|
Протягом п’яти місяців 2013 року Катеринопільською ОДПІ до зведеного бюджету забезпечено надходження 34,7 млн грн, це на 6,9 млн грн більше порівняно з відповідним періодом 2012 року.
За січень–травень 2013 року до Державного бюджету надійшло 16,7 млн грн, в тому числі надійшло 12,7 млн грн податку на прибуток підприємств.
Місцевий бюджет поповнився на 21,1 млн грн, що на 1,9 млн грн перевищує показники порівняно з минулим роком. Левову частку надходжень становить податок на доходи фізичних осіб. До бюджету надійшло 13 млн грн. Також велику частку надходжень до місцевого бюджету становлять плата за землю та єдиний податок на підприємницьку діяльність. Впродовж 5 місяців цього року надійшло 5,1 млн грн плати за землю, 1,9 млн грн – єдиного податку на підприємницьку діяльність.
Джерело: Катеринопільська ОДПІ
6 червня 2013
(присвячено 152-й річниці перепоховання Тараса Шевченка)
«…Тут, на одній з найвищих гір Дніпрових, упокоїться прах його і,як на горі Голгофі, що її видно всьому Єрусалимові й Юдеї, - подібно хресту Господньому водрузиться хрест, що його буде видно по цей і по той бік нашого славного Дніпра».
З надгробного слова канівського протоієрея Гната Мацкевича
Унікальна творчість Тараса Шевченка та його подвижницьке життя зробили його постать одним із найпотужніших, найпривабливіших і найвідоміших символів України та українського народу. Елементом культу Шевченка стали щорічні відзначення не тільки дня його народження – 9 березня, але й смерті - 10 березня та перепоховання - 22 травня.
… В останні роки життя письменник почував себе дуже погано – здоров’я було зруйноване десятирічною солдатською каторгою. Лікарі підтвердили безнадійний стан хворого.
10 березня (26 лютого за ст..стилем) 1861 року в Петербурзі о 5-й ранку перестало битися серце вірного сина України, пророка українського народу - Тараса Григоровича Шевченка, якому щойно виповнилося 47 років. Цей день навіки став днем жалоби української нації. Блискавкою розлетілася звістка про смерть поета по всьому Петербургу, а телеграфні дроти понесли її до великих міст України.
Т.Г.Шевченка було поховано на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Але друзі й близькі прихильники Шевченка вже тоді знали, що той посмертний прихисток Великого Українця тимчасовий: ще в день смерті 10 березня, зібравшись у помешканні одного з братів Лазаревських, вони заприсяглися згодом перевезти його тіло в Україну. Для здійснення задуманого потрібно було зібрати кошти й одержати дозвіл центральної влади. Тож і сороковини відзначали в Пітері.
А через 58 днів після похорону, 8 травня знову зійшлися численні друзі й прихильники для проводів праху Кобзаря в Україну, супровід було довірено художникові Григорію Честахівському – близькому приятелеві і великому прихильникові Тараса та Олександру Лазаревському одному з 6-ти братів Лазаревських, які, як мовиться молились на Шевченка.
9 травня були вже в Москві. З вокзалу домовину перевезли на Арбат. Тут у церкві Тихона-Чудотворця відбулася багатолюдна панахида. У Москві Шевченко вперше побував у лютому 1844-го, повертаючись з України до Петербурга Для завершення навчання в Академії. І написав тоді вірш «Чигирине, Чигирине», до речі, єдиний з літературних творів з адресною позначкою «Москва». Добрих два тижні Тарас провів у Москві в березні-квітні 1858-го, повертаючись із заслання (Орськ – Новопетровське укріплення, 1847-1857рр.) був тут ще в червні та вересні 1859р., але без затримки прямував далі: спершу в Україну, а невдовзі – й до Петербурга.
Далі похоронний маршрут проліг через російські міста і містечка, їхали кіньми. Цей відрізок шляху Шевченко – так само кіньми - долав за життя, а що то була за поїздка, які дороги довелося пізнати і як харчуватися на поштових станціях, він колоритно описав у 1855 р., перебуваючи в солдатчині в Новопетровському укріпленні, у повісті «Капітанша» (написана російською мовою).
