Василь Кубаш

      Слово Тараса Шевченка і Святе Письмо

    Знедоленому безправному українському народові потрібен був великий муж, що мав би відвагу говорити один за всіх. Потрібен був речник, новий Боян, патріарх, подвижник, пророк. Таким став Тарас Шевченко. Це поет, даний Богом. Спів Шевченка був “… воістину гуком воскреслої труби архангела”, пише Куліш у “Спогадах про Шевченка” і називає його національним пророком.

    Пророка не можна призначити, вибрати. Лише обрана Богом людина здатна мужньо і відверто говорити всім і всюди правду. Проте у світі споконвіку існують і лжепророки, пророки людські, що віщають від себе і керуються силами зла, а значить неправди. Якою ж має бути людина, що її називають і визначають пророком?

“Пророк бачить те, чого інші не добачають.

Пророк передбачає майбутнє

Але передусім пророк розмовляє

з Богом і виголошує його істиним

перд лицем народу”

                                                                                                                                                                                                 Євген Сверстюк. “Блудні сини України”.

    Саме таким був Тарас Шевченко. Він бачив те, чого не хотіли та й не могли бачити інші, і сміливо говорив до свого народу, спираючись на авторитет Божого слова.

    Біографи свідчать, що Шевченко від молодих літ знав і до смерті возив із собою Святе Письмо, а на вигнанні це було  майже єдне його “чтиво”. Тому і називають його поетом-біблійцем. Зустріч Шевченка із Біблією не була принагідною. Він на ній учився грамоти, з дитинства знає на пам’ять фрагменти Святого Письма . Малим хлопцем слухав, як столітній дід Іван читав родині та сусідам достатні на той час біблійні книги, житія святих, борців та мучеників за віру. Та й сам Тарас, підрісши, читав над покійниками замість учителя-дяка Псалтир.

    Згодом у Петербурзі, великий Карл Брюллов велить своєму улюбленцю-учневі брати малярські теми з Біблії, бо там все “просто і зграбно”. Молодий слухач Академії мистецтв, прислухаючись до порад митця-вчителя не тримає у себе на квартирі іншої книжки ніж Біблія, “Анархарзісової подорожі”, та історії Галіса (Б. Лепкий “Про життя і твори Тараса Шеченка”).

    Саме тоді, коли Шевченко перебував на вершині свого натхнення і промовляв огенним словом, як посланець з неба, в Києві склався гурт молодих людей, що поклали собі завдання творити  визвольні та братолюбні ідеї. Назвавшись Кирило-Мифодіївським братством , члени його свою діяльність планували у ракурсі пророчих слів Ісуса Христа: “І пізнаєте правду, а правда вас вільних зробить!” (Ів. 8:32). На перстнях братчиків був напис: “Пізнайте істину, і  істина звільнить вас”. Такі просвітительські ідеї і були особливо близькі співцеві темного, знедоленого віковічним ярмом, народу. Шевченко – патріот, народолюбець і віруючий християнин, бо саме віра Христова підняла ідею збратання народів, вирівнюючи прірви між вільним чоловіком і безправним рабом, у проповідувала всесвітній мир, свободу і любов. У його голові ідея повалення кріпатства й визволення рідного народу зливалася з проповіддю християнства, він руйнував царство насильства, сатани, деспотизму, щоб збудувати царство Боже, державу волі і правди.

    Шевченко міг освоїти виражальні засоби Біблії саме тому, що пройнявся духом біблейних книг. Згадуючи про багатющий арсенал думок і почуттів, почерпнутих поетом із Біблії, літературознавець В. Щурат писав: “Дсь якийсь поетичний образ, десь якусь оригінальну гадку Святого Письма може присвоїти собі перший-ліпший поет. Зробити філософію Святого Письма своєю філософією, се може тільки справжній біблієць яким був Шевченко”.

    Лейтмотивом більшості його творів є поєднання любові до Бога і милосердя до ближнього. А це основа християнського вчення. Людину хоче бачити Шевченко передусім як відображення “образу Божого”.

    Великй поет – пророк несе християнський ідеал згарманізованої людини, що живе у згоді з собою. Життєва позиція його полягає у тому, щоб жити за Божим законом і актом свобідної волі обирати, свою дорогу (Є. Сверстюк, “Блудні сини України”). Звідси зрозуміла його боротьба зі сваволею сильних світу і не сприйняття тих, хто втрачає подобу Божу. Дуже характерний для Шевченка штрих: у важкі хвилини перед ним завжди стоїть Бог, рпро це засвідчує і той факт, що слово “Бог” у його творах зустрічається більше, ніж 630 разів.

    Про авторитетність Божого слова для поета свідчить витяг їз його листа до графині Толстої від 9 січня 1857 року: “Тепер і що лиш тепер я цілком повірив  – “Любя, наказуя вы”. – Що лиш тепер молюся до Бога і дякую йому за безконечну любов до мене, за те, що він виправдовув мене. У тому випробуванні очистилося і видужало моє бідне, боляще серце. Воно забрало від очей моїх призму, крізь яку я глядів на людей і на самого себе. Воно навчило мене, як любити ворогів і тих, хто нас ненавидить. А цього не навчить ніяка школа, крім школи досвіду і тривалої бесіди з самим собою”.

