Форум Біївців

Питання-відповіді

Інтерв'ю

Всі записи

«Україно, ти моя молитва»: геніальне і досі актуальне звернення Василя Симоненка до українців

24 серпня 2013 о 10:53

http://ridna.ua/wp-c... style='outline: none; color: rgb(135, 97, 11); font-weight: bold; padding: 0px; display: block; margin: 0px 17px 0px 0px; border: 1px solid rgb(227, 193, 104); border-top-left-radius: 3px; border-top-right-radius: 3px; border-bottom-right-radius: 3px; border-bottom-left-radius: 3px;'>

http://ridna.ua/wp-c... alt='' width='220' style='border: 5px solid rgb(255, 255, 255); padding: 0px; border-top-left-radius: 3px; border-top-right-radius: 3px; border-bottom-right-radius: 3px; border-bottom-left-radius: 3px;'>facebook.com

В День незалежності хотілося б нагадати геніальні рядки Василя Симоненка і звернути увагу на один парадокс. Як з’ясувалося у соціологічних дослідженнях, в Україні в силу різних обставин зменшується кількість патріотично налаштованих людей, але не зменшується кількість так званих «професійних українців».

Для багатьох чиновників, політиків та й журналістів українець сьогодні – це професія, а не національність. Українець – це запис у книзі про народження, а не світогляд. Це запис у паспорті про громадянство України, а не віра. Тому хотілося, щоб ближчим часом зростала не категорія «професійних українців», а кількість українців за національністю, світоглядом та вірою.

Саме такий стандарт українства пропагував Василь Симоненко. Тож пропоную вам унікальну нагоду послухати його вірш «http://ridna.ua/medi... style='outline: 0px; color: rgb(135, 97, 11); font-weight: bold;'>Задивляюсь у твої зіниці» у виконанні самого автора.

А ще інші вірші у виконанні Василя Симоненка http://ridna.ua/2011... style='outline: 0px; color: rgb(135, 97, 11); font-weight: bold;'>можна почути тут.

Микола Томенко, громадський та політичний діяч

Микола Сова

Помер останній товариш Василя Симоненка

http://content.foto.... width='167' height='215' border='0' alt='' style='border: 0px;'> 27 березня 2013 року, на 79-му році життя, в лікарні «Швидкої допомоги» після операції помер товариш Василя Симоненка Микола Сом, http://ridna.ua/2013... target='_blank' style='color: rgb(38, 128, 217);'>повідомляє “Рідна країна”.
Микола Данилович Сом (5 січня 1935, с. Требухів Броварського району Київської області) — український поет, письменник. Лауреат літературної премії ім. Володимира Сосюри й Остапа Вишні. Член Спілки письменників України (з 1958).
Працював у газетах «Нафтовик Борислава», “Вечірній Київ”, “Друг читача”, “Слово просвіти”, в журналі “Ранок”, у видавництві “Музична Україна”, в кабінеті молодого автора Спілки письменників України. Був завідувачем відділу поезії журналу «Зміна», завідувачем літературної частини Укрконцерту.
Учителював у рідному селі та в київських школах. Працював завідувачем сектору пропаганди книжки в Київській публічній бібліотеці імені Лесі Українки. Дружив із Василем Симоненком.
Микола Сом – автор багатьох поетичних книжок: “Йду на побачення”, “Хроніка воєнного дитинства”, “Присвяти і послання”, “Сто епітафій”, книжок прози “З матір’ю на самоті” та “Як я Сталіна хоронив”, а також відомих ліричних пісень. Пісні, написані на вірші поета, звучали в кінофільмах “Коли починається юність”, “Хлопчики”, “Артист із Коханівки”, “Чорноморочка”, “Місяць травень”, “Їхали ми, їхали” та інших”.
А його мелодійною колисковою «Рученьки, ніженьки…» майже два десятки років поспіль завершувалася популяр