На цьому маршруті громадянську панахиду влаштували в Орлі, де жив і взяв участь в урочисто-траурній церемонії Тарасів приятель Якушкін.
Перше українське село (теж описане Шевченком у повісті «Капітанша»), через яке тоді пролягав поштовий тракт з Москви до Києва, було Єсмань. А першим українським містом, через яке проїхала траурна колісниця 15 травня, став Глухів. Тут Шевченко вперше побував у лютому 1844р., потім у квітні 1845р., а востаннє – живим – у серпні 1859р. Колишня резиденція українських гетьманів і Малоросійської колегії цікавила його своїми історичними пам’ятками і драмами, що знайшло відлуння в поемі «Сон» (1844), вірші «Іржавець» (1847) та повісті «Капітанша» (1855).
Обідньої пори 16 травня зустрічали і проводжала траурну процесію ще одна гетьманська столиця – Батурин (Чернігівська обл..) Тут була резиденція гетьманів Івана Мазепи, Кирила Розумовського, а неподалік закладав основи сучасного бджолярства Петро Прокопович (його згадав Шевченко у повісті «Близнецы»).
А далі - по дорозі до Києва – процесія зупинилася в повітовому містечку Чернігівщини – Борзні. Тут Шевченко жив узимку 1847р. гостював у поета-романтика Віктора Забіли, Тарас тоді полонив борзнянців чудовим співом і жартівливими оповідками. Тепер уже старий приятель організував зустріч і проводи Тарасової домовини та приєднався до процесії аж до самого Канева, де взяв участь у похоронах та опорядженні могили Кобзаря.
О 7-й ранку 18 травня процесія прибула у Бровари. Дорога – піщана. Їхати було важко. О 5-й дня уже були в лісі поблизу Дніпра. Київські студенти не дозволили везти домовину кіньми – самі впряглися у воза і перевезли через Ланцюговий міст, а потім – і до Церкви Різдва на Подолі (Поштова площа). Були промови, молебні, робочі суперечки щодо місця поховання – хотіли саме в Києві. Але переміг Григорій Честахівський, заявивши, що воля Тарасова зорієнтовує на Канів. Вранці пароплавом «Кременчук» процесія рушила по Дніпру до Канева.
Я тільки хаточку в тім раї
Благав і досі ще благаю,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі.
У цих рядках заповітна мрія Тараса знайти прихисток на рідній землі, мати власну оселю. І обов’язково над Дніпром, на горі, поблизу Канева.
Не судилося. Повертався до омріяних місць у домовині. І то завдяки Григорію Честахівському і Тарасовому родичу Варфоломію Шевченку. «Як би воно добре не було, то все добре тільки по-нашому, а ми давайте добре робить по-Тарасовому, як бажала його душа безсмертна…» - наполіг Григорій Честахівський. І вибрали Чернечу гору, на яку вказав Варфоломій Шевченко.
Як засвідчує приятель Шевченка і перший його біограф Михайло Чалий, того дня, у середу 22 травня, в Успенському соборі протоієрей Мацкевич відправив заупокійну обідню, а після панахиди виголосив надгробне слово: «Благовій, Малоросіє, перед містом Каневом: у нас поховано Тараса Шевченка!»
Через кілька днів Чернечу гору стали називати Тарасовою. На могилі поставлено простий дубовий хрест.
У середині 80-х років ХІХст. на могилі Шевченка замість дубового хреста поставлено дуже високий, гарної роботи залізний хрест із бронзовим, позолоченим рельєфом голови поета в профіль. У 1931-му р. його замінив незграбний стовп-обеліск.
І лише в 1939р. тут було споруджено великий пам’ятник із постаттю Шевченка, вилитої з бронзи і встановленої на постаменті на терасі великої вежі. І вже більше ніж 70 років Він, що сам себе закляв стоїть над Дніпром і над широкополими ланами обох його берегів і спостерігає над «вкраїною милою».