    “Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас. Благословіте тих, хто вас проклинає, і моліть ся за тих, хто кривду вам чинить”, - це слова Ісуса Христа, записані у вангелії від Луки (6:27, 28). Щиро і правдиво сповідається поет, як під впливом дієвого євангельського слова у нього вдосконалюється християнський характер і утверджується християнський світогляд.

    Цікаво, що завершуючи свою літературну діяльність, Шевченко видає “Буквар” – посібник для дітей, у якому поряд із думами та народними прислів’ями він поміщає уривки із псалмів (132, 53, 12, 93, 149), а також молитви сподіваючись, що вони сприятимуть вихованню добрих, нелукавих людей із чистим серцем. Проаналізувавши ці тексти, можна зрозуміти, який поет хоче бачити тих, хто буде вчитися за його “Букварем”.

    Отже, бажаючи відкрити очі своєму мудрому від природи, але забитому і пригніченому народові, Шевченко вносить свою лепту у його просвітительство – доступний за ціною (3 коп.) і багатий духовно “Буквар”.

    Поета боялися не тільки як революціонера демократа чи націоналіста. Його ще й не бажали сприйняти як тверезомислящого християнина, як людину високого Духу. А тим більше признати “володарем в царстві духа”, - як справедливо писав про нього інший велет духу Іван Франко.

    Творчість Т. Шевченка – згусток добра і правди. Він був сіячем і вирощувачем духовних якостей народу. Він вірив, що є сила, котрі й треба поклонятися, бо вона врятує людство від морального і духовного спустошення, виродження, збідніння. Цією силою є Бог.

    Теологічна довідка.

    Пророк. Під словом “пророк” розуміють, по-перше, людину яка передбачає майбутнє, по-руге людину, яка завіщає слово повчання, напучування і потішення через натхнення Святим Духом. Пророки, працю і слова яких ми знаємо із Святого Письма, -  це Єнох, Ной, Авраам, Мойсей, Аарон, Маріям, Дебора, Самуїл, Давид, Сломон, Ілля, великі і малі прроки – автори пророчих книг та ін. Святе Письмо свідчить про те, що через пророків говорив Святий Дух, і що книги, написані ними, створені через натхнення Духа Божого, “Бо пророцтва ніколи не було з волі людської, а звіщали його святі Божі мужі, проваджені Духом Святим”.

    Лжепророк. У Святому Письмі згадується і про лжепророків, які не будучи призваними і посланими Богом, пророкують за своїм вимислом на шкоду ближнім, зводячи їх з праведної дороги. Такі пророки описані в Старому і Новому заповітах.

Тарас Шевченко. Посланіє “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам  моїм в Україні і не в Украаїні моє дружнє посланіє”.

    Поема  “І мертвим, і живим, і ненародженим …” – твір рідкісної емоційної напруги, що народилася в атмосфері дешевних переживань, нестабільного, дискомфортного внутрішнього життя, а це позначилось на емоційному стані ліричного героя, на проблематиці твору, його жанрових особливостях, композиції, своєрідній лексиці.

    Поет звертається до жанру послання, що був досить поширений у культурній традиції різних часів і народів. У Біблії це послання святих апостолів Павла, Петра, Івана, Якова, Юди які своєрідно вплинули на  творчість багатьох письменників, як-от: І. Вишневецького, П. Грабовського, І. Франка, М. Рильського, А. Малишка, Д. Павличка.

    Сама назва твору вказує на позачосовість  послання. Як і Біблія, воно написане для всіх часів і не обмежується географічно. Масштабність адресата, окресленого в назві, зумовлюється обширністю і гостротою проблематики, що актуальна як у прадавні часи, так і сьогодні й, очевидно залишиться такою і для ще ненароджених поколінь. Лаконічно її можна окреслити як проблему добра і зла та їх довічної бортьби, що конкретизується у творі як проблема правди і брехні. Для поета вона є принциповою і тому звучить безкомпромісно і звинувачувально уже в епіграфі який взято із Першого соборного послання апостола Івана: “Як хто скаже: “Я Бога люблю”, та ненавидить брата свого, той неправдолюбець. Для Шевченка, як для справжнього християнина, - це принципова позиція, згідно якої любов до невидимого Бога оживає в любові до ближнього: “Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, якого не бачить?”. Епіграф і задає полемічний характер посланню. Бажаючи розбудити серед українського люду дух любові, братства, взаєморозуміння, поет послуговується словами улюбленого учня Христа, якого називають апостолом Любові. Поет не приймає того українського патріотизму, за яким немає любові.

