Форум города Ватутино Черкасской области

Валерій Бурій ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

У ВАТУТІНОМУ МАСОВО КВІТУЄ АЙВА ЯПОНСЬКА

Айва японська (Chaenomeles japonica Linal) належить до родини розоцвітих (Rosaceae Juss). На Україні ростуть хеномелес Маулея і айва японська висока (хеномелес японський). Існує також багато гібридних садових форм, одержаних в результаті природної гібридизації цих видів при сумісному їх вирощуванні. Крім того, зустрічається ряд садових форм, у тому числі з махровими квітками.

Айва японська походить з Японії і Китаю. У дикому вигляді росте в гірській місцевості цих країн. З 1796 року її вирощують в багатьох країнах світу. В країнах СНД росте від широти Ленінграда на південь. На Україні айва японська відома з 1816 року. Вперше її завезли в Каразінський дендропарк на Харківщині.

Достоїнства і практичне використання. Айву японську використовують як декоративну і плодову рослину. Плоди її дуже ароматні, містять багато біологічно активних речовин — вітамін С (23—77 мг%), органічні кислоти (3,6—5,2%), цукри (1,5—6,6%), дубильні речовини (0,8—2,3 %). Їх вміст залежить від садових гібридних форм рослини і місця вирощування. У процесі достигання плодів кількість цукрів підвищується, але вміст вітаміну С і дубильних речовин, а також загальна кислотність зменшуються.

Плоди айви японської використовують для виготовлення желе, компотів, джемів, варення, пастили, мармеладу, зефіру, натуральних соків, сиропів, оцту. Настій з сухих плодів вживають при зниженій кислотності шлункового соку.

У зимовий період айву японську використовують на вигонку для одержання в кімнатних умовах квітуючих рослин.

Валерій Бурій ФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

У ВАТУТІНОМУ МАСОВО ПОЧАВ КВІТУВАТИ ЧИСТОТІЛ...

Чистотіл звичайний (Chelidonium majus);
ластовинне зілля, сіре зілля, чистотел большой

Багаторічна трав'яниста, з оранжево-жовтим молочним соком рослина родини макових. Стебло прямостояче, 30–60 (80) см заввишки, циліндричне, розгалужене, розсіяно відстовбурчено опушене. Листки чергові, перисторозсічені, сегменти оберненояйцевидно-видовжені або округло-яйцевидні, нерівномірнозубчасті або виїмчастолопатеві, часто збіжні, нижні нерідко при основі звужені в черешок, зверху ясно-зелені, зісподу сизуваті, розсіяно опушені; нижні – на довгих черешках, верхні – майже сидячі. Квітки правильні, двостатеві, з подвійною оцвітиною, на довгих квітконіжках в пазухах вузьких гострих приквітків, зібрані на верхівці стебла і гілок 2–6-квіт-ковими зонтиковидними суцвіттями, пелюстки (їх 4) жовті, широкооберненояйцевидні. Плід – довга, стручкоподібна коробочка. Цвіте з другої половини квітня до вересня.

Поширення. Чистотіл звичайний росте по всій території України під парканами, по садах, засмічених місцях, узліссях, біля скель в тінистих місцях.

Заготівля і зберігання. Для медичних потреб використовують сушену, рідше свіжу траву чистотілу (Herba Chelidonii). Заготовляють її у травні, коли рослина масово цвіте, зрізуючи всю надземну частину ножем або серпом без грубих нижніх частин. Сушити сировину треба якомога швидше, щоб уникнути розпаду алкалоїдів і інших фізіологічно активних речовин. В перший день зібрану траву сушать на сонці, а потім переносять її під укриття для досушування. Штучне сушіння проводять при температурі близько 55–60°. Сухої трави виходить 11 %. Готову сировину зберігають у сухих, добре провітрюваних приміщеннях. Строк придатності – 3 роки. Сушена трава чистотілу є у продажу в аптеках. У гомеопатії використовують свіже коріння рослини.

Хімічний склад. Трава чистотілу містить алкалоїди і інші азотовмісні сполуки (0,27–2,25 % ): коптизин, стилопін, d, l-стилопін, 1-стилопін, 1-а-стилопін, 1-В-стилопін, протопін, хелідонін, хелеритрин, сангвінарин, дигідросангвінарин, дигідрохелєритрин, коризамін, хелірубін, а-алокриптопін, алокриптопін, берберин, спартеїн, холін, гістамін, тирамін, метиламін; органічні кислоти (1,4–4,32 %): лимонну, янтарну, яблучну; ефірну олію (0,01 % |, сапоніни, аскорбінову кислоту (170 мг % ), каротин, флавоноїди, дубильні речовини (2,09–7,64 % ), хелідонову кислоту, вищий аліфатичний спирт хелідоніол.

