Коротка анотація

Історія рідної школи містить велику кількість фактичного матеріалу з історії шкільництва у селі Стецівці Звенигородського району Черкаської області починаючи із 1868 року. У стислому вигляді описані найвизначніші події шкільного життя від заснування церковно – приходського училища до сучасного періоду з коментарями автора. Значну увагу звернуто на історію дореволюційної , довоєнної та післявоєнної школи. В працю увійшов розділ „Діти під час голоду 1932 – 1933 років” та „ МАНМ у Стецівській загальноосвітній школі”. Велика кількість фотодокументів доповнює історію та робить її цікавішою. Робота використовується при вивченні теми „Наш край” з історії України.

…І в школу хлопця одвела До п’яного дяка в науку. Т. Г. Шевченко, “Доля”.

Початки шкільництва у селі

У моєму рідному селі, яке знаходиться на Звенигородщині, батьківщині Великого Кобзаря, навчання дітей було подібним до того, яке пройшов свого часу малий Тарас. Стецівчани навчали грамоти своїх дітей у більш освічених односельців.

Під час проведення реформ адміністративно-політичного управління 60 – 70 років ІХ століття з 1864 року вводилася єдина система початкової освіти. Створювати початкові школи дозволялося як державним та громадським установам, так і приватним особам, але керівництво і контроль за навчальним процесом покладалися на повітові та губернські шкільні ради, які складалися із чиновників, представників земств та духовенства.

Першим навчальним закладом у селі стала початкова школа, заснована у 1865 році. Приміщення було збудовано на кошти поміщика Крицького та місцевих селян. На новобудову було витрачено 300 карбованців. Згодом школу перейменовано у 1886 році в училище і перенесено на церковну землю, перебудова обійшлася в 350 карбованців. Училище знаходилося на відстані вісімнадцяти верст від повітового міста Звенигородка Київської губернії у Стецівській волості.

Із звіту про Стецівське церковно – приходське 1 класне училище за 6 березня 1897 року, складеного священиком Миколою Грушецьким, я дізнався, що приміщення школи було дерев’яним та вкритим соломою, мало 6 вікон, висотою в півтора аршина та шириною в один аршин. Внутрішні розміри приміщення були такі: ширина була вісім з половиною аршинів, довжина десять аршинів, а висота 4 аршини. Приміщення належало товариству селян. Кошти на його річне утримання надходили від сільських товариств-236 карбованців та від церковно-приходських -1 карбованець 20 копійок. На утримання вчителів використовувалося 180 карбованців, на страхування -7карбованців 20 копійок, на опалення та освітлення-10 карбованців, на прислугу та утримання чистоти -10 карбованців, всього 237 карбованців 20 копійок.

Бібліотека училища мала 15 видів підручників по 90 екземплярів, книг для позакласного читання 46 видів – 72 екземпляри, один журнал для читання. Користувалися бібліотекою всі бажаючі.

Згідно шкільної мережі від 6 березня 1897 року, в селі та на хуторі поблизу села проживало 3 688 осіб, з них дітей, віком від 8 до 11 років, було 363. В ці роки в церковно – приходському училищі навчалися 62 хлопчики, дівчата в училищі не навчалися. Учні навчалися в трьох відділеннях, залежно від того, який рік вони навчаються. Найбільше дітей навчалося на першому відділенні – 33, на решті відділень навчалося по 14 учнів. Віковий склад був такий: семирічних – 20 осіб, восьмирічних – 11, дев’ятирічних – 16, десятирічних та одинадцятирічних по 7.

Те, що кількість учнів у вікових категоріях не співпадає із кількістю учнів у відділеннях, свідчить, на мою думку, про те, що учні поступали на навчання в різному віці. Отже, у І відділенні могли навчатися учні від 8 до 11 років. Далеко не всі учні могли витримати іспити та отримати свідоцтва про освіту, в 1894 році це вдалося зробити лише двом.

Я вважаю, що переважна більшість селян не могла навчати своїх дітей через нестатки, а не через нерозуміння цінності навчання своїх дітей, адже грамотність у населення України з прадавніх часів була у пошані.

