Микола Сова

У НАС В  гостях

ЖУРНАЛ   ДНІПРО

Попри усі економічні, фінансові та інші негаразди один з найлопулярніших українських часописів «Дніпро» зберіг ре­путацію видання глибокозмістовного, цікавого, читабельного. Про це промовисто свідчить стійка увага до нього шану­вальників українського слова. Досить сказати, що на поточний рік він зібрав найбільший серед подібних журналів тираж* Переконані, читачів зацікавить редпортфель «Днігіра» і на наступний рік. А в ньому — низка унікальних матеріалів, зо­крема, маловідомі листи Лесі Українки, неопубліковані твори Василя Симоненка, матеріали з архіву колишнього КДБ, по­в'язані з життєвим і творчим шляхом Олександра Довженка. А ще — завершення роману Леоніда Мосендза «Останній пророк», невідомі широкому загалу поезії Володимира Свід-зинського, твори із спадщини Миколи Бажана, Леоніда Пер-вомайського, продовження «Некрополя України», рубрики «Нашого цвіту — по всьому світу», укладеної з поезій укра­їнських авторів, що мешкають в різних куточках планети. Публікуватимуться також нові твори сучасних українських письменників та літературознавців.

На початку 1995 року вийде спецвипуск «Дніпра», повніс­тю присвячений життю та Діяльності видатного діяча укра­їнського національно-визвольного руху Андрія Мельника  та складним сторінкам новітньої історії української державно» сті. Подібне видання, укладене із яскравих спогадів та неві­домих навіть науковцям документів, в Україні виходить вперше.

Редакція журналу «Дніпро», крім того, видас свою бібліо­теку, яка формується з числа унікальних, найнеобхідніших для середньої та вищої школи творів. Широкого розголосу набули, зокрема, тритомна Хрестоматія «Українське слово», однотомник О. Ольжича «Незнаному Воякові», дослідження І. Кошелівця «Микола Скрипник». Наступного року вперше в Україні побачать світ не менш цікаві видання; приміром, Хрестоматія української літератури часів Київської Русі та се­редніх віків «Золоте слово». Передплатники «Дніпра» змо­жуть придбати її у першу чергу.

Отже, передплачуйте журнал «Дніпро» — і ви не пожал­куєте.

Пропонуємо увазі читачів «Молоді України» неопублікова­ні поезії Василя Симоненка з переднім словом професора Київського університету імені Т. Г. Шевченка Василя Яремен­ка. Повністю добірку читайте в перших числах журналу «Дні­про» наступного року.

і

КРИК ДВАДЦЯТОГО

віку                                                               (До 60-річчя Василя СИМОНЕНКА)

Із шістдесяти років — трид­цять один Василем не прожи­то. Із найближчих друзів поета відійшов із цього світу один Іван Світличний, а коло прос­то «друзів Симона» з кожним роком, виявляється, росте, з'являються наміри і навіть за­головки повістей, які начебто будуть написані, Іде накопи­чення сумнівних скарбів в осо­бистих архівах, починаються навіть змагання, хто перший має сказати «а», а підготувати до друку всю спадщину поета, провести текстологічну роботу, зібрати документи доби, •— охочих мало. Тут можна наз­вати одного Анатолія Ткачен-ка, автора єдиної поки що мо­нографії про поета, який нама­гається скрупульозно вивчити автографи поета, встановити авторський текст чи авторські варіанти, виявити редакторські втручання ,в текст і цензурну сваволю, показати напружену роботу поета над словом.

Не помиляється тільки той, хто нічого не робить, тож поми­ляється, й часом грубо, Анато­лій Ткаченко, Але він працює, досліджує, а 'помилки, сьогодні ще є кому виправити, а мине ще сдне-два десятиліття — і виправляти ставатиме важче, дилетантства побільшае.

Єдиною основою для публі­кації, особливо першої, є без­перечно автограф або магніто­фонний запис авторського чи­тання твору. Поета вже нема, і будь-яке редагування недо­пустиме, як і публікація за сум­нівними копіями із «самвидав-ських» часів. Так у «Головному зошиті» Василя Симоненка, що сьогодні зберігається у Державному музеї літератури, є автографи кількох новел. Но­велу «Однорукий лісник» М. Шудря публікує під заголов­ком «Лісник», «науково» аргу­ментуючи, що не може бути однорукого лісника, як безго­лового або одноногого ре­дактора, бо головне, на його думку, що. редактор Може, воно і так. А от Анатолій Тка-чеико при публікації новели В. Симоненка «Огида» (другий авторський варіант-- «Огуда»), створив . буквально анекдот: журналістський чи редакторсь­кий знак 2 (зет) для відбиеки заголовку він прочитує як літе­ру «ч» і Симоненкова «Огида»-

СЯ творчість Василя Си­моненка— це.крик двад­цятого віку, і він не про луна®, а «прогримів зо­лотим салютом, молодим по-весняніґм громом» (А. Ма­лишко Рядок про Довжен­ка) й відлунюватиме і в на­ступні віки' Прийдешні бачити­муть нас найвиразніше із обра. зів Василя Симоненка: жорна, які -ми крутили у переддень космічної доби, отих дідів, які заповіли нащадкам додумати їхні думи, бабусь Онись, Ори-шок, Насть, що мали б, підвів, їлись із колін, зійти на п'єдес­тали найвеличніших пам'ятни. ків, Василевого Перехожого, що гордо й натхненно творив ходу, як і отих сірих, відгодо­ваних демагогів і брехунів, що «крила зв'язали дядьковій вірі, пробираючись у крісла й чини», що гноїли людську пращо і-ні,, вечили душу. Все де крик двад­цятого віку, крик душі зболе­ної, зганьбленої, ад$не злама­ної і не скореної,

Якщо реалізм— реальність, то Василь Симоненко його най„ виразніш ий представник, бо він разом з літературними по­братимами із 60-х XX віку по­вернув йому справжню, істинну сутність як громадсько-полі­тичну, так і художньо-естетич­ну.

