Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВААТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Ясен

Є ма­ле­нь­ка сум­на ли­тов­сь­ка ка­з­ка, що роз­по­ві­дає, як з’яв­и­ли­ся де­ре­ва на Зе­м­лі.

У да­в­ні-­пра­да­в­ні ча­си жи­ла-­бу­ла ко­ро­ле­ва ву­жів Ег­ла. І бу­ли в неї до­ч­ка та два си­ни.

Роз­гні­ва­ли­ся якось на неї бо­ги й пе­ре­тво­ри­ли її на жу­р­ли­ву яли­ну. Не по­жа­лі­ли й ді­ток: до­ч­ку обе­р­ну­ли на по­ло­х­ли­ву оси­ку, а си­нів-­бра­тів — на ду­ба та ясе­на. З то­го ча­су й ро­с­туть во­ни не­роз­лу­ч­но.

Ясен має ба­га­то де­ко­ра­ти­в­них рі­з­но­ви­дів, які рі­з­нять­ся і фо­р­мою кро­ни, і за­ба­р­в­лен­ням ли­с­т­ків, і їх­ньою бу­до­во­ю.

В Ума­ні, в за­по­ві­д­но­му па­р­ку, який є чи не най­ба­га­т­шою па­м’я­т­кою са­до­во-­па­р­ко­вої ар­хі­те­к­ту­ри ХVIII сто­літ­тя, зі­бра­но най­бі­ль­шу ко­ле­к­цію ясе­нів. Та й сам парк ство­ре­но на бе­ре­зі рі­ч­ки Ка­м’я­н­ки, де ро­с­туть при­ро­д­ні ду­бо­во-­ясе­но­ві лі­си. Є ясе­ни і в на­шо­му мі­сь­ко­му па­р­ку.

Ос­но­в­не, чим сла­вен ясен, — це йо­го де­ре­ви­на. У Ста­ро­да­в­ньо­му Ри­мі ясе­не­ва де­ре­ви­на ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ла­ся зде­бі­ль­шо­го для ви­го­то­в­лен­ня бо­йо­вих спи­сів та дро­ти­ків, а умі­ль­ці Ста­ро­да­в­ньої Ру­сі ро­би­ли з неї мі­ц­ні й пру­ж­ні ли­жі, ку­хон­ний та сто­ло­вий по­суд.

Те­пер най­кра­щі со­р­ти де­ре­ви­ни ясе­на за­сто­со­ву­ють в лі­та­ко­бу­ду­ван­ні, в сіль­сь­ко­го­с­по­дар­сь­ко­му ма­ши­но­бу­ду­ван­ні. З неї ви­го­то­в­ля­ють фа­не­ру, яка йде на офо­р­м­лен­ня осо­б­ли­во ко­ш­то­в­них ме­б­лів та му­зи­ч­них ін­стру­ме­н­тів.

Ли­с­т­ки й ко­ра ясе­нів ко­ри­с­ні при ли­хо­ма­н­ці, за­сту­ді, ка­ш­лю ; бру­нь­ки — при ре­в­ма­ти­з­мі. З ко­ри мо­ж­на ді­с­та­ти чо­р­ну, ко­ри­ч­не­ву та си­ню фа­р­би.

... Йшли си­ни бо­га вздовж бе­ре­га мо­ря і по­ба­чи­ли два де­ре­ва. Взя­ли во­ни ті де­ре­ва й зро­би­ли з них лю­дей... Да­ли їм убран­ня та іме­на: жі­н­ку на­ре­к­ли Ве­р­бою, а чо­ло­ві­ка — Ясе­нем. Від них і пі­шов рід люд­сь­кий ...

Ось так на­ї­в­но, але по­ети­ч­но ста­ро­да­в­ні ска­н­ди­на­ви уяв­ля­ли ка­р­ти­ну по­хо­джен­ня лю­ди­ни.

