Валерій Бурій

Газета Нова січ. - Вівторок, 04 Березня 2008

ТАЄМНИЦЯ ЗАГИБЕЛІ ГЕНЕРАЛА ВАТУТІНА

Останнім часом стали з’являтися публікації з поясненням причин загибелі командувача Першим Українським фронтом, генерала армії Миколи Ватутіна. Вони, зрозуміло, приваблюють публіку, адже протягом десятиріч ця тема взагалі замовчувалась, потім з виходом «Истории Великой Отечественной войны» та «Воспоминаний и размышлений» Жукова кілька десятиріч фантастично перебріхувалась, і лише нині ми починаємо наближатись до істини і то з неабиякими труднощами.

У низці новітніх публікацій зазначається, що генерал армії Микола Ватутін був «смертельно поранений» бійцями Української Повстанської Армії біля села Милятин Рівненської області. Мене, наприклад, здивувало безапеляційне твердження про «смертельне поранення» Ватутіна, адже усім відомо, що він помер 15 квітня 1944 року, тобто через 45 днів після «смертельного поранення». Ба більше, як зазначає у своїх спогадах «Час. Люди. Влада» Микита Хрущов: «Лікування командувача йшло доволі успішно. Я кожного дня приїжджав до нього. Він почував себе добре, впевнено одужував, вже почав займатися справами, і було навіть визначено день, коли він зможе офіційно стати до виконання попередніх обов’язків та повернутися у фронтовий штаб». Я ще раз звернувся до першоджерел. Ось як змальовує картину поранення Ватутіна член Воєнної ради Першого Українського фронту, генерал-майор Костянтин Крайнюков, який був поруч з командувачем фронту у цей час. «29 лютого 1944 року ми з Миколою Федоровичем Ватутіним були у штабі Тринадцятої армії, що розташовувався у цей час в Рівному. Командувач військами фронту вирішив ознайомити керівний склад армії з планом майбутньої операції…
З Рівного ми виїхали під враженням від зустрічі з генералом М. Пуховим і його наближеними помічниками. Настрій командувача військами фронту був чудовий…
Гаячи час у розмовах, ми їхали Рівненським шосе, направляючись у Славуту, в штаб Шістдесятої армії, до Івана Черняховського. Помітивши путівець, що відгалужувався від битого шляху, генерал армії М. Ватутін подав знак водієві зупинитися.
– А навіщо нам, власне, робити гак по шосе? – запитав Микола Федорович. – Ця дорога також веде до Славути. Тут якихось 25 кілометрів. Черняховський, напевне, зачекався нас. Давайте повернемо напряму і не об’їжджатимемо через Новоград-Волинський.
– І ми повернули.
– Дорога петляла лугами та вибалками, невеликими гаями. Минули одне село, друге. Навколо – ні душі. Ніби все вимерло.
– Раптом поруч почули стрільбу. Машина з охороною, що в’їхала на околицю села Милятин, почала швидко задкувати. Порученець командувача, полковник Семиков схвильовано вигукнув:
– Там бандерівська засідка! Бандити обстріляли машину і тепер наступають на нас.
– Всі до бою! – вийшовши з машини, скомандував Ватутін і першим ліг у солдатську лаву.
З-за будівель стало видно бандитів, які розсипалися по засніженому полю. Їх було немало, а наша охорона складалась лише з десяти автоматників.
Обстріл все посилювався. Від запалювальних куль смолоскипом спалахнув легковий автомобіль командувача. Потім загорівся і другий автомобіль.
Бандерівці наближались. Наші автоматники, що зайняли позицію у глибокому придорожному кюветі, відкрили вогонь. Заговорив і кулемет. Довгу чергу по ворогові прострочив рядовий Михайло Хабібучин, що був біля нас. Організована відсіч остудила бандитів. Вони залягли і в атаку піднімались не так впевнено.
Я порадив Миколі Федоровичу взяти портфель з оперативними документами і під прикриттям автоматників вийти з бою. Він навідріз відмовився, заявив, що командувачу не до лиця залишати бійців напризволяще. А портфель наказав винести офіцерові штабу, дав йому для супроводу одного автоматника. Коли офіцер завагався, Микола Федорович суворо прикрикнув:
– Виконуйте наказ!
І офіцер з автоматником поповзли. Становище ускладнювалось. На тлі вечірнього неба було чітко видно, як перебіжками підкрадаються бандити, намагаючись оточити нас з двох боків.
Бій тривав. Під час перестрілки генерал армії М. Ватутін був тяжко поранений. (Зауважте! Не смертельно, а тяжко – автор). Ми кинулись до пораненого командувача і поклали його в єдину машину, що уціліла. Під обстрілом ворога відкритий «газик» трохи проїхав і зупинився. Чи то двигун було прострілено, чи щось зламалось. З’ясовувати не було коли, і ми понесли Миколу Федоровича на руках, поспішаючи доставити його в укриття. А охорона продовжувала вести бій.
Раптом назустріч нам виїхали сани з парою коней. Візник спробував втекти від нас, бо його налякала перестрілка. Але ми його все ж зупинили і поклали на сани командувача. Нашвидкуруч перев’язавши рану, що кровоточила, ми вирушили в дорогу у напрямку Рівненського шосе.
Притомлені коні, не поспішаючи, сунулись сільською дорогою, підкидаючи сани на численних баюрах.
Микола Федорович, тримаючись з останніх сил, кривився від пронизливого болю. Пола його простреленої бекеші намокла від крові. Генерал ослаб, у нього з’явилась хвороблива лихоманка.
Нарешті ми вибрались на Рівненське шосе, всіяне синіми миготливими вогниками. Сутінки погустішали, і пересування військ на дорозі посилилось. В одній з хат, що приліпилась до шосе, ми знайшли військового лікаря. Він надав Миколі Федоровичу медичну допомогу. Після цього ми знову рушили в дорогу і незабаром зустріли машини з піхотою, які надіслав нам на виручку командувач Тринадцятої армії генерал М. Пухов. Про надзвичайну подію, йому, виявляється, доповів офіцер штабу, котрий виносив портфель з документами. Колону замикала санітарна машина. Нею Миколу Федоровича доставили у Рівне, де йому одразу зробили першу операцію».
Загероїзовану розповідь члена Воєнради Першого Українського фронту дещо притлумлює довідка, підписана заступником «СМЕРШ» цього ж фронту генерал-майором Беляновим. В ній, зокрема, він зазначає: «Біля 19.00 кортеж з чотирьох машин, де були Ватутін, член воєнради Крайнюков, 10 штабних офіцерів і кілька бійців охорони, під’їхав до околиці Милятина. У селищі ніби було чути стрільбу. Ватутін звелів зупинитись і відправив майора-порученця з’ясувати обставини. Тут машини і потрапили під обстріл повстанців, які, ховаючись за будинками, взяли противника у кліщі. Ватутін одержав у верхню частину правого бедра кулю, яка роздробила кістку. Водій однієї з машин М. (мова йде про шофера члена воєнради фронту Крайнюкова Моноселідзе – авт.) злякався і рвонув з поля бою. Бійці охорони Царьов і Кочетков посадили генерала, що стікав кров’ю у «додж», але авто, трохи від’їхавши, перекинулось. «Вілліс», яким далі везли Ватутіна, загруз у непрохідному багні. Унайближчому селі знайшли сани і на них довезли пораненого в госпіталь № 506 Тринадцятої армії».
Гадаю, важливі штрихи до змалювання картини поранення Ватутіна додають свідчення самих упівців.
Як стверджував на допиті колишній командир групи УПА «Тютюнник» Федір Воробець («Верещака»), напад на командувача Першим Українським фронтом відбувся у районі дій сотні «Деркача». Це зробили боївки СБ сіл Михальківці і Сіянці Острозького району Рівненської області. В операції брало участь всього 17-27 бійців. В одній з підбитих і залишених машин повстанці знайшли оперативні документи і прострілену генеральську шинелю, в якій довгий час ходив рядовий учасник акції «Чумак».
Ще одну версію у 1990-х роках розповів відомий старшина УПА Євген Басюк («Чорноморець»), доля якого занесла в Ростовську область Російської Федерації. За його словами, у бій з охороною М. Ватутіна вступив карний відділ польової жандармерії (близько 30 бійців) під командуванням «Приймака» (Трояна). Коли з’явились машини командувача Першим Українським фронтом і його почету, повстанці в цей час розвантажували захоплений у червоноармійців обоз із кількох підвод та автомобіля. Вогонь по машинах Ватутіна відкрили спонтанно, без будь-якої підготовки чи влаштування засідки.
Отже, поранення Ватутін зазнав не в героїчному бою з упівцями, як про це пише член воєнради Першого Українського фронту Костянтин Крайнюков, а випадково, через звичайну халатність охорони та управління контрозвідки «Смерш». І було воно не смертельним. Смерть Ватутіна, на мій погляд, стала результатом тонкої закулісної інтриги.
Так, у доповідній на ім’я Сталіна про поранення Ватутіна Костянтин Крайнюков зазначає: «На 3.00. першого березня 1944 року стан здоров’я Ватутіна задовільний. Він перебуває у п’ятсот шостому армійському госпіталі в Рівному. Лікарі наполягають протягом трьох діб його не зачіпати, а 2-3-го обов’язково евакуювати літаком «Дуглас» у Москву». Але командувача фронтом, генерала армії у Москву не відправили. Ба більше, навіть до Києва його доставляли не літаком, а санітарним поїздом!!!
Про що це свідчить? Або про те, що хтось був зацікавлений у тому, аби Ватутін не потрапив до Москви у найкращі умови лікування, або, справді, рана була не важкою, а тим більше «не смертельною». Микита Хрущов, наприклад, у своїх спогадах цитує головного хірурга Червоної Армії Бурденка, який приїжджав до Києва оглядати Ватутіна: «Нічого страшного, його рана не небезпечна, ми його, очевидно, зможемо поставити на ноги». «Але через 33 дні, – як пише К. Крайнюков, – у бюлетені, який підписали відомі діячі медицини Шамов, Вовсі, Гуревич, Іщенко і Василенко, з’явились тривожні ноти.
Вранці температура (Ватутіна – автор) до 12 годин піднялась до 39,9 без лихоманки.
Незважаючи на енергійне лікування, спрямоване на боротьбу з інфекцією, стан хворого залишався важким. Температура не падала, коливалась від 38,2 до 40,2.
Від заступника головного хірурга Червоної Армії генерал-майора медичної служби Шамова надійшло повідомлення про те, що консиліум з академіком Бурденком визнав необхідним для порятунку життя хворого терміново ампутувати ногу».
«Це усіх стривожило, – згадує М. Хрущов. – Зараження рани – загноєння, гангрена, ампутація кінцівки або смерть. Треба було терміново лікувати. Лікарі вважали, що треба застосувати пеніцилін, але вони могли тоді це зробити, як мені розповідали, тільки зі згоди Сталіна. А Сталін був проти. Я з ним не розмовляв про пеніцилін, але лікарі сказали мені, що він його відхилив. Мотив був таким: пеніцилін – не радянський (у нас його не було), а американський, і Сталін ввважав, що він може бути зараженим: зі США можуть надіслати заражений пеніцилін, щоб ослабити наші сили, отже, лікувати цими ліками такого крупного військового діяча, як Ватутін, недопустимий ризик. Не мені тут вирішувати, вирішувати повинні були лікарі. Вони мені казали, якби йому дали пеніцилін, то це могло повернути хід хвороби в протилежний бік: врятувати Ватутіну життя. Але лікарі так і не змогли нічого добитися».
Яка красива баєчка, розрахована вона на недолугих простачків. Начебто в Радянському Союзі гуманізм був такого рівня, що забороняв випробовувати нові ліки (в тому числі й американські) на людях, не кажучи вже про тварин. До речі, згаданий вище командир УПА Федір Воробець загинув у тюремній лікарні у результаті медичних експериментів КДБ. Справа не в американському пеніциліні, а в забороні лікувати Ватутіна під виглядом турботи про його життя.
П’ятого квітня 1944 року о 14.00 Ватутіну було зроблено високу ампутацію бедра. «Я прийшов туди після операції, – згадує М. Хрущов, – і мені повідомили про результати. Кажучи людською мовою, це була страшна картина: не просто людина без ноги, а відкрита рана… Не знаю, скільки днів протягнув він в такому стані, коли знову подзвонив мені Бурденко (чи його асистент) і попросив, щоб я приїхав, бо Ватутін уже перебуває у надзвичайно важкому стані. Він кидався, піднімався на руках, вимагав блокнота, олівця і намагався написати якусь телеграму, звертався до Сталіна з проханням врятувати його і тому подібне. Коли я підійшов до нього, він кинувся назустріч, обнімав, цілував, був у напівсвідомому стані, але хотів жити і звертався до кожного, хто міг чимось допомогти відвоювати його життя. А я йому сказав: «Миколо Федоровичу, Сталін знає і все зробить, що треба». Справді, я зі Сталіним спеціально говорив про Ватутіна по телефону. Потім Сталін мені ж і докоряв, що ми допустили смерть Ватутіна».
Звернення Ватутіна до Сталін (а не до лікарів) з проханням врятувати йому життя свідчить, гадаю, про те, що головним у питанні життя і смерті генерала був далеко не медичний аспект. А якщо врахувати те, як сталінські нишпірки перевіряли кожного, навіть найвідданішого командира, то стане очевидним: Ватутіна було за що списати. Наприклад, офіцер з особливих доручень Юрій Коваленко переказував мені деякі його нічні сповіді: «Коли штаб Першого Українського фронту розташувався у селі Требухові у жовтні 1943 року, він наказав мені ночувати разом з ним в одній кімнаті. І я тоді від нього дізнався, що він ніякий не росіянин Ватутін, а українець Ватутя з Курщини, що його батька розкуркулили. Коли він вступив до Полтавської піхотної школи, то один з викладачів йому відверто порекомендував: якщо хочеш мати велике військове майбутнє, то слід стати росіянином Ватутіним, і відмовитись від українця Ватуті. І він це зробив. Це йому допомагало просуватися по військовій драбині. Це стало головною умовою при призначенні командувачем Першого Українського фронту, адже маршал Жуков був проти того, щоб його очолював українець.
Ще однією відвертістю Ватутін ошелешив мене у Київському госпіталі на вулиці Артема. Це було 6 листопада 1943 року. На Софійській площі тривав мітинг з приводу визволення столиці від фашистів. А я лежав у палаті з пораненою ногою. Під час наступу випадкова куля мені перебила кістки гомілки. Раптом до мене в палату заходить лікар-дівчина, капітан медичної служби і каже, що приїхав комфронту і хоче зі мною порозмовляти. Ватутін привіз мені офіцерський орден Богдана Хмельницького другого ступеня, прикріпив до піжами, побажав швидше одужувати, бо, мовляв, є важливе секретне завдання. Такого я ще не виконував.
Я весь напружився: що ж це мені належить зробити? Ватутін каже:
– Надо перейти линию фронта на Житомирщине и на Ровенщине попасть в штаб Шухевича.
– А хто такий Шухевич? – птаю його
– Это командир Украинской Повстанческой Армии
– Але ж я чув, що повстанцями на західній Україні командує Бандера.
– Какой там Бандера, – відрізав Ватутін, – Бандера гражданский человек. Он где-то в Европе прячется. А Шухевич – военный генерал уровня Манштейна. У него не сброд бандитов, как нам говорят, а высокоорганизованная дисциплинированная армия.
Я стою з палкою коло ліжка, начальник госпіталя ходить коридором, а Ватутін – по кімнаті і розповідає:
– Если до сих пор я играл партию с Манштейном, то теперь придется играть еще и вторую партию с Шухевичем. Я как украинец с украинцем, как генерал с генералом хочу с ним встретиться и поговорить.
– Миколо Федоровичу, а про що ви будете з ним розмовляти, – перепитую я.
– Зачем нам воевать друг против друга, проливать кровь. У меня три миллиона солдат и офицеров, у него в десять раз меньше, наверное столько, сколько мы в Днепре потопили. Но из трех миллионов у меня половина украинцев. Пусть он мои войска пропустит в Польшу. Тогда начнется новая страница украинской военной истории.
Но ты же понимаешь секретность этой миссии. Если об этом узнает первый или второй, то и с Хруща и с меня генеральские погоны снимут вместе с головой.
Коли ми стали прощатися, до палати зайшов начальник фронтового госпіталю, полковник медичної служби. Ватутін до нього:
– Береги его. Головой отвечаешь. У меня есть важное задание.
Начальник госпіталя став казати, щоб командувач на мене особливо не розраховував, бо у мене дві кістки перебиті, можливо, доведеться ампутувати ногу.
– Что?!– вигукнув Ватутін. – Я тебе голову ампутирую!
Потім мені дівчина, капітан медичної служби передала слова начальника госпіталю: «Этого засранца надо первым эшалоном отправить в глубокий тыл. Не знаю, как его нога, но головой жертвовать я не собираюсь».
Після цього мене відвезли на вокзал, занесли на носилках у санітарний поїзд і відправили аж у Свердловськ».
Незважаючи на те, що за визволення Києва понад тисячі солдатів і офіцерів Першого Українського фронту було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, сам командувач такої нагороди не удостоївся. Скажете, занадто багато жертв було під час форсування Дніпра і взяття Києва. Так. Але хіба Сталін коли рахував жертви? Очевидно, Верховний Головнокомандувач запідозрив у Ватутінові навіть потоптану пам’ять роду, український сентимент. Після смерті Ватутіна командувачем Першого Українського фронту було призначено маршала Жукова, який ненависно ставився до українців. З його приходом звільнили з посади командувача 60-ї армії, українця, генерал-полковника Івана Черняховського, нібито у зв’язку з призначенням командувачем Західним (Третім Білоруським фронтом).
У район села Милятина, де було поранено Ватутіна, перекинули частини військ НКВД, почались зачистки, під час яких полягло чимало повстанців та мирних жителів, які випадково потрапили під вогонь. За 20 днів квітня 1944 року було проведено 65 чекістько-військових операцій, під час яких знищено 1129 «бандитів».
Це був приклад того, як треба ставитися до українців, до УПА. Ватутін, очевидно, засумнівався у цьому, і за цей сумнів розплатився життям.

