Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

СМОРОДИНА

0 фактів про смородину
1. Ця ягода отримала свою назву за різкуватий запах, який поширюють її кущі, адже смородина і << смердіти >> слова одного кореня, в якому відбувається чергування е / о.

2.Смородина воістину джерело корисних людському організму елементів. В 1 чайній ложці чорної смородини, перетертої з цукром, міститься добова норма вітаміну С. Смородина містить калій, залізо, море мікроелементів - ось неповний перелік вмісту цього чудодійного скриньки здоров'я.

3. Вчені з'ясували досить цікавий факт - чим суворіше і холодніше клімат, в якому була вирощена смородина, тим більше вітамінів міститься в ягодах.

4.На сьогоднішній день найбільшими вважаються ягоди смородини сорту 'ядреная' з максимальною масою ягід 7-8 м. Але є у крупноплідність і свої мінуси. Вона слабо поєднується з високим вмістом вітаміну С. Так, в ягодах 'ядреной' його міститься до 96 мг%, а в ягодах дрібноплідного сорти 'муравушка' - 287 мг%. Рослини великоплідних сортів просто не в змозі наситити вітаміном С великий обсяг м'якоті і ягід. За останні 8 років світовий асортимент чорної смородини поповнився 150 сортами. З них в Англії виведено 3, Швеції - 2, Нової Зеландії - 8, Україна - 20, Росії - більше 100. Селекціонери скоротили термін створення нового сорту з 20-30 років до 10-12, і це незважаючи на те, що селекція ведеться майже по 70 параметрам.

5. Місто Сестрорецк отримало свою назву від фінського - «сіестрейоку», що в перекладі означає - «чорносмородинова ріка».

6.Смородіна - одна з небагатьох ягід, яка вже в Х столітті вирощувалася як садова культура. Кущі смородини росли в монастирях, в купецьких і князівських садах.

7.У старовинних травниках, датованих ІХ-Х ст. можна зустріти рецепти уварювання смородини до густоти. Сахара в той час ще не було - і смородину уварювали з медом або випарювали в печах. Таке смородинове вариво було не що інше, як варення, тільки без цукру.

8.Червона смородина (порічка) в скандинавських країнах використовується як компонент фруктових супів і підданого. У Німеччині її використовують в комбінації з заварним кремом або безе, як наповнювач для тортів. У Росії, Україні, Білорусії її використовують як десерт, перетираючи з сахором, настоюючи близько години.

9.Ягоди чорної смородини легко переносять заморожування і зберігання в морозилці, практично не втрачаючи своїх корисних властивостей.

10.Дуже важливий для жінок факт - чорна смородина містить ліноленову кислоту, яка сприяє розщепленню жирів. Існує спеціальна дієта на чорній смородині.

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО

Кизил
Легенда свідчить, що засновник вічного міста Риму Ромул кизиловим списом накреслив його межі, а потім на Палатинському пагорбі встромив списа у землю і суха палиця перетворилася на квітуче дерево. Знаменитий давньогрецький герой Одіссей користувався кизиловими стрілами. З найдавніших часів руків'я мечів виготовляли з цього дерева, яке мало надзвичайно міцну і тверду деревину. Підтвердженням цього є і родова назва кизилу, що значить твердий, роговий, міцний. Недаремно народ називає його роговиком. З деревини кизилу виготовляють деталі машин і годинників, шестерні, ґудзики, ручки для ударних інструментів, спиці, ткацькі човники, гнуті меблі, флейти, кларнети, використовують у токарній і столярній справі.

Рід кизилу включає 50 видів в основному невеликих дерев заввишки 6—9 м або крупних чагарників. У СРСР зростає 14 видів кизилу і серед них найбільш поширений кизил чоловічий — великий чагарник з розлогою кроною. Рослина ця порівняно теплолюбна і посухостійка, тому кизилова держава займає в основному правобережний Лісостеп, Поділля і Придністров'я. Кизил росте в Молдавії, Криму і на Кавказі. В окремих районах Полісся його можна побачити в парках і садах. В насадженнях природного походження -росте він у сухих і свіжих дібровах, де утворює густий підлісок.

У степовій зоні України ще у минулому столітті на деяких ділянках були створені лісові культури дуба з участю кизилу. Найбільш цінні серед них посадки у селі Рацинська Дача (Вознесенський р-н Миколаївської обл.).

Кизил — порода довговічна, живе до 300 років, вибаглива до грунту, проте йоже рости і на сухих крутосхилах з щебенюватими грунтами. Листя у нього супротивне, цілокрає, невелике за розмірами, еліптичної або яйцеподібної форми. Квіти невеличкі, золотисто-жовтого кольору, сидять групами по кілька штук на укорочених пагонах, з'являються ранньою весною до розпускання листя. Чудовий ранньовесняний медонос. Відзначається високою декоративністю, зокрема весною під час цвітіння і восени, після достигання плодів і пожовтіння листя. Не боїться забруднення пилом, вихлопними газами та відходами виробництва, морозостійкий, майже не пошкоджується шкідниками і хворобами.

Коли настає золота осінь, листя кизилу змінює зелений колір на жовтувато-багряний. Листопад оголяє гілки кизилу 1 тоді добре видно їх сірий колір. Після закінчення вегетаційного періоду рослина ніби засинає, не подає ознак життя. Проте, якщо ви захочете, щоб взимку гілка кизилу ожила і подарувала вам золотисто-жовті квітки, зріжте її і поставте у теплу воду, через 7—10 днів ваша кімната наповниться ніжним ароматом його квітів.
У процесі еволюції кизил добре пристосувався до умов вростання. Ось один з прикладів такого пристосування. Цвіте він ранньою весною тоді, коли погода міняється навіть кілька разів на добу. Для квітів кизилу ці зміни є своєрідними каталізаторами: хмари закрили сонце, повіяв холодний рвучкий вітер, знизилася температура — вони закрилися, виглянуло сонце, потепліло — відкрилися. І так протягом 20—25 днів — стільки триває період цвітіння кизилу, що підвищує цінність його як медоноса.

У тюрських народів існує легенда, згідно з якою аллах колись створив плодові дерева і наділяв ними людей. Чорт, або як називають його мусульмани, шайтан захотів і собі взяти якесь дерево. Як і всі представники чортячого роду він був дуже хитрий і перш ніж взяти собі саджанець, вияснив, яке дерево навесні зацвітає першим. Виявилося, що такою породою є кизил. Шайтан вважав, що дерево, яке першим зацвітає, і плоди дасть тоді, коли ні в кого їх ще немає. Але він помилився. Кизил справді розцвів найпершим. Проте влітку люди вже зібрали вишні, черешні, шовковицю та інші плоди, а на шайтановому дереві вони були ще зеленими. Розсердився чорт і покинув своє дерево. А десь наприкінці вересня люди скуштували плоди з нього і виявилося, що вони дуже смачні. З того часу люди називають їх шайтановою ягодою.

Кизил може плодоносити щорічно і рясно, проте урожайність його залежить насамперед від погоди. Дуже часто квіти майже повністю гинуть від пізніх весняних при-морозків. Одним з найбільш ефективних засобів боротьби з цим лихом є окурювання кизилових насаджень димом. Для підвищення урожайності потрібно розчищати кущі, видаляти сухостій і пошкоджені гілки, вносити добрива. При належному догляді з одного куща навіть у лісі під шатром дуба збирають 10—15 кг, на узліссях при достатній кількості світла ЗО—35 кг, а рекордний урожай з добре розвиненого куща 120—200 кг.

Плід у кизила — кістянка завдовжки 1,5—2 см. За формою він нагадує сливу або мініатюрну пляшечку. Тривалий час у кизила, як і у всіх інших деревних порід, плід зеленого кольору, а потім поступово стає темно-червоним, як вишня. За цей колір він і називається кизилом, що в перекладі з тюрських мов означає червоний. Є багато різновидностей з іншим кольором плодів: чорним, темно-жовтим, жовто-гарячим і навіть білим. Достигають вони неодночасно: одні вже у серпні стали м'якими і впали на землю, а інші ще зовсім зелені. Ця особливість кизилу дає можливість збирати його плоди в кілька прийомів.

Достиглі плоди — справжня комора цілющих і поживних речовин. На смак вони кислувато-солодкі, мають приємний аромат і ніжний м'якуш. В зеленій аптеці кизил займає почесне місце. З давніх часів народна медицина використовує його плоди для поліпшення апетиту,'лікування простудних і шлунково-кишкових хвороб. Давньогрецький лікар Гіппократ, який жив у IV столітті до нашої ери, позитивно оцінював в'яжучі властивості листя кизилу і рекомендував застосовувати їх при хворобах шлунка. Дослідженнями вчених встановлено, що в них є чимало цілющих речовин.

Соки і водні витяжки з плодів і листя кизилу мають сильні антимікробні властивості. Вони здатні убивати дизентерійну паличку та інших збудників хвороб. Плоди кизилу— справжнє джерело здоров'я — містять цукру 8— 9 %, яблучної, лимонної і бурштинової кислот — 2—2,5 %, велику кількість дубильних і пектинових речовин та ефірної олії, вітаміну С від 60 до 105 мг % і до того ж в стійкій формі, що дає можливість готувати з них концентрати цього вітаміну.

Люди вживають в їжу плоди кизилу з предавніх часів. Давньоримський поет Овідій у поемі «Золотий вік» описує процес приготування кизилового варення. Плоди їдять свіжими, сушать, готують з них дуже смачне варення, повидло, кисіль, компот, джем, мармелад, зефір, пастилу, начинку для цукерок та різні напої. Єдиний недолік ніжних плодів кизилу — їх не можна зберігати тривалий час і транспортувати на велику відстань, при необхідності перевезення з дерева зривають напівстиглі плоди.

У садах і лісах Кавказу зростає велика кількість плодових та ягідних деревних порід, проте народи цього регіону вважають, що кизил є одним з найцінніших і найбільш популярних видів. На заготівлю його плодів в період достигання виходить буквально все населення. їх використовують для найрізноманітніших потреб, а насамперед для приготування національного блюда — кизилового лавашу. Для цього плоди очищають від камінчиків і перетворюють в одноманітну масу, яку розкочують тонким шаром. Після висушування лаваш готовий до вжитку. У такому вигляді він акумулює в собі 50—55 мг% вітаміну С.

У кісточках кизилу міститься до 34 % жирної олії. Кісточки просмажені і розмелені можуть бути замінниками кави, а листя — чаю. Кора і листя містять до 15 % танідів, за допомогою яких вичиняють шкіру і надають їй надзвичайно красивого жовтого кольору.

Кизил розмножується насінням, кореневими та від пеньків паростками і зеленими живцями. У природних умовах поширюють його численні види птахів і звірів, які поїдають плоди, а потім розсівають насіння разом -з екскре­ментами. Плоди кизилу улюблені ласощі лисиці, вовка, диких кабанів та багатьох інших видів звірів. Для введення кизилу в лісові культури та для інших потреб сіянці його вирощують у лісорозсадниках з насіння, заготовленого в стадії воскової стиглості, тобто тоді, коли плоди його набувають рожево-червонуватого кольору. Таке насіння стра-тифікують 8, а повністю дозріле — 29 міс. Вчені прискорюють підготовку насіння до висіву обробкою 2—4%-ним розчином сірчаної кислоти. Нестратифіковані кісточки витримують у такому розчині 2—3 доби, а потім поміщають у субстрат для стратифікації і ставлять у тепле приміщення. Після 5—6-місячної стратифікації навесні висівають його у лісорозсаднику.

При пересадці сіянці і саджанці кизилу, якщо корінь пошкоджений, приживаються і ростуть погано, кілька років майже не дають приросту. Для прискорення росту через 2—3 роки після посадки їх саджають на пень, тобто вирубують надземну частину, що викликає утворення молодого і швидкоростучого пагона. Старі кущі омолоджують частковим обрізуванням гілок або й посадкою на пень. Люди ввели кизил в культури дуже давно. Вже задовго до нашої ери його саджали в країнах античного світу на присадибних ділянках. Проте, незважаючи на його величезну цінність та декоративність, він ще й тепер не часто зустрічається в лісових культурах і захисних лісо­насадженнях, садах і парках республіки.
Недооцінюють цю породу лісівники та озеленювачі міст і сіл. його доцільно саджати насамперед на ділянках з порівняно багатими сухими та свіжими грунтами, але він може рости майже по всій території України. У кизилу величезна коренева система, яка відмінно закріплює землю на ярах і еродованих крутосхилах.

Рослина добре вживається з дубом та іншими деревними породами першого ярусу. Доцільно саджати породи, змішуючи їх окремими рядами, ланками або кулісами з 3—4 рядів, створювати спеціальні плантації кизилу, по периметру обсаджувати ним заліснювані ділянки на ярах і крутосхилах, вводити в крайні ряди полезахисних лісосмуг.

В озеленювальних посадках варто віддавати перевагу найбільш декоративним формам — пірамідальній золотистій, сріблясто-плямистій та деяким іншим. Велику цінність для озеленення мають садові форми кизилу: іспанський, султанський, цареградський, жовтоплідний та інші. В колекції Центрального республіканського ботанічного саду АН УРСР зібрано майже 100 форм кизилу, з них для впровадження в лісові культури та озеленювальні посадки рекомендується 30різновидностей.