Цікава та повчальна історія навчання першого із відомих стецівських вчителів Харитона Васильовича Нечипоренка, яку переповів його внук по матері Тростянський Євген Созонович, 1987 року народження. Харитон Васильович походив з кріпацької сім’ї, з самого малечку наймитував у панів Протопопових. Коли ж навчали їх доньку, то маленький Харитон намагався десь причаїтись і жадібно схоплював кожне слово вчителя – таке велике бажання він мав до науки. Спостерігаючи це, Протопопов наказав навчати його разом із своєю дочкою, щоб Харитон допомагав їй в навчанні та й панночці було цікавіше навчатися. Фотокартка приємного білобородого дідуся-вчителя поруч із дочкою прикрашає музей історії села.

http://bilozerska.ne... alt=' Харитон Васильович Нечипоренко. Перший учитель у селі Стецівці.' width='304' height='409' style='max-width: 98%; height: auto; width: auto; display: block; margin: 0px auto; border: 1px solid rgb(238, 238, 238); padding: 6px;'>

Харитон Васильович Нечипоренко. Перший учитель у селі Стецівці.

За свідченням церковних джерел у 1892 році в училищі почав викладати Музиченко Петро Федорович, 1872 року народження, який мав звання вчителя церковної школи. З 1898 року в училищі почав навчати Кравченко Кіпріот Якович, вчитель із домашньою освітою. Протоієрей Микола Грушецький, як ми бачимо із звітів, працював у 1897 – 1913 роках, останнього, 1913, за документами з архівних джерел, він отримав від Звенигородської земської управи відра та вимірювальний стакан для спостереження за опадами. Звіт про стан церковних шкіл Звенигородського повіту Київської єпархії за 1915-1916 роки доносить до нас загальний стан навчання різним дисциплінам в тогочасній школі. Навчання письму, як тоді говорили “чистописанню”, в першій групі велось по сітці з косими лініями, після попередніх вправ в написанні елементів букв. Вивчені букви розміщувались у “генетичному” порядку, відповідно “прописам” Горбача та виданням Училищної ради при Священному Синоді. У другій групі діти писали по густішій сітці з похилими лініями…а потім і без сітки, по двох лінійках. Окрім вправ на писання елементів букв та самих букв, писали окремі слова та цілі речення. Заняття навчальною арифметикою в школі проводились по методу арифметичних дій в межах першої сотні. В другій групі спочатку вивчали дії в межах усієї сотні, потім по цілих сотнях, а у кінці під числами – в межах усієї тисячі. В третій групі діти вивчали “нумерацію чисел любої величини”.

Моральне і патріотичне виховання входило в коло обов’язків учителів, вони спостерігали за поведінкою учнів як під час занять, так і в позашкільний час. Цілеспрямована постановка навчання, зацікавлення учнів уроками, посильні “класні розбори”, наочність навчання позбавляли учнів можливості порушувати шкільну дисципліну під час занять. Не всі, звичайно, учителі, на думку складаючих звіт, уміло користувалися вищеназваними засобами, у малодосвідчених в педагогічному розумінні вчителів бували випадки порушення дітьми навчальної дисципліни, але ці вчинки зазвичай не виходили за рамки звичайних дитячих пустощів. Разом із релігійно-моральним вихованням велось виховання в дітях ”патріотичних почуттів та вірнопідданості Царю-Батюшці та Отєчеству”. Ще яскравіше характеризує Стецівське церковно-приходське училище письменниця, лауреат премії імені Т. Г. Шевченка Ірина Жиленко, яка переповідає бабусину розповідь про школу у своєму творі”Homo Ferries” так: “Батько наш вечорами читав Біблію. Хлопців учив, дівчат – ні. Була у нас церковно-приходська школа. Старенька хата. Я дуже заздрила тим, хто вчився. Хоч учитель Музиченко був скаженючий, бив страшенно, геть вуха одривав.

