Валерій Бурій

Ор­ні­то­фа­у­на Ватутінського міського   па­р­ку

Дя­т­ли

У на­шо­му па­р­ку най­ча­с­ті­ше зу­стрі­ча­єть­ся ве­ли­кий стро­ка­тий дя­тел. Він бі­ль­ший від шпа­ка чи іво­л­ги. Зве­р­ху йо­го ті­ло чо­р­не, з бі­ли­ми пля­ма­ми на кри­лах. Че­ре­во бру­д­но-­бі­ле, під­хві­с­тя, по­ти­ли­ця у са­м­ця і мо­ло­дих пта­хів че­р­во­ні.

Своє ду­п­ло птах ви­до­в­бує на ви­со­ті 3-7 м, як пра­ви­ло, що­ро­ку но­ве.

За до­бу з роз­до­в­ба­ної ко­ри дя­тел ви­тя­гує сво­їм до­в­гим язи­ком со­т­ні де­ре­в­них шкі­д­ни­ків. Пта­ше­нят ви­го­до­вує рі­з­ни­ми ко­ма­ха­ми. Во­се­ни і взи­м­ку дя­тел їсть на­сін­ня ши­шок, ялин і со­сен.

Усі дя­т­ли ду­же ко­ри­с­ні й за­слу­го­ву­ють на охо­ро­ну не тіль­ки як ак­ти­в­ні ви­ни­щу­ва­чі де­ре­в­них ко­мах-­шкі­д­ни­ків, а й як бу­ді­в­ни­ки чи­с­лен­них ду­пел, що ви­ко­ри­с­то­ву­ють по­тім для гні­з­ду­ван­ня ма­ли­ми ко­ма­хо­їд­ни­ми і спі­во­чи­ми пта­ха­ми.

Під­го­ту­вав В.Бу­рій

Валерій Бурій

ФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Тюльпан

Який би не був прекрасний тюльпан своїм забарвленням, своєю формою, але, дивним чином, чомусь ні грецька, ні римська міфологія не створили про нього ніякого сказання. І це тим більше дивно, що тюльпани в дикому стані в достатку ростуть на священній горі Іді, у Греції, де їх не могли не помітити як самі жителі, так і всі ті, хто були творцями міфології. Перші зведення про цю чарівну квітку ми зустрічаємо в Персії. У цій країні сказань і пісень про оригінальну квітку тюльпан яка звалася 'дульбаш' - турецька чалма, від якого згодом зробили слово 'тюрбан', а також і українська назва квітки - 'тюльпан'. Він був оспіваний багатьма перськими поетами, і особливо знаменитим Хафізом, що говорить, що з незайманою принадністю тюльпана не можуть зрівнятися ні ніжні рухи кипариса, ні навіть сама троянда. 

Але ще більшою любов'ю користався тюльпан на Сході в турків, дружини яких розводили його в великій кількості в сералях, де багатьом з них він нагадував навіть їхнє дитинство, батьківщину, загублену волю.

Внаслідок усього цього, імовірно, у сералях щорічно справлялося дивовижне, чарівне свято тюльпанів, на який султан дивиться як на втішний доказ розташування до себе і любові своїх дружин.

У зовсім іншому, прозаїчному, виді знаходимо ми його в Західній Європі. Сюди він потрапив лише в 1559 році, і насамперед в Аугсбург, куди перші його цибулини були прислані німецьким послом при турецькому дворі Бусбеком. А той ознайомився з ним під час своєї подорожі по Сирії в Хардині, на границі з північною частиною Аравії, де серед зими він побачив його в разом з нарцисами. У цьому ж році тюльпан з'явився перший раз у в Аугсбурзі в сенатора Герварта, а шість років потому прикрашав вже у великій кількості дивовижні сади знаменитих середньовічних багатіїв Фуггерів, де його бачив і описав як чудову рідкість знаменитий Конрад Геснер.

Звідси тюльпан розійшовся по всій Європі. У 1573 році ми бачимо його вже у Відні у відомого вченого Клузіуса, що так зацікавився цим новим прибульцем, що став із захопленням збирати усі відомі його сорти. Його прикладу послідувало багато багатих віденських садівників, що почали виписувати за величезні гроші цибулини тюльпана з Туреччини, щоб прикрасити їм свої сади. Поява в кого-небудь з них нового за забарвленням сорту збуджувало в інших невимовну заздрість і навіть вночі не давало спокою не володівшими ними аматорам.

Помалу почали захоплюватися тюльпанами в Німеччині і багато царських осіб. Особливо ж великий курфюрст бранденбурзький Фрідріх-Вільгельм, що зібрав на початку XVI сторіччя уже величезну для цього часу колекцію - 216 сортів. З інших жагуче захоплених тюльпаном високопоставлених осіб укажемо ще маркграфа Баден-Дурлаха, що зібрав у 1740 році колекцію в 360 сортів, і графа Паппенгейма, у якого, за словами сучасників, така колекція доходила до 500 сортів. При цьому принадність нових сортів збільшувалася, а також почав входити в моду звичай давати цим сортам імена коронованих осіб.

