Дмитро 'Калинчук' Вовнянко

ЧОГО БОЯТЬСЯ ПОЛЯКИ?

Польський «закон проти бандерізму» вражає перш за все своєю абсурдністю. Очевидно – ніякого впливу на Україну він не створить. Економічні стосунки між Україною і Польщею лишаються без жодних змін. Тиску на українську владу економічними чи-то політичними заходами задля припинення героїзації у нас ватажків ОУН та УПА практично нема.

Заради чого ж городити город? Невже виключно для того аби погратися на шовіністичних настроях частини електорату? А президент Дуда чим думає, невже не розуміє всіх наслідків? А давайте трохи проаналізуємо.

Питання перше, які умови створює польський закон «Про інститут національної пам’яті»? Він забороняє поширювати «бандерівську ідеологію» (практично – будь-яку позитивну інформацію про рух ОУН-УПА) і він забороняє звинувачувати поляків в участі у злочинах нацизму. Питання, хто від цього закону виграє найбільше? Відповідь – родичі горлорізів з польських поліційних батальйонів (102-го, 103-го, 104-го, 107-го та 202-го) у складі структур Третього Рейху. Відтепер виходить так, що вояки цих батальйонів воювали проти «нацистських посіпак» - УПА, а ту деталь що самі ці батальйоні служити Гітлеру (202-й батальйон був влитий до складу СС) згадувати відтепер не можна, бо – небо в клітинку. Але навіщо?

Варіант ніби Польща поступово готує анексію частини території України, я не розглядаю в принципі. По-перше, Польща – член ЄС з усіма похідними. По-друге, так військовий бюджет Польщі побільше за український, але крайня війна в якій брала участь Польща закінчилася у 1945 р., тоді як Україна має досвід самої сучасної війни і ще – десятки тисяч людей готових за свою батьківщину умирати і убивати. Легкою війна з нами бути не може за визначенням.

Хто ж може нагадати Польщі про ці дивовижні «подвиги» її громадян? Україна? Вона це нагадувати ніколи не переставала. Хто ще?

А ще нагадувати про це можуть українці, які проживають у Польщі. І от саме їм «закон проти бандерізму» міцно затикає рот. Але скільки у Польщі тих українців? За даними на 2011 р. чисельність українців у Польщі становила 48 000 осіб, проте Об’єднання українців у Польщі називає іншу цифру – біля 300 – 500 тис. Чому така розбіжність в цифрах – я не збагну. Крім того на території Польщі перебуває ще до 800 тисяч українців, переважно – заробітчан. Враховуючи, що всього населення Польщі 38,6 мільйонів, з яких працездатного населення – 17,6 мільйонів, цифри не такі вже й маленькі. А тепер – увага. У 2017 р. у Польщі перевищення народжуваності над смертністю склала 22 тисячі осіб, проте кількість населення зросла лише на 7,3 тисячі.

Питання – а де ж поділися ще 14,7 тисяч людей? Відповідь – вони емігрували. В країни Заходу. Стали тими самими «польськими сантехніками», про яких знає вся Європа. Бо це для нас Польща – країна мрій, у самих поляків чимала частина населення воліє будувати своє майбутнє в країнах Заходу, і це, до речі, одна з причин зростання в їхньому суспільстві шовінізму. Толерантні поляки їдуть за кращім життям – лишаються не в міру патріотичні.

Ще цифра. Від 2010 р. у Польщі не сталося ніякого значного скачка ВВП – у 2017 р. зростання ВВП 3,3%, проти 3,9% у 2010р. Звідки ж у них стільки робочих місць, що вони так радісно заповнюють їх нашими заробітчанами? Відповідь – це місця, які донедавна займали польські працівники. Нових робочих місць вони створюють не набагато більше за нас – у них з працездатним населенням проблема.

Перспектив виправлення ситуації не очікується, це в сталінському СРСР можна було гнати економіку «п’ятирічками» - в умовах ринку все відбувається довго і нудно. А це означає, що Польща не просто буде приймати наших заробітчан – вона буде їх потребувати. Голова нацбанку Польщі Адам Глапінський про це вже заявив відверто.

