаны отступили в Шестыринские леса и через три дня объединились с частями танковой дивизии 1-го Украинского фронта. Освободил Моринцы 28 января 1944 г. во время Корсунь-Шевченковской битвы 21-й стрелковой полк 180-й стрелковой дивизии 1-го Украинского фронта. Во время освобождения села здесь находился штаб генерал-полковника танковых войск П.О. Ротмистрова, командующего 5-й гвардейской бригадой 2-го Украинского фронта. После окончания Корсунь-Шевченковской операции в Моринцах проходило совещание командиров частей и соединений — участников битвы, которой руководил командующий 1-м Украинским фронтом генерал армии И.С. Конев. В годы Великой Отечественной войны более тысячи жителей села находились на фронтах. 386 из них погибло, 549 — награждено медалями. Наш земляк Григорий Данилович Попович за боевые заслуги удостоен звания Героя Советского Союза. На боевом счету командира авиаполка Поповича семь потопленных немецких транспортов, танкер и сторожевой корабль немцев. За боевые заслуги на северном флоте Г. Попович награжден тремя медалями и четырьмя орденами. За неоднократное выполнение чрезвычайно-важных задач и, в частности, потопление вражеского эскадрового миноносца ему присвоено высшую правительственную награду. А моринчанин Давид Сергеевич Овчаренко награжден в 1941 г. орденом Красного флага за мужество, проявленное в бою за российское село Кочетовку Воронежской области. После войны начался период восстановления. В 1950 г. артели объединились в одну — им. Т. Шевченко. В 1959 г. начал действовать колхозный кирпичный завод, а с 1963 — пищевой комбинат. Очень изменился общий вид села в дни празднования 150-и летнего юбилея со дня рождения Т.Г. Шевченко. Создан центр села, где были: Дом культуры, магазины :»Продтовары», «Промтовары», «Подарки»; аптека, отделение связи, помещение сельского совета, отель. Село имело регулярную транспортную связь с районным центром, Черкассами и Киевом. На Всесоюзном смотре-конкурсе совхозных и колхозных селений и сел на лучшую застройку и благоустройство в 1970 г. с. Моринцы признано одним из лучших и, среди других 25 сел Советского Союза, отмечено Дипломом І степени. В 1989 г. создан музей — Моринскнй филиал Национального Заповедника «Родина Т. Шевченко». Состоит музей из двух усадеб. Первый блок фундамента на усадьбе Копия (здесь семья Шевченко проживала в 1810-1816 гг., где 9 марта 1814 г. родился гений Украины — Т. Шевченко) и дом Акима Бойко — деда Т. Шевченко по линии матери заложили 22 августа 1988 г. Открытие мемориала состоялось 9 марта 1989 г. в день 175-й годовщины со дня рождения Великого Кобзаря. В настоящее время, после провозглашения Украиной Независимости, в селе произошло много изменений. Колхоз реорганизован в предприятие с ограниченной ответственностью, сегодня — это агрофирма «Родина Шевченко», которая является филиалом TOB НПФ «Урожай», появились частные предприятия и магазины, частично отремонтировано старое и построено новое помещение средней школы, построена современная автозаправочная станция. В 2005 г. на территории мемориала открыто админздание, в 2002 г. в усадьбу Акима Бойко перенесено амбар 1896 г. из села Шевченкового. Дом Копия В 1956 г. на территории усадьбы открыт памятник Т.Г. Шевченко (скульпторы: Веронский, Олейник). В 2005 г. он был перенесен на центральную площадь с. Моринец. 9 марта 2006 p. в селе открыт памятник Матери Т.Г. Шевченко (скульптор В.В. Димйона). Одновременно освящено и часовню Покровы Пресвятой Богородицы Святого Тарасия. Памятник матери Т.