Серед жагучих аматорів тюльпанів інших країн були також Рішельє, Вольтер, маршал Бірон, австрійський імператор Франц II і особливо французький король Людовик XVIII. Уже зовсім хворий, він наказував переносити себе під час цвітіння цих рослин із Сен-Клу в сади Севру і проводив там цілу годину, любуючись строкатістю і різноманітним забарвленням квітів багатої колекції, яка вирощувалася його садівником Екоффе.

Один час у Версалеві були навіть чарівні тюльпанові свята, на які збиралися всі знамениті аматори і садівники того часу і змагалися, виставляючи свої новинки. За кращі екземпляри видавалися коштовні призи.

Але ніде захоплення тюльпанами не досягало таких колосальних розмірів, як у Голландії. Французький ботанік Шарль де Эклюзе, відомий як «батько квітів», був великим шанувальником цих рослин - їздив по країнах і збирав всі відомі у той час сорти тюльпанів. У другій половині XVI в. він привіз цибулини тюльпанів в голландське місто Лейден.

Спокійні по природі, розважливі торговці і взагалі люди помірні, голландці ні з того ні із сього так захопилися цією квіткою, що захоплення це перетворилося в єдину у своєму роді народну манію, що одержала навіть в історії окрему характерну назву 'тюльпаноманії'.

Помітивши захоплення цією квіткою німців і інших народів, розважливі голландці стали розводити його в як можна більшій кількості, і торгівля його цибулинами виявилася настільки прибутковою, що нею стали займатися незабаром навіть і люди, що мали дуже незначне відношення до садівництва, цим стало займатися ледве не все населення.

Незабаром справа дійшла до того, що утворилося щось начебто гри на біржі. Замість цибулин нових сортів стали видавати вперед на них розписки в тому, що їх власник одержує право на придбання цього сорту, а потім розписки ці перепродували по більш високій ціні іншим; ці, у свою чергу, намагалися перепродати їх по ще більш високій ціні третім. При цьому ціни на такі фантастичні сорти доходили до неймовірних розмірів. Гру цю підтримували деякі щасливі випадки, начебто того, що по випадково придбаним за невисоку ціну розпискам виходили дійсно рідкісні сорти, що, при продажі, давали потім великі прибутки.

Так, наприклад, одному бідному амстердамському прикажчику завдяки цілому ряду щасливих обставин вдалося за які-небудь чотири місяці зробитися багатою людиною.

Деякі любителі тюльпанів ставали банкротами. Так відбулося з художником Яном ван Гойеном. Одного разу він заплатив гаагському бургомістру за десять цибулин аванс в 1900 флоринів (корова коштувала 100 флоринів), а як запорука решти суми запропонував картину С. ван Рейсдаля. Проте незабаром уряд Голландії ввів тверді ціни на цибулини тюльпанів, товар художника знецінився, і його бізнес прогорів. З чуток, від досади Гойен підсмажив цибулини, що розорили його, і пообідав ними.

Великі гроші в цей час наживали також і торговці глиняними горщиками і дерев'яними шухлядами, бо крім того, що спеціально культивували тюльпани садівники, розведенням тюльпанів займався всякий - і бідний і багатий - аби тільки знайшлося місце для їх розведення.

Для торгівлі цими цибулинами існували особливі приміщення, де в особливі базарні дні збиралися продавці і покупці і домовлялися щодо цін - словом, щось начебто біржі. У біржові дні ці приміщення представляли собою багатотисячні збори.

Отут і мільйонери, і графи, і барони, дами, купці, ремісники, селяни, швачки, рибалки, усякого роду прислуга і навіть діти. Лихоманкою наживи були охоплені всі шари суспільства, усі, у кого тільки був хоч гріш за душею. У кого ж готівки не було (про це існують цілі записки в хроніках), приносив свої коштовності, плаття, домашній скарб, віддавав під заставу будинок, землі, череди - і словом, усі, аби тільки придбати бажані тюльпанові цибулини і перепродати їх за більш високу ціну. За одну цибулину, наприклад, сорту 'Semper Augustus' було заплачено 13.000 гульденів, за цибулину сорту 'Адмірал Енквіцен' - і 6.000 флоринів... На деякі ж сорти в історії цієї дивної біржової гри збереглося навіть кілька документів, в одному з яких значиться, що за цибулину сорту 'Vice-roi' було заплачено: 24 чверті пшениці, 48 чвертей жита, 4 жирних бика, 8 свиней, 12 овець, 2 бочки вина, 4 бочки пива, 2 бочки олії, 4 пуди сиру, плаття й один срібний кубок. І такого роду угоди не були рідкістю.