Назар ОЛЬХОВСЬКИЙ

Валерій Бурій

 Николай Федорович Ватутин

 Он родился в 1901 году в бедной крестьянской семье в селе Чепухино бывшей Воронежской губернии, всю свою жизнь связал с Красной Армией, в рядах которой прошел славный боевой путь от красноармейца до генерала армии. 

Наиболее полно и ярко полководческий талант генерала Н.Ф.Ватутина раскрылся в годы Великой Отечественной войны, когда он занимал ответственные посты начальника штаба Северо-Западного фронта, командующего войсками Воронежского, Юго-Западного и Первого Украинс-кого фронтов, особенно в ходе Сталинградской битвы и освобождения Советской Украины.

В ходе операции по освобождению Харькова генерал Н.Ф.Ватутин впервые в истории ввел в сражение на чрезвычайно узком участке фронта две танковые армии. Эта бронированная армада рассекла, словно мечом, группировку войск противника на две части. Затем, ударив с флангов, танкисты расчленили оборону врага. 23 августа 1943 года первая столица Советской Украины войсками Воронежского фронта была освобождена от немецко-фашистских захватчиков.

Открылось новое направление военных операций – Киевское. Накануне наступления командующий фронтом вместе с оперативной группой штаба переместился в район Ново-Петровцы, на командно-наблюдательный пункт, расположенный вблизи переднего края. Отсюда генерал Н.Ф.Ватутин руководил боевыми действиями войск фронта. В результате стремительного наступления наших войск, начавшегося 3 ноября 1943 года, Киев в 4 часа утра 6 ноября был полностью освобожден от гитлеровских захватчиков.

«Надо заметить, – писал бывший член Военного совета Первого Украинского фронта генерал-полковник К.В.Крайнюков, – что в канун Киевской операции наш фронт почти не имел численного превосходства над противником. В том-то и состоит полководческое искусство, чтобы при равных силах суметь использовать их наиболее целесообразно, чтобы разгромить врага... В результате перегруппировки войск и ослабления второстепенных участков командование и штаб Первого Украинского фронта, творчески выполняя директиву Ставки, создали на Лютежском плацдарме на направлении главного удара значительный перевес в силах и средствах».

Фронт шел и шел вперед, освобождая украинскую землю.

29 февраля 1944 г. Н.Ф.Ватутин выехал в Ровно в штаб 13-й армии и в тот же день в сопровождении небольшой группы офицеров и десяти автоматчиков выехал в направлении Славуты. При подъезде к селу Милятин Гощанского района эскорт штабных автомашин подвергся нападению находившихся в засаде бандеровцев. Головная машина, принявшая на себя первый удар, оказалась подбитой. Из следовавших за ней четырех других автомашин выскочили автоматчики и открыли огонь по бандитам. В эти критические минуты сопровождавшие Н.Ф.Ватутина (член Военного совета К.В.Крайнюков и другие ответствен-ные лица) предложили командующему покинуть обстреливаемую зону и увезти с собой штабную документацию. Однако Н.Ф.Ватутин решил иначе. Он отправил штабные документы с одним из офицеров по назначению, а сам взял в руки оружие. В разгар боя Н.Ф.Ватутин был тяжело ранен. Полководца доставили сначала в Ровно, а оттуда в Киев, за его жизнь боролись высококвалифицированные врачи. Но несмотря на все принятые меры, спасти жизнь отважного генерала не удалось, 15 апреля 1944 года Н.Ф.Ватутин скончался.

