Валентин ЩокінВлада Запоріжжя вирішила закрити проїзд \nвеликогабаритного транспорту через дамбу ДніпроГЕСу, мотивуючи це її \nаварійним станом та побоюючись, що дамба може обвалитися. Рішення має \nвступити в законну силу протягом найближчого місяця.
У Запоріжжі знайшли притулок і порятунок хижаки-переселенці, в тому числі - з Донецької області
\n\n
\n \n
На відміну від людей, вони не вміють брехати і \nлестити, їх неможливо примусити бути ніжними і ласкавими. Але водночас \nвони вміють щиро любити і ненавидіти. Це історія про хижаків з непростою\n долею і нова точка на карті Запорізької області – Центр реабілітації \nдиких тварин.
Адреса цього центру – місто Василівка, майже за 60 км від \nЗапоріжжя, вулиця Степова, 8 – тут живуть колишні циркові артисти, \nекзотичні домашні улюбленці, які \"раптово\" виросли і стали непотрібними.\n Віднедавна тут знайшли порятунок і хижаки-переселенці, яких привезли з \nДонецької області, а точніше, з приватного зоопарку, розташованого у \nПокровську. А ще тут живе єдиний в Україні собака, який вигодовує \nтигреня.
Кореспонденти Укрінформу побували в гостях у Олександра та Олени Пилишенків - господарів Центру реабілітації для хижаків.
КОШЕНЯ ЗАМІСТЬ ЗАРПЛАТИ
\n\n\n\n
Їх історія почалася приблизно 16 років тому, коли Олександр по роботі\n відправився до Ялтинського зоопарку і звідти, замість зарплати, привіз \nпершу \"дитину\" - крихітне левеня, якого назвали Катею. Через деякий час \nКаті знайшли пару — Самсона – представника рідкісного підвиду \nберберійських левів.
У 2011 році Олександр став ініціатором проекту \"Людина і лев\". Він \nпрожив в одній клітці з вагітною левицею 36 днів. Більше того, він \nприйняв пологи у Каті.
У той день представники Національного реєстру рекордів України \nзареєстрували відразу два рекорди - «36 днів у клітці з левицею» і \n«Перша людина у світі, яка прийняла пологи у левиці».
Сьогодні у зоопарку Пилишенків тигри, леви, ведмеді, пантера, єнотовидні\n собаки та багато інших тварин. Сам звіринець поступово почав виконувати\n функцію Центру реабілітації.
Восени минулого року завдяки волонтерами і зоозахисникам Україна \nдізналася історію про замордованих тварин, які стали заручниками «Парку \nПокровського періоду» (приватний зоопарк у Покровську Донецької \nобласті). Фотографії поранених левів, які жили не у вольєрах, а в \n«будках», брудні клітки, порожні миски - «гуляли» в інтернеті, але \nчиновники з профільних структур вперто відмовлялися їх помічати і не \nпоспішали приїжджати з перевіркою до Покровська. Тоді волонтери почали \nписати листа таким, як Пилишенки.
«Коли нам приходили листи, я сказав дружині: «Це буде щось страшне, але \nнам від цього не те що не піти, ми вже в цьому». Це було у жовтні. Поки \nми з\'ясовували, хто займається цим питанням, де, власне, знаходяться \nзвірі — настав грудень. Паралельно ми писали гарантійні листи в \nМінекологію», - каже Олександр.
8 січня цього року до Василівки з Покровська привезли ведмедів та левів.\n Усі звірі були в критичному стані. Наприклад, ведмеді Балу і Маша \nважили на 80 кг менше норми. Фахівці кажуть: звірі перебували у так \nзваній «літній формі» (тобто не встигли накопичити підшкірний жир). У \nлевів — Річарда та Гери — не було сил пересуватися і їсти.
«Ці два лева приїхали практично в однаковому стані. У Річі було багато \nран, обморожений хвіст і лапи, а Гера - був зовні більш цілий, але \nзнесилений. Протягом доби він помер. У нього відмовили внутрішні \nоргани», - розповідає Пилишенко.
З грудня по січень він їздив до Покровська 5 разів. За увесь цей час, на\n підставі рішення Донецького суду, він вивіз 11 тварин (6 ведмедів і 5 \nлевів). Поїздки до Покровська шокували Олександра.
«Я був там 5 разів і щоразу отримував однакову дозу нерозуміння: навіщо \nбуло доводити все до такого стану? Хто міг контролювати це і на якому \nетапі можна було припинити страждання цих тварин? Чому нічого не \nзмінювалося? Я приїжджав 5 разів, але картинка немов зависла. Стан - \nніби кілька раз переглядаєш один і той самий фільм жахів, але одна річ -\n це екран і 3D, а інша — бачити і відчувати біль цих тварин. Це не можна\n пояснити. Я не бачив холодильників, і не знаю, чи були вони там \nвзагалі, але я бачив стодоли, заповнені сіном і бачив помираючих коней. \nЖах», - згадує Олександр.
Чотирилапі переселенці живуть у Василівці півтора місяця. За цей час \nвони так і не змогли звикнути до просторих вольєрів. Якщо поспостерігати\n за однією з ведмедиць, то її можна порівняти з колишнім ув\'язненим, \nякий ходить по периметру умовної камери, забуваючи про те, що навколо \nпростору стало набагато більше. Бурі й досі не можуть звикнути до свіжої\n соломі замість голої підлоги.