Болгари вважають, що кизил приносить людям здоров'я, радість і щастя. Для цього його слід саджати скрізь, де він може рости. На жаль, лісівники майже не вирощують сіянців кизилу і не вводять його в лісові культури. Незважаючи на відмінні декоративні та інші позитивні його якості, здатність добре переносити формування крони, він залишається забутою і занедбаною породою.

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНСЬКОГО МІСЬКОГО ПАРКУ

Гледичія
Гледичія належить до родини бобових. Рід її нараховує дванадцять видів деревних порід. На Україні найчастіше зустрічається гледичія звичайна, яку завезли до нас у минулому столітті з Північної Америки. У себе на батьківщині порода досягає 45 м висоти, на Україні в сприятливих умовах висота столітньої гледичії 20 м. Перші дерева цього виду посаджені у нас в 1877 р. на території теперішнього Володимирівського лісництва на Миколаївщині. З того часу саджають її в різних районах України, насамперед у степовій зоні. Хоча гледичія звичайна порода порівняно теплолюбна, проте добре росте і в районі Києва. У віці 60 років вона досягає тут висоти 18—20 м.

Гледичія звичайна — одна з найбільш посухостійких деревних порід. Вона непогано росте і в південних посушливих районах України, де на споконвічно безлісних і часто засолених землях всі інші породи гинуть або ледве животіють. Гледичія не боїться шкідників і не пошкоджується хворобами. Росте швидко. Має величезну і сильно розгалужену кореневу систему. До грунту вибаглива. На землях, бідних на поживні речовини, не росте. Гледичія — порода грунтополіпшуюча. На її корінні є велика кількість бульбашок, які нагромаджують азот і збагачують ним грунт.

Біологічні властивості гледичії дають можливість створювати з неї полезахисні лісові смуги на сухих грунтах каштанового комплексу і південних чорноземах. Матінка-природа озброїла гледичію довжелезними і надзвичайно гострими колючками, їх дуже багато не лише на гілках, а й на стовбурах. Складається враження, ніби дерево густо обплетене колючим дротом. Недаремно її називають злим деревом, на якому не гніздяться навіть птахи. Якщо навколо саду посадити три-чотири ряди з дерев гледичії, то через таку живу загорожу не зможе проникнути ні людина, ні тварина.
Зрідка зустрічається у нас безколючкова форма гледичії, яка має велике значення для зеленого будівництва. Ця різновидність відзначається високою декоративністю і її охоче саджають на вулицях міст і сіл. Лісівники намагаються збирати насіння з безколючкової форми і вирощувати з нього посадковий матеріал. Проте внаслідок розщеплення спадкових ознак і запилення квітів безколючкової форми пилком колючої гледичії з нього виростає в середньому до 30 % посадкового матеріалу без колючок.

За своїми біологічними особливостями і деякими зовнішніми ознаками гледичія схожа на акацію білу. Крона у неї ще більш ажурна, ніж у акації. Листя перистоскладне довжиною до 30 см. Квіти непоказні, маленькі, зеленкуватого кольору. Плід — плоский широкий багатонасінний біб коричневого кольору, завдовжки 20 см , навіть і більше. Плоди висять на деревах до весни. Плодоносить гледичія з 8—10 років щорічно і рясно. Розмножується насінням і паростками від пеньків. Здатність давати паростки зберігається у гледичії до 80—90 років. Стовбури у неї порівняно стрункі і вкриті тонкою корою сіро-бурого кольору. На поперечному розрізі стовбура добре видно темнувато-коричневе ядро і заболонь жовтуватого кольору. Деревина гледичії надзвичайно тверда і пружна, має красивий малюнок. Використовується для виготовлення меблів, столярних і токарних виробів та різних речей домашнього вжитку.

Як лікарську сировину використовують молоді листочки, заготовлені ранньою весною, і плоди. Основною діючою речовиною є наявність у листі та плодах алкалоїду тріакантину. Крім того, плоди і листя містять флавоніди, олмелін, фізетин, сапоніни та інші глікозиди. У лушпинні бобів є дубильні речовини і вітамін К. Алкалоїд тріакантин знімає спазми м'язів, активізує дихальний центр і розширює кровоносні судини. Його застосовують при гіпертонії, виразці шлунку і холециститі.

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Біла акація
Порода ця одержала свою назву за білий колір квітів. Однак вона лише подібна до справжньої акації листям та квітами. Наукова назва її робінія (псевдоакація). Так охрестили цю породу ботаніки в честь Робена (Робіна) вченого-садівника французького короля Людовика XIII, Мандруючи в лісах Північної Америки, зокрема в Аппалач-ських горах, Робен звернув увагу на високе і струнке дерево з чудовими білими і надзвичайно запашними квітами. Повертаючись у Європу, він взяв з собою насіння з цього дерева. З часом ця порода оселилася в королівському парку Парижа, а потім дуже швидко поширилася по всій Європі.

Всі види акації належать до родини бобових, яка об'єднує 25 родів деревних і чагарникових порід. Родина складається з трьох підродин: мімозових, цезальпінієвих і метеликових. До підродини метеликових входить 20 видів деревної рослинності, а акація біла має серед них найбільше поширення та народногосподарське значення. Зростають у нас і деякі інші види, які також називають акаціями, наприклад, акація жовта. Проте цей широко розповсюджений чагарник не акація і навіть не псевдоакація. Він належить до роду карагана. У напівпустельних та деяких районах пустель нашої країни зростає піщана акація — амодендрон — завойовник сипких пісків, позбавлених рослинності. Ця акація не боїться, якщо пісок засипле її майже повністю. Не гине вона і тоді, коли вітер видме з-під неї землю і оголить коріння. Через деякий час воно вкривається новими зеленими пагонами і рослина житиме. Цей чагарник є справжнім зеленим воїном-аскетом, який не боїться ні спеки, ні морозу.

Багато цікавого можна розповісти про різних представників з роду акації, але наше оповідання про акацію білу (робінію). Росте вона у нас скрізь: на Поліссі, в лісостеповій та степовій зонах. Важко навіть повірити, що це дерево американського походження, яке зустрічається тепер майже на кожному кроці, вперше було посаджене наприкінці XVIII століття у парку графа Розумовського, а потім і в парках інших землевласників. Значне поширення у нас акації білої зв'язане з іменем І. Н. Каразіна, який у 1808 році посадив її у своєму маєтку на Харківщині.

На початку XIX століття породу посадили в одеському парку, а у 20-х роках цього ж століття її вже можна було побачити в багатьох південних районах України. З того часу почався переможний наступ акації не лише в степовій, а й в північніших районах республіки, її стали саджати навіть в окремих районах Полісся. І тепер скрізь росте вона чудово, приносячи людям величезну користь. На Україні акація біла стала однією з найбільш улюблених деревних порід, її можна побачити на вулицях міст і сіл, в парках і скверах, в лісосмугах вздовж шляхів, на еродованих крутосхилах і яружно-балкових землях. Якби не біла акація, степова зона України була б майже безлісною, а чимало міст і селищ утратили б своє зелене вбрання. Ця порода головна в зеленій оздобі південних міст, насамперед Дніпропетровська, Запоріжжя та багатьох інших населених пунктів.

Акація біла на ярах і еродованих крутосхилах є головною породою і в лісостеповій зоні. Досвід показує, що найкращий ефект дає акація на родючих грунтах з достатньою кількістю вологи. У цьому легко переконатися, оглянувши білоакацієві насадження в багатьох районах України. Хто бував на Канівщині або в районі Букрина на Київщині, очевидно, звернув увагу на чудові білоакацієві ліси. Порівняно недавно, років 20—30 тому, тут скрізь видно було величезні яри, голі розмиті крутосхили. За допомогою посадок акації лісівники поступово зарубцювали страшенні рани землі. Копітка і тривала робота дала свої результати. Акація зростає тут на свіжих і родючих землях, а на ярах є незамінною породою. Вона відзначається в цих умовах довговічністю і високою продуктивністю, відмінним виконанням лісомеліоративних функцій. Кожне дерево поширює своє коріння в глибину на 5—6 і за радіусом на 10—15 м. Серед деревних порід мало є видів, які б мали таку велику і глибоку кореневу систему, як акація. За розмірами і глибиною проникнення коріння в землю рід акації має ще більш унікальних представників. Так, наприклад, коріння гігантської акації, яка зростає у південній частині Африки, проникло у землю на глибину понад 45 м. Коріння акації густо переплітає землю і надійно захищає її від руйнування, зокрема на зсувах, яких так багато в зоні Придніпров'я та в інших районах України.

Найменше пошкодження коріння робінії викликає появу величезної кількості паростків. Ось чому доцільно саджати її на еродованих землях; а також у 3—4 ряди навколо вершин і стінок ярів. Для кращого виконання захисних функцій акацію необхідно саджати разом з коренепаростковими чагарниками, а також ліщиною, черешнею, грушею лісовою, кленами, липою та іншими породами.
Здатність акації утворювати кореневі паростки широко використовують лісівники. На Херсонщині та в інших областях на вирубках акацієвих деревостанів пошкоджують коріння за допомогою спеціальних розпушувачів, що викликає появу величезної кількості молодих паростків, які вже у дворічному віці досягають висоти 2—3 м. Завдяки цьому на вирубках старих акацієвих насаджень можна обійтися без створення лісових культур.

Основні біологічні властивості, яких в процесі еволюції набула акація в Аппалачських горах — швидкий ріст, посухостійкість і світлолюбність. Вона любить не лише світло, а й простір. Як порода швидкоросла і світлолюбна в густих деревостанах швидко самозріджується. В сприятливих умовах на Україні вже у віці 5—6 років її висота досягає 5—7 м. Швидкий ріст акації продовжується до 10, зрідка 15 років. З часом, коли дерева починають плодоносити, ріст їх сповільнюється.

Робінія любить грунти глибокі, середньозволожені і свіжі, мириться з деяким засоленням і уникає заболочених, надто сухих і важких глинистих місць. На бідних і сухих грунтах вона ледве животіє. Акація біла порода грунтополіпшуюча, що значно підвищує її лісомеліоративну цінність. На її корінні знаходиться величезна кількість бульбочок, здатних засвоювати і нагромаджувати запаси азоту. У Північній Америці в сприятливих умовах живе акація до 350 років і висота дорослих дерев до 35 м. На Україні в найбільш сприятливих умовах висота її досягає 30 м і живе вона до 100—150 років. У 1897 р. біля Цюрупинська, що на Херсонщині, на чорноземно-супіщаних грунтах, вкритих зверху шаром піску, лісничий й. А. Борткевич на значних площах посадив акацію білу. Тепер в цих напівпустельних умовах справжній густий ліс.
Лісонасадження пережили страшенні посухи 1921 і 1946 років, надзвичайно сувору зиму 1939/40 р. та багато інших природних катаклізмів, проте й тепер вони вражають своїм відмінним станом. Середня висота насаджень 27—30 м, запас деревини на кожному гектарі 330 м3. Стовбури дерев у цьому лісі напрочуд рівні і добре очищені від сучків. Відмінно росте акація на чорноземах та в багатьох районах Одеської області, зокрема в Саратському. В полезахисних лісосмугах тридцятирічні дерева досягають висоти 20—25 м. В більшості степових і лісостепових районів, де менш сприятливі умови, висота акації не перевищує 10—15, на бідних і сухих землях 5—7 м, а у віці 10—15 років насадження навіть гинуть.

У 60—70-х роках минулого століття йшло посилене заселення степової зони і розорювання цілинних степів. У зв'язку з цим проводилися значні за обсягами лісопосадки та озеленення населених пунктів і скрізь саджали насамперед акацію білу. Вважали, що за допомогою цієї породи можна буде перетворити природу степу. Однак вже в кінці 70-х років минулого століття виявилося, що білоакацієві насадження на дуже бідних і сухих землях недовговічні. У зв'язку з цим у 1884 р. з'їзд лісівників Росії прийняв рішення: щорічні посадки акації білої не повинні перевищувати 5 % від загальної площі лісових культур. Вже тоді на підставі здобутого досвіду степового лісорозведення прийшли до висновку, що цією породою на малородючих землях захоплюватися недоцільно. Проте ще й тепер багато виробничників і навіть вчених вважають її маловимогливою до родючості грунту.

Тривалий досвід свідчить, що в несприятливих умовах вона як порода з надмірно ажурною кроною не може затінити грунт, заглушити бур'яни — злісних ворогів деревної рослинності, утворити лісову підстилку і притаманний лісу мікроклімат. Під шатром чистих білоакацієвих деревостанів до кінця травня, тобто початку появи на акації листя, бур'яни, насамперед злаки, встигають захопити всю територію і використати майже всю вологу та значну кількість поживних речовин. Все це й зумовлює недовговічність таких насаджень акації, зокрема у несприятливих умовах.