Закону Божого вчила дочка священика Маня Грушевська. А до Грушевського був священик, особливо лютував над покритками. Котрі багатші – ті відкупляться, а бідних заставляв навколо церкви обповзати на колінах, та й не по разу. А потім ще ціле літо працювати на себе”. Ми не зовсім поділяємо точку зору про відривання вух усім учням поголовно.

Можливо, такий випадок і мав місце в біографії Музиченка, але це досить сумнівно. В інших джерелах такі епізоди не наводяться.

Наше село поділяє майже навпіл невсипуща та гомінка річка Шполка, в центрі – Великий став та довга гребля з кам’яним млином. На тій частині села, що за річкою, земська школа відкрилася в 1905 році. Працювали в ній вчителі Радолицький, Кухарець та Діденко Семен Олександрович. Останніх двох згодом було мобілізовано та відправлено в школу прапорщиків. Дані про особовий склад навчаючих від 1 вересня 1917 року в церковно – приходській школі засвідчують про призначення законовчителя Захаревича Іоана Севастіановича. У січні 1918 року у школі вчителював 17 річний вчитель Олійник Андрій Севастіанович, який закінчив вище початкове училище, згодом його замінила дочка священика Захаревич Анна Іванівна.28 липня 1918 року на місце звільненого по старості Купріяна Кравченка було повернуто демобілізованого Діденка Семена Олександровича, який працював у школі до 1934 року. В період повстання односельців під час Гетьманату Скоропадського, під час вступу в село німців, майно школи було значною мірою пошкоджено, про це свідчить акт прийому шкільного майна від колишнього завідуючого школою Музиченка П.Ф. новим завідуючим Діденком С.О. від 23 листопада 1918 року.

За доби Центральної ради училище отримало назву, Стецівська початкова народна школа. Вона підпорядковувалась Звенигородській народній управі. Очолювала народну школу шкільна рада на чолі із Діденком Семеном Олексійовичем. До складу ради входили вчителі: Захаревич Іван, Шолудько Ганна, Захаревич Анна. На прохання цієї ради в школу було призначено вчителя Іскренської початкової школи Федосія Терещенка.

Не встигла школа налагодити свою роботу після вигнання німців із села, як її чекало нове випробування – пекло громадянської війни. Одні за одними вступали військові загони різних політичних сил. Хоч навчання в школі і продовжувалось, але проводити його було надзвичайно складно.

Школа у селі в радянський період

1919 року українізація народної освіти була перервана. Радянська влада основну увагу звертала на соціальне реформування школи, підпорядкування її завданням “комуністичного виховання”.

У липні 1919 року Раднарком УСРР схвалив “Положення про єдину трудову школу Української СРР”, за яким у республіці впроваджувалося безкоштовне навчання і обов’язковість його для всіх дітей віком від 7 до 16 років. Початкову школу у селі було відкрито у 1925 році.

http://bilozerska.ne... style='border: 0px; font-family: inherit; font-style: inherit; margin: 0px; outline: 0px; padding: 0px; vertical-align: baseline; color: rgb(25, 130, 209); text-decoration: none;'>http://bilozerska.ne... alt=' Педагоги 20 років. І ряд. Задорожня Марія Василівна, Марія Миколаївна, Задорожня Олена Семенівна, Терещенко Феодосій Петрович, Терещенко Ольга Михайлівна. ІІ ряд. Романовська Єва Семенівна, Задорожній Семен Кирилович, Барвінська Анастасія Андронівна, Чайка Сидір Степанович.' width='555' height='380' style='border: 1px solid rgb(238, 238, 238); max-width: 98%; height: auto; width: auto; display: block; margin: 0px auto; padding: 6px;'>

Педагоги 20 років. І ряд. Задорожня Марія Василівна, Марія Миколаївна, Задорожня Олена Семенівна, Терещенко Феодосій Петрович, Терещенко Ольга Михайлівна. ІІ ряд. Романовська Єва Семенівна, Задорожній Семен Кирилович, Барвінська Анастасія Андронівна, Чайка Сидір Степанович.