Валерій Бурій

Де­н­дро­фло­ра на­шо­го па­р­ку

Ву­ха­ті де­ре­ва

В од­ній жа­р­ті­в­ли­вій ін­дій­сь­кій ка­з­ці йдеть­ся про те, як у да­в­ни­ну ма­в­пи во­ю­ва­ли зі сло­на­ми. Сло­ни ви­ни­щу­ва­ли ма­в­п’я­чі по­сі­ви, руй­ну­ва­ли їх хи­жі. Якось ма­в­пи зі­бра­лись ра­зом і вно­чі на­па­ли на спля­чих сло­нів. Ба­га­тьох ве­ле­т­нів по­сі­к­ли. Ті ж, що за­ли­ши­лись жи­ви­ми з пе­ре­ля­ку вте­к­ли з джу­н­г­лів і на­за­в­ж­ди осе­ли­ли­ся між лю­дь­ми. Ма­в­пи ви­рі­ши­ли увіч­ни­ти свою пе­ре­мо­гу. Во­ни від­рі­за­ли у по­би­тих сло­нів ву­ха і роз­ві­ша­ли їх на гі­л­ках де­рев. Зго­дом ву­ха так мі­ц­но при­ро­с­ли до гі­лок, що й са­мі по­зе­ле­ні­ли. І до­сі ви­сять во­ни на кра­су­ні-­ка­та­ль­пі — де­ре­ві зі сло­но­ви­ми ву­ха­ми.

Ка­та­ль­пи — од­ні з найу­лю­б­ле­ні­ших ек­зо­ти­ч­них ро­с­лин на­шо­го па­р­ку, зе­ле­них на­са­джень по про­спе­к­ту Ва­ту­ті­на, не­по­да­лік шко­ли №5. Їх ве­ли­ке, схо­же на сло­но­ві ву­ха ли­с­тя вра­жає сво­єю пи­ш­ні­с­тю. У че­р­в­ні роз­пу­с­ка­ють­ся кві­ти — стрі­м­ке бі­ле во­лот­тя, з яко­го до осе­ні до­сти­га­ють до­в­гі до 30 см, стру­ч­ко­по­ді­б­ні ко­ро­бо­ч­ки-­пло­ди, які на­га­ду­ють чи­с­лен­ні стрі­ли в са­гай­да­ку во­ї­на.

Най­по­ши­ре­ні­ша се­ред цих ро­с­лин ка­та­ль­па бі­г­но­ні­є­ви­д­на пі­в­ні­ч­но­аме­ри­кан­сь­ко­го по­хо­джен­ня.

Бе­ре­жі­мо ці де­ко­ра­ти­в­ні де­ре­ва — їх в на­шо­му мі­с­ті так ма­ло!

Під­го­ту­вав В.Бу­рій

Валерій Бурій

Де­н­дро­фло­ра на­шо­го па­р­ку

То­по­ля тре­м­тя­ча

Оси­ка — з ро­ди­ни ве­р­бо­вих, з ро­ду то­поль. На­у­ко­ва на­зва її “то­по­ля тре­м­тя­ча”. Чо­му то­по­ля — зро­зу­мі­ло, але чо­му “тре­м­тя­ча”? А спра­ва в бу­до­ві її ли­с­т­ків. Гля­нь­те: си­дить ли­с­ток на го­ло­му тон­ко­му че­ре­ш­ку, а він до­в­гий, на­віть до­в­ший за ли­с­ток, та ще й сплю­с­ну­тий. І до­сить по­ві­я­ти най­меншо­му ві­те­р­цю, до­сить не­вло­ви­мо­го ру­ху по­ві­т­ря, як оси­ко­вий ли­с­ток по­чи­нає тре­м­ті­ти. Не ви­па­д­ко­во ка­жуть: оси­ка і без ві­т­ру шу­мить.

У ба­га­тьох кра­ї­нах за ста­рих ча­сів іш­ла про оси­ку не­до­бра сла­ва. На­віть “про­к­ля­тим де­ре­во­м” на­зи­ва­ли.

Зда­в­на з оси­чи­ни ро­би­ли го­с­т­ро­но­сі ло­ж­ки з за­ви­ти­ми де­р­жа­ка­ми, ча­ш­ки та ми­с­ки. Оси­ко­ві ло­ж­ки ці­ну­ва­ли­ся до­ро­ж­че від бе­ре­зо­вих.