Чому ж деякі лісівники продовжують саджати її там, де не слід цього робити? Причин тут кілька: відсутність посадкового матеріалу потрібних порід, висока приживлюваність сіянців акації і їх швидкий ріст та зімкнення крон молодих деревець на третій-четвертий рік після посадки. Це дає можливість значно зменшити кількість доглядів за грунтом та вартість одного гектара лісових культур. Весною лісова «посівна» продовжується 7—10 днів. Лісівники змушені поспішати, бо затягування строків посадки веде до різкого зменшення приживлюваності саджанців. Весною, вже через кілька днів після настання теплої погоди, на деревах з'являється листя. Для лісівників це сигнал — пора припиняти посадки. В той же час акацію можна саджати майже два місяці, бо, як вже зазначалося, розвивається вона лише в середині або й наприкінці травня.

Варто підкреслити, що в продесі еволюції вижили лише ті різновидності акації, які розвиваються пізніше всіх інших деревних порід. Ця порода відмінно переносить літню спеку, проте боїться навіть невеликих пізніх весняних приморозків. Згадайте старе акацієве насадження у другій половині травня. Всі деревні породи давно вже вкрилися листям, а воно стоїть голе і чорне, з величезною кількістю сухих плодів, які залишилися з минулого року і торохтять від найменшого подиху вітру. Здається, що в деревах немає ніяких ознак життя, що вони загинули. Проте це лише обман зору, в них нуртують життєві сили і ждуть свого часу.
Біла акація має ще одну цікаву біологічну особливість. Інколи, спостерігаючи її насадження, можна побачити, як зустрічається золото осені з білосніжним цвітінням весни. Диво-дивне акація може цвісти двічі на рік. Рання весна і тепле посушливе літо прискорюють повний цикл вегетаційного розвитку рослин. Закінчивши його, дерева починають готуватися до зими. Та ось у серпні — вересні, коли тривала посуха зміниться теплими дощами, акація знову зацвітає, тобто починає новий скорочений цикл розвитку. Плоди, що з'являються внаслідок повторного цвітіння акації, як правило, до кінця вегетаційного періоду не встигають достигнути.

Плід у акації білої багатонасіннєвий плоский біб довжиною до 10 см, достигає у серпні — вересні і, як вже зазначалося, висить на дереві до розпускання листя весною наступного року. Насіння має щільну оболонку, містить 12 % масла. Для прискорення проростання його намочують у воді до повного набрякання або перед висівом обпарюють окропом для розм'ягчення надто щільної оболонки. Насіння з бобів розсіюється весною або в кінці зими. Розмножується акація не лише насінням, а й кореневими паростками, ця здатність зберігається до глибокої старості дерев.

Акація біла має велику і розлогу крону, темно-сіру, глибоко тріщинувату кору. Молоді гілки у неї зеленуваті або червонуваті. Листки непарноперисті, завдовжки до 20 см з 4—10 парами овальних цілокраїх, зверху зелених, зі споду сірувато-зелених листочків. Вдень вони горизонтально випрямлені, а ввечері складаються попарно і звисають вниз. Акація має прилистки, які перетворюються в крупні, тверді і надто гострі колючки-шипи, які є не лише на гілках, а й на стовбурі. Чим тонші гілки, тим густіше сидять колючки.

Зрідка зустрічаються різновидності акації без колючок або з малою їх кількістю. На Україні зростає мачтова форма акації, яка досягає висоти 30 м, і низькоросліша звичайна, а також форми з колоновидною, кулястою і плакучою формами крони. Тут можна побачити різновидності акації з рожевими і фіолетовими суцвіттями. Всі вони відзначаються високою декоративністю і широко використовуються у зеленому будівництві. Акація не боїться загазованості і забруднення повітря у містах та селищах, задовільно почуває себе навіть на території промислових підприємств.

В середині, а інколи навіть наприкінці травня серед потемнілих гілок витикаються ледве помітні зеленкуваті хвостики. День у день їх розміри збільшуються і вони поступово розпускають по обидва боки черешка малесенькі листочки. Через якийсь десяток днів листочки набувають нормальної величини, ховаючи гілки в зелену одежину. Після розпускання листя, якось ніби раптово, з'являються білі квіти. Вони у акації двостатеві, зібрані у довґі надзвичайно красиві пухнасті китиці. Від довгого і товстого осьового черешка китиці відходять дрібні і тонкі черешки, на кінці кожного з них знаходиться біла квіточка.

З часу появи перших квітів повітря навколо акації просочується сильним і надзвичайно приємним ароматом. Ніжні пахощі акації линуть довкіл. Виявляється, квіти акації передбачають зміну погоди. Перед дощем вона значно збільшує виділення нектару і починає пахнути сильніше, ніж в суху погоду. Майже два тижні буяє білосніжне шумовиння акацієвого цвіту.

Період, коли цвіте акація,— справжнє свято для бджіл і пасічників. Останні везуть вулики у акацієві насадження навіть за сотні кілометрів. У Канівському районі в період цвітіння акації можна зустріти пасічників з вуликами з далеких поліських та інших районів. Зранку і до пізнього вечора крилаті трудівниці копошаться на квітах акації. З 1 га білоакацієвих деревостанів в сприятливі роки бджоли збирають до 1500 кг прозорого, майже безбарвного або з легким жовтуватим відтінком меду.

Листя акації — це своєрідний скарб. Воно є цінним кормом для худоби. Містить унікальні речовини, придатні для виготовлення голубої фарби, а кора — дубильні речовини, які з успіхом використовуються для виготовлення шкури жовтого кольору. Характеризуючи значення акації, необхідно згадати і про її надзвичайно міцну, в'язку, пружну і тверду деревину, в яку навіть важко забити цвях. За своїми фізико-механічними властивостями вона не поступається перед деревиною дуба, а за багатьма показниками, зокрема стійкістю проти гнилі, переважає її. Акація має ядро зеленувато-жовтого або жовтувато-бурого і заболонь світло-жовтого кольору. Деревина її цінується за красиву текстуру, легко колеться і обробляється. Акацієві дрова дають багато тепла і добре горять. Вони мають більшу цінність, ніж дубові, букові, грабові або березові. Деревину акації широко використовують для виготовлення меблів, тари, шпал, ручок для ударних інструментів, кілків, колісних ободів, шпиць, паркету, який за якістю не поступається перед дубовим, а за декоративністю значно його переважає. У сухих і добре провітрюваних місцях деревина акації служить дуже довго, віками. Деталі мостів, зокрема палі, з акації відзначаються дивовижною міцністю і служать довше, ніж дубові. Акація біла насіннєвого походження як порода швидкоросла досягає стиглості у віці 30—35 років. Деревостани порослевого походження можна вирубувати у 16—20 років і заготовляти тонкомірний будівельний матеріал, виноградні чатала, тички та сировину для виготовлення різних речей до машнього вжитку.

Вакулюк П.Г. 'Оповіді про дерева' К. Урожай. 1991:

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Ясен
У дібровах України на багатих свіжих і вологих грунтах разом з дубом зростає ясен звичайний з родини маслинових, до складу якої входить 30 родів і 600 видів, в тому числі такі на перший погляд різні породи, як олива, або маслина, бузок, жасмин та багато інших. Рід ясена налічує 70 видів... В парки, ліси і захисні насадження інтрудуковано 20 видів ясена. Серед наших вітчизняних видів найбільше поширення і значення мають ясен звичайний, високий, манчжурський, носолистий, зігнутоплідний та інші.

Більшість представників роду ясена — дерева-велетні, розміри яких вражають уяву. Є серед них і реліктові види...
Ясен звичайний — одна з найцінніших деревних порід України, живе 200—250, зрідка до 350 років, з високо піднятою кроною, струнким стовбуром і великим непарно-перистим листям. Коріння сильно розгалужене і глибоке — адже воно повинно міцно тримати гіганта заввишки 35— 40 м з товщиною стовбура 1,5—2 м. Кора на молодих гілках гладенька, зеленкуватого кольору, на стовбурах і старих гілках сіра.

Ясен звичайний в молодому віці росте порівняно швидко. Рослина вибаглива до світла, на сухих грунтах росте погано, за вимогливістю до родючих грунтів займає серед деревних порід республіки перше місце. Навіть в дібровах росте лише на найродючиших грунтах, тому розрізняють діброви ясеневі та безясеневі. Ясен любить рости в оточенні порід — супутників. Академік П. С. Погребняк писав: «Ясен ясеню вовк», маючи на увазі, що між ними існує жорстока внутрішньовидова боротьба. Ось чому на Україні практично немає чистих ясеневих деревостанів природного походження.

В процесі еволюції природа створила в свіжих і вологих дібровах насадження, де у першому ярусі знаходяться 60—70 % дерев дуба і 30—40 ясена. Таке співвідношення насаджень по кількості дерев у першому ярусі є оптимальним, при більшій кількості продуктивність деревостану, зокрема дуба, падає, адже дуб і ясен породи-конкуренти. У минулому лісівники запроваджували ясен в степові захисні лісонасадження, насамперед на сухих землях. Ці лісопосадки виявилися недовговічними. Вже в молодому віці ясен починав суховершинити, пошкоджувався червицею в'їдливою та іншими шкідниками, які й приводили його до остаточного всихання.
В сприятливих умовах ясен плодоносить майже щорічно і рясно, добре поновлюється порослю від пеньків до 150—200 років. Під шатром стиглих і пристигаючих деревостанів щорічно з'являється велика кількість сходів ясена, що через деякий час внаслідок недостатнього освітлення гинуть. У свіжих і вологих дібровах на вирубках дубово-ясеневих деревостанів з'являється велика кількість сходів ясена. В таких умовах немає потреби його саджати, а лише своєчасно вирубувати ті другорядні породи, що затінюють самосів. На ділянках, де немає природного поновлення ясена, створюють лісові культури, саджаючи один ряд ясена через два-три ряди дуба.

На Україні як в лісах, лісосмугах, так і в міських насадженнях можна побачити ясен зелений — дерево північно-американського походження. Це порівняно невибаглива і недовговічна порода з величезною кореневою системою. Родить вона щорічно і рясно. Сіянці її вирощувати легко і приживаються вони добре, тому лісівники залюбки саджають її разом з дубом в Степу і Лісостепу України. Років 30—40 тому виявилося, що ясен зелений конкурент дуба і росте набагато швидше від нього. Він затінює дуб і лісівники змушені періодично вирубувати його, щоб не допускати затінення і загибелі дуба.

Ясен зелений дає поросль від пеньків, яка через два-три роки знову затінює повільно ростучий дуб. У віці до 15—20 років лісівники змушені кілька разів саджати ясен на пень. Внаслідок цього пеньки його втрачають здатність давати поросль і він випадає з складу насаджень. Якщо окремі дерева і залишаються, то у віці 30—40 років вони всерівно всихають. Після загибелі ясена дуб залишається без «шуби» і підгону, а сам він як світлолюбна порода не може заглушити степові бур'яни і створити лісове середовище. В таких умовах дуб, який навіть на сухих грунтах степової зони повинен жити не менше 100—150, всихає у віці 50 років.

Дуб і ясен зелений мають не лише різний вік стиглості, але й властивості, несумісні в алелопатичному відношенні. Адже ясен зелений виділяє в грунт такі відходи своєї життєдіяльності, які негативно впливають на дуб. У зв'язку з цим у 1957 р. були прийняті рекомендації, які забороняли створення в степових районах на сухих грунтах лісових культур з участю ясена зеленого.
Деревина ясена за основними якісними показниками переважає дубову, має красиву текстуру, надзвичайно міцна, гнучка, тверда, в'язка, еластична і пружна, мало жолобиться і розтріскується, добре полірується. Про всі ці чудові якості деревини ясена люди знали вже в часи сивої давнини, про що свідчать міфи Стародавньої Греції. Знаменитий герой Геракл, син Зевса і красуні Алкмени, зробив собі величезну і важку палицю саме з ясена, вирваного ним з корінням в Немейській долині. Іншому давньогрецькому герою Пелею в день його весілля з морською богинею Фетидою Харон — перевізник душ померлих в підземне царство Аїда — подарував свого списа, держак якого був зроблений з ясена.

З давніх часів з ясена виготовляли весла, бойові палиці, луки і древка стріл, посуд, колісні ободи і спиці. У 1703 р., згідно з указом Петра І порода ця була взята під охорону і її дозволялося рубати лише для потреб кораблебудування. Тепер з ясена роблять паркет, фанеру, музичні інструменти, різні сувеніри та художні вироби. Використовується вона в токарній і столярній справі, машино-, літако- і суднобудуванні та інших галузях народного господарства. На стовбурах ясена інколи утворюються нарости — капи з надзвичайно красивою текстурою. Саме з них виготовляють найцінніші сувеніри і художні вироби... Дуже красиві меблі зроблені з ясена або оздоблені ясеневим шпоном.