    Стиль послання наближений до книг пророків Ісайї, Єремії, новозавітних послань та відкриття Івана Богослова. Як старозавітні пророки своїм словом стараються зупинити ізраїльський народ у їх гріхах, вказуючи на неменучу розплату, так і пророк-поет взивав до своїх земляків:

Схамніться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде…

    Подібно до Божих пророків, Шевченко, як речник України, відчуває відповідальність за те, що діється на його землі, і своє призначення вбачає у тому, щоб змінити людей, їхні взаємостосунки, їхнє життя. Він не мовчить – говорить, просить, картає, будить. Власне, у цьому поет розуміє свою місію, бо справжньому пророкові несила спокійно споглядати на спотворений світ, спотворену природу, спотворені взаємини між людьми де

Кайданами міняються,

Правдою торгують

І господа зневажають…

     Поет часто послуговується біблійною лексикою. Наприклад, використовуючи слова “кайдани”, “ярма”, що у Біблії вживаються як символ неволі (єгипетської, вавилнської і т.п.), поет описує уярмлений рідний народ:

Людей запрягають

В тяжкі ярма

    Називаючи сплюндровану Укарїну великою руїною, автор згадує іншу руїну – пограбовану Юдею, поруйнований Єрусалим як біблійну пересторогу за непослуг Богові. Україна для поета одночасно є і “раєм тихим” (близький і часто вживаний Шевченком образ), і символом нового, омріяного щасливого майбутнього рідног краю.

Автор також використовує євангельські образи посіву і жнив (Притча про кукіль), передвіщаючи лихі жнива як результат недоброго засіву:

… побачите,

Які будуть жнива!

    Уся система біблійних символів, використаних Шевченком, зводиться до того, щоб застерегти людей від лиха, попередити про майбутню відповідальність, навернути на Божу дорогу.

    Картина змальовані поетом у “Посланні” нагадують “видіння”, дані Богом пророками і описані ними в біблійних книгах. Лише прикінцеві слова пом’якшують грізний звинувачувальний тон всієї поеми і одним штрихом привідкривають завісу обіцяного майбутнього для Божого народу.

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє…

Подібні ідилічні картини – пейзажі майбутнього часто зустрічаються в Шевченкових творах. Це його ідеал, на фоні якого контрасніше вимальовується жорстка дійснісь. Через змалювання ідеалістичних картин майбутнього проявляється велика віра поета у дієву силу слова – як біблійного так і дараваного йому Богом – поетичного. Саме ця віра в слово – характерна риса пророка і кожного великого поета. Адже і біблійне слово, і поетове мають одну мету – самоочищення людини, через яке можливе і оздоровлення суспільства:

Умийтеся! Образ Божий

Багном не скверніте

А тому пророк і поет Шевченко прагне повернути природу до її первинного стану, коли все, в тому числі і людина, було “вельми добре”.

Шевченко. “Псалми Давидові”.

    Вперше слово “псалом” вживає Шевченко в поезії “До Основ’яненка”:

Насміються на псалом той,

Що виллю сльозами.

    Неспроста поет називає так свій вірш-тугу, в якому вихваляє героїчне минуле України. Адже псалом – це пісня хвали. У його душі звучить псалом безстрашним волелюбни козаком.  Це слово було близьке поетові, як близькими були рідкі добрі спогади з дяківської шкільної лави. Можливо тому перша велика книга малого Тараса, яку він часто читав над покійними замість п’яного дяка, вилилася згодом у “Псалом Давидові”. Це рідкісне явище навіть у світовій літературі. Адже вони є співом душі поета.

    Переспіви псалмів написані в зеніті творчості поета і датовані 19.2.1845 р. Не випадкове творче звернення до Псалтира саме у цей час, за 5 днів до появи “Заповіту”. Перебуваючи на Переяславщині, поет застудився і важко захворів. Часто фізично ослаблена людина очі свої піднімає вгору, думає більше про духовне, прагне досамоочищення, добра і злагоди. Саме такі настрої знаходить Шевченко у дальноєврейській поезії. І, як результат, у В’юнищі під кінець нелегкого для поета 1845 р. народжуються ці перлини – переспіви духовних пісень із Псалтиря.

    Книга Псалмів (Псалтир) – це збірка 150-и духовних пісень, які були укладені в різні періоди історії ізраїльського народу. Назва книги походить від грецького слова psaltos, що означає співання пісень під акомпонемент. Староєврейською мовою це збірка називається “Сеффер Теліччіле” – “Книга хвали”.

    Тематика псалмів здебільшого релігійного характеру. Псалми є молитвою до Бога, славословленням або повчанням, декотрі з них присвячені особливим подіям. Ця збірка духовних пісень поділена на 5 книг, і кожна з них закінчується славослов’ям. Вони розподілені таким чином: I – 1-41; II – 42-72; III – 73-89; IV – 90-106; V – 107-150.

    Такий поділ був прийнятий в староєврейському тексті і зберігся до нашого часу.

    За змістом і структурою псалми поділяються на історичні, месіанські, повчальні і прославлення.

    Укладені вони різними авторами. Вважають, що Давид був автором більшості псалмів (73). Іншими авторами традиційно вважаються Асаф (12), сини Корея (11), Соломон (2), Мойсей (1), Етан (1). Авторство 50-ти псалмів невідоме. Припускають, що деякі з них написав також Давид. Як творець духовних гімнів, він є найвідоміший з усіх псалмістів, і тому новозавітні письменники визнають його автором книги Псалмів і часто називають їх Давидовими.

