Микола Сова

ДРУЗІ МОЇ

НАНКА ІВАН.  Цікава людська суть.Чим більше людині років, тим частіше вона згадує минуле, а особливо дитинство та юність.Спливають роки, але пам'ять проне згасає.
 Мої друзі...Це Нанка Ваня. Ми однолітки. Деякий час жили поряд-наші хати стояли через дорогу.Прийшов час іти до школи. Мені ще не було 7 років і перед цим я важко перехворів, тому батьки вирішили, що я піду в наступному році.А Ваня сказав: ' Микола не йде і я не  піду'  І не пішов.  Пішли в школу ми разом. 8 років просиділи за однією партою. Вчився Іван непогано. Після школи поступав в Роменський с/технікум, але не пройшов по конкурсу. Пішов вчитися в СПТУ. Потім армія. Служив на Балтфлоті. Приїхав у відпустку. Поїхали до дівчат в сусіднє село, впав з велосіпеда і переламав стегно. Ось так хлопцю не везло. 6 місяців реабілітації, а потім знову армія.  Після служби працював в Харкові, одружився, отримав квартиру. Там і помер.
 Востаннє ми бачились 35 років тому. Я закінчив інститут і поїхав працювати на Черкащину. Під час відпустки приїхав у рідне село продати наш будинок. Батьки вже померли. І Ваня поїхав до нас в гості на Черкащину. Пробув декілька днів і поїхав до Харкова. Трохи переписувалися і все. Залишилися тільки пам'ять. Іван був вірним другом. Це до нього відносяться слова із відомої  пісні:
 -Друг всегда уступить готов место в шлюпке и круг.
КОЦУР ПЕТРО.  Петя Коцур- по вуличному Семенчик Його діда звали Іван Семенович, а тому всих дідових  нащадків прзвали  Семеновичами. Він на 2 роки молодший за мене.  Ріс без батька. Вчивсья добре.  Під час футбольних баталій -завжди стяв у воротах. А коли підріс і став грати за збірну школи, то був півзахисником.
 Після школи поступив в Сумський машинобудівний технікум. А потім була армія.  Служив в Ленінградській області. Там одружився, там і залишився жити  після армії. 
 Ми з ним трохи переписувалися.  Потім переписка обірвалася.  Земляки говорили, що Петя важко хворів і навіть не зміг приїхати на похорони своєї мами.  а незабаром і Петя пішов вслід за мамою.
 Я  десь чув такий вислів:  'Поки людину пам'ятають, вона ще живе'.  Петя!  Я тебе пам'ятаю і ніколи не забуду

     ВОЛОДЯ  РЕПЕТУН.
 Володя старший за мене на один рік.  Наші  хати стояли  через дорогу. Ми переїхали туди, коли я закінчував 1-й клас.  Ми подружилися.
  Вовка 4-ю дитиною в сім'ї.  Сім'я жила бідно, як і більшість сімей, батьки яких працювали в колгоспі. Він був  невисокий на зріст, але дуже рухливий. Вчився посредньо, але гарно умів свистіти-на всі пальці і на всі лади.  По чому в нього було тверде   5, так це по малюванні.  А для мене малювання було мукою  Креслення- відмінно, а малювати...  Томуколи давали домашнє  завдання- намалювати тварину, а особливо  людину, я йшов до Вовки.  Тільки він міг мене  виручити. 
  Потім була армія.  Одружився.  Працював  в Сумах,  на роботі користувався  авторитетом.  Зараз  на пенсії,  живе  в  Сумах.
  Спробую його відшукати. Надіюсь,  що він  теж пам'ятає  мене.
  Вже  знайшов!