…Доки в нашого народу є Шевченко, доки є таке потужне джерело мужності і патріотизму, як Тарасове слово, доки є в нас святиня, до якої йдемо як на сповідь і освітління душ, Україна живе і житиме.
Біленко,В. В Україну – назавжди.Додому. Дорога Великого Кобзаря: з тимчасового посмертного прихистку – до вічного/ Володимир Біленко// Урядовий кур’єр.- 2011р.-21 трав.-С.16.
Перепоховання Тараса Шевченка [Електронинй ресурс]/ сайт Центральної бібліотеки ім..Т.Г.Шевченка для дітей.- Електрон.текст.дані.- Режим доступу:http: www.shevkyivlib.org.ua/,вільний.- Загол.з екрана.- Мова: укр.- Перевірено: 25.04.2013.
Укладач: Г.Сорока
Редактор: О.Гаркавенко
Комп’ютерний набір:А.Бублій
Відділ культури і туризму
Звенигородської райдержадміністрації
Звенигородська центральна районна
бібліотека ім.Ю.С.Кримського
Пом’янемо родиною – великою, вольною
(присвячено 152-й річниці перепоховання Тараса Шевченка)
Звенигородка – 2013 рік
4 червня 2013
* Гірник Іван Павлович - відомий краєзнавець, історик та археолог Черкащини / В. Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2013. - 17; 24 трав. - С. 4. - (До 60-річчя утворення області).
* Нова книга про Черкаси / В. Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2013. - 31 трав. - С. 8. - (До 60-річчя утворення області).
1 червня 2013
КНИГА ПРО НАШІ ПАРКИ
Нещодавно в Черкаському видавництві ''Вертикаль'' придбав книгу науковців місцевого технологічного університету Наталії Свояк та Наталії Фоміної ''Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва Черкаської області''.
У книзі розглянуто оздоровчу та санітарно-гігієнічну функцію парків, сучасні тенденції в озелененні садово-паркових об'єктів, екологічні фактори впливу на зелені насадження рекреаційних територій, класифікацію об'єктів природно-заповідного фонду, основні терміни в галузі утримання зелених насаджень, історію садово-паркового мистецтва і озеленення від найдавніших часів до наших днів. Наведено перелік парків-пам'яток садово-паркового мистецтва - об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного та місцевого значення, розташованих в Черкаській області та приведено їх характеристику.
Мені особливо цікаво було читати про наш Ватутінський міський парк і сквер ''Пам'ять'', тому що в довідках дослівно використано мої публікації в книгах і періодичних виданнях... Дві кольорові вклейки 4-х фото нашого парку і скверу досить гарно доповнюють тексти.
У книзі є інформація про садибний парк села Мокра Калигірка Катеринопільського району.
Видання можна рекомендувати фахівцям з охорони довкілля, учителям, учням, студентам, усім тим, хто цікавиться природою рідного краю.
29 травня 2013
***
Родился 30 мая 1948 года в селе Калигорка Мокро-Калигорского района Киевской области Украинской ССР.
Потому я там и родился, что отец мой был инженером-картографом и геодезистом, после войны переведенным из родной Сибири на Украину. Сведущие люди понимают, что такое геодезические пирамиды, реперы, знаки и т. п. (их сетью пронизана вся страна, и на их основе составляются карты местности). После военных действий на Украине вся эта система, вероятно, представляла собой сущую кашу, и ее необходимо было восстановить. Отец был начальником геодезической партии, а моя мать, молодой инженер, была в эту партию распределена после вуза. Тут они и познакомились. Весной 1948 года работы проводились в округе упомянутой Калигорки. Там я и появился на свет в деревенской хате с помощью местной повитухи. Вскоре, в разгар лета, семью хозяев хаты, кажется, постигла трагедия. Насколько я знаю, хозяин при немцах состоял полицаем, но по каким-то вынужденным обстоятельствам — чуть ли не по общему решению деревенского “мира” (кому-то надо было пойти на сию должность). Человек он был, видимо, жертвенный (родители мои вспоминали его с симпатией), так что согласился и, повторяю, “состоял”. Вскоре после моего рождения до него добрались правоохранительные. Когда на хозяйской половине кипел обыск, мой отец был в командировке, и мать со мной на руках лихорадочно соображала, куда бы забросить его охотничий нож. Нож ему как охотнику и полевику-геодезисту наверняка даже полагался. Но штука в том, что этот был переделан из трофейного немецкого штыка и, говорят, даже эмблемы соответствующие имел. Впрочем, с ним все обошлось — парни из украинского НКВД “инженеров” обыскивать приказа не имели, а один даже, по слухам, заглянул к нам и изрек, погладив меня по голове: “Ишь, москаль!” Не знаю, пропал ли дядька-хозяин или “там” вникли в его обстоятельства (по Украине много, я думаю, было похожих коллизий). Отец как раз добился перевода обратно в Сибирь, и к холодам мы уже жили в красноярской гостинице.