Следствием, проведенным Ровенским областным управлением КГБ установлено, что в засаде под Милятином, где был смертельно ранен Ватутин, находилась сотня УПА, возглавляемая бандглаварем по кличке Мадьяр. Она совершала нападения на подразделения советских войск, двигавшиеся в сторону фронта, а также на советских патриотов на территории Гощанского и Острожского районов Ровенской области. Последнюю точку в этой истории поставил Ровенский областной суд, рассмотревший в I960 году уголовное дело по обвинению Трусика Ивана, входившего в банду Мадьяра, и шестерых его сообщников, обвинявшихся в терроризме и бандитизме. Суд, заслушав признания подсудимых и показания многочисленных свидетелей, признал Трусика и его сообщников ви­новными во всех предъявленных обвинениях и осудил пятерых из них к высшей мере наказания и двоих – к длительным срокам заключения.

Весть о смерти Николая Федоровича Ватутина глубокой болью отозвалась в сердцах миллионов людей, знавших его как обаятельного человека и выдающегося полководца, посвятившего свою жизнь защите Отечества и по-сыновьи любившего Украину.

Олицетворением любви и уважения украинского народа к генералу Н.Ф.Ватутину стал гранитный монумент на его могиле на берегу Днепра в центре Киева.

Спустя годы в память о генерале – освободителе Киева – один из новых районов столицы носил имя Ватутина. Однако недавно, перекраивая карту города, «реформаторы», не считаясь с мнением киевлян, ликвиди-ровали Ватутинский район. Не меньшим цинизмом явилось и пере-именование в ряде западноукраинских городов улиц, названных именем полководца. Так, во Львове бывшая ул. им. Ватутина теперь носит имя одного из тех, кто виновен в его смерти!

Фронтовики, лично знавшие Н.Ф.Ватутина, наш народ уважали его за доброе и чуткое отношение к подчиненным, за скромность и огромное трудолюбие. Не случайно на Памятнике генералу начертано: «Герою Советского Союза генералу армии Н.Ф.Ватутину от украинского народа». 29 ноября 2001 года парламент Украины принял постанов- ление «О 100-летии со дня рождения Героя Советского Союза генерала армии Н.Ф.Ватутина», в котором в соответствии с Законом «Об увековечении Победы в Великой Отечественной войне 1941-1945 годов» рекомендовал органам местной власти возвратить бывшие названия улицам, площадям, районам, учебным заведениям в городах и иных населенных пунктах Украины, которые ранее были названы именем Н.Ф.Ватутина.

Валерій Бурій

КОНФЕСІЙНА КАРТА ШЕВЧЕНКОВОГО КРАЮ (ЗАКІНЧЕННЯ)

