Валерій Бурій

Дергач Василь Олексійович (справжнє прізвище – Дергачов), народився 31 жовтня 1927 р. в с. Олександрівка-2 Старобишівського району Донецької області.

«...щемливим звуком постійно живе в мені і приємно бентежить душу  любов моя до степового краю мого дитинства. Ще й зараз бачу рідну хату і садок над яром в селі Олександрівка-2 на Донеччині, купаюся в хвилях річечки Берестової, милуюсь вербами на її берегах і згадую, як тихо несла вона своі води між схилів Чорної і Білої гір...», – так ностальгійно пише Василь Дергач про своє, нині затоплене в глибокім морі-водоймищі збудованої там електростанції, рідне село.

А 1938 рік Василеві Олексійовичу запам'ятався на все життя: тоді було розстріляно його батька за те, що в 1933 році, рятуючи односельців від голоду, він склав акта на гнилу картоплю, аби роздати її людям.

Без батькової підтримки неповнолітньому хлопцеві довелося скуштувати непосильної роботи на підприємствах Донецька і Макіївки. Далі були вечірня школа, а згодом – Харківський політехнічний інститут.

Дитяча мрія письменника побувати на Тарасовій землі здійснилася в 1952 році, коли він отримав місце роботи інженера, а згодом став і керівником Юрківської ТЕЦ. Саме в нашому краї, як згадує Дергач, зміцнів і заграв новим натхненням його давній ще юнацький поклик до художнього слова. Незабаром почав друкувати перші вірші в пресі. Особливо ж активно розгорнув свою поетичну діяльність із настанням перших днів так званої «хрущовської відлиги». У цей час молодий письменник починає керувати літературним об'єднанням «Звенигора».

У 1972 році у видавництві «Промінь» виходить у світ його перша поетична збірка «Мелодії рідних доріг». Далі одна за одною з'являються поетичні збірки його поезій: «Мелодії рідних доріг», «Житнє поле» (1980), «Материк вічності»(1981).

Молодий митець активно виступає із своїми творами в школах та клубах Черкаської, Київської, Полтавської, Рівненської і Донецької областей України.

Вірші В. Дергача друкувалися у Звенигородській районній газеті «Шевченків край», в обласній та республіканській періодиці, в альманасі «Вітрила», «Поезія», журналах «Прапор», «Жовтень», «Україна», «Ранок».

Збірка «Шлях до храму» в жовтоголубій обкладинці кольорів Національного Прапора України, що вийшла 1990 року, коштувала її автору усунення з посади директора ТЕЦ.    Проте були творчі злети, які додавали духу жити і творити. Так його драматичну поему про Степана Бандеру «Ой, літав орел...» інсценізував Івано-Франківський обласний театр.

Твори письменника відзначаються реалістичністю зображення українських проблем, спрямовують читача-громадянина на боротьбу за нову Україну.

Про це — збірки «На розп'ятті», «Лелеки над Голгофою», короткі оповідання у збірці «З перебитим крилом» та роман-сага із чотирьох книг: «Тепло і холод», «Післягроззя», «На бистрині» та «В тумані», а також двотомник «Святе і грішне».

У 2006 році видав віршовані збірки інтимної і громадянської лірики «Таїна квіту» і «Разочок рідного сузір'я», а з драматичних творів цього ж року вийшла друком п'єса «Примхи санаторного літа».

Спробував себе письменник і в поезії для дітей молодшого шкільного віку. Про це свідчить збірочка «Пустунка киця».

Нині Василь Дергач – редактор щорічного літературно-історичного альманаху 'Надвисся'.

Твори Василя Дергача:

Дергач В. З перебитим крилом : оповідання / В. Дергач. – Черкаси : Відлуння-плюс, 2005. – 259 с.

Дергач В. Тепло і холод : роман-сага. Кн. 1 : В грозу / В. Дергач. – Черкаси : Сіяч, 2002. – 259 с.

Дергач В. Тепло і холод : роман-книга. Кн. 5 : Паром приречених. Кн. 6 : В штормах відродження / В. Дергач. – Черкаси : Відлуння-Плюс, 2006. – 261 с.