Г. Шевченко Церковь в селе Моринцы 9 марта 2008 г. президент Украины В.А. Ющенко вместе с женой — госпожой Екатериной, сыном Тарасом, дочками Софией и Кристиной и внуками заложил вишневый сад в с.Моринцы на территории Национального заповедника в рамках акции Весенней толоки из озеленения и благоустройства. Моринцы славятся своими людьми, которые являются достойными потомками великого Тараса Шевченко. Продолжателем гения Великого Кобзаря является член Национального Союза художников Украины Николай Петрович Лиховша, который писал: «Основа творчества — реалии бытия, но большей частью посвященные местам, где жил в юные годы Т. Шевченко. Это села и города, которые расположены вокруг с. Моринцы. Ведь и я здесь родился и моя мама Оляна Давыдовна Лихошва — правнучка Т. Шевченко по линии его родного брата Николая». Народный художник Украины Иван Анисимович Кулик написал более 500 художественных полотен, на которых изобразил украинскую природу и замечательных украинских людей. Написал портреты известных украинских деятелей и портреты своих земляков. Его называют певцом украинского дома. Продолжили поэтическую тропу Кобзаря выходцы села — поэты и писатели. Автором поэтических сборников «Моринский колодец», «Из калинового края», «Влюбленный розмай», «Кобзарево noле» является наш земляк О.П. Самойленко. Много его стихов положены на музыку, в частности, есть у него «Песня о Моринцах». Исследованием жизненного пути и творчества Т.Г. Шевченко занимается земляк О.И. Видоменко. Ему принадлежат книги «Постигнем вещее завещание». «Печальная и радостная Шевченкиана». «Пренебреженный и преданный». Обогатили поэтическое наследство края: B. Кузьменко, Г. Овсиенко, Е. Журбенко. Родился в Моринцах и заслуженный артист Украины — Петр Ковбасенко. Не забывают земляки и имя Героя Социалистического Труда, своего земляка — Гонды Михаила Степановича — знаменитого сталевара советских времен. Вернуться к содержанию ? Наиболее распространенные фамилии по с. Моринцы на конец ХІХ –начало ХХ ст.А Б В Андрущенко Бойко Боняк Босенко Босый Быренко Видоменко Г Д Ж Гаркуша Гонда Гонта Гончаренко Грудненко Губа Данильченко Драб Дробот Дудник Дьяк Дьяченко Жорновый Журба З И К Завалий Захарченко Иващенко Карбовничий Кириченко Кислый Козаченко Колиснык Колодяжный Коморницкий Компаниенко Конопенко Кравченко Кривенко Крикля Кубрак Кулеш Кулык Л М Н Лгурда Ленбенко Лохно Лытвин Мазур Манькута Милокостый Момот Набока Настюченко Недоступ Норенко О П Р Овсиенко Овчаренко Паламаренко Пидан Попович Походенко Проценко Ребидайло С Т Ф Савенко Самойленко Семенко Супрун Терещенко Тютюник Филипович Фицайло Х Ц Ш Хамко Цап Цяпа Шарко Школьный Шкрабай Шлихта Штанько Шульга Я Якименко Вернуться к содержанию ? Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии Моринцы, село расположено на возвышенной равнине, при большой дороге из Шевдеровки в Звенигородку, изобилует садами. В 1730 году принадлежало княгине Яблоновской — хоронжине коронной и имело 50 дворов. В настоящее время жителей обоего пола 2284. В лесу принадлежащем к селу Моринцам есть вал, поросший огромными деревьями и имеющий вышины около 4-х сажень. Он тянется от востока к западу на 5-тъ верст. Церковь Богословская, деревянная, 4-го класса; построена в 1784 году на место древнейшей, которая, как значится в визитах за 1741 и 1746 годы Смелянского деканата, существовала с 1726 года. Во время помянутых визит священником при ней был Семеон Базилевич, посвященный в Переяславе 3-го января 1825 года. Земли цфкви