Ли­с­т­ки оси­ки кра­си­ві та ори­гі­на­ль­ні. Мі­с­тять ба­га­то бі­л­ка, клі­т­ко­ви­ни, мі­к­ро­еле­ме­н­тів — Каль­цію, Ма­н­га­ну, Ка­лію, На­трі­ю. В лі­сі ли­с­т­ка­ми оси­ки ла­су­ють оле­ні, зай­ці, ло­сі.

Стру­ж­ку оси­ки з да­в­ніх-­да­вен ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ли для ви­го­то­в­лен­ня шту­ч­них кві­тів, пле­те­них ко­ши­ків, ро­гож і ка­пе­лю­хів.

Оси­ка ві­р­но слу­жить і люд­сь­ко­му здо­ро­в’ю. В на­род­ній ме­ди­ци­ні зда­в­на на­стій­кою з оси­ко­вої ко­ри лі­ку­ва­ли про­сту­ду. До­в­гі ро­ки оси­ко­ва ко­ра бу­ла си­ро­ви­ною для здо­бу­ван­ня са­лі­ци­ло­вої ки­с­ло­ти.

Оси­ку зав­жди ви­зна­ва­ли пре­кра­с­ним де­ко­ра­ти­в­ним де­ре­во­м. Осо­б­ли­во га­р­не її ли­с­тя во­се­ни: жо­в­те, яс­к­ра­во-­ка­р­мін­не, пу­р­пу­ро­ве. Влі­т­ку кра­си їй теж не по­зи­ча­ти.

Де­ре­ви­на оси­ки — пре­кра­с­на си­ро­ви­на для це­лю­ло­з­но-­па­пе­ро­вої про­ми­с­ло­во­с­ті й один з най­кра­щих ма­те­рі­а­лів для ви­ро­б­ни­ц­т­ва шту­ч­но­го шо­в­ку.

Для сі­р­ни­ко­вої про­ми­с­ло­во­с­ті оси­ка — си­ро­ви­на, якій не­має рі­в­но­ї.

Па­пір, ві­с­ко­за, сі­р­ни­ки...

Оси­ка мо­же пи­ша­ти­ся тим, що во­на бе­ре найа­к­ти­в­ні­шу участь у на­шо­му по­всяк­ден­но­му жит­ті. Во­на за­слу­го­вує най­бі­ль­шої ува­ги, і жо­д­них під­став “тре­м­ті­ти” в неї не ли­ши­лось.

Під­го­ту­вав В.Бу­рій

Валерій Бурій

Ор­ні­то­фа­у­на на­шо­го па­р­ку

Шпак зви­чай­ний

У ньо­го зле­г­ка зі­гну­тий до­ни­зу, до­в­гий за­го­с­т­ре­ний дзьоб. Мі­ц­ні но­ги. Кри­ла го­с­т­рі, хвіст ко­ро­т­кий. За­ба­р­в­ле­не пі­р’я чо­р­не з ме­та­ле­вим бли­с­ком.

З бе­ре­з­ня до жо­в­т­ня шпа­ка мо­ж­на ба­чи­ти скрізь. Він ду­же по­пу­ля­р­ний, бо охо­че осе­ля­єть­ся по­бли­зу лю­дей, у на­шо­му па­р­ку йо­го улю­б­ле­на мі­с­це. По 5-6 блі­до-­го­лу­бих яєць са­м­ка від­кла­дає дві­чі за се­зон. На­си­джу­ють са­м­ка і са­мець про­тя­гом двох ти­ж­нів, а ще че­рез три — пта­ше­ня­та ви­лі­та­ють з гні­з­да.

За час гні­з­ду­ван­ня сі­м’я шпа­ків з’їдає 7800 жу­ків та їх ли­чи­нок.

З да­в­ніх ча­сів лю­ди ці­ну­ють шпа­ків — вла­ш­то­ву­ють для них шпа­кі­в­ні. По­до­ба­ли­ся шпа­ки і як спі­ву­ни. Во­ни об­да­ро­ва­ні та­ла­н­том імі­та­ції — до­б­ре пе­ре­да­ють ме­ло­дії рі­з­них пта­хів, від­тво­рю­ють на­вко­ли­ш­ні зву­ки.