«Огуда»   з'являється в «Украї­ні» під назвою «Огидач». Або Василь   Скрипка в одному   із номерів «Слово і час» надруку­вав цікаві спогади «Смолоскипи Василя Симоненка».   Все   там достовірно і розказано   щиро, тепло. Наприкінці спогадів дру­кує вірш «Пам'яті Івана    Ви-шенського» як вірш   Симонен­ка із шістдесятих  років. Пара­доксально, але той вірш напи­сав Іван Драч. А.ще парадок­сальніше, що відділ літературо­знавчий в той час    у журналі вів той   же глибокощанований мною Анатолій Ткаченко,   ав­тор    літературних    портретів Симоненка і Драча.

6 вересня «Молодь України» опублікувала поезію В. Симо­ненка «Крик XX віку» 'із ди­вовижною, якщо не дивакува­тою передмовою М. Шудрі «Скарб із особистого архіву»: «Кваплюся оприлюднити цей твір до виходу в світ «весель-чанської збірки». Вітаю поспіш­ість: «Всякоедьгхание да хва-лит Господа». Але навіщо пуб-лікаціії надавати характеру «скандальчику», ображати «ви-ссікотитулованого вченого» (чо-му М. Шудрю так дратують зароблені працею титули?), коли він добре знає, ^?що я, як упорядник «весельчанської збір­ки», до нього не звертався, а тим наче «видурювати» та ще й «підступним шляхом». По-перше, хто знає рухливого жур­наліста М. Шудрю, ніколи не повірить, що в нього щось .можна «видурити». По-друге, він запропонував чимало влас­норучних копій із маловідомих поезій В. Симоненка на умо­вах, що буде співупорядником видання. Видавництво не по­годилося, бо, за винятком кі­лькох листів до М. Сома і В. Дііденка, інші матеріали до ви-' дання «Шкільної бібліотеки» не підходили Та й коли б ображе­ний публікатор був ще й титу­лований, то знав би, що його копія «Крику XX століття» ме­ні не потрібна, бо в Музеї літератури зберігається автог­раф, 'а у відділі рукописів Ін­ституту літератури є верства авторського тексту збірки «Зем­ного тяжіння». Верстку на збе­реження передав В. А. Костю-ченко і, о диво, не протестує проти публікації вірша, а*він сам прекрасний літератор. Пуб­лікація в «Молоді України» не має різночитань із автографом, в якому тільки рядок «Шдчай їй груди тне» поданий з вели­кої літери, та два рядки мали іншу первісну редакцію: «А ме­не не було» виправлене Симо-ненком на «І лютувало зло», а в рядку «/На суворому лобі моїм» виправлено «На обпече­нім лобі моїм».

Свого часу на вірші постави­ли печать недремне око Голов-літу, сиріч

 комуністичної цен­зури, та редакторська сваволя. Отже

Минуле — сон, але сліпа змія

Не отруїла доблесті і слави

Бо відчували грек і печеніг Відлуння кроків князя

Святослава

і далі                             і

Меч Святослава прокладав путі

Для мудрості ясної

Ярослава.

За Русь, за Симоненком, — це «за ясні зорі і за тихі   во­ди», що стали    символом ук­раїнської землі в XVI—XVII ст Якщо Під кутом зору героїч­ного світогляду прочитаємо ба­ладу В. Симоненка «Язик», по­бачимо неперервність українсь­кого характеру    і героїчного світогляду української, людини. Я тортури знести не зумію -— Признаюся зарані $ам, Але більше сказать* не

посмію, . Коли навіть захочу сам... Очі з лоба вилізли дико,

Надірвався І тріснув крик Хлопець виплюнув катові в пику

Свій навіки німий язик.

І знову спадає на пам'ять Ольжич:

Потрібно усіх в роботі,

А серце б'є, як обух!

Прокляття моїй ПЛОТІ,

Що слабша за мій дух!

Слабка плоть Василя Симо. ненш не витримала наслідків воєнного і повоєнного сирітства, недоїдання, перемерзання, а пізніше побиття при загадкових обставинах — і він, як би н?протестувала наша свідомість проти його передчасної смерті, уже став нашою літературною історією, частиною ' нашої ду­ховності.

Ми, його сучасники, що бли­жче знали Василя, не можемо звільнитися від чарів його осо. бистості, від ейфорії, що- викли­кала його творчість, тиражова. на в самвидавівських машино­писних виданнях. Для нього ми шукаємо метафоричних образів — то капітана, що не повернув­ся з далекого плавання; то ре­активного літака, що давно пролетів, а звук його реактив­них двигунів ще вчувається: врешті, легендарного Витязя української поезії. А найчасті­ше Симоненка порівнюють із -Шевченком, називаючи його Шевченком нашої доби, поетом шевченківського звучання.

Звичайно, будь-які зіставлен­ня грішать умовністю, неточ­ністю, натяжками. Але ми зав­жди шукаємо співмірні величи­ни, тільки тоді неповторність кожної стає зримою. Вийшовши на орбіту шевченківського ду­ха, Симоненко національну ідею прагнув,, як і Ольжич. пе­ретворити в світогляд. Треба, щоб цей напрям Симоненкової роботи підхопили молоді і юні.

Сьогодні бути «співцем гро­мадянської теми» набагато важче, ніж в   часи Симоненка:

КРИК XX ВІКУ

У небі тішились хмари, У небі сонце пливло, Під небом кривавіли чвари І лютувало зло. Земля, вагітна скорботою, (Відчай їй груди тне) Над кривдою Іі підлотою Народила в муках мене. Народила, немов надію. Колисала ночами без сну: — Може, від тебе помолодію, Може, побачу весну... Може, твій струм І атом Вгамують нестерпний біль, —• Голосила над віком

двадцятим Найгеніальніша з породіль. Голосила велика мати, Благала, кричала мені, Щоб став я жорстоким катом Недоумства, підлоти й

брехні, ї стою у злобі по коліна З серцем, повним ганьби й проклять, Божевільні каліки й руїни

У зіницях моїх миготять. Що залишу майбутньому

дневі,

Чим ділитися буду з ним?! — Вибухають бомби водневі На обпеченім лобі моїм! А люди забавляються, мов Діти,

Катам співають гімни холуї, І генерали мріють посадити На всій планеті атомні гаї. Ридаю і кричу, гилю себе у груди,

Волосся патраю з сідої

голови:

Що можу я, коли дрімають люди?

