|
| ||||
![](<a target=_blank href="http://vatmvo.at.ua/_nw/3/s96190854.jpg)
http://vatmvo.at.ua/... align='' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px;'>![](<a target=_blank href="http://vatmvo.at.ua/_nw/3/s54216940.jpg)
http://vatmvo.at.ua/... align='' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px;'>![](<a target=_blank href="http://vatmvo.at.ua/_nw/3/s53021223.jpg)
http://vatmvo.at.ua/... align='' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px;'>![](<a target=_blank href="http://vatmvo.at.ua/_nw/3/s54923981.jpg)
http://vatmvo.at.ua/... align='' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px;'>![](<a target=_blank href="http://vatmvo.at.ua/_nw/3/80404728.jpg)
http://vatmvo.at.ua/... align='' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px;'>![](<a target=_blank href="http://vatmvo.at.ua/_nw/3/s97538536.jpg)
http://vatmvo.at.ua/... align='' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px;'>![](<a target=_blank href="http://vatmvo.at.ua/_nw/3/s18589870.jpg)
http://vatmvo.at.ua/... align='' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px;'>![](<a target=_blank href="http://vatmvo.at.ua/_nw/3/s89520063.jpg)
http://vatmvo.at.ua/... align='' style='margin: 0px; padding: 0px; border: 0px;'>17 Февраля 2015
|
«Плекаю надію на милість ще й досі… » Така тонка і ніжна душа поета. Не претендує на визнання, славу, овації. В поважному віці, як і в юності, вранці, розсуваючи фіранку, все вражає так само — сонячний промінь, сувій снігу на даху сусіднього будинку, усмішка дитини. А радість пробудження, радість осягнення простору переповнює новими почуттями, і слова захоплення легко і пристрасно римуються в душі у мелодію віхоли… У мелодію віхоли чи прощального хороводу листя, у залізний стукіт коліс швидкого потяга, який набирає швидкість, загортається в обрій і зникає. І разом з ним летить у невідомість сумна, бо без відповіді, світла і чиста любов, яка, власне, тільки й тримає нас на світі, скільки б років нам не було. Спілкуюся з Таїсою Василівною Ларіною. Її життєві університети вчили терпіння і волі, і прощення, і любові до ближнього навіть тоді, коли в зболеній душі від холоду й самотності, здається, все назавжди завмерло. Її історії і епізоди вражають своїм драматизмом та в кожній з них живе віра в торжество правди. А в кожній людині невтомно шукає золоті крупини — благородні риси і обов’язково знаходить, і підносить їх на небувалу висоту. Її вірші — це часточка неквапливої розмови в надвечір’ї, коли хочеться слухати і хочеться бути почутим. Це відлуння і відбиток власних думок. Л.Тращенко ВІРШІ ТАЇСИ ЛАРІНОЇ (м. Ватутіне) Синові Не відмолила я тебе, не відмолила! Пішов за батьком — виросла могила… Уже четверта — вся рідня при купці… Лишились дні мені такі терпкі та куці. Гортаю їх — одна біда та горе! Вже й не багато днів, а горя ціле море. Та ще й ці спогади, які ятрять, не гоять й немає серцю від жалю спокою. Попалась в чорну я стягу безкраю То ж і нести мені цей хрест до краю. *** Переоцінка цінностей здійснилась! Усе зруйновано, розтрощено ущент… Від втрат оцих душа моя знітилась І я, збентежена, відчула в серці щем. Театр, балет, політики — всі…істи, Чим тішив мир мене — понизилось в ціні, Захмарилось від смутку небо чисте: Нараз, нелегко все втрачать мені. І все ж, сердечні пута треба рвати! не тим я поклонялася богам… Та з постаментів ідолів скидати, Поміж могил зоставшись сам на сам… Зате, натомість, із руїн повстали і відродилися неначе фенікс-птах, У золотистих світлих кольорах із вічності НЕТЛІННІ ідеали. *** От уже і зима… все життя сном примарним здалося: Відлетіли птахами у вирій літа… Ніби попелом вкрилось моє золотаве волосся… Невблаганно до фінішу шлях поверта. Не світили мені, маяком, заповіту скрижалі і у Божу не вірила я благодать, Намагалася жить по законах моралі, Устремління були у духовних надбанках зростать. Вже чекати недовго і вищий суд скаже. Що у мене в життя було так, чи не так? Він розсудить усе, на своїх терезах усе зважить й, достеменно, поставить свій оклику знак! *** Чекання Вечір будить в серці ностальгію: Місячне проміння розлилось… Я не сплю, а тільки мружу вії і, здається, ніби жду чогось. За вікном, у місячному світлі, Все мені здається дивним сном. В інеї дерева, мов розквітлі і химерні тіні за вікном. І стоїть така врочиста тиша. Все в природі стихло і мовчить. Лиш береза тихий сум колише і весною у чеканні, снить. Місяця вгорі магічне коло, Ніби зупинилося на мить. І мен здається: все навколо Теж чогось чекає і не спить. Сумніви колишні стали зайві, не потрібні суєтні слова… Сніг іскриться в голубому сяйві і молитва в серці ожива. *** Образок Слався, слався! — грози літу грали. Освіжали фарби навкруги: Пожовтіли, яскравіші стали Приміського пляжу береги. Зелень стала ніби оксамитна, Синім-синім — неба океан, А на тлі галявини, тендітний, білої берізки нажний стан. Я бреду босоніж по потічках, Сонце у калюжі виграє… Срібні сльози на листочках-щічках, десь веселка з річки воду п’є. Зима І от прийшла вона завіями. В пухкій постелі снить казки трава… Скінчилась осінь золотими мріями, А тут зими вже срібнії дива: Гаптує сріблом килим оболоні, Киреї срібні соснам одягла. Деревам в парку — в срібному полоні У віти дивні дзвони заплела. На шлях сніжинки ніжні розсипає І діамантів зблиски вогняні… Та цим свої щедроти не кінчає — все сипле й сипле Срібло нам до ніг. *** Золота блиск та гранати й опали Впливу на мене ніколи не мали. Світ діамантів — чарівний, та й годі. Я — непідвладна пожадливій моді. Цінності інші віддавна й донині Важать для мене у кожній людині. В людях ціную духовні надбанки, Що мені примхи пусті забаганки, Що мені там всі коштовності світу — Теплився б усміх твій щирий привітом, Мама — жива та здорова і — діти, Що я у долі ще можу просити? Миру… щоб крила простер над Землею, Чистого неба й сонця на нею… Знати б, що завтра зорю світ зустріне, Землю садами прикрасить Людина, Вічно колиску гойдатиме Мати — Більшого щастя не можу бажати. |
17 Февраля 2015
|