    Давид був хоробрим воїном, геніальним полководцем і здібним державним керівником. Його життя детально описують книги Самуїлові. В дитинстві він був пастухом. За Божим повелінням пророк Сауїл помазав його на царя. Відома історія про те, як Давид переміг Голіата. Зазнавши переслідувань від першого ізраїльського царя Саула, Давид, проте, не використав можливості помститисяйому, вважаючи, що не можна піднімати руки на помазаника Божого.У Другій книзі Самуїловій розповідається про Давида як другого царя Ізраїля. За його царювання держава процвітала, вона стала сильною і могутньою. Царював Давид 40 років. Помираючи,  він показав своєму синові і наступникові на царському престолі Соломону: “І будеш ти стерегти накази Господа Бога свого, щоб ходити Його дорогами, щоб стерегти постанови Його, заповіді Його та устави його й свідчення Його…”. Хоча Давидоове життя не було безгрішним, але він клявся у своїх переступах і прагнув бути виконавтцем Божої волі. Саме це допомогло йому стати добрим батьком і мудрим державним керівником. Проте вище державних і політичних досягнень стоїть літературна дальність Давида. Його псалми-гімни знаходили і знаходять відгук у творчості багатьох письменників минулих епох і сучасності.

    Просто, щиро і природньо-емоційно переспівує їх Шевченко. У цикл його віршів – перекладів входить 10 поезій під назвою “Псалми Давидові”. Із перекладених псалмів лише 4 належать Давидові (12, 52, 53, 133), Псалом 43 написаний синами Кореевими, Псалом 81 склав Асаф, Псалми 1, 93, 149 створені невідомими авторами. Використовуючи авторитет царя, Божого обранця, псалмотворця, Шевченко називає його іменем цикл перекладів – переспівів.

    “Псалми Давидові не можна практикувати як виключно літературне явище, лише як цикл поезій, символічність словесних образів, духовна насиченість, теологічна спрямованість вказують на суспільну вагомість ліричного героя, що бере на себе відповідальність за долю свого народу”.

Молюся: Господи, внуши їм

Уст моїх глаголи…

(Псалом 53)

    Переспівуючи Псалом 1, поет використовує ті ж образи, що і в біблійному варіанті (дорога – путь, дерево на водою, вітер). Проте деколи він дозволяє собі вільніше поводитися з текстом, наприклад, “полова, що її вітер розвіяв”, поет замінює на “попіл”.

    Наслідуючи 43(44)1 навчальний Псалом синів Кореєвих, автор переносить подій з ізраїльських часів у сучасну йому Україну. Доволі вільно передає думку про покинутсть Богом. Свідомо скорочуючи свій варіант псалма, Шевченко закінчує, як і в оригіналі молитвою.

    До оригінальних псалмів поет підходить творчо. Одні перекладає дослівно, в інших зберегає основну думку, інтерпритуючи текст, але всі вони “українізовані”: насичені українським духом, народно-пісенним стилем, поетичною лексикою та образами. У його наслідуваннях вбачається глибоке знання проблем тогочасного суспільства і спроба в аналогічних старозвітніх ситуаціях побачити і підказати народу вихід. Характерно, що, як і Давид, Шевченко свої надії покладає на Бога і звертається до нього за підтримкою і допомогою.

    Особливо турбувала Великого Кобзаря, проблема непорозумінь, розбрату між українцями. Він мріяв про волю України, як результат єдності і згоди. З тієї причини поет переспівує Псалом 132 (133), цей коротенький шедевр – гімн єдності, який виділяється лаконічністю, поетичною красою і проблемами серед усіх псалмів.

Книга Псалмів. Псалом 133.

Оце яке добре та гарне яке, -

Щоб жити братам однокупно!

Воно – як та добра олива на голову,

Що спливає на бороду Ларонову

бороду,

Що спливає на кінці одежі його!

Воно як хермонська роса,

Що спадає на гори Сіону,

Бо там наказав Господь благословення,

Повіквічне життя!

    Цей псалом відомий як пісня прочан. Він нагадував царю Давиду ті дні коли ізраїльтяни зібрались у тимчасовій столиці Хавроні, щоб помазати його на царя. Давида настільки вразила однодумність, всенародна єдність і підтримка, що він свої почуття записав у цьому короткому псалмі. Тут він описує і обряд помазання. Хоча над ним самим звершувався цей обряд, та він приводить у приклад помазання Мойсевого брата Ларона, який був речником, глашатаєм народу. Спеціально приготовлена запашна олива виливалася на голову обранця Божого, тим самим очищуючи і освячуючи його, вказуючи на особливу місію.

    У Біблії немає жодного слова, вжитого намарне. І тут описана Хевронська роса – це не просто знайомі нам краплини на травах, а густі роси, що в суху пору року достатньо зрошували і напоювали землю, і ці роси символічно     вказують на рясні Божі благословіння – життя  у добробуті, спокої, задоволенні. Останні слова є запорукою доброго та гарного життя, бо “наказав Господь благословення”.

    Читаючи Шевченків переспів, ми зустрічаємо ті ж образи, символи та дрібниці, що і в Давида, але стиль товару і мова його нагадують народну пісню.

Т. Шевченко. Псалом 132 (133).