http://content.foto.... width='600' height='419' border='0' alt='' style='border-top-width: 0px; border-right-width: 0px; border-bottom-width: 0px; border-left-width: 0px; border-style: initial; border-color: initial; border-image: initial; '>    Я  і  Ваня

http://content.foto.... width='600' height='457' border='0' alt='' style='border-top-width: 0px; border-right-width: 0px; border-bottom-width: 0px; border-left-width: 0px; border-style: initial; border-color: initial; border-image: initial; '>   я і  Петя

http://blogs.mail.ru... style='color: rgb(38, 128, 217); '>http://img.mail.ru/r... width='15' height='15' class='IEpng' border='0' style='border-top-width: 0px; border-right-width: 0px; border-bottom-width: 0px; border-left-width: 0px; border-style: initial; border-color: initial; border-image: initial; '>	- ій_Матвійчук_-_Друзі_мої_(3-50)	03:50

Микола Сова

Людина року – власник «Агробізнес-ТСК» Геннадій Свірський

   http://nedrtoday.do....>Те, що зробив Геннадій Свірський за 2012 рік, не робилося навіть при могутньому Радянському Союзі. Фактично у нас у районі побудували свій місцевий БАМ – саме з таким об’єктом можна зрівняти будівництво Г.А.Свірським надсучасного овочесховища потужністю 10 тис. тонн, прокладання більше дев’яти кілометрів водогону та запуск найбільшої в Україні поливної системи.

   Аграрний бізнес занадто непередбачуваний (чого тільки варта погода в нашій державі), але Геннадій Анатолійович цього не боїться. На свій страх і ризик бере кредит у розмірі 80 мільйонів гривень та починає освоювати цілу аграрну галузь – овочівництво. Для цього були запрошені кращі європейські фахівці, краща розсада та техніка звезена з усіх кінців світу.

   Такі починання дали можливість створити одразу більше сотні робочих місць, а непомітна до цього раніше Сакуниха перетворюється на центр економіки нашого району. Уся область приїздить переймати передовий досвід сакунівського овочівництва, а успіхи керівника «Агробізнес-ТСК» навіть відзначає Президент України В.Ф.Яну­кович, присвоївши Г.А.Свірському звання «Заслужений працівник сільського господарства України»

Микола Сова

Как стало известно компании 'ПроАгро', 4 апреля 2012 г. председатель Сумской ОГА Ю. Чмырь дал старт строительству нового овощехранилища, которое будет построено инвесторами в селе Сакуниха Недрыгайловского района. Об этом говорится в сообщении пресс-службы ОГА.

Согласно сообщению, ООО 'Агробизнес-ТСК' обязалось построить в п. Сакуниха к осени т.г. еще одно овощехранилище мощностью 10 тыс. т. Как сообщалось, компания 'Агробизнес-ТСК' в 2011 г. построила овощехранилище для семенного картофеля мощностью 3 тыс. т.

Как сообщил учредитель ООО 'Агробизнес-ТСК' Г. Свирский, вместе с возведением овощехранилища в хозяйстве продолжается и строительство оросительной системы, которая является уникальной по объему полива земельных площадей – 500 га. На эти объекты предприятием направлено около 65 млн. грн.

'В своей работе мы используем опыт Германии и Голландии, а также современную технику ведущих мировых производителей, в частности, четырехрядный комбайн для уборки картофеля. Сегодня его аналогов нет ни в одном сельскохозяйственном предприятии Украины', – сообщил Г. Свирский.

Микола Сова

Сайт   http://www.ukrprod.k...>http://www.ukrprod.k...