Про цьо­го по­пу­ля­р­но­го пта­ха ось як го­во­рить на­род­на за­га­д­ка:

У са­до­ч­ку по­над ти­ном

Я зро­бив йо­му ха­ти­ну,

За­смі­явсь і осе­ливсь,

Він на­вко­ло об­ди­вивсь.

За­жив шпак люд­сь­кої по­ва­ги до се­бе ак­ти­в­ним ви­ни­щу­ван­ням шкі­д­ли­вих ко­мах, га­р­ним ви­гля­дом і при­єм­ним спі­вом.

За­га­лом же шпа­ки ду­же ко­ри­с­ні пта­хи, і їх, бе­з­у­мо­в­но, тре­ба при­на­джу­ва­ти й охо­ро­ня­ти.

Під­го­ту­вав В.Бу­рій

Валерій Бурій

Де­н­дро­фло­ра на­шо­го па­р­ку

По­са­діть го­ріх

Це чу­до­ве де­ре­во при­йш­ло на на­шу зе­м­лю з гір­сь­ких лі­сів Се­ре­д­ньої Азі­ї. Ро­с­ли­на спо­ча­т­ку по­ши­ри­ла­ся в кра­ї­нах Се­ред­зем­но­мо­р’я, а вже звід­ти бу­ла за­ве­зе­на в Ки­їв­сь­ку Русь. Це де­ре­во — го­ріх во­ло­сь­кий.

По­пер­вах йо­го ви­ро­щу­ва­ли в мо­на­с­тир­сь­ких са­дах, на бе­ре­гах Дніп­ра. Вік го­рі­ха 400-500 ро­ків, пі­с­ля 7-10 ро­ків го­ріх що­рі­ч­но пло­до­но­сить. До­ро­с­ле де­ре­во дає 100 і бі­ль­ше кі­ло­гра­мів пло­дів.

Пло­ди, ко­ра з них і ли­с­тя — ар­се­нал ко­ри­с­них ре­чо­вин. У яд­рах во­ло­сь­ко­го го­рі­ха від 50 до 75 від­со­т­ків ви­со­ко­які­с­них, при­єм­них на смак ефі­р­них олій, зна­ч­на кі­ль­кість не­об­хід­них для ха­р­чу­ван­ня лю­ди­ни ву­г­ле­во­дів, ду­би­ль­них, мі­не­ра­ль­них та ін­ших ре­чо­вин. Пло­ди ма­ють спри­я­т­ли­вий амі­но­ки­с­ло­т­ний склад і то­му лег­ко за­сво­ю­ю­ть­ся. Лі­ка­рі ре­ко­ме­н­ду­ють спо­жи­ва­ти на до­бу хо­ча б два го­рі­хи, що ре­гу­лю­ють фу­н­к­ці­о­на­ль­ну ді­я­ль­ність шлу­н­ко­во-­ки­ш­ко­во­го тра­к­ту.

Ба­га­тий плід та­кож на ві­та­мі­ни. У шка­р­лу­пі не­зрі­лих го­рі­хів осо­б­ли­во ба­га­то ві­та­мі­ну С. За йо­го мі­с­т­кі­с­тю го­ріх у ві­сім ра­зів пе­ре­ви­щує чо­р­ну смо­ро­ди­ну і в п’ят­де­сят — пло­ди ци­т­ру­со­вих. Зе­ле­ні пло­ди го­рі­ха ви­ко­ри­с­то­ву­ють для ві­та­мі­ні­за­ції вин. Тов­че­ні го­рі­хи при­йма­ють­ся як про­ти­от­руй­не. Від­ва­ром ли­с­тя по­ло­щуть го­р­ло при ан­гі­ні.

Яд­ра го­рі­ха ши­ро­ко ви­ко­ри­с­то­ву­ють у кон­ди­тер­сь­кій про­ми­с­ло­во­с­ті.