Але крім таких спеціальних бірж у кожнім голландському місті були перетворені у свого роду мініатюрні біржі всі трактири, шинки і пивні, і всі аматори пограли в карти, у кості - шукачі сильних відчуттів перетворилися тепер у запеклих гравців на тюльпанові цибулини. При цьому, якщо укладена в одному з таких кабачків вигідна угода приносила всім гарний бариш, то в ньому влаштовувалася багата гулянка, у якій перше місце належало хазяїну. І як не дивно може показатися, але в таких місцях робили собі іноді гарні багатства і бідні швачки, штопальниці мережив, пралі і тому подібний люд.

Нарешті, для того щоб розпалити ще більшу пристрасть до цієї гри, такі міста як Гаарлем, Лейден призначали від себе величезні, що досягали кількох сотень тисяч гульденів, премії за виведення тюльпана якого-небудь певного кольору і величини, і у випадку здійснення цієї задачі видача нагороди супроводжувалася такими чудовими святами, на які народ сходився з усіх самих віддалених окраїн у не меншій кількості, чим на свято чи в'їзд коронування государів.

Так, до нас дійшло, наприклад, опис свята з приводу присудження премії за виведення чорного (чорно-лілового) тюльпана. У святі цьому брав участь сам принц Вільгельм Оранський.

Але якщо з цього часу тюльпан утратив усяке значення для спекулянтів, для аматорів біржової гри і легкої наживи, то він продовжував залишатися предметом, з одного боку, замилування, з іншого боку - оспівування для поетів, письменників і відігравав чималу роль в естетиці.

Усемогутня вже і тоді мода усюди вимагала зображення чудового тюльпана. Малюнки тюльпана покривали всі матерії, зображення його ткалися на найдорожчих брабантських мереживах, з'являлися навіть на масляних картинах сучасних голландських живописців. Утворилися навіть цілі школи малювання квітів, де видатну роль грав тюльпан, і спогади про цей культ тюльпана дійшли до нашого часу на картинах таких видатних художників, як Ван-Хейсум, Ферендаль, Хаверманс, Де-Геер...

Що стосується тюльпана в поезії, те французький поет XVIII сторіччя Буажолен написав про нього цілу поему: 'Метаморфоза Тюльпана', де він оспівує, наслідуючи Хафізу, дивовижну, чарівну дівчину, володарку його серця; а Олександр Дюма-батько - поетичний роман 'Чорний Тюльпан', у якому зображує роль цієї квітки в Голландії.

Але німецькі письменники дивляться на тюльпан як на квітку без душі, квітку зовнішньої краси, емблему порожнечі, що ганяється тільки за вбраннями, жінками.

Клейст у своєму вірші 'Весна' відноситься до нього дружелюбніше, але Ґете говорить про тюльпан так: 'Не благоговій ніколи перед порожньою примарою'.

Узагалі німці завжди відносилися до тюльпана якось холодно і навіть з глузування прозвали 'тульпе' потворний пивний кухоль.

З набагато більшою поезією відносяться до тюльпана в Англії, де в казках він служить завжди колискою для маленьких ельфів і інших малюсіньких фантастичних істот.

Стародавня східна казка розповідає, що в золотистому бутоні чарівного жовтого тюльпана зберігалося щастя. Одержати його міг лише той, перед ким бутон розкриється. Жителі навколишніх міст і сіл приходили до бутона, проте рослина ревно зберігала свій дар. Одного разу по полю проходила молода жінка з маленьким сином. Несподівано малюк побачив прекрасну золотисту квітку і підбіг до неї. У той же момент бутон розкрився.

На Сході люди вірять, що тюльпани приносять щастя, тому вони дарують ці квіти тим, кому хочуть побажати благополуччя і процвітання.

У Англії (Девоншир) існувала легенда про фей, які вколисували своїх немовлят в колисках, зроблених з пелюсток тюльпанів. Немолода жінка, яка вирощувала ці тюльпани в своєму саду, була дуже доброю людиною. Коли старенька помітила маленьких чарівниць, що вколисують своїх малюків в чашках тюльпанів, вона вирішила посадити ще більше квітів, щоб всім вистачило колисок. За чуйне серце феї щедро винагородили господиню саду. До кінця свого життя вона не знала злиднів.

Валерій Бурій

ВАЛЕРІЙ БУРІЙ: ТЕКСТИ

АБЕТКА ЦІКАВИНОК ПРО ФЛОРУ ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

А

АЙВА ЯПОНСЬКА (ХЕНОМЕЛЕС)

Плоди хеномелеса після морозів стають м’якими й цілком придатними для споживання. Айву японську іноді використовують як підщепи для створення карликових плодових дерев.