Валерій Бурій Хто й чому вбив генерала Ватутіна? ВАТУТІН МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ (1901—1944) ПАМ’ЯТНИК ГЕНЕРАЛОВІ МИКОЛІ ВАТУТІНУ В КИЄВІ / ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА ВОЯКИ РАДЯНСЬКОЇ АРМІЇ НА ХРЕЩАТИКУ У ВИЗВОЛЕНОМУ КИЄВІ. 1943 р. / ФОТО З САЙТА FORUM.FRAZA.UA На перший погляд, відповідь на це запитання очевидна. В Енциклопедії історії України читаємо: «29 лютого 1944 р. під час об’їзду військ [Ватутін] потрапив у засідку УПА в районі с. Милятин (нині село Острозького р-ну Рівненської обл.), в перестрілці його було поранено. Півтора місяці перебував у госпіталі в Києві, де й помер». Утім, придивімося до інших версій поранення видатного радянського полководця. Обставини поранення генерала описували по-різному, інколи доволі суперечливо. Зокрема, у різних виданнях спогадів маршала Жукова «Воспоминания и размышления» є кілька суттєвих різночитань. Звернімо увагу на фрагмент із першого видання мемуарів. Жуков згадував, що він радив Ватутіну не їхати самому на нараду, а послати когось зі своїх заступників. Однак один із членів Воєнної ради фронту наполегливо підтримав Ватутіна у необхідності поїздки. У наступних виданнях мемуарів Жукова цю фразу було вилучено. Чому? У своєму дослідженні, опублікованому в «Українській правді» 5 травня 2010 року, Олександр Ткачук припускає, що тим утаємниченим радником найімовірніше був Микита Хрущов. Автор, роблячи цілком слушне зауваження, що Хрущов часто виконував особливо делікатні завдання Сталіна, пише: «Складається думка, що хтось свідомо підштовхував генерала в небезпечну зону». Схоже, що так воно й було. Нещодавно автору цієї статті поталанило почути надзвичайно цікаву версію про останній бій генерала Ватутіна. Перш ніж викладати її, кілька слів про оповідача. Василь Степанович Капітула народився 1931 року в селі Ступно на Рівненщині. Попри свій похилий вік, дід Василь має чудову пам’ять, напрочуд здоровий глузд, логічно мислить. Корінний мешканець тих країв, щирий симпатик УПА («То наша армія. Всі наші сини і брати, всі наші»), Василь Степанович зовсім не схожий на «українського буржуазного націоналіста», якого зображувала радянська пропаганда, і який до нестями ненавидить москалів. Навпаки, закоханий у природу дід якось понад годину читав мені вірші російського поета Некрасова. Необхідно зауважити ще й таке: Василь Капітула міг видати себе за очевидця і пригадати «безліч приголомшливих подробиць», та не зробив цього. У його оповіданні поєднано свідчення двох учасників тих подій. Першим свідком був боєць диверсійно-розвідницької групи. «Тоді, 1954 року, я служив у Радянській армії. Була неділя, ми зібралися на стадіоні. Приходить до нас старшина, в нього мундир весь в орденах, до підлоги ордени висять. «Я прослужив всю війну в тилу ворога. Був свідком, як біля Рівного Ватутіна поранили», — почав свою розповідь дід Василь. За словами розвідника, після наради командування трьох фронтів, коли всі почали роз’їжджатися, Ватутіну зауважили: «береш з собою декілька чоловік усього, візьми хоча б взвод», а він відповів: «А для чого? Я їх не боюся». Далі Василь Степанович переказав подробиці розповіді старшини про поранення генерала, свідком яких диверсант-розвідник бути не міг. Але він доволі чітко відтворив хід подій, про який почув з першоджерел. Нас понад усе цікавить одна надзвичайно важлива деталь, яку старшина бачив на власні очі. Наступного дня його група обстежувала місце останнього бою Ватутіна. «Другого дня ми, розповідає, пішли туди шукати, що трапилося, хто ранив Ватутіна... Дивимося, там такі були кущики. Берізка така, перекинута, на корінні стоїть кулемет, і там яма, і гільзи відстріляні. Тобто, з того кулемета, очевидно, вбили Ватутіна. От так розказував старшина той», — переповідає Василь Степанович. Через багато років Василь Капітула працював на будівництві Дубенського цукрового заводу. Якось будівельники обговорювали статтю про Ватутіна в газеті «Червоний прапор» (з 1991 року — «Вільне слово»). Коли Василь Капітула почав розповідати почуте від старшини, раптом один хлопець вигукнув: «Василь, не свисти. То не так було. Я його прокляв, того Ватутіна. Наша сотня добу лежала, очікувала Ватутіна, ми отримали наказ забрати в нього документи. Дивимося, їде машина. Тут команда — «Вогонь!» Дали залп по машині. І вона зупинилася. Хлопці, які були попереду, підвелися — і туди за документами. І тут ззаду по них давай стріляти. Пролунала команда відступати. Я відразу зрозумів, що то є зрада. Я лежу, а ззаду по мені стріляють. Я ледь в землю не вліз. І ми порозбігалися, хто куди». За словами хлопця, в його сотні не було ніякого кулемета. Але хтось же стріляв по Ватутіну, а потім і по повстанцях ззаду з кулемета. Напевно, того самого, що бачив старшина. Ось переказ дідом Василем свідчень колишнього бійця УПА: «...Каже, кулемета там ніякого не було. Отже, я зрозумів, що повстанці за того кулемета не знали нічого. Там вже був енкаведист. І то він стріляв, очевидно, і по повстанцях. А може й по Ватутіну. Виходить, був наказ, щоб терміново Ватутіна прибрати будь-яким способом. — Хто ж той кулеметник був? Повстанець, чи... — Та де, якби повстанець, то б той хлопець знав. Тому кулемет був енкаведистів. — Може він і стріляв по повстанцях, а зачепив Ватутіна? — Ні, там саме треба було прибрати Ватутіна. Якби... — Енкаведист таке завдання мав? — Так». Отже, на думку Василя Степановича, по Ватутіну вів вогонь «енкаведист» із метою вбити генерала. — А навіщо було «енкаведисту» вбивати одного із кращих радянських полководців? — запитав я. — Давайте поміркуємо. Кому потрібні були ті документи? Адже якби вони потрапили до ворога, план операції було б необхідно змінювати. То була б макулатура. Отже, наказ сотенного УПА здобути документи заздалегідь був безглуздим. Та й сам той кудись зник. Чи не він стріляв з того самого кулемета? — ще раз здивував своєю «залізною» логікою дід Василь. А й насправді, тепер документально підтверджено, що чимало «енкаведистів», перевдягнувшись, проникали до лав повстанців. «Тільки у Вінниці більшовики підготували 400 чоловік для проникнення в УПА. Вивчали говірку, акценти, звички та поведінку упівців. І закидали їх в лави повстанців як провокаторів», — розповідає Василь Степанович. Далі Василь Капітула перейшов до власних спогадів, які багато в чому підтверджують його версію про слід НКВС у справі Ватутіна. І стосуються ці спогади загального настрою мешканців Волині, бійців Червоної армії та вояків УПА. «Коли прийшли фронтовики (бійці Червоної армії. — О.Д.), то повстанці дуже збуджені стали, такі задоволені. А ми їх питаємо, що ж такі ви задоволені, настрій піднесений? Кажуть, зараз ідуть переговори із фронтовими керівниками, що ми підемо разом із Червоною армією фронтом на німця. Умови в них були такі: ви даєте нам відрізок фронту, а потім ми зі зброєю на ньому будемо воювати. Фронтовики дуже задоволені були, бо повстанці вміли вести боротьбу в тилу ворога. Це їм дуже важливо було. Тоді стали очікувати на думку Сталіна. Той нібито погодився», — розповідає Василь Степанович. — А звідки стала відомою позиція Сталіна? — засумнівався я. — Розмови такі точилися, чутки поширювалися, причому достатньо вперті. Про це говорили всі. Повстанці начебто висловили готовність воювати проти німців єдиним фронтом, а Сталін погоджувався на незалежну Україну. Але в його пропозиціях була дуже суттєва деталь. Він пропонував розсіяти українську армію по всьому фронту, розкидати її по окремих частинах. І повстанці на це не пішли, бо розуміли, що їх перестріляли б і знищили, — стверджує дід Василь. На його думку, Ватутіна вирішили вбити за те, що саме він вів переговори з керівництвом УПА й був прихильником об’єднання зусиль двох воєнних потуг. «Чому він поїхав і нікого не взяв, сказав, що не боїться їх? Отже, він із ними в дружбі жив», — робить висновок Василь Капітула. Хоч яким би неймовірним не здавався цей висновок на перший погляд, але він знайшов підтвердження. Так, у газеті «Персонал Плюс» (№ 8 (148) від 28 лютого — 5 березня 2008 р.) були опубліковані свідоцтва офіцера з особливих доручень Юрія Коваленка. Зокрема він розповів, що восени 1943 року Ватутін зізнався йому, що «він ніякий не росіянин Ватутін, а українець Ватутя з Курщини, що його батька розкуркулили». Згодом, відвідуючи Коваленка у шпиталі, Ватутін розповів йому про «важливе секретне завдання». Ось фрагмент тієї розмови у викладі офіцера: — Ватутін каже, що треба перейти лінію фронту на Житомирщині й на Рівненщині потрапити в штаб Шухевича... Шухевич — військовий генерал рівня Манштейна. У нього не збіговисько бандитів, як нам говорять, а високоорганізована дисциплінована армія... Якщо дотепер я грав партію з Манштейном, то тепер доведеться грати ще й другу партію із Шухевичем. Я як українець із українцем, як генерал із генералом хочу з ним зустрітися й поговорити. — Миколо Федоровичу, а про що ви будете з ним розмовляти, — перепитую я. — Навіщо нам воювати один проти одного, проливати кров. У мене три мільйони солдатів і офіцерів, у нього в десять разів менше, напевно стільки, скільки ми в Дніпрі потопили. Але із трьох мільйонів у мене половина українців. Нехай він мої війська пропустить у Польщу. Тоді почнеться нова сторінка української воєнної історії. Як бачимо, версії Коваленка й Капітули доповнюють одна одну. Більше того, вони обидві базуються на реальних фактах. Кажучи, що в нього половина бійців українці, Микола Федорович аж ніяк не перебільшував. Річ у тім, що у другій половині 1943 року — на початку 1944-го, внаслідок мобілізаційних заходів на визволенних українських територіях, до Червоної армії влилося багато етнічних українців. Так, у 350-й стрілецькій дивізії 1-го Українського фронту (на 1944 р.) служило 2 850 українців із 6 247 бійців; у 71-й гвардійській (на 1944 р.) — 2 285 з 5 290; у 112-й стрілецькій (на 27 квітня 1944 р.) — 3 441 з 5 959. У 4-й гвардійській армії 2-го Українського фронту навесні 1944 року налічувалося 57% українців, 35% росіян, 0,8% білорусів тощо. Мобілізація українців до Червоної армії тривала й після смерті Ватутіна, зокрема й на західноукраїнських землях. За довідкою наркома УРСР генерал-лейтенанта Герасименка «Про результати призову військовозобов’язаних запасу по областях Львівського військового округу» на 23 вересня 1944 року з Львівської області було мобілізовано 33 745 українців і 13 701 поляк; із Тернопільської — 15 761 і 30 072; із Дрогобицької — 25 004 і 9 197; із Станіславської — 50 784 і 8 434; із Волинської — 79 472 і 3 067; із Рівненської — 98 693 і 5 262; із Чернівецької — 59 561 і 2 145. Всього — 524 898 осіб, в тому числі 453 020 українців (Див.: «Безсмертя», К., Книга Пам’яті України, С. 344, 345). Був Ватутін українцем чи ні — питання суперечливе. Але він був видатним воєнним стратегом, справжнім «гросмейстером», як називали його супротивники. На відміну від багатьох інших радянських воєначальників на чолі з тим же Жуковим, він беріг своїх бійців. І, розігруючи свою українську партію, не міг не припустити, що на певному етапі й за певних обставин відмобілізовані до Червоної армії українці не захочуть воювати проти своїх кровних братів з УПА. Розповідь Василя Капітули про настрої на Волині наприкінці 1943 р. підтверджує це припущення. До версії про причетність НКВС до поранення Ватутіна схиляється й Олександр Ткачук у згаданій вище статті. Та причини, які спонукали Сталіна віддати наказ про знищення Ватутіна, мені видаються дещо іншими, ніж досліднику. «Мотиву ліквідації Ватутіна ми достеменно не знаємо», — пише Олександр Ткачук. І далі: «Але можна припустити, що Сталіна лякав новий бойовий командний склад Червоної Армії. Армії, що пройшла випробовування найжорстокішими роками війни, і перетворилася на справжню силу, яку потрібно було тримати під суворим контролем». Як на мене, Сталіна в цьому випадку лякав не стільки авторитет його полководців, скільки перспектива об’єднання українців у боротьбі за визволення своєї Батьківщини. Далекоглядний кремлівський вождь добре усвідомлював імовірність переростання цієї боротьби в загальнонародну під гаслами незалежності України. Опосередкованим підтвердженням цієї версії є загадкова загибель комісара партизанського з’єднання Ковпака Семена Руднєва. Так 1990 року один із командирів ковпаківців, Герой Радянського Союзу Петро Брайко чітко вказав на те, що комісара застрелила за наказом НКВС радистка Ганна Туркіна. Головна причина вбивства полягала в тому, що Семен Васильович налагодив контакти з УПА, навіть відпустив кількадесят повстанців, яких Ковпак хотів розстріляти. Спростовуючи твердження П.Брайка, доктор історичних наук Дмитро Вєдєнєєв змушений однак визнати: «Зафіксовано чимало випадків переговорів партизан з українськими повстанцями, що визнано навіть радянською історіографією. Відомі переговори 1943 року про спільні дії проти нацистів між українськими повстанцями й партизанським воєначальником О. Сабуровим (до війни — кадровим офіцером НКВС), командиром партизанської бригади Бринським». Як не парадоксально це може комусь здатися сьогодні, але партизанські командири, вступаючи в контакти з керівництвом УПА, виконували директиву... Політбюро ЦК КП(б)У. Саме так. Кілька років тому історик Володимир Лозицький у своїй монографії «Політбюро ЦК Компартії України: історія, особи, стосунки (1918 — 1991)» вказав на той факт, що в березні 1943 року у Директиві Політбюро керівникам партизанських об’єднань рекомендувалося «не виступати збройно проти загонів» націоналістів. Більше того, проект цієї Директиви містив тезу про необхідність координації бойових дій партизанів з вояками УПА. Та в останній момент ту тезу викреслили. У перспективі така координація могла призвести до спільних дій проти ворога, до об’єднання зусиль «червоної партизанки» і повстанців. У свою чергу УПА прагнула залучити до своєї боротьби бійців Червоної армії — українців. Одним із переконливих свідоцтв цього є, наприклад, листівка «Брати червоноармійці — українці!», яку випущено повстанцями й опубліковано, зокрема, 14 жовтня 2012 року інтернет-виданням «Історична правда». І ця пропаганда мала результат. «За даними облікових карток воєнної округи «Богун», 16% вояків перед вступом до лав УПА вже мали військовий досвід у Червоній армії», — стверджує «Історична правда». А тепер уявімо, що могло б статися, якби порозумілися українці Червоної армії, УПА та ще й радянських партизанських з’єднань? Утворився б навіть не «коктейль Молотова», а такий український національний, який би і сам «вождь народів» не зміг би проковтнути! Це не легеньке «Цинандалі» або «Хванчкара», які полюбляв Сталін, а близько двох мільйонів добре озброєних і організованих бійців. Бійців, які воювали б на своїй землі, мали беззастережну і всебічну підтримку населення. Радянський імператор був ким завгодно, тільки не дурнем. Тому й доклав усіх зусиль для того, щоб запобігти такому розвитку подій і, за своєю звичкою, сховати кінці у воду. Що б там не казали, але й досі ніхто не може пояснити низку загадкових смертей після загибелі легендарного партизанського комісара. У травні 2010 року сумський тижневик «Панорама» звертав увагу на те, що зникла вся родина Кифяків, яка виходжували пораненого в бою разом із батьком старшого сина Руднєва — Радика. Командира розвідгрупи Петра Вершигору було знайдено повішаним у себе в помешканні після візиту «партизанів». Письменника Станіслава Тельнюка, який збирався видати сенсаційну «Незакінчену поему про комісара Руднєва», знайшли мертвим на березі ріки. Того ж Петра Брайка запроторили в табори на 10 років. Щодо Миколи Федоровича Ватутіна, то свідчення його доньки, опубліковані газетою «Столичные новости» 2000 року хоча й опосередковано, але досить переконливо підтверджує версію про вбивство генерала за наказом Сталіна. Висококваліфіковані лікарі не зробили нічого для порятунку Ватутіна, більше того — практично підштовхнули його до смерті. На запитання кореспондента газети: «А ви певні, що Миколу Ватутіна просто «прибрали?» Олена Ватутіна дала однозначну відповідь: «Це був наказ Сталіна». І Сталін, який згодом ініціював відому «справу лікарів-шкідників», не покарав винуватців загибелі одного з найкращих полководців Другої світової війни. Це є ще одним доказом того, що засідка, з якої поранили генерала, була з подвійним дном, і вояки УПА були вміло використані сталінськими чекістами як ширма для прикриття свого злочину. ...Стоїть в Києві пам’ятник із написом: «Генералові Ватутіну від українського народу». Дехто оскаржує цей напис. Пишуть деякі автори, що на цьому місці в Маріїнському парку мав би стояти монумент іншим полководцям. Але факт залишається фактом: столицю України визволили від гітлерівців війська під командуванням Миколи Федоровича Ватутіна. І версія, викладена в цій статті, є ще одним аргументом на користь коректності такого напису на пам’ятнику видатному полководцеві. Олександр ДУБИНА, кандидат історичних наук, Київ

6 апреля 2013

(0|0)