Про Дергача Василя Олексійовича можна прочитати :

Василь Дергач / авт.-упоряд. В. Ко-валенко // Криничка : антол. творів письменників Черкащини для дітей та юнацтва. Т. 1 / авт.-упоряд. В. Коваленко. – Черкаси, 2009. – С. 282-286.

Валерій Бурій

ФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

ЛЕГЕНДИ

У давній китайській легенді йдеться про те, що колись магнолія зовсім не мала квітів. Вона стояла посеред села на площі, створюючи приємний затінок. Та ось і: село вдерлися хунгузи. Вони знищили рис на ланах, убили всіх селян, залишивши лише сто найгарніших дівчат. Їх зв’язали під магнолією, а неподалік вороги святкували свою перемогу. Сто днів і ночей гуляли хунгузи і кожного ранку кидали під дерево одну замордовану дівчину. А коли прийшов час останньої, обійняла вона дерево і гірко заплакала: «Рідне дерево, ти бачило наші муки. Не дай тліну спорожнити наші молоді тіла, не дай умерти назавжди…». Вранці розбійники побачили диво: на місці вбитих дівчат залишились самі тіні, а на дереві розпустилося сто чарівних білих квіток. Розлючені хунгузи порубали дерево на шматки й розкидали всюди, де проносились їх швидкі коні. Але ніщо не могло приховати злочину: з кожної частини гілки виростало дерево, і щовесни сто духмяних квіток розпускалося на ньому.



Існує красива легенда про квіти магнолії. Вона розповідає про японську дівчину Кейко, що вміла робити прекрасні квіти й оживляти їх краплинами своєї крові. Кейко була закохана в юнака, котрий змусив її віддати останню крапельку крові, щоб оживити виготовлені незвичайні квіти для багатого замовника на ім’я Магнол. Кінець легенди сумний: Кейко загинула. Але залишилися жити ті дивні рослини із чарівними квітками, які Магнол на свою честь назвав магноліями.

Кейко виготовляла й оживляла свої штучні квіти в ім’я кохання – щоб догодити коханому. Напевно, тому квіти красуні-магнолії ототожнюють із торжеством щирої, нескінченної любові.



Нарцис вузьколистий



Походження наукової назви роду сягає давньогрецької міфології. Один з міфів розповідає про прекрасного юнака Нарциса, якого покохала юна німфа Ехо. Проте Нарцис не відповів на її кохання взаємністю. Від мук нерозділеного кохання Ехо так висохла, що від неї залишився тільки тихий голос. Нарциса ж за його жорстоку байдужість покарали боги Олімпу: він перетворився на квітку.



За іншим міфом, прекрасний Нарцис під час однієї з прогулянок нахилився над струмком напитися і, побачивши у воді своє відображення, відразу в нього закохався. Про все на світі забув Нарцис і щораз милувався собою, не відходячи від водяного дзеркала. Він уже відчував наближення смерті, але не міг відірватися від свого відображення. Так він і помер, а на тому місці виросла красива біла квітка – квітка самозакоханості та смерті.



Однак є більш прозаїчне пояснення походження наукової назви роду narcissus: від грецького “нарко” – затьмарювати, дурманити (у давній медицині алкалоїди цибулин нарцисів використовували як наркотичний, запаморочливий засіб). Учені виявили, що серед інших алкалоїдів нарциси містять лікорин — добрий відхаркувальний засіб для лікування хронічних і гострих запалень легень і бронхітів. Таким чином, нарциси належать до арсеналу сучасної наукової медицини…

Валерій Бурій

ФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Мандруючи до Гризловського гідрологічного заказника, де ось уже більше десятиліття набираю з джерела кришталево-чисту воду, спостерігав масове цвітіння рясту порожнистого та фіалки запашної, пшінки весняної, подекуди ще квітне мати-й-мачуха, починає зелеіти кропива дводомна, молочай, цвітуть деякі види верб, появилися листочки деревію. А на присадибній ділянці у Скаливатці залюбувався цвітом жовтого нарциса...