\n\n
«Вони набрали приблизно по 30 кг. Вони пускають бісиків, роблять \nсхрони і ховають у них надлишки їжі. Їм 5-6 років — це 10-12-річні \nлюдські діти, які хочуть гратися. Ми надали їм можливість для \nпроходження карантину. До рішення суду вони будуть знаходитися тут. Наше\n завдання - відгодувати, вилікувати тварин і підготувати їх до \nперебування у соціумі - державному реабілітаційному центрі «Синевир», - \nкажуть Пилишенки.
Разом з переселенцями до них практично переїхали усілякі контролюючі \nінстанції. Починаючи з 21 січня в Центрі провели майже два десятки \nперевірок, власники василівського звіринця написали безліч звітів. У \nперевіряючих поки претензій і питань немає.
Скільки часу звірі будуть знаходитися у Василівці, вирішить суд. За \nпопередньою інформацією, бурі ведмеді у майбутньому можуть переїхати у \n«Синевир», а от у левів є перспектива поїхати до Африки - до \nНаціонального парку Крюгера (Найстаріший національний парк ПАР. \nРозташований на півдні Африки і є частиною біосферного резервату \nКрюгер-ту-Кеньонс, утвореного у 2001 році — авт.). Там для них готуються\n умови для напіввільного утримання.
«На даному етапі звірі точно не можуть ставитися до людей, як до \nчогось позитивного чи хоча б нейтрально. Всередині у них - ненависть \nщодо всіх людей. Створіння на двох ногах просто ігнорували їхнє життя і \nдопускали ситуації, за яких вони помирали з голоду. Любити людей їм поки\n немає за що», - каже Олександр.
Він підходить до клітки, в якій живе Річі. У їхніх відносинах \nвідчувається напруга. Так, сьогодні лев виглядає набагато краще, ніж в \nдень приїзду, але для того, щоб відповідати статусу «цар звірів», йому \nпотрібно пройти мінімум 2-місячний курс лікування.
Як виявилося, у цього лева є ціла історія. Коли він був кошеням, його\n знайшли працівники зоопарку. Дика кішка стала непотрібною через \nпаралізовані задні лапи. Звіра хотіли приспати. Лева врятував \nдресирувальник, який виходив його. Але працювати у цирку Льові не \nсудилося, він просто гастролював з артистами. Потім потрапив у «Парк \nПокровського періоду».
\n\n
Олександр привіз його до Василівки близько двох тижнів тому, лев був у важкому стані.
Вже до кінця цього тижня Льова переїде у просторий вольєр.
Незвичайним вихованцем Пилишенків або, скоріше, навіть членом сім\'ї \nкілька років тому став собака з кличкою Добі. Ніякої зворушливої історії\n у нього немає, він просто приблудився. Але сьогодні Олександр і Олена \nне уявляють, як би жили без нього. Минулого літа він вигодував кошенят, а\n зараз — тигреня.
«Ми знайшли крихітку в сіні. Забрали її у будинок, поклали поруч з Добі,\n кілька хвилин вона придивлялася, а потім підпустила до себе. Добі \nвиявилася супертурботливою мамою. Наскільки мені відомо, це єдиний \nсобака в Україні, який вигодовує тигреня», - каже Олександр.
Під час зйомки Добі з задоволенням позувала, дозволяла гладити цуценят і тигреня.
Зараз ця плюшева грудочка, яка засинає під час їжі і невпевнено повзає, \nале вже за кілька тижнів смугаста кішка буде розміром з її молочну маму.\n Пилишенко говорить, що думає, де розмістить хижачку і зізнається, що \nдуже хотів би, щоб її доля не була схожа на долі переселенців з \nПокровська.
Валентин Щокін В цей день 2014 року в своєму автомобілі був спалений Сергій Синенко - \nГерой Небесної Сотні, волонтер Євромайдану. Був активним учасником \nАвтомайдану Запоріжжя та Дніпра. Відповідальність за цей злочин взяли на\n себе антимайданівська організація т.зв.«Привиди Севастополя».
В Запорожской области нацполиция задержала опасную банду (ВИДЕО)
Мужчины подозреваются в совершении грабежей.https://s.ukropen.ne...>
Под Запорожьем полиция провела спецоперацию по задержанию банды, совершавшую разбои в разных областях Украины, сообщает https://agrimpasa.co...>Агримпаса ссылаясь на https://ria-m.tv/new...\" target=\"_blank\" rel=\"noopener">ria-m.tv.
Очередное ограбление банда совершила в поселке Камышеваха, Приморского \nрайона Запорожской области: угрожая оружием 31-летнему хозяину дома, у \nнего похитили деньги, гаджеты, ювелирные украшения.
Сразу же после нападения грабителей задержали, изъяв вещественные \nдоказательства. Как выяснилось, трое участников банды, в том числе ее \n35-летний организатор — жители Николаевской области, еще двое – из Киева\n и Запорожья. Задержанным грозит до 12 лет лишения свободы.
В настоящее время полицейские выясняют, были ли члены группировки причастны к разбойным нападениям в других регионах Украины.
Участие в спецоперации принимали сотрудники Департамента стратегических \nрасследований, Управления уголовного розыска, Управление стратегических \nрасследований Николаевской области, а также следственного отделения \nПриморского отдела полиции.