Але. Прийом заробітчан завжди призводить до осілості частини заробітчан за місцем роботи. Простіше кажучи – ті особи, які зараз їздять туди і повертаються до дому, невдовзі оселяться у Польщі на ПМП. І отут поляки мусять врахувати всі пов’язані з цим процесом ризики, позаяк сусіди поляків – німці, і з турками і з самими поляками таких проблем мали і мають до бісової мами.

Чим завжди небезпечні емігранти? Тим, що вони збиваються в обособлені національні громади, створюють етнічну злочинність і живучи на території іншої країни, асимілювати себе в його суспільство не поспішають. Так відбувається скрізь. Так, цілком можливо, буде відбуватися і з українцями. Це ми самі себе бачимо білими і пухнастими, американська поліція має ба-а-а-агатий досвід спілкування з українськими ОЗГ.

В Німеччині араби і турки об’єднуються навколо ісламу, поляки – навколо католицизму (німці переважно лютерани) і провини німців перед поляками за Другу Світову війну. Навколо чого будуть об’єднуватися українці?

Поглянемо на українців очима поляка. Поляки двічі мали серйозні проблеми з українським релігійним фундаменталізмом – за козаччини (православним) та у ХХ ст. (греко-католицьким). Поляки мають досвід протистояння українським націоналістичним організаціям – ОУН. Поляки знають, що українці – гарні воїни. А все що пов’язано з УПА – це збірка претензій українців до поляків, і очевидно – етнічні угрупування українців зразу ж візьмуть ці теми на озброєння. А важко дорікати УПА нацизмом, коли у Армії Крайової в самої писок у сметані.

Нарешті знають поляки і ще дещо. Найбільш лояльні до поляків українці з Центральної і Східної України – але не з Західної. У 30-і роки зі східняками у поляків практично не було проблем – отаман Гальчевський, полковники Шандрук і Дяченко служили в польській армії. Євгена Маланюка видавали у Варшаві українською, незважаючи на політику полонізації. Радикально проти Польщі виступили галичани Коновалець і Мельник, волиняк Клячківський і інші уродженці земель, які чимало поляків досі вважає своїми. А де в нас найбільше шанують ОУН і УПА?

Зібравши все це до купи, можемо констатувати – Польща готується до часткового заміщення населення, до зростання в Польщі чисельності українців. І саме тому Польща уже зараз готує законодавство, яке мусить унеможливити поширення серед українського населення ідей українського націоналізму («бандерізму») – аби українці асимілювали серед поляків якомога швидше. Крім того поляки по факту намагаються залучити до себе тих українців, які будуть зручні їм. Вони свідомо ставлять чимало наших патріотів перед небагатим вибором: або ти патріот України, шануєш УПА та працюєш в Україні, або – ти працюєш у нас, але тоді ти відмовляєшся від Бандери. У Галичині і Волині ці дії Варшави примусять замислитися чимало «палких патріотів». А в Центрі та на Сході заробітчани до УПА і Бандери переважно байдужі і так.

Крім того «антибандерівський закон» можна батогом використовувати проти тих наших культурних діячів, які будуть створювати твори про ОУН і УПА – які звісно потраплятимуть до Польщі. Умовно – коли мій роман «Дівча в прицілі» стане в Польщі популярним, для мене це означатиме серйозні проблеми з їхніми законами.

Поляки розуміють, що вибір у них небагатий. Вони реально бояться полько-українського протистояння в самій Польщі. Саме тому вони з такою упертістю лізуть на конфлікт з США і Ізраїлем. Примари Хмельницького, Гонти і Клячківського над ними тяжіють ще досі.

P. S. Я в жодному разі не намагаюся виправдати польське керівництво. Як на мене, їхні дії помилкові і недалекоглядні. Але – з історії я надто гарно знаю наскільки живучі національні фобії. Іншого розумного пояснення діям офіційної Варшави я просто не бачу.