Валерій Бурій Місто Ватутіне розташоване на межі Катеринопільського і Звенигородського районів. Кількість населення близько 19 тис. чоловік. Міській раді підпорядковане село Скаливатка. Залізнична станція має назву Богачеве. При в'їзді у місто Долю міста визначив «Юрбас» - буро-вугільні поклади поблизу Юрківського басейну. Магазин «Юрбас» Родовища кам'яного вугілля кустарним способом почали розробляти ще до революції. Видобутки чимраз ставали багатшими, а тому виникла потреба охороняти та без затрат часу на дорогу, обробляти примітивні копанки. Юрківці та жителі навколишніх сіл стали тимчасово використовувати під житло землянки, які згодом облаштовували, пізніше почали будувати невеличкі хатки у так званому селищі Шахтинське. Поширений попит на вугілля у роки масової індустріалізації спричинив необхідність у заснуванні поблизу села Юрківки офіційного промислового містечка. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 19.04.1949 року селище міського типу названо ім'ям видатного полководця, Героя Радянського Союзу генерала армії Миколи Федоровича Ватутіна. Пам’ятник командувачу 1-им Українським фронтом Миколі Ватутіну Шахта «Октябрина» займала одне з перших місць у Радянському Союзі по добуванню бурого вугілля. Гордістю і технічною базою на шахті став транспортно-відвальний міст, який придбали за кордоном. Відвальний міст з подовженою роторною стрілою пересувався за допомогою вузькоколійки. Конструкція рухалась як вперед так і назад. У 1970 році, в результаті поломки роторної стріли, припинилася експлуатація об'єкта. Найкращі спеціалісти намагалися відремонтувати потужну конструкцію заввишки 82метри. Міст відрізнявся підвищеною міцністю і стійкістю через те, що усі деталі монтувалися заклепковими з'єднаннями. Проте, запропонований зварювальний спосіб не підійшов, металоконструкцію розібрали та відправили на переплавку. Радянська жінка-шахтарка Після шахти «Октябрина» відкрито ряд інших шахтарських ресурсів: брикетна фабрика (1952 p.), Юрківський вугільний розріз (1953), Звенигородський вугільний розріз (1966); шахти: 4- біс (1955), 4- біс „Юрківська' (1958), „Юрківська Західна' (1966), „Ватутінська-Північна' (1969), „Козацька' (1973), „Багачівська' (1978), відродження шахти „Багачівська' на Новоукраїнському родовищі (1987), розпочато будівництво Мокрокалигірського вугільного розрізу (1988). Цехи ВАТ „Ватутінського комбінату вогнетривів' Для керування шахтарськими комплексами запрошувались провідні спеціалісти з Донбасу, Дніпропетровська, Кіровограда та інших міст, працювали комсомольці й добровольці з усіх куточків СРСР. Робітничий люд поповнювали й жителі навколишніх сіл, які добиралися на роботу дизелем. На місці старого вокзалу у 1955 році збудовано новий залізничний вокзал Богачеве, з просторими залами та необхідними допоміжними приміщеннями. Залізнична станція «Богачеве» Одеської залізниці Було організовано автобусне підвезення, адже молоде місто нарощувало потенціал у різних галузях промисловості: - електроенергетика (ТЕЦ); - чорна металургія (ВАТ „Ватутінський комбінат вогнетривів'); - приладобудування, машинобудування і металообробка (філія Дніпропетровського заводу шахтної автоматики, ремонтно-механічний завод, експериментально-механічний завод); - лісова і деревообробна (деревообробний завод); - промисловість будівельних матеріалів (заводоуправління будівельних матеріалів, ВАТ „Ватутінський завод залізобетонних виробів', асфальтобетонний завод, комбінат будівельних матеріалів та конструкцій); - харчова (ВАТ „Ватутінський м'ясокомбінат', хлібокомбінат). Зупинка «М'ясокомбінат» Електроенергія і брикет, каолін і мертель, шамот і цегла, залізобетонні вироби і столярна продукція, прилади, обладнання та запчастини для вугільних підприємств, ковбасні і хлібобулочні вироби, продукція побутової хімії – це далеко не повний перелік продукції ватутінських підприємств. Місто мало потужну будівельну індустрію: БМУ-4, БМУ-5, МК-25, управління механізованих робіт, БУ-140 „Харківстальконструкція', БУ-423, БУ-424. Залізнодорожний переїзд Транспортні організації: ВАТ „Ватутінське АТП-17163', АТП-2362, АТП-2363, вантажно-транспортне управління. Головна вулиця - проспект Ватутіна Працівники індустріальних галузей направлялись для перейняття досвіду у країни близького зарубіжжя, гірники отримували пайки та лікувались у Звенигородському санаторії «Радон», доречі, останній ніяк не продається за 6000000 у.о. Місто було колись потужним, мало колись перспективу, розвивалось колись..., не зараз. Дорога до з/д та авто вокзалів ВАТ „Ватутінський комбінат вогнетривів', один з найбільших підприємств СРСР по видобутку та переробці вторинних каолінів Новоселицького і Мурзинського родовищ, збував свою продукцію країнам Європи та близького зарубіжжя (Словаччина, Угорщина, Польща, Румунія, Росія). ВАТ „Ватутінський комбінат вогнетривів' За високу якість конкурентоспроможної продукції, навіть у недалекому 1995 році, отримав міжнародну діамантову зірку якості в Мехіко та нагороджений європейською зіркою якості у Мадриді. Підприємство зупинило свою роботу восени 2008, зараз знаходиться на межі банкрутства, близько пів тисячі працівників звільнено з роботи. На території ВАТ „Ватутінський комбінат вогнетривів' діє їдальня. Готують смачно, але витяжка не працює. Після відвідин цього місця «пахнути кухнею» будете ще довго Власники ВАТ „Ватутінський комбінат вогнетривів' не мають наміру витрачати гроші на нерентабельне застаріле підприємство, адже майже ідентичне виробництво у Франції обслуговує близько 100 робітників, а не 500, як у нас. ВАТ «Ватутінський м’ясокомбінат» збудований у 1966 році спеціалізувався на виробництві м’яса яловичини та свинини, субпродуктів І та ІІ категорії, жирів тваринних, топлених харчових, сухих тваринних кормів, шкірсировини. ВАТ «Ватутінський м’ясокомбінат» Виробляли твердокопчені, напівкопчені, варені, сосиски, сардельки, копченості, м’ясні напівфабрикати, які цінувалися не лише жителями Ватутіна. У 2001 році м’ясокомбінат занесли до «Золотої книги Українського підприємництва», у 2004 отримав диплом лідера харчової та переробної промисловості України, а у 2008 фіналіст четвертого українського конкурсу якості призупинив свою роботу. Колись була дошка пошани Зараз у місті функціонує кілька малих підприємств та хлібокомбінат. До складу останнього входять три підприємства: безпосередньо, сам хлібокомбінат, борошномельне 'Імпульс” і ТОВ 'Агропром В”, який опікується збутом продукції. ВАТ «Ватутінський хлібокомбінат» має розгалужену мережу власних магазинів «Хліб і до хліба», «Джерело», а також доставляє свіжу випічку, кондитерські вироби і торти власним автотранспортом у села та міста не лише Черкаської, а й Кіровоградської, Київської областей. Чоловік «жінки-шахтарки» біля магазину Підприємство багато коштів вкладає у придбання техніки, розширення виробництва і збуту, технологічне переоснащення, - а це у свою чергу обумовило такі негативні наслідки, як заборгованість перед постачальниками та працівниками. Невдоволення працівників ТМ «Чарівниця» цілком закономірні, проте у місті Ватутіне рівень безробіття перевищує середньообласний показник. Це впертий факт, від якого нікуди не дінешся. ВАТ «Ватутінський хлібокомбінат» Та не все так безнадійно у цьому маленькому, інженерно спланованому містечку. Підростає молодь, паростки ніжності, натхнення і надії. Для забезпечення навчання і виховання у місті функціонують чотири загальноосвітні школи, вісім дошкільних дитячих установ, станція юних техніків, дитяча юнацько-спортивна школа, дитяча школа мистецтв, медичне училище, профтехучилище імені Героя Радянського Союзу В. Ф. Орлова. Палац культури в міському парку У міському Палаці культури діють різні гуртки та самодіяльні колективи. За адресою проспект Ватутіна, 19 знаходиться Ватутінський історичний музей, який функціонує з 23 травня 1997 року

5 апреля 2013

(0|0)