Микола Сова

СПОГАДИ      ПРО ТАТА
   Сьогодні Спас.  Згадалося дитинство.  В цей день дід Федір Кравченко запрошував нас, малечу, на мед.   Коли ми йшли до нього, то все нахвалялися,  хто більше з'їсть меду.  Здавалося, що з'їмо не менш ніж літру. Але їли мало і хоча бабуся давала до меду молоко, багато його було з'їсти неможливо.
   Але сьогодні і ще один, пам'ятний для мене день.   Моєму тату виповнилося 89 років.  Але його вже немає 39 років.  Він помер в 50.
   Батько народився в с.Семенівка, Липово-Долинського району в 1922 році. В його батька це вже друга дружина і тато був найстарший  серед  дітей у цьому шлюбі.  Вчився добре,  любив ловити рибу в Дубинці, грав на балалайці  Після закінчення школи в 1938р. поступив  в Лебединську медшколу.    Відстань до Лебедина, а це 45  км, долав пішки.
     Провчився батько лише   один рік і пішов вчителювати. Справа в тому, що в 1939 році почалися  збройні конфлікти:   Халгін-Гол,  початок другої світової війни,  похід радянських військ в Західну Україну і Білорусію. До цього багато вчителів мали бронь від армії, а 1939 році в всих   їх забрали до війська. І вчити  дітей в селах було нікому. Ось і послали в школи  друго курсників  Лебединської педшколи
   В 1939-1940рр. батько працював вчителем початкових  класів в с.Беїво,  Синівського рн..,  Сумської обл..
    Коли ці     'вчителі'  приїздили  в Лебедин на сесію, то коридор педшколи перетворювався в борцівський зал.  На галас  виходили  викладачі  і говорили   'Хлопці!    А якби оце вас побачили ваші учні?'
  1940 рік. Навчання закінчено, вже є 18 років. Шлях один-армія.  Не було  в той час таких проводів як нині..  Новобранець  вже прийає присягу, а в селі ще провожають.  Вивела мати сина за село,  перехрестила  і  пішов батько на Синівку.
     Служити попав на  Далекий  Схід,  в  Приморський  край.  Що вразило?   Ураїнські  білі хати і запах  риби. Там жило багато переселенців з України. А  риба – море рядом.   Тато любив рибу  і  зрадів,  коли  в  їдальні побачив,  що годують рибою.  А вже через тиждень він не міг на неї дивитися.  Рибу давали вранці,  в обід  і  на вечерю.
         Весною  1941 року частину батька почали перекидати на  Захід.  Доїхали  вони тільки   до  Житомира і почалася війна.. Тато був мінометником в   795 стр. полку.  Війна -  це-страхіття.  Батько не любив  розповідати про  війну, та і я сам його не розпитував, про  що тепер дуже жалкую.  Була  паніка  Наші  війська не вміли воювати  в оточенні.  Їх просто цьому не вчили.   Тоді був лозунг   'Воювати будемо на чужій території і малою кров'ю'.  А тут оточення,  поранення і полон.  Попав в табір  військовополонених під Києвом.  Коли рана трохи загоїлась, вдалося втекти і  300км йшов до рідного села.   Так і пробув    два роки на тимчасово окупованій  території.  Це клеймо залишилося на ньому на все життя.
    У вересні  1943 року село було звільнено від фашистів  і  батько знову  пішов на фронт.  Дійшов тільки до  Києва,  а там знову  поранення,  медсанбат.    Коли рана  трохи зажила,  відпустили додому,  до повного одужання.
   А потім  забрали на відбудову   шахт  Донбасу.  Працював там  електромонтером.  Але завжди мріяв повернутися до любимої роботи:   навчати дітей. 
   І в 1947році мрія здійснилася..   Батько повертається на  Сумщину і почав вчителювати в с. Яловий Окіп,  Липово-Долинського  рн.   В село повернулася і моя мама,  яка працювала  фельдшером  в  Роменському  районі.    Вони одружилися.
   В 1948 році тато поступив  на заочне відділення  Лебединського  державного учительського інституту по  спеціальності   'Російська мова і література'.    В 1949 році вдалося повернутися в рідне село.   Мама працювала фельдшером, побудували нову хату Мене похрестили, прада, без попа і церкви.  Життя налагоджувалося.