Кому не знайома ця ніжна ароматна квітка, що розкривається ранньою весною?! Немає, напевно, людини, що не любила б її та не захоплювалася її крихкістю і красою. У сполученні з досить нескладним способом вирощування, швидким розростанням і винятковою декоративністю нарцис став найпопулярнішою цибулевою культурою у садівників.


У кожному квітнику, на кожних клумбах, у міських парках і дачних ділянках - скрізь нарциси яскравим і дружним біло-жовто-жовтогарячим багатоголоссям провіщають нам про прихід весни. Ми на підсвідомому рівні ототожнюємо весну й нарциси, відчуваючи при цьому прекрасні й радісні емоції.

А прийшла в наші сади ця рослина з далекого та древнього Середземномор'я, здобуваючи в процесі багаторічної еволюції та селекції нові форми, утворюючи нові сорти, що нараховують зараз близько 2 тисяч найменувань. Садівники розділили їх на 12 основних груп, що розрізняються за будовою квітки та походженням. Ці нарциси різноманітні за формою, висоті й забарвленням квітки. Вони можу бути простими і махровими, можуть мати численні квітки на одному квітконосі, хоча в основному нарциси мають одиночну квітку на безлистому стеблі.

Ременевидне листя цієї рослини розташоване біля основи стебла, висота якого може бути від 8 до 50 см. Крім традиційного нарцис може мати червоне, рожеве й абрикосове забарвлення.

Дуже гарні нарциси в нерегулярних посадках. Висаджені таким способом вони надають ландшафту природний вигляд. Їх можна висаджувати під деревами, на галявині, можна саджати уздовж доріжок. Низькорослі сорти мають чудовий вигляд на альпійській гірці та на клумбах. Карликові нарциси гарні для вирощування в контейнерах. Якщо підібрати правильно сорти нарцисів, то їхнє цвітіння в саду може тривати з кінця квітня до початку червня. Але який би сорт нарциса ви не захотіли вирощувати, ці квіти завжди будуть вас радувати своїм цвітінням і ніжним ароматом.

Греческий миф повествует о несчастном юноше по имени Нарцисс. Сын речного бога Кефисса и прекрасной голубой нимфы Лириопы из города Фесп, покорял своей красотой женские сердца. Еще прорицатель Тересий сделал свое первое предсказание матери Лириопе о том, что сын ее Нарцисс проживет до преклонного возраста, если не увидит собственного лица. Нарцисс был прекрасен с младенчества, а когда ему исполнилось 16 лет, за плечами было полно плененных красотой юноши, но отвергнутых горделивым Нарциссом представителей обоего пола.

Среди отвергнутых влюбленных оказалась и нимфа Эхо, пленённая его красотой. Ее голос можно было услышать лишь в бессмысленных повторениях чужих восклицаний в наказание от Геры, за то, что заговорила богиню длинными речами, позволив любовницам мужа Геры скрыться.

Однажды Нарцисс собрался ставить сети в охоте на оленей, и Эхо по пятам пошла за ним в лес. Эхо хотелось окликнуть Нарцисса, но наказание не позволяло ей этого сделать. Нимфа молча жестоко страдала, идя по пятам вслед за возлюбленным, пока Нарцисс не отстал от своих спутников. Тогда он окрикнул,озираясь: «Есть кто-нибудь здесь?» и нимфа вторила ему: «Здесь!...». Нарцисс крикнул: «Прийди! Почему ты избегаешь меня? Пойдем со мной!» и нимфа Эхо, выйдя из укрытия, повторяла: «Пойдем со мной!». Увидев ее, Нарцисс сказал: «Лучше я умру, чем лягу с тобой!» и убежал, а нимфа под заклятием Геры, умирая от стыда и обиды, повторяла его слова: «Лягу с тобой!». Эхо осталась жить в лесу, скрываясь в горных расщелинах и потом умерла от неразделенной любви, осталось от нее лишь неснятое проклятие - голос.

