Валерій Бурій

ОРНІТОФАУНА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Ластівка - символ добра і зла; весни; відродження; щастя; матері, коханої дівчини.
Образ ластівки - амбівалентний, вона символізувала водночас і добро, і зло /А.Голан/. У Стародавній Греції ластівка присвячувалася Афродіті - богині кохання, краси. У єгипетській міфології одна із головних богинь Ісіда перетворювалась саме в ластівку.
У Чехії, Німеччині ластівку називали не інакше як 'пташкою Божої Матері', вважали великим гріхом вбити її чи розбити гніздо. У монгольських, дагестанських переказах її вважали 'великою благодійницею роду людського'. Подібні вірування побутували і на Україні. Ластівку вважали 'Божою пташкою', створеною Господом із землі. 'Благословив її Господь - вказував Г. Булашев - за те, що коли 'жиди' розпинали Христа, ластівки крали у них цвяшки'.
У народі вважали, що ластівки повертаються в рідні краї 1 березня /за старим стилем - на Явдохи/. Дітей вчили: коли побачиш ластівку, бери грудочку землі, кинь їй навздогін і промов: 'На тобі, ластівко, на гніздо!' Тоді швидко настане весна.
Ластівок, які прилітали із-за далекого моря, вважали посередниками між життям і смертю /очевидно, ще завдяки чорно-білому забарвленню/, чужими краями і своєю землею.
У веснянках образ ластівки символізував довгождану весну:
Пташок викликаю
З теплого краю.
Летіть, соловейки,
На нашу земельку,
Спішіть, ластівоньки.
Пасти корівоньки.
У фольклорі, літературі ластівка символізувала ніжну матір /'Як ластівка з ластовенятами'/, щиросердну лагідну мову /'Щебече, як ластівка'/, матусю:
Ти від лютої зими
Затуляла нас крильми.
Прихилялася тихим леготом,
Задивлялася білим лебедем
Дивом-казкою,
Юним соняхом, -
Сива ластівко,
Сиве сонечко.
/Б. Олійник/.
О. Потапенко.

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Калина - символ вогню, сонця; неперервності життя, роду українців; України, батьківщини; дівочої чистоти й краси; вічної любові, кохання, вірності; гармонії життя та природи; материнства; плодючості; символ нескореності та стійкості; українського козацтва; незрадливої світлої пам'яті; єдності нації; потягу до своїх традицій, звичаїв.
'Без верби й калини - нема України', - каже народна мудрість. У давнину калину висаджували у кожній садибі. Нею прикрашали найсвятіше - гільце /вільце/ молодої, весільний коровай, оселю. І проводжали у вирій на вічний спочинок теж із калиною. Чому саме вона стала глибоким народним символом?
Вважаємо, що це зумовлено багатьма чинниками: кольором цвіту, плодів, формою, лікувальними властивостями, світоглядом, традиціями наших предків. Можливо, їх вражало те, що серед лютої завії гордо і нескорено палахкотіли вогнисті, блискучі кетяги. Ніякий мороз не міг здолати калину. Як і віковічний потяг народу до волі, краси, гармонії, правди...
Етимологія слова 'калина' пов'язана із поняттям вогню, води /див. Вогонь. Вода/ - першоелементами земного життя. Суцвіття білих віночків нагадувало сонце, а білий колір був сакральним. Насінини калини за формою дуже схожі на червоне серце. На Україні колись святим було материнське побажання: 'Будь, доню, і ти червоною та здоровою калиною, незайманою та чистою до вінця!'
Одним із найважливіших символічних значень калини було 'чиста дівоча врода' /'А дівчина, як калина, личком рум'яная...'/. Символізувала вона і вірне, довічне кохання /'Та й зацвіла калиночка дрібненько, аби в парі прожили добренько'/. Ламати калину - означало виходити заміж, любити. 'Символізуючи відновлювану від покоління до покоління кров українського народу, - пише О.Братко-Кутинський, - калина тим самим символізує його невмирущість, непідвладність часові... Єдинокровність, однак, пов'язує народ не лише в часі, а й у просторі. Отже, червона калина трактується як засіб магічного зв'язку між людністю України' /Братко-Кутинський О. Символіка світобудови. Українська традиція/ Людина і світ. - 1991. - № 11. - С. 38/.
У фольклорі, народній уяві символом України виступала саме калина:
А ми тую червону калину
та й підіймемо.
А ми нашу славну Україну
та й розвеселимо!...
Червона калина стала також символом українського козацтва, війська.
Філософськи глибоким є й символічний образ 'калинового мосту'. 'Калина - символ розквіту, - підкреслює Б.М.Ажнюк, - міст - життя, що з'єднує два береги: молодість і старість /ширше: народження і смерть/. Перший берег вже за спиною /на ... мості/, попереду другий берег, і зворотного шляху немає. У філософському підтексті образу є поцінування життя в хвилину розквіту і ностальгія за тим, що минає' /Ажнюк Б.М. Мовні явища як етнокультурна цілісність // О.О.Потебня і проблеми сучасної філології. - К., 1992. - С. 41/.
Сумну символіку мала калина на хвилину вічної розлуки з дорогою людиною. Її часто висаджували на могилах неодружених дівчат та хлопців. Цвітом або кетягами калини обвивали домовину. 'Так символічно, - вказує С.Боруцький, - виражалася потреба постійного зв'язку людини з 'тамтим світом', що хоч там небога знайде свою долю і вічне життя' /Боруцький С. 'А ми тую червону калину ...' / Людина і світ. - 1993. - № 2. - С. 28/.
І все ж кущ калини не був символом смерті. Навпаки, посаджена в головах калина символізувала продовження життя у рідні, народі, світлу пам'ять.