   Але…Восени 1950 року в Семенівську школу приїхала комісія з району. Проходячи по коридору школи, вони остовпіли.   На стіні висіла картина, де був зображений Сталін і в нього були виколоті очі.  Хто знає історію   СРСР,  тому не треба пояснувати,  що це означало.  Директора школи забрали і де він дівся – ніхто не знає. Всих вчителів розігнали по  других районах.  І ось так ми попали в  Сакуниху.  
  Гра долі?  В  Семенівці  Сов було дуже багато і тому у всих  були прізвиська.  Мого діда  Василя прозивали  Сакун.  Чому?  Коли йому було півроку, померла його мати  і   батько  діда одружився на жінці із Сакунихи і дід Василь став  Сакуном.  І ось:  через 70 років,  син Василя  Сакуна потрапляє в Сакуниху.
  Татові по спеціальності роботи не було, але відмовити йому не могли: це рішення  МДБ і йому дали читати німецьку мову,  яку він знав, мабуть, як і я зараз.  Вивчав він її самотужки, сидів над книжками до глибокої ночі.   Пізніше переїхала і мама, очолила   ФАП
  Жили  ми в Хіляїв:  маленька кімнатка, де вміщувалися ліжко, маленький столик і табуретка.  Потім переїхали в хату  Покутнього М.В.  Вже там народився мій брат Вітя, а в 1956році перебралися в куркульську хату напроти   старої школи, яку ділили з головою колгоспу.
  В  1960 році тато закінчив  Сумський державний педінститут  ім.. Макаренка ро спеціальності  'Російська мова і література'.  В заліковій відомості оцінки лише   'Добре'  і  'Відмінно'.   Лише одна оцінка  'Задовільно' і то по такому предмету як  'Історія  КПРС'.
    Тато любив  літературу.  В нас була найбільша в селі бібліотека.  Книги читали не тільки ми, а й  жителі нашого села.  Завдяки батьку я  відкрив для себе  твори  С.Єсєніна,  М.Зощенка,  які почали видаватися під час  хрущовської   'відлиги'.   Явже не говорю про твори Пушкіна,  Лермонтова,  Некрасова,  Твардовського.  Я відкрив  для себе  прозу братів  Тютюнників,  А.Дімарова,  Є.Гуцала.
     Коли  я пішов у старші класи, то батько почав вже викладати  російську мову і літературу.  Він віи в школі   драматичний гурток.  Ми готували невеликі  п'єси,  які показували в у сільському  клубі і  в  навколишніх селах.  З молоддю  села тато також   готував  вистави.  На жаль,  я майже не бачив батька на сцені. Мене вечорами в клуб  не пускали.  Але один раз, коли я  виступав як декламатор, я побачив батька в ролі Прокопа у виставі   'Сватання  на  Гончарівці'  Грав він  блискуче.
    Батько  цікавився всим.  Перший  радіо приймач    появився в нас на початку  50-х років.   Це була невелика коробка з назвою   'Тула'.  Антену натяглина двох дрючках, які закріпили на деревах:  Один в садку Коцура І.С.,  а другий – біля хати М.Мартиненко.  Першу радіостанцію,  яку вдалося зловити,  було  радіо міста  Орел.  В неділю  сусіди збиралися в нашій хаті і слухали трансляцію вистав, які передавали з Києва.  Потім тато купив на руках приймач  'Родина-47'.  Цей апарат  брав  закордонні радіостанції.  І я пам'ятаю, як батько слухав  'ворожі  голоси'  про події в Угорщині восени 1956р.   Він першим в селі купив мотоцикл.  Це був   'К-125'.   Коли його привезли з Семенівки, то поставили у великій кімнаті,  як кажуть,  на покуті, хоча в нас були два сараї.  З мотоцикла текло масло, але.. На цьому мотоциклі вчився    їздити і я.  Потім появився  новий   'ИЖ-56', який був у мене до 2006 року – 50 років! 
 Батько не любив кулінарити, але він навчив маму  готувати котлети,  голубці.  винегрет.  Водії, які нам щось підвозили і яких мама пригощала, називали вінегрет  'Силос'.    Тао першим почав коптии  окорока і домашню ковбасу.