Так уж вышло, что сердце юноши никому не отвечало взаимностью. В наказание Артемида напророчила Нарциссу испытать однажды всепоглощающее чувство безответной любви, она сделала так, что Нарцисс влюбился, но не смог насладиться своей любовью. И в скором времени в знойный день юноша склонился над ручьём, чтобы утолить жажду и, увидев собственное отражение в зеркальной глади воды, замер. Нарцисс был очарован, влюблён до беспамятства. Сначала Нарцисс хотел протянуть руку, чтобы обнять смотревший на него из воды образ юноши, но через мгновения узнал в нем себя. С этого момента он смотрел завороженно на свое отражение, любуясь им.

Чтобы остаться навек с собой, и избавить себя от страданий, Нарцисс вонзил в себя кинжал, и с последним вздохом произнес: «О, юноша, безответно любимый, прощай!», - нимфа Эхо была еще рядом, и тихо страдая, повторяла: «О, юноша, безответно любимый, прощай!».

На месте, где душа покинула тело, вырос прекрасный одинокий белый цветок с поникшей головой и красным венчиком. А мифические богини возмездия - Фурии - поспешили им украсить свои головы.

По другому, не менее грустному и красивому преданию, Нарцисс неожиданно потерял сестру - близнеца. Склоняясь над ручьём в безутешном горе, он увидел в собственном отражении черты любимой сестры. Сколько не погружал он в воду руки, чтобы обнять родной образ, всё было тщетно… Так и умер, от горя, склонившись над водой. А цветок возник на месте, символизируя собой склонённый образ прекрасного юноши.

Суть сказаний - сердцу не прикажешь. Однако первая версия истолкована в назидание о фиксации сознания человека на самом себе. В современной психологии понятие 'нарциссизм' используется в значении чрезмерного себялюбия, самолюбования.

Английский историк — переводчик Роберт Грейвс отмечает следующие факты: -issis и -inthos являются критскими окончаниями слов, и не исключает, что имя Наркис (нарцисс) и Гиакинт (гиацинт) являются именами одного и того же критского персонажа древнегреческих мифов, олицетворяющего весенний цветок. Его изображение и богини, оплакивающей его смерть, было найдено на золотом кольце в микенском акрополе. У разных древнегреческих авторов этот персонаж узнается под именем Антей, известным как второе имя греческого бога виноделия Диониса.

Валерій Бурій

ХТО ВБИВ ГЕНЕРАЛА ВАТУТІНА?

До 1991 року все було однозначно зрозумілим - 'Ватутіна вбили бандерівці'.

А напис на пам'ятнику 'Від українського народу' символізував принизливе публічне каяття українців за 'злочинні дії оунівського підпілля' перед 'великим російським народом'.

Та із середини 90-х років у пресу почали просочуватися нові документи. З'явилися раніше сховані 'подалі' протилежні свідчення, несподівані наукові розслідування. І питання враз утратило свою гранітну однозначність.

Усе стало хистким і неясним.

Таємниці поранення Ватутіна

Щоб розібратись в цьому важливому для історичної правди питанні, розглянемо обставини поранення командуючого 1-м Українським фронтом генерала армії Ніколая Ватутіна.

Одразу зауважимо, що суперечностей тут більше ніж відповідей на них.

Вони починаються вже від самого рішення здійснити інспекційну поїздку по 60-тій і 15-тій арміях.

Так, Георгій Жуков у своїх 'Воспоминаниях и размышлениях', надрукованих у 1969 році московським видавництвом АПН, згадує, що він радив Ватутіну самому не їхати, а послати когось зі своїх заступників. Однак один з членів Воєнної ради фронту наполегливо підтримав Ватутіна у необхідності поїздки.

Жуков не називає прізвища. Але за рангом, хто б міг собі таке дозволити, там був лише Нікіта Хрущов.

У наступних виданнях мемуарів Жукова цю фразу було вилучено.

З історії СРСР ми знаємо, що Хрущов часто виконував особливо делікатні завдання Сталіна. Так, зокрема, саме його наприкінці 30-х років було направлене з великим контингентом працівників НКВС до України - для доведення репресій до апогею. Докладніше про це - 'Великий терор' Роберта Конквеста, Луцьк, ВМА 'Терен', 2009 рік.

Складається думка, що хтось свідомо підштовхував генерала в небезпечну зону.