Микола Сова

Музей Василя Симоненка в Черкасах

У Черкасах, в будинку, якому незабаром виповнюється сто років, знаходиться невеличкий музей 'Робоча кімната Василя Симоненка'. Про нього мало хто знає, хоча музей існує ось уже 15 років. Досить рідко сюди приходять місцеві жителі. Натомість, музейна кімната користується неабиякою популярністю в іноземців, які долають чималу відстань, щоб відвідати місце, де в 60-ті роки минулого століття починав свій творчий шлях видатний поет. 'День' побував у музеї, що розміщений в редакції газети 'Черкаський край'.
У центрі Черкас на вулиці Хрещатик є будівля колишнього Земельного банку, збудована в 1914 році архітектором Владиславом Городецьким. Упродовж 1957-1959 років саме тут у редакції газети 'Черкаська правда' працював Василь Симоненко. У 1998 році в його кабінеті відкрили кімнату-музей.
http://incognita.day... width='550' height='365' border='0' class='post_img' style='border-top-width: 0px; border-right-width: 0px; border-bottom-width: 0px; border-left-width: 0px; border-style: initial; border-color: initial; border-image: initial; '>
'Тут і підлога та ж, і двері, і стіни. Тільки поміняли вікна, бо ті вже розсипалися. Все пам’ятає Симоненка. То вирішили, що в цьому кабінеті найкраще зробити меморіальну кімнату', - розповідає екскурсовод Галина Тараканова. За її словами, через три роки Симоненко перейшов працювати з 'Черкаської правди' в 'Молодь Черкащини'. Видання проіснувало лише кілька років. Потім газету закрили, а будівлю, в якій вона розміщувалася, знесли. Проте з кабінету Симоненка вдалося забрати чимало речей, які нині знаходяться в музеї. Це його шафа з книгами (є навіть журнал 'Дніпро' за 1948 рік!), радіоприймач, вішалка для одягу, стіл, стілець, телефонний апарат, друкарська машинка, настільна лампа…
http://incognita.day... width='550' height='365' border='0' class='post_img' style='border-top-width: 0px; border-right-width: 0px; border-bottom-width: 0px; border-left-width: 0px; border-style: initial; border-color: initial; border-image: initial; '>
http://incognita.day... width='550' height='365' border='0' class='post_img' style='border-top-width: 0px; border-right-width: 0px; border-bottom-width: 0px; border-left-width: 0px; border-style: initial; border-color: initial; border-image: initial; '>
'Це все речі, якими Симоненко користувався. Є навіть чорнильний прибор, з яким він працював. Ось цією ручкою любив писати, а цією – не любив, бо вона мазала дуже і клякси робила. Є також багато листів, написаних його рукою, і навіть зміст до збірки 'Земне тяжіння', яку поет не встиг потримати в руках, однак готував до друку. Він взагалі дуже мало друкував свої вірші. Коли його питали, чому, то казав: 'Хай полежать, хай вода висохне', - розповіла Галина Костянтинівна. У невеличкій кімнатці зберігається також багато світлин. Фотокор 'Молоді Черкащини' Ігор Осадчий встиг зробити чимало знімків, попри те, що Симоненко не любив фотографуватися.
http://incognita.day... width='365' height='550' border='0' class='post_img' style='border-top-width: 0px; border-right-width: 0px; border-bottom-width: 0px; border-left-width: 0px; border-style: initial; border-color: initial; border-image: initial; '>
Ще один цінний експонат – підкова. Її в музей передав колега і побратим Симоненка Микола Сніжко.
'Якось ми влаштували пікнік на березі Дніпра під Червоною Слободою. І Василь знайшов під мулом старезну підкову. Приніс її додому й хотів прибити на дверях. Але дружина йому не дозволила. Сказала, що не варто в новій квартирі вішати таке іржаве страхіття. Тоді Василь наступного дня приніс цю підкову в редакцію і прибив на одвірку. Сказав, що в кожної хати повинен бути свій оберіг', - розповів 'Дневі' Микола Сніжко. Коли будівлю редакції зносили, він зняв ту підкову з одвірка. Сьогодні вона зберігається у музеї Симоненка, тож кожен може її побачити, а при потребі й доторкнутися та загадати бажання. Кажуть, що якщо дуже захотіти, то може збутися.