Валерій Бурій

ОРНІТОФАУНА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Зозуля - символ суму та вдівства; провісниця весни і водночас смерті, нещастя; туги за життям, минулим; віщування; нерозважливої матері.
Символіка зозулі у світовій міфології різноманітна і суперечлива. Наприклад, у грецьких повір'ях зозуля віщує загибель, в Індії та Японії - символ кохання. Іудеї вважали зозулю 'нечистим птахом'. За даними А.Голана, зозулі 'приписували такі риси як віщий дар, мудрість, довговічність, здатність зцілювати; вона вважалася вістункою біди та смерті, пов'язувалася з багатством'.
У міфологічних легендах праукраїнців цей образ уособлював мотив перетворення жінки в птаху. Ярославна із 'Слова о полку Ігоревім' прагне зозулею полетіти до свого полоненого чоловіка.
Згідно з народними повір'ями, зозуля могла навіщувати, скільки людині залишилося жити. Звідси прислів'я і звертання: 'Зозуленько, зозуленько, скажи, скільки буду жити літ?'; 'Не тобі зозуля роки кувала'.
У різних регіонах України існували свої інтерпретації образу зозулі. У Літинському повіті /за даними Г.Булашева/ зозулю вважали перевертнем князівни, в Олександрівському повіті -'переверненою на птаха вдовою, через що вона й гнізда собі іноді не в'є. В Галичині зозулю вважали дівчиною, проклятою матір'ю й перетвореною на птаха за те, що вона, бажаючи налякати матір, заховалася якось за комин й почала кувати'. Існує й інше вірування: зозуля - то жінка, що вбила свого чоловіка і за цей гріх була засуджена Богом не мати ніколи пари. 'В українських піснях про смерть козака, - вказує Г.Булашев, - його мати, сестра й кохана, тужачи, прилітають до нього на могилу зозуленьками... За українськими й польськими повір'ями, крик зозулі в саду віщує погану погоду, а трикратний над скелею - смерть господаря'. С.Килимник підкреслював: 'Зозуленька - це багатозначущий символ наших пращурів - і вісник весни, і вісниця довгого віку..., і символ туги за життям, за минулим, за красою: символ бездітної вдови, але найголовніше - це символ віщування' /Килимник С. Український рік. - С. 268/.
В українському фольклорі, літературі зозуля, як правило, - символ віщування, вдівства, туги. Напр.: 'Зозуля кувала, правдоньку казала, - буду сто літ жити!' /Т.Шевченко/.
Віщу птицю намагалися задобрити: 'Почувши вперше зозулю, поспішали побряжчати грішми... Гроші на куку /перше зозулине 'ку-ку'/, на зозульку, про зозульку первісно означали 'гроші на щастя', а вже пізніше почали асоціюватися з таємним подарунком, хабарем...'. /Ужченко В.Д., Авксентєв Л.Г. Українська фразеологія. - Харків, 1990. - С. 81-82/.
'Зозулями' у 70-80-ті роки ХХ ст. називали жорстоких, нерозважливих матерів, що відцуралися своїх дітей, ведуть легковажний, іноді аморальний спосіб життя.
'А їхні відреченці, наче данайські зозулі,
У гніздах сусідніх розбещену плоть веселять'
/Б.Олійник/.