З листя і кори залежно від технології одержують синю, чорну і коричневу фарбу. Вони містять таніди, ефірну олію, вітамін С, каротин, пектини. Молоді пагони з листям поїдає худоба, а плоди й насіння — птахи, дикі і домашні тварини. Листя й кору ясена використовують у народній медицині як протигарячковий, сечогінний і протиревматичний засіб, для лікування дихальних шляхів від простуди, радикуліту. Ціниться ясен у зеленому будівництві, зокрема його плакуча форма. На багатих і свіжих грунтах його потрібно вирощувати разом з дубом в захисних насадженнях. Недоліком цієї породи є недостатня стійкість в міському забрудненому середовищі і пошкодження ясеневою шпанкою, яка має дуже неприємний запах і об'їдає листя

Вакулюк П.Г. 'Оповіді про дерева' К. Урожай. 1991:

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Шовковиця
У давньому Вавілоні існувала легенда, яку згадує відомий римський поет Овідій в «Метаморфозах». Згідно з цією легендою красуня Фісба полюбила юнака Пірама, призначила йому побачення під шовковицею і прийшла туди раніше від нього. Раптом десь поряд роздалося грізне ричання левиці. Страшенно перелякавшись, Фісба втекла, загубивши при цьому накидку.
Побачивши розірвану звіром на шмаття накидку Фісби, Пірам уявив найстрашніше і, засліплений горем, вихопив меч і пронизав ним своє серце. Земля і коріння шовковиці зросилися кров'ю Пірама і плоди на дереві стали багряно-червоними. Через деякий час, коли пройшов переляк і звіра не стало чути, Фісба повернулася під дерево. Вона побачила бездиханне тіло коханого і з відчаю та горя закричала: «О, дерево!. Нехай скорботні і темні на колір навіки вічні будуть твої ягоди», а потім мечем Пірама собі пронизала серце. Боги почули слова Фісби і з того часу плоди у шовковиці, достигаючи, набувають чорного кольору. Можливо через цю історію латинська назва шовковиці походить від слова «морус» — смерть. Однак слово «морус» означає також плоди, позбавлені смаку. Воно закріпилося за ягодами і самим деревом в країнах Середземномор'я і свідчить про давнє і зневажливе ставлення до цієї породи та її плодів. І це цілком зрозуміло, адже в цьому регіоні вдосталь різних плодових і ягідних порід, величезні сади цитрусових з більшими ісмачнішими, ніж у шовковиці, плодами. На Україні народ називає цю породу морвою, або тутовим деревом. На земній кулі росте 20 видів шовковиці з різним кольором плодів: чорним, білим, жовтим, жовтувато-рожевим. Як свідчать наукові дослідження, плоди шовковиці мають надзвичайно велику цінність. Плоди білої шовковиці містять 11, чорної — 9 % цукру, велику кількість лимонної, яблучної, фосфорної та інших кислот, пектинів, дубильних речовин, білків, вітамінів, жирів, мікроелементів, зокрема заліза. У листі є каротин, каучук, дубильні і фарбувальні (морин) речовини, ефірна олія, в корі — дуже цінні речовини — тригонелін і бетаіннікотинова кислота.

Народи Китаю, Індії, В'єтнаму та інших країн з найдавніших часів використовують всі частини цього дерева. Відваром листя лікують простудні захворювання, а коріння — гіпертонію. У Китаї кору використовують для лікування цукрового діабету, водянки та деяких хвороб нирок. З листя виробляють надзвичайно ефективний біогенний стимулятор фомідол, а також препарати для лікування екземи, ревматизму, туберкульозу шкіри. Відвар кори коріння у поєднанні з іншими рослинними препаратами — чудовий засіб проти кашлю, а щоденне кількаразове вживання свіжих ягід шовковиці дає відмінні результати при лікуванні деяких захворювань серця. Кращий ефект дає вживання ягід після їди. Через деякий час після такого лікування стихає біль у серці і відновлюється працездатність. Народний досвід свідчить, що хворі цукровим діабетом видужують, якщо вони їдять плоди шовковиці або п'ють приготовлений з них сік, посипають їжу, наприклад сир, порошком з сушеного листя цієї рослини. Лікувальний ефект пояснюється наявністю в листі, плодах та інших частинах шовковиці вітаміну В2, який сприяє фіксації глюкози в тканинах організму. Систематичне вживання плодів шовковиці покращує зір, сприяє зменшенню ожиріння, а також очищенню крові, нормалізує обмін речовин і кровотворні процеси в організмі. Настойка стиглих плодів — потогінний засіб при простуді.

Плоди шовковиці мають глистогінні властивості, корисні при захворюваннях шлунка. Сік ягід — відмінний засіб проти кашлю, запорів. Соком, розведеним з водою, полощуть горло і рот при запалювальних процесах. Порошок з кори гілок, змішаний з рослинною олією, використовують як мазь для лікування застарілих ран. Плями на шкірі, прищі і веснянки видаляють кремом, виготовленим з висушених і перетертих в порошок квітів, змішаних з рослинною олією. З лікувальною метою плоди збирають після їх повного достигання, листя — влітку, кору з гілок навесні, а з коріння восени.

Вакулюк П.Г. 'Оповіді про дерева' К. Урожай. 1991

Живе шовковиця до 300, а інколи й до 500 років. В умовах України вона родить щорічно і рясно. Плід шовковиці — кістянка, супліддя — несправжня ягода, яка утворюється з оцвітників маточкових квіток, що розростаються при достиганні. Цвіте шовковиця у травні 15—20 днів, плоди достигають в другій половині червня. Квіточки у шовковиці дрібненькі, непоказні, різностатеві з простою оцвітиною, жовтувато-зеленого кольору, зібрані в колосковидні пазушні суцвіття. Чоловічі сережки довгі, пониклі, жіночі — щільні, стоячі. Квіти запилюються вітром. З одного дерева збирають щорічно від 20 до 50 кг суплідь, або ягід. Неважко підрахувати, скільки дасть плодів за весь період свого життя одне дерево.

Плоди шовковиці вживають в їжу сирими, готують з них мармелад, кисіль, оцет, сік, компот, вино і наливку. Сушені плоди розмелюють і додають в тісто при виготовленні печива і тутового лаваша. На Кавказі з соку готують патоку— бекмез, або душаб. Вичавки ягід додають у борошно і випікають смачний солодкий хліб та печиво, яке може зберігатися тривалий час. Період достигання плодів шовковиці — свято для птахів і дітей. Для них ягоди шовковиці улюблені ласощі.

В країнах Середземномор'я високо ціниться камедь — тутові сльози, які виділяються з пораненого стовбура та коріння, це кальцієва сіль, очевидно, бурштинової кислоти.
Шовковиця посухостійка і порівняно теплолюбна рослина. На Україні крона її, особливо тонкі гілки, часто обмерзають, проте через два-три роки сліди цих пошкоджень майже повністю зникають. Порода світлолюбна найкраще росте й плодоносить на родючих грунтах, проте не гине вона й тоді, коли інші породи її затінюють.

Дерева шовковиці заввишки в середньому 15, на Україні 7—10 м. До роду шовковиці з родини тутових входить 1500 найрізноманітніших видів рослин: баобаб, анчар, інжир, фікус, навіть хміль і коноплі. Батьківщина шовковиці — Китай. У Гімалаях дерева чорної шовковиці підіймаються в гори на висоту 3658 м над рівнем моря, але ростуть і на рівнинах. На планеті налічується 20 видів цієї рослини, найбільше з них зростає в Китаї. Це одна з тих деревних порід, яку почали культивувати дуже давно. Є свідчення, що в садах Вавілона її вирощували для одержання лікарської сировини за 2,5, а в Китаї за 3 тис. років до нашої ери.

Китайська принцеса звеліла розводити шовковицю, а з ниток виготовляти шовкову тканину. З часом велику кількість шовку китайці почали експортувати в інші країни. Великий шовковий шлях йшов у Європу через Середню Азію, Кавказ, Константинополь. Поступово знання про шовковицю поширювались. Китайці ретельно берегли таємницю походження і виготовлення шовку. Кожна спроба вивезти насіння шовковиці, а тим більше яйця або лялечки чи кокони тутового шовкопряда каралися негайною смертною карою з застосуванням перед стратою страхітливих тортур.

Листя шовковиці містить велику кількість білків, яблучної та лимонної кислоти, каротину, холіну, смол, кетонів, лектонів, спиртів, рутину, кверцетину, глікозиду, тутину. Всі ці речовини вкрай необхідні для гусениць шовкопряда. їх наявність і кількість залежить від тих умов, в яких росте шовковиця. Нитки першого сорту можна одержати лише тоді, коли гусениці живляться високоякісним молодим листям, що містить всі необхідні речовини.
Стадія гусениці триває 4—5 тижнів і за цей час маса її збільшується в 10 000 раз. Гусениця чотири рази линяє — змінює свій наряд, а потім прикріплюється до гілки і 3—4 дні обмотує себе ниткою, склеюючи її специфічними виділеннями. У теплій воді вони розчиняються і тоді нитка легко розмотується.

Понад три з половиною тисячі років китайцям вдавалося зберігати таємницю виготовлення шовку. Одному купцю з Середньої Азії вдалося підкупити сторожів і в зборках чалми вивезти насіння шовковиці і яйця шовкопряда. Довгим і складним був шлях купця і за цей час з яєчок появилися гусениці і, не маючи корму, загинули. З насіння було вирощено дерева, що стали родоначальниками культури шовковиці в Середній Азії. У 555 р. двом монахам-місіонерам вдалося привезти в Константинополь грени шовковиці. Таким чином європейці дізналися про секрети виготовлення шовку. Нині в різних країнах світу виготляють велику кількість штучного шовку, проте натуральні тканини цінуються досить високо, оскільки для здоров'я людини краще носити одяг з натуральних тканин, ніж з штучних.

В Росії шовковицю почали розводити в часи царювання Івана Грозного, який звелів збудувати шовкоткацьку мануфактуру для потреб царського двору. Петро І і Катерина II сприяли поширенню культури цієї рослини і будівництву шовкоткацьких мануфактур. У XVIII столітті шовковицю почали саджати і на Україні. В часи царювання Петра І біля Києва в урочищі Звіринець (тепер тут розташований Центральний республіканський ботанічний сад Академії наук УРСР) було закладено плантації шовковиці. Згідно з указом Петра І рубка цих дерев заборонялася, а порушники каралися смертю. В другій половині XVIII століття в Росії було вже 44 шовкоткацькі фабрики.

Тепер шовковицю культивують по всій території України, насамперед в степовій і лісостеповій зонах. Саджають її на садибах, вводять в лісові культури і полезахисні лісосмуги. На яружно-балкових землях доцільно три-чотири ряди шовковиці саджати по периметру заліснюваних ділянок, вводити в культури кулісами з кількох рядів або в крайні ряди полезахисних лісових смуг. Закладаються спеціальні плантації. На них щорічно протягом 4—5 тижнів зрізають молоді гілки з листям для вигодівлі гусениць шовкопряда. Через 4—5 років кожному дереву дають «відпустку» для відпочинку і відновлення крони.

Шовковиця — цінна декоративна порода, її саджають в парках, вздовж шляхів, на вулицях міст і сіл. Вона легко переносить стрижку і формування крони, тому з неї можна створювати чудові живоплоти. Порода ця, особливо шовковиця біла, не боїться загазованості міського середовища. Паркобудівники високо цінять плакучі, пірамідальні, кулясті та інші форми шовковиці, що широко використовуються в зеленому будівництві. Вітчизняні і закордонні селекціонери вивели майже 400 гібридів, які відзначаються високою урожайністю і якістю плодів, а також декоративністю.
Шовковицю потрібно вирощувати і для одержання надзвичайно красивої деревини зеленкувато-жовтого кольору. Вона настільки міцна і тверда, що може в багатьох випадках замінити дуб. Використовується для виготовлення музичних інструментів, столярних і токарних виробів. З луба, який знаходиться під пробкою, виготовляють прядиво, мотузки і канати. Деревина і луб придатні для виготовлення паперу. Отже, шовковиця приносить людям різноманітну користь і ми повинні дорожити нею.

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Вишня
Вишню добре знають не лише селяни, а й ті жителі міст, які не можуть відрізнити клена від граба або дуба від береста. Вишня — одна з найулюблених і популярних у нас деревних порід. На Придніпров'ї її, очевидно, культивують з тих пір, коли люди почали жити тут осіло і займатися землеробством. Можливо вже з тих часів наші пращури почали складати пісні, в яких згадується вишня. Багато з них дійшло до наших днів і співають їх тепер разом з сучасними піснями.

Вишня, як і калина, стала символом нашого пісенного краю, символом українського народу. Без цих порід не можна уявити собі українського пейзажу: садок без вишні чи біленьку хату, біля якої не росла б ця плодова порода. Тому й не дивно, що в садах нашої республіки вона займає за площею друге місце після яблуні. На Україні любов до вишні проявилися і в тому, що вона дала свою назву багатьом населеним пунктам: Вишня, Вишеньки, Вишневе, Вишняки, Вишнівка та інші.

Рід вишні, до складу якого входить 127 видів, належить до родини розоцвітих. На території Радянського Союзу зростає 21 вид вишні. Найбільш поширені у нас вишні: звичайна, степова, або кущова, піщана, а також багато культурних сортів, виведених шляхом селекції. Крім того, на Україні культивуються деякі інтродуковані види вишні, наприклад, повстиста, японська. Наукова назва найбільш поширеної у нас вишні звичайної.