http://incognita.day... width='550' height='365' border='0' class='post_img' style='border-top-width: 0px; border-right-width: 0px; border-bottom-width: 0px; border-left-width: 0px; border-style: initial; border-color: initial; border-image: initial; '>
'Василь прибив цю підкову на щастя. Хто зна, в чому щастя – чи щоб жити довго, чи щоб спалахнути блискавкою, як він', - розмірковує Галина Тараканова. Відвідувачам музею вона розповідає також про те, як Симоненко написав новелу 'Вино з троянд'. Мовляв, поїхав у Тальнівський район у відрядження, а йому розповіли легенду про садівника, який пригостив вином княжну, і вона в нього закохалася. За словами Миколи Сніжка, ця легенда мала вплив і на особисте життя поета.
'Якось Симоненко зізнався, як йому вдалося 'причарувати' майбутню дружину. Виявляється, не обійшлося без вина з троянд. Коли він вперше побачив Люсю, то купив отакенну корзину троянд, зробив із них вино, пригостив її, і причарував. А ще пообіцяв робити щовесни трояндове вино – щоб закріпити успіх', - розповідає Микола Сніжко. За його словами, Василь називав своє фірмове вино на французький манір – 'Симоне'. А дружину Людмилу – Люсьєн. Сніжко пригадує рецепт фірмового 'Симоне'. Каже, що треба перем’яти з цукром пелюстки троянд. 'М’яти потрібно руками. Коли пустять сік, додати води. А потім чекати, поки заграє. Тільки треба брати лише рожеві троянди, вони найкраще для цього діла підходять', - запевняє побратим Симоненка.
http://incognita.day... width='550' height='365' border='0' class='post_img' style='border-top-width: 0px; border-right-width: 0px; border-bottom-width: 0px; border-left-width: 0px; border-style: initial; border-color: initial; border-image: initial; '>
Коли екскурсія закінчується, Галина Тараканова вмикає магнітофон, щоб відвідувачі могли послухати, як Василь Симоненко читає свої вірші. Каже, що навіть непосидючі школярі перестають штовхатися і слухають, затамувавши подих.
http://incognita.day... width='550' height='365' border='0' class='post_img' style='border-top-width: 0px; border-right-width: 0px; border-bottom-width: 0px; border-left-width: 0px; border-style: initial; border-color: initial; border-image: initial; '>
На жаль, про музей Симоненка в Черкасах згадують рідко. Хіба в січні, коли святкують річниці з дня народження поета та вручають літературну премію його імені. За словами пані Галини, частіше приїздять з інших міст України або з-за кордону.
'Нещодавно з Донецька приїхала жіночка з онуками. Розповіла, що їй трапилася книжечка Симоненка. І вона як почитала, то забрала онучат і гайнула в Черкаси, щоб побувати тут, побачити, де він був, і де працював. А влітку з Польщі була велика екскурсія – приїздили українці, яких колись давно виселили в Польщу, а також їхні діти й онуки. Виявилося, що вони дуже люблять Симоненка, знають його поезії. Коли закінчилася екскурсія, зааплодували і кажуть: 'А можна ми заспіваємо пісню?'. І заспівали 'Виростеш ти сину'. З таким натхненням, з таким піднесенням, з такою урочистістю заспівали - як молитву в церкві. У мене були сльози на очах. Так би хотілося, щоб і наші люди, які тут живуть, цінували Симоненка і більше знали про нього', - підсумувала Галина Тараканова.
http://incognita.day... width='550' height='365' border='0' class='post_img' style='border-top-width: 0px; border-right-width: 0px; border-bottom-width: 0px; border-left-width: 0px; border-style: initial; border-color: initial; border-image: initial; '>
На фото з-поміж іншого – на вішалці висить капелюх і плащ поета. Коли жива була його мама – Ганна Федорівна Щербань – то вона передала ці речі в музей