[Герої та знаменитості в українській культурі / Ред. О. Гриценко. — К.: УЦКД, 1999. — С. 97-165.] Олександр Гриценко Духовний батько нації (Тарас Шевченко) Завдання цього дослідження — дещо відмінне від тих завдань, які традиційно ставить перед собою шевченкознавець. Тут ітиметься не про те, щоб аналізувати Шевченкові тексти та «розкривати їхній іманентний смисл» (чи, як казав колись Драгоманов, «розсудити об тім, що таке справді Шевченко сам по собі» — що нині виглядає як культурологічна нісенітниця), і не про відшукування невідомих чи «призабутих» фактів поетової біографії, й навіть не про рецепцію Шевченкової творчості. Власне, про суспільну рецепцію Шевченка таки йтиметься, але — лише як про частину аналізу значно ширшого потоку культурної комунікації про Шевченка — його поезію, його особисту долю, його роль і вплив на долю народу (нації), на національну культуру й національну свідомість; аналіз численних міркувань щодо символічного (ідеологічного, міфологічного) значення цієї постаті в нашій культурі й так званій «національній думці»; нарешті, аналізу в цьому світлі незліченних проявів культу Шевченка у повсякденному житті, аби з’ясувати, як і які ідеологеми, уявлення, цінності, пов’язані з цією постаттю, «матеріалізувалися» в культурних практиках та культурних інституціях українського суспільства. Так широко поставлена проблема розпадається на кілька менших, але більш конкретних. Вкажемо на головні з-поміж них. Перша — проблема популярності Шевченка як поета (поета «взагалі» і поета власне українського, що не зовсім те саме) та як особистості (в різних його прижиттєвих іпостасях: як українського, чи, для когось — малоросійського літератора, як реального чи віртуального громадсько го, національного діяча, як помітного члена петербурзького «інтелігентного товариства» та ін). Ця проблематика охоплює цілу низку питань: як приходили до читача поетові вірші, які саме і коли; в якій матеріальній формі і якому контексті вони приходили, хто були їхні читачі (соціально, мовнокультурно, національно) і наскільки масовими вони були, яким було їх сприйняття. Друга проблема, ніби похідна він першої: яким бачило Шевченка тодішнє суспільство — читацька публіка (на Україні, в Петербурзі, в Галичині), літературно-мистецьке середовище, національні еліти (реальні чи лише потенціальні, як у випадку українців); зокрема — яку біографію поета витворювала «культурна комунікація» в масовій свідомості (за життя, /98/ одразу по смерті, врешті, після появи ґрунтовних біографічних досліджень) та яке місце в культурі та суспільному житті йому відводила. Нарешті, третя проблема, яка логічно випливає з двох попередніх — це культ (чи, власне, культи) Шевченка: їх виникнення та становлення, головні міфологічні нарації цих культів, пов’язані з ними ідеологеми та ціннісні уявлення, ритуали, кола поклонників та поборювачів (бо й таких не бракувало), основні хронологічні періоди та різновиди цих культів, їхнє культурне та суспільно-політичне значення. Очевидно, що внаслідок такого дослідження в принципі неможливо було б встановити раз і назавжди, в чому полягає роль і значення Шевченка, яке його місце в нашій культурі, бо цих ролей і місць було і є багато, отже, і значення його для різних часів і різних суспільних груп було далеко не однакове, тож просто невірним, науково некоректним було б оголошувати якусь одну інтерпретацію Шевченка та його ролі (місії) — істинною, а всі інші — непорозуміннями, помилками, проявами «сліпоти» (повної чи часткової), а то й взагалі — «фальсифікаціями». Напевно, фальсифікаціями можна називати, скажімо, приписування Бєлінському позитивної рецензії на «Кобзар» при повному замовчуванні його лайки на адресу поета в приватному листі, але такі явища, як, наприклад, супроводжувані численними цитатами доведення того, що Шевченко був атеїстом або ж глибоко віруючим, революціонером-демократом або ж «паном над панами» — для нашого дослідження є нічим іншим, як красномовними фактами культурної комунікації про Шевченка, об’єктами не спростування, а уважного вивчення. Уявлення про Шевченка як поета й особистість, як культурного й національного діяча змінювалися, часто — значно, з появою нових, повніших і точніших зібрань творів, нових критичних чи наукових розглядів, нових біографічних досліджень. Але ще більше вони змінювалися під впливом нових поворотів у національній політиці Російської імперії чи СРСР, внаслідок розвитку (чи, навпаки, чергового погрому) української культури, внаслідок переосмислення національними елітами історичного шляху України та ролей окремих видатних особистостей на цьому шляху. Отже, «шевченківський» комунікаційний потік неможливо зводити лише до поетових творів, літературознавчих розвідок про його життя і творчість, чи до таких специфічних культурних явищ, як «Заповіт» мовами світу» чи збірки принагідних висловлювань численних видатних діячів про Шевченка, які буцімто свідчать про його «світову велич». Навіть перший погляд на цей комунікаційний потік дозволяє вичленувати в ньому кілька, умовно кажучи, рівнів, що характеризуються концептуально різними підходами до Шевченка як об’єкта: /99/ а) Шевченко як складник ідеологічних (політичних) побудов, у яких він носить переважно узагальнено-символічний характер; цей комунікаційний рівень можна було б назвати «національною думкою», абстрагувавшись від (але не ігноруючи) того відомого факту, що у своїх побудовах постать Шевченка широко вживали не лише представники українських еліт, але й ті, хто заперечував саме існування української нації; б) Шевченко як об’єкт наукових досліджень (таку комунікацію узагальнено назвемо «шевченкознавством», безвідносно наукового рівня окремих її текстів); в) літературно-мистецькі твори та практики, в яких фігурує Шевченко (чи то як герой, чи то як об’єкт мистецької рефлексії, ба й наслідування, або й «скидання з пароплава сучасності», як-от у Семенка) — цей комунікаційний потік назвемо «Шевченкіаною»; г) дуже істотний за життя Шевченка та в перші роки по його смерті (поки не з’явилися ґрунтовні біографічні розвідки та більш-менш повні й солідно підготовлені видання творів) потік усної комунікації про поета, його долю, його «заборонені» поезії тощо; д) нарешті, культурні практики, об’єкти, традиції та інституції, пов’язані з культом Шевченка (в тому числі й «іконоборчі»). Зрозуміло, що така стратифікація є аналітичною умовністю, адже, по-перше, чимало текстів, практик, «комунікаторів» діють на кількох рівнях (чи то водночас, чи то поволі дрейфуючи); по-друге, основні міфічні наративи, пов’язані з Шевченком, та ідеї й цінності, що з цими наративами асоціюються, охоплюють більшість чи й усі згадані комунікаційні рівні. Наприклад, ключові ідеологеми щодо Шевченка, «класової суті» його творів, його революційності тощо, сформульовані у «Тезах до 120-ліття з дня народження Т. Г. Шевченка» 1934 року, тут же знаходили «розвиток» у «радянському шевченкознавстві» Шабліовського та його колег, потім — у белетристиці на кшталт «Тарасових шляхів» Оксани Іваненко, нарешті, у бучних ювілейних вшануваннях, які супроводжувалися аматорськими виставами-ритуалами на кшталт п’єски В. Долини «Мені тринадцятий минало» (Друга премія на Республіканському конкурсі Міносвіти та Спілки радянських письменників України), такої собі інсценізації фрагментів згаданої повісті О. Іваненко для шкільних драмгуртків [Долина]. Основна проблема, отже, полягає не в класифікації текстів чи культурних практик, пов’язаних з Великим Кобзарем, а у вичленовуванні згаданих основних міфологічних наративів та з’ясуванні пов’язаних із ними ідеологем, концепцій, цінностей. /100/ Очевидно, цілком розкрити цю проблему в межах нашого нариса не вдасться, — отже, дальший розгляд матиме неминуче шкіцеподібний та тезовий характер і по можливості базуватиметься на вже зроблених іншими дослідниками аналізах та висновках. Тож почнімо від розгляду окреслених вище «часткових» питань — Шевченкової популярності; розвитку його культу; врешті, творення його легендарних біографій. Популярність Спробуймо пригадати, які саме твори Шевченка є особливо популярними — — в тому сенсі, що їх знають, люблять, цитують, перечитують широкі маси читачів. Передусім варто зазначити, що дуже часто є так, що люблять одні, знають напам’ять інші, а перечитують або цитують ще інші твори чи фрагменти. Тож удамося до типології. До першого типу — улюблені твори наймасовішого, «простого» читача — належить досить незначна частина поетового доробку. Це передусім «Катерина» та «Гайдамаки», кільканадцять невеликих ліричних поезій та балад, здебільшого знаних ще із шкільної програми. Втім, саме ці твори були популярні в «народі» віддавна. М. Рильський згадував у передмові до «Кобзаря» [К.: Держлітвидав, 1961]: «Я пам’ятаю, як за мого дитинства плакали сільські дівчата над «Катериною», як, затаївши дух, слухали селяни «Наймичку» й «Гайдамаків». З такого роду свідчень багато авторів висновували доказ всепереможного таланту Шевченкового або його глибокої народності. Зовсім не заперечуючи цього, звернемо лише увагу, що з не меншими підставами можна говорити про геніальність і народність авторів мексіканських мильних опер, що над ними плачуть нині як сільські, так і міські дівчата, а також жінки середнього та похилого віку. До другого типу — політично-популярних творів — належать здебільшого тексти пізніші, суспільно-сатиричні та історико-медитативні, як-от «Кавказ», «Сон», «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові» тощо. Довгі десятиліття, коли забороненими були практично всі «націонал-патріотичні» тексти, саме «Великий льох» та «Суботів» виконували роль «попелу Клааса» для широких верств свідомого українства. Натомість «Сон» та «Кавказ» мають популярність значно утилітарнішу — як арсенал літературних аргументів для промов, статей, навіть книг — більш чи менш чесних, але завжди керованих суспільно-політичною кон’юнктурою: раніше — антицарських чи антиросійських, тепер — прочеченських чи знов-таки антиросійських (з уточненням, що йдеться не про народ, а про старих і нових імперіалістів). /101/ До третього типу належать не так цілі твори, як уривки та навіть окремі рядки з Шевченка, що їх знають буквально всі й охоче цитують, часом навіть не знаючи, звідки саме їх узято. Причина існування цієї групи популярних Шевченкових текстів — його центральний статус у шкільній програмі з української мови й літератури. Досить вичерпно її характеризує стаття про вивчення Шевченка у школі з «Шевченківського Словника»: на початку це — «Мені 13-й минало», «На панщині пшеницю жала», «Якби ви знали, паничі»; в старших класах — «Катерина», «Гайдамаки», «Три літа», «Сон», «Заповіт», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Наймичка», «Назар Стодоля» та ще кілька. Таким чином, всі українські радянські діти віком від семи до п’ятнадцяти (коли, власне, й формується картина світу) щороку діставали чималі (хоча й препаровані) порції «кобзаря Тараса», тож не дивно, що серед вербальних цеглинок, з яких вони протягом усього життя будували свій особистий текст, чимало саме Шевченкових. Підсумуємо: популярність Шевченкових текстів другого та третього типу є, по-перше, явно пізнішою за перший, по-друге, має причини нелітературні, по-третє, носить дещо вимушений характер, в ній бракує вільного читацького вибору. Натомість популярність текстів першої групи — найдавніша, найстабільніша й має явні ознаки вільного читацького вибору. Як же історично формувалася популярність Шевченка? Через сто років після народження Шевченка М. Грушевський писав: «Поява першого «Кобзаря» 1840 р. і зараз потім «Гайдамаків» була многоважною подією українського життя. Справедливо зауважив визначний великоруський критик [Чернишевський у рецензії на перше число «Основи» — О. Гр.], що українське письменство, мавши в своїх рядах Шевченка, вже не потребувало ніяких доказів свого права на існування» [Ілюстрована історія України, с. 453]. За Грушевським, Шевченко фактично посів порожню до нього вакансію — «великого українського поета», основоположника нової літератури, — тим важливішу для цієї літератури й самої народжуваної нації, що вони на той час потребували доказів свого права на існування. Однак таке усвідомлення Шевченкового місця в українській культурі (чи хоча б, на перший час, у «малоросійській» літературі) прийшло не одразу — більше того, широка популярність Шевченка як поета фактично передувала більш-менш широкому усвідомленню факту існування якоїсь окремої «малоросійської» літератури. Власне, цитата з Грушевського потребує кількох уточнень. По-перше, відгук Чернишевського стосується не першого, маленького /102/ «Кобзаря» 1840 p., а публікації 1861 року, коли і постать, і поезія Шевченка були давно й широко знані не лише в Україні, а й серед загально-російської освіченої публіки. По-друге, на момент появи першого «Кобзаря» надто важко було вказати на якийсь повноцінний культурний процес, що його можна б назвати «українським життям» у національному, а не регіональному сенсі. Власне кажучи, «Кобзар» і «Гайдамаки» стали спершу помітними подіями загальноросійського культурного життя, регіональною часткою якого тоді в основному залишалося культурне життя Наддніпрянщини. Опубліковані в Петербурзі, ці книжки значною мірою в Петербурзі й розкуповувалися — мабуть, переважно серед «просвіщенних землячків», яких там була не одна тисяча — від титулованих Апостолів, Полетик та Безбородьків до голодних студентів, і більшість із них, мабуть, частенко зітхала за рідними садочками й гайочками, борщами та варениками, мерзнучи на невському вітрі, ностальгійно мугикаючи малоросійських пісень, не раз чутих на батьківщині в роки мрійливої юності... Цілком можливо, що саме це почуття ностальгії за рідним краєм у петербурзьких малоросів і живило популярність перших Шевченкових публікацій, сприйнятих як надзвичайно талановиті й щирі варіації на фольклорні теми, — подібно до того, як це раніше сталося з Гоголем, прославленим «Вечорами на хуторі біля Диканьки», і меншою мірою — з Г. Квіткою, чийого розхваленого «самим» Бєлінським «Пана Халявського», за спогадами Салтикова-Щедріна, свого часу читали й любили не менше, ніж «Мертві душі». Отже, у своїх перших кроках до слави «кобзар Дармограй» ішов, свідомо чи підсвідомо, у слід «пасічника Рудого Панька» та «козака Грицька Основ’яненка». Та й перше сприйняття «Гайдамаків» немалою мірою визначалося популярністю «Тараса Бульби» — принаймні, це помітно в рецензії Афанасьєва-Чужбинського на альманах «Ластівка», де Шевченко вмістив уривки з «Гайдамаків»: «Воображаю, что это будет за поэма! Степь, могилы, Днепр, леса, казачество!. . Ляхи!. . О, братику, пиши швидше свого «Гайдамака», пиши, та дай и мени послухать козацькои розмовы!» [Історія укр, літ. критики, кн. 1, с. 111]. Схожа модель рецепції проглядає й в інших рецензіях на ранні Шевченкові твори російською пресою — принаймні, в рецензіях позитивних. У час появи першого «Кобзаря» в російській пресі з’явилося чимало відгуків на україномовні книжки та альманахи (згадаймо хоча б лайливі рецензії Бєлінського на альманахи «Ластівка» та «Сніп»). У них нерідко хвалилися окремі твори та автори, однак заперечувалася сама суспільна й культурна потреба в повноцінній літературі «на малороссийском наречии». «Хороша же литература, — вправлявся в дотепності Бєлінський, — которая дышит одной лишь простоватостью крестьянского языка да дубоватостью мужицкого ума!» /103/ А в рецензії на Шевченкових «Гайдамаків» Бєлінський заперечував навіть існування скільки-небудь істотної читацької аудиторії у «писаний господ кобзарей» — адже, мовляв, освічені малороси вже цілком перейшли на літературну російську мову, а україномовний мужик творів красного письменства не читає. І він був не одинокий у своїй переконаності — навіть ті московські та пітерські рецензенти, які вподобали Шевченкові вірші, зовсім не обов’язково вважали його представником якоїсь окремої, не «общерусской» літератури — як не вважали такими двомовних Квітку чи Гребінку, — і радили молодому поетові покинути «краевое наречие простонародья» і переходити на «культурну» російську мову, аби не марнувати свій талант. На цю специфіку сприйняття своєї поезії Шевченко згодом відгукнувся в листі Тарновському: «Нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені більше нічого й не треба». Принаймні, популярності «Кобзаря» його «мужичий характер» не надто заважав — адже був у ті роки, окрім уже затухаючої літературної моди «на малоросійське», ще один сприятливий аспект літературно-мистецького життя. І. Франко свого часу вказав на істотну культурну зміну, що відбулася якраз тоді, коли дебютував своїм «Кобзарем» Шевченко: «Коло року 1840 в європейській культурі сталася важна й характерна подія. В літературу вступив простий мужик із села. Перед тим поети і романтики ледве добачали його, або, коли й займалися ним у своїх працях, то дивилися на нього лиш як на декорацію, на вульгарну фігуру, безцвітну сіру масу... Тільки коло 1840 р. появляються в різних європейських літературах твори, в яких селянин виступає як герой повісти, а його життя служить її темою...» Далі Франко перераховує кілька навідоміших зразків такої літератури — оповідання Жорж Занд та Ю. І. Крашевського, збірку «Шварцвальдські сільські історії» Б. Ауербаха, «Записки охотника» Тургенєва, роман Бальзака «Селяни», «Антона горемыку» Григоровича, нарешті, україномовні оповідання Квітки-Основ’яненка, й закінчує: «...і раптом в 1840 р. появилася фігура, що не має паралелі в світовій літературі — за виїмком хіба Роберта Бернса, — селянський син, що більше, як двадцять літ провів під ярмом кріпацтва. І він не з’являється як герой якогось роману чи поеми, але як живий творець, працюючи і борючись за потоптані людські права поневоленого народу, разом з тим — як оборонець покривджених» [І. Франко, Тарас Шевченко. — Україна, 1925, №1-2, с. 6]. Втім, кількісних розмірів популярності першого «Кобзаря» переоцінювати не слід — він мав наклад лише 1000 прим., а видані наступного року таким самим накладом «Гайдамаки» залишались нерозпроданими аж до 1844 p., коли їх доброшурували до «Чигиринського Кобзаря». Отже, одна тисяча книжок розійшлася протягом трьох років, і скільки з них залишилося в Петербурзі, а скільки пішло в Україну, нам невідомо. Втім, /104/ якщо судити за оцінкою «оперативності» книготоргівлі в Малоросії, що її дав Максимович у «Трезвоне о Квиткиной Марусе» (він зауважує, напр., що «Кулиш узнал «Вечера на хуторе» через три года по выходе их в свет»), то й поширення першого «Кобзаря» в Україні навряд чи було швидким і масовим. Рецензій в українських журналах не було — бо не існувало тоді жодних таких журналів. Однак популярності Шевченка на Україні це не зашкодило, і тут вона мала помітно інший характер, аніж в імперських столицях: ішла переважно «неофіційними», слабо інституціалізованими каналами, як і саме тодішнє українське життя. Нині широко знані перші реакції на появу «Кобзаря» таких провідних постатей тодішнього українського культурного життя, як Г. Квітка (у якого «волосся на голові настовпужилось» від Шевченкових історичних балад), О. Корсун та М. Костомаров, які, «діставши «Кобзаря», як присіли на вулиці, так і з місця не зійшли, поки всього не прочитали» [Зайцев, с. 78]. Ентузіастично сприйняли поезію Шевченка й менш видатні, але чисельніші читацькі кола — як-от київські та харківські студенти. Такий собі М. Шигарін — судячи з прізвища, етнічний росіянин, — згодом писав у спогадах про початок 1840-х років: «Я теж жив тоді в Києві й добре пам’ятаю, що Шевченкові вірші з особливим захопленням читали в багатьох гуртках, найбільше — кровні малороси та студенти різних національностей. Дехто вчив тоді малоруську мову власне лише для того, щоб читати і розуміти Шевченка. Крім надрукованих книжок, ходили по руках зошити, що їх Шевченкові шанувальники переписували навперебій...» [Шигарін М. Спогади киян про Шевченка. — У кн.: Тарас Шевченко. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях. — К.: 1991, с. 135]. Одначе є підстави твердити, що ніякого миттєвого чуда, «явління Кобзаря народу», тоді не сталося — популярність Шевченкова в Україні охоплювала переважно «малоросійське» дворянство та нечисленну інтелігенцію Лівобережжя. П. Филипович у розвідці 1925 року «Соціальне обличчя українського читача 30-40 pp. XIX ст.» твердив: «...для провінціального українського панства 40-х pp. «Кобзар» був розвагою — поруч з «пресмешными анекдотами про малоросіян». На підставі детального дослідження Филипович зробив висновок про існування тоді всього «двох груп читачів [україномовної книжки — О. Гр.]: науково-літературних кіл, скупчених коло Харківського університету, та провінціального панства» [Филипович, с. ЗО]. Свідчень популярності «мужицького поета» Шевченка серед малоросійського панства не бракує — скажімо, П. Зайцев за спогадами очевидців описує пишну зустріч, влаштовану поетові на балу в Мосівці влітку 1843 року, де поет «цілий вечір був у центрі загальної уваги», «говорив не інакше, /105/ як по-українському», а до того ж «багато гарненьких панночок читали йому з пам’яті уривки з його творів, і він особливо хвалив чистоту полтавської говірки» [Зайцев, с. 99]. Вочевидь, тодішня «освічена публіка» Лівобережжя уже прийняла — через схвальне прийняття творів Котляревського та Квітки, — ту «рудиментарну літературну програму», яку, на думку Г. Грабовича, ставило перед собою перше покоління творців нової української літератури «народною» (або ж «мужичою») мовою. За Грабовичем, основною рисою цієї програми, «...рисою, породженою відчуттям окремої культурної спільності, була потреба об’єднувальної ланки, консенсусу, спільного знаменника, роль яких покликаний був відігравати народ, селянський етос. Хоча в певному сенсі це — найнижчий спільний знаменник, важливо, що наголос тут не на «найнижчому», а на спільному, бо в цій імпліцитній дефініції народу дворянам Гулаку-Артемовському чи Квітці він, народ, культурно ближчий, аніж соціально рівні, але культурно відмінні москалі» [Грабович, 1997, с. 494]. Та попри великий успіх у малоросійському «товаристві», спроба поширити саме в цих читацьких колах передплатні білети на «Гайдамаків» закінчилася, як відомо, невдачею. Таким чином, до кола шанувальників поета одразу потрапили дуже різні читацькі групи — українські патріоти і російські слов’янофіли, вороги кріпаччини і ностальгуючі за славним минулим полтавські дідичі, петербурзькі естети, харківські університетські професори й провінційні миргородські панночки... Однак популярність Шевченка ще далеко не була славою національного пророка. Цю ранню популярність визначали, на наш думку, «підготовленість грунту» (завдяки Гоголеві, Квітці, «моді на селянську тематику» тощо) та свіжий і сильний талант молодого поета. Подібного висновку свого часу дійшов і М. Зеров: «Можна думати, що книжка припала до смаку громаді не тим, що становила собою щось нове своїми жанрами та ідеями, а тим, що попадала в русло готової літературної моди, сформованого смаку, відрізняючись від інших творів інших письменників тільки правильністю мови та гармонійністю вірша» [Зеров, т. 2, с. 157-158]. Натомість принципову, концептуальну новизну, «пророчу якість» його поезії зауважено було лише у вузькому колі інтелектуалів-українофілів (Куліш, Костомаров, Квітка), та й то не одразу, а після появи зрілих віршів періоду «трьох літ» (1843-45). Значно пізніше М. Костомаров опише свої враження від цих, тоді щойно написаних і ще не друкованих поезій — поезій, які знайдуть широкого читача лише по смерті автора: «Я увидел, что муза Шевченко /106/ раздирала завесу народной жизни. И страшно, и сладко, и боязно, и упоительно было заглянуть туда!!! Поэзия всегда идет вперед, всегда решается на смелое дело; по следам ее идут история, наука и практическый труд. (...) Тарасова муза прорвала какой-то подземный заклеп, уже несколько веков запертый многими замками, ... чтобы скрыть для потомства даже память о месте, где находится подземная пустота. Тарасова муза смело вошла в эту пустоту со своим неугасимым светочем и открыла за собой путь...» [Костомаров, 1994, с. 302]. Отут уже бачимо сприйняття Шевченка як пророка (втім, іще не національного, а, так би мовити, пророка для інтелігенції), але ж це — оцінка Шевченкової поезії 1846 року, сформульована вже по його смерті, 1861 року. Аналогічні думки висловлював і П. Куліш (пізніші спогади про 1846 p.): «Сам Шевченко зробився не тим, яким я його покинув, їдучи з України. Се вже був не кобзар, а національний пророк. ... Мені здавалося, мовби перед нами сталося те, чого дознав на собі ветхозавітний посол Господень... Київська інтелігенція, лучче сказати, плодюща її частина [інакше кажучи, ті не знати чи широкі кола, які, на думку відомого своєю «толерантністю» до інших Куліша, були «плодющою частиною» інтелігенції — О. Гр.] обгортала українського барда глибоким почитанням» [цит. за: Зайцев, с 163]. Втім, навіть тоді образ Шевченка-пророка ще не асоціювався однозначно з українською національною ідеєю, тим більше — не був символом української незалежності (таким тоді й довго по тому вважався, ясна річ, «зрадливий» гетьман Мазепа), навіть у вузькому колі українофілів. Драгоманов, пригадуючи відомі слова Костомарова із «Воспоминания о двух малярах» про те, що «его (Шевченка) понятия и чувства не были никогда, даже в самые тяжелые минуты его жизни, осквернены [sic! — О. Гр.] ни узкою, грубою неприязнью к великорусской народности, ни донкихотскими мечтаниями о местной политической независимости,» — стверджує, що такий погляд на Шевченка тоді, на початку 1860-х, був панівним: «З малими одмінами слова Костомарова завше говорились українофілами в Росії, коли йшла прилюдна розмова про Шевченка. ... Таке говорилось зовсім не з нещирості... їм (українофілам) не хотілося й признатися навіть і для себе, що їхній «пророк» був коли-небудь «українським сепаратистом» [Драгоманов, с. 328-329]. Той-таки П. Куліш, що пізніше звав Шевченка «національним пророком», ніби вторячи Костомарову, у 1850-х pp. писав в епілозі до «Чорної ради»: «называют его безумным патриотом; а между тем он-то первым нанес удар тому вредному местному патриотизму, который поднимает на ходули своих аттестованых историею героев и отворачивает глаза от доблестей соседнего народа...» /107/ Можна твердити, що всеросійська (а не лише українська) популярність Шевченка значно зросла (хоча й набрала специфічного характеру) внаслідок арешту й покарання кирило-мефодіївців. До речі, саме цей епізод є надзвичайно характерним з погляду особливостей як культурної комунікації в миколаївській Росії, так і літературної слави серед її поетів. Уже згаданий М. Шигарін пригадував, «...