За­вдя­ки го­рі­хо­вій олії до на­ших ча­сів збе­ре­г­ли­ся без­сме­р­т­ні тво­рін­ня Ле­о­на­р­до да Ві­н­чі, Ра­фа­е­ля, Ре­м­б­ра­н­д­та та ін­ші ше­де­в­ри об­ра­зо­т­во­р­чо­го ми­с­те­ц­т­ва ми­ну­лих сто­літь. Го­рі­хо­ва олія на­дає ху­до­ж­ньо­му по­ло­т­ну чі­т­ко­с­ті, про­зо­ро­с­ті, ви­ра­з­но­с­ті ма­лю­н­ка і за­по­бі­гає руй­ну­ван­ню фарб.

Ось та­кий він, го­ріх во­ло­сь­кий, із на­шо­го мі­сь­ко­го па­р­ку.

Під­го­ту­вав В.Бу­рій.

Валерій Бурій

Ор­ні­то­фа­у­на на­шо­го па­р­ку

Ла­с­ті­в­ки

Жи­вуть у нас три ви­ди ла­с­ті­вок: сіль­сь­ка, мі­сь­ка і бе­ре­го­ва.

Жи­в­лять­ся всі ла­с­ті­в­ки май­же ви­клю­ч­но ко­ма­ха­ми: пе­ре­ва­ж­но му­ха­ми, ко­ма­ра­ми, мо­ш­ка­ми, а під час цві­тін­ня жи­та зни­щу­ють гес­сен­сь­ку му­ш­ку, яку ло­в­лять на льо­ту. То­му ла­с­ті­в­ка зав­жди в польо­ті, шви­д­кість яко­го до­ся­гає 50-60 км/год.

Ме­ні ча­с­то до­во­дить­ся спо­сте­рі­га­ти ори­гі­на­ль­ний по­літ всіх трьох ви­дів ла­с­ті­вок, осо­б­ли­во пе­ред не­го­дою над во­до­ймою, що бі­ля мі­сь­ко­го па­р­ку — ви­до­ви­ще пре­ці­ка­ве...

Ла­с­ті­в­ки — пе­ре­лі­т­ні пта­хи. До нас при­лі­та­ють у кві­т­ні, ко­ли з’яв­ля­ють­ся ко­ма­хи, а від­лі­та­ють у пе­р­шій по­ло­ви­ні ве­ре­с­ня.

У на­ро­ді ла­с­ті­в­ка ко­ри­с­ту­єть­ся осо­б­ли­вою по­ва­гою і за­сту­п­ни­ц­т­вом. Не­да­р­ма да­в­нє на­род­не по­ві­р’я го­во­рить про те, що ла­с­ті­в­ку гріх би­ти і гні­з­до її роз­оря­ти, а то во­на ха­ту спа­лить. Зни­щу­ю­чи без­ліч на­до­ку­ч­ли­вих ко­мах, мух, ко­ма­рів, мо­шок, ла­с­ті­в­ки при­но­сять ве­ли­ку ко­ристь лю­дям.

Під­го­ту­вав В.Бу­рій.

Валерій Бурій

Де­н­дро­фло­ра Ватутінського міського па­р­ку

Гір­ко­ка­ш­тан зви­чай­ний

Укра­ї­ну ча­с­то на­зи­ва­ють дру­гою ба­ть­кі­в­щи­ною ка­ш­та­на. Гір­ко­ка­ш­тан зви­чай­ний — уро­дже­нець Пі­в­ден­ної Єв­ро­пи. Зі­йшо­в­ши зі схи­лів Ба­л­кан­сь­ких гір, по­пря­му­вав він ба­га­ть­ма єв­ро­пей­сь­ки­ми сто­ли­ця­ми. На по­ча­т­ку ми­ну­ло­го сто­літ­тя ді­с­тав про­пи­с­ку в Кри­му, а 1842 ро­ку осе­ли­в­ся в Ки­є­ві.

Гір­ко­ка­ш­тан зви­чай­ний на­зи­ва­ють ще кін­сь­ким. Ко­ли ли­с­ток ка­ш­та­на від­кри­ва­єть­ся, на то­му мі­с­ці, де він при­крі­п­ля­єть­ся до гі­л­ки, за­ли­ша­єть­ся ру­бець. Фо­р­мою він на­га­дує слід кін­сь­кої під­ко­ви.

