|
Не допускай байдужості до себе. Це не норма. Не шукай виправдань для тих, хто завдає болю. Не знаходь пояснень для тих, хто нехтує твоїми межами. Черствість, користь, обман, грубість, зрада — це не "життя таке". Це не має права стати твоїм щоденням. Це не повинно вкорінюватися у твоїй реальності. Якщо одного разу погодишся проковтнути приниження — це вже зрада. Передусім — зрада себе. І найболючіша втрата — це втрата поваги до власного "я". Не дозволяй нікому перетворювати тебе на килим, по якому зручно ходити. І ще гірше — пробачати це, мовляв, "усі так живуть". Життя — це не історія про нескінченне терпіння й приниження. Люди змінюються. Ті, хто вчора здавався найріднішим, завтра можуть стати чужими. Найближчий друг здатен обернутись на ворога. А любов усієї юності — пройти повз, не глянувши. Якщо почнеш пристосовуватись до кожного — втратиш себе. А час летить, немов швидкісний потяг. І згодом усвідомлюєш: єдина людина, яка буде з тобою завжди — це ти. Тож привчайся до світлого. Привчай себе до доброзичливості. До поваги. До тепла, щирості, до людей, у яких чисті наміри. До вірності, чесності, глибини почуттів. Навчайся бути бережним до себе. Щоб ніхто більше не смів заходити у твій внутрішній світ із брудом на душі. Бо твій справжній дім — це ти сам. А він гідний найкращого. Життя... З тенет інтернету |
23 квітня 2025
|
Справжнє щастя приходить, коли стаєш дідусем чи бабусею, адже онуки - це найцінніший дарунок долі. Коли маленька ручка обіймає твій палець, вона торкається і твого серця. Кажуть, що від онуків ми отримуємо поцілунки, яких більше ніхто не дарує, і віддаємо їм свою любов, яку, здавалося, вже забули. Вони - ангели без крил, новий шанс, найчистіша радість, що знову надає життю сенс. Кажуть, що ми передаємо їм уроки, які самі засвоїли надто пізно, і даруємо їм усе, що маємо... навіть ту любов, яку вважали втраченою. Спостерігаючи, як вони ростуть, ми усвідомлюємо швидкоплинність часу, і тому любимо їх понад усе на світі. |
23 квітня 2025
|
Не тому, що не бачать ваші публікації. І не тому, що їм не цікаво. Вони бачать. Вони читають. Їм може бути цікаво. Вони навіть можуть захоплюватися вами, але... Мовчки. Бо вподобайка - це визнання. Визнання того, що ви змогли, а вони не наважились. Ви ризикнули і у вас вийшло, а вони хотіли, але не змогли переступити цей страх " а що скажуть/подумають люди?" Одні вас безмежно критикуватимуть бажаючи знецінити вас і ваші зусилля применшити. Інші просто мовчатимуть, ніби нічого не помічають. І зовсім маленька група людей буде відверто вами надихатися. Не чекайте підтримки від знайомих - будуйте свою діяльність для тих, хто цінує, кого, ймовірно, ви надихаєте. Можливо зараз хтось йдучи посміхається, бо згадав твій жарт. Або когось надихає твоя віра в нього. А хтось слухаючи цю пісню згадує про тебе. А хтось п'є каву чи чай з чашки, яку ти подарувала/подарував. А хтось наважився змінити своє життя, бо прочитав твій допис і він став тією точкою відліку, вибором себе. А можливо когось надихають твої фото, і ця людина знайшла свій сенс життя у фотографії чи моделінгу. А можливо для когось ти стала мотивацією читати чи навчатися, чи освоїти гру на музичному інструменті. Не треба орієнтуватися на тих, хто знецінює. Орієнтуйся на тих, хто цінує. Наталочка Биховець |
23 квітня 2025
|
В Бескидах високих, серед гірських вершин живе моя душа. Там був колись мій дім. О, рідні Бескиди, ви в серці моєму, Ваш подих, ваш світ — найкраще, що є у моїх спогадах дитинства. Зелені галявини і синє небо, У вас чарівність і спокій, Бескиди над річкою Стрий, яка зачаровує ніжною мелодією гір. А вітри там колишуть смереки. Зорі в нічному небі мерехтять, а туман ранок закутує в свої казкові шати. Ви зберігаєте мої мрії, мої роки. І хоч далеко я зараз та знов повернуся до Бескидів, бо туди мене моє серце несе! Це моя вічна мрія! Це моя рідна земля, де справжній є Я. |