Що можу я, коли заснули ви? 21.Х. 1962

Маємо в цьому вірші про­граму розмови про поета Ва­силя Симоненка.

Народила його «найгеніальні­ша з породіль», «велика мати» — українська земля, як надію свою — помолодіти і побачити весну... з наказом — стати «жорстоким катом недоумства, підлоти й'брехні».

Його родовід не кінчався за дідовою хатою Федора Щер­баня, він починався за духов­ними обійстями інших родичів— «діда Тараса і прадіда Сково-

ли».

«О, якби у мене був духовний меч! — мріяв про переможну зброю Сковорода. - Я б зни­щив... скупість, убив би розкіш і дух нетверезості, вразив би честолюбство, вигнав би страх перед смертю і бідністю..;»

Василь Симоненко був віль­ний від цих моральних поро­ків і став духовним мечем свого покоління, вкладав цю зброю у руки інших .— і не ,його вина, що для декого із його побратимів ця зброя виявилася занадто важкою. Не будемо тут мертвим побивати живих...

І все ж найпершу надію «на

Микола Сова

МОЄ  ЗНАЙОМСТВО  З  ПОЕЗІЄЮ  ВАСИЛЯ  СИМОНЕНКА.

    Про  Василя Симоненка я вперше почув в 1969р. Навчався я в той час на 1-у  курсі Київського медінституту.  Старостою групи був  Володя  Купраш.  Він також з Сумської , але його родина вже декілька років  жила в Києві. Ми потоваришували. І колись він мене  запитав, чи знаю я твори В.Симоненка?  Звичайно, що я нічого не знав.  І Володя  почав читати:
   «Ти знаєш, що ти людина..»
«От і все.  Поховали старезного діда..»
«Вибрати не можна тільки Батьківщину..»
Я невеликий знавець поезії, але  мені захопило  подих.  Здавалося, що ці слова йдуть з  моєї душі, з мого серця.
   Звідки  Володя знав про поета?  Його старший брат, геолог, навчався в Київському  університеті  в той час, коли   там і  навчався  Василь  Симоненко.  І брат знав Василя, слухав  і читав його твори ще в той час І. відповідно, поділився з меншим братом.
  Моє перше  запитання:  «А  де  можна прочитати твори   Симоненка?»
  Володя приніс иені  тонюсіньку   збірку. Це було перше  видання творів  В.Симоненка, яке вийшло вже після його смерті:
    «Земне  тяжіння» - 1964р.
Збірку я проковтнув за один подих.  
  Під час із одних  рідких  поїздок додому, я розповів про батькові. Мій тато,  вчитель літератури,  чув про Симоненка.  Так що  «Земне  тяжіння»   поїхало в село  і  було там більше півроку. Володя вже почав турбуватися: не пропала  ця книга. 
   А потім вже   були другі видання і нарешті я  придбав   «Лебеді  материнства» 

                    Народ мій є! Народ мій 
завжди буде!
Ніхто не перевершить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди
І орди завойовників заброд.

Ви, байстрюки катів останніх,
Не забувайтте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

В.Симоненко

Микола Сова

Черкаським музично-драматичним театром їм. Тараса Шевченка взято до роботи поетичну драму-феєрію черкаського письменника Сергія Носаня «По схрещених мечах» (або Остання ніч з життя поета Василя Симонен ка). Колектив театру збирається відкрити нею осінній сезон 1990 року.

У драмі відтворюється постать одного з найвидатніших українських по етів, який жив і працював у нашому місті. Тут обірвалося його життя у 28 неповних літ з ІЗ на 14 грудня 1963 року. ї хоч твір вибудовано на до* ку ментальній основі, на широкому використанні творчої спадщини Василя Симоненка, та в його образі автор намагався втілити кращі риси цілого поетичного крила в радянській літературі, яке поіменовано нині — «шести­десятниками».

Пропонуємо увазі читачів фрагменти з драми.

/Мати

Уже чверть віку, як немає сина. Тепер про нього всі говорять І безліч друзів об'явилось. А як йому 'було під небом синім У ті глухі холодні роки?.. — Нікому серце не відкрилось. Ш ніхто із вас, ніхто не відав, Як тяжко жити довелося... Як рвався син крізь розпачі і біди» Чому так рано сивіло волосся?.. Нікому знать-не довелося. Тепер возносите в печалі І хвалите його на всі лади.. Чому -ж тоді ви всі мовчали, Немов набрали в рот води? Чому не. віддали хоч по краплині Ще за життя — цих-слів,уваги? Коли по смерті сина вкрили Підозри осуд і зневага... 'Коли брехні розверзлась прірва —? Чому не встали мужність і відвага, Любов і совість друзів вірних?.. Я не виную вас, не докоряю. Мені лиш смуток душу ятрить. 8а сина заступитись маю право —? Святее право матері. Отож, не треба слів, не треба. Он грім у небі зависа. Мій син... Василько мій про себе Скаже сам.

Гасне світло. У глибині сцени, на всю стіну» кінозасобами —? постає портрет поета у білій вишитій сороч ці; Від., портрету, ніби виникаючи з його тла, відділяється юнак, в такій же білій вишитій сорочці і повільно, в задумі, йде до людей. На авансцені зупиняється.

Поет. (Спочатку спокійно і твердо, а далі натхненніше, сильніше):

Я — поет Василь Симоненно.

Син селянський.

Стебельце прадавнього-давнього

роду.

У Віївцях я народився Тридцять п'ятого року Восьмого січня Вранці...

Серед сивих од поту

полтавських степів. Золотих, наче сонце,

хлібородних полів. Серед чорних, як ночі осінні

Крутих.

Серед стогону й болю,

Серед лицарів,

Серед знедолених

Я народився і ріс.

Полинові вітри

Мою душу гойдали

І співало колосся ясу!..

Ще їх стронцієм — не вбивали,

Не труїли одвічну красу.

Піднімавсь я з народного кореня.

В його мові — сміявся і плакав.

Під солоними, під чумацькими

зорями — Я нікому й ніде не підтакував. Я іеіов по гіркій, по болючій, По терновій, пекучій, По стежині єдиній, Що Правдою зветься На землі нашій-грішній,

дитинній...