Вираз «Слава Україні!» з’явився за часів Української революції 1917-1921 років.
\n\n\n\n
Гасло «Слава Україні! — Козакам слава!» використовував загін Чорних \nзапорожців. Він існував у 1918-1920 роках. Спочатку це була кінна сотня,\n потім кінний дивізіон, а з березня 1919 року – 1-й кінний полк, що \nносив ім’я Чорних запорожців вже офіційно. Командував ними спочатку \nсотник Микола Римський-Корсаков, а потім полковник Петро Дяченко.
«У сотнях багато коней розсідлані, а всі мають попущені попруги. Про \nкінну атаку нема що й думати. Треба витягнути ворожу піхоту з горбків, \nбо, як підтягнуть кулемети, впадуть наші коні. Залишився єдиний вихід — \nпіша атака: «Москалі, геть! Слава!», – пише Петро Дяченко у книзі «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР».
«Всім частям армії на похвалу та подяку за службу Україні відповідати: «Слава Україні», — йшлося у наказі генерала армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка від 19 квітня 1920 року.
За часів Гетьманату Павла Скоропадського використовували фразу «Слава\n Україні! – Гетьману слава!». Найчастіше її казали сердюки, піші \nохоронці гетьмана.
Гасло «Слава Україні! – Героям слава» з’явилося в організації «Легія \nукраїнських націоналістів» – першій українській націоналістичній \nорганізації, що діяла у 1925—1929 роках і стала однією з \nорганізацій-засновниць Організації українських націоналістів.
«Коли виникло питання про організаційне вітання, схоже на те, що саме\n Юрій Артюшенко запропонував використати вітання чорношличників: «Слава \nУкраїні!» – «Козакам слава!». Пропозицію товариство прийняло, але з \nуточненням – відповідати треба було: «Героям слава!», – йдеться в \nспогадах Петра Дяченка.
Старшина Армії УНР та письменник Юрій Горліс-Горський в\n романі «Холодний Яр» вказує на поширення серед повстанців Холодного Яру\n (1918—1922 роки) вітання «Слава Україні! – Україні слава!».
\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n
24 вересня 1920 року на нараді отаманів у Медведівці на Черкащині \nкриворізького отамана Степового-Блакитного (Кость Пестушко) було
обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру і \nоколиць. Степова дивізія, яка налічувала від 12 до 18 тисяч бійців, \nвикористовувала вітання «Слава Україні!» – «Україні слава!».
Гасло «Слава Україні» затвердили, як офіційне на зборах ОУН у 1941 \nроці. Відповідати потрібно було «Героям слава», або просто «Слава».
ОУН використовувала гасло «Слава Україні – Вождеві слава». Вождем називали спочатку Євгена Коновальця, потім Андрія Мельника.
За часи СРСР гасло було суворо заборонене. Його відродили в часи \nперебудови. «Слава Україні» вигукували на мітингах і демонстраціях.
У цей час з’являється продовження фрази «Слава нації! Смерть \nворогам!» та «Україна понад усе!». Раніше такі фрази ніхто не \nвикористовував. Вперше їх почали використовувати представники \nУкраїнської націоналістичної самооборони (УНСО) – силового підрозділу \nпартії УНА.
\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n\n
Вираз використовували під час Помаранчевої революції та Революції гідності.
У\n Запоріжжі вшанували пам’ять українських військових, загиблих під час \nвійни на Донбасі в лютому 2015 року під Дебальцевим та Широкиним. \nВетерани бойових дій та волонтери принесли квіти до пам’ятних знаків зі \nсвітлинами запоріжців у Парку металургів, а також вшанували хвилиною \nмовчання пам’ять загиблих побратимів.
«Пам’ять – це така маленька\n частинка, яку ми можемо їм віддати безкорисно, для цього не треба \nчогось героїчного робити – пам’ятати і хоча б долучатися до подібних \nзаходів. На сьогоднішній день поширений вислів «як ми втомилися від цієї\n війни», хоча мало хто розуміє, що насправді відбувається з хлопцями на \nпередовій, яких вони зазнають психічних, фізіологічних навантажень, але \nчомусь люди втомилися тут, будучи на мирній території», – розповів \nветеран війни на Донбасі Михайло Пирог.
На знак вшанування \nзагиблих під Широкиним військових у Запоріжжі впродовж дня також \nвідбувається аматорський турнір з жиму лежачи, в якому беруть участь \nаматорські команди, в тому числі складена з ветеранів війни на Донбасі.
Акція\n вшанування загиблих під Дебальцевим відбувається у Запоріжжі вдруге, \nвшанування загиблих під Широкиним у лютому 2015 року бійців полку «Азов»\n проходить учетверте.
Довгих 20 років Володимир зносив у двір пляшки. Сусіди були в захваті, побачивши, що він збудував(фото)
Цей будинок в дачному селищі в
передмісті Запоріжжя Володимир Сиса зводив майже 20 років. Ще до
закінчення будівництва дачі сусіди охрестили її архітектурним шедевром. І
не дивно, адже для реалізації своєї мрії пенсіонер використовував
вельми незвичайний матеріал — пляшки з-під шaмпанського!