Осо­б­ли­во оша­т­ний ви­гляд має ка­ш­тан під час цві­тін­ня. Бджо­ли лю­б­лять від­ві­ду­ва­ти ажу­р­ні сві­ч­ки, адже ка­ш­тан — не­по­га­ний ме­до­нос. Де­ре­ви­на ка­ш­та­на ус­пі­ш­но ви­ко­ри­с­то­ву­єть­ся в ме­б­ле­вій про­ми­с­ло­во­с­ті для ви­ро­б­ни­ц­т­ва фа­не­ри. З пло­дів ка­ш­та­на мо­ж­на ви­ро­б­ля­ти ви­со­ко­які­с­ні кро­х­маль і спир­т. Пло­ди — до­б­рий корм для тва­рин, осо­б­ли­во во­ни до впо­до­би сви­ням.

Ко­лись із роз­те­р­тих пло­дів ка­ш­та­на з до­мі­ш­кою кві­ток кон­ва­лії ро­би­ли ню­ха­ль­ний по­ро­шок. Він до­по­ма­гав від не­жи­ті та го­ло­вно­го бо­лю. На­стій­ку з пло­дів і те­пер ре­ко­ме­н­ду­ють лі­ка­рі від ре­в­ма­ти­ч­них за­хво­рю­вань. Є да­ні й про те, що ек­с­т­ракт пло­дів ка­ш­та­на до­по­ма­гає в лі­ку­ван­ні ате­ро­скле­ро­зу.

Ка­ш­тан — при­кра­са на­ших ву­лиць і па­р­ку, бі­ля ньо­го про­хо­ло­д­но, за­ти­ш­но, він іде­а­ль­ний очи­с­ник ат­мо­с­фе­ри.

Сло­во “ка­ш­тан” при­йш­ло до на­шої мо­ви в XVII сто­літ­ті з поль­сь­ко­ї. А ра­ні­ше бу­ло во­но в ла­тин­сь­кій і гре­ць­кій мо­вах і ве­ло по­ча­ток від на­зви ма­ле­нь­ко­го мі­с­та в Ма­лій Азії — Ка­с­тан.

Під­го­ту­вав В.Бу­рій

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Червона калина

Над­зви­чай­но кра­си­ва ка­ли­на під час пло­до­но­шен­ня. Її гі­л­ки, су­ціль­но об­ві­ша­ні ке­тя­га­ми яс­к­ра­во-­ко­ра­ло­вих пло­дів, осо­б­ли­во при­ваб­ли­ві.

Пло­ди на гі­л­ках ка­ли­ни збе­рі­га­ють­ся взи­м­ку ду­же до­в­го. Як­що ж на­ла­ма­ти і під­ві­си­ти їх у при­мі­щен­ні, то во­ни за­ли­ша­ють­ся сві­жи­ми всю зи­му. Це зу­мо­в­ле­но на­яв­ні­с­тю в них ду­би­ль­них, пе­к­ти­но­вих і кон­се­р­ву­ю­чих ре­чо­вин. У зв’я­з­ку з та­кою осо­б­ли­ві­с­тю пло­до­но­с­не гіл­ля ка­ли­ни, уві­ша­не че­р­во­ни­ми пло­да­ми, ста­ло си­м­во­лом ві­ч­ної па­м’я­ті.

Ка­ли­на зви­чай­на зро­с­тає в лі­сах, се­ред ча­га­р­ни­ків, по бе­ре­гах рі­чок, стру­м­ків, на лу­ках, схи­лах май­же по всій Укра­ї­ні і ши­ро­ко куль­ти­ву­єть­ся в са­дах, па­р­ках, скве­рах, на при­са­ди­б­них ді­ля­н­ках то­що.

Вза­га­лі ва­р­то більш ши­ро­ко ви­ро­щу­ва­ти ка­ли­ну як чу­до­ву пі­сен­но-­по­е­ти­ч­ну та га­р­ну де­ко­ра­ти­в­ну ро­с­ли­ну. Адже ро­би­ти це не­скла­д­но. Ка­ли­на лег­ко роз­мно­жу­єть­ся на­сін­ням, жи­в­ця­ми, від­во­д­ка­ми. Ря­с­на зе­лень, ще­д­ре цві­тін­ня і пло­до­но­шен­ня, га­р­не осін­нє за­ба­р­в­лен­ня, зи­мо­ве па­ла­х­ко­тін­ня че­р­во­них ке­тя­гів на фо­ні срі­б­но-­сяй­но­го сні­гу — все це при­не­се вам чи­ма­ло ра­до­с­ті у всі по­ри ро­ку.