принадлежит 49 десятин. Вернуться к содержанию ? ГАЧО: ф.931, оп.1, д. 87 «Метическая книга о родившихся Богословской церкви с. Моринцы Звенигородский уезд Киевская губ.» (выписи из дела) 1868г. Имя родившейся — Марія Отец — Моринскій обыватель Стефанъ Ивановъ Терещенко Мать — его законная жена Марина Филиппова Оба православные Рождение — 21 января (1868 г.) Крещение — 22 января (1868 г.) Актовая запись № 8 Восприемники — Мринецъ Макарій Семеновъ Кивбасенко и Анас (…) Трофимова, (Распина) (Фи…) Тютюныка жена. л. 2 об., 3 При крещении Никифора Павловича Недоступа 22 января (1868 г.) Восприемник — Моринский обыватель Семен Григоріевъ Терещенко л. 5 об., 6 Имя родившегося — Никонъ Отец — Моринский обыватель Лука Стефановъ Терещенко Мать — его законная жена Анна (Андриян..) Оба православные Рождение — 22 марта (1868 г.) Крещение — 23 марта (1868 г.) Актовая запись № 24 Восприемники — Моринские обыватели Климентъ (Як…в..) Терещенко и (Ев…) Стефанова, Моісея Иванова (Ше…) жена. л. 6 об., 7 Вернуться к содержанию ? Метрические книги по селу Моринцы находящиеся на хранении в ГАЧО Київська губернія Київська єпархія Іоанно-Богословська церква, с.Моринці Звенигородського повіту Пединівської волості Народження: 1831-1844: ф.152, оп.21, спр.1; 1845-1856: ф.152, оп.21, спр.2; 1868-10.1881: ф.931, оп.1, спр.87; 1875-1880: ф.931, оп.1, спр.138; 10.1881-1888: ф.931, оп.1, спр.244; 1882-1884: ф.931, оп.1, спр.274; 1885-1886: ф.931, оп.1, спр.341; 1887: ф.931, оп.1, спр.379; 1889-1892: ф.931, оп.1, спр.379; 1889-1895: ф.931, оп.1, спр.396; 1893: ф.931, оп.1, спр.490; 1894: ф.931, оп.1, спр.379; 1895: ф.931, оп.1, спр.490; 1896: ф.931, оп.1, спр.379; 1896-1901: ф.931, оп.1, спр.537; 1898-1901: ф.931, оп.1, спр.575; 05.-12.1902: ф.931, оп.1, спр.244; 1902-1903: ф.931, оп.1, спр.490; 1903-1905: ф.931, оп.1, спр.671; 12.1903-1908: ф.931, оп.1, спр.677; 1906-1908: ф.931, оп.1, спр.723; 1909-1914: ф.931, оп.1, спр.772; 1909-1910: ф.931, оп.1, спр.781; 1911-1912: ф.931, оп.1, спр.831; 1913-1914: ф.931, оп.1, спр.878; 1916: ф.931, оп.1, спр.723; 1916-1917: ф.931, оп.1, спр.912; 1918-1919: ф.931, оп.1, спр.923; 03.-12.1922: ф.931, оп.1, спр.920 Шлюб: 1832-1845: ф.152, оп.21, спр.1; 1845-1858: ф.152, оп.21, спр.2; 1875-1880: ф.931, оп.1, спр.138; 1882-1884: ф.931, оп.1, спр.274; 1885-1886: ф.931, оп.1, спр.341; 1887: ф.931, оп.1, спр.379; 1889-1892: ф.931, оп.1, спр.379; 1893: ф.931, оп.1, спр.490; 1894: ф.931, оп.1, спр.379; 1895: ф.931, оп.1, спр.490; 1896: ф.931, оп.1, спр.379; 1898-1901: ф.931, оп.1, спр.575; 1902: ф.931, оп.1, спр.490; 1903-1905: ф.931, оп.1, спр.671; 1906-1908: ф.931, оп.1, спр.723; 1909-1910: ф.931, оп.1, спр.781; 1911-1912: ф.931, оп.1, спр.831; 1913-1914: ф.931, оп.1, спр.878; 1916-1917: ф.931, оп.1, спр.912; 1918: ф.931, оп.1, спр.923 Смерть: 1830-1844: ф.152, оп.21, спр.1; 1845-1856: ф.152, оп.21, спр.2; 1875-1880: ф.931, оп.1, спр.138; 1882-1884: ф.931, оп.1, спр.274; 1885-1886: ф.931, оп.1, спр.341; 1887: ф.931, оп.1, спр.379; 1889-1892: ф.931, оп.1, спр.379; 1893: ф.931, оп.1, спр.490; 1894: ф.931, оп.1, спр.379; 1895: ф.931, оп.1, спр.490; 1896: ф.931, оп.1, спр.379; 1898-1901: ф.931, оп.1, спр.575; 1902: ф.931, оп.1, спр.490; 1903-1905: ф.931, оп.1, спр.671; 1906-1908: ф.931, оп.1, спр.723; 1909-1910: ф.931, оп.1, спр.781; 1911-1912: ф.931, оп.1, спр.831; 1913-1914: ф.931, оп.1, спр.878; 1916-1917: ф.931, оп.1, спр.912; 1918: ф.931, оп.1, спр.923; 09.1919-01.1920: ф.931, оп.1, спр.923 |
8 липня 2013
|