Мріяти про будівництво власного будинку
Володимир почав ще у вісімдесятих. Якось в одному з німецьких журналів
він побачив фото маленького будинку з різнокольорових пляшок. Ідея
настільки запала чоловікові до душі, що він дав собі слово побудувати
таку дачу, як тільки йому нададуть земельну ділянку. Ділянку дали лише
через кілька років, але до того моменту в квартирі Володимира Кириловича
вже накопичилося близько 4 тисяч пляшок. Будівництво довелося
відкласти, так як грошей на цю справу у рядового працівника заводу
просто не було.
Але чоловік не витрачав часу даремно:
він малював проекти, розробляв технологію, присвячуючи своїй мрії кожну
вільну хвилину. Колеги в цеху жартували над ідеєю Володимира, але він не
переймався цим і з ще більшим завзяттям кидався на пошуки будівельного
матеріалу.
Пляшки для будівництва будинку він
знаходив у парках, ресторанах, пунктах прийому склотари і просто на
смітниках. Друзі, що приходили у гості, знали, що Володимир зрадіє не
тільки вмісту пляшки. Що й казати, навіть сусіди по дачному селищу
підключилися!
Довгих 20 років Володимир зносив у двір пляшки. Сусіди були в захваті, побачивши, що він збудував(фото)
Цей будинок в дачному селищі в
передмісті Запоріжжя Володимир Сиса зводив майже 20 років. Ще до
закінчення будівництва дачі сусіди охрестили її архітектурним шедевром. І
не дивно, адже для реалізації своєї мрії пенсіонер використовував
вельми незвичайний матеріал — пляшки з-під шaмпанського!
Мріяти про будівництво власного будинку
Володимир почав ще у вісімдесятих. Якось в одному з німецьких журналів
він побачив фото маленького будинку з різнокольорових пляшок. Ідея
настільки запала чоловікові до душі, що він дав собі слово побудувати
таку дачу, як тільки йому нададуть земельну ділянку. Ділянку дали лише
через кілька років, але до того моменту в квартирі Володимира Кириловича
вже накопичилося близько 4 тисяч пляшок. Будівництво довелося
відкласти, так як грошей на цю справу у рядового працівника заводу
просто не було.
Але чоловік не витрачав часу даремно:
він малював проекти, розробляв технологію, присвячуючи своїй мрії кожну
вільну хвилину. Колеги в цеху жартували над ідеєю Володимира, але він не
переймався цим і з ще більшим завзяттям кидався на пошуки будівельного
матеріалу.
Пляшки для будівництва будинку він
знаходив у парках, ресторанах, пунктах прийому склотари і просто на
смітниках. Друзі, що приходили у гості, знали, що Володимир зрадіє не
тільки вмісту пляшки. Що й казати, навіть сусіди по дачному селищу
підключилися!
За матеріалами – https://vikna.if.ua/\' target=\'_blank\' rel=\'noopener\'>“Вікна”.
Запоріжжя – Для більшості українців історія ОУН асоціюється
із Західною Україною, однак численні осередки Організації українських
націоналістів діяли і на теренах півдня та сходу України. Зокрема,
оунівським рухом була охоплена майже вся Запорізька область. Радіо
Свобода розпитала запорізького історика, дослідника
національно-визвольних змагань першої половини ХХ сторіччя Юрія Щура про
те, коли і як на Запоріжжі постали осередки ОУН та яку діяльність вони
проводили в регіоні.
https://gdb.rferl.or...\' class=\' enhanced\'>
– Коли на Запоріжжі з’явилися перші осередки ОУН?
– Запорізькій області, як і місту Запоріжжю, як і Донецькій і Сумській
області, по-своєму пощастило, тому що, на відмінну від більшості
областей, де зафіксовані перші осередки ОУН у 1941 році, саме після
початку війни, то у нас перші осередки фіксують ще 1940 року. Принаймні,
знайдено зараз мною дані про дві організації підпільні.
Це гурток «Самостійна Україна», який був створений хлопцями молодими
із Західної України, які прибули до Запоріжжя на роботу. Серед них був
Омелян Бойчук, член ОУН. Він і створив цей гурток. Відсотків 50 на 50
складався із західняків та місцевих робітників – молодих хлопців. Був
викритий цей гурток: керівництво розстріляне, інші отримали терміни
ув’язнення.
Відомо про осередок ОУН в 31-му батальйоні протихімічному, який дислокувався у Запоріжжі
Та ще відомо про осередок ОУН в 31-му батальйоні протихімічному, який
дислокувався у Запоріжжі. Це «червоноармійський осередок» так званий.
Там так само було підпілля. Підпільники були, принаймні ті, що виявлені,
це західняки – це призов 40-го року. Подібні організації, до речі,
зустрічалися і по інших військових частинах, не в Запоріжжі. Там була
ціла кампанія як вигадана, так і правдива по репресіях проти західняків,
які були в Червоній армії, тому що вони були неблагонадійні. І якщо
частина цих хлопців не мали відношення до підпілля, просто потрапили під
загальну тенденцію, то все-таки частина мала стосунок саме до підпілля
націоналістичного.
https://gdb.rferl.or...\' class=\' enhanced\'>
Історик Юрій Щур
А саме класичне підпілля виникає у нас в жовтні 41-го року, коли сюди
прибули члени похідної групи ОУН. Так само, як і в інших регіонах було,
але і в Запоріжжі теж, прибули не лише західняки, уродженці Західної
України.
