Валерій Бурій

ПОЕЗІЯ

31 ЖОВТНЯ ВИПОВНИЛОСЯ 80 РОКІВ ПИСЬМЕННИКУ ВАСИЛЕВІ ДЕРГАЧУ
 З роками все більше переконуюсь, що справжній письменник та й взагалі митець - це талант, помножений на біль, любов і добро. Без цих складових не може бути й мови про художній твір - чи то поетична мініатюра, чи товстелезний роман. Відома також до оскомини істина: пишемо про те, що нам болить, що любимо. Любові ж, не освітленої промінцями доброти, просто не існує. Справді, добре серце - щедрий талант. У цьому теж переконувався не раз і не два. Назвіть будь-кого з гарних письменників і почуєте про їхні добрі діла. Така вже її Величність творчість - у ній віддзеркалюється вдача автора з отими трьома складовими.
 Ця задовга преамбула до розповіді про Василя Дергача аж ніяк не випадкова, хоча й не претендує на оригінальність. Саме вона, так би мовити, - домінанта його життєвого і творчого шляху, який не був і не є легким. А втім, не тільки для нього. Люблю цього письменника, для мене він поет сподівань і надій. Чекаю з нетерпінням на його нові книги. Познайомились ми років з десять тому серед багатого черкаського літа, якраз перед осінню, коли обважніле від плодів яблуневе гілля хилилось до самісінької хати нашого спільного приятеля поета-фронтовика Якова Івашкевича. І досі зринає в пам’яті, як Василь Олексійович, не зважаючи на запросини сідати до столу, заходився шукати жердину, щоб підперти гілляку, вона торкалась землі рожевобокими яблуками. Врешті знайшов, хвацько загострив сокирою один з кінців жердини і, випрямивши гілку, розців усміхом: «Погляньте, як вдячно зашелестіла? Тепер їй не болітиме...»
 Такий він, до всього уважний і доброзичливий. Селянський син, знає ціну кожній хвилині. І трудиться не тільки за письмовим столом, дбає про хвору дружину і, звичайно ж, про свій сад, город, обійстя. Не знав спочинку зі шкільних літ, коли помагав матері заробляти трудодні в селі Олександрівка № 2 Старобешівського району на Донеччині, де 31 жовтня 1927 року народився, і в юності, коли шахтарював у Донецьку та Макіївці. Багато клопотів звалилося на плечі: як репресували батька, він, найстарший в сім’ї, піклувався про свою родину. Згодом після закінчення Харківського політехнічного інституту, на початку п’ятдесятих, духовною столицею для нього стає Шевченків край, а точніше, місто Ватутіне на Черкащині. Тут три десятки літ очолював місцеву теплоелектроцентраль. Мабуть, непогано, позаяк нагороджений багатьма орденами й медалями, зокрема орденом Трудового Червоного Прапора. Робітниче середовище дало поштовх і наснагу до написання панорамного роману-саги в шести книгах «Тепло і холод». Це, без перебільшення, болюче, проникливе письменницьке дослідження про долю народу, про важкий шлях України до омріяної незалежності.
 Василь Дергач плідно попрацював на літературному полі, до свого восьмидесятиліття прийшов, як мовлять військові, у повній бойовій готовності. Понад сорок літ віддано творчості. За цей час з-під його пера побачили світ здебільше поетичні збірки, двотомник «Святе і грішне», а в останні роки торує шляхи-дороги як прозаїк і драматург. Манера його письма - розлога оповідь, уміння зосередитись на художній деталі, осяявши нею характер героя в бурхливому житейському морі. Добротно це вийшло, як на мене, і в згаданому романі, і в кращих оповіданнях зі збірки «З перебитим крилом», уже сама назва якої має глибокий підтекст: то образ сучасного українця-нетяги, котрий ніяк не виборсається з політичних і соціальних криз. Він один із перших, хто насмілився в жанрі драматичної поеми «Ой літав орел...» написати про славного лицаря України - Степана Бандеру. Виставу за цим твором вже здійснив Івано-Франківський обласний театр під орудою народного артиста Володимира Нестеренка. А самобутня й емоційно наснажена п’єса про Паганіні «Метеор над світом» поставлена у Франції.
 Нині Василь Олексійович, - можу засвідчити, - весь у постійних клопотах про день завтрашній. Молодий духом, невгамовний, він керує літстудією при міському Будинку культури, видає літературно-історичний альманах «Надвисся». Його ніколи не видно на трибунах - видно серед людей, у вирі багатьох суспільно важливих справ. 
І тоді, коли був у розповні сил, і нині більше старався і старається для громади, ніж для себе. Десяткам і сотням людей він допоміг. І словом, і ділом. В ті уже далекі роки організував у Ватутіному за підтримки однодумців осередки Народного Руху України і Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка і донині є їх чільником. Йому болить Україна, рідна мова, доля нашого красного письменства. А це не всім до вподоби. Тому-то йому, як і всім нам, важко живеться в нинішні часи. Бо, знаємо, йде більше невидима, аніж видима боротьба за Україну, за українську душу. Тож хай щастить, любий земляче, на добрих людей, на добре здоров’я, на талановиті твори! В ім’я нашої рідної вічної землі.
 Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
член Національної спілки письменників України.