Окрім школи в 20 роки, у селі почали діяти хати лікнепу, вони були розміщені на кожному кутку села. Результатом їх діяльності було подолання масової неписьменності, хоча 15 % населення залишалось неписьменними.

Директором було призначено Федосія Петровича Терещенка.

http://bilozerska.ne... style='border: 0px; font-family: inherit; font-style: inherit; margin: 0px; outline: 0px; padding: 0px; vertical-align: baseline; color: rgb(25, 130, 209); text-decoration: none;'>http://bilozerska.ne... alt='' width='476' height='342' style='border: 1px solid rgb(221, 221, 221); margin: 0.4em auto 1.625em; clear: both; display: block; max-width: 97.5%; height: auto; width: auto; padding: 6px;'>

З 1930 року школа перейшла в добротне приміщення сільської волості та стала семирічною. У 1933 році у двох приміщеннях сільської волості з’єднали всі класи семирічки з цієї частини села, 1-4 класи із зарічної частини села навчались в приміщенні колишньої церковної школи. Школа в цей період реформувалася, обліковий склад учнів зростав, але повністю охопити всіх учнів навчанням у школі ще не вдавалося. . В школу в цей час дітей віддавали з 9років, вони навчалися здебільшого в 1-5 класах, в 6-7 класах навчалося мало, їх доповнювали учні уз села Чичиркозівки. Перших класів було три з наповнюваністю по 30 осіб, два – в одній частині села і один – в іншій. У шостому та сьомому класах було по двадцять учнів. Односельці пам’ятають вчителів школи: Семена Кириловича Задорожного, вчителя російської мови, Задорожню Марію Василівну, попівну із Кирилівки, піонервожату, Терещенко Федосія Петровича, який викладав математику, Підгаєцького Сергія Пилиповича, вчителя історії та зоології, Музиченка Петра Федоровича, вчителя музики, Швеця Солов’я Григоровича, вчителя малювання, вчителів початкових класів: Лугового Миколу Полікарповича, Настю Андронівну Барвінську та Єву Семенівну Романовську, яка переносила дітей через греблю, коли на вулиці була непролазна багнюка. Пам’ятають також вчителів початкових класів, які працювали в колишній церковній школі: Задорожню Марію Василівну та Ольгу Михайлівну Терещенко.

Спортивного майданчика та навчальних ділянок біля школи не було, Фізична культура та трудове навчання у семирічній школі не викладалися. Була у школі і їдальня, харчували в ній погано: це були роки голодомору. Учні допомагали колгоспові полоти, збирати сарану.

Випускники семирічки отримували атестати про освіту та йшли працювати, могли також отримати паспорт та їхали в міста, де продовжували навчатися у школах ФЗО та працювали на заводах. Здібні учні, батьки яких мали змогу купити взуття та одяг, навчалися в сусідньому селі Юрківці в десятирічці.

Перед війною в частині села, яка називається за назвою колгоспу “Перемога”, теж з’явилася початкова школа для дітей тієї частини села.

Цей період діяльності школи можна було б оцінити позитивно. В школі діяли досвідчені вчителі, порівняно з дореволюційним періодом більша частина дітей навчалася, але голод 1932-1933 років найболючіше вдарив по найменш захищеній частині населення – дітях. Їх загинуло в ті роки 320, це величезна цифра: такої кількості дітей не гинуло за цілі десятиріччя впродовж усієї історії нашого села. Отже, наступний наш розділ про ці трагічні сторінки в історії села і школи.

Діти під час голодомору 1932-1933 років

…Без намиста Ганнусю сховали, Бо в Росію воно прошкувало. Так хотіло шлях заступити смерті, Та спізнилися батькові ноги, до крові натерті, Через силу добився до хати, А її не впізнати. Пустка та й годі – Бур’яни вище хати в городі, Став на порозі засмучений: Де ти, доню моя, незаручена?! Я ж намиста на хліб не зміняв, Для весілля твого зберігав… Та й упав, похилившись на лаву, В вузлуватих руках нещасливе намисто ридало…

Л. М Білозерська, “ Намисто “.