Членами ОУН, похідної групи, що прибула на нашу територію, були і
місцеві жителі, які з тих чи інших причин опинилися в Західній Україні
після її приєднання 1939 року, там були залучені до ОУН, загітовані і
вже як члени ОУН прибували сюди на свою рідну територію і створювали
осередки.
Серед таких був Микола Федоренко з Оріхова – він в Оріхові був
керівником ОУН 1941 року, та низка уродженців, жителів Василівського
району, зокрема Омелян Кобаченко, Яків Чабан та інші. З керівництвом ОУН
у 1941 році сюди прибули Василь Пастушенко, більш відомий тут як
«Дмитро Ясенко» – це був його псевдонім. Він і очолював запорізький
обласний провід ОУН.
https://gdb.rferl.or...\' class=\' enhanced\'>
Василь Пастушенко з мамою
Також сюди прибули Іван Молодій – він же «Сашенко», створював
структури на Мелітопольщині. Михайло Вінтонів («Михась») створював і
очолював підпілля в самому Мелітополі. Так само Микола Сливка, знаний
тут як «Микола Буревій», керував підпіллям мелітопольської округи.
https://gdb.rferl.or...\'>
Іван Клим
Був тут Іван Клим, псевдо «Митар», але він був однією з перших жертв
німецьких репресій, ще 41-го року був змушений виїхати з Запоріжжя під
тиском гестапо, пізніше загинув, був розстріляний німцями за активну
підпільну діяльність в ОУН та УПА. І багато-багато інших.
Взагалі, якщо ми говоримо, то лише станом на 1945 рік, співробітниками НКВС, МГБ було https://www.facebook...\' target=\'_blank\'>нараховано
на території Запоріжжя більше ніж 300 членів ОУН. Це ті, хто їм був
відомий на той час і це лише півтора роки, як тривала «розробка» ними
підпілля.
– Чим займались ці осередки ОУН?
– У нас люди звикли, скажу «розбещені» радянською пропагандою, що тут
було саме радянське підпілля, ніби радянські партизани цілими загонами.
Цього не було. Ми знаємо, як історики, що це все вигадки брежнєвських
часів. Були підпільники радянські, звичайно були прорадянські відділи.
Були відділи просто протинімецькі, які не підтримували жодну ідеологію, а
просто боролися проти німецьких окупантів. Так само було підпілля
націоналістичне.
І якщо підпілля радянське все ж таки мало підтримку з «великої
землі», будемо це так називати, тобто у них була держава за плечима,
потужна держава, яка вела війну з відкритим агресором, то все ж таки
підпілля ОУН не мало підтримки жодної держави. Воно не підтримувалося,
на відміну від вигадки радянської пропаганди, німцями. Хочу сказати, що
перші репресії проти ОУН на Запоріжжі припали буквально через два тижні.
Спершу було створено дві квартири ОУН. Одна – підпільна,
конспіративна на вулиці Інженерній, зараз такої вулиці немає, вона на
Шевченківському (район Запоріжжя – ред.), а інший офіс – відкритий, з
пропагандистською метою був на вулиці Олександрівській неподалік від
краєзнавчого музею. І наявність цього офісу німці витримали трохи менше
від двох тижнів, потім офіс був розгромлений, заарештовані члени ОУН,
які там чергували, які надавали там літературу та агітаційні матеріали
для тих, хто приходив у цей офіс. І, відповідно, на межі 41-42-го років
почалися перші смертні кари, що стосується членів ОУН.
Так ось, німці їх не підтримували, радянська влада їх тим більше не
підтримувала – вони трималися тут безпосередньо на підтримці місцевого
населення. Глобальної діяльності вони, як ми звикли до кінофільмів
радянських, так само не проводили, тому що не мали на те можливості,
ресурсів. І загалом члени ОУН мали першочергове завдання – накопичувати
сили, розширювати мережу, готувалися до загальноукраїнського масштабного
повстання. Не важливо, який би це був ворог.
Очікувалось, що в цій великій війні хтось один, якщо і переможе, то
буде знесилений: якщо б перемогли німці Радянський Союз, то вони були б
знесилені і загальноукраїнське повстання примусило б їх відступити з
території України; якби перемогла радянська влада, так само вона б була
знесилена і всеукраїнське повстання так само б мало їх з території
України вигнати. Тому і було накопичення сил.
І до речі, у нас на території Запоріжжя, Запорізької області тривав
такий процес, як збирання зброї. Відомо про факти накопичення зброї,
зокрема у Василевському районі в плавнях Великого Лугу, в Михайлівському
районі, Мелітопольському районі, там були склади зі зброєю
безпосередньо. Відомі випадки і перестрілок з німцями в тому ж самому
Михайлівському районі. Під Мелітополем, село Констянтинівка там загинуло
багато керівників підпілля в перестрілці з німцями, тому що німці
оточили будинок.
Був такий випадок 43-го року – там була нарада Мелітопольського
окружного проводу. На ній був присутній Михайло Вінтонів, якого я
згадував. На ній був присутній Богдан Мовчан, член обласного поводу ОУН,
який був інспектором діяльності низових ланок підпілля. Там був Борис
Крецан, керівник служби безпеки ОУН Запорізької області. Там був
керівник осередку села Костянтинівка Шевченко. Очікувався ще підхід
керівництва ОУН із Мелітопольського терену, але вони були заарештовані
по дорозі на цю нараду. Про нараду було зраджено гестапо, оточено
будинок німцями. Оунівці не здалися, вони розпочали перестрілку.