Чи є що краще, лучче в світі,

Як укупі жити,

З братом добрим добро певне

Познать, не ділити.

Яко мірро добровонне

З голови чесної

На бороду Лароню

Спадає росою

І на шитії омети

Ризи дорогої;

Або риси єрмонській

На святії гори

Високій сіонській

Спадають і творять,

Добро тварям земнородним,

І землі, і людям, -

Отак братів благих своїх

Господь не забуде,

Воцариться в дому тихім,

В сім’ї тій великій,

І пошле їм добру долю

Од віка до віка.

    На думку В. Скуратівського, Шевченко синтезує народну пісню із псалмом. І це природно для поета. З однієї сторони самобутній лірик-українець, з іншої-людина, що прагне християнської довершеності, він легко і вільно викладає свої думки – пісні на папір. У переспіві відображається велика туга за Божим раєм на землі, де люди жили б у правдивій братній любові, адже для цього вони створені Богом.

    Псалми (грецьк. psalmos - пісня) – пісні релігійного змісту, створені біблійним царем Давидом (VII, 2).

    На текст псалмів композитори писали твори для хору або для одного голосу з інструментальним супроводом.

Пальма – духовна пісня – гімн та текст, запозичиней із біблійних псалмів.

Тарас Шевченко “Неофіти”.

    Тарас Шевченко зумів створити галерею літературних пророків, зумів стати пророком свого народу. Особливо пристрасно й однозначно виголошується жага пророкування у поемі “Неофіти”:

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило…

    Поема з “огненними словами” є грізним малюнком культурного побуту з перших часів християнства. Вона говорить полум’яно, розтоплює і підкуповує серця, манить щирістю чуття, думки і слова. Адже написані “Неофіти” потягом чотирьох днів (4-7 грудня 1857 р.). Очевидно, народжувалась поема з якоюсь неземною вибуховою силою.

    Безперечно, високою є історико-етична сторона твору з її часовими нашаруваннями: перші християни, декабристи, кирило-мифодіївці.

    На фоні історії неофіта Алкіда і його матері поет гранично стисло викладає євангельську вість. У коротенькому другому розділі (всього 18 рядків) він вміщає історію народження, смерті і воскресіння Ісуса Христа записані у Чотири євангіліях. Перетворюючу силу христового вчення, або народження, формування і становлення християнина, проілюстрував Шевченко через образи головних героїв твору. Про вплив слів Христа на переродження людини можна прочитати у біблійній книзі “Дії святих апостолів”.

    Особливо вражаючою є історія витворення пророка з “кроткої” жінки, матері Алкіда, на тлі катування її сина-християнина. Саме мученицька смерть сина відкрила їй уста для продовження його справи:

І на торжища, і в чертоги

Живого істиного Бога

Ти слово правди понесла.

     Слова, що понесла у світ мати Алкіда, є продовженням слів правди Ісуса Христа і виконання слів правди пророка Ісайї, якого цитує автор в епіграфі. Ісайа починає класичний період пророчого слова. Часто, говорячи від імені Бога, він супроводжує свої вістки словами: “Так говорить Господь”, що надає його пророкуванням авторитетності й особливої довіри читача. В епіграфі вибраному поетом до твору, міститься наказ, попередження, обітниця:

Так говорить Господь:

Бережіть правосуддя й

Чиніть справедливість,

Незабаром бо прийде спасіння

Моє,

І з’явиться правда Моя

(Іс. 56:1)

    Власне цю Божу правду й понесла замість сина новонароджена християнинка, одна із тисяч, перероджених словом Христовим. Замість прокльону з уст матері понеслася перша молитва до Христа. “З поклонниці Венери стала вона проповіднецею сміливою, істиного Бога”.

    Своєю молитвою Великий Кобзар заперечує ненависть і стверджує любов. Щоб ворога полюбити, треба простити йому його гріхи, треба забути кривду, яку він заподіяв. Цю ідею він розвиває на основі Нагірної проповіді Ісуса Христа: “Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує…”. Поет навчився цьому сам і заохочує до християнського прощення своєю поемою читача.

    У своїй книзі “Про життя і твори Тараса Шевченка” Богдан Лепкий, наголошуючи на християнській поезії поета, посилається на твердження Євгенія Згарського: “… поет поставив нам великим, святим приміром образ терплячих за віру мучеників, християнських нововірців. Ні жовчю, ні помстою не дише зболіле серце нашого віщого. Не зазиває він земляків своїх до кривавої помсти розпинателям, а до непохитної віри в правду”. У творі проявляється непохитність ідеї всепрощення, на що вказував Єфремов у збірці “Шевченко” та в “Історії українського письменства”. Ця думка підкреслюється також в словах, викладених поетом в уста Алкіда: <

Василь Кубаш

7 березня 2011 року

                           Початок Великого посту

   Уже апостоли й перша християнська громада почали заміняти день Пасхи днем поминання Христових мук і смерті. Роковини Христової смерті були для них дуже сумним днем. Тож, щоб його належно відсвяткувати, вони зберігали піст у цей день. І так первісна християнська Пасха почала існувати у вигляді посту. Це була хресна Пасха. За свідченням святого Іринея (к. 125 — к. 203), про яке говорить історик Церкви Євсевій (к. 260 — к. 340), перший зародок нинішнього 40-денного посту в той час обмежувався одним-двома днями посту, який не вважався передпасхальним, а таки самою Пасхою.