Хеномелес японський можна використовувати для вигонки квітів у зимовий період

В

ВАЛЕРІАНА

Вона оберігає нас від нервового збудження, неврозів серцево-судинної системи, що супроводжуються спазмами коронарних судин, від безсоння, тахікардії.

ЇЇ родова назва остаточно не з’ясована. Одні вважають, що вона запозичена від місцевості Valeria в Паннонії, звідки рослина походить, інші – що вона носить ім’я середньовічного лікаря Валеріуса, який відкрив цілющу силу рослини.

ВИНОГРАД

Стародавні єгиптяни культивували виноград у Мемфісі ще 6000 років тому, а на гробниці фараона Птаххотепа (2500 років до н.е.) описано процес виготовлення вина .

ВОЛОШКА

Коли говорять про волошку як лікувальну рослину, насамперед мають на увазі волошку синю, що в хліборобів користується недоброю славою бур’яну – шкодить посівам пшениці, жита, але вабить своєю красою.

Лікувальну дію волошки нібито відкрив наймудріший із кентаврів Хірон, а вже Лінней на честь міфічного відкривача всю родину назвав centaurea – кентаври.    Древні греки сік волошки використовували для загоювання ран. Але її лікувальні властивості набагато більші. Автор рукопису із XVII століття радить, наприклад, товченим насінням волошки виводити бородавки. Спиртовий настій з гарячим чаєм народна медицина використовує для лікування простуди, водний відвар – при посиленому серцебитті, захворюванні нирок, сечового міхура, для примочок при запаленні слизових оболонок очей. Відома також жовчогінна дія волошки.

Г

ГІРЧАК САХАЛІНСЬКИЙ

Коли перші українські поселенці опинились на Далекому Сході, серед багатьох дивовижних місцевих рослин вони побачили незвичайну гречку. У порівнянні з нею гречка посівна здавалась недоростком. Цю багаторічну рослину не треба було сіяти: вона відновлювалась щороку, створюючи зарості коренепаросткового походження. Цю рослину використовують як кормову та декоративну. До того ж з’ясувалось, що це не гречка, а велетенський гірчак, відомий на Україні в озелененні з 1863 року.

У Ватутіному з цією рослиною чомусь досить наполегливо борються горе-квітникарі – знищили біля магазину «Континент», майже не залишилось цієї декоративної дуже красивої рослини біля філії «Приватбанку» та міської ради, незважаючи на те, що вид достатньо морозостійкий й тіньовитривалий,потребує лише свіжих родючих грунтів.

ГІНКГО

Гінкго виник на Землі 200 мільйонів років тому. Це одне з найдавніших за походженням дерев планети.

Здавна гінкго культивували біля буддійських храмів. Японці вважали ці дерева уособленням живих сил землі і вірили у здатність гінкго передрікати долю людини. Восени, коли листки гінкго ставали золотисто-жовтими і починали осипатися,дівчата загадували своє майбутнє. Упаде помічений листок на воду – значить, вийде дівчина заміж за моряка чи рибалку. Впаде на землю бути її жінкою селянина. А понесе листок несподіваний вітрець – значить судилося дівчині вирішувати свою долю на далекій чужині.

Янтарно-сріблясті «плоди» гінкго японці використовують у харчуванні.

Видатний німецький ботанік, державний діяч і поет Й.-В. Гете (1749-1832) дуже любив гінкго. Він надіслав коханій листок і вірш про нього, називаючи гінкго символом єднання закоханих, тому цю рослину ще знають як дерево Гете.

Препарати є листків гінкго дуже ефективні для лікування кровотеч. Рослинний засіб «Мемоплант» застосовують для покращення мозкового та периферійного кровообігу.

Запатентований спеціальний екстракт Egb-761 з листя гінкго білоба оберігає клітини від кисневого голодування; стимулює розумову та інтелектуальну активність; покращує кровопостачання в мозку, руках і ногах; усуває запаморочення та шум у вухах; зменшує набряки внаслідок травм, чи отруєнь; значно сповільнює природне старіння організму та повертає до активного способу життя. К. Кононенко із Звенигородки свого часу повідомляв про те, що гінкго дволопатеве зростає на подвір’ї колишнього сільгосптехнікуму та на присадибній ділянці Л. Г. Березіна по провулку Заводському, 6. На сьогодні ми там його не виявили. Слід зазначити. Що цей релікт добре себе почуває в Національному дендропарку «Софіївка» (м. Умань).

М

МАГНОЛІЯ

Магнолії були так названі К. Ліннеєм на честь відомого французького ботаніка П. Магнола (1638-1715).