ВАСИЛЬ ДЕРГАЧ: «ГУДЕ МОЯ ОСІННЯ ОРАНИЦЯ...»

ОРАНИЦЯ
Гуде моя осіння ораниця.
Дрижать натужно важелі в руці.
Злежалий ґрунт перевертає криця,
Готує під родючі пшениці.
Несу з собою пахощі роботи
І віру в завтра, у могуть зерна,
Щоб лан життя не заростав осотом,
Не чахла під вітрами борозна.
Реве ДеТе, колеса грузнуть в ґрунті,
Дощинки на чолі стальнім, як піт. 
А гострі лемеші, завзяттям куті,
Довір’ям значать хліборобський світ.
Ще до сівби далеко весняної, 
Ще далі - копіткі спекотні дні,
Коли чорноземля з-під борозни, 
Рясним дощем полита і снагою,
Заколоситься літньою порою
Й запахне рідним хлібом восени.
Гуде моя гаряча ораниця.
Я чую голос плуга з глибини.
Радіє серце, лунко дзвонить криця,
І тільки бур’яни, мов душі ниці,
Сполохано тріщать у борозні.

ЗАГИБЛІЙ МЕДСЕСТРІ 
Обеліск оглядаю і, наче ві сні, 
Зустрічаюсь з твоєю судьбою. 
І поклони кладу вже якої весни 
З невблаганного суму
 і братнього болю.

Ти і я. І печаль. Як зів’яла трава. 
Затужу в білий світ. Заридаю тобою:
Чи ти чуєш мене?
 Чи душа ще жива? 
Чи на поминки ходить
 до нас з поля бою?..

Густо родить пшениця
 тепер на полях. 
Попід хатами хміль
 молодий розпустився. 
Довго йшов до Берліна
 твій горісний шлях, 
А назад десь на мінних
 полях загубився.

Я зберу всю наснагу собі до легень, 
Прокричу і своїм,
 і чужим верховодам:
Чим ця дівчина винна?
Чи буде той день,
Коли житимуть в дружбі
 й любові народи?!

Із граніту ти схлипуєш тихо мені 
І роз’ятрюєш рану своєю судьбою. 
Обеліск, наче Правда, сія з далини, 
І у серці все більшає болю.
* * *
Напнуло сонце промені, як пряжу.
Блакить із неба, наче льон, тече,
Наш час і простір
 дивним світлом в’яже,
Життя земне
 на божих п’яльцях тче.

Розмалювались трави в срібнороссі. 
Сіяє небо, як священний храм, 
Мов сам Ісус Христос,
 як Вищий Розум, 
Нитками долі вишиває нам.

І хилиться в молитві кущик кожен, 
І світяться, мов свічі, нагідки, -
Це нам святе благословення боже 
В майбутнє наше стелить рушники.

ЗАРУБИНИ НА СЕРЦІ 
Мені здається, батько мій не вмер 
Ні до війни, ні по війні, ні вчора 
І зірко поглядає ще й тепер 
На мене з Колими або з Печори.