Гнилец (укр. Гнилець) — cело, подчинено Моринскому сельскому совету Звенигородского района Черкасской области. В ХІХ столетии село Пединовской волости Звенигородского уезда Киевской губернии. Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии Гнилец, село в 2-х верстах от Моринец к востоку, при безымянном болотистом и гнилом ручье, давшем название селению. Жителей обоего пола 730. До 1741 года жители Гнильца, коих в этом году было 20 дворов, причислялись к церкви села Моринец. Нынешняя приходская Покровская церковь построена в 1741 году. В 1854 году она фундаментально исправлена и расширена. По штатам причислена к 7-му классу; земли имеет 39 десятин. Метрические книги по селу Гнилец находящиеся на хранении в ГАЧО Київська губернія Київська єпархія Покровська церква, с.Гнилець Звенигородська повіту Пединівської волості Народження: 1820-1851: ф.152, оп.9, спр.1; 1854-1875: ф.931, оп.1, спр.9; 1875: ф.931, оп.1, спр.107; 1876-04.885: ф.931, оп.1, спр.188; 1877-1879: ф.931, оп.1, спр.107; 1880: ф.931, оп.1, спр.170а; 1882: ф.931, оп.1, спр.107; 1883: ф.931, оп.1, спр.295; 1885: ф.931, оп.1, спр.295; 04.1885-1895: ф.931, оп.1, спр.331; 1886-1887: ф.931, оп.1, спр.170а; 1889-1891: ф.931, оп.1, спр.295; 08.10.1892: ф.931, оп.1, спр.520; 1893: ф.931, оп.1, спр.295; 1894: ф.931, оп.1, спр.509; 1895-1896: ф.931, оп.1, спр.295; 02.1896-05.1906: ф.931, оп.1, спр.535; 1897-1906: ф.931, оп.1, спр.556; 1906-1913: ф.931, оп.1, спр.713; 1907-1915: ф.931, оп.1, спр.735; 1914-1918: ф.931, оп.1, спр.884; 1916: ф.931, оп.1, спр.728; 1918-1919: ф.931, оп.1, спр.920; 1919-08.1920: ф.931, оп.1, спр.929 Шлюб: 1820-1851: ф.152, оп.9, спр.1; 1875-1879: ф.931, оп.1, спр.107; 1880: ф.931, оп.1, спр.170а; 1882: ф.931, оп.1, спр.107; 1883: ф.931, оп.1, спр.295; 1885: ф.931, оп.1, спр.295; 1886-1887: ф.931, оп.1, спр.170а; 1889-1891: ф.931, оп.1, спр.295; 1892: ф.931, оп.1, спр.170а; 1893: ф.931, оп.1, спр.295; 1894: ф.931, оп.1, спр.509; 1895-1896: ф.931, оп.1, спр.295; 1897-1906: ф.931, оп.1, спр.556; 1907: ф.931, оп.1, спр.713; 1907: ф.931, оп.1, спр.735; 1909-1915: ф.931, оп.1, спр.735; 1914-1918: ф.931, оп.1, спр.884; 1918-1919: ф.931, оп.1, спр.920; 1919: ф.931, оп.1, спр.929 Смерть: 1820-1851: ф.152, оп.9, спр.1; 1875-1879: ф.931, оп.1, спр.107; 1880: ф.931, оп.1, спр.170а; 1882: ф.931, оп.1, спр.107; 1883: ф.931, оп.1, спр.295; 1885: ф.931, оп.1, спр.295; 1886-1887: ф.931, оп.1, спр.170а; 1889-1891: ф.931, оп.1, спр.295; 1892: ф.931, оп.1, спр.170а; 1893: ф.931, оп.1, спр.295; 1895-1896: ф.931, оп.1, спр.295; 1897-1906: ф.931, оп.1, спр.556; 1907: ф.931, оп.1, спр.713; 1907: ф.931, оп.1, спр.735; 02.-12.1908: ф.931, оп.1, спр.295; 1909-1915: ф.931, оп.1, спр.735; 1914-04.1918: ф.931, оп.1, спр.884; 1916: ф.931, оп.1, спр.723; 1919-08.1920: ф.931, оп.1, спр.929 |
8 липня 2013
|
Шевченко Тарас Григорович (09.03.1814 – 10.03.1861) поет, художник, мислитель Народився Т.Г. Шевченко у селі Моринцях Звенигородського повіту в родині селянина-кріпака. У сусідній Кирилівці (тепер Шевченкове) пройшло його дитинство. Перші скупі знання він отримав з церковнослов’янських релігійних книг у школі сільського дяка, а разом із ними і суворі кари та знущання вчителя. Змалку в обдарованій від природи дитини прокинувся талант художника. Хлопець мав феноменальну пам’ять. Все, що він почув, побачив, живучи в Україні перші чотирнадцять з половиною років, запам’ятає в найтонших подробицях і згодом повідає своєму народові в новій якості – геніальних поетичних та