Фармакологічні властивості і використання. Галенові препарати чистотілу мають жовчогінні, спазмолітичні, болезаспокійливі, седативні, протизапальні(бактерицид-ні), сечогінні і проносні властивості. В експерименті препарати чистотілу пригнічують ріст злоякісних пухлин, виявляють фунгістатичну і бактеріостатичну дію на мікобактерії туберкульозу. Застосування чистотілу показане дає виражений терапевтичний ефект (особливо у випадку поєднання чистотілу з інціими жовчогінними рослинами) при гепатитах, холангітах, холециститах жовчнокам'яній хворобі. Позитивний терапевтичний ефект спостерігається також при лікуванні гастриту, подагри, ревматизму, грудної жаби, бронхіальної астми, коклюшу, геморою. Добрий терапевтичний ефект одержують при лікуванні шкірних захворювань (рак шкіри, хронічний ерітематоз, гноячкове висипання при імпетиго, псоріаз звичайний, туберкульоз шкіри, бородавки, мозолі тощо), при яких внутрішнє застосування чистотілу (п'ють настій) поєднують з зовнішнім (уражені ділянки шкіри змащують З рази на день свіжим соком або маззю). Внутрішнє застосування чистотілу (соку) в поєднанні з зовнішнім дає добрі результати при лікуванні папіломатозу гортані у дітей (Земскова, 1955). Є відомості про успішне лікування чистотілом звичайним поліпозу товстої кишки. Методика лікування (за А. М. Амінєвим) така: необхідну кількість (1 г свіжої трави на 1 кг маси хворого) трави чистотілу розтирають в ступці або пропускають через м'ясорубку до одержання кашкоподібної маси, яку потім заливають гарячою кип'яченою водою (температура 70–80°) у співвідношенні 1:10. Охолоджену суміш вводять хворому з допомогою клізми, але попередньо, за 2–3 години, застосовують очисну клізму. Лікувальну суміш утримують у товстій кишці 1–2 години. Такі клізми роблять через день, а то й щодня, якщо хворий добре їх переносить. Курс лікування складається з 10– 20 клізм. При необхідності його проводять 2–3 рази з дво-тримісячною перервою. Дані про ефективність застосування чистотілу для лікування раку внутрішніх органів суперечливі. На думку деяких авторів, покращення стану ракових хворих пояснюється наркотичними і анестезуючими властивостями чистотілу. За спостереженнями С. А. Томиліна, дослідника і популяризатора чистотілу на Україні, чистотіл якщо не виліковує, то в усякому разі затримує ріст пухлини і особливо показаний при передракових станах і після операцій з приводу видалення злоякісної пухлини, бо затримує розвиток метастазів. Чистотілом, який належить до отруйних рослин, користуватися треба обережно, не перевищуючи допустимих доз. Передозування може спричинити нудоту, блювання, параліч дихального центру. Чистотіл в галенових формах для зовнішнього застосування протипоказаний хворим на епілепсію, бронхіальну астму, стенокардію і при ряді неврологічних синдромів. У гомеопатії есенцією з свіжих коренів чистотілу лікують хвороби печінки, нирок і легень.

Лікарські форми і застосування.

Внутрішньо– настій трави (5 г або 1 столова ложка сировини на 200 мл окропу) по половині чи третині склянки 2–3 рази на день за 15 хвилин до їди; 30 г сировини заливають 500 мл окропу, варять 5–7 хвилин, настоюють 15 хвилин, проціджують і одержаний настій п'ють по півсклянки 3 рази на день при ракових станах, а з профілактичною метою – по півсклянки настою в день 2–3 дні на місяць; чайну ложку суміші (порівну) трави чистотілу звичайного і деревію звичайного, квіток ромашки лікарської заливають склянкою окропу, настоюють до охолодження, проціджують і вживають по 1 склянці 2–3 рази на день при патологічному клімаксі; столову ложку суміші трави чистотілу звичайного, квіток глоду криваво-червоного і листя м'яти перцевої, взятих у співвідношенні 2:2:3, заливають склянкою окропу, настоюють до охолодження, проціджують і вживають по третині склянки 3 рази на день як жовчогінний засіб.

Зовнішньо – лікувальна ванна для дорослих (виявляє загальнозміцнюючу дію, стимулює обмін речовин, сприятливо діє при шкірних захворюваннях: екземах, дерматитах, псоріазі): 500 г суміші листя берези бородавчастої і лопуха справжнього, трави нетреби звичайної, материнки звичайної, конюшини лучної, кропиви дводомної, ромашки без'язичкової, споришу звичайного, хвоща польового і чистотілу звичайного, взятих у співвідношенні 5:6:5:4:5:5:5:5:4:6, заливають 10 л холодної води, доводять до кипіння, настоюють 40–50 хвилин, проціджують і виливають у ванну (температура води 36–39°, тривалість процедури до 20 хвилин, приймати 2–3 рази на тиждень до настання терапевтичного ефекту); змащування уражених ділянок шкіри свіжим соком або маззю (на 1 частину соку беруть 10 частин смальцю); спринцювання настоєм при білях і кольпіті (ЗО г сировини заливають І л окропу, настоюють 3–4 години, проціджують).

Валерій Бурій ОРНІТОФАУНА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

СОВИ

Цікаві факти про сов

У Стародавньому Китаї, Єгипті, Індії, а також в Америці сову вважали посланницею світу мертвих і асоціювали її із злими силами. Кельти називали сову «трупною птицею», перевтіленням відьми, сторожами ночей, В Єгипті її також ототожнювали зі смертю, потойбічним світом і царством сну. Сова є емблемою індуїстського бога Ями – володаря світу мертвих, вона судить душі після смерті, сова також була атрибутом богині Дурги, дружини Шиви. Негативних прикладів в історії людства пов’язаних з совою безліч. Але це все в минулому. На наш час образ сови суперечливий. Вона виступає як символ мудрості, ерудиції, чуйності і впізнають сову по обличчю у формі серця.

Небагато можна знайти птахів, які сьогодні користуються такою популярністю. Сови знаходяться по всьому світу, у всіх можливих місцях проживання, за винятком полярних областей, таких як, Антарктида і Гренландія. . В світі є більш ніж 200 різних видів сов. Раціон сови включає в себе дрібних ссавців, птахів, комах, рептилій і гризунів. Сови ніколи не пережовують їжу, вони ковтають свою здобич цілою. Також є безліч прикладів того що сов цінують фермери адже вони можуть з’їсти до 1000 мишей протягом одного року. Таким чином, вони допомагають у збереженні посівів в полях, де миші спричиняють багато шкоди.