Існує легенда, за якою квітки магнолії – це душі дівочі. Вони розпускаються з весною, щоб віддати їй своє тепло. І справді, температура повітря в бутонах завжди на кілька градусів вища від навколишньої. Навіть жуки, а вони запилюють квіти магнолій, заповзають туди на ніч, ховаючись від заморозків.

МОДРИНА

Деревина цієї дивовижної рослини колись була незамінною в будівництві військових кораблів. Коли 1706 року в Москві було засновано перший Аптекарський город (ботанічний сад), Петро I власноручно посадив там молоду модрину.

Цінували модрину різні народи. У середньовічній Венеції з неї будували розкішні палаци, модринові сваї забивали у морське дно. Майже 500 років стоять ці будівлі, і навіть морська вода безсила перед ними.

Краса цього дерева надзвичайна. Хвоя модрини, влітку світло-салатова, восени стає золотисто-серпанковою. На відміну від більшості хвойних рослин модрина на зиму скидає шпильки.

П

ПІДСНІЖНИК

Підсніжник звичайний – розвідник природи. Він з родини амарилісових, тобто родич того красеня – нарциса, що в древніх греків породив міф про закоханого юнака, який обернувся в квітку холодної краси.

То якщо нарцис – символ самозакоханості, підсніжник у народному сприйнятті став символом надії. Адже це не просто красива квітка, а про вісник весни, пробудження природи від зимового сну.

Підсніжник породив у народу свою легенду. Коли Адам і Єва були вигнані із раю, на землі панував холод, падав сніг. Єва дуже змерзла. Щоб її втішити, подати надію на кращі часи, кілька сніжинок перетворилися у ніжні білі квіти під сніжника. Українську назву цієї рослини зайво пояснювати – вона говорить сама за себе. Щодо наукової – то вона в перекладі з давньогрецької означає «молочно-квітковий».

Перші квіти весни, а серед них підсніжник, найбільше терплять від самолюбивих рук і зникають подекуди безповоротно. Щоб зберегти їх від цілковитого винищення, недопустимо масово викопувати цибулини і само собою потрібне бережливе ставлення до ніжних провісників весни кожного з нас.

ПІВНИКИ

Дочка однієї з океанід Ірида, з’єднуючи небеса і землю, була посередницею між олімпійськими богами і людьми. Само собою, батько ботаніки Теофраст не міг не відшукати на землі квітку для такої богині. І вже шведський ботанік Карл Лінней на правах хрещеного батька ім’я Iris дав цілому роду рослин, який ми в побуті називаємо, чи то косариками, чи то косачами. Подекуди збереглася й давня язичницька назва півників – персники. Слов’янський бог Перун, як відомо, був попередником святого Іллі – він володів громом, грозою. А що півники зацвітають у пору гроз, вони й були поріднені в народній уяві з Перуном. Неважко пояснити й інші українські назви: півники – бо й справді нагадують півнячий гребінь; косарики, косачі – бо своїм плоским листям схожі на леза коси.

Цілу гаму кольорів з їх відтінками увібрали в себе півники. Виведених сортів – без ліку. Відомі вони і в природі, наприклад, півники болотні. Їх насіння має повітряні порожнини, завдяки чому воно добре «літає» з вітром і добре «плаває». Ростуть півники болотні на болотистих місцях, на мілководді, по берегах водойм. Зацвітають яскравими жовтими квітками. Словом, привертають до себе погляд. Та приваблюють вони не тільки красою. Їх здавна використовують у народній медицині. З кореневищ півників болотних за допомогою солей заліза одержують чорну фарбу, а з квіток, після обробки оцтом, жовту.

ПИРІЙ

Вогонь полів. Так колись називали пирій. Адже на 1м² він здатний утворювати кореневища довжиною до 500 м. Вони містять до 26 тисяч бруньок; кожна з яких може утворювати самостійну рослину. Відомо, що чим дрібніше пошматувати кореневища пирію, тим більше утвориться рослин. Сила проростків пирію така, що вони легко пробивають асфальт, піднімають камені покриття, а таку перешкоду, як картоплина чи кореневище жоржини, «прошивають» наскрізь.

Р

РЯСТ

Пригадаймо лишень Тараса Шевченка:

Встала й весна, чорну землю

Сонну розбудила,

Уквітчала її рястом,

Барвінком укрила.

Весна й понині щедро квітчає землю рястом, однак не будемо надто прискіпливими, аби не зарахувати ряст до наших зелених перлин тільки з тих причин, що він стає рідкістю. Адже ряст – окраса нашої землі, без якої і весна – не весна.

Ряст – багаторічні трав’янисті рослини, надземні частини яких вегетують протягом кількох тижнів, утворюють насіння і решту року перебувають у стані спокою.