Виявляється, Військова рада фронту була інформована про наявність активно діючих повстанських загонів. Але відповідні особи чомусь не запропонували 'броньованих засобів пересування' для належної охорони високого військового чину. Хоч були зобов'язані це зробити.

Про це свідчить довідка генерал-майора Белянова, заступника начальника управління контррозвідки СМЕРШ 1-го Українського фронту, а також спогади Жукова, генерал-майора Крайнюкова, водія Ватутіна та інші документи.

Дивною, м'яко кажучи, є поведінка людей, що безпосередньо відповідали за безпеку Ватутіна.

Так, за дорученням офіцера з особливих доручень полковника Сємікова, майор Білошпицький мав розвідати шляхи пересування командуючого.

Майор, виконавши завдання, запропонував три варіанти маршруту. Однак керівництво обирає той, де були зафіксовані сутички з українськими партизанами.

Чому?..

29 лютого 1944 року. У супроводі 8 охоронців і штабних офіцерів Ніколай Ватутін виїхав до 60-ї армії.

При наближені до села Мілятин охорона почула попереду перестрілку, але проігнорувала небезпеку. Хоча за інструкціями мала одразу змінити напрямок руху.

Згодом попереду виявили велику групу людей. Але колона далі продовжувала рухатись, доки по них, із засідки, на відстані 200 метрів не було відкрито вогонь.

В описі бою його учасниками міститься низка принципових розходжень.

Це стосується й участі у поїздці Нікіти Хрущова, і кількості машин, і кількості повстанців, і поведінки генерала та його охорони.

В одному місці чисельність партизанів називається біля 200-300 осіб, далі зменшується до сотні... А наприкінці виявляться, що їх було декілька десятків. Й, швидше за все, це був не бойовий підрозділ УПА, а місцева самооборона.

Описання характеру бою теж викликає багато запитань - починаючи від твердження Жукова, що Ватутін особисто очолив оборону, і аж до того, що його пораненого винесли бійці з автомобіля.

Місце поранення говорить, що обидва твердження очевидно надумані.

Адже як в автомобілі куля могла вдарити знизу, коли стріляли збоку? Так само, як і описання геройської поведінки генерала, коли він нібито особисто очолив оборону.

Дослідник Грішин у статті 'Загадка гибели генерала Ватутина' для характеристики події взяв за епіграф слова Лєрмонтова:

Гарун бежал быстрее лани,
Быстрей, чем заяц от орла,
Бежал он в страхе с поля брани...

І це, очевидно, правда. Бо тікали так, що партизанам залишили всі штабні карти разом із генеральською шинеллю.

Реконструкція бою виглядає приблизно так.

Після перших пострілів, коли машина застрягла, Ватутін із солдатами швидко відступив до найближчого придорожнього рову й заліг там. От тоді куля й вдарила його ззаду у верхню частину стегна.

Але кулі не літають колами - пролетіла над головою, повернулась назад і попала в ногу? Стріляли не з лінії фронту повстанців, а з тилу?

Складається враження, що чиясь невидима рука не тільки спрямувала Ватутіна в місце, де по ньому можна було відкрито стріляти, але, вибравши зручний момент, нанесла удар у спину.

Хто це зробив - достеменно невідомо.

Однак дослідники тих подій зауважують, що саме в той час у районі описуваних подій перебувала розвідувально-диверсійна група держбезпеки 'Тайга', яку особисто опікував терорист № 1 Павло Судоплатов - спеціаліст по прибиранню неугодних Сталіну фігур.

Суперечливість фактів, а також сталінська традиція для постраху вбивати своїх, робить це припущення цілком імовірним.

А щодо міфів радянської історичної літератури про снайпера, що перебував серед повстанців - чи то угорця, чи то німця, - то це з того самого арсеналу, що і ярлик 'українсько-німецькі націоналісти'.

Знаки товариша Сталіна

Сталін, як справжній хижак за своєю природою, виробив своєрідний стиль поведінки при 'усуненні' противників. Перед черговим кровопусканням він любив помучити, погратись з безпорадною жертвою. Щось подібне робить кіт зі впійманою мишкою.