Заюшеній кров'ю І змученій горем. Непідвладний вождям, Недоступний для моди — «Я для тебе горів Український народе». (Пауза)

Я — поет Василь Симоненко. Я помер у лікарні в Черкасах. І було мені, люди, тоді, З 13 на 14 грудня — 63-го Тривожно-непевного року 28 неповних літ. І була то моя остання, Розвирована мислями ніч. (Пауза)

Я —? поет Василь Симоненко. Довкруж мене, дружини

і неньки — Не. скубіться, знайомі і друзі. Словоблудству поставте межу.

Не старайтеся, в марній напрузі —* Сам за себе я все скажу! На плече України схилюся. Як до мами, до неї іду. Всім, що в серці болить ~~

поділюся.

ї за вроду її молоду — Я умру, я воскресну    ( ї знов повернуся. (Пауза)

«Хай серце дивиться! Хай тільки правду слуха! Хай сльози в нього капають

8 очей!

Ідіть від мене геть.

запроданці і шлюхи,

немає в мене вух

для ваших злих речей.

Над прірвою віків

я з щастям повінчаюсь,

візьму в бояри Правду і Добро».

(Пауза) Даруйте, панове... Я не богові і не начальству, — Я істині й честі служу. — Я поет Василь Симоненко Сам про себе в останню цю ніч

розкажу!

(Гасне світло. Опускається завіса. Промінь ліхтаря вихоплює на аван­сцені постать юнака з гітарою).

Юнак бард. (Співає)

Шестидесятники — не в рамці

чорній.

їх час всевладний обмина.

У болю на стіні червоній

Вкарбовано їх чисті імена.

Крізь павутиння суслівське липуче,

Крізь брехень брежнєвських задушшя —

Вони Шевченку на високу кручу Свої неиродані пронесли душі. Й стоять, неначе діти біля батька, На блуду, на запроданства золі, їх возвеличив не заморський

дядько —

Страждання й горе рідної землі.

(Пауза) Відлиги хрущовської діти. Голос народу розкутий. ₇    Шестидесятники — цьковані, биті. Совість і правда, замішані круто. Живі загиблі в таборах

і психушках, Згорьовані в злиднях і взяті

на мушки... Ви з нами сьогодні — усі

поіменно! Ви з нами сьогодні — усі,

поіменно! (Юнак-бард виходить.   Піднімаєть ся завіса. У глибині сцени — число й рік. «13 грудня 1063 року».   (Ви ходить поет).

Муза

— Ми різні, дуже різні, Смерте. і філософія   теоя — мені  чужа і

дика.

Я знаю, сестро, ти господиня

вперта.

Але не ти... Любов і Сонце на

землі владики!

(Пауза).

«Поет, то гра, то забавка для

люду», —•

Мені ти, Музі, завше кажеш. Ти .переконана — його забудуть?! Чекай-но, сестро, час покаже. Тобі незрозумілі й недоступні Душі вагання, біль і щем,. Шага кохання, щастя сутність, Весняні квіти під дощем.

і слово ніжне, і громове,

Тепло руки, обіймів шар,

Горіння трепетної крові,

Між правдою, й неправдою межа..*

Оте усе — святе і грішне,

Життя без чого — мертва

пустка.

Оте усе, що й родить вірші — Дерзання сонячного' згустки! Сховай свої обіцянки принадні. Усе ти, Смерте, в чорне мажеш,

Але не все тобі підвладне!

Потерпім, сестро, час покаже

На боці, на чиєму Правда.

(Пауза).

Його цькують і обзивають, Глухим замовчуванням топчуть. І ті лакузи добре знають — Чиє ім'я затерти хочуть/ . Бояться правди про саміх же себе. Вона їм совість зганьблену пече. Поет над ними — зводиться до

кеба

і вирок спопеляючий рече! (Пауза).

Ні, Смерте, нам не по дорозі. Хоч ми і сестри, та різні маєм полюси.

(Повільно, в задумі). Я знаю, поета плоть вже в тебе на' порозі...

Але душі — я не віддам, як не

проси!
'Молодь Черкащини'   1990р.

Микола Сова

ПОСТАТІ

НА  РІДНЕ  ПОЛЕ  БОСИМ

Василь Симоненко... Сонячне, палахкотливе ім'я цього поета доки й світу пломенітиме пульсуючим, бунтівливим сяйвом непотьмареної правди, нелоганьбленої духовності; Назавжди вписаний він в історію рідної літератури, та воднораз с і буде завжди її злободенною сучасністю.

Народився 8 січня 1935 року в селі Біївцях Лубенського району на Полтавщині — помер 14 грудня 1963 року в Черкасах. Між цими да­тами — напівголодне воєнне дитинство, на­вчання в університеті, журналістська робота... Здавалося б, дуже мало для осмислення й від­творення своєї доби в неминущих поетичних образах, в осяжному, влучному, афористично­му слові. А все ж це відбулося, чим завдячує­мо — така гірка діалектика — і тій нелегкій біографії, і тому вразливому й чулому серцю та допитливому, гострому, часом іронічно-сар­кастичному розумові, і тій багатій на потрясін­ня добі, і, звичайно ж, насамперед — великій любові й таланту.

Менш відомий Василь Симоненко як прозаїк. А уже перша його прозова збірка «Вино з тро­янд» (Львів, 1965) засвідчила, що її автор міг би вирости у справжнього майстра психологіч­ного малюнка, тонкого нюансування душевних порухів, спостережливого аналізу, дотепного гумориста й пародиста, вдумливого соціально­го аналітика. У невеличкій збірці він лишався поетом, романтиком, та водночас виявив і не­абиякий хист реаліста, здатність перевтілення І співпереживання. Тематично тут охоплено і життя тогочасної сільської молоді («Вино з троянд», «Кукурікали півні на рушниках», «Бенкет на току») і шар недавньої історії та спогадів («Весілля Опанаса Крокви», «Дума про діда»), і сферу творчих шукань літерато-рів-початківців («Неймовірне інтерв'ю», «Пси­хологічний поєдинок»), і непрості стосунки в сім'ї («Він заважав їй спати»), у суспільстві

(«Посмішки нікого не ображають», «Білі при­види», «Наївне дівчисько»), які, звичайно ж, міцно переплітаються з проблемами взаємин молоді, зокрема студентської («Сірий пакет», «Чорна підкова» та ін.). Цей перелік аж ніяк не вичерпує того тематичного спектру, який по­стає при читанні симоненкової прози, окреслю­ючи й доповнюючи коло його творчих зацікав­лень і вподобань.