Йому вже й давній допит не пече, 
Під нігтями не кровоточать голки, 
Й нагайка наглядацька не січе, 
Й прикладом бите, не болить плече, 
Не ріжуть душу пліток злі осколки.

Все вгамував великий лікар - час, 
У бідного затихли давні болі, 
Не кида він на кривдників образ, 
Не сипле в рану табірної солі.
І мов довічний праведний суддя,
Пита й мене, 
чи не тягнусь до помсти,
Чи злобу не впустив в своє життя,
Чи в думці не пригрів
 якусь коросту...

Живе в мені цей допит як наказ. 
Я чую й нині слово його віще:
- Стань над чуттями помсти і образ, 
Не зраджуй людям.
 Будь над злістю вище.
* * *
Так. Може, й правда,
 батько не помер, 
А десь в заметах вирішив спочити. 
Бо далі, мабуть, вже не міг терпіти, 
Як збиткувавсь
 конвойний живодер.

Манкуртом підлим
 був той наглядач 
До зеків із байдужістю глухою. 
Помітив, хто упав, поправив зброю 
І записав: «Іще один... Дергач...»

А білий сніг, холодний, як на гріх, 
Нічого не сказав тому нахабі, 
А взявся гріть...
 Та грів він дуже слабо 
І тіло батька відігріть не встиг.

А батьків дух у білих тих снігах 
Надумав твердо утікати звідти 
І, дочекавшись сонячного літа, 
Може, й піднявсь у варти на очах, 
Може, й крилом махнув,
 як білий птах...
Хай поспіша додому з того лиха, 
Бо може ще й закінчитись відлига.

РОЗСТРІЛЯНА КУЛЬТУРА
На нараду в Харків у 1934 р. було зібрано кобзарів і всіх розстріляно без суду і слідства

Мов кулемети, навели намови, -
І зойкнули від підлості бандури...

Високі звуки, зранені, як птиці,
Ще довго в небі прагнули літати.
Й проміння сонця
 линуло до звуків,
І хмари теж до струн тонких
 тулились,
А знизу, від гарячої землі
Гілля дерев, й зелене листя, й квіти
Тяглися всі зі співчуттям
 до зраджених.

Та звідти, де поранені тужили,
Із висоти, високістю страшної,
Жорстокий коршун,
 злості чорний ящур,
Витягував іще страшніші кігті,
Немов криві нерідні ятагани,
По одному на кожен звук-струну...

Змілілі почуття, думки змалілі
Дивились в страсі на ганебну страту.
Принишкла правда
 до пори мовчала,
Неначе спала, вгорнута журбою.
Лиш плакали від злісного
 насильства
Позбавлені сердець своїх
 та голосів високих
Покривджені розстріляні бандури.