Наукову назву роду перекладають як чуб або ковпак жайворонка. Вона пов’язана з особливістю квітки – дві її внутрішні пелюстки утворюють своєрідний ковпачок, який захищає тичинки та маточку. Не випадкова й німецька назва рослини, що перекладається як шорець жайворонка. Довгий шорець верхньої пелюстки має своє призначення: в ньому захований нектар, доступний тільки для комах із довгим хоботком. Джмелі, що мають короткий хоботок, хитрують: прокушують шорець і так добираються до нектару.

У різних місцевостях ряст називають по різному: і рястом, і кониками, і комірчиками, то важко сказати, чи назва породила легенду, чи легенда назву. Але розповідають, що в одному пралісі жила відьма. Цілими ночами носилася вона на мітлі, а вдосвіта верталася до своєї хатинки на курячій ніжці, щоб відпочити. Ляже, і тільки задрімає, як тут півень закукурікає. Розсердилася відьма на півня, що спати не дає, й перетворила його в квітку. Квітка рясту й справді дещо скидається на голову півня.

Це явно слов’янська легенда. В інших народів є сої. Одна з них розповідає, що напровесні летіли над лісом жайворонки, посварилися між собою і почали чубитися. Змагалися так, що аж чуби та шпорці свої погубили. Попадали вони на родючий грунт  і попроростали буйним весняним цвітом.

В  пору масового цвітіння ряст порожнистий творить картину справді неймовірної краси: над морем зелено-сизуватих листків здіймається цілий прибій суцвіть-китиць з білими, рожевими, бузковими, кремовими, пурпурово-фіолетовими квітками. Що розливають витончений аромат меду з ваніллю. Немає людини, яка була б байдужою до такої краси.

Ряст порожнистий містить у собі півтора десятка вже відомих і ще не вивчених алкалоїдів. У його бульбах виявлено бульбокапнінін, що застосовується для лікування нервових захворювань. Дуже отруйні алкалоїди рясту в суворо обмежених дозах використовуються в терапії як замінник морфію, а також проти глистів.

Знову й знову земля пробуджується від зимового сну, і весна, як і тисячі літ тому, уквітчає її рястом.

C

СОН -ТРАВА

Наукова назва роду походить від латинського слова pulsare, що означає штовхати. Річ у тім, що рослина від вітру хитається, ніби від поштовхів.

…Один мисливець нібито спостеріг, як ведмідь, з’ївши цю рослину, заснув, після чого й сам себе приспав сон-травою. Український ботанік переказує повір’я, за яким сон-трава, на ніч покладена під голову, спричиняє сни, в яких людина бачить майбутнє. Пагонами.

СУМАХ ПУХНАСТИЙ

Це невелике деревце з грубими повстистими пагонами і довгим складним листям, що надає рослині екзотичного пальмоподібного вигляду. Походить з Північної Америки, де його ще називають оцтовим деревом. Восени на верхівках пагонів достигають яскраві червоні «початки» дрібних плодів. Спробуйте лизнути їх: кислуватий приємний присмак цих плодів сподобається вам. До речі, сухе листя, квіти й молоді пагони сумаха домішують до сигар, щоб одержати специфічний аромат. Сумах дає масову кореневу парость, якою його, як і насінням, легко розмножити.

Сумах пухнастий містить до 25 відсотків дубильних речовин у листках і корі.

Виявляється індійці здавна використовували плоди сумаха в кулінарії. Вони виготовляли з цих плодів присмаки до різних, переважно м’ясних страв.

Існували різні способи отримання оцтової кислоти з плодів. Наприклад, їх вимочували у воді, витискали з них сік просто на продукти тощо. Знали індійці і про лікувальні властивості рослини. Корю коренів і пагонів лікували деякі хвороби, зокрема спиняли кровотечі, промивали опіки тощо.

Т

ТАМАРИКС

Тамарикс ще називають «безсмертницею» чи «бісерником». На тонких гонах тамарикса важко побачити листя: воно має вигляд прозорих  дрібних лусочок. Особливо декоративний вигляд кущі тамарикса мають під час цвітіння, коли пагони вкриваються хмариною лілово-білих дрібних квіточок. А «безсмертницею» тамарикс називають за надзвичайну живучість: його пагони легко вкорінюються в будь-яких умовах.

ТИС ЯГІДНИЙ

Це третинний релікт нашої флори. І насіння, і хвоя, і пагони тиса ягідного містять отруйні речовини, звідки й пішла латинська назва, що в перекладі означає отруйний. Не випадково вчені античного світу називали тис деревом смерті. Незважаючи на це, тис гарний медонос.

Незаперечна й декоративна цінність тиса ягідного: він має прекрасну здатність утворювати порослеві пагони, а тому легко переносить обстригання, набуваючи найрізноманітніших форм.

Цей вид потребує цілковитої охорони. Водночас тис – це й духовне багатство народу, його пам’ять, збережена в легенді, пісні, в найменні найбільшої притоки Дунаю – Тиси.