Читачам «Молоді України» пропонуються два раніш не публікованих твори — «Бальзам» та «Ніхто не знає». Квадратовими дужками позначено дрібні описки, які свідчать, що перо не встигало за думкою. Крім того, у квадра­тових дужках подано й уривок, закреслений у рукописі самим автором. Здається, Симоненко був тут надто суворий до себе. В усякому ра­зі, у нас не піднялася рука навіть на закресле­не, та все ж симпатичне місце про дитячі свар-* ки й «перемир'я».

Нвдруковані прозові твори віднайдено у ру­кописному зошиті Василя Симоненка, який кілька років тому передала до Музею літера­тури УРСР Ганна Федорівна Симоненко-Щер-бань. Адміністрація музею, даючи люб'язну згоду на опублікування матеріалів, висловлює цим і свою глибоку вдячність та пошану Мате­рі, яка дала нашій культурі такого Сина.

Анатолій ТКАЧЕНКО, кандидат філологічних наук.

 

 

їм не було про що говори­ти. На балконі танцював білий вихор, за балконом починало­ся небо, а в кімнаті кінчався світ. На охороні квартирної тиші стояло сім сліпих, слонів.

Він приходив з роботи, ста­ранно витирав черевики об гу­мовий килимок і запитував:

—  Де Боря?

—- Гуляє у дворі.

Потім він сідав на дивані, розгортав газету і починав ди­міти сигаретою. Іноді вона до­давала:

—  Боря став дуже вредним. Сьогодні він побив Валерика.

—  За віщо?

—   Валерик менших. Боря бив. —   Але ти лемент зняла Зіна... —- Терпіти    не   можу сварливу обивательку. Не смій наказувати Боою. [Валерик, Ігорьок — то були сусідські діти. Вони дружили з Борею, хоч і обмінювалися стусанами майже кожного дня. Вони тричі на хвилину сварилися і тричі на хвилину скандували:

—  Той поламав їгоркову машину.

почув би,   який

цю

 

Мир, мир навсігда,

Хто посвариться — свиня!

Вони знов сварилися і знов мирилися* а їхні темпераментні, запущені в кухонні справи, ма­ми часом через них не роз­мовляли по кілька тижнів!

У кімнаті лежала тиша. На балконі танцював білий вихор, і тополиний пух прилипав до білих занавісок.

Вони вже давно сказали [о]дне одному все, що мали сказати. Власне, їм було про що говорити лише перші два-три роки. Потім Ольга примі­тила, що Петрові нецікаво слу­хати її розповіді про кухонні пристрасті, а Петро помітив, що Ольга позіхає, коли він починає говорити про свої бу­дівничі клопоти. За мовчазною угодою вони перестали говори­ти про це, і виявилося, що, власне, їм взагалі нічого діли­ти.

Часто він приходив разом з вечірньою темрявою. Глитаю­чи холодний борщ, він чув, як вона мовчить у ліжку. Потім ішло удавано сонне:

—  Де ти так довго був?

 

—  Сьогодні нам привезли цемент.

Знову тиша і знову сонне: ~~ Коли ми тільки одружи­лися, цемент    привозили рід­ше..,

—   Тоді ми будували май­стерню, а зараз будуємо за­вод. Там у мене були десятки робітників, а тут сотні.

—   Там просто було менше дівчат.

—   Так. І ще в тебе менше часу було для вигадок...

—   Мамо, якби ти побула на заводі, то й сама приходила б пізно. Ти не знаєш, як там здорово! -г раптом встрявав у розмову Боря.

—   Тобі давно пора вже спа­ти! — ставила вона його на своє місце. -— Яйця курей не вчать!

—   Курей ніхто не вчить, огризався син.

—   Боря! — це вже батько. Значить, він дійсно поліз не в своє.

Одного разу після такої розмови Петро запитав:

—  Як ти можеш жити і ні до чого не прагнути?

Вона страшенно образилася.

—  Як це ні до чого не праг­нути? Я прагну зберегти сім'ю.

—  Від кого?

Оскільки їй нічого було від­повісти, вона застосовувала найпереконливіший жіночий доказ — сльози. Йому стало жаль Ольги і він сказав:

—  Але ж це не може бути метою життя. Сім'ю не треба берегти, коли вона справжня.

Ольга була глибоко нещас­ною.    Він   зробив   її такою.

І Петро ніс на своїх плечах свої тридцять два роки, свій завод і свою вину перед нею. Він ходив тяжко, і земля вги­налася від його кроків. Він ходив між людьми, він сварив­ся і захоплювався з ними, і, мабуть, від того став сивіти. Він почував себе пилинкою в білому вихорі.

Він знав, що його люблять. Але він знав, що одну людину він зробив нещасною. І це бу­ла та людина, яку він мріяв зробити найщасливішою в сві­ті. Від одніє[Г| думки про це його широкі плечі ставали вужчими, а кроки важчали.

—«Коли я втратив Оль­гу?» — цей гвіздок завжди стирчав у його серці. Петро не знав, як витягти його звідти. Він любив ту Ольгу, що була раніше. Але ту, що створив сам, ніяк не може збагнути. Він вручив їй красиву сумку домогосподарки і потім загнав у цю сумку її життя.

Він іде по будові, ставний і привітний. Його скрізь чатує приязнь і любов. Цим людям і цим стінам оддав він свою красу, а може і ту красу, яку вкрав у Ольги.

— Доброго ранку! — ві* тають його люди.

«І ніхто не знає, що я зло­чинець», думає він, а плечі його вужчають, а волосся си­віє, а кроки важчають, а в ку­точках очей і в зморшках на чолі ховається сум.