   У ІІІ столітті передпасхальний піст у деяких Церквах триває цілий тиждень. Це той час, який сьогодні звемо Страсним тижнем. При кінці ІІІ століття Великий піст уже сягає 40 днів. Від IV віку маємо перші свідчення про 40-денний передпасхальний піст. Перше свідчення дає нам Нікейський Собор, котрий каже, щоб помісні собори відбувалися 'один перед Чотиридесятницею , щоб після усунення всякого неладу чистий дар приносився Богові, а другий під осінній час' (Правило 5).

  Хоч говоримо про 40-денний піст, але у Східній Церкві він триває тільки 36 з половиною днів. Сім тижнів посту без субот і неділь — це 35 днів. До цього числа треба ще додати Велику суботу і половину ночі перед празником Пасхи, що також уважається посним, і тоді наша 40-ця матиме 36 і пів дня, що становить одну десяту цілого року.

  Латинська Церква має 6-тижневий піст, бо вона й суботу зачисляє до посних днів, тобто у практиці й на Заході 40-ця мала тільки 36 днів. Та щоб мати повних 40 днів посту, латинська Церква в VII сторіччі додала ще чотири дні на початку посту. Тому Захід починає тепер свій піст у т. зв. 'Попільну середу', тобто в середу нашого першого тижня посту.

  Число 40, як числа 3, 7 і 9, з давніх-давен мало символічне значення. Тому воно ввійшло і до передпасхального посту радше в символічному, аніж буквальному значенні. У Старому Завіті читаємо про 40 днів потопу (Бут. 7, 4), про 40-літню мандрівку Ізраїля пустинею (Чис. 14, 33), про 40-денний піст Мойсея, поки він дістав від Бога таблиці закону (Вих. 34, 28), про 40-денну подорож пророка Іллі до гори Хорив (1 Цар. 19, 8). У Новому Завіті святе Євангеліє говорить, що 40-го дня Йосиф і Марія принесли Дитятко-Ісуса до святині, про 40-денний піст Ісуса Христа в пустині (Мт. 4, 2), про 40-денне перебування Його на землі після свого воскресення (Ді. 1, 2).   Хоч наші часи принесли багато змін щодо церковних законів, традиції й дисципліни, і хоч після Другого Ватиканського Собору прийшло значне злагіднення всіх постів взагалі включно з Великим постом, все-таки й сьогодні час Чотиридесятниці має своє велике значення для нашого духовного життя. Може сьогодні через різні причини ми не можемо так строго постити, як постили колись наші предки, але й сьогодні над нами тяжить обов'язок духовного посту, боротьби з нашими гріхами і злими нахилами, обов'язок молитви, практики чеснот та добрих діл. І якраз ця наша духовна обнова є властивою і найважливішою метою святого Великого посту.                                                       

Василь Кубаш

Стрітення Господнє

 Стрітення Господнє — 15 лютого (за григоріанським календарем; 2 лютого — за юліанським) — християни східного обряду відзначають Стрітення Господа Нашого Ісуса Христа.

 Відзначають його в пам'ять про те, як Свята Діва Марія принесла до Єрусалимського Храму Ісуса Христа на 40-й день після Його народження (згідно з Законом Божим, з часу визволення євреїв із єгипетського полону, кожне перше немовля чоловічої статі належало Богові, і його треба було приносити до храму на 40-й день після народження).

 Коли Діва Марія разом з Йосифом принесла Ісуса до храму, їх зустрів там сивий старий Симеон, який чекав зустрічі з Господом вже багато років. Згідно з Євангелієм від Луки, Симеон був праведником, але він таки не повірив у можливість народження Спасителя від Діви Марії. І тоді Дух Святий напророчив йому, що він зможе вмерти лише тоді, як побачить народження Господа. Те й здійснилося — Симеон міг одержати тепер вічний спокій. Перед смертю старець Симеон сповістив, що Немовля, яке йому нарешті судилося побачити, вийде «на служіння спасіння людей».

 Звершивши все згідно з законом Господнім, Марія і Йосиф повернулися до Віфлеєму.

 Стрітення відзначають на 40-й день після дня народження Ісуса Христа. Урочисто відзначати його почали з кінця V століття.

 У церквах цього дня святять воду і свічки. Такі свічки називають «громичними», бо їх ставили перед образами під час грози, щоби захистити людей і худобу від блискавки.

Коли приходять із церкви в день Стрітення, запалюють «громичну» свічку — «щоби весняна повінь не пошкодила посіви і щоби мороз дерева не побив». Від «громичної» свічки і саме свято Стрітення називалось колись ще й «Громиця».

 Освячену цього дня у церкві воду використовували проти «пристріту». Нею кропили тварин і людей у найвідповідальніші моменти життя.

Василь Кубаш

Там, на річці на Йордані,

Там Господь Христос хрестився,

З рук Хрестителя Івана

У святій водичці вмився.