Валерій Бурій

ФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Євшан-зілля /полин/ - символ пам'яті; рідної землі, Батьківщини; своєрідний пароль українців.
Євшан-зілля /полин/ - степова запашна рослина з червоним або пурпуровим цвітом. У Біблії слово 'полин' нерідко поєднується зі словом 'яд'. Грішники часто зазнають кари Господньої саме полином.
Слово 'євшан' за походженням тюркське. В Іпатіївському літописі міститься цікава оповідь про братів - половецьких ханів - Отрока та Сирчана. Після поразки від Мономаха хан Отрок опинився у Грузії, а Сирчан залишився коло Дону. 'По смерті ж Володимира остався у Сирчана один лиш музика Ор, і послав він його в Обези /частина Грузії/, мовивши: 'Володимир уже вмер. Тож вернися, брате, піди в землю свою. Мов же ти йому слово моє, співай же йому пісні половецькі. А якщо він не схоче, дай йому понюхати зілля, що зветься євшан'. Той же не схотів ні вернутися, ні послухати. І дав Ор зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: 'Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, а ніж на чужій славному бути'. І прийшов він у землю свою /Махновець Л. Літопис руський. - С.368-369/. Не випадково митрополит Іларіон підкреслював: 'Євшан-зілля зцілює від винародовлення, і хто забуде свою батьківщину, воно пригадає' /Дохристиянські вірування... - С.58/.
В українському фольклорі полин - надійний оберіг від русалок, іншої нечисті. За віруваннями, на Русалчин великдень мавка, перестрівши людину, питала: 'Полин чи петрушка?'. Якщо та показувала полин, русалка миттю зникала.
У фольклорі полин виступає, як правило, символом нещасливого, безталанного життя:
Лучче мені, мати,
Гіркий полин їсти,
Аніж мені, мати,
Із нелюбом сісти.
Образ 'євшан-зілля' став літературною традицією. Він зустрічається у творах І.Франка, М.Вороного, Л.Забашти, М.Чабанівського, В.Коломійця, О.Гончара та ін.
В останні роки цей символ розширює свої межі, поглиблюється. 'Євшан' - це і хронос, товща часу, символ вічної любові до Батьківщини, символ її незнищенності. Це і простір, тобто символ єднання, спільності всіх, хто любить Україну. Де б вони не жили - чи в Канаді, чи в Америці, чи в Австралії...' /Сологуб Н. Євшан-зілля//Культура слова. - Вип.45. - К.,1994. - С.13/.