Валерій Бурій Гірник Іван Павлович Октябрь 28th 2009 | Автор admin Гірник Іван Павлович (1926-1994) – відомий краєзнавець, історик та археолог Черкащини. Народився І.П. Гірник 25 лютого 1926 р. у с. Вербовець (зараз Катеринопільський район), проживав у м. Ватутіне Звенигородського району. Проводив розвідки і прекрасно знав пам’ятки археології обох районів. Краєзнавець обстежив сотні археологічних пам’яток, багато з яких сам і виявив. Це поселення трипільської культури у селах Неморож (2 поселення) Звенигородського, Бондарка та Гончариха Катеринопільськово районів; доби бронзи біля с. Козацького Звенигородського району, скіфського часу біля сіл Богачівка, Гудзівка, Гусакове, Неморож, Стебне Звенигородського, с. Васильків Шполянського районів; черняхівської культури біля сіл Богачівка, Гусакове, Козацьке, Михайлівка, Новоукраінка, Стебне Звенигородського, Бондарка, Кайтанівка Катеринопільського районів; сліди виробництва у селах Бондарка (Ливарне), Ступичне (Поташ) КатеринопІльського району; кургани у с. Богачівка, Павлівка, Стецівка, Хлипнівка, Чичиркозівка, Юрківка Звенигородського, Новоукраінка, Суха Калигірка Катеринопільського районів та ін. Є автором ряду публікацій в наукових журналах та збірках, статей до Зводу. Значна частина доробку І.П. Гірника так і залишилася в рукописах. Потрібно сказати, що на сьогодні спадщина краєзнавця повністю не опрацьована і не систематизована. Частина рукописів останніх років, зокрема, про знахідки римських монет, після смерті Івана Павловича потрапила до різних людей. Доводиться лише сподіватися, що вони не розпорошать матеріал, а публікуючи його зроблять посилання на Гірника. Деякі книги з особистої бібліотеки Івана Павловича внаслідок дивного збігу обставин потрапили до бібліотеки Черкаської археологічної інспекції. Ті, хто знав І.П. Гірника і працював разом із ним, пам’ятають його як цікаву і талановиту людину. Ольга Петрівна Діденко, одна із старійшин музейної справи і краєзнавства в області, розповідала про участь археолога у розкопках одного з найбільших у Європі поселень трипільської культури – біля с. Чичиркозівка Звенигородського району, його захопленість археологією, а також про те, як юнаком був відправлений до Німеччини в роки Великої Вітчизняної війни, проте з цих життєвих випробувань виніс не лише негатив, але у Німеччині освоїв ряд професій – робітничих і технічних, повернувшись додому гарним майстром. Лише добрі відгуки про Гірника були і у В.П. Григор’єва. У І979 р., працюючи старшим науковим співробітником – археологом у відділі охорони пам’яток при Черкаському обласному краєзнавчому музеї (ЧОКМ), В.П. Григор’єв описав і здав до музею передану Іваном Павловичем колекцію матеріалів із Стецівського могильника черняхівської культури. Саме завдяки зусиллям І.П. Гірника унікальні речі з могильника збережені для науки. Його археологічні пошуки не були обмежені ні хронологічно, ні і географічно. Так, Іван Павлович відкрив поселення раннього залізного віку у с. Васильків Шполянського району. У 1987 р. під час проведення розвідки у зв’язку зі створенням тому Зводу пам’яток по Черкаській області поселення було обстежене В.О. Круцом та Д.О. Воронцовим, у І989 р. при погодженні розширення кам’яного кар’єру була поставлена вимога дослідження пам’ятки. Розкопки проводилися у І992 р. (В.О. Круц, Д.О. Воронцов. “Отчет о разведке археологических памятников в Шполянском районе Черкасской области в 1987 г.” – К., І988 – С. 4–5; О.В. Білецька, І.П. Гірник, О.П. Діденко, В.В. Нерода, А.Б. Петропавловський, С.І. Смоляр, М.О. Суховий “Звіт про роботу у комісії по відведенню земельних ділянок у Черкаській області у І989–І990 рр.” – Черкаси, 1992. – С. 5; Відейко М. Ю. “Звіт про дослідження пам’яток археології біля Васильківського кар’єру 1992 р.” // Науковий архів Інституту археології НАНУ 1992/186). У 1986 р. в Черкаській області розпочалися планові археологічні обстеження, пов’язані з підготовкою матеріалів для “Зводу пам’яток Історії та культури народів СРСР”. Робота над Зводом стала важливим етапом у створенні археологічної карти Черкащини. Товариством охорони пам’яток виділялися кошти на проведення археологічних розвідок. У Києві працювала Головна редакційна колегія Зводу, в областях також були створені редколегії та робочі групи. Що стосується археології, наукове керівництво роботою над Зводом здійснювалося Інститутом археології АН УРСР (тепер ІА НАНУ). За кожною областю був закріплений співробітник Інституту археології. Відповідальною за Черкаську область спочатку була Г.Т. Ковпаненко, а з кінця 1987 р. – С.А. Скорий. До проведення розвідок та написання статей для Зводу залучалися фахівці з Інституту археології та музеїв, краєзнавці. І.П. Гірник (зліва) на поселені трипільської культури Чичеркозівка (Звенигородський р-н Черкаської обл.) Восени 1987 р. разом із старшим науковим співробітником сектора археології відділу охорони пам’яток Черкаського обласного краєзнавчого музею Білецькою Ольгою Віталіївною ми здійснювали обстеження у Катеринопільському та Звенигородському районах. В наших планах було обов’язково зустрітися з І.П. Гірником. У процесі роботи з’явилося багато конкретних питань, пов’язаних з пам’ятками, їх місцерозташуванням, прив’язками, виявленням та дослідження, на які ми сподівалися одержати відповідь у Івана Павловича. Вибравши час, знайшли будинок № 51 по вул. Лейтенанта Кривошеї у м. Ватутіне. Набагато пізніше дізналися, що саме І.П. Гірник знайшов матеріали про лейтенанта Кривошею і доклав зусиль, щоб вулиця була перейменована на його честь. Іван Павлович зустрів нас привітно і виявився дуже цікавою людиною. Зразу ж з’явилося безліч тем для розмови. Відтоді розпочалася наша співпраця. Спочатку це була спільна робота в секції археології та над Зводом пам’яток, в якій І.П. Гірник брав участь на громадських засадах, а 29.04.1991 р. був офіційно зарахований на роботу. До кінця свого життя працював у відділі охорони пам’яток археології, що у 1993 р. став складовою Черкаської археологічної інспекції. Розширилося і коло його діяльності. Тепер, крім розвідок та написання статей до Зводу, Іван Павлович здійснював обстеження земельних ділянок, що відводилися під новобудови, прокладання газопроводів, реконструкцію доріг, фермерські господарства та ін. Археолог проводив планові розвідки, писав статті до Зводу і археологічні довідники, працював над каталогом знахідок римських монет на території краю, постійно вивчав друковані джерела, вів листування та спілкувався з однодумцями. Кінець 80-х – поч. 90-х рр. був бурхливим періодом нашої історії. Друкувалося дуже багато забороненої раніше літератури, зокрема історичної, імена забутих, затаврованих і викреслених в радянський час істориків, поетів, письменників, борців за національну ідею, тощо заявилися на сторінках газет та журналів. Видавалися багатотомні видання, створювалися прекрасні національні фільми, які зараз, на жаль, побачити на телеекрані можна дуже рідко. В кінотеатрах їх не показують взагалі. Грушевський, Костомаров, Яворницький, Куліш, інші автори поверталися до свого народу. Зараз важко повірити, що у 70-х – на початку 80-х років студент-історик, у якого знаходили дореволюційні видання корифеїв української історичної школи, ризикував попрощатися з навчанням у вузі. І.П. Гірник цікавився тим, що видавалося, читав багато різноманітної літератури. У його бібліотеці багато книжок, які не стосуються археології, проте характеризують Гірника як багатосторонню людину з широким колом інтересів. Звичайно, цікавився Іван Павлович і політичним життям, доля України та українців турбувала його не менше, як збереження старовини та культурної спадщини. Радо сприйняв проголошення Україною незалежності. З часом діяльність І.П. Гірника отримувала все більшу підтримку серед археологів та краєзнавців. У І992 році була запроваджена обласна премія ім. В.А. Стефановича. Першим лауреатом премії стала О.П. Діденко. У І993 р. найкращим був визнаний І.П. Гірник. На жаль, на цьому справа й зупинилася. Нам пощастило працювати у співавторстві з І.П. Гірником над статтею про колекцію матеріалів із Стецівського могильника Звенигородського району, що зберігається в ЧОКМ. Колекція врятована, як уже раніше зазначалося, завдяки зусиллям Івана Павловича, цікава та інформативна. Нашим завданням було введення колекції до наукового обігу. Гірник з нетерпінням чекав виходу статті у світ. Збірник мав вийти з друку у 1991 р., проте з технічних причин його видання затрималося. Якось Іван Павлович пожартував: “Треба пошвидше пускати статтю в люди, а то не доживу і не побачу її надрукованою”. На жаль, так і сталося. Помер І.П. Гірник у кінці 1994 р. Діяльність Івана Павловича Гірника є невід’ємною складовою частиною розвитку археології та краєзнавства Черкащини другої половини XX ст. В.В. Нерода

5 апреля 2013

(0|0)

Валерій Бурій За­по­ві­д­ні об’­єк­ти мі­с­це­во­го зна­чен­ня На те­ре­нах Ва­ту­ті­но­го за­ре­є­с­т­ро­ва­но 3 об’­єк­ти при­ро­д­но-­за­по­ві­д­но­го фо­н­ду (див. “Ре­єстр те­ри­то­рій та об’­єк­тів при­ро­д­но-­за­по­ві­д­но­го фо­н­ду Чер­ка­сь­кої об­ла­с­ті”. — Чер­ка­си, 1997 р.). Се­ред них: Ска­ли­ват­сь­кий гі­д­ро­ло­гі­ч­ний за­ка­з­ник пло­щею 5,2 га. Це бо­ло­то з ти­по­вою ро­с­лин­ні­с­тю. Ве­с­ною тут кві­тує ка­лю­ж­ни­ця бо­ло­т­на. За­ка­з­ник ство­ре­но з ме­тою збе­ре­жен­ня, від­тво­рен­ня та від­но­в­лен­ня окре­мих або де­кі­ль­кох цін­них для ра­йо­ну ком­по­не­н­тів при­ро­ди та під­три­м­ки за­га­ль­но­го еко­ло­гі­ч­но­го ба­ла­н­су. У за­ка­з­ни­ку пе­ре­ва­жа­ють пе­р­с­тач гу­ся­чий, ро­гіз ву­зь­ко­ли­с­тий, су­сак зо­н­ти­ч­ний, пів­ни­ки бо­ло­т­ні та ін­ші во­ло­го­лю­би­ві ро­с­ли­ни. Ли­с­т­ки і сте­б­ла, на­при­клад, ка­лю­ж­ни­ці от­руй­ні, пі­с­ля від­ва­рю­ван­ня і ма­ри­ну­ван­ня во­ни ста­ють без­пе­ч­ни­ми. Ви­ко­ри­с­то­ву­ють в їжу — кві­т­ко­ві бру­нь­ки для при­го­ту­ван­ня со­ля­нок, бо­р­щів. Ко­ре­ні, від­ва­ре­ні у со­ло­ній во­ді, мо­ж­на ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти як при­пра­ву до м’я­с­них і ри­б­них страв. Ка­лю­ж­ни­ця за­вдя­ки сво­їм зо­ло­ти­с­тим кві­т­кам і те­м­но­-зе­ле­ним, ні­би ла­ко­ва­ним, ли­с­т­кам, при­да­т­на для при­кра­шан­ня во­г­ких і за­бо­ло­че­них місць па­р­ків. Мі­сь­кий парк пло­щею 32 га є па­м’я­т­кою са­до­во-­па­р­ко­во­го ми­с­те­ц­т­ва мі­с­це­во­го зна­чен­ня. В ньо­му зі­бра­но ко­ле­к­цію цін­них по­рід де­рев і ку­щів. Од­но­ча­с­но він є і мі­с­цем від­по­чи­н­ку ва­ту­ті­н­ців. Цін­ні зра­з­ки па­р­ко­бу­ді­в­ни­ц­т­ва взя­ті під охо­ро­ну в ес­те­ти­ч­них, на­у­ко­вих, при­ро­до­охо­рон­них та оздо­ро­в­чих ці­лях. 30 тра­в­ня 2004 ро­ку в центрі мі­с­та на пе­ре­хре­с­ті про­спе­к­ту М.Ф.Ва­ту­ті­на та ву­ли­ці Ми­ру від­кри­то сквер “Па­м’ять”, в ньо­му гра­ні­т­ні па­м’я­т­ні зна­ки во­ї­нам-­аф­га­н­цям та ге­ро­ям Чо­р­но­биль­сь­кої тра­ге­ді­ї. Від­по­ві­д­но до пун­к­ту 37 стат­ті 26 За­ко­ну Укра­ї­ни “Про мі­с­це­ве са­мо­вря­ду­ван­ня в Укра­ї­ні”, мі­сь­ка ра­да сво­їм рі­шен­ням від 28.04.2007 ро­ку ого­ло­си­ла сквер “Па­м’ять” пло­щею 0,8 га те­ри­то­рі­єю при­ро­д­но-­за­по­ві­д­ною фо­н­ду мі­с­це­во­го зна­чен­ня. Се­ред ці­ка­вих пред­ста­в­ни­ків фло­ри тут пред­ста­в­ле­ні: сам­шит, туя за­хі­д­на, яло­в­ці зви­чай­ний і ко­за­ць­кий, яли­на єв­ро­пей­сь­ка. Із ти­по­вих для на­шої мі­с­це­во­с­ті — ли­па, ви­ш­ня, аб­ри­кос, яб­лу­ня, го­ро­би­на та ін. Зо­к­ре­ма, туя за­хі­д­на від­но­сить­ся до ро­ди­ни ки­па­ри­со­вих, ро­дом з Аме­ри­ки. Є тут і по­пу­ля­р­ні в озе­ле­нен­ні яло­вець ко­за­ць­кий — не­ви­со­кий ку­щик з на­ї­жа­че­ни­ми роз­про­с­те­р­ти­ми гі­ло­ч­ка­ми й дрі­б­ни­ми лу­с­ко­по­ді­б­ни­ми ли­с­то­чка­ми. Ку­р­ти­ни ялі­в­цю ко­за­ць­ко­го ма­ють ду­же при­ваб­ли­вий ви­гляд на кві­т­ни­ках скве­ру. Кві­ту­че де­ре­в­це аб­ри­ко­си з бі­ло­-ро­же­ви­ми кві­та­ми — ка­р­ти­на не­по­вто­р­ної кра­си “Ві­р­мен­сь­ки­ми яб­лу­ка­ми” на­зи­ва­ли аб­ри­ко­си рим­сь­кі ле­гі­о­не­ри. По­жи­в­ні су­ше­ни­ці аб­ри­ко­сів во­ни бра­ли з со­бою в по­хо­ди. Зда­в­на ві­до­мий в озе­ле­нен­ні сам­шит ві­ч­но­зе­ле­ний. Він лег­ко під­да­єть­ся фі­гу­р­ній стри­ж­ці, по­ві­ль­но ро­с­те, збе­рі­га­ю­чи по­стій­ну фо­р­му й роз­мі­ри. То­му са­ме з сам­шита ство­ре­но не­ви­со­кі бо­р­дю­ри скве­ру, ним при­кра­си­ли кві­т­ни­ки і га­зо­ни. Жи­вою зе­ле­ною па­м’я­т­кою є наш сквер “Па­м’ять”. Збе­ре­г­ти цю не­по­вто­р­ну кра­су — наш обо­в’я­зок пе­ред при­йде­ш­ні­ми по­ко­лін­ня­ми. В.Бу­рій.