Место рождения своего я впоследствии долго, очень долго впустую искал именно на картах — на позднейших, составленных украинскими коллегами отца. Не находил и все тут! В 70-е купил даже в Доме книги на Новом Арбате карту Киевской области размером с палас: ну ни района тебе, ни села!.. Даже стал подозревать, что как-нибудь снесли или затопили какими-то гидростанциями, а район переименовали. Но вот в 1990 году оказался в Киево-Печерской лавре на богатой конференции, где собрались философы, филологи и религиоведы. Возили нас по городу, водили по самым заповедным пещерам лавры... А в один из дней даже понесли на подводных крыльях вниз по Днепру в Канев Черкасской области, где перезахоронен Тарас Шевченко и отстроен его впечатляющий, но несколько помпезный мемориал. И вот, бродя по мемориалу за экскурсоводом, я увидел старинную карту уезда, где родился Шевченко в деревне Кирилловке. А на этой карте в нескольких верстах от Кирилловки оказалась моя ридная Калигорка! С кобзарем-то мы с детства на дружеской ноге (земляки), а я и не знал. Что же до отсутствия моей витчизны на картах Киевщины, так оказалось, что на заре хрущевщины зачем-то — не иначе как для ради “оттепели” — отрезали тогдашние реформаторы от Киевской области южный кусок и “прирезали” его к области Черкасской. Так что в паспорте у меня про место рождения написано одно, а в жизни с ним другое. По Козьме Пруткову, “не верь глазам своим”.
23 травня 2013
27 квітня в Тальному завершилася фінальна частина спартакіади серед депутатів Черкаської області всіх рівнів.
Участі у турнірі взяли команди найспортивніших депутатів області. Переможця визначали за підсумками п’ятьох видів змагань: міні–футбол, волейбол, настільний теніс, шахи та шашки. Перемогу в змаганнях здобули депутати з Катеринопільського району, друге місце залишилося за домашньої командою з Тальнівщини, а третіми були депутати Черкаського району.
За підсумками цих змагань буде сформована збірна Черкаської області, яка 27 травня візьме участь у всеукраїнській Спартакіаді. Торік черкаські депутати посіли друге місце у цих змаганнях, поступившись лише Тернопільській області.
Підготував: Сергій ДАНИЛОВ
Джерело: Черкаський Спорт
29 квітня 2013
Україна, 18002, м. Черкаси, вул. Дахнівська, 50
тел. +38 (0472) 540-095 друкувати
21.10.2012 17:26
Віктор Зелінський – генерал-полковник армії УНР
У плеяді славних уродженців Черкащини гідне місце посідає військовик, генерал-полковник армії Української Народної Республіки Віктор Зелінський.
Народився Віктор Петрович 13 грудня 1864 року у с. Петраківка, нині Катеринопільського району. Навчався у Псковському кадетському корпусі, Константинівському артилерійському училищі, офіцерській артилерійській школі.
Під час Першої світової війни Віктор Зелінський командував артилерійською бригадою шостої стрілецької Сибірської дивізії Південно-Західного фронту. Від 1915 року – у званні генерал-лейтенанта.