Микола Сова ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО
(1935—1963)
      Псевдоніми — В. Щербань, С. Василенко, Симон.
      Василь Симоненко народився в с Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Протягом 1942—1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952). У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).
      У 1957— 1960 рр. працював у газеті «Черкаська правда», потім, у 1960—1963 pp.,— у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети», а також займався літературною творчістю.
      1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка «Тиша і грім».
      У середині 1962р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв'язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим.
      13-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах.
      У 1964р. вийшла посмертна збірка «Земне тяжіння» (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1965р. (посмертно), але лауреатом того року став М. Бажан). Минуло 15 років офіційного забуття поета і у 1981 р. з'явилася книга вибраного «Лебеді материнства» з передмовою Олеся Гончара.
      Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка, у 1995 р.
      Навколо причин смерті В. Симоненка ходило чимало чуток. Пізніше В. Онойко згадував, що після звістки про затримання Симоненка за ним дозволили приїхати тільки після того, як у справу втрутився секретар Смілянського міськкому партії. Коли Василь «сів на переднє сидіння поруч з шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:
      — Ось, подивіться...
      Ми жахнулись: всі руки були в синцях.
      — А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку. [...] Коли везли туди (до камери), погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш». Проте офіційною версією смерті 28-річного поета так і залишилось повідомлення про рак.
      Протягом короткого життя В. Симоненко написав поезії, провідною темою яких є любов до рідної землі, відповідальність за її долю, новели, пробував створити кіносценарій зі студентського життя, став автором численних статей, театральних і літературних рецензій, створив три казки для дітей і дорослих: «Цар Плаксій і Лоскотон», «Подорож в країну Навпаки», «Казка про Дурила». У виданих одразу по їх написанні двох віршованих казках для дітей ідеологічні наглядачі не побачили «крамоли», хоч і «Цар Плаксій та Лоскотон», і «Подорож у Країну Навпаки» теж можна розглядати як своєрідно адаптовану для дитячого сприйняття варіацію «антидеспотичної» теми.
      Протягом п'ятнадцяти років забороняли видання творів В. Симоненка: підготовлене видавництвом «Молодь» «Вибране» поета «розсипали й по-живому шматували». Нарешті з горем та інквізиторським редагуванням 1981 р. вийшли його «Лебеді материнства». Твори Симоненка не друкувалися, а академік Шамота все одно застерігав: «Чимало в його доробку було незрілого, ідейно нечіткого, не раз поет припускався перебільшеного чи спотвореного вияву національних почуттів... Підносити творчість Симоненка як взірець для літературної молоді, міряти Симоненком інших поетів, видавати його за приклад мужності — це треба рішуче відкинути». Проте не жовч і ненависть народжують поета. Поета народжують гнів і любов. Гнів і любов народили Василя Симоненка. Великий, праведний гнів проти приниження людини, знищення її людської гідності. Тому, можливо, центральною в творчості поета вважається патріотична тема — любові до України, її безталанного народу (і в цьому — пряме продовження шевченківських традицій), поєднана з ідеєю самоцінності, неповторності людського «я». Сонет «Я» написано 1955р., задовго до відомого однойменного вірша «Я»:
      «Ми — не безліч стандартних «я», А безліч всесвітів різних».
      Тоді ж, у студентські роки, буквально напередодні офіційного «розвінчання культу особи», з'явився ще один сонет «Поет» (3.2.1956, опублікований тільки 1988р.), де є й такі промовисті рядки:
      «Не піддавшись зарібку легкому, Я не прислужував ніколи і нікому».
      А поетичні шедеври «Ти знаєш, що ти людина...», «Де зараз ви, кати мого народу?..», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці...» (рукописна назва — «Україні»), «О земле з переораним чолом...», «Земле рідна! Мозок мій світліє...» — ніби фрагменти однієї виболеноїдуми про долю народу, синівську відданість йому, готовність до самопожертви задля його визволення й розквіту. Не дивно, що саме ці вірші зазнали найбільших цензурних та редакторських втручань (а часом — і авторських пом'якшень). Написані з позицій морального максималізму, твори В. Симоненка не могли бути надруковані навіть у період «хрущовської відлиги». Повість «Огуда», відома в різних варіантах (частина її публікувалася і як оповідання), художньо підтверджує, що психологічно (як і фізично) В. Симоненко зазнавав пильної уваги охоронців режиму. Після його смерті незавершеним лишився кіносценарій «Бенкет небіжчиків».
      Проза В. Симоненка, своєрідна й багатообіцяюча, є прямою попередницею новелістики Григора Тютюнника, вона заслуговує на почесне місце в контексті розвитку епічного світовідображення свого часу. У дитячій, на перший погляд, казці «Цар Плаксій та Лоско-тон» розповідається про красиву країну з трагічною назвою «Сльозолий», якою править цар Плаксій, якому радість приносили тільки людські сльози:
      Хто сміявсь — вони хапали І нагайками шмагали, , ^ Так що в царстві тому скрізь Вистачало плачу й сліз. . ^
      Але, як і в будь-якій казці, злий цар боїться за трон і свою владу, тому що відчуває себе безпорадним перед силами добра. Так і тут, Плаксій боїться і ненавидить Лоскотона за те, що
      Він приходив кожний вечір — Хай чи дощ іде, чи сніг — До голодної малечі І усім приносив сміх.
      Довго цар мріяв спіймати й покарати Лоскотона, аж нарешті підступний капітан Макака схопив захисника знедолених, коли той міцно спав. Лоскотона кидають за грати. Але поки царські підлеглі святкували весілля капітана Макаки з дочкою царя, батраки й робітники врятували свого захисника Лоскотона. З'явившись у царському палаці, Лоскотон залоскочує царя на смерть, виганяє його дочок і синів за межі царства.
      Так веселий Лоскотон Розвалив поганський трон. Сам же він живе й понині, Дітямносить щирий сміх В розмальованій торбині, •
      В пальцях лагідних своїх.
      Отже, як і будь-яка казка, оповідь завершується перемогою добра над злом. Але незвичайність цього твору полягає в тому, що казка В. Симоненка «Цар Плаксій та Лоскотон» насправді критикує тоталітарний лад у державі, а значить, зважаючи на час написання твору і на характер усієї творчості поета, дає право стверджувати, що красива країна, де ллються сльози,— Україна. А оптимістичний фінал казки дає надію, що колись і ця країна також стане щасливою.

