Соборність України в програмових засадах і практиці ОУН Степана Бандери

З 1929 р. Бандера — член ОУН, з 1932 р. — Крайовий Провідник ОУН. “ Ставши Крайовим Провідником ОУН Бандера взявся за рішучі зміни в діях ОУН, пристосовуючи тактику до нових реалій і цілей. Побіч революційної діяльності проти Польщі, як окупанта й гнобителя Західно-Українських земель, поставлено другий фронт протибільшовицької боротьби як рівнорядний і так само активний теж на ЗУЗ (а не тільки на ОСУЗ). Цей фронт був спрямований проти дипломатичних представників СССР на ЗУЗ... Метою тих акцій було заманіфестувати єдність визвольного фронту, солідарність Західної України з протибільшовицькою боротьбою Центральних і Східних Земель України та викорінити на Західній Україні комуністичну й агентурно-совітофільську працю серед українського населення”.

Одним із найважливіших напрямків діяльності ОУН на той час стає боротьба з комуністичними впливами. У період голоду 1932-1933 рр., організованого Москвою у Східній Україні, ОУН провела широку роз’яснювальну антибільшовицьку кампанію. За дорученням КЕ ОУН на чолі з Бандерою, в усіх студентських осередках кращі пропагандисти виголошували спеціальні доповіді, що викривали злочинні дії СРСР. Надалі тематика Східної України в біографії Крайового Провідника ОУН виникала у зв’язку з трагічними подіями, що там відбувались: голодоморами і масовими репресіями. У відплату за таку політику радянської влади з ініціативи С. Бандери членом ОУН Миколою Лемиком було здіснено замах на співробітника консульства СРСР у Львові Майлова.

Як пригадують старожили Угринова, часто згадував про страждання “східних братів” у своїх проповідях і о. Андрій Бандера. Його переконання в необхідності збереження традиційних зв’язків з “Великою Україною”, зокрема і в релігійному житті, стали однією із причин усунення його з парафії, адже він виступав з позицій так званого “візантійства”, тобто строгого дотримання східного обряду в УГКЦ, проти запровадження елементів обряду латинського.

Проголошення Акту 30 червня 1941 р. спричинило масові арешти українських націоналістів. Степан Бандера був викликаний на допит, але відкинув усі вимоги фашистів. Бандера рішуче відмовився відкликати Акт 30 червня. За це був ув’язнений до німецького концтабору, де пробув, не зламавшись морально і психічно, майже до кінця війни. На території поневоленої України постає УГВР як парламент нескореної нації. Українська Головна Визвольна Рада створилася в той час, коли революційно-визвольна боротьба, що її розгорнула й організувала ОУН, набрала найширших розмірів, як боротьба цілого народу. “ОУН змагається за добро цілого українського народу і всіх громадян України, а не якоїсь однієї частини, суспільної верстви тощо. Свою програму ОУН виводить з потреб цілого українського народу, з його природи й історичного розвитку, з сучасного стану, з його життєвих прагнень і настанов у змаганні за найвищий всебічний розвиток, добробут і самовиявлення народу — цілости і всіх його складників, збірноти й української людини”.

Степан Бандера був переконаний, що “Самостійну державу може здобути собі український народ тільки власною боротьбою і трудом. Як визволення, так і оборона самостійності України, може в основі спиратися тільки на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовість до самооборони”. Обов’язковою умовою перемоги мало бути охоплення національно-визвольним рухом усіх верств населення усіх регіонів України: “Український самостійницький фронт тримає, поряд з революціонером-підпільником і повстанцем, український духовник, науковець, мистець, інтелігент, робітник і селянин, кожний, хто у своїй ділянці, на своєму відтинку відстоює український зміст, українську ідею, український інтерес проти всепоглинаючої тотальної російської совітизації життя, країни, людини і народу”.