Вишні звичайна і степова — родоначальники більшості культурних сортів, їх вихідні форми. Віками відбирали садівники кращі різновидності вишні і впроваджували їх в культуру, а вчені шляхом селекції і гібридизації виводили нові сорти. Кращі сорти народної селекції Шпанка рання, Гріот український, Володимирська, Чорнокорка та інші. 27 сортів садової вишні вивів І. В. Мічурін. Більшість з них відзначається посухо- і морозостійкістю, високою урожайністю і скороспілістю. Особливою популярністю користуються мічурінські сорти Ідеал, Плодородна Мічуріна, По-левка, Красуня Півночі, Ширпотреб чорна. В надзвичайно сувору зиму 1898 р. вишневі сади у Канаді вимерзли майже повністю, не постраждала лише Плодородна Мічуріна. Це один з найбільш морозостійких сортів і тому її можна культивувати далеко за межами природного ареалу вишні звичайної. І. В. Мічурін десятки років життя віддав вишні, багато зробив для просування цієї породи на північ -і на схід, в райони з суворими кліматичними умовами.

Пильну увагу вишні приділяв всесвітньо відомий вчений помолог і селекціонер Л. П. Симиренко. В селі Млієві на Черкащині він створив сад і розсадник, де пройшли перевірку величезна кількість сортів вишні, черешні та ба-' гатьох інших плодових порід. Л. М. Симиренко зібрав все цінне, що було в сортовому фонді того часу не лише в нашій країні, а й за кордоном. В помологічній колекції Си-миренка з 1888 по 1919 рік вивчалося 744 сорти кісточкових порід, в тому числі вишні і черешні — 220.

Вишня здатна до міжродової гібридизації. Найяскравіше ця здатність вишні проявляється в умовах Середньої Азії. В Киргизькій РСР є.Сари-Челекський біосферний заповідник, організація якого пов'язана з ім'ям відомого вченого Михайла Попова. У двадцяті роки він звернув увагу спеціалістів на Середню Азію як осередок, де відбувається формування нових видів флори не лише шляхом еволюції— по Дарвіну, а й через міжродову та міжвидову гібридизацію.

Багато доказів цьому можна знайти у природі. Так, на схилах Чаткальського хребта того ж Сари-Челекського заповідника В. І. Ткаченко, завідуючий лабораторією деревних і чагарникових порід ботанічного саду якось звернув увагу на незвичайний кущик: листки схожі на вербові, а плоди — вишні. Виявилося, що це гібрид черешні-антипки і вишні бородавчастої. В цьому ж районі знаходили гібриди аличі й сливи, сливи й абрикоси та інших плодових порід. В Сари-Челекському заповіднику, розташованому в зоні горіхоплідних лісів пів~денної Киргизії, реліктові гаї дають таке розмаїття форм і різновидностей деревних та чагарникових порід, яке в інших районах країни не зустрічається. І першим про це заявив Д. М. Кошкарьов, який очолював тут у 1925 р. наукову експедицію.

Вишні звичайна і степова відзначаються невибагливістю до клімату, посухо- і морозостійкістю. Степова вишня невибаглива і до грунтів. Вона часто росте там, де інші породи не витримують несприятливих умов. Зустрічається вишня в степових районах України на цілинних землях, середньому Уралі, в лісостеповій частині СРСР, Західному Сибіру, Північному Кавказі і Казахстані. Найбільші за площею її зарості знаходяться у Башкири, де рельєф горбистий. Схили вздовж річок та схили балок вкриті тут суцільними заростями цієї вишні. Весною складається враження, ніби сюди повторно повернулася зима і випав сніг — настільки стає навколо біло від вишневого квіту. Влітку плодів на кущах дуже багато.

Вишня степова — низькорослий чагарник, як більшість інших видів вишні, утворює велику кількість кореневих паростків, а тому придатний для залісення ярів, сильно еродованих, сухих і змитих крутосхилів. Швидко розростаючись, вишня міцно хапається корінням за землю і не допускає її руйнування, а вже через кілька років після посадки утворює густі непрохідні зарості, які відмінно розпилюють потоки води і гасять їх швидкість, затримують землю. З часом яр в значній мірі заповнюється землею, виположується і поступово перетворюється в балку. Незамінна вишня степова і в полезахисних, насамперед водоре-гулюючих лісосмугах, де затінює грунт, збирає сніг, дає притулок птахам і забезпечує їх вітамінізованими харчами.

Велику коренепаросткову здатність має і вишня звичайна. Навіть з однієї вишні, посадженої на городі, через деякий час виростає цілий вишневий гайок. Появі молодих вишень з кореневих паростків сприяє пошкодження її коріння, що призводить до збудження сплячих бруньок. Вишневі сади України багаті не лише за видовим складом, а й різноманітністю форм. В Криму зустрічається степова вишня кулястої форми з опущеними до землі гілками і ніби лакованими блискучими листками. Серед завезених на Україну видів особливої уваги заслуговує вишня повстиста. Батьківщина її Китай, Корея,. Гімалаї, Японія. Це невелика невибаглива рослина заввишки 1,5—2 м з численними тонкими гілками, вкритими сірим ніби повстяним опушенням, посухо- і морозостійка, невибаглива до грунтів (росте навіть на піщаній, але збагаченій перегноєм землі), найкраще цвіте і плодоносить при доброму освітленні, боїться пізніх весняних заморозків.

Рано навесні кущі вишні повстистої вкриваються блідо-рожевими квітками з ніжним приємним ароматом. Складається враження, ніби хтось накрив кущ блідо-рожевим серпанком, і триває це диво до 15 днів. Вишня повстиста, як і всі інші представники цього роду, чудовий медонос. Плоди рубіново-червоні, кислосолодкі на смак, достигають у кінці червня — на початку липня. М'якоть соковита, ніжна, легко відокремлюється від кісточки. З одного куща можна зібрати до 5 кг плодів. Вишня повстиста має значно менші розміри, ніж звичайна, проте на місці одного такого дерева з успіхом розташовується 4—5 кущовидних повстистих вишень. У п'яти-шестирічному віці з них можна зібрати 20—25 кг плодів.
Садівники вже оцінили позитивні якості цього диво-ча-гарника і широко впроваджують його в садах, на садибах, створюють з нього живоплоти. Проте паркобудівники і лісівники, на жаль, не приділяють цій породі належної уваги. І даремно. Вишня повстиста потрібна для декоративного оформлення скверів, будівель, садиб, шкіл, лікарень, дитячих закладів. Родить вона щорічно і рясно. Стійка проти шкідників, добре реагує на органічні і мінеральні добрива. Щороку потрібно видаляти з кущів сухі, пошкоджені і густо розміщені гілки.

В деяких парках і скверах України можна побачити сакуру — японську вишню. В період цвітіння серед усіх видів вишні немає їй рівних за красою. В Японії — це одна з найулюбленіших порід. Свято сакури в цій країні (день милування сакурою) дуже популярне і приурочується до її цвітіння. Оскільки точну дату масового цвітіння встановити наперед неможливо, тому щороку свято проводиться у різні дні. Сакура добре переносить пересадку навіть у віці ЗО років. Японці вирощують її не лише на садибах, айв приміщеннях. Переїжджаючи з квартири на квартиру, вони разом із збіжжям перевозять в діжечці й сакуру.

Всі види вишні мають здатність розмножуватися насінням без втрати своїх цінних властивостей. Це полегшує більш широке впровадження в культури кращих її сортів. Вишня звичайна розмножується не лише насінням, а й ко-реневими паростками, порослю від пеньків. Насіння вишнї висівають відразу ж після його заготівлі або стратифіку-ють 180—200 днів і сіють навесні. Вже в перший рік вишня досягає висоти 40—50 см. Догляд за дорослими деревами полягає у видаленні сухих і поламаних гілок.

Вишня має велике народногосподарське значення. Вона дає цінну деревину червонуватого кольору, з якої виготовляють різні речі хатнього вжитку, токарні і столярні вироби. Проте всі види вишні ціняться насамперед за декоративність і відмінну якість плодів. На Україні період цвітіння вишні — найкраща пора року. У цей час природа ніби справляє величне свято. Вишня в цвіту — шедевр природної краси, нагадує наречену у ніжно-білому весільному вбранні.

Дивовижно красива вона і тоді, коли достигнуть плоди. Люблять їх не лише люди, а й птахи. Соковиті яскраво червоні ягоди вишні їдять сирими, сушать, консервують, готують з них соки, наливки, вина, варення, джем, повидло, компот. Дуже смачні пироги і вареники з вишнями. Плоди містять глюкозу і фруктозу, яблучну і лимонну кислоти, азотисті, дубильні і фарбувальні речовини, кераціанін і вітаміни А, Вь С, Р, В, мікроелементи та інші цінні речовини.

Вишня — цінна лікарська рослина. В ядрах її кісточок міститься 17—35 % жирної олії, яка з успіхом використовується як ліки проти склерозу. Проте в них є у невеликій кількості глікозид амігдалін, який розщеплюється у шлунку на цілий ряд речовин, зокрема і синильну кислоту. Кісточкова олія — цінна сировина для харчової, кондитерської, фармацевтичної, хімічної та деяких інших галузей промисловості, вона також використовується для виготовлення ін'єкційних розчинів і медикаментів, косметичних кремів.

В нашій країні дуже багато цехів, де переробляють плоди кісточкових порід, проте у більшості випадків кісточки для переробки не використовують. З олії кісточок можна добувати органічні кислоти: лінолеву, миристинову і стеа­ринову. Самі кісточки можна розмелювати у борошно — відмінну домішку до кондитерських виробів. Розмеленою шкаралупою кісточкових порід очищають накип з металевих виробів, шліфують їх поверхню.
Дуже цінною є камедь — вишневий клей, який виділяється з ран на корі та в деревині. До складу камеді входить багато цілющих речовин, які використовуються для лікування хвороб шлунка. Разом з тим вишневий клей має чудові смакові і поживні якості. Діти залюбки ласують вишневим клеєм, збираючи його з дерев. З листя вишні готують чай, використовують їх при солінні і консервації овочів. Гарячим соком з плодів вишні лікують катар верхніх дихальних шляхів.

Плоди вишні і вироби з них мають відхаркувальні властивості і їх слід використовувати при бронхітах. Соком вишні поліпшують смак лікувальних мікстур. Водні настойки з м'якоті плодів застосовують при простудних захворюваннях як протизапальний засіб, для підвищення апетиту, а також як заспокійливі та протисудорожні. Народна медицина здавна й досить успішно застосовує плодоніжки вишні для лікування хвороб шлунку. Свіже вишневе листя використовують для приготування відварів на молоці і лікують ним жовтуху, подрібнене — прикладають до ран, щоб зупинити кровотечу. Отже, вишня приносить людям різноманітну користь і її потрібно вирощувати не лише в садах, а й на ярах, узліссях, вводити в крайні ряди полезахисних лісосмуг.

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

ГЛІД

Плодоносить глід щорічно і рясно. Неврожайні роки бувають рідко. Найрясніше родять кущі, що ростуть поблизу пасіки і там, де багато інших комах-запи-лювачів.
Плоди глоду червоні, схожі на мініатюрні яблучка, з борошнистим м'якушем і однією або кількома кісточками, достигають у вересні — жовтні, кислувато-солодкі на смак. Перед вживанням їх сушать або використовують сирими, готують з них компот, кисіль, варення. Населення Кавказу сушені плоди глоду перетирає на солодке борошно, а потім печуть з неї коржики, виготовляють пюре для начинок. Піджарені і перемелені плоди глоду замінюють каву, однак вживані у великій кількості порушують діяльність серця. Далеко не у всіх видів глоду плоди їстівні. Є види з сухими, дуже твердими і.кам'янистими плодами, навіть голодна людина їх їсти не буде.

Плоди містять флавоніди, сапоніни і органічні кислоти: кратегову, олеанову, урсолову та інші, а також вітаміни С2, В6 і Аь ефірні масла, дубильні речовини, крохмаль, каротин, гіперозид, кверцетин, білки і цукор (10—15%). Найбільшу цінність має кратегова кислота, яка позитивно впливає на серцеву діяльність і посилює кровообіг. Високу оцінку лікувальним властивостям глоду давав видатний лікар середньовіччя Авіценна. На Україні глід з лікувальною метою використовується з прадавніх часів. Найціннішим за наявністю цілющих властивостей є три види глоду— колючий, криваво-червоний і п'ятиматочковий. Глід колючий росте в лісах Західної Європи, проте культивується у нас в середній і південній смузі як цінна декоративна рослина.

У науковій і народній медицині широко застосовують листя, плоди і квіти глоду як засіб, що гамує біль серця, внижує кров'яний тиск і заспокоює нервову систему. Рідкий екстракт з плодів рекомендують при розладі діяльності серця. Цей екстракт входить до складу комплексного препарату кардіовален. Його застосовують для лікування неврозів, пороку серця, гіпертонії, безсоння, запаморочення. Препарати з плодів і навіть самі плоди посилюють скорочення серцевих м'язів, не викликаючи при цьому перевтоми, вирівнюють ритм серця і тому використовуються при аритмії, атеросклерозі, стенокардії, тахікардії, для посилення кровообігу в судинах головного мозку. З молодого листя і плодів готують відвари і чай.