Сови не можуть повертати очі, але це не є перешкодою в їхньому житті адже вони можуть повертати голову на 270 градусів, щоб бачити все навколо і полювати. Сова це чудовий хижак, далекоглядний, сови бачать на великі відстані в умовах низької освітленості. Але , вони не в змозі чітко розрізняти нічого близько від очей, скажімо, на відстані декількох сантиметрів.

Більшість видів сов ведуть нічний спосіб життя, і вони діють тільки в нічний час. Однак, є деякі види, які також активні протягом дня, такі як наприклад болотна сова і інші.

Сова жіночої статі часто більше і важче, ніж чоловіки сови. Жінки також є більш агресивними і мають більш барвисті пір’я, ніж їх колеги-чоловіки.

***

Що й казати, ставлення до сов особливе. Й інтерес, і повага — але і якийсь страх. Ніби і птахи: істоти, загалом, не небезпечні. Але ось очі величезні, круглі... А їхні Нічні крики — це взагалі жах!

Звісно, все це емоції й не більше. Сови — це лише птахи. Щоправда, ці птахи чудово пристосовані до свого способу життя. А спосіб життя в них доволі своєрідний: літають вони вночі і живляться дрібними ссавцями. Переважно — мишоподібними гризунами. Тут, передусім, необхідно згадати про їхні великі очі, саме завдяки їм сови можуть бачити в майже цілковитій темряві. Але й очей іноді виявляється недосить — це коли в безмісячну ніч у густому лісі в траві з'являється здобич. Яку потрібно спіймати, а їсти хочеться! Тоді ці птахи використовують слух, а слух у них просто неймовірний! Вони, наприклад, чують, як людина згинає пальці — коли ці пальці не торкаються долоні й один одного. А це означає, що сови чують, як рухаються сухожилля і скорочуються м'язи! Тому не дивно, що вони можуть виявити шерхіт у траві або слабкий писк на відстані десятків метрів. У цьому їм допомагає ціла система вловлювання звуків. До цієї системи входить і сам орган слуху (він у сов дуже чутливий), і своєрідні зовнішні вушні раковини з оперення і шкіри, наприклад, у інших птахів таких пристосувань немає. Це, по-перше, плоский лицевий диск: він особливим чином розподіляє звуки і направляє їх до вух. Ось звідки в сов такі дивні і, нібито, моторошні «обличчя»! Проте, ті, хто позбавлений цих упереджень, побачивши фото сов, кажуть так: «які симпатичні істоти!». Чесно кажучи, особисто мені ця точка зору до вподоби більше.

Узагалі сов почути дуже складно — вони ж і взимку, і літом покриті м'яким оперенням. Тому їхній політ майже безшумний і миші виявляють їх в останню мить. Але час від часу сови видають себе своїми знаменитими криками. Про які чого тільки не кажуть. Найчастіше не дуже хороше. Вони, мовляв, біду віщують. Я думаю, не варто гаяти час на те, щоб довести, що всі ці «знання», м'яко кажучи, не відповідають дійсності. І немає більше совам чого робити: попереджати нас про щось! Або, тим паче, залякувати. В них і своїх справ повно. Ці крики — лише сигнал особинам свого виду: інформація про те, що територія зайнята. До речі, при виборі ділянок мешкання сови вельми консервативні. З якихось причин на одних територіях вони оселяються регулярно, а інші не дуже-то й жалують. Наприклад, на найбільшому острові дельти Дніпра Білогрудому, напроти міста Гола Пристань, сови «застовпили» ділянку вже доволі давно. У всякому разі, їхні крики мені доводиться регулярно чути починаючи з лютого 1993 року. (Благо, будинок автора знаходиться в тій частині міста, яка виходить до річки Голопристаньська Конка: а за цією річкою знаходиться згаданий острів.) А востаннє цей крик лунав уже в цьому році: в лютому і березні. Звісно, весь цей час тут не міг мешкати один і той же птах. Імовірно, в різні роки господарі цього «совиного маєтку» були різні. Одні йдуть із життя — помирають чи гинуть. Хтось може відлітає. А на їхньому місці з'являються інші. Життя триває, «маєток» не пустує. І це добре.

Часом крики подають молоді птахи, ті, які вже вилетіли з гнізда, але кого батьки продовжують підгодовувати. За цими звуками дорослі знаходять своїх «чад» — уже великих, але ще не вмілих, і виділяють їм «стипендію». Точніше, (якщо все-таки користуватися аналогіями з життя людей) «передачу студенту з дому». Тільки не у вигляді об'ємної сумки з домашніми пиріжками і ковбасою, а у вигляді мишки. Як кажуть, кожному своє. їсти ж хочеться!

Сов в Україні 13 видів. Із них тих, хто гніздиться, 11 видів. Одна з найтиповіших серед них сова болотяна. Незважаючи на таку назву, болотяні сови мешкають не тільки на болотах і в плавнях, але й подекуди в лісах і на сільгоспугіддях. І навіть на морських островах. Живляться вони мишоподібними гризунами, гніздяться на землі й деревах. У кладці 3-5 яєць, із яких через 28 днів виводяться пташенята. Вони залишаються в гнізді близько місяця, а потім і в них починається самостійне життя.

Дуже схожа на сову болотяну сова вухата — тільки оперення в неї іншого кольору. І добре помітні «вушка», тому цю сову дуже легко відрізнити від інших сов. Цей вид, до речі, теж оселяється в плавнях: той крик із острова Білогрудого — саме крик сови вухатої.