живописних полотнах. Не раз згадає він потім рідний край у своїх творах, таких як поеми «Гайдамаки», «Княжна»; вірші: «Холодний яр», «Стоїть в селі Суботові», «Чигирине, Чигирине»; залишить ряд малюнків: «В Черкасах», «В Корсуні», «Богданові руїни в Суботові», «Дари в Чигирині». Черкащину Тарас Григорович відвідав тричі під час своїх подорожей із Петербурга на Україну. Це було у 1843 – 1844 рр., 1845 – 1847 рр. та у 1859 році. Поступово Тарас знайомиться з талановитими художниками – І. Сошенком, К. Брюлловим, В. Жуковським та ін., які викупили його з кріпацтва. З 1838 року Тарас Григорович навчаться у Петербузькій Академії мистецтв. В 1840 р. виходить його збірка поезій «Кобзар». У квітні 1847 року за участь у таємній політичній організації – Кирило-Мифодіївському товаристві – поета було заарештовано і заслано рядовим солдатом у далекі оренбурзькі степи із забороною писати і малювати. Незважаючи на заборони, він продовжував і писати, і малювати. В ув’язненні створив одні з найкращих в українській літературі зразки поезії і цикл мистецьких творів. Після повернення до Петербурга (1858 р.), працював над новими поетичними і мистецькими творами. Одним із найкращих дарунків для дітей серед небагатьох прижиттєвих видань Т. Шевченка була остання його книжка – «Букварь южнорусский» (1861 р.) – для початкового навчання. Помер поет у свої кімнаті-майстерні в Академії мистецтв 10 березня 1861 року. Похований він був спочатку на Смоленському кладовищі у Санкт-Петербурзі. У травні того ж року прах Шевченка перевезено в Україну і поховано на Чернечій (нині Тарасовій) горі у Каневі, як і заповідав поет. З трепетом і любов’ю вшановує Черкащина пам’ять про свого великого сина. В області працює п’ять музеїв Т.Г. Шевченка, встановлено 49 пам’ятників і 15 пам’ятних знаків поету. Залізнична станція у Смілі, Черкаський академічний музично-драматичний театр та Черкаська обласна універсальна наукова бібліотека носять ім’я Кобзаря. Твори Шевченко, Т.Г. Повне зібрання творів: у 12 т. /Т.Г.Шевченко; ред. М.Г.Жулинський та ін. – К.: Наукова думка, 2001. – Т. 1 – 7. Література Чалий, М.К. Життя і твори Тараса Шевченка: (звід матеріалів до його біогр..) /М.К. Чалий. – К.: Веселка, 2011. – 263 с. Попович, М. Тарас Шевченко //Попович М. Культура: ілюстр. енцикл. України. – К., 2009. – С. 93 – 96. Дзюба, І. Тарас Шевченко //Дзюба І. З криниці літ: в 3 т. – К., 2007. – Т. 3. – С. 8 – 98. Теми і мотиви поезії Тараса Шевченка /Ю. Барабаш, О. Боронь, І. Дзюба [та ін.] – К.: Наук. думка, 2008. – 376 с. Стежинами Великого Тараса = Part of Greate Taras. – Черкаси: Відлуння-Плюс, [2010]. – 111 с.: ілюстр. Т.Г. Шевченко в творах і картинах. – [Черкаси: Вид. Чабаненко Ю.А., 2008. – 151 с.: ілюстр. |
9 квітня 2013
Ip: 91.196.61.45   |
7 травня 2009
| Ip: 217.117.73.50 Жили мої пращури, біля мориного ставка, дід Давид у 1923році, із сім\'єю виїхав в Херсонську губернію, а прадід, Яків Климович Терещенко помер від голоду у 1933р. |
6 серпня 2008
| Ip: 92.112.114.49
с. Моринці (Звенигородський р-н) Відоме, перш за все, як батьківщина Кобзаря. У селі реконструйовано зовнішній вигляд садиби Якима Бойка, у якій народився Т. Г. Шевченко, та збудовано копію будинку, мешкала його родина під час перебування в Моринцях. На початку 2006 р. було споруджено каплицю над кручею, адміністративну будівлю музею Т. Шевченка. виконану в стилі XVIII ст. У садибі Я. Бойка відкрито єдиний в Україні пам'ятник Матері з малям. Музеї: Музей-садиба Т. Шевченка |
9 березня 2008
|
| Закрити |