  Він навчив мене  грі на балалайці,  купив мені німецький фотоапарат, типу нашого  'Фотокора'  і потім вже я навчався фото справі у нашого вчителя   фізкультури І.П.Д.орошенка.  Тато непогано грав у волейбол. Вирізняла його  дуже   точна подача.  Коли на площадці був мій однокласник  Коля Свириденко, в якого прийом м'яча був дуже кепський, всі подачі батька йшли на  Миколу і команда набирала 5-6 очок.
  В 1957 році ми почали будувати свій дім.  Це був перший  цегляний  будинок в селі. В тій хаті, що ми жили, дах був  вкритий соломою і під час дощів в кімнатах  текла вода.  Будувати було  дуже тяжко.  Будівельних  матеріалів не можна було купити.  Все треба було  'діставати'  До цього я ніколи не бачив  щоб  батько плакав.  Мама говорила, що в тата на очах були сльози, коли мене непритомного везли  в Роменську лікарню з важкою хворобою.  А тут…  Ми   оббивали  будинок дранкою. Готували  під штукатурку.  Приходимо вранці, а цвяхи хтось  викрав. Купити їх в той час було неможливо. І ось тоді я побачив в батькових очах сльози.  Поміг сусід,  голова  колгоспу  Токаренко  Павло  Архипович.  Він виписав нам кілограм цвяхів.
   Окрема тема – війна.
   Мені здається, що батько ніби то відчував свою вину, що він так мало воював на фронтах  ВВВ.  І тато вирішив  допомогти рідним  тих воїнів,  які загинули в нашому  селі.  Щоб вони взнали,  де лежать у вічному спокої їх сини, чоловіки, батьки, брати.
   Справа   в  тому,  що  23 вересня  1941р.  в селі відбувся жорстокий бій.   Село захищав 1-й батальйон  4-го Воронезького  добровольчого полку  1-шої   гвардійської  дивізії генерала Русіянова.   Для воронежців- це був перший бій і для багатьох він був останнім. Втрати полку були дуже великі – більше  1000 чоловік.  Імена багатьох  загиблих залишилися невідомими.   В першій половині  60-х років  батько організував гурток червоних слідопитів. Старостою гуртка був Демченко  Олексій. І полетіли запити в Москву, в Подольськ (Центральний  архів  МО  СРСР), в  Воронеж.. Через  20  років після закінчення війни  рідні взнали,  де загинули їх сини,  батьки  . Почали приїздити. В 1965  році приїхали рідні Євгена Етіна, в 1968р.- син і дружина  майора Міневріна,, капітана  Шевцова.  Документів  надійшло багато.  Останні документи я відвіз в село в 2005р.  Тепер імена загиблих воїнів висічені на стелі меморіального комплексу.
  В цьому році з Челябінської області до мене звернувся племінник старшини Перекрасова Д.Ю., який загинув у нашому селі в 1943р.  Я надіслав йому фото села і меморіального комплексу.
  А потім настав той страшний 1972  рік.  Я закінчив 3-й курс Київського медінституту і повинен був проходити практику в Києві в якості медсестри.  Але я ж був дипломований фельдшер!  А тут  - пряма трансляція першого хокейного матчу   'СРСР- Канада'.   Яка там практика!   І раптом приносять телеграму від мами:   'Терміново приїзжай.  Тато  хворий'   Я поїхав.   Виявляється,  що батько хворіє вже не один місяць.  Проходив обстеження в районній лікарні,  в  Сумах,  але діагноз встановити не вдалося.  Ми відвезли тата в районну лікарню і  я поїхав на Київ. А  через  два дні приходить  звістка:   ''Батько  в гематологічному відділені обласної  лікарні.  В нього захворювання крові'    Через тиждень  тата не стало.  І  все..
                   Прощай!  Поезда не приходять оттуда.
                   Прощай!  Самолеты  туда не летают.
                   Прощай! Никакое не сбудется  чудо.
                   и только снежинки летают и тают.
  Хоронило  тата все село.. Його учні не дозволили везти машиною, а  несли труну на руках. 
 Інколи тато мені   сниться,  хоча вже пройшло  39 років  з  дня його  смерті.  Тепер  я вже старіший  за     його. Я часто думаю?  'Чому я так мало говорив з татом?   Чому не розпитав його про дитинство  Голодомор,  про  війну?'
   Чому???