В ті далекі й страшні роки в нашому селі загинуло 820 чоловік, 340 серед них були дітьми. Нам, учням, важко навіть уявити те, що довелось пережити їм – нашим ровесникам голодних років. У кожній сім’ї пам’ятають про них. Учні нашої школи активно допомагали старшим у написанні Народної Книги-Меморіалу “ Голод-33 “. Важко читати і чути спогади односельців, але це необхідно, щоб пам’ять про них жила.

Бондар Марія Кирилівна розповідала про своє голодне сирітське дитинство: “…ще звечора батько просив їсти, а рано помер. Зразу ж пішла від нас мачуха…ми ще безпомічні, залишились на шиї сестри Домахи. …Нас, четверо пухлих, лежачих на голій соломі, майже роздягнених, залишила дома, а сама: то міняла наш одяг на хліб, то на роботі крала четвертушку протравленої маляси, в яку ми вмочали тремтячі від голоду пальці і смоктали, як соску. Інколи натрушували під скиртами переїденого зернового лушпиння і ним харчувалися. Якось принесла із здохлої коняки шматок м’яса… а перед цим з’їли кота. Коли почало наливатися жито, зрізали колоски, за які “стригунам” давали по 10 років, сушили їх, мнули, пляшкою розтирали та варили сірувату баланду. …Перед жнивами мене забрали до приюту. З нашої сім’ї померло двоє батько та брат Вася. А от у Радченка Ілька з дев’яти осіб померло восьмеро”.

А чи можна було кудись поїхати, втекти від голоду, в більшості випадків – ні.

Сільський фельдшер, ветеран війни Мірошниченко Костянтин Макарович, людина, яка все своє життя допомагала іншим, поділився спогадами про своє дитинство. Його батька за те, що посварився із головою колгоспу, хоча у них в господарстві була лише одна корова, було репресовано. Комісію, яка робила обшуки в селі, забираючи продовольство все без розбору , населення називало “шпигуни”. Вони ходили із залізними шпичками, якими шпигали все, шукаючи останній горщик із тією квасолею, що батьки заховали своїм дітям на “чорний” день.”…Коли доходила до нас звістка, що йдуть “шпигуни”, ми швиденько забивалися в куток, ховаючись одне за одного. Наша мама хутенько ховала одну скатертину і дитяче одіяльце в колиску під дитину, а дещо одягала на старшу сестричку і випихала гуляти по березі. Закарбувалося у пам’яті усе: і той останній стакан пшона під перевернутим горщиком, і материні гіркі сльози за ним. Ще й зараз ніби бачу дворічного братика, який сидів на полику і, плачучи, повторював: ”Мамо, дай ам “. Мати мішала в макітрі суміш із змелених на жорнах порожніх качанів із кукурудзи, просяного лушпиння і макухи, збиралася пекти якісь пляцки, крізь сльози промовляючи: “Мій малесенький, мій ріднесенький, почекай ще трішечки”. А дитя, не звертаючи уваги на умовляння матері, гребло цю сиру масу і несло до рота…