22 квітня 2025
|
Матіїва Богдана Яковича Він слово плекав, як зерно у долонях, Як хліб насущний для кожного з нас. Його мова дзвеніла в наших серцях юних. Його мудрість світила крізь морок і час. Він вчив нас любити і слово, і правду, Його голос лунав, наче спів журавлів. У кожному слові – безмежна відрада, У кожному погляді – вогник надій. Схиляєм чоло у скорботній зажурі, Та в серці лишається світла зоря. Бо поки лунають слова його мудрі, Він з нами живе… і житиме вічно. |
22 квітня 2025
|
Є місце в серці кожного із нас, Де спогади, мов зорі, мерехтять. Там вчителі — мов світло серед пітьми. Вони нас вчили мріяти і підкоряти світи. Мирон Михайлович – відкрив для нас нові горизонти. На картах ми мандрували крізь роки. Гори й ріки, суша, океан – Все зрозумілим стало нам. В минуле історії стежкою вів, про мудрість віків розповідав і хто Бастилію брав. Скрізь часи з нами подорожував. Ярослава Володимирівна – та, що знала все, Як змішується кислота й ллється дощове. Хімія й біологія – мов таємничі коди. Розкрила нам безліч загадок природи. Ще вчила хором співати, вальс та танго вправно танцювати і коломийку та польку не забувати. А яка незабутня екскурсія в Ужгородський ботанічний сад! Іван Миколайович – володар чисел. Його рівнянням не було кінця. Він вчив, що логіка – необхідна щоб не йти навмання. І що для формул важливі і крапка, і кома. Трикутники, кола, прямі та площини зрозумілими ставали, бо зацікавлено нас вчили. Степан Степанович – учитель німецької мови, Лиш він міг так легко навчити основи. “Ich liebe lernen” – ми дружно казали, І граматику вперто штудіювали. Ще малювати нас фарбами та олівцями вчив, по - різному кожному вдавалися глечики, пейзажі й натюрморти та підтримував нас і не сварив. Ганна Іванівна – слово шліфувала, українську й російську всім нам відкривала. Вчила любити красу рідних слів, Щоб кожен із нас говорити грамотно умів. Богдан Якович – нас у світ рідної мови та літератури вів. Вчив шукати мудрість у книгах, думки між рядків, розуміти Шевченка, Франка, Щоб правда й любов не зникли змарна. А ще він любив Львів і нас возив по історичних місцях. Це і музеї, Личаківський цвинтар і театр та цирк! Вперше ніч у готелі і сніданк та обід в університетській їдальні… Враження сильні на все життя! Юрій Федорович – фізик, що знав, Як падає яблуко, як летить птах, магнітне поле і всі Ньютона закони. Всі ті знання нам дали силу і волю до життя. Вдячні вам,любі вчителі, за розуміння, за терпіння і знання, за спільний з нами шлях! Ви назавжди залишились в наших серцях! |
22 квітня 2025
|
Війна не має права — ні, забрати в дітей світлі сни. У дитячих очах — весна, І гра, і сміх, і глибина. Не можна вкрасти в них світанки, ні казку мами, ні сніданки. Не сміє вибух — замість слів, гасити сміх наших домів. Бо радість — це наше право й сила, бо навіть попіл робить крила. І доки сміється дитя, зберігається шанс на життя! |
22 квітня 2025
|
Квіти біля хати - мов усмішка сонця. Пахнуть чарівно та тихо, веселячи серця. У садку пташина щебече красу прославляє. Біля такої хатини любов проживає. Кожна квітка ніжно розмовляє і радість вселяє. Це не просто квітки - це дзеркало душі господні і добра традиція наших трудівниць жінок України! |
22 квітня 2025
|
З небес тихенько краплі линуть, неначе шепіт Божих слів. Весняний дощ омиє землю від бід, зневіри та тривог. Він стукає в серця, мов просить: «Повір у світло, у добро!» Життя зростає в кожній краплині І падає в ріллю щоб проростало посіяне зерно! А віра проростає в грудях, Як колос — вільно, без оков, Природа сяє в свіжих буднях, Душа — немов після обнов. |
22 квітня 2025
|
У бурі вітрів, у вогні і диму, стоїть Україна — сильна, нездоланна. За правду, за волю, за землю єдину! Її не зламати, бо в неї вірні та героїчні дочки і сини!Україна незрівнянна країна! |
22 квітня 2025
|
| Закрити |