Але ка­ли­на цін­на і ці­ка­ва не ли­ше як ес­те­ти­ч­но-­си­м­во­лі­ч­на куль­ту­ра. Во­на ще й лі­кар­сь­ка, ха­р­чо­ва, ві­та­мі­но­з­на, ме­до­но­с­на та фа­р­бу­ва­ль­на ро­с­ли­на. У на­у­ко­вій ме­ди­ци­ні за­сто­со­ву­єть­ся ко­ра ка­ли­ни. Її ек­с­т­ракт — кро­во­спин­ний за­сіб. Пло­ди ви­ко­ри­с­то­ву­ють­ся як ві­та­мін­ний за­сіб при шлу­н­ко­вих і про­сту­д­них за­хво­рю­ван­нях.

У на­род­ній ме­ди­ци­ні ко­ру за­сто­со­ву­ють при про­сту­ді, зо­ло­ту­сі, но­со­вих кро­во­те­чах; сік — при го­р­ло­вих про­сту­дах, ка­ш­лі, хво­ро­бах шкі­ри; кві­т­ки і пло­ди — при скле­ро­зі, гі­пер­то­нії, за­хво­рю­ван­ні ни­рок, се­р­це­вих хво­ро­бах.

В їжу пло­ди ка­ли­ни вжи­ва­ють пі­с­ля про­мо­ро­жу­ван­ня, ко­ли во­ни втра­ча­ють гір­кий смак. У на­ро­ді з пло­дів ка­ли­ни го­ту­ють на­чи­н­ку для пи­ро­гів, ки­се­лі, при­пра­ви до м’я­с­них страв.

За­вдя­ки ви­со­ко­му вмі­с­ту пе­к­ти­нів пло­ди ка­ли­ни ви­ко­ри­с­то­ву­ють для ви­го­то­в­лен­ня ма­р­ме­ла­ду, їх кон­се­р­ву­ють, го­ту­ють на­ли­в­ки, лі­ке­ри, фру­к­то­во-­ягі­д­ні ви­на.

Ко­ра ка­ли­ни дає чо­р­но­-зе­ле­ну фа­р­бу, пло­ди — че­р­во­ну, при­да­т­ну для фа­р­бу­ван­ня ше­р­с­ті.

Ка­ли­на зви­чай­на ці­нить­ся в лі­со­ме­лі­о­ра­ти­в­них на­са­джен­нях як грун­то­за­хи­с­на по­ро­да, а та­кож та­ка, що при­ваб­лює ко­ри­с­них пта­хів.

Під­го­ту­вав В.Бу­рій

Валерій Бурій

Ор­ні­то­фа­у­на Ватутінського місько­го па­р­ку

Іво­л­га

Це га­р­ний птах, як шпак, за­вбі­ль­ш­ки. Опе­рен­ня са­м­ців яс­к­ра­во-­жо­в­те, а в са­мок зве­р­ху оли­в­ко­во-­зе­ле­не, зни­зу бі­лу­ва­ти, з чо­р­ни­ми сму­же­ч­ка­ми.

При­лі­тає до нас то­ді, ко­ли вже з’яв­ить­ся ба­га­то ве­ли­кої гу­се­ні та жу­ків, а від­лі­та­ти по­чи­на­ють в сер­п­ні.

Іво­л­га обе­ре­ж­на і по­тай­на. Її важ­ко по­ба­чи­ти на де­ре­ві у гу­с­тій йо­го кро­ні, мо­ж­на ли­ше в польо­ті. Дзві­н­ка пі­с­ня-­свист цьо­го жо­в­то­-зо­ло­ти­с­то­го пта­ха — од­на з най­при­є­м­ні­ших у на­шо­му па­р­ку. Во­на на­га­дує зву­ки флей­ти — “фіу-­тіу-­лі­у”. Крик по­три­во­же­ної іво­л­ги на­га­дує ня­в­чан­ня роз­дра­то­ва­ної кі­ш­ки.