Усі сови — птахи винятково корисні. Думаю, доводити цього не потрібно. Адже не так вже й рідко наші поля (а також міста й села) переживають справжні нашестя полівок і мишей.

Біда в тім, що людина тільки відносно недавно зрозуміла, наскільки корисні сови, а до того птахів цих винищували нещадно і незміряно. Навіть премії за їхнє винищення виплачували — як і за знищення денних хижих птахів. Це винищення тривало і в другій половині 20 століття! Але на початку 1960-х у журналі «Охота и охотничье хозяйство» з'явилася стаття професора Московського державного університету Георгія Петровича Дементьєва «Чи потрібно винищувати хижих птахів?». Про автора можна було б (і варто) написати не статтю — книгу. Високоосвічена людина, авторитетний орнітолог, знавець хижих птахів. Майже легенда, один із творців радянської орнітологічної школи.

І ця стаття була дуже своєчасна. Оскільки після її появи розпочато обговорення дуже важливої теми. Результатом цієї дискусії стала поява документу, який, як і стаття, увійшов у історію.

Це був наказ № 173 Головного управління мисливського господарства і заповідників РСФСР від 1 липня 1964 року. «Враховуючи нові дані про біологію хижих птахів і значну користь, яку вони приносять у сільському, мисливському, лісовому господарствах і охороні здоров'я... Заборонити відстріл і розорення гнізд усіх видів хижих птахів і сов усіх видів у мисливських угіддях загального користування на всій території РСФСР».

Згодом дію заборони на винищення хижих птахів було поширено на всю територію СРСР. Сталося: організоване винищення зупинили!

Щоправда, і після заборони на винищення «золотий вік» для сов не настав. Як і для денних хижих птахів, для соколоподібних. Вирубування старих лісів, осушення боліт, застосування отрутохімікатів губили й гублять цих птахів. А деякі види постраждали особливо — і були занесенні в червоні книги і червоні списки: світу, Європи, колишнього СРСР, України.

Серед них — пугач, найбільша сова світової фауни. Розміри в нього дійсно показні: довжина тіла до 75 см, розмах крил — до 160-180 см! В Україні пугач нині дуже рідкісний: його гнізда можна зустріти тільки в Карпатах, на Поліссі й подекуди на сході — в Луганській області. Але ще не так давно гніздився пугач і в степовому краї, зокрема, на батьківщині автора: на території Херсонської області, поблизу Дніпра і Дніпро-Бузького лиману. Тут його гнізд не вдавалося виявити вже багато років, хоча зрідка з'являються чутки, що цього птаха все-таки бачили. Але нині єдина достовірна знахідка гніздування цієї величезної сови в степовій зоні відноситься до Сиваша: там його виявили українські зоологи.

За певних обставин (у сутінках або вдень при дуже сильній хмарності) за пугача можна вважати мешканку тундри сову білу. Але при більш-менш нормальному освітлені розрізнити їх доволі просто, навіть не будучи орнітологом: у пугача колір оперення жовтувато-бурий. Ну а біла сова — вона і є біла. Або біла з сірими відмітинами. Та й «вух» у неї немає. В Україні цей вид з'являється в листопаді-березні — ці гості з півночі в нас зимують. Ловлять гризунів і перечікують нелегкі часи. Все-так січень у Харківській області чи на Житомирщині не те, що січень на Кольському півострові! Правда зустрічається в нас сова біла не так вже й часто, хоча цей вид і мігрує взимку, але зазвичай далеко на південь не летить і зимує на півночі лісової зони, в тайзі. Але в суворі зими сов білих у наших краях зустрічають частіше.

...Сови — істоти дивовижні! Вони корисні, вони цікаві для вивчення, вони володіють досконалими пристосуваннями до нічного способу життя... Вони, зрештою, частина того великого і загадкового, що ми називаємо Природою. Тому, дорогі земляки, мешканці України, якщо вам зустрінеться сова в природі, не піднімайте на неї ні палицю, ні рушницю, не вбивайте сов: ні великих, ні дрібних, ні рідкісних, ні звичайних! Адже ці птахи теж мають право на життя. Як і все живе.

Валерій Бурій

ОРНІТОФАУНА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

ГОРОБЦІ

Горобець (Passer) - один з найпоширеніших птахів як в Україні, так і на Землі. У нас найчастіше зустрічаються 2 види. Це горобець польовий та горобець хатній. Почнемо з польового горобця, якого за рішенням Українського товариства охорони птахів визнано птахом 2010 року.

Горобець польовий (Passer montanus) дуже маленький птах, вага якого 20-25 грамів, а довжина 14-15 см, розмах крил – 20–22 см. Верх голови вкритий коричневою «шапкою», в області щік та грудей - чорні плями. Тулуб вкритий сірим пір’ям, а крила чорно-сірим, з коричневими смужками. Невеличкий хвіст довжиною 5-6 см.

Зустрічається цей невеликий птах мало не по усій Європі, а також на значній частині Азії - від полярного кола, Уральських гір та південного підніжжя Гімалаїв на схід до берегів Тихого океану, тобто цілком заселяє Китай.

Веде як осілий, так і кочовий спосіб життя. Завжди тримається зграї. Щодо їжі, то польовий горобець невибагливий. Живиться насінням та плодами рослин, весною – комахами.