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Дуб - символ Перуна, Сонця та ін. богів; дерева життя; гордості й міці, сили, довговічності, здоров'я; цілісності; дужого, гарного парубка; нерозважливості.
Дуб був священним деревом у давніх слов'ян, кельтів, латинян, греків, мордовців, присвячувався могутнім богам Юпітеру, Перуну, Сонцю, Зевсу та ін. Його вшановували ще праіндоєвропейці як символ дерева життя, світової осі. У християнстві дуб /як і кедр/ був символом гордості і пихатості. Під дубом став царем Авімелах; Яків закопував чужих богів теж під цим деревом.
Емблема Христа - дуб, за деякими версіями із нього ж був зроблений хрест-розп'яття.
Вінок /див. Вінок/ із дубового листя символізував силу, міць, гідність. У Греції священний брак Зевса і Гери, бога і богині дуба, відзначався з великою помпезністю. У магічному дійстві жрець Зевса вмочував гілку дуба в священне джерело на горі Лікей, а греки молились і просили дощу. Зображення землі, яка просить у Зевса дощу, збереглось в афінському Акрополі. А в час посухи афіняни молились богу: 'Дощ, дай дощ, о улюблений Зевс, полям афінян і долинам'. Зевс керував не тільки дощем, а й громом і блискавкою, тому греки обгороджували місце ударів блискавки, будували там вівтар, який ставав місцем жертвоприношень божеству.
В древній Італії всі дуби символізували Юпітера /двійника Зевса/. Кельти Галії, друїди вважали священними дуб і омелу, на якому вона росте.
Слово дуб дуже давнє. Спочатку воно мало значення 'будь-яке дерево', 'дерево взагалі', тобто 'ліс'. Це слово передавало значення 'чогось цілісного, що не роздроблюється на частини..., чуже, нескорене, якому, між іншим, 'слід приносити жертву' /Колесов В. Мир человека... - С.211/. Тобто дуб символізував щось монолітне, безмежне,сильне.
Слов'яни-язичники вважали дубові гаї житлами богів, тому вшановували їх, категорично забороняли вирубувати. Дубам в жертву приносили биків, кабанів, півнів, хліб та ін. До речі, хліб, півень /див. Хліб, Півень/ символізували Сонце. А, отже, дуб був сакральним знаком не лише Перуна, а й Сонця. У капищах перед ідолами горів невгасний вогонь, символіка якого переплітається із Сонцем.
Мовознавці підрахували, що лише в 'Словнику російських народних говорів' міститься майже двісті слів, які утворені від кореня - дуб-.
Обожнення дуба, очевидно, зумовлено його довговічністю, надзвичайною міцністю деревини. Так, славнозвісний Хортицький дуб прожив майже 2 тисячі років! Зараз на Рівненщині росте 1300-літній патріарх-красень.
За стародавніми язичницькими легендами у вирії-сонмищі богів і душ - росло першодерево світу - прадуб з молодильними яблуками безсмертя /Плачинда С./.
На Україні дуб особливо цінувався за міцну деревину, з якої робили житло, мости, домашнє начиння.
Існував добрий звичай - на відзнаку народження хлопчика садити молоденький дубок.
На Зелену неділю колись на Київщині готували ігровий /сухий/ дуб. Це була висока жердина із колесом, уквітчана травами, стрічками. Люди виконували обрядові пісні, закликаючи весну, живильний дощ та ін.
У фольклорі образ дуба персоніфікує міцного, дужого, красивого парубка-козака /'Парубочки як дубочки'/. На думку А.Голана, асоціативна пара 'дуб-чоловік' зумовлена певною мірою формою жолудя, що нагадує фалл /дітородний орган/.
О.Воропай описує обрядодію-гру 'Горю - дуб', у якій один із учасників - дівчина, інший - хлопець. Причому він є отим 'дубком-козаком', що горить від кохання до милої. Аналогічні символи переповнюють українські пісні:
Ой у полі дуб зелений,
Під тим дубом вишня;
А там козак конем грає,
Щоб дівчина вийшла