ЗАЖЕРЛИВА ЕЛІТА
У скруті лишає нас
 підла продажна рука.
Кігтястими пальцями
 лізе в кишеню злочинно,
По-вовчому рве
 і у банківських хитрих картках
Хова за кордоном
 солодкі шматки України.
Мій докір, мов компас,
 стримить до столичних чинів,
Напружуюсь.
 Гнівом, як молотом, хекаю:
- Що сталося, хлопці? -
 звертаюсь до них. -
Ви ж наша еліта. Вітчизни сини!
Чому це злочинці
 збиткуються над безпекою?..
Хаос. Казнокрадство.
Жирують «круті» мастаки.
Комедія. Щонайтрагічніша в світі:
Слабку демократію
 крадуть і рвуть на шматки,
Й самі ж демократи
 не хочуть себе захистити.
А там, у Верховній,
 і з чесними поруч сидять
Хапкі лазаренки
 з нахабними писками.
- Ха-ха! Ну, то що? 
Не вдалось нас піймать? -
Їх насміх окропом
 усіх журналістів оббризкує. -
Немає дурних. Ми обранці - і «ша»!
Є гроші й нахабство -
 і ми недоторкані.
А що ще нам треба?
 Куди поспішать?
Щоб банківські крила
 скоріше нам зборкали?..
Наш осуд, наш лемент
 для них пустий звук.
А їхня зажерливість
 з офісів вороном кряче.
Мету їх злодійську -
 прибрать нас до рук,
Зав’язані очі
 богинь правосуддя - не бачать.
* * *
В природі є комашки - і вампіри. 
Між нас є бідні - і багаті є. 
І правда, й кривда теж на світі є, 
лише немає між людей довіри.
Не помагають сейфи незліченні. 
Латати дірку нашої кишені. 
Хто взявся «Мерседесом» утікать, 
того велосипедом не догнать.
Хтось молиться в куточку
 нашій владі, 
хтось проклинає вже Верховну Раду, 
а в мене гнів переростає в лють.
Чи єдність буде, коли різні статки, 
один у смітті підбира остатки -
другому все машиною везуть?
* * *
Вся Україна - в карколомнім вирі. 
Перемішалось праведне і гріх. 
Пропала і до владників довіра. 
Який вже рік. А скільки буде їх?
Хоча б наступний
 радість нам приніс.
Один від болю за Вкраїну плаче. 
другий - на Кріті спочива на дачі, 
Для нього -
 вже й сьогодні комунізм.
Через одних чиновників-вампірів 
всім владникам тепер уже не вірять,
не відрізня обурена душа.
Якщо вампіри є іще у Раді
й од них не очищається вся влада,
скажіть, якими там усіх вважать?
* * *
У нашій хаті під благеньким дахом,
де шиба вже розбита не одна, 
де вже й морозом тягне од вікна, 
мов кактуси, зростають олігархи.
Їм тут вдалося міцно зачепиться. 
Вони щодня,
 як на дріжджах, ростуть,
на наших шиях їдуть у майбуть, -
навіщо їм державна залізниця.
А ми чекаєм у холодній хаті, 
коли ж ті розгодовані, пикаті 
ділитися із нами розпочнуть.
Адже у їхніх статках, в їхнім «ділі» 
лишились нами вкладені зусилля, 
а має бути ж чесною могуть.
* * *
Кому припало сіяти й косить, 
той добре знає урожаям ціну. 
Але на хліб надію всім носить 
у спекотну а чи морозну днину.
Збирали й ми зернину до зернини 
і час прийшов - засіяли лани. 
Й вродили в нашій любій Україні 
пшениця добра... Й добрі бур’яни.
Тепер пенсіонер гризе сухарик. 
А ми чекаєм - дивимось на хмари, 
але в тривозі: дощ поллє й осот.
А зверхники в цей час,
 як хижі круки, 
з городу тягнуть
 вже останню брукву.
Їм ніколи. Кому ж осот полоть?

НАША ХАТА СКРАЮ?
Ми любим свою хату, свій город. 
Й коли хтось кида камінь
 або груддя,
ми тільки просим -
 обережно, люди, 
вмовляєм не чинить нам перешкод.
Такий наш дуже миролюбний світ. 
Хтось ранить нас,
 а ми лиш рани гоїм. 
А вже пора було б узяти й зброю
й хоч налякать нападників в одвіт.
Так миролюби чи страхополохи? 
То, може, не киваймо на епоху, 
а чесно всі зізнаймось хоч собі.
Кінчаймо давнє - наша хата скраю. 
Ніхто ніколи не приносить раю, 
якщо його не візьмеш в боротьбі.

БЕДЛАМ
Колись були ми рухівцями, браття. 
Всього сьорбнули - й слави, і хули. 
Але вожді столичні - демократія! -
у різні гурти всіх нас розвели.
А дехто, хоч лишився
 з тим же гуртом, 
чекає знов подібної дільби. 
А чому б ні? Тепер ми всі розкуті, 
от і ділитись можем щодоби.
А хто там проти?
 Це ж свободи норма. 
Блуди собі поміж ганьби й хвали. 
Крути, міняй. Був Рух,
 тепер Реформи... 
Так домінялись,
 що не знаєм, хто ж ми? 
Кому народовладдя віддали?
І думаємо про вождів із Руху, 
чи тільки назву взято навзаєм, 
чи може, поміняємося й духом, -
хто більше дасть,
 до того й пристаєм?
Отож звертаюсь до усіх нас нині. 
Не розбігаймось, друзі, хто куди. 
За нами ж наша рідна Україна, 
як Мати Божа дивиться завжди.
Для України всі наші програми, 
саме до неї і молитись нам. 
Вона суворо нагляда за нами 
і вимагає припинить бедлам.