5 апреля 2013

(0|0)

Валерій Бурій КОНФЕСІЙНА КАРТА  ШЕВЧЕНКОВОГО КРАЮ      Відновлення історичної пам'яті, утвердження духовних і моральних цінностей є стрижневою тенденцією в духовному житті України. Однією з ознак сьогодення стало пожвавлення релігійного життя: відроджуються храми, збільшується кількість релігійних громад різних конфесій. Україна є поліконфесійною державою. В ній, маючи рівні права і можливості, співіснують десятки церков і релігійних об'єднань. Нині за Звенигородщині - осерді Шевченюзвого краю - є православні, іудеї, римо-католики, послдовники пізнього та новітнього протестантизму: євангельські християни-баптисти, християни віри євангельської - п'ятидесятники, адвентисти сьомого дня, харизматики та представники інших конфесій. Розмаїття конфесій породжує багато проблем, складних ситуацій. Не секрет, що представники різних релігійних громад проводять широку місіонерську діяльність. Мета цієї публікації - ознайомити всіх бажаючих з основними конфесіями, поширеними на Звенигородщині, що неможливо без засвоєння термінів, які характеризують їх віровчення, моральні засади. Питання, пов'язані з історією і сучасним станом, висвітлені у відповідності з довідковим жанром цієї роботи. Поняття 'конфесія' латинського походження й дослівно означає віросповідання і вказує на приналежність до будь-якої релігії чи релігійного об'єднання, що має своє віровчення. Основою для загальноприйнятної класифікації релігійних вірувань є етнічна ознака та ступінь їх  поширення. Таким чином релігії поділяються на родоплемінні, національні та світові. Родоплемінні релігії виникли у первісному суспільстві. Це - анімізм, фетишизм, магія, культ предків, тотемізм. Анімізм - віра в душі і духів, фетишизм - поклоніння неживим предметам, магія - дії та обряди, які здійснюються з метою вплинути на людей, тварин або явища природи за допомогою надприродних сил, тотемізм - віра в надприродну спорідненість людини з тваринами і рослинним світом, культ предків -  віра в магічну силу померлих родичів. Національні релігії складаються в рамках певного етносу (народності), історичні, побутові і культурні умови розвитку якого визначають їх особливості. До національних релігій належать іудаїзм, індуїзм,  синтоїзм, конфуціанство, даосизм. Світові релігії - буддизм, християнство і іслам - поширені в різних країнах, серед людей різних національностей. Саме вони відіграють у сучасну епоху важливу роль не тільки в духовному, але й у політичному житті багатьох народів і держав. Існують ще синкретичні релігії, які виникли внаслідок об'єднання національних і світових: дзен-буддизм, мормони та ін. I . РЕЛІГІйНІ ГРОМАДИ БУДДИСТІВ Буддизм виник у VI ст. до н.е. в Індії і таким чином є найдавнішою зі світових релігій. Головний зміст буддистського віровчення можна звести до кількох основних ідей. Одна з них - ототожнення життя із стражданням - конкретизується в чотирьох, так званих благородних, істинах: 1)    життя є страждання; 2)    причиною страждань є бажання і пристрасті людини; 3)    позбавитися від страждань можна лише тоді, коли знищиш у собі всі земні бажання і пристрасні; 4)    для придушення бажань і позбавлення від страждань віруючий повинен йти шляхом спасіння, на який вказав Будда. Культ у буддизмі відправляється ченцями. Миряни не беруть участі в організації богослужіння. ІІ. ХРИСТИЯНСТВО     Християнство виникло в І ст. н.е. у східній частині Римської імперії як релігійне вчення, звернене до всіх народів, Святе Письмо християн - Біблія - включає як власне християнські твори, які утворили Новий Завіт, так і святі книги послідовників іудаїзму - Старий Завіт. Християнство поділяється на чотири головні напрями: давньосхідні церкви (Антиохійська, Александрійська, Єрусалимська, Константинопольська), католицизм, православ'я, протестантизм. 2. 1. ПРАВСЛАВ'Я   Православне віровчення базується на двох підвалинах: Святому Письмі (Біблія) і Священному переданні (рішення семи Вселенських і помісних соборів IV-VIII ст., праці видатних церковних авторитетів того часу). Найважливіші положення православного віровчення (догмати) викладені в дванадцяти пунктах Символу віри - основного доктринальнаго документу, який прийняли на Нікейському (325 р.) і доповнили на Константинопольському (381 р.) Вселенських соборах. Велике значення у православ'ї надається обрядності, найбільш важливими елементами якої є таїнства. Як і католицизм, православ'я ґрунтується на семи християнських таїнствах: хрещення, миропомазання, євхаристія (причастя), покаяння, шлюб, священство і єлеєосвячення (соборування). Але майже кожне з них у католиків і православних має свої правила. Так, у православних при хрещенні новонароджених занурюють у воду, а не окроплюють; причащають хлібом і вином всіх, а не лише духівництво.       Центром культової діяльності є православних храм, будівля якого орієнтована зі сходу на захід і розділена на три частини; вівтар, власне храм і притвор. Характерним для православ'я є шанування ікон. Головним храмовим богослужінням є літургія, або обідня, яка відбувається між сходом сонця і полуднем. Головні свята православ'я: Великдень, Різдво, Хрещення, Стрітення, вхід Господній в Єрусалим(Вербна неділя), Благовіщення, Вознесіння Господнє, Трійця, Преображення Господнє, Покрови, Введення та ін. Богослужіння і обряди здійснюють у православ'ї священнослужителі (єпископи, архієпископи, митрополити, патріархи, священики). На Україні (в т. ч. і на Черкащині) православ'я найбільш значна течія християнства, яку сповідує Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква - Київський патріархат (УПЦ КП), Українська автокефальна (адміністративно-незалежна) православна церква (УАПЦ). 2. 2 . КАТОЛИЦИЗМ   Католицька церква - західний напрям у християнстві - виникла внаслідок його розколу - у 1054 р. Основою католицького віровчення є християнський Символ віри, Біблія, рішення 14 соборів, повчання римських пап та провідних богословів. На відміну від православ'я, в католицизмі особливе місце посідає вшанування Богородиці (Діви Марії) як заступниці за людей. На Україні католицизм представляють два напрямки. Це, перш за все, власне, римо-католицька церква та греко-католицька. Відмінність між римо-католиками і греко-католиками полягає у ставленні до обрядності, яка в останніх аналогічна обрядності православної церкви. Громада римо-католиків зареєстрована у м. Звенигородці. 2.З. ПРОТЕСТАНТИЗМ Цей напрям у християнстві виник у XVI ст. Не дивлячись на велику кількість течій і релігійних організацій, у його віровченні, церковній організації є загальні риси. Протестантизм проголосив умовою спасіння християн не формальне дотримання ними таїнств, обрядів і настанов церкви, а їх особисту віру в покутну жертву Ісуса Христа (Месїї). Таким чином, центр тяжіння був перенесений з вимог зовнішнього благочестя на щиру віру людини. Протестантизм, заперечуючи церковну традицію, визнає єдиним джерелом віровчення Біблію. Цей напрям за Звенигородщині представлений громадами пізнього і новітнього протестантизму: Союзом євангельських християн-баптистів. Союзом християн віри євангельської (п'ятидесятників), релігійними громадами харизматичного напрямку, Церквою адвентистів сьомого дня, релігійною організацією Свідків Єгови та ін.   2.3.1.  ЦЕРКВА ЄВАНГЕЛЬСЬКИХ ХРИСТИЯН-БАПТИСТІВ (ЄХБ)   Єдиним джерелом віровчення вважає Біблію (перш за все Новий Завіт). Церква ЄХБ не визнає культу святих, чернецтва, зосереджує свою увагу на Ісусові Христі як єдиному посереднику між Богом і людьми. Головним принципом ЄХБ є підкорення земним законам, але серце цілком віддавати небесному нареченому Христу, який забезпечує віруючим спасіння і очищення від гріха. Церква ЄХБ відмовилась від ряду обрядів: поклоніння хресту, іконам, хрещення новонароджених і т. ін., але має свої свята: Свято жнив, а також особливі ритуали шлюбу та поховання. Основні обряди: водне хрещення, до якого допускаються особи, які витримали особливий іспитовий термін, хлібопереломлення, як нагадування про 'таємну вечерю'. Три-чотири рази на тиждень члени церкви збираються на молитовні зібрання. 2. 3.2. ЦЕРКВА ХРИСТИЯН ВІРИ ЄВАНГЕЛЬСЬКОї (П'ЯТИДЕСЯТНИКИ)   Особливе значення п'ятидесятники надають дарам Святого Духа, які даються через хрещення Духом Святим. Відповідно до Біблії вперше ці дари булі отримані учнями Ісуса Христа в Єрусалимському храмі на святі п'ятидесятниці. Перша громада п'ятидесятників була створена в м. Одесі в 1922 році, її засновником був пастор Воронаєв, який на той час повернувся із США в Україну. Пятидесятники діляться на кілька напрямків (деномінацій). У Звенигородці та Ватутіному найбільш значимими є церкви ХВЄ та суботствуючих п'ятидесятників (християн суботнього дня). Остання течія виникла на Україні в 20-х роках під впливом місіонерів американської 'Церкви Бога'. Головна особливість в обрядовості полягає в тому, що оскільки при виникненні серед них було багато адвентистів, то християни суботнього дня почали визнавати щотижневим 'днем спокою' суботу. Тому їх інколи називають суботниками. 2.3.2.1. РЕЛІГІЙНІ ГРОМАДИ ХАРИЗМАТИЧНОГО НАПРЯМКУ ( НЕОП'ЯТИДЕСЯТНИКИ ) Слово 'харизма' грецького походження, В перекладі на українську мову означає 'благодать' - особлива божественна сила, яка посилається людині Всевишнім з метою подолання притаманної гріховності і досягнення спасіння у вічному  житті, харизматики особливу роль надають чудодійним дарам (знаменням, чудесам, іншим мовам, зціленню тощо), а також хрещенню Святим Духом. Лідери харизматизму розділяють його історію на три періоди, називаючи їх 'хвилями Святого Духу' . Перша хвиля харизматизму спалахнула близько ста років тому в Америці, її започаткував американський євангеліст Чарльз Фінней. Він та найближчі його послідовники Д.Муді і П.Сміт пережили хрещення Святим Духом і заговорили на інших мовах. В 1906 році в м. Лос-Анджелесі виникла перша громада харизматиків. Основною метою першої хвилі харизматизму було пробудження християн, створення нових громад одновірців. В 60-х роках у США заринула друга хвиля харизматизму, яка знову проникла в Європу, Головним завданням другої хвилі, на відміну від першої, було не створення нових харизматичних громад, а  розповсюдження харизматичного досвіду пробудження в релігійних громадах усіх конфесій християнського походження. Третя хвиля, відома під назвою 'пауер-івенжелізм', виникла на початку 80-х років. Які дві попередні, вона бере свій початок в США. Своєрідною ж 'харизматичною Меккою' стало м. Сеул (Корея). Тут діє одна з найбільших помісних церков світу (близько мільйона віруючих). Очолює її лідер третьої хвилі Поль Йонгі Чо. Завданням третьої хвилі є проникнення в усі віровизнання християнського походження, яка ще не були охоплені впливом харазматичного руху. Третя хвиля харизматизму докотилася й до України. На Звенигородщині харизматики представляє Ватутінська громада «Посольство Боже» (колишня громада «Назарет»), «Життя з надлишком» та ін.   2. 3.3. АДВЕНТИСТИ<