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО І ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Вишня - символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої.
У давнину вишня була одним із священних дерев далекої Японії та Китаю. Для праукраїнців вишня, за даними О.Шокала, - світове дерево життя /див. Дерево життя/. Як відомо, колись слов'яни святкували Новий рік 21 березня. Це було свято весни, Новий рік споконвічних хліборобів. 'У давнину в Україні, - підкреслює дослідник, - вишня була ритуальним деревом весняного новорічного обряду. Деревце вишні садили восени в діжечку, тримали його в хаті, а навесні, у березні, вишенька розвивалась і розквітала. По тому, як вона квітне, дівчата вгадували долю на цілий Новий рік' /Українознавство. - К., 1994. - С.286/. На думку Г.Лозко, назву 'вишня' слід вважати прикметником жіночого роду, від форми 'вишній', тобто 'божественний' /пор. із словом 'Все-вишній' /Всевишній/. Отже, вишня - це 'божественне дерево', присвячене Сварогу /Дмитренко М. та ін. Українські символи. - К., 1994. - С.118/.
Окремі дослідники зіставляють це слово із весняним сонцем у зеніті, тобто 'вишнім' сонцем. Лінгвістичний аналіз етимології слова 'вишня', зроблений нами, підтверджує думку про правильність зіставлення її з образом світового дерева, священного дерева життя.
По-перше, слово 'вишня' - слов'янського походження, воно мало такі регіональні варіанти як 'вишник', 'вишника'. Водночас слово 'вись' /висота/ /світове дерево, як відомо, дуже високе, дістає кроною неба/ мало аналогічні форми - 'вишник', тобто 'вищий', 'старший', 'вишок' - вершина, шпиль.
Словник Б.Грінченка /Т.1. - С.201/ фіксує форму 'вишній', тобто 'верховний', а отже 'небесний', 'божественний'. Водночас у Словнику вміщено фразу 'Господи вишній, чи я в тебе лишній?', яку можна зіставити із фольклорним виразом 'Ненько, моя вишня, Чи я в тебе лишня...' Отже, у свідомості праукраїнців вишня асоціювалася із небом, високим деревом життя, Богом. Окрім того, білий колір її цвіту асоціювався із святістю, бо 'світ' - це 'свят'.
За даними М.Костомарова, слов'яни обожнювали саме світло як джерело життя, білий колір /пор. імена язичницьких богів Світовид, Білобог/. Споконвіку священні речі українців - білі /хата, вишиванка, хустина, рушник/. Священний птах лелека має біле забарвлення. Таким чином, безсумнівно, вишня була у наших пращурів Священним Деревом Життя, Матері-богині, України.
Відгомін цих вірувань знаходимо у творах усної народної творчості, українських письменників. У свідомості українців і нині вишня - це рідна домівка:'Садок вишневий коло хати' /Т.Г.Шевченко/. Або:'Як я любив у хмарах вишняку Твої білесенькі, немов хустини, хати' /М.Старицький/.
У поемі І.Я.Франка 'Іван Вишенський' змальовано, зокрема, епізод, коли саме вишневий цвіт нагадав герою на чужині про рідну Україну і змусив повернутися із грецького Афону.
Ліна Костенко використала цей образ для опоетизації весни, кохання, нареченої:
Ще сніг ковтала повідь широченна,
І рала ждав іще тужливий лан.
А під горою вишня - наречена
Вже до віночка міряла туман.
У поемі І.Драча 'Смерть Шевченка' вишневий цвіт асоціюється із безсмертям Великого Кобзаря.
І на завершення - рядки, написані одним із авторів Словника:
О, вишня - Матінко Всевишня -
Весь білий світ - то вишні цвіт.
Правічне дерево Вкраїни -
Її безсмертя в плині літ.