Для облаштування гнізда польовий горобець використовує суху та зелену траву, особливо полюбляє полин, рослинний пух, шерсть та пір’я. За необхідності, вміло сплете з травинок округле гніздечко, адже він є найближчим родичем африканського ткачика. Такі кубельця добре помітні восени, особливо в батогах дикого винограду та серед гілок дерев. Починають гніздитися у квітні – на початку травня. У кладці буває до 7 щедро заплямованих яєць. Батьки висиджують малечу почергово, до появи першого пташеняти проходить від 10 до 14 днів.

Широко відома кампанія зі знищення польових горобців як шкідників сільського господарства, проведена в Китаї в 1950-і роки. У ході розгорнутої в березні-квітні 1958 року кампанії тільки за три дні в Пекіні та Шанхаї було знищено 900 тис. птахів, а до першої декади листопада того ж року в Китаї, за неповною статистикою, було винищено 1960 млн. горобців. Однак ця боротьба привела до масового поширення комах-шкідників навесні та влітку 1959 року в Шанхаї та інших містах. 18 березня 1960 року Мао Цзедуном було прийнято особисте рішення про припинення боротьби з горобцями.

Горобець хатній, або домовий (Passer domesticus). Напевно, найвідоміший птах, який живе по сусідству з людиною. Звідси і назва «хатній». Поширений подібно до польового горобця, крім того він ще заселяє також Індію, а от у Китаї його можна побачити тільки в прикордонній смузі на півночі і на південному заході. За зовнішнім видом та способом життя він мало чим відрізняється від польового. Довжина його сягає 16 см, маса 22-25 грам. Проте на відміну від польового горобця, у якого «шапочка» коричнева, у хатнього горобця вона сіра. За іншими зовнішніми ознаками вони майже ідентичні.

Самець відрізняється від самиці наявністю великої чорної плями, що охоплює підборіддя, горло, зоб і верхню частину грудей, а також темно-сірим (а не темно-бурим) верхом голови. У самиці голова й горло сірі, а над оком є бліда сіро-жовта смуга.

До початку XXI століття загальноєвропейська популяція хатнього горобця значно скоротилась, а в ряді країн цей вид опинився на межі зникнення. Так, з середини 80-х років популяція горобців у Чехії зменшилась на 75%, у Великобританії - на 68%, причому у великих містах Британії вони практично зникли. Як причини називаються зменшення кількості комах під час їх періоду розмноження, хвороби, викликані високим вмістом пестицидів у злаках, зникнення місць гніздування в містах через їх реконструкції, зменшення зелених міських зон і знищення дерев, що знову-таки веде до загибелі комах, необхідних для вигодовування пташенят.

Валерій Бурій

ОРНІТОФАУНА ВАТУТІНОГО І ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Родина ластівкові
Дрібні птахи з довгими гострими крилами і виїмчастим або 'вилчастим' хвостом. Забарвлення зверху синьо-чорне із сталевим відтінком або сірувато-буре. Літають дуже швидко й спритно, ловлячи на льоту комах. Більшість видів (крім берегової ластівки) є звичайними сусідами людини, що гніздяться на вікнах, попід стріхами будівель тощо. Голос порівняно тихий, щебетливий, чим ластівки легко відрізняються від схожих на них стрижів (останні пронизливо верещать).
В Україні - 4 види, з них (крім дацрсько) є звичайними гніздовими птахами на всій території України.
Рід берегова ластівка
Рід сільська ластівка
Берегова ластівка або щурик.
Найдрібніша з ластівок (помітно менша від горобця)
Відзначається сірувато-бурим забарвленням верху і бруднувато-білим низом з характерною (тільки цьому виду) темною поперечною смужкою на грудях. Хвіст короткий, виїмка на ньому невелика. Оселяється колоніями по берегах річок, схилах ярів або балок, старих піщаних або глинистих кар'єрах, де гніздиться в норах, які сама викопує. З уривчастими криком, що нагадує крик міської ластівки, птахи ширяють понад водою або урвищами. Сільська ластівка (Дерев енська ластівка)
Легко розпізнається в природі завдяки чорному з синім металічним відтінком верху тіла, білому череву й рудому горлу, відокремленому від черева чорною поперечною смугою. Найхарактерніша однака - довгий, сильно вирізаний 'вилчастий' хвіст. Відрізняється від інших ластівок (зокрема, від міської, з якою часто зустрічається в тих самих місцях) також справжньою піснею у вигляді квапливого щебетання з окремими більш гучними і звучними вигуками і з тихою трель кою вкінці. Поклик звучить як 'твід-твід..' або 'тлюітлюі…' Оселяється по невеликих населених пунктах. Часто цих ластівок можна бачити на стріхах, телеграфних проводах.
Рід берегова ластівка Рід сільська ластівка
Міська ластівка.
Добре розпізнається в природі по суцільно білому низу, виїмчастому (але не 'вилчастому'!) хвосту і білому надхвістю (останнє добре видно в польоті), що відрізняє її від сільської ластівки. Відмінні й звуки - уривчасте 'трік-трік…'; пісні майже немає. Оселяється в містах, де гніздиться під карнизами кам'яних будівель, і в селах, де є кам'яні споруди, може навіть гніздитися на окремих будівлях у степу. Даурська ластівка.
Подібна до попередньої, але відрізняється передусім рудуватим попереком і шиєю таблідо-вохристим з темними поздовжніми ряботинами черевцем. В Україні - рідкісний залітний птах.
ЛАСТІВКА
Ти знов защебетала
У мене над вікном,
Із вирію вернувшись,
Клопочешся з гніздом.
А там же вічне літо
Цвіте, як Божий рай, -
Чого ж вернулась знову
Ти в мій журливий край?
-Хоч літо там і сяє, -
Любити тут мені:
Така квітчасто-пишна
Вкраїна повесні.
Така квітчасто-люба
Що й в тім краю-раю
Все бачу я хатинку,
Де це гніздечко в'ю.
***
Літом Ластівка літає,
Ластів'ят малих навчає:
- Не лінуйтесь, ластів'ята,
Треба вчитися літати.
Бо як літо відлітує,
Ми за море помандруєм.
***
Лелека ластівку питає:
- Хто вище всіх птахів літає?
- Літають люди вище всіх
На ті лаках свої легких.
***
Лиха зима ховається,
А сонечко прогляне,
Сніжок води злякається,
Тихесенько тануть стане, -
І здалеку бистресенько
Вона до нас прибуде
Кому-кому любесенько
А дітям більше буде.
1 березня за старим стилем, а 14 за новим - це день преподобної Мучениці Євдокії, або, як кажуть селяни 'Явдохи'. Згідно з народною традицією, це перший день весни.
У цей день - так вірили наші селяни - повертаються з вирію ластівки.
'Якщо бачиш ластівку, - повчала, колись мати свого малолітнього сина, - то візьми жменю землі, кинь за нею і скажи: 'На тобі, ластівка на гніздо!2 - це щоб швидше весна весну приходила. 'Ластівка на своїх крилах нам весну з вирію несе'.
Ластівки вилітають - погоду обіцяють!' - каже народна приповідка. Господарі, що вже думають по посіви ранніх ярих зернових культур, по ластівках угадують погоду: 'стеляться ластівки по землі' - буде погода, можна вже сіяти овес, 'бояться ластівки землі - ще буде негода. При цьому має значення і кількість ластівок, бо, як відомо 'одна ластівка ще весни не робить'.
Любов і пошана народу до ластівки виявляється в приповідках та прислів'ях. 'Як ластівка з ластів'ятами' - кажуть про матір, що любить і шанує своїх дітей.
'Щебече, як ластівка' - говорять про лагідну і приємну мову дівчини чи молодиці. 'Горобець - молодець, а ластівка краща!'.
Ластівки в Україні в'ють свої гнізда під стріхами хат, під самою стелею в коморі чи стайні, під бантинами клунь - у господарських приміщеннях, поряд з людськими житлами. Руйнувати гніздо ластівки - великий гріх. 'Хто в руки ластівку візьме або її яйце візьме, у того обличчя вкриється ластовинням', - так матері лякають своїх дітей, щоб вони не турбували ластівок у їх гніздах.