Жи­вить­ся іво­л­га пе­ре­ва­ж­но ве­ли­ки­ми ко­ма­ха­ми, перш за все гу­сін­ню, на­віть во­ло­ха­то­ю. Спо­жи­ває во­на й со­вок, ме­те­ли­ків, хру­щів, до­в­го­но­си­ків, ву­са­чів, ли­с­то­їдів, кло­пів та ін­ших шкі­д­ли­вих ко­мах. Во­се­ни, а зрі­д­ка і влі­т­ку, до­ро­с­лі пта­хи по­їда­ють та­кож рі­з­ні яго­ди, осо­б­ли­во шо­в­ко­ви­цю.

Іво­л­га — окра­са на­шо­го па­р­ку, до то­го ж ду­же ко­ри­с­ний птах.

Під­го­ту­вав В.Бу­рій

Валерій Бурій

Де­н­дро­фло­ра на­шо­го па­р­ку

Че­ре­м­ха зви­чай­на

Са­ме во­на від­кри­ває ди­в­не ве­с­ня­не цві­тін­ня де­рев, ві­до­ма в на­ро­ді як “зе­ле­ний шум”. Мі­с­це­ва на­зва — че­ре­м­ши­на. З ро­ди­ни роз­ових.

Це ха­р­чо­ва, ме­до­но­с­на, лі­кар­сь­ка, фі­то­н­ци­д­на, фа­р­бу­ва­ль­на, де­ре­вин­на, де­ко­ра­ти­в­на ро­с­ли­на.

Че­ре­м­ха зви­чай­на — ве­с­ня­ний ме­до- і пи­л­ко­ніс, що дає під­три­му­ю­чий взя­ток.

У ли­с­т­ках і кві­тах мі­с­тять­ся фі­то­н­ци­ди, що зни­щу­ють шкі­д­ли­ві ба­к­те­рії та оздо­ро­в­лю­ють по­ві­т­ря.

Де­ре­ви­на че­ре­м­хи бли­с­ку­ча, ле­г­ка, бу­ро-­че­р­во­но­го ко­льо­ру, за­сто­со­ву­єть­ся для рі­з­б­лен­ня і дрі­б­них ви­ро­бів. Че­ре­м­ха — ду­же де­ко­ра­ти­в­на ро­с­ли­на.

У пло­дах мі­с­тять­ся цу­к­ри, яб­лу­ч­на й ли­мон­на ки­с­ло­ти, ду­би­ль­ні ре­чо­ви­ни, ми­г­да­ле­ва олія, фі­то­н­ци­ди, ві­та­мін С. Ви­ко­ри­с­то­ву­ють ра­зом з ме­дом або цу­к­ром для при­го­ту­ван­ня ки­се­лів, на­сто­їв, же­ле, ча­ю.

У на­у­ко­вій ме­ди­ци­ні — за­сто­со­ву­ють як про­ти­про­но­с­ний в’я­жу­чий за­сіб. У на­род­ній ме­ди­ци­ні за­сто­со­ву­ють: кві­ти — при хво­ро­бах очей, ко­ру — як се­чо- і по­то­гін­ний за­сіб, ли­с­т­ки — при бро­н­хі­тах, су­ц­віт­тя — при по­ру­шен­ні об­мі­ну ре­чо­вин, а всі ча­с­ти­ни ро­с­ли­ни — при ане­мії, за­па­лен­ні сли­зо­вої обо­ло­н­ки ро­та.

Є вка­зі­в­ки на ін­се­к­ти­ци­д­ні вла­с­ти­во­с­ті че­ре­м­хи. Від­вар із ко­ри ви­ко­ри­с­то­ву­ють для бо­ро­ть­би з шкі­д­ли­ви­ми ко­ма­ха­ми. На­сін­ня зла­ків об­ку­рю­ють пе­ред сі­в­бою ди­мом від спа­лю­ван­ня гі­лок.

Під­го­ту­вав В.Бу­рій.