Так, убиваючи своїх однопартійців, з якими пройшов пліч-опліч довгий шлях, він спочатку давав їм своєрідні знаки про близький кінець. Знаки, що були зрозумілі тільки жертві й найближчим глядачам - соратникам із партійної та державної бюрократії.

Це робило насолоду особливо вишуканою, перетворюючи її майже в окультну містерію.

Про задоволення від реалізації цієї психічної патології Сталін прямо говорив Каменєву та Дзержинському: 'Вибрати жертву, - казав він, - підготувати детальний план, втамувати ненаситну жагу помсти, а тоді умиротвореним лягти спати... - немає у світі нічого приємнішого'.

Мотиву ліквідації Ватутіна ми достеменно не знаємо.

Але можна припустити, що Сталіна лякав новий бойовий командний склад Червоної Армії? Армії, що пройшла випробовування найжорстокішими роками війни, і перетворилась на справжню силу. І яку потрібно було тримати під суворим контролем.

Чи отримував подібні знаки Ніколай Ватутін?

Уважний аналіз наявних історичних джерел та історичних досліджень дозволяє зробити висновок: так, отримував.

З погляду моралі Ватутін нічим особливо гуманним не відрізнявся від інших військових керівників, особливо у ставленні до простих солдатів. Але як би там не було, а факт залишається фактом - це був бойовий генерал, який брав участь у головних битвах Другої світової війни: оборона Ленінграда, Сталінградська та Курська битви...

Особливо Ватутін відзначився в плануванні та проведенні Корсунь-Шевченківської операції, коли вдалося оточити, і полонити велике угрупування німецьких військ.

У цій битві були задіяні два фронти: 1-й Український - під командуванням Ватутіна, і 2-й Український - під командуванням Конєва. Так ось, у наказі Головнокомандуючого було згадане ім'я лише одного автора перемоги - маршала Івана Конєва.

У середині лютого 1944-го в Москві прозвучав салют на честь перемоги воїнів 2-го Українського фронту. Ватутіна і його фронт ніби забули.

Це був очевидний публічний знак неприязні Сталіна до Ватутіна.

Ще одним знаком може бути вперте небажання Головнокомандуючого присвоювати Ватутіну звання Героя, незважаючи на всі його заслуги.

Це було зроблено лише в 1965 році, після відсторонення від влади двох найвпливовіших фігурантів того часу - Сталіна й Хрущова. Ватутіну було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а згодом установлено пам'ятник роботи Вучетича.

Свідчення дочки генерала Ватутіна

У київському госпіталі у Ватутіна почалася гангрена, яку легко можна було вилікувати, застосувавши американський пеніцилін.

Однак Сталін особисто найсуворіше заборонив його використовувати при лікуванні генерала. Про це прямо говорили Хрущов та інші свідки тих подій.

І це - доведений факт, що визнається всіма істориками.

Звичайно, можна прикидатися дурниками, як це роблять деякі дослідники, і все списувати на маніакальну підозрілість Сталіна. Той, нібито, остерігався отруєння генерала американськими ліками.

Проте Йосипа Віссаріоновича можна запідозрити багато в чому, але тільки не в наївності.

Бо одночасно у всій країні й у тому ж госпіталі, де лежав генерал, пеніцилін масово використовувався для лікування поранених солдатів і офіцерів, рятуючи життя сотням тисяч людей. Чому ж лише Ватутіну він міг зашкодити?

На справжні наміри Сталіна опосередковано вказує ще одне: категорична відмова Ватутіна від'їздити на лікування до Москви. Певне, генерал сподівався, що у прифронтовій зоні, подалі від Кремля, йому вдасться вижити. А там, чого доброго, удасться змінити гнів на милість злобного тирана.

Та, як показала дійсність, це були марні сподівання.

Ще в 2000 році газета 'Столичные новости' надрукувала інтерв'ю з дочкою Ватутіна, яка перебувала тоді в Києві біля батька.

Вона яскраво описує ту ситуацію: 'Півтора місяці тато лежав у госпіталі. Казали: 'Все нормально, чекайте...' Майже кожен день до батька приходив Хрущов, не казав нічого істотного, потискав руку і йшов собі. У тата почалася гангрена. Він просив: 'Відріжте мені ногу, чорт із нею, буду жити без ноги'.