Загинуло кілька німців-жандармів, але були й великі втрати – загинули
обидва члени обласного проводу ОУН, був смертельно поранений Михайло
Вінтонів і замордований тортурами у в’язниці Мелітополя німцями,
загинула вся родина агронома Шевченка, який керував підпіллям у
Костянтинівці. Це був значний епізод.
Диверсійних акцій оунівці проти німців на Запоріжжі не проводили. Як
пояснювали, чому саме так? Є документи. Я їх публікував. Це 42-й рік –
зріз по німецьких репресіях по Україні, в тому числі по Запорізькій
області, де описують члени ОУН акції радянського підпілля, радянських
диверсантів, і так само вони подавали важливу деталь, скільки місцевих
мирних жителів було німцями розстріляно після цих диверсійних радянських
акцій. Відповідно, члени ОУН зазначали в своїх звітах, що вони не
бачать можливості робити подібні акції, наражати на смертельну небезпеку
місцеве населення. Вони розрізняли всі ці речі.
Але вони проводили мобілізаційну кампанію – працювали над тим, щоб https://www.facebook...=2087993451266112&set=a.165728280159315&type=3&theater\' target=\'_blank\'>відправляти кадри з Запорізької області до УПА.
Більш широко така кампанія поводилась на території сучасної
Дніпропетровської області. Але так само частина Запорізької області,
зокрема правобережна частина Запорізького району сучасного,
адміністративно по лінії ОУН відносилась до Дніпропетровського обласного
проводу. І звідти Хортицька так звана група вирушала 1943 року до УПА.
До УПА вони не потрапили через швидкий переділ фронтів, вони залишились
на радянській території і потім були заарештовані, засуджені до різних
термінів ув’язнення.
Цікавий
документ щодо підготовки КДБ збірника документів про органи держбезпеки
під час Другої світової війни. Збірник вийшов вже після розпаду СРСР в
Росії і містить дуже цікаві документи, зокрема й з історії ОУН та УПА, з
архіву ФСБ.
Крім того, важливий факт в діяльності ОУН на Запоріжжі – це протидія,
наскільки вони могли власними силами, вивезенню німцями молоді на
роботи до Німеччини.
Є у нас два конкретні приклади – це Мелітополь і це Бердянськ.
Під Мелітополем є село Вознесенка. Там старостою села два роки був член ОУН, один із керівників підпілля на Мелітопольщині, https://www.facebook...\' target=\'_blank\'>краєзнавець Іларіон Курило-Кримчак.
1-го
вересня, до Дня знань, на думку приходить те, що одними з перших у 1941
році до підпілля ОУН на Запоріжжі приєднувалися вчителі. Вони разом з
іншими оунівцями опікувалися молоддю, на свій страх і ризик вносили
елементи патріотичного виховання (оминаючи нацистський офіціоз). Часто
допомагали молоді уникати вивезення до Німеччини (наскільки могли). Про
все це можна прочитати у книзі. Тут же й протоколи допитів вчителів. На фото - подружжя вчителів-оунівців Марії Курило та Іларіона Курила-Кримчака з села Вознесенка біля Мелітополя
https://gdb.rferl.or...\' class=\' enhanced\'>
Іларіон Курило-Кримчак
Про це є, до речі, не лише документи, а й спогади місцевих жителів,
які уникли вивезення і згадували, що саме завдяки Курилу-Кримчаку вони
залишилися вдома. Чому? Бо він дізнававшись від німців про дату облав на
молодь, які планували німці, попереджав через квартальних молодих
жителів села про те, що сьогодні вдома не можна ночувати. Відповідно, в
дні облав молодь Вознесенки знімалася з хат і йшла у плавні річки
Молочної, де ховалася від німців, і поверталася в село після закінчення
облави.
У Бердянську керівником районної ОУН був Пантелій Клименко. Так само
краєзнавець, до війни він був директором музею місцевого. Йому вдалося
інтегруватися в адміністративні органи німецькі, працювати в районній
адміністрації. Він мав змогу за рахунок цього створити мережу структур,
зокрема навчальних, де вчилася молодь і за рахунок навчання там
отримувала бронь від виїзду до Німеччини. Наприклад, це були
спеціальності, які були затребувані на той час, зокрема землеміри. Хто
вчився на землеміра, той не їхав до Німеччини. У Бердянську, окрім того,
були курси для шиття. Для молоді також були хати читальні.
До речі, підтвердження наявності дійсно цих організацій ми
зустрічаємо в окупаційній газеті – я б навіть сказав, українській газеті
періоду окупації – «Світанок». Це бердянська газета. Вона дуже
відрізняється від газети «Нове Запоріжжя», яка виходила в Запоріжжі.
Все-таки тут, в Запоріжжі, більш відчувалося, що це окупаційна преса. А в
Бердянську, поруч із матеріалами власне окупаційної адміністрації,
обов’язковими були матеріали, присвячені місцевому життю і власне
українському життю. І ми зустрічаємо в цій газеті «Світанок» цю
інформацію по набір учнів в ту чи іншу школу на навчання і тому подібне.