* * *
Круті купити вже й Феміду хочуть. 
Щоб не могла від чесних відрізнить. 
І куплять, знаю.
Правда там - де гроші. 
Та з пам’яті людської їхній злочин 
банкнотами ніколи не відмить.
Чи не тому й кульгають
 наші справи, 
що між владик є й злодії круті. 
Виправдуєм розбійника Варавву, 
хто ж працею утверджував
 державу -
іще й тепер розп’ятий на хресті.
Застерігаю, будьмо обережні! 
Де грішний бруд -
 там жди завжди й отрут. 
Чи можна вірить,
 що зміцнить належно 
держави України незалежність 
продажний гурт цих олігархів-юд.
Ідеї української вандали. 
В грабіжництві у них немає меж. 
Як наші статки з банків загрібали, 
Як честь свою вони попродавали, - 
так продадуть і Україну теж.
м. Ватутіне на Черкащині.

Валерій Бурій

http://novadoba.com.... style='margin: 0px; padding: 0px; color: rgb(30, 30, 30); text-decoration: none;'>В історичному музеї Ватутіного відзначили День Гідності

http://novadoba.com.... alt='В історичному музеї Ватутіного відзначили День Гідності' title='В історичному музеї Ватутіного відзначили День Гідності' style='margin: 10px 15px 10px 0px; padding: 0px; border: 3px solid rgb(206, 206, 206); width: 300px; float: left;'>– Cьогодні вперше в Україні відзначається День Гідності та Свободи, указ про встановлення якого 13 листопада підписав Президент України Петро Порошенко. Рік тому почався Євромайдан, події якого згодом отримали назву Революції Гідності, – саме цими словами міський голова Василь Гончаренко розпочав мітинг з нагоди Дня Гідності та Свободи, який відбувся з міському історичному музеї.

Про це http://www.novadoba.... style='margin: 0px; padding: 0px; color: rgb(37, 105, 217); text-decoration: none; outline: none;'>«Нова Доба» дізналася в Черкаській ОДА. 
Місце проведення заходу було обрано не випадково, адже в музеї створено експозицію, присвячену Героям Небесної Сотні, які віддали своє життя за краще майбутнє українського суспільства під час Революції Гідності.
http://novadoba.com.... style='margin: 0px; padding: 0px; color: rgb(37, 105, 217); text-decoration: none; outline: none;'>http://novadoba.com.... alt='В історичному музеї Ватутіного відзначили День Гідності' title='В історичному музеї Ватутіного відзначили День Гідності' style='margin: 10px 15px 10px 0px; padding: 0px; border: 3px solid rgb(206, 206, 206); width: 300px; float: left;'>
Міський голова у своєму виступі зазначив:
– Майданівців не здолали ні холод, ні побутові труднощі, ні тривале протистояння, ні агресія, ні зброя. Майдан не минув без жертв, але загублене життя Героїв Небесної сотні, дало відлік нової ери в країні – ери прозріння, коли прокинувся у всіх дух свободи й прагнення волі, коли вже ніхто не хотів жити по-старому, вимагаючи від сучасності радикальних змін, направлених на рух вперед, а не постійне озирання назад.

Пам'ять про героїв Майдану, про всіх, хто віддав своє життя за щасливе і вільне майбутнє України вшанували хвилиною мовчання та запалили свічки.
– Сьогодні запалені свічки нехай освітять їм шлях у невідомоме потойбіччя, щоб вони змогли побачити, що їх смерть не марна, що їх пам’ятають і шанують, що розпочата ними боротьба за гідне життя та свободу обов’язково приведе до Перемоги українського народу, – наголосив Василь Олександрович.
Також він побажав всім скорішого вирішення конфлікту та припинення військових дій на Сході нашої країни, щоб на нашій благословенній та багатостраждальній українській землі знову запанували мир і спокій, злагода і процвітання, щоб на обличчях українців стерлось занепокоєння й смута та засяяла радісна посмішка, щоб кожен наступний день приносив радісні новини та впевнено нас вів до щасливого майбуття.
Директор історичного музею Віталій Богославський, який також виступив перед учасниками заходу, підкреслив, що всі ми повинні пам’ятати про доленосні події річної давності, передавати їх з покоління в покоління, щоб не загубилась слава про події, які кардинально змінили всіх українців і суспільство в цілому, щоб пролита кров на Майдані не стала марною, та щоб Україна стала сильною, заможною й процвітаючою державою. А пам'ять про Євромайдан стала пересторогою для владних структур, які іноді забувають, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.