Багатьох дітей врятували приюти, хоча і організовані вони були із запізненням. Уперше дітей поселили в хаті Нечипоренка Каленика Левковича. Оскільки на території села існувало три колгоспи, то і харчі вони поставляли по черзі. Спали діти покотом, місця не вистачало. Згодом дітей розділили по трьох колгоспах: частину хлопців перевели в колгосп “Перемога”, а решта залишилась у “Пролетарі». Дівчаток поселили у хаті Стеценка Максима у колгоспі “Комунар”. Доглядала дітей Приходько Храсина Григорівна, вона була для них і куховаркою, і вихователькою, і матір’ю. Старші дівчатка їй допомагали. Приюти проіснували у селі до 1941 року. Старші хлопці допомагали переганяти колгоспну худобу за Дніпро. При підході лінії фронту дітей розібрали родичі. Ось вони діти- сироти – жертви сталінщини: Базилевський Іван, Бармак Семен, Бондаренко Іван Кирилович, Базилевський Сергій Несторович, Волосенко Іван Кратович, Волосенко Дмитро Кратович, Гулько Володимир, Дем’яненко Юхим, Драпак Іван, Зубрицький Олексій Ананійович, Криворучко Сергій Митрофанович, Криворучко Василь Митрофанович, Мельниченко Демид Прокопович, Нечипоренко Дмитро Іванович, Натальченко Сергій Андронович, Натальченко Василь Андронович, Петренко Іван Свиридонович, Петренко Петро Свиридонович, Петренко Петро Феодосійович, Петренко Дмитро Феодосійович, Приблуда Іван Артемович, Романець Сергій Сакович, Стеценко Микола Тихонович, Турчак Іван Тимофійович, Шлапак Михайло Захарович, Туман Василь, Ігнатенко Микола Маркіянович, Бондар Марія Кирилівна, Волосенко Надія Мусіївна, Григоренко Надія Фоківна, Григоренко Марія Фоківна, Зубрицька Марія Йосипівна, Зубрицька Феня Йосипівна, Криворучко Софія Митрофанівна, Мироненко Настя Олександрівна, Петренко Софія Федосіївна, Петренко Марфа Федосіївна, Петренко Наталка Федосіївна, Романець Явдоха Саківна, Стеценко Любов Талимонівна, Турчак Марія Тимофіївна, Петренко Ганна Антонівна, Мироненко Катерина Олександрівна. (“Голод – 33” Народна книга-меморіал, сторінка 258).

Багато людей допомагали один одному, рятували дітей. Гулько Настя Юхремівна повернулась у село Стецівку після висилки в Архангельськ, але вже без батьків. ”…У селі на нас чекав голод…Голодна смерть забрала дві сестрички, братика-калічку і бабусю, мене пухлу, майже нерухому, зняв з печі сусід, добрий батьків приятель Шевченко Архип. Ця сім’я врятувала мені життя”.

Проти селян було розгорнуто на повну потужність машину терору, вона підминала всіх, хто виступав проти офіційної ідеології, намагався заступитися за тих, кого нищили.

Вчителі школи допомагали дітям, чим могли. Микола Полікарпович Луговий поїхав в село Суху Калигірку, щоб розповісти про те ,що діялося Стецівці Уповноваженому ЦК Компартії. А той лише усміхнувся йому у відповідь: “Чудак ты, Сталин знает все это, с его благословения идет перевоспитание народа, без жертв нельзя обойтись…”(Історія Стецівки, сторінка 220) Ось ці жертви! В невеликому Партизанському провулочку з півтора десятки будинків, в ньому зараз лише кілька дітей. Тут було знищено 72 дітей, ось початок списку:Золотун Василь Іванович-10 років, Золотун Сергій Іванович-8 років, Золотун Олександра Іванівна-5 років Петренко Василь Лаврінович 17 років, Петренко Нестір Лаврінович-17 років, Бевз Варвара Трохимівна-2 роки, Бевз Микола Трохимович-9 місяців…

По вулиці Малиновського-31, Залізничній-25, Гагаріна-55, Кірова-6, Першотравневій-10, Горького-32, Маркса-18, Леніна-48, Зарічній-23, Шевченка-6, Франка-6, Пушкіна-8. Всього загинуло дітей в Стецівці під час голоду 1932-1933 років 340. Цю страшну цифру не можна навіть порівнювати із кількістю загиблих дітей протягом усіх воєн, які тільки точилися на території села.

Старий цвинтар заріс бузом, людей у селі поменшало, нема кому доглядати. А пам’ять? Чи зможе вона зарости?

Довоєнна школа

У 1937 році директором школи призначено Прісіча І. І. , Терещенко Ф. П. став виконувати обов’язки завуча. Створюючи для підростаючого покоління умови оволодіння грамотою, готували його до кваліфікованої праці.