Природа вділила тису завидний вік: він здатний прожити до двох тисяч років. Росте він дуже повільно. Тисові, що росте в Західній Моравії близько двох тисяч років. За легендою, виріс він із тисової палиці, яку ввіткнув у землю мандрівник. Замилувавшись замком, він забув її витягнути. В народі цю рослину називали ще залізним деревом, негний-деревом.

Тисова деревина використовувалась для оздоблення княжих і королівських палаців, тому тис називали ще й королівським деревом. З неї виготовлялися найкращі луки для воїнів, гарматні ядра. На Гуцульщині виготовляли тисові хрести, тисові лави, двері тощо. Згадаймо хоча б історичну баладу про славного опришка Довбуша. Коли він прийшов до своєї коханки Дзвінки, та на його домагання дістатися в хату відповіла: «В мене двері тисовії…»

Японці вирощували тис біля власних осель як символ довголіття і непорушності зв’язків у родині.

Зайці й олені охоче ласують м’якою хвоєю тиса, а для корів і коней вона надзвичайно отруйна.

ТЮЛЬПАН

Вперше тюльпани з’явились у Європі у 1554 році, коли посланець австрійського імператора О. де Бюсбек привіз партію цих рослин у Відень з Туреччини.

Понад тисячу років тому тюльпани культивували китайці, особливо шанували ці рослини перси, а вже від них тюльпанами захопились турки.

Захоплення тюльпанами досягло апогею у Голландії у 1634 – 1637 роках. Тоді за кожну цибулину нового сорту платили величезні гроші.

Ч

ЧОРНОБРИВЦІ

Квітка богів. Так в давнину інки називали чорнобривці, і тому прикрашали ними храми. Пізніше чорнобривці завезли до Європи. Існувало повір’я, що ці квіти здатні указувати скарби, зариті в землі. В Німеччині чорнобривці називали «студентськими квітками», бо їх дуже любила молодь. Тепер, коли чорнобривці стали традиційною окрасою наших квітників, мало хто знає про їх далеке заокеанське походження.

Ш

ШИПШИНА

Ще Гіппократ (V – IV ст. до н.е.) використовував плоди шипшини для лікування запалення жовчного міхура. Діоскорид (І ст. н.е.) рекомендував зварені у вині гіпантії як полегшуюче при болях у череві. Рекомендують їх при недокрів’ї. Відвари коренів вживають при гіпертонії, захворюваннях серця; відвари листків – при кишково-шлункових хворобах.

Я

ЯЛОВЕЦЬ КОЗАЧИЙ

Низькорослий сланкий кущ. Кора червонувато-сіра, гладенька. Молоді

гілки темно-зелені з сильним різким запахом. Листки на молодих рослинах голковидні, м’які, неколючі; на дорослих – лускоподібні, загострені на кінцях, 1-2 мм завдовжки.

Декоративна рослина. Використовується як лікарська сировина. Та насамперед він цінний для нас як реліктовий вид – давній посланець великої родини кипарисових.

У Польщі, Швеції, Норвегії і Фінляндії з шишкоягід ялівцю варять пиво, а в Англії – джин.

Шишкоягоди ялівцю використовують як старовинний сечогінний лікувальний засіб, а олію – для втирання при ревматизмі. Вважалося,що повітря у заростях ялівцю сприяє одужанню хворих на туберкульоз.

ЯБЛУНЯ

Яблунь нараховується до сорока видів і поширені вони не лише в Середній Азії, а й на Далекому Сході, в Європі, у Китаї і навіть у Північній Америці.

Саме плід яблуні звабив колись людину, і через нього, за переказом Адам і Єва були вигнані з раю на землю.

Валерій Бурій

ФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ В ЛЕГЕНДАХ

Материнка - заспокійлива трава

Був осінній день, дув холодний вітер. Темна ніч вкрила все навкруги. Карета їхала по розбитій дорозі, її похитувало мов ту коробку – то в один, то в другий бік. Коли карета під'їхала до хати, з неї вийшло двоє чоловіків. Перший – велетень у накидці з лисячого хутра, другий – чоловік у кітелі із шаблею. Чоловіки попрямували до хати.
Тут їх зустріла молода господиня. Гості, привітавшись, повечеряли і почали готуватися до сну. Дівчина полізла на піч. Вона довго не могла заснути. Велетень все ходив і ходив по хаті, мов привид, не давав нікому спати. Його великі чоботи так гупали по підлозі, що вся хата тремтіла. Нарешті дівчина встала з печі, шаснула до припічка, щось налила в кухоль і потім зайшла до гостей.
- Дядечку, напевне вас безсоння мучить, нате ось, випийте оцього зілля. І заснете, мов після маку. Велетень випив і ліг на лаву та й через кілька хвилин глибоко заснув. На ранок чоловік покликав молоду господиню:
- А де твій татко?
- Де татко мій? Татко і два брати воюють із шведами, вони козаки.
- А яким зіллям ти мене вчора пригостила? І спав добре і бадьорим встав.
- Люди зовуть цю траву заспокійник пахучий.
- А як же тебе звуть, красуню?
- Мотрею. А татко й мама зовуть мене Материнкою.
- Ся травичка добра, як ти, Материнко! Тепер це зілля буде твоїм іменем зватися, душа моя! І незнайомець поцілував Мотрю. А коли сідали до карети, менший із шаблею шепнув на вухо Материнці:
- А ти знаєш, хто тебе поцілував?
- Не знаю.
- Сам Петро Великий!
- Що великий, я і сама бачу. Головою стелю дістає. Відтоді, кажуть, і почали називати заспокійника пахучого материнкою.