як було заарештовано Шевченка, Костомарова, та ще декого, як про це говорили постійно і скрізь, але пошепки, і як після одного вечора в товариша, де цілу ніч розмовляли про цікаву й таємничу історію арешту та про те, що призвело до нього, ... мене, раба Божого, наступного ранку потягли до київського генерал-губернатора...» [Шигарін, с 139]. Отже, навіть тоді, коли унтера намагалися зробити з Шевченка «доброго фрунтовика», популярність його не зменшувалася — навпаки, зміцнювалася, але це була популярність, так би мовити, трояка: - серед широких читацьких кіл — як народного (сиріч «мужицького») поета-самородка; - серед «передової російської громадськості» — як борця-мученика, майже декабриста; - серед нечисленної свідомо-української інтелігенції (втім, дуже притихлої після розправи з кирило-мефодіївцями) — як «нашого первого поета і нашого первого історика» (Куліш), як неформального лідера українського культурного руху, хоч би яким віртуальним цей рух тоді був. Виданий після заслання «Кобзар» 1860 року мав більший наклад, аніж перші видання — 6 тисяч прим, (за П. Зайцевим) і, за свідченням самого Шевченка, давав авторові «добрий чинш» — отже, розпродувався непогано, принаймні в перші місяці. Це навряд чи сталося б, якби за роки заслання публіка забула Шевченка. Цікавий момент пов’язаний із назвою цього найповнішого прижиттє вого видання. Як відомо, сам поет хотів назвати його просто: «Поезія Тараса Шевченка». На думку Зерова, «Назва «Кобзар», видимо, асоціювалася у нього з його раннім творчим набутком, найбільше пов’язаним з народною поезією. Проте читач «масовий» знав поета як автора «Кобзаря» 1840 р. та «Чигиринського кобзаря» 1844 p., і видавці дорожили традиційною назвою. ...Її дотримувався й Костомаров у редактованому ним кожанчиковському виданні (1867), і київська Громада у двотомовому празькому (1876)...» [Зеров, с 154]. Отже, автором рівняння «Шевченко=Кобзар» є не сам поет (судячи з прізвища «Дармограй», даного ним своєму фікційному alter ego — авторові російськомовних повістей, надто високого й тотального сенсу цьому /108/ «самовизначенню» Шевченко не надавав), і не тодішнє «українофільське» середовише, а радше прагматичні міркування масового читацького успіху. То вже пізніше це рівняння почали наповнювати ідеологічним змістом, до того ж доволі різним, залежно від власних, а не поетових поглядів. Невдовзі вийшло перекладне (російське) видання Гербеля, тож можна здогадуватися, що попит на «малоруське» видання знизився, адже потреба в наступному виданні («кожанчиковському») виникла лише 1867 р. (цей «Кобзар» Кожанчикова мав наклад 3 тис. прим.). 1861 року почав виходити фактично перший український (хоча й двомовний) «товстий журнал» — «Основа», роль якого в популяризації Шевченка та його поезії (а також — у започаткуванні творення його культу) важко переоцінити. У другому числі журналу за 1861 рік з’явився некролог поетові, де говорилося: «Україна відповість стогоном на страшну звістку про смерть нашого батька: так усі звикли називати Тараса. Вона втратила в ньому своє найгарячіше серце, свою славу, свою печаль і відраду, свою хворобу і здоров’я... ...Могила Шевченка, де б вона не була, буде навіки священною...» З огляду на те, що до появи «Основи» української преси (а отже, матимемо сміливість сказати, й української громадської думки) в Російській імперії фактично не існувало, — реальних підстав ТАК писати про реакцію України на смерть Шевченка ніби й не було. Зрозуміло, що «нашим батьком» тоді Шевченка називала зовсім не вся Україна, а лише досить вузьке коло друзів і однодумців. Але для середовища, що почало гуртуватися навколо «Основи», саме воно й було, у певному вищому сенсі, «справжньою Україною». Варто вказати на надто непоказні кількісні характеристики цього середовища — Грушевський у статті «Два ювілеї» [ЛНВ, 1911, кн. 3, с. 449-453] пропонує «згадати мізерну цифру передплатників «Основи», яка не доходила до сотні!» (с. 453), а також зауважує, що «В момент смерти Шевченка розу мінне значіння великого українського поета і взагалі вагу української національної творчості було приступне тільки гурткам інтелігентів. Народня маса з відомостей про Шевченка могла творити тільки фольклорні легенди про його надлюдські сили й прикмети — цікавий факт, який показував, що в свідомості народа не було ніяких ідей новочасного національного героя, проводиря народнього, вістника нового національного життя» [там само, с. 452-453]. До цього варто лише додати, що навіть таке «фольклорне» уявлення про Шевченка складалося зовсім не в «народній масі», а лише в тих місцевостях, де поет особисто бував — «народні легенди про Шевченка». Отже, досить вузьке середовище інтелігентів-українофілів розпочинає творити симулякр Шевченкової всенародної слави й пророчої місії, а через нього — перетворювати реальну, хай і невеличку спільноту /109/ шанувальників Шевченка на «уявлену спільноту» української нації. Те, що цей посмертний образ «Батька Тараса» був для більшості суспільства саме «симулякром», видно хоча б із того, що дуже мало із написаного ним після 1847 р. було тоді надруковано, — ці твори з’явилися вже в «кожанчиківському» «Кобзарі» 1867 р. [Івакін, «Поезія Ш. періоду заслання», с. 14]. Отже, навіть після смерті широкий читач знав лише раннього Шевченка, і саме такого мусив вважати своїм «батьком». Процитовані слова з некрологу (а також, додамо, й раніше згадані слова Костомарова про «завісу народного життя», і висновки Куліша про те, «чого стоїть Шевченко яко поет народний», вміщені в тій-такі «Основі») слід трактувати не як констатацію факту, а як свого роду інструкцію для «свідомих українців» — як слід називати Шевченка і як вшановувати його пам’ять. Таким чином, можна стверджувати, що творення культу Шевченка як національного поета-пророка, віртуального «батька нації» розпочалося саме на сторінках «Основи» та в середовищі «українофільської» інтелігенції, яке довкола «Основи» гуртувалося. Важливим фактором у формуванні культу Шевченка було те, що в своєму поетичному доробку він фактично створив не лише міфологічну версію