З лікувальною метою використовують свіжі і висушені квіти глоду. Встановлено, що настойка з свіжих квітів дів більш ефективно, ніж з сухих. З квіточок і плодів готують настій на воді та настойку на спирту, відвари і чай, які застосовують при різних хворобах серця, на початковій стадії атеросклерозу і нервових збудженнях. Народна медицина використовує настойку і відвар з плодів глоду також для лікування простуди та деяких хвороб перехідного віку.
Заготовляють квіти на початку їх масового цвітіння, зрізаючи весь щиток одночасно. Сушать на горищах, в затінку, розсипавши тонким шаром, або в сушилках при температурі 35—40 °С, але не більше 60 °С. Готову сировину зберігають у закритому посуді в сухих і добре провітрюваних приміщеннях. Від неправильного сушіння квіти чорніють і втрачають цілющі властивості. Плоди збирають в період їх повної стиглості і сушать також в теплому та добре провітрюваному приміщенні або в печах й духовках при температурі 40—50 °С.

Деревина глоду гарна, міцна і дуже тверда, червонуватого або жовтуватого кольору. Росте глід надзвичайно повільно. Річні кільця дуже вузенькі, їх ледве можна помітити неозброєним оком. З деревини виготовляють держаки і ручки для ударних інструментів, різні токарні та інші вироби. З кори й листя добувають цінні і дуже гарні фарби, а також дубильні речовини.
Отже, за свої позитивні якості глід заслуговує на постійну прописку в лісах, парках, садах, яружно-балкових і прирічкових насадженнях.

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО

ва

Горобина
З часів сивої давнини горобина користується любов'ю і повагою. Важко назвати дерево, яке б користувалося такою ж популярністю, як горобина. Люди щиро вірили, що вона приносить щастя, складали про неї пісні, легенди і міфи. Багато віршів присвятили їй поети. Вона надихала і надихає на творчість композиторів і художників. Скромна красуня — горобина з її яскравими оранжево-червоними плодами — символ дівочої краси, нерозділеної любові і нещасливої жіночої долі. її витончена краса зігріває серця людей. Вона служила і служить джерелом натхнення для тих, хто вміє цінувати красу природи.

Згідно з прадавнім повір'ям вважалося корисним перебування в затінку горобини тому, що запах її відлякує хвороби і злих духів. В часи язичництва гілки горобини з плодами сприймалися як символ і дарунок Перуна, здатний захистити людину від напасті. Рибалки — жителі північних районів, йдучи в море на промисел, брали з собою гілку горобини й вірили, що з нею їм не страшна ніяка буря. В Росії на весіллі гілками горобини відганяли від молодих злих духів, листя клали у взуття, а плоди у їхні кишені.

Деякі народи тримали гілки горобини в хаті для захисту від чаклунів, домовиків, відьом та іншої нечистої сили. Тонкою гілкою господині легенько били корову і щиро вірили, що від цього вона даватиме більше молока. В німецькій міфології цю породу зв'язували з іменем бога грози — Донаром. У Вестфалії вважали, що вона захищає від драконів та інших чудовиськ. До цього часу тут зберігся звичай прибивати «захисні» гілки горобини до дверей будинків.

Горобина має багато унікальних властивостей, зокрема здатність передбачати погоду. Цвіте ця порода пізно — осінь буде довга. Дуже рясний урожай плодів — чекай восени дощової погоди, взимку сильних морозів, а наступне літо буде вологим. Взаємозв'язок між цвітінням і уро-жаєм горобини та наступним ха­рактером погоди вчені поки що пояснити не можуть. До речі, деякі інші породи також прогнозують погоду. Осика в довгих сережках — буде урожай на овес. Велика кількість шишок на сосні прогнозує високий урожай ячменю. Сіяти його потрібно тоді, коли цвіте калина. Цвіте черемшина— завжди холодно. Зацвіла вільха — найкраща пора для висіву гречки. Пока осінь не роздягне модрину, снігу не буде, а випаде—швидко розтане. Якщо урожай шишок сосни і ялини поганий, зима буде м'якою.

Для овочівників горобина також прикметна: з'явилися на ній квіти —значить можна сіяти огірки і саджати помідори. Вона тоді розкидає свої квіти-пара-сольки, коли встановлюється тепла погода. Світлі росисті і теплі ночі в народі так І називають; горобиновими.

Горобина — рід листопадних дерев і чагарників з родини розових. До цього часу вчені сперечаються, скільки ж є видів горобини? Найбільш поширена у нас горобина звичайна має за одними даними 80, за іншими 84 і навіть 100 сестер, поширених в помірній зоні північної півкулі. У Радянському Союзі в дикому стані зростає 34, В процесі еволюції горобина звичайна утворила різні географічні раси і різновидності: сибірську, амурську, камчатську, анадирську та інші, які мало чим відрізняються одна від одної. Деякі вчені вважають їх не окремими різновидностями, а видами. В Криму росте горобина домашня, яка має солодкі і запашні плоди, втричі більші за розмірами, ніж у звичайної. Назви багатьом видам горобини дані залежно від їх місця зростання — кавказька, шведська, грецька, американська, туркестанська, а також за морфологічними ознаками — бузинолиста, широколиста, круглолиста, приземиста тощо.

До роду горобини входить два підроди: з непарноперистим, складним і простим листям. До першого підроду входить більшість видів, зокрема і наша горобина звичайна, до другого — берека, горобина круглолисте та деякі інші види. Берека, або глоговина, росте в дібровах Поділля, молдавських Кодрах та деяких районах Прикарпаття. Рослина ця належить до рідкісних, надзвичайно цінних аборигенних деревних порід. У неї напрочуд гарна і міцна деревина, густа і дуже красива крона, рівний і стрункий стовбур, заввишки 25 м і навіть більше. Берека — один з найцінніших супутників дуба, а вартість її червонуватої візерунчастої деревини в кілька разів вища, ніж дуба.
Берека


Відомий у минулому лісівник В. Гомілевський в «Лесном журнале» за 1887 р. писав, що селяни вважають береку найціннішою деревною породою. За берекову колоду будь-який столяр заплатить у три-чотири рази більше, ніж за таку ж дубову або ясеневу. З деревини береки виготовляють дорогоцінні меблі і сувеніри, більярдні киї, паркет, шахи, музичні інструменти. Нею можна оздоблювати парадні приміщення. Ціниться вона у токарній і різьбярській справі. Варто лише старанно відполірувати її і ця родичі ка горобини стає подібною до червоного дерева.
До цього часу на Поділлі існує повір'я, ніби після купання в відварі з пагонів, листя і плодів береки тіло дівчини набуває чарівної краси і ніжності. Є у береки. і суттєвий недолік — росте повільно. На жаль, внаслідок вирубування тепер це дерево зустрічається дуже рідко, а в лісові культури майже не вводиться. Лісівники погано знають її біологічні особливості та способи вирощування садивного матеріалу. Берека постраждала за свою цінність та красу і лісівники повинні негайно зайнятися її розведенням. Варто також пам'ятати, що на Україні рубання дерев береки повністю заборонено.

Мало тепер в наших лісах і горобини звичайної — чудового супутника сосни та деяких інших деревних порід. Рідко побачиш її нині навіть в приміських лісах, де вона є справжньою окрасою ландшафтів. Порода відзначається невибагливістю до умов зростання і морозостійкістю —п витримує морози до —50 °С. її можна зустріти в Лісостеп пу і на Поліссі, в тайзі і лісотундрі, гірських лісах Карпат, Криму і на Кавказі, де вона підіймається в гори на 2500—2700 м над рівнем моря.

На Поліссі найчастіше зустрічається горобина в другому ярусі сосняків у свіжих і вологих суборях та судібровах, на свіжих і вологих легких суглинистих, супіщаних і піщаних грунтах. Горобина — порода грунтополіпшуюча. її листя швидко перернивав і збагачує грунт на поживні речовини. Залежно від грунтово-кліматичних умов і висоти над рівнем моря, а також впливу інших порід, які ростуть разом з горобиною, вона може мати вигляд невеличкого чагарника або дерева заввишки 15—20 м з діаметром стовбура ЗО—40 см. Чим гірші умови, більше затінення і чим далі на північ або вище над рівнем моря, тим вона нижча.

Всі види горобини у молодому віці переносять досить сильне і тривале затінення, а потім стають більш світлолюбними. Відносно сприятливі умови для горобини на узліссях і галявинах, під шатром зріджених деревостанів. При достатньому освітленні, зокрема на узліссях, вона цвіте і плодоносить в кілька разів рясніше, а вміст поживних речовин в плодах значно вищий, ніж в дерев, що ростуть у затінку. Ось чому при створенні культур сосни та деяких інших порід доцільно вводити її як домішку кулісами з кількох рядів і площадками, саджати групами вздовж доріг і просік, вводити в крайні ряди лісосмуг в зоні Полісся та Лісостепу. При таких методах введення горобини, особливо в зелених зонах Міст і робітничих селищ, її біогрупи добре виділяються на фоні інших деревних порід. Величина площадок — біогруп горобини визначається висотою дерев у віці стиглості. Такі розміри площадок забезпечують її збереження і достатнє освітлення.

У сприятливих умовах горобина живе до 100—150, а інколи й до 200 років. Розмножується вона насінням, кореневими паростками, дає паростки від пеньків. Культурні сорти розмножуються щепленням, відсадками, зеленими живцями. Насіння вимагає стратифікації не менше трьох місяців. У молодому віці горобина росте досить швидко. Бруньки у неї крупні, вкриті товстим шаром сірих волосків. В них зимують добре захищені від лютих морозів майбутні листочки і квіти. Ось чому горобина може рости навіть у лісотундрі. І хоча у пісні вона мріє про те, як їй перебратися до могутнього царя лісів — дуба, проте життєвих сил і стійкості у неї набагато більше, ніж у нього.

В кінці квітня або на початку травня у горобини появляються зігнуті та сірі від волосків листочки, подібні до волохатих гусениць, а потім розвиваються в складні непарноперисті листки. На кожному з них нараховується до 15 пилчастих по краях листочків. Складові частини перистого листка восени розсипаються на окремі частини. Останнім опадає спільний стрижневий черешок.

Опушеність молодого листя — біологічне пристосування рослини для захисту від надмірної втрати вологи і пізніх весняних заморозків. Через деякий час, коли ця загроза мине, волоски опадають, листя оголяється і вкривається тонюсінькою плівкою — кутикулою.

Горобина має пагони подовжені і вкорочені. На перших — листя чергове, на других сидить пучками. Молоді гілки сірувато-червоні, вкриті густим пушком. Крона у горобини округла, стовбур прямий, вкритий сіруватою і гладенькою корою. Цвіте горобина у травні і майже два тижні не скидає свого білого і надзвичайно запашного вбрання. Перецвіла горобина — значить скінчилася весна, достигли її плоди — кінчилося літо. Квіти горобини зібрані у щиткоподібні суцвіття і мають різкий мигдалевий запах через виділення великої кількості летких речовин, насамперед триметиламіну, який приваблює бджіл та інших комах-запилювачів. В холодну і дощову погоду комахи не літають, проте це не впливає на урожайність горобини, бо вона одна з небагатьох рослин, які мають здатність до самозапилення.

Горобина — відмінна підщепа. Велику увагу приділяв їй І. В. Мічурін. Він схрещував її з мушмулою, грушею, глодом, аронією та іншими породами. Схрестивши грушу з горобиною, вивів гібрид під назвою Красуня з крупними кисло-солодкими плодами. Гібриди, виведені І. В. Мі-чуріним та сорти народної селекції, насамперед горобина жовта, кубова і червона, мають велику цінність для садівництва північних районів нашої країни. В природі зустрічаються високоурожайні різновидності горобини, які дають плоди з великим вмістом поживних речовин і вітамінів. Тут широке поле діяльності для їх відбору та введення в культуру.

Горобина — непоганий медонос. Вона може дати з 1 га до 40 кг червонуватого і дуже запашного меду. Плодоносить вона з 8—10 років. З одного дерева можна зібрати іноді 100 кг ягід і навіть більше. Вони у горобини подібні до мініатюрних яблучок, довжиною і товщиною не більше 1 см, зібрані у грона по ЗО—50 шт. В кожному яблучку від 4 до 8 насінин. Насіння містить майже 22 °/<к олії, плоди — 14 % цукру. Достигають у серпні — вересні.
Горобина відзначається високою декоративністю, перш за все в період цвітіння і після достигання плодів. Ніби яскраві вогники пломеніють численні грона ягід на фоні зеленого, а потім жовтого листя. Називають її звичайною, проте в будь-яку пору року і в будь-якому вбранні.милує вона зір своєю незвичайною красою. Яскраво-червоні грона надають лісам з участю горобини особливої привабливості, насамперед восени. Довго красується вона у своєму яскравому осінньому вбранні.