Валерій Бурій

ФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ У ЛЕГЕНДАХ

Не рубай вербу – накличеш біду

Жила колись, в одному із сіл України, дівчинка Калина зі своєю мамою Вербеною. Росла дівчинка милою та чемною, вродливою та доброю, і була вона чарівницею: збирала трави, лікувала пташок та дерева. Дізнались про Калину злі люди і вирішили згубити її, щоб завоювати українську землю, наслати біду та хвороби.

День був ясний і теплий коли пішла дівчинка в гори горобчиків годувати, льон, прибитий дощем до землі, піднімати. Довго ходила Калинка, стомилася і вирішила відпочити коло кринички, напитися води. Схилилася над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала. Аж раптом почула рідний матусин голос із здаля: «Калино, Калино, не пий водиці…» Дівчина дуже хотіла пити й не звернула на це увагу. Та тільки-но перші краплі водички до губ піднесла, пташка маленька крилом їх знесла. Вдруге воду до губ піднесла – і навік деревом – калиною над водою зросла… Бігала мати. Плакала. Шукала, та вже доньки любої не застала. На тому місці гарне і пишне деревце стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербою стати. Минуло від тоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів.

Валерій Бурій

ФЛОРА ВАТУТІНОГО І ЙОГО ОКОЛИЦЬ В ЛЕГЕНДАХ

Легенда про полин-траву


У сиву давнину, серед степу широкого, в пустинних краях, у одного бідняка росла дочка-красуня на ім'я Полин.
Одного разу пішла вона у степ збирати квіти, побачив її там жорстокий, чванливий і підступний хлопець, син богачів..

Сподобалася йому дівчина, адже славилася вона красою в навколишніх краях. Він став вимагати, щоб вона вийшла за нього заміж. Відмовила йому Полин, відкинула усі його домагання. Тоді хлопець, щоб помститися дівчині, проспівав в компанії людей куплет пісні про те, що він збезчестив дочку бідняка і віднині дозволяє усім глумитися над нею.
Осоромлена Полин, щоб уникнути ганьби, осідлала коня і, гірко плачучи, помчала в степ широкий. Син богачів відправив в слід за нею своїх охоронців. Довго мчала дівчина степом, потім зупинила скакуна і попросила у степу: 'Заховай мене'. Коли до місця прибули джигіти, то побачили одного коня, а на тлі зеленої трави ріс невеликий сірий кущик. Так Полин стала дочкою широкого степу. Але і лихому, підлому хлопцеві була призначена нерадісна доля. Він перетворився на траву, насіння якої, потрапляючи в шерсть овець, пронизує тіло тварин. Цієї трави стороняться тварини і люди...
А Полин окропила своїми сльозами землю, і де падала її сльозина, там виростала гірка трава. Навесні вона дуже гірка, як сльози дівчини. Ця трава дістала в народі назву полин і поширилась майже по всьому світу. Багато цієї цінної лікарської трави і в наших краях...

Валерій Бурій

НАШІ ЗЕМЛЯКИ

Сергій Іванович Попович (*9 липня 1959, м. Ватутіне Черкаської області) — український науковець, педагог, історик, краєзнавець, громадський діяч. Перший проректор Інституту туризму Федерації профспілок України, кандидат історичних наук, Почесний працівник туристичної галузі України, заступник голови Національної спілки краєзнавців України (до 2012 року). 23 січня 2012 року V (позачерговим) з’їздом НСКУ обраний головою Ревізійної комісії Національної спілки краєзнавців України. 


Освіта

Закінчив Ватутінську ЗОШ № 6.
Закінчив історичний факультет Київського університету (1981).

Наукові інтереси

До кола наукових інтересів входять питання історії вітчизняного туризму, методики та практики екскурсійної справи, взаємодії туризму та краєзнавства, популяризації історико-культурної спадщини засобами туризму та екскурсій. Автор понад 30 наукових публікацій.