Потрапив у німецький полон, і на початку 1918 року з ініціативи Союзу визволення України у таборах для військовополонених сформував 1-у Українську стрілецьку дивізію (так званих синьожупанників), яка у квітні 1918 року прибула до Києва, однак за підтримки Української Центральної Ради була роззброєна німецькими військами.
Від жовтня 1918 року генерал Зелінський – начальник артилерії 6-го Полтавського корпусу військ Української держави, в 1919 році – начальник постачання Лівобережного фронту Армії УНР, голова Української військової місії в Румунії, а у 1920 році – голова військової місії УНР у Варшаві.
Від 1921 року Віктор Зелінський жив у м. Данциг (нині Гданськ, Польща), брав активну участь в українських військових товариствах і об’єднаннях. Написав серію публікацій з історії визвольних змагань 1917–1921 років, залишив також книжку спогадів 'Синьожупанники'. Помер 14 грудня 1940 року в м. Сопот (Польща).
Підготував: Валерій БУРІЙ
Джерело: Прес-Центр
Газета 'Прес Центр' №42 (378) від 17.10.2012 р.
27 квітня 2013
Нині не знайти жодного українця, який не чув би про Звенигородку. Давнє місто з часів Київської Русі, тепер «стольний град» Шевченкового краю.
Книга містить матеріал про місто над тихоплинним Тікичем, його минувшину, діяння славних земляків – звенигородців, які боронили рідну землю від численних набігів – ординських та інших чужинецьких зайд, брали участь у визвольних походах під керівництвом Богдана Хмельницького, у селянському повстанні 1768 – 1769 років, а пізніше відроджували Вільне козацтво, воювали на фронтах Другої світової війни.
Автор видання – журналіст, історик, краєзнавець, пропонує читачеві використовувати книгу, як путівник у минуле славнозвісного міста, і адресує її усім пошановувачам історії рідного краю.
Невдала публікація? Редагуйте її Видалити
на сайті Валерій Бурій:
Білецький, Ф.Ф. Розкажи мені, Тікичу…: Буки від давніх часів до сьогодення /Феофан Білецький. – Черкаси: ІнтролігаТОР, 2012. – 279 с.:іл.
Науково-популярне видання висвітлює історію селища Буків, що на Маньківщині.
Автор залучив нові та критично використав відомі джерела, вдався до уточнень, окремих узагальнень, порушив ряд загальнонаціональних проблем, подав велику за обсягом і розлогу історію села, що переплітається з історією всієї України. Ілюстрації та фотографії ще глибше доповнюють розповідь, унаочнюють описані в книзі події, допомагають згадати багатьох людей, рідні краєвиди, ще раз торкнутися серцем славної минувшини рідного краю. Додаткові матеріали, використані краєзнавцем, роблять видання ще змістовнішим і цікавішим.
Журналіст, літератор, поет, краєзнавець Феофан Білецький прагнув, щоб у душі читачів ще більше розгорілася іскрина тепла й любові до своєї малої батьківщини, щоб люди внесли свою частку в її розквіт і не забували частіше вирушати на побачення з Гірським Тікичем, з Буками, де «… навіть небо ближче до землі, і зорі залюбки у Тікичі хлюпочуть…».
Книга розрахована на краєзнавців, істориків, студентів, усіх, хто цікавиться історією рідного краю
19 квітня 2013
Розмовляють два сусіди:
- Чого це ви вчора із дружиною сварилися?
- Тобто? Коли?
- Ну, вона ще вчора кричала 'ідіот', 'козел', 'очі роззуй!'?
- А-а-а... То вона вчора футбол дивилася, на суддю кричала.
- Ти чого мовчав?
- Та як завжди, боявся зайве слово сказати
13 квітня 2013
БОЙКО РАЇСА МИКОЛАЇВНА,
ВУЛ. ФРАНКА, БУД. 14, КВ. 6,
М. ВАТУТІНЕ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ, 20250,
ДОМАШНІЙ ТЕЛЕФОН: 6-42-96
28 ЛЮТОГО - 75 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ (1938).
19 лютого 2013
|
| Закрити |