      ОСНОВНІ ТВОРИ:
      Казки «Цар Плаксій та Лоскотон», «Казка про Дурила», «Подорож в Країну Навпаки», збірки поезій «Тиша і гром», «Земне тяжіння», «Лебеді материнства», збірка оповідань і новел «Вино з троянд».

Бібліотека української літератури

Микола Сова

Черкаські письменники започаткували нову Симоненківську традицію

http://1.bp.blogspot... imageanchor='1' style='text-decoration: initial; color: rgb(68, 68, 68); clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em;'>

http://1.bp.blogspot... width='640' style='border: none; position: relative;'>

Черкаські письменники розпочали нову традицію по врученню Всеукраїнської премії імені Василя Симоненка, відмовившись брати участь у присудженні однойменної обласної нагороди.

Як відомо, до такого кроку черкаську письменницьку організацію підштовхнули репресії щодо членів конкурсної комісії, які в минулому році віддали престижну відзнаку головному опозиціонеру області, письменнику Леоніду Даценку за патріотичну збірку «І янгол з автоматом на плечі». Тоді губернатор Сергій Тулуб заявив, що не дав би цю книжку читати своїм дітям, і на вручення премії на прийшов… В результаті премій стало дві.

Перша, заснована обласною владою, - вручається новим складом конкурсної комісії, який півроку тому затвердила обласна рада. До її складу увійшли в основному чиновники обладміністрації… Другу, нещодавно засновану Національною Спілкою письменників, вручає черкаська письменницька організація. При цьому, у конкурсну комісію практично стовідсотково увійшли ті письменники та літературознавці, які виявились непотрібні у провладній. Очолив її, як і колись обласну, професор ЧНУ Володимир Поліщук.

Вчора на Симоненківському вечорі у обласній бібліотеці імені Шевченка вперше було пошановано переможців другого конкурсу. Як ми вже писали, лауреатами альтернативної нагороди стали: в номінації „За кращу першу поетичну збірку” – поетеса Олена Гусейнова (м. Київ) за збірку віршів „Відкритий райдер”; в номінації „За кращий художній твір” – поетеса Наталія Горішна (м. Черкаси) за збірку поезій „Під сонцем серця”.

Почесний обов’язок вітати автора найкращої дебютної збірки Олену Гусейнову взяла на себе черкаська мерія, тож конверт з нагородою поетесі вручила начальник управління культури Черкаського міськвиконкому Валентина Шепецька.

Наталію Горішну від імені конкурсної комісії привітала очільниця черкаської спілки письменників Валентина Коваленко.

http://3.bp.blogspot... imageanchor='1' style='text-decoration: initial; color: rgb(68, 68, 68); margin-left: auto; margin-right: auto;'>

http://3.bp.blogspot... width='640' style='border: none; position: relative;'>

Олена Гусейнова та Наталія Горішна на сцені

Організатори конкурсу кажуть, що поки не мають грошовитих спонсорів, тому премія суто символічна.

«Головне – гідно нести звання Симоненківського лауреата», - зазначив Володимир Поліщук.

http://4.bp.blogspot... imageanchor='1' style='text-decoration: initial; color: rgb(68, 68, 68); margin-left: auto; margin-right: auto;'>

http://4.bp.blogspot... width='640' style='border: none; position: relative;'>

Перед початком вечора організатори і лауреати поклали квіти до пам'ятника ВасилюСимоненку...

http://1.bp.blogspot... imageanchor='1' style='color: rgb(255, 240, 0); margin-left: auto; margin-right: auto;'>

http://1.bp.blogspot... width='640' style='border: none; position: relative;'>

... і до його могили

Тетяна Воронцова
'ДЗВІН'

Микола Сова

«НЕ ТАК Я МРІЯВ Жі

Не докоряю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять — смерті В ОЧІ ПОДИВЛЮСЬ.

Моє життя — розтрощене корито, І світ для мене — каторга і кліть... Так краще в тридцять повністю згоріти, Ніж до півсотні помаленьку тліть.

08.01.1955 р. Василь Симоненко.

Микола Сова

ПАМ'ЯТІ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА

Минають дні, роки, десятиліття, А ти, Василю, завжди молодий... Над прірвою віків, минувши лихоліття, Сьогодні ти із нами, ти — живий!

Живий, бо все, що зв'язане з тобою, Не гасне, в наших душах ні на мить. І на могилу ми йдемо з журбою, 1 серце так у кожного болить...

Болить у матері, у сина, і у друзів, І сумно нам без тебе у ці дні... Та ген твоє ім'я на виднокрузі Встає назустріч сонячній весні.

І пахне степом, голубіють ночі,

А човен твій пливе в казковий світ.

Ми бачимо твої веселі очі,

ї мужній голос чуємо з тих літ.

А думи дідові додумають онуки, Бо не стоїть земне людське життя, I вірю я, що не було розлуки, Не смерть була, а довге майбуття.