Валерій Бурій

Геноцид — незбагненний за жорстокістю, найжахливіший, найпотворніший витвір людської цивілізації. І особливо зловісними його розмах і форми стали якраз у ХХ столітті.

За своїм характером, політичними, генетичними наслідками штучний голодомор в Україні належить до найбільших актів геноциду, що їх знало людство.

… Початок 30-х років. Тільки-но закінчилася масова насильницька колективізація. У селян забрали все: реманент, тягло, у декого навіть дрібну домашню худобу і птицю. Та найголовніше — відібрали вимріяну віками землю.

Сонце сходило над весняними, ще холодними полями, сідало за обрії кольору крові і не впізнавало землю… Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні…

Чи була того року весна? Чи прилетіли до людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах солов’ї? Ніхто цього не пам’ятає.

Архівні документи свідчать, що голод в Україні не мав нічого спільного з погодними умовами і врожайністю, бо причини корінилися у продрозверстці. Всюди, де у хлібозаготівля переступали певну межу, на селянина чатувала голодна смерть.

Хліб був, і не за тридев’ять земель, а на території районів, де голод косив людей. Під надійною охороною вилежувалися хлібні гори у сховищах «Заготзерна». У буртах, за колючим дротом, громадилася кукурудза, призначена для переробки на технічні цілі. Зокрема, працювали на всю потужність спиртові заводи. Люди, до краю змордовані, вже ходячі мерці, бачили це — на досяг руки добиралися до рятівних, але таких недосяжних припасів, і вмирали тут або голодною смертю, або від кулі вартового. Місцеві комори теж були заповнені «державними резервами». Це зерно зберігали на випадок війни,— голод не був достатньою причиною для його використання. Лише тепер ми знаємо, що в 1933 році в селах Черкащини загинуло більше людей, ніж під час Великої Вітчизняної.

Указ від 7 серпня 1932 року, сумнозвісний «указ про п’ять колосків», дозволяв застосовувати смертну кару за жменю зерна з колгоспного поля, за кілька качанів кукурудзи, десяток цибулин. До смерті або заслання засуджувалися навіть діти, старші 12-ти років.

Спеціальний указ також забороняв приймати на роботу селян у міста та на залізницях, де вони могли б заробити на життя. Заборонявся виїзд селян за межі України. Заборонялося продавати селянам хліб у державних крамницях. Не заборонялося селянам тільки вмирати.

Будь-які згадки про голод були заборонені, багатьох людей було арештовано за «контрреволюційну агітацію». Аж до квітня 1933 року уповноважені ДПУ гасали по селах — збирали «дані» від сільрад про кількість померлих по селах. Усі відомості про смертність суворо засекречувалися. Після квітня 1933 року збір даних про голод було припинено. Напевне, його масштаби злякали самих організаторів. Недарма квітень у народі називали «пухнутень», а травень «капутень». Саме ці місяці були апогеєм людомору. За вісім місяців 1932-1933 років в Україні загинуло від голоду 7 мільйонів чоловік, у тому числі три мільйони дітей.

Якими ж словами можна описати мучеництво України того періоду, що поклала в сиру землю мільйони своїх синів і дочок?  Голодомор замахнувся на майбутнє нації — на дітей, яким не судилося стати дорослими і продовжити свій рід.

Через роки-десятиліття промовляють до нас, нащадків, Кобзареві слова:

Ревуть палати на помості,

А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні.

Кара господева.

Тисячами гинуть

Голоднії люде.

Мало залишилося людей, що пам’ятають тих, хто помер у ті страшні роки голодомору 1933-ого.