1. III. 62 р.

 Бальзам

Раптом у їхній медовий мі­сяць ввірвався біль. З опухлою щокою, з каламутними, повни­ми безсилого відчаю, очима ти нявся він всю ніч по кімнаті і не знаходив собі місця. Здава­лося, щелепа дробилася на ти­сячу клаптиків. Тупий, однома­нітний і безугавний біль. І що найжахливіше — так це те, що тут нічим не зарадиш. Не допо­магали ні примочки, ні найпал-кіші заприсягання не зважати на всю оцю «зоологічну нісеніт­ницю».

—     Ти не турбуйся, спи, — раз по раз намагався він зас­покоїти Тоню. — Зараз все про­йде.

Але ніщо не проходило, а ін­телектуальна істота продовжу­вала божеволіти від примітив­ного зоологічного болю. Іноді хотілося застосувати електро-ліки — самому повибивати со­бі зуби цим нікельованим, об­разливо холодним утюгом.

—     Ну, спи, малеча, спи, — благав Микола, наче хотів поз­бавитися свідка своїх страж­дань.

Але малеча не спала. Під її шестимісячною завивкою кож­ну хвилину народжувалися ідеї. І тоді спалахувало світло, Ми­кола бачив себе в дзеркалі і бринів од ненависті, а вона чак­лувала над якоюсь домашньою мікстурою.

—     Ось приклади ще це. Тьотя Нята каже, що це бальзам.

Бальзам, звичайно, не допо­магав, і хотілося нагодувати ним тьотю Нату, яка вигадала таку нікчемність.

Паузи між ідіотським цо­канням маятника були хі­ба трішки коротші, ніж тися­чоліття. За цей час, мабуть, встигали народжуватися І зни­кати з лиця землі могутні імпе­рії. Словом, цієї ночі Микола пережив усі геологічні епохи, пройшовши шлях від бактерії до мислячої Істоти. Він готовиц був уже повторити всю еволю­цію з початку, коли — нарешті! — ранок викотив з-за пагорба свій червоний обруч.

Але Тоня так і не вичерпала всього арсеналу домашньої ме­дицини. Чим більше мучився він, тим жвавіше працювала її фантазія. Тепер вона знову го­тувала на кухні якесь чергове вариво. Микола чув, як хряпну­ли сусідські двері, і ще чув, як, позіхнувши на весь рот, хазяй­ка запитала:

— Чого ви цілу ніч товклися і палили світло?

— У нас болить зуб, — прос­тодушно відповіла Тоня.

«У нас», — іронічно подумав Микола.

І раптом біль зник. Тільки голова гула від безсоння.

—     Тоню! — гукнув він, па­даючи на ліжко. — Кидай свою ворожбу. Наш зуб уже не бо­лить!

27.11. 62 р.
' Молодь  Черкащини'-1990р.

Микола Сова

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО:

„Народ мій є!

Народ мій завжди буде!'

 Народився Василь Симоненко щт 8 січня 1935 р. на Полтавщи-1 1 ні. Дитинство припало на ро­ки війни, було трудним, голодним. Мати тяжко працювала, заробляю­чи горьований шматок хліба. Дитя­чі враження Василя Симоненка ля­гли в основу багатьох його поезій. І коли у вірші 'Жорна' він згадує, як 'материнські руки тягли за ручку камінь без кінця', то і його дитячим рукам випало молоти на жорнах борошно на хліб насущний...

У 1952 р. Василь Симоненко вступив на факультет журналісти­ки Київського університету, де водночас із ним навчалися Ю.Му-шкетик, В.Шевчук, Т.Коломієць, С. Тельнюк.

Закінчивши університет, Василь працює в газеті 'Черкаська прав­да', потім у 'Молоді Черкащини', власним кореспондентом 'Робіт­ничої газети'. Як журналіст він смі­ливо вторгався у різні сфери життя, різко критикував вияви бюрокра­тизму, неуваги до трудівників, теп­лим словом відгукувався про доб­рих людей. Не втратили своєї цін­ності й до сьогодні його статті та відгуки на літературні твори, кіно­фільми та театральні спектаклі.

Як відомо, напровесні 1960 р. в Києві з волі пробудженого 'відли­гою' юнацтва був заснований Клуб творчої молоді, членів якого пізні­ше стали називати шістдесятника­ми. Василь Симоненко разом з Ал­лою Горською й Іваном Драчем, Лі­ною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським став ду­шею і окрасою цього Клубу.

За участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті братські мо­гили жертв сталінізму на Лук'янів-ському і Васильківському кладо­вищах, у хащах Биківнянського лі­су. За його участю тоді ж був напи­саний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимо­гою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх на національні ме­моріали.

Керована 'вірними ленінцями' Київська міськрада брутально зі­гнорувала заклик поета до мораль­ного очищення перед нагло убієн-ними. Проте цей вчинок Василя Си­моненка слід вважати високим громадянським подвигом і водно­час власноручним вироком. Бо від­тоді талановитий майстер слова опинився, за компартійною термі­нологією, 'в сфері особливого за­цікавлення відповідних державних органів'.

Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 р.: 'Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалі­шими. 'Літературна Україна' каструє мою статтю, знущається над моїми віршами. Кожен лакей ро­бить, що йому заманеться... До цього ж можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у 'Зміні', зарі­зані в 'Жовтні', потім надійшли га­рбузи з 'Дніпра' й 'Вітчизни'.

Скільки в цих рядках гіркоти й доконечного суму!

Щоправда, на той час Василь уже точно знав, що йому лишилося три числиці до смерті. Знав давно, але будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржив­ся на долю.

Смерть двадцятивосьмирічного лицаря української поезії уже чоти­ри десятиліття оповита ядучим тума­ном загадок, легенд, міщанських пліток. Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто не сумніва­ється, а от що передувало тим ви­сновкам... Не тільки в пору князю­вання 'товариша' Щербицького в Україні, а навіть у роки горбачовсь-кої 'перебудови' на цю тему було покладено якнайсуворіше табу.

Смерть Василя Симоненка була першою жертвою на шляху відро­дження тоталітарної системи в Україні.

Вже після смерті у 1964р. вийш­ла збірка поезій 'Земне тяжіння', у 1965р. - збірка новел 'Вино з троянд'. Через три роки по смерті вийшли 'Поезії', де вміщено вірші з попередніх збірок і 20 ще не опу­блікованих творів. А потім - мовча­нка, наче й не було Симоненка і йо­го творчості.