У 1948 р. ЗЧ ОУН увійшла до складу Національної Ради. У той же час загострюються внутрішні суперечності в ЗЧ ОУН, спровоковані комуно-більшовицькою агентурою. Чвари дуже гнітили Бандеру: “Перше основне лихо полягає в тому, що в нашому житті, якщо брати його як цілість, надто багато енергії, сил, уваги і часу пожирають внутрішні фронти, ворожнеча, взаємні поборювання між різними політичними середовищами”.

Можливо, саме активізація антибільшовицької пропагандистської, політичної й практичної діяльності і прискорила смерть Провідника ОУН. Всі заходи безпеки СБ ОУН не врятували Національного Героя України, коли найвище керівництво КГБ і СРСР в особі Шелепіна і Хрущова вирішили ліквідувати його як загрозу своєму пануванню на Україні. Злочин було здійснено руками запроданця Сташинського. Відразу було розгорнуто акцію по дискредитації Бандери і спотворення фактів навколо його вбивства. Українство ж сприйняло сумну звістку як непоправну втрату, яка ще більше скріпила ряди борців за волю Батьківщини.

Пріоритет ідей єднання України яскраво простежується через долі близьких до Бандери людей. У 1941 р. у складі Південної Похідної Групи ОУН пішов на схід, щоб нести ідею відновлення Української Держави, проголошеної Актом 30 червня, брат С. Бандери Богдан, (у 1943 р. загинув біля с. Піски на Миколаївщині від рук гестапо). Командиром Першої сотні УПА на Волині став односелець Провідника, співв’язень у польській тюрмі “Святий Хрест” Григорій Перегіняк (“Коробка-Довбешка”). Провідником ОУН Житомирщини до моменту своєї загибелі в 1943р. у бою з німцями був уродженець Середнього Угринова Роман Марчак (“Моргун”).

Ім’я Степана Бандери досі єднає всіх патріотів України. Про те, що Бандера — фігура всеукраїнська, свідчить і хоча б побіжний аналіз контингенту відвідувачів Меморіального комплексу C. Бандери в Ст. Угринові: за час діяльності закладу тут побувало вже майже півмільйона осіб, у тім числі багато з-поза меж України, серед них і росіяни, і так звані “східняки”. Всі екскурсанти змогли заново осмислили визначну історичну постать Провідника. Нерідко з музею виходили патріотами люди, які перед тим були крайніми скептиками, вважали Бандеру обмеженим фанатиком. Революційний переворот свідомості відбувається після короткого спілкування з простими людьми, які знали і пам’ятають Бандеру. На якомусь ірраціональному рівні “брати зі сходу” відчувають щиру любов Степана Бандери до всіх українців: і свідомих, і тих, що були ще задурманені комуністичною пропагандою, і галичан, і русифікованих шахтарів — всі вони були близькими й рідними для Провідника, за їхню волю й долю він віддав своє життя!

Яскравою ілюстрацією толерантного ставлення бандерівців до людей іншої національності є деякі демографічні тенденції післявоєнного періоду в рідному селі Степана Бандери — Старому Угринові. Односельці Провідника зазнали з боку більшовицької влади жорстоких репресій: загинуло більше шести десятків повстанців, виселено в Сибір 62 родини. Загалом причетними до ОУН-УПА був кожен третій угринівець і долю кожного скалічила тоталітарна система. Та це не озлобило земляків Бандери ні проти росіян, ні тим більше проти інших народів, а особливо проти вихідців зі східних областей України. У різні роки в Угринові жили кільканадцять уродженців Росії, інших республік СРСР, вихідців з південно-східних регіонів України, які на побутовому рівні ніколи не відчували жодних незручностей у самому “кублі бандерівщини”.

Переконливим свідчення всеукраїнської величі Степана Бандери є цікавий епізод: коли напередодні 90-річчя Провідника активізувалась робота з розбудови Меморіального комплексу в Старому Угринові, серед жертводавців була профспілка шахтарів-бандерівців з Донбасу.

Отже, всупереч всім перепонам, правда про життєвий подвиг Бандери поширюється найбільш віддаленими околицями України, ім’я Провідника знаходить гідну пошану в усіх українців, які вирвались з полону комуно-більшовицької пропаганди.