З часом цю жовтневу красу поступово зриває навіть ле« генький вітер. З кожним днем рідіють крони, все менше і менше залишається листя. Роздягає горобину осінь, знімає з неї одяг і ще більше відкриває нашому погляду рубінові ягоди. І, нарешті, коли все листя облетіло, помітнішими стали красуні-горобини, зокрема на фоні яскравої зелені сосни. Дивовижно чарівні декоративні форми горобини — плакуча з довгими гілками, які звисають майже до самої землі, моравська з тонкими червоними гілками, куляста, пірамідальна та інші.

Красива горобина як влітку, так і взимку. Зима скрізь наводить суворий порядок. Не балує вона природу різноманітністю фарб. Все у неї чисто прибрано, підметено 1 вкрито білим снігом, виблискує білизною. Всі листяні дерева, крім берези, мають майже однаковий вигляд — попробуй відгадай, де яка порода. Проте горобину, завдяки яскраво-червоним ягодам, видно здалеку. Та ось налетіла зграя птахів і вже нема їх на дереві, лише на снігу, ніби краплини крові, видніються плоди, які загубили птахи. З часом і їх не буде — з'їдять пернаті мешканці лісів або вкриє сніг. Після бенкетування птахів горобина нічим не виділяється серед інших дерев.
На горобиновий бенкет злітаються сірі куропатки, глухарі, тетеруки, рябчики, синиці, дрозди, снігурі, шишкарі, омелюхи, смеречнюки та інші птахи. Невипадково плоди цього дерева здавна використовували птахолови для приманювання. До речі, латинська назва горобини Sorbus в перекладі означає ловити птахів. Поїдають плоди горобини не лише птахи, а й звірі: ведмідь, білка, дикий кабан, куниця, соболь та інші представники лісової фауни. Насіння горобини, пройшовши через шлунки птахів і звірів, не втрачає схожості, тому вони сприяють її розселенню. Лише одні снігурі їдять не м'якуш плодів, а насіння.

Під шатром сосни в свіжих суборях завдяки птахам інколи появляються десятки тисяч молодих дерев горобини. Деяка частина їх гине, проте тих, що виживають, цілком досить для утворення другого ярусу. Взимку, коли лютують морози і глибокий сніг вкриває землю, пернатим мешканцям лісу важко знайти корм. Багато їх гине від голоду і холоду. Ось чому восени потрібно заготовляти плоди горобини для «пташиних їдалень». Доцільно влаштовувати їх по три-чотири на кожному гектарі лісу.
Поїдаючи плоди горобини, звірі і птахи позбавляються від різних паразитів і шкідливих мікроорганізмів. Справа в тому, що горобина і її плоди виділяють велику кількість фітонцидів,— летких речовин, які відлякують шкідників і дуже швидко розправляються з хвороботворними бактеріями. Горобина виділяє фітонцидів більше, ніж часник, і біологічна активність їх вища, ніж у цієї рослини. Ось чому горобина практично не пошкоджується шкідниками.
Фітонциди горобини рятують картоплю і помідори від фітофтори. Встановлено, що картопля, пересипана подрібненим листям горобини, не гниє і добре зберігається. Не люблять горобини і гризуни — їм також не подобаються її запашні виділення. Гілка горобини, поставлена у воду, швидко очищає її від хвороботворних бактерій, а вода довго зберігає свої якості.

З найдавніших часів жителям Полісся та лісової зони горобина заміняла фрукти. Давним давно вона переселилася з лісу на садиби, вулиці міст і сіл, в парки і сквери, даруючи людям не лише плоди, а й красу, тінь і прохолоду. Люди постійно відбирали кращі, найцінніші і найбільш урожайні форми та різновидності цієї рослини. В деяких районах нашої країни широко культивується горобина невежинська. Вперше з'явилася вона в садах села Неве-жино (тепер Володимирська область, Суздальський район). В народі побутує така легенда. В селі був пастух Щелкунов. Одного разу, пасучи корів, він знайшов у лісі одиноку горобину з крупними і дуже солодкими плодами. Щелкунов викопав її і посадив біля свого будинку. Від нього вона перекочувала до сусіда та інших односельців. Через деякий час вже у всіх жителів Невежино росла біля будинків і стала називатися невежинською.
Жителі Невежино, йдучи на заробітки, розносили її по інших губерніях. Про солодку ягоду дізнався московський виноторговець Петро Смирнов і став робити з неї наливки, настойки та інші алкогольні напої. Слава про смирновську горілку поширилася далеко за межами Росії. Смирнов назвав її «ніжинською», щоб конкуренти не знали справжнє місце зростання невежинської горобини. А в Ніжині горобину в ті часи не культивували.
На Далекому Сході, включаючи Магадан і Курили, росте горобина бузинолиста. Головна цінність її — великі, м'ясисті, соковиті і солодкі плоди яскраво-червоного кольору. Висота горобини невелика. В сприятливих умовах вона досягає розмірів вишні. Цю горобину доцільно інтро-дукувати в наші сади і парки.

Горобина — дерево, в якому все корисне. Вона цінна не лише плодами і деревиною, а й листям, милує зір людини, годує її і лікує. Недаремно народ називає її перлиною лісів, північним виноградом.
Плоди горобини гіркі, кислі, терпкі і швидко набивають оскому тим, хто не вміє чекати, поспішає. Після двох-трьох заморозків вони стають їстівними і солодкими на смак. У ягодах горобини міститься велика кількість цінних речовин, зокрема глікозидів (сорбинової кислоти), як! надають їм неприємної на смак гіркоти. Мороз руйнує глікозиди і гіркота зникає. У плодах є значна кількість каротину, вітамінів Р, С, К, А, флавонідів (речовин Р-ві-тамінної дії), фолієвої, яблучної,, лимонної, бурштинової, винної та інших органічних кислот (2,5 %), сорбіт, дубильні, пектинові та інші речовини, цукор (до 5 %) і мікроелементи (солі калію, кальцію, магнію, натрію). В плодах горобини вітаміну А вдвічі більше, ніж у моркві, а вітаміну С більше, ніж у цитрусових. Вітамін С у великій кількості є і в листі.
Плоди горобини використовуються в харчовій промисловості. З них готують напої, вітамінний чай, сік, компот, повидло, квас, кисіль, мармелад, джем, желе, вино, настойку і наливку, начинку для цукерок. Борошно з сушених плодів додають у тісто.

Вчені вважають горобину деревом здоров'я. Порошок з плодів входить в раціон харчування хворих діабетом і ожирінням, використовується як полівітамінний, проносний, кровоспинний, сечо-, жовчо- і потогінний засіб. Ще в Древньому Римі плоди горобини вважалися чудовим засобом для стабілізації роботи шлунка. У народній медицині використовують плоди й суцвіття горобини при авітамінозах, сечокам'яній хворобі, порушенні обміну речовин, простуді, шлунково-кишкових захворюваннях, а відвар кори при гіпертонії.

Порошок з плодів підвищує резистентність кровоносних судин, а препарати з них знижують кількість жиру в печінці і холестерину в крові. Сік горобини збуджує апетит. Свіжі плоди застосовують при виснаженні організму і захворювання серця, відвар квітів при зобі, хворобах печінки і жіночих захворюваннях. Сушені ягоди корисні при дизентерії. Вони входять до складу вітамінних сумішей. Відваром плодів полощуть рот для лікування цинги та попередження цієї хвороби. Настойкою плодів на горілці лікують геморой. Свіжий сік ягід і листя горобини — ефективний протицинготний засіб.

Плоди береки — чудовий сечогінний засіб. У ветеринарній практиці міцний відвар з плодів горобини використовують при легеневих хворобах тварин. Борошоно з плодів горобини додають у корм птиці для підвищення несучості та якості яєць.

Плоди горобини разом з плодоніжками зрізають ножицями, сушать при температурі 50—60 °С і зберігають в сухих приміщеннях в ящиках або паперових мішках. Грона горобини можна нанизати на мотузку і підвісити на горищі. В таких умовах вони зберігають свої цілющі властивості до весни.

Горобина дає цінну деревину червонуватого кольору з красивою текстурою. Вона у неї тверда, пружна і дуже міцна, добре полірується і використовується для виготовлення токарних і столярних виробів, ручок для ударних інструментів, деталей машин, ткацьких човників. В ті часи, коли залізо для селян було надто дорогим, вони виготовляли з горобини осі для возів і втулки. Кора горобини містить 7—11 процентів танідів, молоді гілки дають чорну фарбу.

Така вона наша пісенна горобина, ніжне дитя сонця, дерево, корисне людям, звірам і птахам, джерело здоров'я і краси. Розум підказує, хай кучерявиться вона на вулицях міст і сіл, вздовж шляхів, в лісосмугах, парках, скверах і лісах. Жде горобина нашої уваги. Ми в боргу перед нею і повинні бути їй вдячні за те, що вона нам дає.

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО

Яблуня
Яблуня — одна з тих порід, на яку вже первісна людина звернула увагу і почала використовувати для своїх потреб. З того часу вона складає про неї міфи, легенди і казки. Мабуть, більшість жителів нашої планети пам'ятає один з найдревніших міфів про перших жителів Адама і Єву, створених богом з пороху земного. Бог поселив їх в раю, де зростив «...кожне дерево, принадне на вигляд і на їжу смачне, і дерево життя посеред раю, і дерево Пізнання добра і зла...» (Біблія. Книга буття). Бог дозволив Адаму і Єві вживати в їжу плоди з усіх райських дерев, крім дерева Пізнання добра і зла. Проте Єва не послухала поради бога, покуштувала плід з цього дерева і дала його з'їсти й Адаму. Плід, який з'їли перші мешканці планети, був яблуком і за це бог вигнав їх з раю.
Широко відомий також давньогрецький міф про яблуко розбрату. На весілля героя Пелея і Фетіди зібралися всі олімпійські боги. Не покликали на весільний бенкет лише богиню розбрату — Еріду. Розсердившись, вона прийшла на весілля невидимою і кинула на бенкетний стіл золоте яблуко з написом «Найкрасивішій». Між трьома богинями — жінкою Зевса Герою, войовничою Афіною і богинею краси та любові Афродітою виникла сварка. Кожна вважала, що яблуко повинно належати їй. Всі три богині звернулися до Зевса, щоб він розсудив їх суперечку, проте він відмовився бути суддею і запропонував їм звернутися до Паріса — сина троянського царя Пріама.

Послухавши поради Зевса, вони попросили Паріса віддати яблуко одній з трьох богинь, яку він вважає найча-рівнішою. Кожна з богинь обіцяла йому велику нагороду— Гера владу над всією Азією, Афіна — військову славу і перемоги, Афродіта — найкрасивішу з смертних. Не довго думаючи, Паріс віддав яблуко Афродіті, за що його, всіх троянців і Трою люто зненавиділи Гера і Афіна. Як виявилося, найчарівніша з смертних — Олена була жінкою спартанського царя Менелая. Афродіта допомогла Парісу викрасти Олену і привезти у Трою. Все це стало причиною надзвичайно кривавої довголітньої війни між греками і троянцями. Так, розбрат, що розпочався з яблука, привів до війни, яка знищила Трою Чудові золоті яблука зростали в садах титана Атласа, який тримав на своїх плечах небозвід. Сади ці посадила богиня землі Гея в подарунок Гері в день її весілля з Зевсом. Сад охороняли дочки Атласа — гесперіди і ніхто з смертних не міг в нього проникнути та скористатися його плодами. Вдалося це лише Гераклу.

Давні римляни шанували богиню деревних порід Помо-ну, яка присвятила своє життя плодовим деревам: весною вона щеплювала яблуні, поливала їх влітку і доглядала, восени збирала плоди, а наприкінці зими обрізувала гілки в кронах. Працювала вона від світання до смеркання і ніколи їй було думати про любов. Багато богів з заздрістю дивилися на гарну і працьовиту дівчину, намагалися підкорити її серце, та все даремно. Безтямно закохався в неї і бог Вертулен. йому підвладні були пори року і їх різні дари. У Стародавному Римі малювали його у вигляді садівника з садівничим ножем в руках і плодами. Єдність інтересів допомогла. Помо-на покохала Вертулена і вони разом продовжували улюблену справу.

Широко відома середньовічна легенда про Вільгельма Телля — неперевершеного стрільця з лука. Тиран Гесслер, дізнавшись про його здібності, приїхав до нього, щоб переконатися в справедливості слухів. Побачивши маленького сина Вільгельма Телля, він поклав йому на голову яблуко і змусив батька продемонструвати свою майстерність. Телль вдало виконав жорстоку вимогу тирана, а потім підстеріг його і вбив тією ж стрілою. Це стало сигналом до всенародного повстання, яке привело до падіння влади тиранів.

Вищезгадані легенди і міфи свідчать про використання плодів яблуні з прадавніх часів. Первісна людина зай« малася простим збиральництвом дарів природи і вела кочовий образ життя. Лише порівняно недавно вона стала займатися землеробством і закладати сади з найкращих різновидностей яблуні, груші та інших плодових порід, знайдених нею в лісонасадженнях природного походження. Поступово люди оволоділи методами вегетативного розмноження плодових порід, поліпшенням їх якостей та виведенням нових сортів.