Тільки у 1981 р. з'явилась збір­ка 'Лебеді материнства', а в 1984 р. ще одна книга 'Поезії'. В другій половині 1980-х та на початку 1990 рр. в журналах опубліковано невідомі твори поета. Він прийшов до нас провісником нової доби України.  Саме розтоптану в роки сталін­ського свавілля людську гідність очищає від бруду, підносить з боло­та В.Симоненко. Одним із його най­перших віршів, що справив вра­ження вибуху в країні, де ще не ві­дійшли духовні зашпори від постій­ного ляку, в якому жили-існували люди, є вірш 'Ти знаєш, що ти лю­дина...' Наче нічого нового, невідо­мого читачеві не говорить поет. Але вірш здатний перевернути ду­шу, примушує замислитися над та­ким простим - і таким складним -питанням:

Ти знаєш, що ти - людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя - єдина,

Мука твоя — єдина.

Очі твої - одні.

Цей вірш має глибокий філософ­ській підтекст. Людина повинна зна­ти, що вона не бездушний гвинтик, повинна мати право на свободу, на визнання своєї людської гідності. Людина - це цілий світ. 'На світі без­ліч таких, як я, але я, їй-богу, один'; 'Ми - це безліч стандартних 'я', і безліч всесвітів різних' утверджує цю думку В.Симоненко у вірші „Я'. Як відчутні тут мотиви Помаранчевої ре­волюції: „Разом нас багато...'

Симоненкові боліло людське го­ре, він дошукувався першопричин його - і виносив на люди. Голос по­ета став голосом народної совісті, виразником правди, надії, віри на­роду.

Патріотична лірика, любов до рі­дної України посідає визначальне місце в творчості Симоненка. Він знайшов проникливі, яскраві обра­зи, щоб передати силу любові до Батьківщини, до рідної української землі, до рідної матері, до прекрас­ної неньки нашої - України. Вірш „Лебеді материнства' тут є най­більш знаковим.

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна

тільки Батьківщину.

Для неї жив і творив Симоненко.

Та, мабуть, найсильнішим, най­більш емоційним та художньо до­вершеним є вірш 'Задивляюся у твої зіниці'. Побудований вірш у формі звернення сина до матері -України.

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать америки й росії,

коли я з тобою говорю.

У цих рядках казенна цензура по­бачила вияв націоналізму, зневагу до інших народів. Ці рядки довгий час були вилучені з вірша.

Новою, дужою, величною постає перед читачем велика любов поета - його Україна з голубими й тривож­ними ніби рань зіницями, його вро­длива й горда мати, його неня, що дала йому мову, культуру, традиції, багатство. її піднесено на п'єдестал великої пошани. І бути її сином для поета Василя Симоненка - це гор­дість і щастя, ніщо не може зупини­ти його на шляху боротьби за її волю та незалежність.

Україно, Ти - моя молитва,

Ти моя розлука вікова.

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Роздуми над гірким минулим, тривога за сучасне народу, бо вже було видно, що короткочасна, ейфо­рія 'відлиги' завертає на морози, змушували поета замислитись і над тим, що є першопричиною зла, хто винен у пережитій трагедії. Ще у ві­рші 'Пророцтво 17-го року' В. Си­моненко гнівно звертається до 'ка-тів-тиранів' з попередженням про грядущу кару. Цей вірш з'явився піс­ля того, як Василь із друзями відві­дали одне з місць поховання жертв сталінських репресій - Биківню. Ця подія збурила душу поета, загостри­ла гнів і ненависть до тиранії. Він передрікає пришестя справедливо­го суспільства, коли

Встане правда і любов на світі,

І на сторожі правди стане труд.

Цій темі присвячений вірш 'Де зараз ви, кати мого народу?' З гнів­ним пекучим сарказмом звертаєть­ся поет до тих, хто десятиліттями гні­тив і катував народ: 'Де велич ва­ша, сила ваша де?»

Деякі рядки звучать як лозунги:

Народ мій є!

Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ.

Симоненко з повним правом ви­ступає від імені народу, оскільки всім життям, кожним рядком своїх поезій довів це право. Хоч вірш і на­зивається 'Де зараз ви, кати мого народу?', головний пафос його - в утвердженні безсмертя народу, впе­вненості в майбутньому. Поет ви­сміює тупих бюрократів, байдужих чиновників, бездарних писак, усіх, хто стоїть на перешкоді новому.

В одному з найсильніших віршів -'Злодій' розповідається про те, як 'Дядька затримали чи впіймали -Дядька в сільраду ескортували', 'дядька повчали й докоряли: 'Як же вам, дядьку, не ай-ай-ай красти на полі свій урожай?' Та дядько знав без них, що красти погано, куди вже гірше... Та крав він, якщо це можна назвати крадіжкою, з безвиході. Поет це добре розуміє і питає:

... Хто обікрав, обскуб його душу,

Хто його совісті руки зв'язав?

Це вони, оті демагоги, що кричали про 'світле майбутнє', вони 'в'язи скрутили дядьковій вірі. І їх поет хоче прикликати до суду, їх, а не дядька.

Героями багатьох поезій В. Симо­ненка є люди праці - прості, звичай­ні, відверті, багаті духовно. Таким був і Василів дід Федір Трохимович, від якого онук узяв багато хорошо­го, зокрема доброту та любов до лю­дей. Саме про нього написаний один з кращих віршів поета 'Дід умер'. „От і все.

Поховали старезного діда'.

І почали за прадавнім селянсь­ким звичаєм поминати покійного. Поминати не горілкою, а добрим словом: якою він був доброю лю­диною, як любив працювати. Дід був 'хорошою людиною' - так про­сто і вичерпно дається в народі найвища оцінка людині, її мораль­ним якостям. Дід житиме в праці й думках, у пам'яті внуків, яким він передавав свою пристрасть і гнів, радощі й муки. Отже, безсмертя людини - в праці, доброті, в тому, що вона зуміла передати нащад­кам. Кожна людина заслуговує на пам'ять - чи то в граніті і бронзі, чи в людських душах і серцях. І треба вміти бачити і розуміти прекрасне й велике у живих - простих, зви­чайних, на перший погляд, людях. Треба любити їх.