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Верба - символ Космічного океану; Прадерева життя; надзвичайної працездатності; запліднюючої, родючої сили; пробудження природи, весни; засмученої жінки; вдівства; України, батьківщини.
Верба має суперечливе /часто протилежне/ символічне значення. У середньовічній Європі її називали деревом поетів та співаків, ораторів. Китайці пов'язували із вербою поняття жіночості, краси, м'якості. В Японії верба - дерево смутку, слабкості, ніжності. Стародавні греки присвячували вербу богиням Гекаті, Персефоні, які пов'язувалися з ідеєю загибелі. Верба символізувала також довговічність, повноту життя, була символом світового дерева /Мифы народов мира. - М., 1992. - С.370/.
Без верби і калини нема України, - говорить народна мудрість.
Ще кілька тисяч років тому верба вважалася священним деревом-тотемом у праукраїнців. 'Верба, - вказував О.П.Знойко, - пов'язана була із космогонією і міфологією народу і символізувала першоджерело творення світу або Прадерево життя, тобто Чумацький Шлях на небі або нашу Галактику. Як символ Чумацького Шляху верби садили над шляхами... Доторкнутися людини свяченою вербою - значить поєднати її з космічними силами Всесвіту, надати можливостей відродження і здоров'я. Збудувавши хату, на Україні обов'язково садили неподалік вербу /Знойко О.П. Міфи Київської землі... - С.118/.
О.А.Шокало також вважає, що в українській культурі з прадавнини головним деревом вважається верба як ритуальне дерево весняного Нового року. Великодня Верба - Прадерево Життя усіх хліборобських народів, спільноєвропейський символ Всесвіту... Великодня Верба сприяє прилученню людини до Космічної Гармонії /Українознавство. - К., 1994. - С.296/.
Чому ж саме верба - одне з найшанованіших дерев на Україні? Вважаємо, що це зумовлено світлоглядом, особливостями трудової діяльності, національною психологією наших пращурів.
Діти Матері-природи, тонкі поетичні натури, вони обожнювали кожну травинку, птахів, звірину. Особливо радісним /після важкої суворої зими-холоднечі/ було пробудження природи, приліт вісників весни: журавлів, ластівок /Див. Ластівка/ - священних птахів. А яке дерево розквітало першим? Саме верба. Пухнасті, як молоді курчатка, котики з блискучо-білявим /чи золотавим/ усміхом випромінювали тепло, ласку, запах весни. 'Зацвіла верба - прийшла весна,' - казали у народі. Подекуди ще лежав сніг, було холодно - а верба цвіла. Отже, думали люди, вона сильніша за грізне божество Зими.
На честь цього дерева - вісника весни - сільська молодь влаштовувала спеціальне свято. 'Вибравши з-поміж себе найудатливішу юнку, - пише В.Скуратівський, - дівчата прихорошували її котиками та розпуклими вербовими галузками, наспівуючи веснянку:'Ой вербо, вербо, вербице! Час тобі, вербице, розвиться!' Взявшись за руки, водили хороводи... Тим часом дітлахи на різні голоси закликали весну змайстрованими з верби свистульками. Таке видовище вражало своєю поетичністю й красою' /Скуратівський В. Берегиня. - С.268/.
Іще однією причиною шанування верби, на нашу думку, була її вологолюбність. У давнину люди з побожним трепетом ставилися до води /див. Вода/. А це дерево завжди росло тільки там, де була вода. Отже, воно ніби тримало постійний зв'язок із божеством життєдайної вологи. Криниці /див. Криниця/, священні для українців місця, копали біля верби. Де срібліє вербиця, там здорова водиця, - говорить народне прислів'я. Люди помітили, що верба - чудовий фільтр, очищає воду, надаючи їй особливого смаку, 'вербового духу', що його утворюють смолисті речовини. Отже, здатність робити святу воду 'живою', цілющою також спричинили пошануванню цього дерева.
Культ верби, як ми вважаємо, був зумовлений особливостями її деревини. Віддавна наші пісенні пращури помітили, що саме верба - дзвінка та голосиста. А отже, жива, добра. Із верби робили чудові кобзи, бандури. І оживало священне дерево, возвеличуючи гордий дух українця, його волелюбність.
Саме це дерево слугувало для виготовлення домашнього начиння: олійниць, ложок, корит, кошиків, човнів-довбанок. Поліщуки огороджували свої обійстя плетеними тинами. Колиски для немовлят - цвіту роду українського - робили із верби, дуба /див. Колиска/, бо саме ці породи дерев сприяли росту, здоров'ю, силі. Отже, сакральні човни /див. Човен/, колиски, кобзи, криниці, весняні обрядодії пов'язувалися у свідомості з вербою. Все це і зумовило сакральну символіку.
У християнстві верба - прокляте дерево, бо, за міфами, із неї були зроблені цвяхи, якими збивали хрест для розп'яття Ісуса Христа. Існувало народне свято - Вербна неділя /за тиждень перед Великоднем/. Свячені вербові віти зберігали як магічні предмети, здатні відвернути недугу, викликати дощ. Існував звичай жартівливо бити посвяченою вербою зустрічних, дітей, що мало принести їм здоров'я, силу, багатство:
Будь багат, як земля,
І будь плодний, як лоза!
Для українського народу верба - це його своєрідний символ. Вербовий сум, гарний і гордий, як душа українця. Як нескорений Великий Кобзар, що, перебуваючи в Орській фортеці, виходив серед пустелі вербове деревце.
Образ верби дуже поширений у фольклорі. Він символізує невибагливість, скромність, глибоку тугу і печаль матері-вдови, безталанної дівчини, асоціюється із одруженням:
Летіла зозуля, кувала,
Щось вона вербиці казала
Пора тобі, вербице, розвиться,
Пора тобі, хлопчино, жениться.
Безплідним жінкам давали їсти вербові бруньки, що повинно було, за віруванням, сприяти народженню дитини. Отже, верба - символ запліднення.
В українській літературі образ верби асоціюється із нелегким життєвим шляхом, втратами, трагічною долею народу. Напр.:
Я тільки нині зрозумів до сліз,
Що ви вже не повернетесь до хати...
І слово тихе й сумовите - Мати -
Цвіте в мені, як сивий верболіз.
/О.Білаш/.