Розійшлися Апостоли

Ген за гори, ген за води,

Голосили Боже слово

І хрестили всі народи.

І святий Андрій – апостол

Воду цю приніс за море,

Нашим Дніпром плив він просто,

Аж де Київськії гори.

Наш святий князь Володимир

Нарід ввесь обмив свій рідний

Йордан-водами святими,

Щоби правди став він гідний.

Де є віра в Боже слово,

Де любов є до Вітчизни –

Всіх вода-Йордан обновить,

Всіх Йордан-вода очистить.

Василь Кубаш

Богоявлення Господнє - Водохреще

Водохреще - це третє найбільше свято, яке завершує цикл Різдвяних свят.

Церква розглядає Хрещення Господнє як 'свято просвіти' народів, оскільки за її вченням, саме з Хрещення Ісус розпочав проповідь євангельської істини. Християнський світ відзначає свято Водохреща 19 січня. Його ще називають Йорданом - від назви ріки Йордан у Палестині - народна назва християнського обряду освячення води. Його здійснюють на згадку про хрещення Ісуса Христа в Йордані, описаному в Євангеліях. Свято має й іншу назву - Богоявлення, яка походить від того, що, згідно з біблейськими оповіданнями, під час хрещення Ісуса на нього зійшов із небес Дух Святий у вигляді голуба, і голос почувся із неба: 'Це Син Мій Улюблений, що його Я вподобав!'. Освячена на Йордань вода символізує святу йорданську воду і має у віруючих особливе призначення.

19 січня - Йордана (або Ордана, Водохреща, Богоявлення) - третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу, яке православні та греко-католицькі християни відзначають 19 січня. З ним пов'язують хрещення на Йордані Христа. А ще сьогодні усі віряни обох релігійних конфесій проводять день у пості, а потім зберуться за столом на святій вечері.

Коли Ісус Христос досяг 30-річного віку, він прийняв хрещення в річці Йордан. Вийшов на берег, а з небес почувся голос Бога-Батька, який назвав Ісуса своїм Сином. І на нього зійшов Святий Дух в образі голуба. Звідси ще одна назва — Богоявлення. Православні та греко-католики вважають, що саме це свято засвідчує таїнство Святої Трійці. Адже в цей день, за християнським вченням, з'явився Бог у трьох іпостасях: Бог Отець – в голосі, Син Божий – у плоті, Дух Святий – у вигляді голуба.

Вважається, що на Водохреща, з опівночі до опівночі, вода набуває цілющих властивостей і зберігає їх протягом року, лікуючи тілесні й духовні хвороби.

В цей день у всіх містах і селах, де є церкви, святять воду. Віддавна в народі посвячену на Водохреще воду вважають своєрідним спасінням від багатьох недуг. Її дають пити тяжкохворим, нею освячують храми, домівки і тварин. Залишається загадкою той факт, що водохрещенська вода не псується, не має запаху і може зберігатися протягом року. Дехто схильний вважати, що цьому сприяє срібло від хреста, який священик занурює в воду під час обряду.

Напередодні Водохрещі святкується 'Голодна кутя', або другий Святий Вечір. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять - постують. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подають пісні страви - смажену рибу, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутю та узвар. Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху - хлібину, 'щоб хліб родився'.

На другий день зранку ходять до церкви святити воду. Цією свяченою водою починається трапеза, нею ж кожний господар кропить усіх членів сім'ї, хату, інші будівлі, криниці.

За давньою традицією, церемонія освячення води відбувалася під відкритим небом, на берегах річок, струмків, озер. Ще напередодні Йордана, з льоду вирубували великий хрест ('йордан') і ставили його поруч з ополонкою. Скульптурне зображення хреста встановлювали вертикально і нерідко обливали буряковим квасом, від чого воно набирало червоного кольору. Було прийнято також прикрашати хрест барвінком і гілками сосни.

До радянських часів у день водосвяття в селах і містах влаштовувались багатолюдні хресні ходи до річки. Крім ікон і церковних хорогв учасники цих процесій несли запалені 'трійці' — три свічки, перевиті зіллям васильків, чебрику та інших квіток. Акт водосвяття в багатьох місцевостях супроводжувався стріляниною з рушниць порожніми набоями. Одночасно у небо випускали голубів, попередньо прикрашаючи їх стрічками з кольорового паперу.

Після Водохреща розпочинався новий весільний сезон, який тривав до Великого посту. Це був час веселощів і дозвілля. Молодь збиралась на вечорниці, сім'ї влаштовували складчини та ходили один до одного в гості з метою наблизити весну.

Василь Кубаш

      Колядки - це обрядові, величально обрядові пісні, які виконуються на зимові свята, зокрема на Різдво.

       Звичай колядування має свою давню історію, коріння якої сягають ще арійських часів. Колядки пов'язані з днем зимового сонцестояння, яке наші предки називали святом Коляди. Його святкували 25 грудня. Вважалося, що в цей день Сонце з'їдає змій Коротун. Всесильна богиня Коляда в Дніпровських водах народжувала нове сонце — маленького Божича. Язичники намагалися захистити новонародженого. Вони проганяли Коротуна, який намагався з'їсти нове Сонце, а потім ходили від хати до хати, щоб сповістити людей про народження нового Сонця, і зображення цього сонця носили з собою. Як тільки на небі сходила зоря, колядники заходили в двір, кличкали господаря і співали його родині величальних пісень про сонце, місяць, зорі. Ці пісні й стали називати колядами або колядками.