Сила поезії Симоненка в безме­жній щирості й справедливості. У нього, як писав Шевченко, „нема зерна неправди за собою', і є вели­чна любов до людини.

Л. Сотниченко-Гафінова, голова Черкаської 00 КУН

Нація  і  держава.  2005р.

Микола Сова

            СИМОНЕНКА
     ПОБИЛИ,

АЛЕ  НЕ  ВБИЛИ.

Не знаємо, що відчували в ту мить, коли ку; ?'ками і
ногами гамселили Василеве тіло держиморди з міліцейських
кітелях, із залізничної міліції станції Шевченка. Певно ,
відчували насолоду, що 6^йють журналіста (перед цим він
показував їм своє посвідчення). Звідки вони знали, що
вбивали щире поетичне слово, талант, котрий народжується
раз у сто років. Для песиголовців з сержантськими пого-
нами він був «задержанням за нарушение общественмого
порядкам. І відчуття влади над безсильною і беззахисною,
нехай і підпилою людиною вдовольняло їхню хить. Друзі
вирвали Василя з тих страшних лабетів. Але вони не змогли
вирвати його ще з найстрашніших — ймення яким —
смерть. Не знаємо достеменно, чи є у /     • -осте

відчуття. Але незадовго до кінця свого надто короткого життя Симоненко писав:

Не докоряю ніколи нікому.

Хіба на себе інколи позлюсь.

Що в двадцять літ відчую в серці втому.

Що в тридцять в очі смерті подивлюсь.

Смерть заглянула йому у вічі раніше — в 28.

Але такий талант і такі люди все одно через кілька років були б вигнанцями зі своєї землі. Хіба більшовицькі ідеологічні цербери після певної «хрущовської відлиги» простили б Василеві його любов до України? Людині з такими поглядами торувався шлях до мордовських в'язниць або ж вислання з-за кордон.

Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!

Здрастуй, свіжосте нив!

Я воскрес, щоб із вами жити

Під шаленством весняних злив.

Так, Василь Симоненко воскрес, але через багато років після смерті. Воскрес саме під «шаленством весняних злив», коли лише в 1985 році його ім'я було згадано -тшжяяпт '-іином. -'

Я був у Києві на 50-річному ювілеї Василя. Тоді в президії сиділо чимало відомих в письменницьких колах людей. І чи не вперше Симоненку було віддано шану як великому Митцеві і Великому Синові України. Бестселером стала збірка його поезій, видана у 1984 році у «Бібліотеці поета» з рецензією Олеся Гончара, який назвав Василя «Витязем молодої української поезії». Але тоді мене вразила просто якась дика неприязнь до Симоненка однієї з поважних і нині © Києві персон, до речі, однокурсника того по університету. Звідки це? Чи не з ідеологізації, повний курс якої та людина пройшла в коридорах відомства Щербицького? Достеменно, що обидва були якоюсь мірою ідеологами. Василь очолював відділ «молодіжки» з такою назвою. Але один назавжди залишився Людиною, інший став лавірувати між «режимами».

В 70-х, половині 80-х Симоненка знали або по самопис них зшитках, або з радіо «Свобода» чи «Голосу Америки». Саме за океаном наша діаспора першою вшанувала талант, назвавши одне з видавництв його ім'ям. У себе на батьківщині з подачі комуняцьких керівників він був націоналістом. За те, що любив свій народ, мову, Україну. Та хай їм грець. Василь Симоненко стоїть набагато вище за них. І «молодіжка» пишається, що саме в її колективі родилися чудові вірші митця, що тут він провів найплідніші творчі роки життя.

Микола Сова

НЕ  БОЯВСЯ  БУТИ ЛЮДИНОЮ

Валентина МОЗГОВА

Можна видавати збірки, одержувати солодкі

літературні премії, купатися у славі, але поетом при |   цьому не бути. Поет — це інше. Це — біль і краса, зв'язані у такий вузол, що не розв^мяжеш, алише розрубаєш.

Розрубали після смерті. І почалось —пам^иятники, премії, Осанна, хвала, «Симоненко ти наш єдиний», «Василю ти наш національний».

Уявляю, що б він сказав, аби все це почув і побачив. Чи сміявся б, чи зітхнув би...

Вже з'явилась навіть професія — «друг
Симоненка». ! непогані гроші чоловік на цьому
заробляє. І вірші читає і    ю, таксердечйо... що

відчуваєш присмак карамелі чи рафінаду. Або, як пише один молодийпоет, справжній, що живе нині в Жашкові, (без членства у спілці, без призів і збірок) — «...блювала від трибунних слів душа». Оте саме і хочеться зробити, коли слухаєш оспівування, вшанування і фанатичне ревіння політиків, що розмахують іменем Василя, як прапором.

Та пюдтюю ог і        і все. І мелодію рідної мови

відчував. Погляньте — люди ідуть до влади, до багатства, переступаючи через совість, порядність, правду. Збрехав —чорт його бери — переможців не судять. Є ганебні перемоги. І так мало шляхетних поразок, Ьзажко лиш і Людиною у цьому світі. Всі шанують зовнішній блиск і славу, владу і гроші. Хто шанує істину? Слово «правда» — вже стало повією в устах всіх, хто лацае вознести себе.

Симоненко не побоявся лишитись Людиною. В цьому його сила, і іншої сили не буває. А з чистоти, лише з чистоти могли народитися рядки, що стали перлиною світової гармонії! «Ти знаєш, що ти — людийа? Ти знаєш про це чи ні...»

Вам страшно лишитись Людиною? Вас принижуватимуть, гребуватимуть,насміхатимуться? То до крові під нігтями бийтеся за свій шматок майна, якоті пси на кривавих боях. Але хоч інколи читайте вірші людини, яка мала сміливість серед зради, під/юти і брехні лишатися людиною. Хто сказав, що кореспондент «Молоді Черкащини» Василь Симоненко помер? Хіба поезія вмирає?

* * *

Розвели нас дороги похмурі, І немає жалю й гіркоти,. Тільки часом у тихій зажурі Випливаєш з-за обрію ти.

Тільки часом у многоголоссі, В суєті поїздів і авто Спалахне твоє біле волосся, Сірі очі і каре пальто.