Не повернуть козаки з походу,
Не заграють сурми на зорі...
Будуть вік стояти біля броду
Посивілі верби - матері.
/В.Симоненко/.

І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
/В.Симоненко/.

Валерій Бурій

 ФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Барвінок - символ радісної життєвої сили, вічності усталеного буття, провісника весни та емблема викривальних сил; невмирущої пам'яті про покійних; незайманості, цнотливості.
Барвінок, поряд з іншими ранніми квітками /підсніжник, пролісок/, вважали провісником весни. Його глянцево-зелене тверде листя не гине ні влітку від спеки, ні зимою від холоду, морозу і снігу. Рослина стала символом радісної життєвої сили, вічності і була перенесена з лісу в сади біля людських жител. Її тулили до всього, що потребувало вічності, краси, життєстійкості: народженій дитині до свічки, щоб життя було довгим і щасливим; до свічок весільних, щоб любов наречених була нев'янучою; до весільного калача, щоб людські серця до молодят горнулися; до весільного гільця - як символ вічного усталеного буття. Ось як описує завивання весільного деревця М.Ф.Золотницький: 'Наречений вирубує молоду сосонку або вишню й запрошує собі на допомогу товариша або родича, котрий одержує назву 'боярина'. 'Боярин' вносить гільце до хати, стромляє у коровай. Тоді наречена, попросивши благословення, сідає з дружками за стіл, прикрашає гільця, в'ючи з барвінку гірлянди, складає букетики.'
Із барвінку молодому плели весільне сердечко. Рослину зривали через отвір калача, що спекла сестра. Г.Маковій у народознавчих оповіданнях 'Затоптаний цвіт' приводить такі рядки.
Гой на небі три зірнички,
А на землі три сестрички.
Перша несе гостру голку,
Друга несе нитку шовку,
Третя несе барвіночок
Молодому на віночок.
- Як цей барвінчик ніколи не блідне, так най і життя твоє не блідне, - казали дружки молодій, молодому, коли закінчували початий матір'ю віночок на голову чи віночок-сердечко, який пришпилювали молодому на грудях.
Барвінок на могилах знаменує невмирущу вічну пам'ять про покійних. Тому один із видів барвінку /барвінок малий/ українці називають могильником, або хрещатим барвінком, а в Альпах його нарекли фіалкою мерців. До весілля наречена брала на свій вінок барвінок із родинних могил - щоб шлюб міцно оберігався. Дівчині, яка починала дівувати, мати давала у пазуху крянгу барвінку із найдавнішої родової могили - щоб оберігав її долю, дівочу честь, цноту. Барвінок, за П.Чубинським - разом із ягодами калини - символ дівоцтва, незайманості. Про дівчину, що зганьбилася, казали:'Барвінчик свій потоптала', а ще співали, переважно в Західній Україні:
Бо у того жовнірчика ще й не одна буде,
Він втре вуса, засмієси, а за ню забуде.
Усі її товарочки будуть мати вінчик,
А у неї коло хати висохне барвінчик.
Барвінок - емблема викривальних сил. Він допомагає викривати відьом. Якщо почепити вінок з барвінку над вхідними дверима, тоді й відьму видно - вірили у народі.

Валерій Бурій

НАШІ ЗЕМЛЯКИ

Олег Вікторович Поліщук (21 липня 1968, м.Ватутіне, Черкаська область) — народний депутат України.

Біографія

Народився 21 липня 1968 (м.Ватутіне, Черкаська область); українець.