Достовірно відомо, що засновник Вавілонської імперії Хаммурапі (XVIII століття до нашої ери) велику увагу приділяв створенню не лише садів, а й посадці лісів. Широко відоме одне з семи чудес стародавнього світу — висячі сади Семираміди. Персидський цар Дарій І активно займався посадкою садів і лісорозведенням (VI—V століття до нашої ери). Індійський правитель Ашока (III тисячоліття до нашої ери) зобов'язував своїх підлеглих саджати сади, а також дерева вздовж шляхів.

Багато вчених колискою культури яблуні вважають Стародавню Грецію. Один з найвизначніших вчених-бота-ніків древності Теофраст в працях, які дійшли до нас, багато уваги приділяє цій плодовій породі. Уже в ті часи було виведено 36 сортів культурних яблунь. Опис їх можна знайти в працях вчених античного світу Колумелли, Плінія Старшого, Катона та інших. Населення Придніпров'я почало саджати плодові дерева біля житла, очевидно, в ранньотрипільську епоху (4—3 тис. років до нашої ери). Перший історик планети Геродот (V століття до нашої ери), побувавши на Придніпров'ї, писав, що місцеві жителі займаються землеробством і садівництвом, а скіфи — орачі, які вважаються нашими предками,, вирощують зерно не лише для своїх потреб, а й на продаж. Історія донесла до нас численні відомості про монастирські сади часів Київської Русі з яблуні, груші та інших плодових порід. Найбільшою популярністю користувалися плоди Києво-Печерської лаври.

З кожним десятиріччям збільшувалася кількість сортів культурних яблунь. Якщо на початку XVIII століття налічувалося їх 60, то тепер понад 10 тисяч, а за іншими даними навіть 20 тисяч. Багато цінних сортів вивели Л. П. Симиренко, І. В. Мічурін, В. В. Пашкевич, С. Ф. Черненко, С. X. Дука та інші вітчизняні вчені. Всі вони об'єднуються під загальною назвою «Яблуня домашня».

Серед величензої кількості культурних сортів яблунь є унікальні витвори природи. В с. Андріївці Кролевецького району на Сумщині біля місцевої школи росте яблуня, гілля якої нахиляється до землі, вкорінюється й виростає новий стовбур, а старий відмирає. Нині цій яблуні майже 200 років і складається вона з 12 сильно покручених стовбурів, які тягнуться до землі, тому місцеве населення називає її Кручена.

Садівникам відомо, що сортові ознаки культурних яблунь при насінному розмноженні не передаються потом-ству. Тому сорти яблуні, як і інших плодових порід, розмножують вегетативно і підщепою для них служать дикорослі яблуні.
Важко переоцінити значення яблуні домашньої, але наше оповідання насамперед про кислицю та її диких родичів. На планеті зростає 36, а за іншими даними навіть 50 видів дикорослих яблунь, з них в СРСР 18. Всі вони належать до родини розових, яка об'єднує 100 родів і 3000 видів. За народногосподарським значенням яблуня в своїй родині займає одне з провідних місць як за своєю цінністю, так і декоративністю.

Справжнім дивом природи і неперевершеними красунями є дикорослі яблуні Недзвецького з фіолетово-червоним листям і темно-рожевими або пурпуровими квітами, а також яблуня чудова з дуже великими за розмірами квітами. Ця яблуня цвіте майже тридцять днів, бджоли збирають з неї велику кількість перги і меду. На території Радянського Союзу яблуні Недзвецького, чудова, а також Сіверса, китайська, сливолиста, гіссарська, Палласа, Турк­менська, ягідна, киргизька, рання, сибірська та багато інших видів зростають в гірських яблуневих лісах Середньої Азії і Казахстану.
Яблуневі ліси Киргизії, Казахстану, зокрема на схилах Джунгарського і Заілійського Алатау, на Памірі і Тянь-Шані смугами завширшки до б км тягнуться на сотні кілометрів. Тут спостерігається величезне розмаїття форм і різновидностей. Лише в гірських яблуневих лісах Киргизії виділено їх 471, Нічого подібного і ніде в світі немає. Ці ліси — справжнє диво природи, наша гордість і краса. Двічі на рік вони вражають людей своєю дивовижною красою: перший раз у травні в період цвітіння, коли крони яблунь вкриваються ніжно-рожевими пуп'янками, які через кілька днів перетворюються в білі, біло-рожеві і червоні квіти, другий раз восени, коли серед зеленого листя добре видно достигаючі і стиглі плоди, а листя на деревах набуває різнокольорових барв. Та все ж таки період цвітіння яблунь — найкраща пора року, величне свято природи. Квітів на деревах так багато, що листя не видно. В окремі роки на дорослому дереві яблуні розквітає майже 100 тис. квітів. Ніжний аромат квітнучих дерев лине навколо.

Велична краса квітнучих яблуневих лісів Середньої Азії не залишає байдужими навіть найчерствіших людей. Щоб побачити це диво природи, не обов'язково їхати в Киргизію чи на Тянь-Шань. Його можна побачити у Центральному республіканському ботсаду АН УРСР. Тут на значній площі висаджені десятки видів дикорослих яблунь, завезених сюди з Середньої Азії і Казахстану, а також інших районів земної кулі. Насамперед виділяється своєю надзвичайною декоративністю яблуня Сіверса, яка має здатність розмножуватися не лише насінням і паростками від пеньків, а й кореневими паростками. Плоди її за розмірами не поступаються культурним сортам. Вони мають різноманітне забарвлення: зелене, жовте і червоне, деякі плоди з одного боку підрум'янені або з смугастим забарвленням. Одне дерево яблуні Сіверса дає щорічно до 3 ц дуже смачних плодів.

Привертає увагу надзвичайно морозостійка яблуня сибірська з плодами розміром не більше горошини, які тримаються на деревах до весни і нагадують ягідку, за це яблуню називають ще й ягідною. Відвідувачі звертають увагу на цю красиву яблуню з розлогою кроною, яка, як і яблуня Сіверса, має здатність давати кореневі паростки. З цієї яблуні можна створювати чудові живоплоти.
Серед дикорослих яблунь, поширених на Україні в рівнинних районах, перше місце займає кислиця, а в Криму яблуня східна. Кислиця — дерево заввишки від 8—10 до 20 м. Часто вона має навіть кущовидну форму. Крона у неї розлога, гілки темнувато-коричневі, часто з колючками, бруньки невеличкі зеленкувато-коричневі. Плоди різної величини, проте в основному дрібні, зеленкуватого або зеленкувато-жовтого кольору з рум'янцем на сонячному гбоці плоду. М'якуш у них білий, запашний. Достигають плоди пізно восени. Кислиця — морозостійка і світлолюб-яа, боїться посух і любить свіжі порівняно родючі грунти. Зростає на Поліссі і в Лісостепу у другому ярусі широколистяних і змішаних лісів. її можна побачити тут на узліссях або під шатром зріджених деревостанів.

В сприятливих умовах коріння кислиці поширюється в глибину на 9 і за радіусом на 11 м. Живе до 300 років. При достатньому освітленні цвіте і плодоносить рясно і майже щорічно. З одного дерева можна одержати до 50 кг плодів, а кількість їх може перевищувати понад 3 тисячі. На узліссях часто можна побачити гіллясте дерево кислиці з величезною кількістю дрібних зеленкуватих або жовтуватих плодів. їх так багато, що гілки згинаються до самої землі, критої опалими і дуже кислими плодами — звідси і назва — кислиця.

Порода ця має дуже багато різновидностей, які різняться за розмірами і кольором плодів, розмірами і будовою крони, вмістом в плодах поживних речовин, вітамінів і мікроелементів. У плодах кислиці та інших дикорослих яблунь, зокрема, які ростуть на добре освітлених місцях, вміст поживних речовин, мікроелементів І вітамінів значно більший, ніж у культурних сортів. Свіжі плоди і навіть листя містять органічні кислоти (яблучну, бензойну, лимонну, винну), цукор (сахарозу, фруктозу і глюкозу), каротин, амінокислоти, пектин, бактерицидні і дубильні речовини, вітаміни Аі, С, групи Ві, Вг, Вз, В6, Е, Р, Рь ефірну олію, органічні сполуки заліза і фосфору, 28 мікроелементів (у тому числі мідь, Цинк, калій, нікель, молібден, марганець, кобальт).

Люди давно помітили, чим більше в плодах бензойної кислоти, тим довше вони зберігаються. Яблука виділяють велику кількість газоподібних ароматичних речовин, зокрема спирт, алкалоїди, органічні кислоти, ферменти та інші, всього 32 компоненти. Внаслідок їх біохімічного впливу затримується проростання насіння багатьох деревних порід, проте, які саме речовини викликають це гальмування, поки що невідомо.

Встановлено, що систематичне вживання в їжу яблук значно зменшує втому, підвищує працездатність і активізує захисні сили організму. В чому ж справа? Виявляється, у позитивній дії універсальних вітамінів С і Р, на які багаті яблука. Вітамін Р позитивно впливає на кровоносні судини, підтримуючи їх еластичність. Звідси і вислів: «Людині стільки років, скільки років її судинам». До речі, добова потреба людини у вітаміні Р від 50 до 100 мг, тобто два-три яблука.

Пектини, які містяться в яблуках, виводять з організму холестерин та різні шкідливі речовини, зокрема свинець. Вчені опрацювали рецепт виготовлення яблучно-пектинової пасти з вичавок, які залишаються після віджимання соку. Яблука незамінні в дієтичному харчуванні: затримують старіння організму, перешкоджають нагромадженню в організмі кислих продуктів обміну речовини. Вони мають антибактеріальні, антисептичні і протизапальні властивості, покращують травлення їжі та перистальтику кишок, сприяють виділенню жовчі. Завдяки наявності в плодах фосфору і добре засвоюваного цукру яблука корисні всім, насамперед працівникам розумової праці. Систематичне вживання їх в їжу є профілактикою на гіпертонію.

Яблучна дієта дуже корисна при шлункових захворюваннях, атеросклерозі, ревматизмі, подагрі, ларингітах і бронхітах, хворобах серця, нирок і печінки, жовтусі, авітамінозах, недокрів'ї. Яблука — чудовий засіб для втрати зайвої маси. Найбільш корисні яблука взимку і рано навесні, коли в раціоні харчування переважають білки і ма-ло вітамінів. Отже, недаремно люди кажуть — одне яблуко на добу і лікаря не потрібно.

Дивовижно цілющі властивості плодів як диких, так і культурних яблунь зберігаються і після їх переробки. З них готують квас, сидр, вино, сік, сироп, варення, повидло, пюре, джем, сушать і консервують. Великою популярністю у населення користується яблучний оцет — продукт кислотного бродіння. Для приготування оцту яблука миють, подрібнюють до стану «кашки», яку заливають теплою перевареною водою (1 л води на 800 г яблучної маси). На кожен літр додають по 100 г цукру або меду, а для прискорення бродіння 10 г дріжджів та 20 г житнього хліба. Суміш тримають у скляному посуді і витримують при кімнатній температурі 10 діб. Сік проціджують і додають до нього мед або цукор з розрахунку 50—100 г на 1 л, після чого посуд закривають марлею і ставлять у тепле місце. Через 1,5—2 місяці бродіння оцет готовий. Яблучний оцет здавна застосовують у народній медицині для лікування опіків, лишаїв, нормалізації обміну речовин, поліпшення травлення їжі та зниження втомлюваності. Цілющі властивості мають також молоде листя яблуні та кора коріння, які містять глікозид флоріцин, що знижує рівень цукру при легких формах діабету. Фітонциди яблуні позитивно впливають на здоров'я людини.

Цінять кислицю і за високу якість деревини. Вона має гарний червонувато-бурий колір і темне ядро, дуже тверда, важка і досить міцна, добре полірується і ріжеться, використовується у столярній і токарній справі. З кори кислиці добувають фарбу для тканин і таніди. Всі дикорослі яблуні використовують для щеплення на них культурних сортів.

Дикорослі яблуні, як надзвичайно цінні декоративні породи, саджають в парках, скверах і садах, проте не видно їх в лісах, зелених зонах міст та селищ. Вони добре переносять формування крони, обрізування гілок, не бояться загазованості міського середовища, виділяють велику кількість фітонцидів. Всі дикорослі яблуні розмножуються насінням і паростками від пеньків. Для весняного посіву насіння стратифікують 90—ПО днів, але краще висівати його у лісорозсадник восени у вологу землю. Поширенню яблунь в природних умовах сприяють дикі звірі, які поїдають і потім разом з екскрементами розсівають їх насіння.

Для того щоб мати більше плодів кислиці, доцільно саджати їх у відповідних умовах разом з дубом і сосною та іншими головними породами, але щоб вона цвіла і плодоносила, необхідно забезпечити доступ достатньої кількості світла. Доцільно саджати яблуню кількома рядами по периметру заліснюваних яружно-балкових ділянок, вводити в лісові культури кулісами або площадками, величина яких повинна дорівнювати висоті кислиці у віці її стиглості. Все це значно підвищить цінність наших лісів та можливості їх прижиттєвого використання, збільшить запаси цінних плодів, які дає лісова комора.