Українські легенди та перекази
про диких птахів
Легенд про диких і хижих птахів збереглося чимало. Зупинимося на найголовніших з них.
Одним з найшановніших, так би мовити, в Україні птахів є ластівка. Це - Божа пташка (Київський повіт), створена вона Богом із землі (Ушицький та Літинський повіти). Благословив її Господь за те, що, коли розпинали Христа, ластівки крали цвяшки (Проскурівський повіт). Якщо ластівка в'є під чиєюсь стріхою гніздо, то це передвіщає щастя тій родині (Старобільський та Літинський повіти). Розоряти гніздо ластівки або драть їхні яєчка - гріх: все обличчя у винних всіється веснянками, подібно до цяток на ластів'ячих яєчках (Літинський, Київський та Старобільський повіти). Більше того, ластівка, щоб відомстити, попсує корову, для чого пролетить під коровою тричі - молоко почервоніє і його стане так мало, що навіть теля пропаде з голоду (Старобільський та Новомосковський повіти). Хто розорить гніздо ластівки і вб'є її пташенят, у того вона спалить хату, принісши з поля вогню (Харківський і Старобільський повіти). Щоб вивести з обличчя ластів'яче ряботиння (веснянки), потрібно, як уперше на весні побачиш ластівку, вмитися молоком і втертися тим рушником, в якому носили святити паску, - не тільки зійде ластів'яче ряботиння, а й станеш білолицим (Старобільський повіт). Або коли уперше побачиш навесні ластівку, треба тричі сказати: 'Ластівко! Ластівко! На тобі веснянки, дай мені білянки!' (Подільська губернія). Декотрі, побачивши вперше навесні ластівку, беруть з-під правої ноги землі й помічають, якого кольору трапиться в ній вовна: такої масті й скотину треба тримати (Старобільський повіт). Якщо ластівки раптово відлітають з якої-небудь місцевості, то там слід неодмінно чекати мору на людей (Літинський повіт). Якщо ластівка 'напаскудить' комусь на голову, то голова в такого чоловіка вкриється шолудями (Літинський і Канівський повіти). Восени (в Літинському повіті 26 вересня за старим стилем) ластівки не відлітають на теплі води, у вирій, а зчеплюються лапками одна за одну, утворюючи довгу вервечку, і, за якусь провину, замерзають на цілу зиму у воді. А напровесні, коли скресне крига і зігріється вода, вони оживають і літають потім аж до Здвиження. Не раз, буцімто, витягували взимку неводами цілі в'язки зчеплених одна з одною мерзлих ластівок (Київський, Таращанський та деякі інші повіти). Природне бажання пояснити деякі особливості зовнішнього вигляду ластівки та її суто ідеальну сімейність породило особливу досить зворушливу легенду про походження ластівок з палко закоханих одне в одного чоловіка й жінки (Олександрівський повіт). Жили собі, кажуть, чоловік і жінка. Чоловік одного разу щось різав і забруднив руки кров'ю, а жінка в цей час підійшла й так в'ється круг нього. Чоловік узяв її за підборіддя й лагідно промовив: 'Ластівко ти моя!'- і при цьому поцілував. Тієї ж миті вони спурхнули й полетіли ластівками. Оце через те в ластівки й видно під горлечком червоненьку плямочку, Не меншою повагою і любов'ю користується ластівка і в інших народів. У Чехії та Німеччині вона зветься 'пташкою Божої матері': вважають доброю ознакою, якщо ластівка влетить у вікно. Розорити гніздо ластівки чи вбити її - тяжкий гріх (Німеччина та Італія). І як кара за це, в корів тієї людини, що розорила гніздо, молоко обертається на кров або ж зовсім пропадає (Угорщина і Німеччина). Давні письменники свідчать, що навіть хижі птахи вважають ластівку священною. В Арріана ластівка попереджає Олександра Македонського про небезпеку. У Дагестані розповідають, що богатирі заснували аул Цудаха з такого приводу. Зупинились вони одного разу на тому місці на ночівлю і ввіткнули прапор у землю біля свого вогнища. Прокинувшись уранці, богатирі побачили, що ластівки носять землю на кінець списа, до якого прикріплено було прапор, лагодять на ньому своє гніздо. Вчені пояснили це як добре знамення, і богатирі вирішили оселитися тут.