Моя мама, Цісельська-Бурій Любов Василівна, 1923 року народження, згадує: — Якби не корова, то більш всього, що не вижила б. На той час у людей все позабирали, за вказівкою згори, комуністи-активісти: і борошно, і зерно, і картоплю і ще багато чого іншого. Вони — колгоспні активісти — вижили, а в сусіда померли батько й мати, двоє дітей.

Я пасла в бур’янах, вищих мого зросту, корову (поля були незасіяні, бо нічим було засіяти), мнула руками плоди мишію, у пляшечці було трішки сметани, збивала грудочку масла, зліплювала до купи насіння бур’яну і їла. А поруч моя ровесниця теж пасла корову, але їла пахучий житній хліб з маслом, бо її батько був колгоспним активістом. Ой, як же мені хотілося того смачного житнього хліба!...

А тут же в бур’яні лежала мертва жінка, у роті якої так і залишився недоїдений м’ятий «какиш» (молочаєносна рослина з родини айстроцвітих). Вона йшла з одного села в інше в пошуках їжі, не дійшла, не вистачило сили — померла. Мої батьки міняли гарний одяг, подушки в євреїв на хліб. А ще квартирував у нас колгоспний активіст, йому видавали для приготування обіду картоплю, крупи. Залишались шкірки з вічками від чищеної картоплі. Їх ми не їли — берегли, щоб розмножити картоплю. Вночі висадили на городі, щоб ніхто не бачив. Але сусіди по свіжонакопаних ямках догадались і на ранок вирили і з’їли посаджене, а пізніше померли.

… У Біблії сказано: «Для всього свій час: час родитись і час помирати, час садити і час виривати посаджене, час плакати і час реготати, час розкидати каміння і час каміння громадити, час мовчати і час говорити…» (Екл. 3:1-8).

Час говорити! Хай ці гіркі слова, народжені після десятиліть безмовства, ляжуть отим камінням у підмурок всенародного пам’ятника трагічній історії українського народу. Сьогодні у нас, в с. Скаливатці є пам’ятний знак у пам’ять трагічних сторінок голодомору і сталінських репресій…

Схилімося у доземному уклоні пам’яті жертв сталінського терору. Вічна їм пам’ять на нашій землі.

В.Бурій

Валерій Бурій

ДЕНИСЮК АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ

http://oblrada.ck.ua... alt='ДЕНИСЮК АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ' title='ДЕНИСЮК АНДРІЙ МИКОЛАЙОВИЧ' style='margin: 5px 10px 5px 5px; padding: 0px; border: 3px solid rgb(221, 221, 221); outline: 0px; vertical-align: baseline; width: 150px; float: left; background: transparent;'>Біографія

Народився 12 грудня 1949 року у с. Коханівка, Кам’янського району, Черкаської області.

Освіта:

Освіта вища. У 1988 році закінчив Український політехнічний інститут, спеціальність інженер-електромеханік.

Партійність: 

Трудова діяльність:

1971 – 1973 рр. – слюсар-ремонтник Новоселицького заводу вогнетривких матеріалів.
1973 – 1996 рр. – муляр, майстер шамотооблицювального цеху, начальник зміни, начальник відділу матеріально-технічного забезпечення, заступник директора з комерційно-фінансових питань, начальник шамотооблицювального цеху, головний інженер Ватутінського заваду вогнетривких матеріалів.
1996 – 1998 рр. – директор Ватутінського державного хлібокомбінату.
1998 – 2002 рр. – міський голова Ватутінської міської ради.
2002 – 2010 рр. – начальник інспекції державного технічного нагляду Черкаської ОДА.
2012 – 2014 рр. - голова Контрольної комісії Черкаської обласної організації Партії регіонів.

Нагороджений медаллю «Захисник Вітчизни».