Микола Дашківський

Микола Сова

Заплющені очі твої, Василю, Обличчя вдятлося у мармур. «Тиша і грім» та калина червона Скували морозом місто. Микола не плаче. Очима сухими вірші пливуть — в домовину.

Знамена червоні у чорному траурі Оркестр захлинувся горем. Люди ідуть з непокритими головами З морозу і туги посивіли. Падають птахи Грудками замерзлими Під колеса чорного повізу, Останнього повізу. Микола не плаче. Очима сухими вірші пливуть — у вічність. Стоїть на порозі Гостей припрошує Мати:

«Спасибі, Миколо, що ти приїхав Сина мого проводжати». Микола не плаче. Очима сухими вірші пливуть — у серця. Миколо, заплач. Він тебе любив.

Сльозами солоними думи пливуть...

Микола Вінграновський

Микола Сова

ПРЕМІЯ

• Влада не прийшла вручати премію Василя Симоненка, бо злякалась лауреата

Традиційний вечір пам`яті Василя Симоненка у Черкасах цього року мав особливий бунтівний присмак: головною родзинкою програми стало вручення Симоненківської премії черкаському поету і за сумісництвом лідеру об`єднаної опозиції області Леоніду Даценку за його жорстко-національну збірку «І янгол з автоматом на плечі». Без примусу на нього зійшлося близько тисячі черкащан, що в залі Музично-драматичного театру не було місця навіть в проходах між рядами.

Присудження цієї високої літературної нагороди головному політичному воргові для керівництва області стало справжнім шоком, і спочатку в облдержадміністрації та облраді, які є засновниками премії, навіть робились спроби «відмотати все назад», але справа набула розголосу, і рішення конкурсної комісії не посміли переглядать. Утім, свою огиду до творчості Даценка голова Черкаської ОДА Сергій Тулуб навіть не намагався приховувать. На останній передноворічній прес-конференції він відверто заявив, що таких віршів своїм дітям читати не дав би. Та воно і зрозуміло, бо в збірці кожен рядок викриває тих, хто «біля корита», дихає войовничістю, закликає українців боротись за свою державу, і при цьому на кожній сторінці суцільно фігурує зброя. Там навіть янгол – і той з автоматом на плечі, і усі, хто за Україну, мають подати йому набої.

Ви працювали, як раби,
А вам за тяжкий труд - велику дулю…
Не матюкайся, не кричи – зроби:
У відповідь – маленьку кулю, - пропонує в книзі Даценко.

Правда, Сергій Тулуб згарячу був пообіцяв без проблем прийти і вручити ненависному Даценкові «рамочку», але, в вочевидь, проблема таки є, бо ані Тулуб, ані голова Черкаської обласної ради Валерій Черняк, ані міський голова Черкас на вечорі не з`явились. Вони і конверт з премією тицьнули переможцю в бухгалтерії ОДА, коли той приніс туди необхідні документи для формального оформлення виплати. Певне, надто сильно пройнялись нещодавніми заявами поета, що він, на відміну від Василя Шкляра, від премії не відмовиться, бо вважає гідним Василя Симоненка потратити гроші на боротьбу із нинішнім режимом.

Цілком у дусі збірки лауреата пройшов і сам вечір, і якби там були присутні владці, то почувалися б дуже некомфортно.

«Українська еліта - це ми, і я впевнений, що ми переможемо!» - задав тон Лоенід Даценко.

Потім на його вірші і слова Симоненка черкаський бард Юрій Прокопчук виконав кілька запальних пісень, які супроводжувались асоціативним відеорядом української боротьби за свободу, починаючи від козацької доби з Богданом Хмельницьким та Іваном Богуном, Холодноярської республіки з Василем Чучупакою, ОУН – УПА з Шухевичем та Бандерою і закінчуючи Помаранчевою революцією та нинішніми протестами з Юлією Тимошенко.