Батькові кололи знеболювальне, але все одно він був у жахливому стані. Генерал, герой війни, кричав благим матом на всю лікарню. Лікарі приходили до палати і обурювались: 'Не обманюйте, вам не боляче, перестаньте над нами знущатись...'

Нога загнивала, звідти буквально вилазили черви. Почалось зараження крові. 15 квітня 1944 року тато вмер...'

На запитання кореспондента: 'А ви переконані, що Ніколая Ватутіна просто 'прибрали?' - Олена Ватутіна дає однозначну відповідь: 'Це був наказ Сталіна'.

Власне, для родини Ватутіна ім'я його справжнього вбивці не було секретом ніколи, як і для всієї тодішньої радянської верхівки.

Бо, у значній мірі, демонстративне знищення відомого воєначальника символічно попереджало, що ніякі заслуги, ніяка слава не врятує від помсти вождя. І тільки тваринна відданість, і послух можуть служити примарною гарантією безпеки.

І таку поведінку потрібно щоденно демонструвати.

Як це робили, наприклад, Калінін і Молотов, дружин яких Сталін відправив у табори, хоча названі опричники йому фактично нічим не загрожували. Все це робилося лише для утримування останніх у відповідному тонусі.

Таку ж роль своєрідного 'жертовного барана' для постраху найближчого, особливо військового оточення, і мала відіграти своєрідна страта Ватутіна.

Що робити з фальшивим написом на пам'ятнику?

Україна сьогодні живе в очікуванні масової російської атаки на історичну правду про Другу світову війну.

Справжні сторінки Другої світової поступово відкриваються сучасними українськими істориками. Публікується багато цікавих спогадів.

Згадаймо хоча б про один із них: форсування Дніпра.

Колишній розвідник, а згодом офіцер з особливих доручень при генералові армії Ватутіні, капітан Юрій Коваленко наводить шокуючі факти ставлення вищого армійського керівництва до новомобілізованих із лівобережної України. У цьому питанні ані Жуков, ані Ватутін не відрізнялися один від одного.

Коваленко переказує розмову, що відбулася, за його словами, у штабі за участю Георгія Жукова.

На зауваження когось зі штабних офіцерів, що для новомобілізованих лівобережних українців не вистачає обмундирування й зброї, він сказав: 'Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они - предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать'.

І їх кинули в крижані води Дніпра, без обмундирування, з однією гвинтівкою на десятьох.

Правдивість цих слів підтверджують праці багатьох сучасних українських істориків, зокрема, Володимира Кучера та Петра Чернеги, у книжці 'Україна у Другій світовій війні (1939-1945)'.

Такою була ціна перемоги.

Ціна, у якій українці були звичайним гарматним м'ясом у далекосяжних геополітичних намірах їхніх начальників.

І між першими та другими існувала принципова лінія розподілу.

З одного боку - Сталін, Каганович, Жуков і їхні опричники. А з іншого - прості червоноармійці Юрій Коваленко, Левко Лук'яненко, Анатолій Дімаров... І, безсумнівно, воїни Української Повстанської Армії, та багато, багато інших.

Ідейні послідовники перших організовують сьогодні потішні паради на Красній площі, намагаючись і нас змусити крокувати під бій їхніх барабанів.

Ми ж - українці - віддавши шану всім полеглим у тій війні, мусимо свідомо відсторонитись від цього шабашу на крові.

Замість постскриптуму

Напис на пам'ятнику Ватутіну був зроблений у середині 60-х років. Він символізує собою яскравий приклад тодішньої антиукраїнської кампанії.

І залишати його недоторканим - недопустимо.

Бо це буде мовчазна згода на подальше торжество підлості та насилля, буде пам'ятником не Ватутіну, а його катам.

Цей напис потрібно виправити. Як з погляду поваги до загиблого, адже 'мертві сраму не імуть', так і задля зняття з українського народу безпідставних звинувачень у його смерті.

І замість слів 'від українського народу', написати: 'Генералу Ватутіну, убитому за наказом Сталіна'!

Олександр Ткачук