Звичайно, була агітація. Була антинімецька агітація. Була
антирадянська агітація. Була, до речі, агітація, листівки, звернення на
Мелітопольщині, в тому числі, в яких зверталися до поліцаїв російської
національності з проханням допомагати уникати українській молоді
вивезенню до Німеччини.
– Якою була ситуація після Другої світової війни? Чи продовжив існувати оунівський рух на Запоріжжі?
– Дуже сильного удару по запорізькому підпіллю ОУН було завдано в
1943 році німцями. Зокрема, весна-літо 43-го року – це масивні репресії,
які охопили всю Запорізьку область. У нас на території області лише
кілька районів не були охоплені діяльністю ОУН. Або не охоплені, або по
них нема інформації, зокрема нема жодної інформації по
Кам’янко-Дніпровському району, дуже мало по Приазовському. Тобто ми
маємо розуміти, що українське націоналістичне підпілля було створено в
основному там, де проживали етнічні українці. І оунівцям вдавалася
залучити на свою сторону часто представників національних меншин, але це
все ж таки не було масовим явищем.
1943 рік – масові репресії. Сильні репресії були в Гуляйпільському
районі, Запоріжжі, Мелітополі, Бердянську, Приморську, Михайлівці. У цих
районах німці дуже сильно поводили арешти. Вивозили в основному всіх
заарештованих до Запоріжжя. Частину звозили до Мелітополя. Декому, за
допомоги служби безпеки ОУН, вдавалося втекти, як в Мелітополі – було
організовано втечу для членів ОУН із в’язниці, але багато кого вивезли.
Хтось був розстріляний, хтось був засуджений німцями. Багато кого вони
вивозили до концтаборів, зокрема деякі члени ОУН пройшли Дахау. Дехто з
них повернуся після війни на батьківщину і був засуджений радянською
владою. А дехто після Дахау виїхав в американську зону окупації і, таким
чином уникнув арешту і тривалого ув’язнення.
е, що не змогли зробити німці до кінця, підхопили радянські
спецслужби. Вже перші документи, перші доповідні із Запорізької області
містять інформацію про арешти оунівців. Масові арешти – це 1943-44 року,
тому що насправді під час окупації на території області, міста
Запоріжжя поживало багато агентів НКВС, які, якщо не мали можливості
доповідати своїм зверхникам під час окупації, то після повернення
радянської влади строчили масово доповідні про діяльність ОУН на
території міста та області. Діяльність була помітна – писати було про
що. Крім того, багато членів ОУН проводили більш відкриту діяльність, і
арештовуючи їх, радянські органи державної безпеки отримували інформацію
про інших членів ОУН. І таким чином тривали арешти. Відповідно, на 45-й
рік була інформація про більше ніж 300 активних членів ОУН, інших
шукали.
Радянські спецслужби цікавились оунівцями далі. Зокрема, звіти,
прочитані мною нещодавно, 60-х років, звіти КДБ із Запоріжжя, де так
само ми зустрічаємо інформацію про колишніх членів ОУН, які відсиділи
терміни ув’язнення, повернулися до Запоріжжя.
Деякі з них не мали можливості подовжувати діяльність власне
оунівську, але вони продовжували антирадянську діяльність, якісь
антирадянські прояви, якісь розповіді серед знайомих.
Естафету від оунівців підхопили майбутні дисиденти, «шестидесятники»,
правозахисники, які, до речі, спілкувалися… Якщо подивитися документи по
Запоріжжю, то бачимо, що було спілкування між оунівцями та тими, хто
потім був в антирадянському спротиві більш мирними засобами.
Сама організована структура ОУН припинила діяльність десь в 43-44-му
році. Але після війни ми зустрічаємо вже документи кінця 40-х – початку
50-х років про те, що на територію Запоріжжя, Запорізької області
прибувають як переселенці жителі Західної України, серед яких було
багато членів ОУН. Деякі просто не мали змоги уникнути вивезення і не
були активними підпільниками, але деякі з них мали завдання від своїх
зверхників продовжувати тут свою діяльність, забезпечувати місця
укриття.
Коли вже, наприклад, не було можливості продовжувати діяльність на
Західній Україні, ті чи інші підпільники просто виїжджали до Східної
України, щоб тут «загубитися». Зокрема, віднайдені документи в архівах
СБУ говорять про те, що у 1949 році була спроба створити підпільну
квартиру для Романа Шухевича, командира УПА.
https://gdb.rferl.or...\' class=\' enhanced\'>
Головний командир УПА Роман Шухевич, 1942 рік
Ця спроба була, на жаль, не вдалою. Про причини цього не відомо. Але
дійсно сюди виїжджав спеціально кур’єр Богдан Соловей, який мав завдання
створити тут для Шухевича квартиру, який мав намір виїхати із Західної
України, «загубитися» на Сході. А враховуючи, що перед цим два роки
поспіль Роман Шухевич перебував в Одесі на лікуванні під самим носом у
співробітників радянських спецслужб, то ця ідея здавалась досить вдалою.