       Згодом, із появою християнської релігії обряд колядування був приурочений до Різдва Христового і в колядках з’явились біблійні і світські мотиви. Традиція колядування збереглася й до сьогодні. Як тільки на небі являється перша зоря — розпочинається Свята Вечеря, а діти збираються гуртом і йдуть вітати усіх колядками з народженням Христа!

Петро Мелешко

Стрий – річка, яка бере свій початок в Карпатах і протікає у Львівській області та є правою притокою річки Дністер. Витоки Стрия знаходяться на західному схилі гори Явірник на висоті 1405 м, що у Високому Бескиді (північно-західний схил Верховинського водороздільного хребта поблизу с. Лавочне). В Карпатських горах річка має гірський характер і вузьку долину. Ширина річища становить від 10-30 м у верхній течії і до 150 м у пониззі.

Долина річки Стрий пролягає переважно в горах Східних Карпат, на верхніх ділянках – у каньйоні, і лише в нижній течії, після злиття з Опором, виходить на Прикарпатську височину. Довжина річки становить близько 240 кілометрів, а площа басейну 3055 квадратних кілометрів. Стрий має 31 притоку, найбільша з яких річка Опір. Стрий впадає в річку Дністер за 10 км від Жидачова відмітці 240 метрів над рівнем моря.

http://www.skole.com... alt='Стрий біля села Крушильниця' border='0' width='640' height='480'>

Живлення ріки є дощове та снігове. Для Стрия характерні весняна повінь та літньо-осінні паводки (іноді взимку). Стрий характеризується великою мінливістю річкового режиму. Катастрофічні повені були у 1927, 1955, 2008 і особливо в 1969 роках. В межах Жидачівського району її протяжність - 27 км. Середній розхід води в 17 км від устя — 45,2 м3/сек, максимальний — 890 м3/сек. Льодостав переважно з кінця листопада до середини березня.

Береги Стрия заліснені хвойними і мішаними лісами, численні поселення. Над річкою Стрий лежать міста: Турка, Стрий, Жидачів. Споруджена Завадівська ГЕС.

Річка Стрий в межах Жидачівського району має більш рівнинний характер. Ширина річкової долини частини басейну місцями досягає декілька кілометрів. Ширина русла річки на цій ділянці 80–160 м. Глибина річки в межах 0,8–3,0 м. Русло Стрия звивисте, гравійне з пісковими відкладами. Швидкість течії 0,1 – 2,0 м/с.

Назва річки Стрий походить від легенди, яка пов'язує її зі словом стрий (дядько), але, звичайно, це не є наукове пояснення, а тільки, так звана, народна етимологія. В основі назви річки покладене звукосполучення стр, яке утворює великий комплекс загальних слів, назв річок і поселень. І. Свенціцький твердить, що воно означає „плинна вода”, В. Петров — „вода”. До споріднених слів з цією основою належать струя, струмінь, стріла, острів, струмок, бистрина, стрижень стрімкий, а також Стрибог, російські быстрый, стремнина. Сам же корінь (стр), за загальноприйнятою думкою, походить від індоєвропейського ср (еу), яке має такі значення: текти, струїти, струя, текуча вода, швидкість, крутизна.

Дослідник дністровської гідронімії В. П. Петров виділяє цілу групу споріднених назв річок з характерними сполученнями звуків стр, а саме: Стрий, Стрина, Стрвяж з численними варіантами (Стрвяч, Стривець, Струга, Стронавка, Стривігор, Стривники, Стронна, Стриня), а також кілька річок з назвою Бистриця.

Немало річок з цим коренем є і на верхній Прип'яті: Струмень (Струмель), Струваж та інші. Також на Україні є озеро Стриця. Дехто з учених залучає до цього топонімічного ряду теж Стир і Простир.

Цікаво, що в гідронімії часів балто-слов'янської мовної єдності всі ріки звали стриями, особливо у верхньому Подністров'ї.
Згодом це слово набуло відтінку архаїзму і його замінило нове, більш зрозуміле, фонетично співзвучне бистрий (тобто швидкий). Зараз воно є в російській, польській та чеській мовах. Звідси пішли назви багатьох річок – Бистра, Бистринь, Бистриця. За іншою версією, Стрий — це скіфсько-сарматське слово зі значенням „швидкий”.

Річці Стрий за класифікацією Р.Е. Хортона присвоєно 6 рівень ієрархії. Цікаво чому? Серед приток р. Стрий є р. Опір. Річка Опір утворюється як річка злиття потоків зовсім невеликих (рівень ієрархії – П1), але потім отримує значніші притоки рівня П2, П3 і П4, а отже, стає річкою п'ятого рівня ієрархії (П4+1). А річка Стрий після отримання вод Опору стає річкою із П6 (шостого рівня ієрархії).

Влітку на річці Стрий відбуваються змагання з водного туризму.