5 апреля 2013

(0|0)

Валерій Бурій

31 марта 2013

(0|0)

Валерій Бурій Біографія Валерій Михайлович Бурій — педагог, краєзнавець, журналіст, релігієзнавець, автор близько 1000 науково-популярних нарисів, публіцистичних статей, заміток, короткого словника-довідника «Твоє Ватутіне від А до Я» (2003), книг «Вибрані розвідки, статті та замітки» (2008), «Лисича Балка: відома та невідома» (2009), «Народно-православний календар» (2009), співавтор альманахів «Плуг», «Надвисся», Всеукраїнських науково-методичних часописів «Хімія», ювілейного збірника «Ватутіне: вчора і сьогодні» (2007). В. М. Бурій листується з відомими людьми, земляками, героями його публікацій. Теплі слова є про нього в листах нині покійного Олега Килимника, доктора філогічних наук, професора, члена Спілки письменників України; Олександра Воронина, директора українського православного видавництва «Воскресіння» у США, радіожурналіста; Галини Сиваченко, доктора філологічних наук, провідного наукового співробітника Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка; Едуарда Яворського, музикознавця; лауреата літературної премії ім. Василя Симоненка Василя Пахаренка та інших. Щодо походження прізвища БУРІЙ старший науковий співробітник відділу ономастики Інституту української мови НАН України, кандидат філологічних наук (м. Київ) I. В. Єфименко повідомив таке: 'Прізвище Бурій — це типове українське прізвище на -ій (порівняйте ще аналогічні прізвища Вертій, Гладій, Крутій, Палій) прізвиськового походження, що пов'язане з дієсловом бурити «непокоїти, турбувати, перешкоджати, заплутувати, кудлати». Очевидно, первісне значения прізвиська Бурій було «той, хто підбурює, збурює». Стосовно мотивації прізвиська Бурій порівняйте ще споріднений український іменник бурлій у значенні «крикун, підбурювач». Народився Валерій Михайлович Бурій 15 лютого 1957 року в мальовничому селі Лисича Балка Катеринопільського району на Черкащині в родині колгоспників. У 1972 році він із Похвальною грамотою закінчив сільську восьмирічну школу, про яку зберіг найтепліші спогади та про вчителів К. М. Добровольську, Л. Ф. Олійник, В. І. Григор'єву, М. І. Пересунька, С. М. Рейдало, Л. М. Домніцьку та інших. У 1976 році закінчив з відзнакою агрономічне відділення Звенигородського сільськогосподарського технікуму. У 1984 році Валерій Бурій успішно закінчив природничий факультет Черкаського державного педагогічного інституту, де здобув професію учителя біології і хімії; протягом 1988–1989 рр. студіював релігієзнавство у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка, після чого став лектором-методистом обласної категорії з проблем релігієзнавства. Перебуваючи у війську, В. М. Бурій 1976–1978 рр. навчався в Новосибірському вищому військово-політичному училищі. З 1984 по 2009 рік В. М. Бурій працював учителем хімії і протягом 10 років був лектором-методистом обласної категорії Звенигородської районної організації товариства «Знання», а протягом 1996–2004 рр. очолював методичне об'єднання учителів хімії Ватутінського міського відділу освіти, входив до складу атестаційної комісії педагогічних працівників Ватутінської ЗОШ № 6 (2000–2009 рр.) та обласної акредитаційної комісії профтехосвіти (1998, 2006 р.). У 2000 році В. М. Бурію присвоєно звання «Старший учитель», він нагороджений Почесною грамотою управління освіти Черкаського облвиконкому. А ще В. М. Бурій закінчив дистанційний курс Міжнародної Біблійної школи (Австрія, Відень, 1991 р.), Біблійний курс Євро-Азійського дивізіону АСД (Росія, Тула, 1992 р.), Біблійний кореспондентський курс (США, 1994 р.), Всеросійську заочну Біблійну школу «Нове життя» російсько-норвезької християнської місії світового євангелізму (Росія. Сочі, 1994 р.), Біблійний курс братства незалежних місі онерських громад «Сім'я» (Польща, 1995 р.), заочний курс вивчення Біблії (Житомир, 1999 р.). В. М. Бурій — конфесієзнавець, викладав курс «Історія християнської церкви» Біблійної школи (1997 р.), релігієзнавства Уманської філії приватного навчального закладу, «Європейський університет» (2004–2005 рр.), виконував обов'язки експерта-релігієзнавця комісії з альтернативної служби Ватутінського міськвиконкому (1999–2009 рр); читав курс медичної хімії для студентів Ватутінської філії Черкаського медичного коледжу (2007–2009 рр.), був директором приватного підприємства «Сплайн» (2008–2011 рр.). У 1975 році газета «Шевченків край» (Звенигородка) опублікувала першу замітку В. Бурія «Декабристам присвячено», а в 1987 році він закінчив школу громадських кореспондентів при редакції цієї газети, а в 1997 році став громадським кореспондентом газети «Місто робітниче», членом редакційної ради, літературним співробітником (2006–2009 рр.). В. М. Бурій — член Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців України, Клубу незалежних українських письменників «Оратанія», був одним із ініціаторів створення Ватутінської міської організації НСЖУ. У 2007 році нагороджений Почесною грамотою Національної спілки журналістів України та Почесною грамотою Черкаської обласної ради: першою — за вагомий внесок в українську журналістику, другою — за вагомий внесок у розвиток місцевого самоврядування та багаторічну краєзнавчу роботу. Нині Валерій Михайлович Бурій на творчій роботі, входить до складу громадської організації — спілки «Земляцтво Катеринопільщини». [ред.] Література Життєві істини Валерія Бурія: зб. ст. і матеріалів.- Черкаси: Вертикаль, 2012. — 51 с.: іл. — (Подвижники краєзнавства Черкащини). Бурій В. М. Вибрані розвідки, статті та замітки. Вип. 1 / Валерій Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2008. — 71 с.: фотогр. Бурій В. М. Лисича Балка: відома та невідома: іст. — краєзн. нарис / Валерій Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2009. — 72 с.: фотогр. Бурій В. М. Народно-православний календар / Валерій Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2009. — 95 с.: ілюстр. Бурій В. М. Твоє Ватутіне від А до Я: корот. словник — довід. / Валерій Бурій. — Ватутіне — Черкаси: Витоки, 2003. — 20 с. Бурій В. Мій край: система роботи з хімії краєзнавчо-екологічного змісту / Валерій Бурій // Хімія. — К.: Шкільний світ. — 2006. — № 5. — С. 21 — 24. Бурій В. М. Еколого-краєзнавчі знання на уроках хімії та в позаурочний час / Валерій Михайлович Бурій // Хімія: науково-методичний журнал. — Х.: ВГ Основа, 2005. — № 5 (89). — С.13 — 15. Журналісти Черкащини: 1954–2004 : бібліограф. довідник. — Черкаси : Брама, 2003. — С. 31. Мельниченко В. Краєзнавство Черкащини: сторінки історії / В. М. Мельниченко. — Черкаси : Вертикаль, 2010. — С. 105–106; 111. Пономаренко М. Ф. Краєзнавці Черкащини: біобібліограф. словник / Михайло Пономаренко. — Золотоноша, 2003. — С. 21. Дергач В. Праобрази головних персонажів трилогії 'Кара історії': Бурій В.М. / Василь Дергач // Надвисся: літ.- історичн. альманах. - Черкаси, 2010. - № 3. - С. 87-88. Дергач В. Суд землі / Василь Дергач // Дергач В. Кара історії: роман-трилогія. - Черкаси, 2010. - С. 541-548. Дергач В. Україною серце лікую: вибрані твори / Василь Дергач. - Черкаси, 2008. - С. 482; 528-530; 531-534; 564-567. Дергач В. Дискусія: Валерію Бурію: вірш / Василь Дергач // Дергач В. Душею в слові озовусь: поезія різних літ. - Черкаси, 2011. - С. 148. Найденко О. Краєзнавство як стан душі [про В. М. Бурія] / Ольга Найденко // Катеринопільський вісник. — 2012. — 21 лют. — С. 3. Блажко П. З любов'ю до людей і рідного краю [про В. М. Бурія] / Петро Блажко // Місто робітниче (Ватутіне). — 2007. — 16 лют. — С. 2. Валерій Михайлович Бурій [Електронний ресурс] // Персональний сайт. Місто Ватутіне [Електронний ресурс] // Сайт громади. Село Лисича Балка [Електронний ресурс] // Сайт громади.

30 марта 2013

(0|0)