української історії, а й кістяк національної міфології — з космогонією та есхатологією (докладно про це — див. працю Г. Грабовича «Шевченко як міфотворець», О. Забужко «Шевченків міф України», а також відповідні розділи книжки «Своя мудрість» автора цього нариса). Г. Грабович та О. Забужко, наводячи різну аргументацію, твердять, що Шевченко створив «національно-консолідуючий авторський міф». Втім, бажав Шевченко чи не бажав творити про себе міф (а міф та культ немислимі один без одного), цю справу, як бачимо, розпочали інші, — причому перші ознаки творення культу з’явилися ще за життя поета. За багатьма свідченнями, саме П. Куліш одразу почав широко й енергійно вихваляти й пропагувати Шевченкову поезію, попри те, що нерідко був про неї значно поміркованішої думки, аніж інші Шевченкові друзі та шанувальники. «Ніхто не оцінював його славних віршів вище, ніж я» — твердив Куліш після поетової смерті [Mohyliansky, c. 197] Втім, сам Шевченко інакше писав про «поціновувача» Куліша («Журнал», 18. 03. 58): «Жаль, що нікому тут прочитати моїх віршів... Доведеться чекати на Куліша. Він може бути грубий, але ненароком і правду скаже.» Та, мабуть, грубим Куліш бував лише «тет-а-тет», бо обережний Костомаров писав про Кулішів ентузіазм: «Багато з тих, хто шанував Шевченків талант, вважали Кулішів запал надмірним.» Водночас Куліш і самого Шевченка гаряче переконує в його великій популярності. Ось що писав він поетові з Полтави (вже після заслання): /110/ «Тут не лише дворянство, але й усі освічені люде вважають твій «Кобзар» безцінним скарбом. Скоро їм уже не треба буде й книжки, бо вони знатимуть твої вірші напам’ять, і твої поеми навіть можуть стати їхніми молитвами Господові» [Mohyliansky, c. 204]. Куліш невтомно заохочує Шевченка до дальшої творчості, та не будь-якої, а достойної такого видатного поета. Ось його лист від 22. 12. 57: «Слава твоя писательська тепер в зеніті... Послі 1847 року ждуть од тебе земляки речей великих...» [Зайцев, с. 296]. А повідомляючи про виставку-продаж Шевченкових акварелей, які були куплені переважно «земляками»-поміщиками, Куліш значущо зауважує: «Треба, щоб ці спогади про твоє заслання, які для нас СВЯЩЕННІ [підкреслення моє — О. Гр.], були не в чужинських, а в наших руках» [Mohyliansky, c. 204]. А після смерті поета творення культу стало вже справою колективною. Практично в кожному числі «Основи» вміщувалося по кілька «шевченківських» матеріалів — раніш недруковані поезії (на думку Є. Кирилюка, протягом двох років свого існування «Основа» вмістила більше поезій Шевченка, аніж було опубліковано за все його життя), «Щоденник» (з багатьма купюрами цензурного характеру), всі виступи й промови з поетового похорону, кілька чималих статей, де осмислювалося значення Шевченка (зокрема, «Чого стоїть Шевченко яко поет народний» Куліша, «Воспоминания о двух малярах» Костомарова, спогади друзів і знайомих поета), а також безліч «душевних» віршів, присвячених пам’яті «батька Тараса». Скласти віршовану шану Шевченкові вирішили мало не всі, хто тоді писав по-українському: Куліш, Костомаров, Руданський, Глібов, Максимович, Кониський та інші... Згодом поетичні звертання до Кобзаря перетворяться на національну літера |
9 Февраля 2015
|
НОВІ КРАЄЗНАВЧІ ВИДАННЯ ОЛЕКСАНДР ГРИЦЕНКО ПРО ВАТУТІНЕ ТА ЗВЕНИГОРОДКУ ![](<a target=_blank href="http://libra.in.ua/sites/default/files/imagecache/book_onpage/books/1%20OBL%20web.png) http://libra.in.ua/s...>Автор книги 'Пам’ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам’яті' (Київ : К.І.С., 2014. - 352 с.) Олександр Гриценко народився у Ватутіному. Закінчив середню школу №1, Київський держуніверситет, аспірантуру. Кандидат технічних наук, заслужений діяч мистецтв України, науковий співробітник Українського центру культурних досліджень, член Національної спілки письменників України. У школі, на телебаченні та в книжках нам розповідають про минуле нашої країни, а вдома – про родинне минуле. Сформовані завдяки цьому дві картини минулого – велика й мала – багато в чому погано узгоджуються. Однак є і третя картина минулого: це уявлення про історію так званої малої батьківщини – рідного міста або села. Хто і що формує ці уявлення? Як вони співвідносяться із родинними історіями, з одного боку, та з національною історією – з іншого? Відповіді на ці питання спробував знайти автор у своїй власній версії Дікенсівського сюжету «Повісті про два міста», тільки замість столичних мегаполісів головними героями цієї книжки стали два провінційні українські містечка – Звенигородка і Ватутіне. Перше з них дало українській культурі топос легендарної Довженкової Звенигори, але сьогодні відоме головно завдяки місцевому сирзаводу; друге – колись промисловий центр, «наймолодше місто Черкащини», сьогодні стало містечком закритих підприємств та високого безробіття. Однак автор спробував показати, що минуле й сьогодення маловідомих містечок виявляється не менш цікавим і повчальним, аніж історія славних столиць. Міждисциплінарне дослідження процесів пострадянської трансформації символічного простору малих міст України містить, зокрема, аналіз міського простору, історико-культурних пам’яток, меморіальних монументів, топоніміки тощо, з метою з’ясування впливу змін, що відбуваються в міському просторі, на колективну пам’ять, культурну й національну ідентичність городян. У праці запропоновано методологічні засади вивчення символічного простору міст та колективної пам’яті й ідентичностей місцевих спільнот на основі методів семіологічного аналізу міського простору та колективної пам’яті, теорій національної та культурної ідентичностей. Проблематику розкрито на прикладі двох малих міст Центральної України – Звенигородки і Ватутіного. Детально розглянуто практику формування міського простору, основні риси пострадянської трансформації міського простору та «культури пам’яті». У книзі подано науковий критичний аналіз краєзнавчих текстів В.О. Дергачова, П.Ф. Блажка, Ервіна Скорецького (США) та інших про Ватутіне. Для мене було несподіванкою читати таке: 'Ювілейну збірку 'Ватутіне: вчора і сьогодні. Історія міста в нарисах і спогадах' (Київ : Колорит, 2007) видано до 60-річчя міста. Її підзаголовок виглядав для мене багатообіцяюче... Окремі короткі тексти авторства місцевого вчителя й краєзнавця В. Бурія розповідають про бойовий шлях генерала М.Ф. Ватутіна, про 'зелені шати' міста (зокрема - про міський парк, якому вже надано статус пам'ятки природи місцевого значення, про гідрологічний заказник 'Болота' й рекультивоване урочище 'Відвали', котрі ще чекають на цей статус), а також про релігійні громади, що діють у Ватутіному. ... Збірку проілюстровано майже сотнею фотографій... Лише шість фотознімків у книжці можна віднести до видів міста. Це: ... фото новозбудованої церкви в нарисі 'Ватутіне християнське'; а також чотири види міського парку в нарисі 'Зелені шати Ватутіного'. Видання розраховане на культурологів, краєзнавців, а також працівників установ, що опікуються розвитком культури та політикою пам’яті, широкий читацький загал. |