Валерій Бурій

Коли вуста молитву шепчуть Богу…

http://www.pres-cent... width='250' alt='Іллюстрація до новини "Поріг Скаливатського Храму я переступила з відчуттям бентежності із сум’яттям"' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px; font-size: 8.80000019073486px; clear: both;'>
Поріг Скаливатського Храму я переступила з відчуттям бентежності із сум’яттям

Фото: з архіву героя публікації

Ті з нас, хто брав до рук Біблію, зупиняються, в основному, на її десяти заповідях. Не вистачає часу, чи немає бажання прочитати все – від початку і до кінця. У багатьох священна Книга лежить на полицях сервантів тільки для краси, а ще для того, що 'так прийнято'. Прийнято ким? Нам так неспокійно й незатишно в цьому світі, який ми самі для себе і створили, адже Син Божий мріяв про інший світ – без зла. А тому шукаємо пристанища власному серцю у Храмі Божому, де милість його в Іконах і псалмах, у тихій молитві віруючих, у трепетному поцілунку дитяти хреста з розп’яттям… Від проповіді батюшки, від якої в душі світлішає, як від спалаху зоряниці глухої і темної ночі…

Поріг Скаливатського Храму я переступила з відчуттям бентежності із сум’яттям. Несла тугу в душі і боялася розхлюпати її слізьми на людях, першому зустрічному вилити все, що наболіло. Донесла. Мов крізь сон, слухала проповідь батюшки Олександра, і відчувала, як тужавіє в мені сила, досі незвідана і незнана, воістину – неземна.

Олександр Степанович Щербина народився в місті Кременчуку, Полтавської області. Він – найменший із трьох дітей у родині, де батько був професійним військовим. Зі шкільної лави Олександр мріяв стати хірургом. Першим кроком до мрії стало медичне училище, яке він закінчив перед армією. На жаль чи на щастя, в медичний Інститут не потрапив, натомість успішно склав іспити до театрального, де в нього приймала їх видатна актриса Ада Роговцева. На радощах, переступаючи через кілька сходинок, хлопець вийшов на вулицю і зупинив перше ж авто. Чи так співпало, чи то перст Божий був у цьому, але за кермом автомобіля сидів священик. Розговорилися. Священик розповів, що у нього велика сім’я, запитав, чи не хоче юнак присвятити життя служінню Богові. Після тієї розмови, Олександр їде до Москви і без ніяких проблем стає студентом семінарії, після чого починає торувати нелегкий шлях священнослужителя. Служив у Володимирськім Соборі, а потім направили до Скаливатки. Старенький храм стояв закритий. На вечірній службі зустріли нового батюшку кілька стареньких бабусь. І він почав працювати. Допомагали жителі села, допомагали керівники підприємств. Потяглися люди до Храму Божого… Були такі, що не витримували, залишали церкву, бо Слово Боже чисте, і хоче, щоб і людина була чистою. Всього три букви – бог. А яка сила! Саме вона, оця сила, і допомогла вистояти Олександру Степановичу.

Візьміть звичайну цукерку: вона липне до рук, немає вигляду… А коли в обгортці? Така спокуслива! Отак і людина: коли порожнеча в душі, людина зла, неприваблива, заздрісна. Влий їй у душу солодкого вина – віра і оживе. Обов’язково оживе! Очиститься!

Є сила Бога, і є сила зла. Батюшка Олександр вірить у силу молитви, а прихожани знають, що сила цієї молитви подвоюється у вустах їхнього священика. До Скаливатської церкви приїздять з усіх усюд. Добиваються із найдальших куточків України – і не лише або почути його проповідь, припасти душею до чистого джерела Молитви, просто побачити людину істинно віруючу в Бога, постояти під куполами невеликої сільської церкви, де на стінах у вишиваних рушниках ікони, з яких святі дивляться на кожного, хто переступає поріг з любов’ю. А у великі православні свята віруючий народ рікою заповнює вулиці і спішить до Храму. Я не обмовилася, ні – таки рікою.

Сто два роки прожив на світі священик, який зустрівся тоді за кермом авто Олександру Степановичу Щербині. Давно дорослими стали його семеро синів – також священників. У своїх молитвах священнослужитель Скаливатської церкви, що на Черкащині, дякує Богові за ту зустріч, за те, що вказав йому правильну дорогу. Він не жалкує, що не збулася мрія дитинства. Хоча… а чому не збулася? Священнослужитель також свого роду лікар. Лікар людських душ. Тільки користується він не скальпелем, а святою Молитвою, яку вклав у його вуста Син Божий…