Валерій Бурій

ФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

БАРВІН-ЗІЛЛЯ

Коли зелений травень виступає вже повновладним господарем, в широколистяних лісах, переважно в грабових або дубово-грабових, розкриваються п’ятизірчасті квітки особливо синього кольору. Ці сині очі травня з'являються на сланкій рослині з шкірястими лискучими листочками. Поширена вона в Карпатах, Ростоцько-Опільських лісах, Лісостепу, західній частині Степу та на західному Поліссі. Можна зустріти її також у квітниках, на присадибних ділянках, у садах, парках, на цвинтарях. Це одна із зимовозелених рослин нашої дикої флори — барвінок малий {Vinca minor L.). Наукова назва роду походить від латинського слова vinicere, що в перекладі означав “перемагати”. Мається на увазі те, що барвінок і взимку залишається зеленим, так би мовити, перемагає зиму. Щоправда, за іншим тлумаченням, ця назва походить від іншого близького латинського слова vinicere, що означав “обв'язувати” або “обвивати”. Таке тлумачення пов'язане з тим, що з сивої давнини барвінок використовується для в'язання вінків.

В цілому рід барвінку нараховує близько десятка видів сланких напівкущиків з вічнозеленими шкірястими листочками. Поширені вони в Європі, Середземномор'ї, Передній та Малій Азії. У колишньому Радянському Союзі зростає п'ять видів цього роду, а на Україні — два види дикорослих і один здичавілий. Крім згаданого вище виду, по байрачних лісах, чагарникових заростях та степових ділянках у Лісостепу, Степу та Криму поширений ще барвінок трав'янистий (Vinca herbacea Waldst. et Kit.). Культивований у садах і парках Південного Криму барвінок великий (Vinca major L.) подекуди дичавіє. Барвінок малий в народі називають по-різному: барвінець, барвен, барвінок хрещатий, барвінзілля та інші. Є назви, які підкреслюють вічнозеленість рослини — зеленка, її місцезростання — боровинок. Ще інші назви відображають різне використання барвінку, про що трохи згодом.

Ця вічнозелена рослина є однією з улюблених нашого народу. Коріння цієї любові, очевидячки, заховане в різних повір'ях наших предків слов'ян, у яких барвінок був шанованою рослиною. Кому не доводилося слухати чарівних українських народних пісень про барвінок. Барвінок здавна використовували у весільних обрядах. Сплетені весільні вінки та гірлянди символізують вірність, постійність, довготривалість шлюбу. Тому то одна з народних назв звучить барвінок весільний.

У країнах Європи в минулому було навіть повір'я, що коли жінка і чоловік з'їдять разом листок барвінку, то це збудить у них палке кохання.

Українські дівчата широко використовували барвінок як своєрідний косметичний засіб. З квітів барвінку готували напар і ним умивалися. Завдяки цьому шкіра обличчя набувала гарного кольору, ставала м'якою, еластичною. Ще й понині в деяких селах дівчата використовують досвід своїх бабусь.

Вічнозеленість і стійкість барвінку зробили його символом вічної пам'яті. Барвінок висаджували на могилах, з нього плели поховальні вінки. Тому серед народних назв його можна зустріти такі, які відбивають це використання рослини,— могильник, могильниця.

У країнах Європи барвінок також здавна оповитий ореолом різноманітних легенд та повір'їв, що створювало йому репутацію загадкової, чаровладної рослини. Наприклад, у середні віки вважали, що барвінок може оберігати від злого чаклування, нечистої сили та відьом. Його ставили в приміщенні, вішали над дверима й вікнами, щоб нечиста сила не проникла в дім. Барвінок одягали також на злочинців, яких вели на страту, щоб відігнати нечисту силу. У Франції одна з народних назв барвінку звучала досить страшно — фіалка відьом, чим підкреслювалась таємнича сила рослини.

Великої популярності зажив барвінок у XVIII столітті завдяки тому, що він був улюбленою квіткою видатного французького мислителя Жан Жака Руссо.

У творі “Сповідь” він описав історію свого кохання, пов'язану з барвінком. Після смерті Жан Жака Руссо йому було споруджено в Женеві пам'ятник, який всуціль обсадили барвінком.

Барвінок з античних часів використовувався як лікарська рослина. Про нього згадують Діоскорид та Пліній Старший.