Так само у нас шукали досить багато інших керівників ОУН, тому що
зв’язки були. Зокрема, ми і звіти бачимо, не лише документи МГБ, а потім
КДБ, а й звіти ОУН. Зберігся звіт підпільника оунівця, який із Західної
України в 1950 році проїхав, будучи кур’єром, всю Україну, Запоріжжя, і
прибув аж до села Новомлинівка в Розівському районі (район Запорізької
області, що межує з Донецькою областю – ред.), й людина повернулася
щасливо до Західної України і залишила звіт, який потім потрапив до
радянських спецслужб і зберігся у них в архіві.
– Коли у сучасних істориків з’явилася можливість дослідити ці
документи? Зрозуміло, що за радянських часів ця тема була закрита,
табуйована для дослідників…
– Перші можливості – це середина 1990-х років, чи певно кінець 90-х,
коли частина справ з архіву СБУ запорізького була передана до обласного
архіву. Це так звані справи позасудових органів, тобто це справи людей,
які були засуджені «трійками», особливими нарадами, тобто не судовими
органами, і це люди, які реабілітовані. Деяка частина оунівців потрапила
і туди.
Але все ж таки більш-менш нормальна робота з архівами, зокрема
радянських спецслужб, почалася, коли нинішній директор Інституту
національної пам’яті Володимир В’ятрович став директором архіву СБУ
(обіймав цю посаду з 2008 року по 2010 рік – ред.). Він і його команда
почали впроваджувати демократизацію по роботі з документами. Згорнулося
все це за Януковича. Згорнулося тотально. Деякі справи навіть були
по-новому засекречені, поставлено грифи вже українські, тобто не
радянські «Совершено секретно», а власне українські «Цілком таємно». І
нормалізація роботи з документами – це все ж таки після проведення
декомунізації, ухвалення відповідних законів. І зараз архів СБУ, як
Києва, так і областей України, є одним з найбільш доступних джерел
інформації, що стосується саме вивчення історії визвольного руху.
– Все ж таки політичний фактор впливав на відкритість джерел?
– Обов’язково, тому, що цей проросійський вектор Януковича і його
синхронність, я навіть більше скажу, агентура російських спецслужб, яка
була в українських спецслужбах за часів Януковича, позакривали все, що
не вкладалося в концепцію «єдиного народу». Зараз, дякувати Богу,
прийняті закони… Власне, це історія, і дуже погано, коли історія стає
заручником політики. Як би там не було, ми маємо вивчати ту історію, яка
була, без втручання політичних факторів, і обговорювати історичні
події, а не інтерпретувати так, як вигідно тому чи іншому політику.
https://agrimpasa.co...\' rel=\'nofollow\'> Главная / https://agrimpasa.co...\' rel=\'nofollow\'>Проишествия / В Запорожье объявлен план «Сирена», совершенно вооруженное нападение на почту
В Запорожье объявлен план «Сирена», совершенно вооруженное нападение на почту
https://s.ukropen.ne...\'>
В субботу, 26 января около 16:40 на
улице Товарищеской, что в Запорожье на отделение почты совершил
разбойное нападение злоумышленник, пишет Агримпаса ссылаясь на Знай.
Эту информацию сообщили в областном управлении Нацполиции.
«Полицейские установили, что
злоумышленник зашел в помещение отделения почты и попросил разменять
крупную купюру. После чего завладел деньгами из рук кассира и бросился
наутек. Женщина 1987 года рождения побежала за мужчиной и пыталась его
остановить. Однако тот достал предмет, похожий на пистолет, и, угрожая
им, убежал».
В городе сразу же была введена
полицейская операция «Сирена». Долго злоумышленника искать не пришлось —
его задержали в авто на выезде с плотины ДнепроГЭС патрульные.
https://agrimpasa.co...\' alt=\'В Запорожье объявлен план "Сирена", совершенно вооруженное нападение на почту\' srcset=\'https://agrimpasa.co... 620w, https://agrimpasa.co... 192w\' sizes=\'(max-width: 620px) 100vw, 620px\' da_id=\'2\' width=\'620\' height=\'970\'>
Нападающим оказался местный житель 1969 года рождения. Теперь ему грозит до 7 лет лишения свободы.
По факту ограбления отделения почты
открыто уголовное производство по признакам ч. 1 ст. 187 («Разбой»)
Уголовного кодекса Украины.
Запорозькі козаки стали зірками турецького телепроекту
https://s.ukropen.ne...\'>
Зйомки проекту проходили на острові Хортиця, в історико-культурному
комплексі «Запорізька Січ». Трейлер турецького фільму про бойове
мистецтво за участю запорозьких козаків вже з’явився в мережі.
Протягом декількох місяців учасники знімальної групи з Анкари їздили
по різних країнах світу, які славляться своїми воїнами, переймаючи їхні
секрети і бойові звичаї. Увійшла в їхній маршрут і Україна. Головний
герой проекту, турецький актор Ніхар Ерен провів на Запорізькій Січі
п’ять днів. Весь цей час він навчався звичаям і традиціям козацького
бойового мистецтва: управлятися з шаблею, ножами, сокирами, стріляти з
лука, скакати на коні і битися.
Зовсім скоро випуск телепроекту про Україну вийде в ефірі турецького телеканалу TRT, пише видання https://iz.com.ua/vi...=fb&utm_campaign=fb_iz&fbclid=IwAR1P4TnHeX7j5JguyDVP-hqSvsNsYw-OW7PKSfXYgfx-tMGZSC3qXCOZhyc\'>Індустріалка. А поки в мережі з’явився трейлер майбутнього документального фільму.