Політичний вплив на учнівську молодь партія і держава справляли різними способами, найголовнішими з яких була ідеологізація навчальних програм, робота в школі комсомолу й піонерської організації. Ніякої самостійності ці організації не мали. Їхня діяльність була спрямована на встановлення ідеологічного контролю над школярами. Все це зображувалося як формування “нової людини”.

http://bilozerska.ne... style='border: 0px; font-family: inherit; font-style: inherit; margin: 0px; outline: 0px; padding: 0px; vertical-align: baseline; color: rgb(25, 130, 209); text-decoration: none;'>http://bilozerska.ne... alt='' width='382' height='313' style='border: 1px solid rgb(221, 221, 221); margin: 0.4em auto 1.625em; clear: both; display: block; max-width: 97.5%; height: auto; width: auto; padding: 6px;'>

Односельці пам’ятають Семена Кириловича Задорожного, який навчав російської мови, Терещенка Феодосія Петровича, що викладав математику, Підгаєцького Сергія Пилиповича – вчителя історії та зоології, Музиченка Петра Федоровича – вчителя музики, Швеця Солов’я Григоровича – викладача малювання. Вчителями початкових класів працювали: Луговий Микола Полікарпович, Задорожня Марія Василівна, Настя Андріївна, Єва Семенівна та Терещенко Ольга Михайлівна. Згодом директором школи було призначено Демченка Я. П. Попрацював він на цій посаді не довго, в 1940 році його було призвано в армію. Перед самою війною школу очолив Задорожній Семен Кирилович. Перед окупацією сім’ї Терещенка та Лугового Миколи Полікарповича евакуювалися.

Школа під час війни

1941-1942 навчальний рік був перерваний війною. На території села велись бойові дії, воно бомбардувалося, обстрілювалося з гармат, через нього йшли війська. Згодом почався період німецької окупації. Рейхміністр східних територій Німеччини А. Розенберг у директиві рейхскомісару Е. Коху від 18 листопада 1941 року зазначив: ”Щоб створити загальні передумови для налагодження життя, достатньо допустити існування початкових шкіл”.

В Стецівці школа почала працювати із січня 1942 року, як початкова. Цей період історії нашої школи вдалося дослідити за допомогою вчителя військової підготовки, Відмінника народної освіти, а нині пенсіонера, Темченка Петра Купріяновича та завуча школи, Відмінника народної освіти, Постояна Василя Остаповича, які навчалися у воєнний час у 3 та 4 класах. Вони пригадують директора школи Крамаренка П. Я., який прибув у село під час окупації і від’їхав з приходом радянських військ. Крамаренко залишився в пам’яті односельців доброю людиною, освіченим педагогом, людиною з незалежними поглядами.

Навчалися учні початкової школи у двох приміщеннях волості. . Учні намагалися ходити до школи біля хати дяка, який на порозі частував їх з ложечки медом, “причащав”. Ми думаємо він робив це, аби навернути їх до церкви, бо радянська школа насаджувала атеїзм. Біля школи був садок , майстерня, стадіон.

Навчалися учні за програмами та підручниками, складеними окупаційними властями. Нам вдалося переглянути один із екземплярів підручника тієї пори. Називається він “Матеріал до навчання шкіл Звенигородського гебіту ”Весна”. Це збірник, куди увійшли твори українською мовою, вірші: “Веснянка” Б. Грінченка, “Весна” Т. Г. Шевченка, “Світає” П. Грабовського, “Весна” О. Олеся, “В полі” М. Чернявського, “Весняна ніч” В. Волошка, “Заповіт” Т. Г. Шевченка, “Вечір” П. Куліша, “Тополя” Т. Г. Шевченка, “Шевченкова могила” В. Річицького, “Т. Г. Шевченко” О. Афанасьєва-Чужбинського, “Писанка” Л. Глібова, “Сирітка” Т.Г. Шевченка, “Христос воскрес” Л. Глібова, “Дід Мазай та зайці” М. Некрасова, ”Травень” О. Коноваленко, байки: ”Чиж та голуб”, “Ластівка та шуліка” Л. Глібова, оповідання: “Вчи лінивого не молотом, а голодом” О. Стороженка, “Дома” С. Васильченка, п’єса “Весна” М. Пригари та опис “Весна” Л. Яновської. Видано було матеріали до навчання видавництвом та друкарнею “Рідне слово” у місті Звенигородка в травні 1943 року, тиражем 2000 екземплярів. Підбір творів свідчить, на нашу думку, про те, що окупаційні війська дозволили надрукувати цю збірку не з любові до українства, а з ідеологічних міркувань, аби протиставити більшовицькій ідеології, атеїзму та русифікації українську ідею.