4 Февраля 2015
|
Василь ДЕРГАЧ Як гніт. * * * «Сховатися од долі - не судилось. Мордовська прірва. Люта і холодна. * * * „Ні. Вистояти. Вистояти. Усе для тебе. Й слідчі, й суд, і вирок. * * * «І серед степу, де горить калина - Ні, не набридливим повчанням * * * «...і зважитись боротися, щоб жити, і зважитись померти, аби жить». І Стуса почули всі в’язні за ґратами, * * * «...і гостре бажання зринає, як рик: Лад - як владний зашморг чорний. * * * «Ця чорнота попереду - давно А зримих справ приховувачка ница * * * «Ця чорнота - мій шлях Планета оберталася. Не знала, ГІРКА ХРОНОЛОГІЯ ЖИТТЯ ПОЕТА 11.01.1977 рік - 11.03.1977 рік - 1978 рік - помер батько Семен Дем’янович. Василь їздив на похорон. Серпень 1979 року, повертається із заслання 5.09.1985 року - смерть Стуса... 19.11.1989 року - повернення тіл В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого в Київ - |
17 января 2015
|
#12 за 23.03.2007 ОДВІЧНЕ, СЬОГОДЕННЕ
Василь Дергач належить до тих письменників, які прийшли в літературу не від книжок, а від землі, і якому не треба було шукати сюжети у творчих відрядженнях. Виріс у донецькому селі, працював у кол-госпі, на шахтах Донецька та Макіївки, а здобувши фах енергетика, довгий час очолював Ватутінську теплоелектроцентраль на Черкащині. Тож пізнав і сільське босоноге дитинство, і містечкові вулиці з їхньою своєрідною аурою. Ще років з п'ятнадцять тому писав лише поезії, видав кілька збірок і двотомник 'Святе і грішне'. Потім були драматичні поеми, самобутні й емоційно наснажені (одна з них 'Метеор над світом', поставлена у Франції), а далі й художня проза, отією вершиною якої став роман-сага 'Тепло і холод'. Історія з катів знімає грим, Василь ЛАТАНСЬКИЙ, |
17 января 2015
|
У ПОЛУМ’Ї СУЧАСНИХ ПРОБЛЕМ Василь ЛАТАНСЬКИЙ Книжкова полиця Василь Дергач. Святе і грішне. В 2-х томах. Поезії, поеми, драматичні твори. - Черкаси: Брама, 2004. Василь Дергач належить до тих авторів, які не часто потрапляють у поле зору критики. Можливо, в цьому «винен» і сам поет. Живе на периферії, в робітничому містечку Ватутіне на Черкащині, рідко зустрінеш його ім’я на сторінках періодики. Тим часом, у літературу прийшов 1972 року, маючи за перепустку книжку лірики «Мелодії рідних доріг». Після першої на різних часових дистанціях виходять у світ ще шість поетичних збірок. Останнім часом видав також чотири книжки роману-саги «Тепло і холод», збірку оповідань «З перебитим крилом». Отже, жанровому розмаїттю митця можна тільки позаздрити. |
17 января 2015
|
![](<a target=_blank href="http://svitlytsia.crimea.ua/viewimg.php?f">http://svitlytsia.cr...</a>=images/articles/2008_6103.jpg&hsize=150 "Збiльшити")
17 января 2015
|
#50 за 12.12.2008 ЯК НА СПОВІДІ… ПОЕЗІЯ Чи багато ми читаємо книжок узагалі і художніх – зокрема? Питання, як-то мовиться, риторичне. Чого гріха таїти, навіть даровані колегами по перу книги, відкладаємо на «потім». Згадав я про це тому, що якби раніше не читав творів цього плодовитого і талановитого письменника з Черкащини, ніколи б не взявся бодай погортати його понад 500-сторінковий том вибраного, виданий до вісім- десятиріччя від дня народження автора. І… ніколи б не пройнявся, не збагатився неймовірним відчуттям гіркої нашої новітньої історії, за висловом класика «лиха давнього і сьогочасного». Тож взявши це видання до рук, так і не зміг відірватися впродовж кількох днів, не прочитавши її від початку і до кінця. ВАСИЛЬ ДЕРГАЧ ГЛИБОКІ РАНИ Збива нас зі шляху ЗОЙК ПЕНСІОНЕРА Ти гнувся у шахтарському труді, УКРАЇНІ Обкрадена у власній хаті, СІЙМО, ДРУЗІ... Все змішалось. Всі - підсудні, НІ ХРЕСТІВ, НІ БЕРІЗ... Знову спомин болючий про горе ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО Рвонула думка, як штормовий вітер. «ЄЖОВСЬКІ» РУКАВИЦІ Гримкоче часу колісниця, ДОЛЯ Я не безмовний раб і не король, Навчав кон’юнктурників |
17 января 2015
|
#7 за 15.02.2013 «БОЛИТЬ ПОРАНЕНА ДУША…» Василь ДЕРГАЧ Поезія Читачі «Кримської світлиці» знають Василя Дергача як незрадливого її автора упродовж багатьох років. Тут він не раз виступав зі своїми поезіями, а в семи числах поспіль за вересень-листопад уже минулого року публікувались досить розлогі уривки з його кіносценарію «Вирок історії» (за трилогією «Кара історії»). Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
СЛОВО ДІДА Мій дід красивим лозунгам ЩЕМЛИВІ СПОМИНИ В часи війни холодним і голодним А ЩО ЗАЛИШИМ ДЛЯ ДУШІ? «Я розумом своїм — за ринок, Колись рабами ми були для влади, ЯРМА Й ХОМУТИ ...І хилитесь, як і хилились, Нічого знов не помінялось, ХОМУТ — НЕ ЛЕГШЕ ВІД ЯРМА Тож посторонки чи занози, НАШ ЧАС Наш час, як майстер ЛАСТІВКА ЖОВТНЕВА Жовтень. Сиро. Золотаве листя, СОБІ ДО СВОГО ДНЯ Мої літа — то не кришталь ЗІЗНАННЯ Ще з юних літ я скільки мріяв ВІЛЬНИЙ ДУХ Поету Федору Степанову * * * «Але в Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, ...аніж десять тисяч слів чужою мовою» Браття й сестри! Добрі мої люди! ЧАСТИНА ПРИРОДИ Як люстро, став. СІРНИК Буває доля — мачуха жорстока. |
![](<a target=_blank href="http://svitlytsia.crimea.ua/viewimg.php?f">http://svitlytsia.cr...</a>=images/articles/2013_11413.jpg&hsize=150 "Збiльшити")
![http://vatmvo.at.ua/...](<a target=_blank href="http://vatmvo.at.ua/_nw/3/96190854.jpg){kind=link}
![http://vatmvo.at.ua/...](<a target=_blank href="http://vatmvo.at.ua/_nw/3/54216940.jpg){kind=link}
![http://vatmvo.at.ua/...](<a target=_blank href="http://vatmvo.at.ua/_nw/3/53021223.jpg){kind=link}
![http://vatmvo.at.ua/...](<a target=_blank href="http://vatmvo.at.ua/_nw/3/54923981.jpg){kind=link}
![http://vatmvo.at.ua/...](<a target=_blank href="http://vatmvo.at.ua/_nw/3/97538536.jpg){kind=link}
![http://vatmvo.at.ua/...](<a target=_blank href="http://vatmvo.at.ua/_nw/3/18589870.jpg){kind=link}
![http://vatmvo.at.ua/...](<a target=_blank href="http://vatmvo.at.ua/_nw/3/89520063.jpg){kind=link}
17 января 2015
|
| Закрыть |