«Це добре, що сьогодні з нами немає «смотрящих», ми і без них знаємо, хто достойний українець, а хто зрадник. Влада приходить і йде, спливає, як брудна піна на хвилях, і ці тимчасові люди не можуть принизити Василя Симоненка, нас, хто тут зібрався, і український народ,» - підтримали бойовий запал Симоненківського лауреата гості з Києва, письменники Михайло Слабошпицький та Володимир Шовкошитний.

Зал оплесками зустів і короткий виступ соратника Даценка по політичній боротьбі, «вічного революцьонера», як його дружньо по-франковому називають у Черкасах, Миколи Булатецького:
«Влада злякалась, тому і не прийшла. Вона не розуміє і глибоко ненавидить нас, українців, бо є чужою, окупаційною. Тому для неї страшні всі, хто закликає боронити Україну: Шевченко, Симоненко, Даценко. Вона відгороджується від нас, але її це не врятує!»

Знані всіма слова Василя Симоненка, які ще раз пролунали зі сцени, тільки зайвий раз засвідчили: українці повні сил і готовності боротись за свою державу, яку в них вже вкотре хочуть відібрать. І те, що після вечора автор «забороненої» владою збірки до коліна підписав черкащанам сотні книжок, - підтверджувало: влада правильно зробила, що не прийшла. Даценко – справді небезпечний для неї поет.

Тетяна Воронцова

Микола Сова

Стоїть Поет з обламаним крилом...”

14 грудня об’єднана опозиція Черкащини вшанувала

пам’ять Василя Симоненка

http://1.bp.blogspot... imageanchor='1' style='text-decoration: none; color: rgb(1, 16, 78); clear: left; float: left; margin-bottom: 1em; margin-right: 1em; '>

http://1.bp.blogspot... width='240' style='border-top-style: none; border-right-style: none; border-bottom-style: none; border-left-style: none; border-width: initial; border-color: initial; position: relative; '>

Саме 14 грудня, за словами родичів, померпоет-шестидесятник Василь Симоненко, тому«в гості» до дисидента на центральний цвинтар Черкас опозиціонери разом з Спілкою письменників поїхали на день пізніше після офіційної дати. І схоже, вони були єдині, хто згадав про Василя, бо „слідів” якихось організованих владою вшанувань не було помітно. Певне, міськвиконком, заклопотаний організацією чергових своїх ялинкових, крижтальних та смакотяних маскультів про вічне, не встигає думати. А облдержадміністрації за її змінами гуманітарних кадрів і підготовкою до виборів, теж ніколи.

Утім, на думку лідера черкаської опозиції Леоніда Даценка, є ще й глибинна причина нелюбові влади до Симоненка: він залишається в опозиції до неї, бо вона чужа йому за духом:

'Стоїть Поет з обламаним крилом...

А хочуть вже поставить на коліна

тебе і нас... І прагне це мурло,

Щоб ниць упала перед ними Україна.

Не стане на коліна наш народ,

В якого є Поет, що й з потойбіччя будить...

Пощезнуть орди яничарів і заброд, -

А Україна й Симоненко вічно будуть!'

Цитуючи свій вірш, Даценко ще раз наголосив, що творчість Симоненка сьогодні актуальна, як ніколи, тому влада намагається зайвий раз не вимовляти його ім’я.

http://1.bp.blogspot... imageanchor='1' style='text-decoration: underline; color: rgb(255, 240, 0); margin-left: 1em; margin-right: 1em; '>

http://1.bp.blogspot... width='400' style='border-top-style: none; border-right-style: none; border-bottom-style: none; border-left-style: none; border-width: initial; border-color: initial; position: relative; '>

«Погостювавши» у Василя, об’єднана опозиція вшанувала пам’ять і народної артистки України, солістки Черкаського народного хору Ольги Павловської , яка також померла в ці грудневі дні.

Закрити