Старші учні навчалися в сусідньому селі Юрківці, в якому працювала середня школа.

Учнів школи залучали до сільськогосподарських робіт у місцевому господарстві. Багато молоді було вивезено на роботи в Німеччину, де на них чекали поневіряння, важка праця на фашистів. Багато з них гинуло, одиницям пощастило втекти. Вони переховувались, а коли їх знаходили, то знищували в крематоріях.

Школа у післявоєнний період

ПРОГРИМІЛА ВІЙНА. НАВКОЛО ВСЕ БУЛО ЗНИЩЕНЕ ТА СПАЛЕНЕ. АЛЕ ЛЮДИ ПОВЕРТАЛИСЯ ДО МИРНОГО ЖИТТЯ, ЗАЙМАЛИСЯ ВІДБУДОВОЮ ГОСПОДАРСТВА. ОДНИМ ІЗ НАЙВАЖЛИВІШИХ ЗАВДАНЬ СТАЛА ВІДБУДОВА ШКІЛЬНИХ ПРИМІЩЕНЬ ТА НАЛАГОДЖЕННЯ РОБОТИ ШКОЛИ. ШКОЛА ЗНОВУ РОЗМІСТИЛАСЯ В ДВОХ ПРИМІЩЕННЯХ КОЛИШНЬОЇ ВОЛОСТІ, У ПРИМІЩЕННІ ШКОЛИ В ІНШІЙ ЧАСТИНІ СЕЛА ТА ХАТІ СВЯЩЕНИКА. ОДНЕ ПРИМІЩЕННЯ ШКОЛИ БУЛО ДОБУДОВАНЕ.

Як і в довоєнні роки, більшовицька партія прагнула перетворити школу на знаряддя контролю над учнівською молоддю. Було відновлено роботу піонерської та комсомольської організацій, зростала їхня чисельність. Виховання відданості більшовизму, і особисто Сталіну, оголошувалося найвищим, найважливішим покликанням школи.

http://bilozerska.ne... style='border: 0px; font-family: inherit; font-style: inherit; margin: 0px; outline: 0px; padding: 0px; vertical-align: baseline; color: rgb(25, 130, 209); text-decoration: none;'>http://bilozerska.ne... alt='Лінійка на стадіоні біля школи. ' width='496' height='299' style='border: 1px solid rgb(238, 238, 238); max-width: 98%; height: auto; width: auto; display: block; margin: 0px auto; padding: 6px;'>

Лінійка на стадіоні біля школи.

http://bilozerska.ne... style='border: 0px; font-family: inherit; font-style: inherit; margin: 0px; outline: 0px; padding: 0px; vertical-align: baseline; color: rgb(25, 130, 209); text-decoration: none;'>http://bilozerska.ne... alt='Директор школи Задорожній Семен Кирилович ' width='152' height='205' style='border: 1px solid rgb(238, 238, 238); max-width: 98%; height: auto; width: auto; display: block; margin: 0px auto; padding: 6px;'>

Директор школи Задорожній Семен Кирилович

http://bilozerska.ne... style='border: 0px; font-family: inherit; font-style: inherit; margin: 0px; outline: 0px; padding: 0px; vertical-align: baseline; color: rgb(25, 130, 209); text-decoration: none;'>http://bilozerska.ne... alt='' width='613' height='388' style='border: 1px solid rgb(221, 221, 221); clear: both; display: block; margin-left: auto; margin-right: auto; max-width: 97.5%; height: auto; width: auto; margin-bottom: 1.625em; padding: 6px;'>