Освіта: Київський політехнічний інститут (1994), 'Теплоенергетика'. 1987-89 - служба в армії. 1989-90 - електромонтер, Звенигородський районний вузол зв'язку. 1997-98 - 1-й заступник голови правління ВАТ 'Кіровограднафтопродукт'.

народний депутат України 3-го скликання 03.1998 - 04.2002 від ПЗУ, №17 в списку. Голова підкомітету з питань зв'язку, інформаційних мереж та пошти Комітету з питань будівництва, транспорту і зв'язку (з 07.1998), член фракції ПЗУ (з 05.1998).

2002 кандидат в народні депутати від ПЗУ, №16 в списку.

народний депутат України 6-го скликання з 06.2008 від Блоку Литвина, №22 в списку. На час виборів: керівник напрямку маркетинґу та аналітики ТОВ 'Торгова гільдія', член ТПУ.

Джерела
Політична Україна сьогодні

Валерій Бурій

наші земляки

Сергі?й Григо?рович Павле?нко (21 травня 1956 (м.Ватутіне, Черкаська область) — член Трудової партії України; народний депутат, член фракції 'Блок Литвина' (з 11.2007). Голова Трудової партії України від 4 жовтня 2008 року. 


Біографія

Родився 21 травня 1956 (м.Ватутіне, Черкаська область).

Освіта: Київський технологіческий інститут харчової промисловості (1983), інженер-механік харчових виробництв.

1974-76 - служба в армії. 1977-83 - машиніст конвеєра; слухач підготовчого відд., студ. Київ. технол. інституту харчової пром. 1983-86 - інженер, м.н.п. Українського НДІ спиртової та лікеро-горілчаної промисловості. 1986-92 - працював на інженерних посадах у м.Ватутіне. З 1992 - комерційний директор, директор МП 'Орімі ойл'; заступник директора ТОВ 'Данаприс'; фінансовий директор СП АТЗТ 'Даленс'; заступник директора, директор ТОВ 'Реал-груп'; заступник голови Центру розвитку українського законодавства. Був керівником представництва в Україні 'АС Нелгілін'.

Орден За заслуги' III ступеня.

Депутатська діяльність

Народний депутат України 3-го скликання 03.1998-04.2002 від ПЗУ, №12 в списку. Крім того 03.1998 - кандидат в народні депутати України по виб. окр. №195 Черкаської області — з'яв. 78.0%, за 1.3%, 10 місце з 16 прет. На час виборів: директор ТОВ 'Реал-груп', член ПЗУ. Член Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин (з 07.1998); член фракції ПЗУ (з 05.1998).

04.2002 - кандидат в народні депутати від ПЗУ, №19 в списку. 12.2002 - кандидат в народні депутати України, виб. окр. №82 Запорізької області, самовисування. За 0.05%, 24 з 32 прет. На час виборів: заступник голови громадської організації 'Центр розвитку українського законодавства'.

Депутат Київської облради (04.2006-07).

Народний депутат України 6-го скликання з листопада 2007 від Блоку Литвина, №13 в списку, на час виборів начальник відділу ТОВ 'Інститут інвестиційної стратегії регіонального розвитку', член ТПУ. Заступник голови Комітету з питань фінансів і банківської діяльності (з 12.2007), член Спеціальної контрольної комісії ВР України з питань приватизації (з 12.2007).

10 серпня 2012 року у другому читанні проголосував за Закон України «Про засади державної мовної політики», який суперечить Конституції України, не має фінансово-економічного обґрунтування і спрямований на знищення української мови[2][3]. Закон було прийнято із порушеннями регламенту[4][5].

Виноски
? 04.10.2008. Трудова партія України обрала нового Голову
? 67 інституцій громадянського суспільства аргументовано закликали депутатів не голосувати за прийняття законопроекту «Про засади державної мовної політики» — Сайт «Майдан»
? Висновок Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності 23.05.2012
? Більшість зі штовханиною просунула мовний закон Колесніченка — 1+1. ТСН
? ЗАКОН ПРО МОВИ УХВАЛИЛИ — Українська Правда

Посилання

Довідник 'Хто є хто в Україні', видавництво 'К.І.С.'