У народній медицині барвінок застосовують у вигляді відварів для полоскання роту при зубних болях, як кровоспинний, зміцнювальний, кровоочисний та протизапальний засіб. Барвінок містить у собі ряд алкалоїдів: ізовінкамін, віказид, вінін, пубесцин, мінорин. У зв'язку з цим барвінок — отруйна рослина, а листя на смак дуже гірке, в'яжуче. Екстракт з барвінку здатний знижувати кров'яний тиск.

В Угорщині з барвінку малого виготовляють препарат девінкан, який з успіхом використовується для лікування гіпертонії першого й другого ступенів. У Болгарії випускають загальноалкалоїдну суміш з барвінку малого під назвою вінкапан також для лікування гіпертонічного захворювання. Для лікування гіпертонії можна використовувати також відвар з подрібненого листя барвінку.

Люблять барвінок у народі і за його високу декоративність. Він здавна відомий у культурі. Виведені садові сорти й форми з простими та махровими квітками, а також з різноманітним їх забарвленням: білим, фіолетовим, мідно-червоним та пурпуровим. Є форми з декоративним листям — сріблястим, жовтим по краях та строкатим. Але, незважаючи на таку велику різноманітність садових форм, квітки дикорослого барвінку мають приємніший колір. Для цього особливого відтінку синього кольору є навіть специфічний термін — колір перванш, який походить від французької назви барвінку.

В минулому вважали, що посаджений у саду барвінок приносить щастя. В наш час — це щастя від спілкування з гарною поетично-легендарною рослиною, естетична насолода від її краси. Барвінок успішно можна вирощувати не лише в сільській місцевості в квітниках та садибах, а й у містах на вільних ділянках, у дворах, скверах, балконних ящиках і навіть у горщиках. Він невибагливий, але краще росте у напівзатінку на родючому, угноєному грунті. Легко розмножується вегетативне. Стелячись по землі, утворює дуже гарний килим з темно-зеленого листя. А від травня до червня рослина прикрашена чарівними, синього кольору квітками, які привабливо розкривають свої п'ятизірчасті блакитні пелюстки. Коли ж закінчується зима і щойно зійде сніг, улюбленець народу — барвінок радує нас своїм зимово-зеленим листям — символом постійності, вірності та вічної пам'яті. Отож розведіть і собі цю пісенну й цілющу рослину.

Валерій Бурій

ФЛОРА ВАТУТІНОГО І ЙОГО ОКОЛИЦЬ

У НАШОМУ МІСТІ ЩЕДРО ЗАЦВІЛА ЧЕРЕМХА

ШУМОВИННЯ ЦВІТУ ЧЕРЕМШИНИ

Весна вже владно вступила у свої права і ніжну молоду зелень переплела чудовим візерунком барвистих квітів. Але навіть на фоні цього квітчаного різнобарв'я нас вражає щедре й буйне квітування черемхи звичайної (Padus avium Mill) Хто її не знав — цієї прикраси наших весняних лісів, гаїв та парків? Кучерява свіжою зеленню, вона, наче юна красуня чи наречена, вбирається у травні в білу мереживну святкову сукню з величезної безлічі квіток. Не можна відірватись від цієї захоплюючої краси. Стоїш ніби заворожений і все споглядаєш та споглядаєш, як мерехтить білопінне вбрання на кілках дерева.

Черемха звичайна росте по лісах, серед чагарників, по долинах та заплавах річок, на вогких місцях. Поширена в Закарпатті, передгір'ях Карпат, Прикарпатті, Ростоцько-Опільських лісах, Лісостепу, на Поліссі. Вона належить до родини розоцвітих, її правильні білі квітки, що складаються з п'яти чашолистків та такої ж кількості ніжних пелюсток, зібрані в пониклі суцвіття-китиці. Маточка одна, тичинок — багато. Черемха добрий медонос і дає багато перги. Цікавою біологічною особливістю черемхи в наявність на черешках листків особливих залозок, які виділяють солодкий нектар. Він служить принадою для мурашок, які охороняють гілки дерева від ненажерливих гусениць.

Наукова назва роду, очевидно, походить від грецького слова pados. Давньогрецький вчений-ботанік Теофраст так називав один з видів дерев. Рід нараховує п'ятнадцять видів, поширених у Європі, Східній Азії та Північній Америці. В колишньому Радянському Союзі зростає в дикому стані дише три види, а на Україні — один вищезгаданий. Чимало видів, зокрема американського походження, культивують у нас у садах, парках і навіть у лісництвах та лісосмугах. Черемха звичайна мав ряд різноманітних народних назв: черімха, чермха, черемуха, очеремха, черемша, черемшина. За те, що рослина цвіте у травні, її називають маївкою. А за те, що дає їстівні плоди — слива черемуха. З в'язкої міцної жовтуватої деревини виготовляють різні вироби, зокрема коцюрби, тому черемху ще називають кочурба, коцірба, коцірбина, кочурбина. Крім того, є ще такі назви, як борошник, калакалуша, голотуха тощо.

Під час цвітіння черемхи мало хто не спокуситься, щоб не наламати гілок, прикрашених китицями білих духмяних квіток на букет. Ось ви принесли цей пишний пізньовесняний букет. Та коли залишите його на ніч у спальній кімнаті, то вранці неодмінно відчуєте головний біль, загальну слабкість. Справа в тому, що черемха виділяє велику кількість особливих летких речовин — фітонцидів, які містять у собі синильну кислоту. Фітонциди мають здатність убивати різні бактерії та інші мікроорганізми. Тому сильний, дещо п'янкий аромат як квіток, так і листя черемхи очищає повітря від різних мікробів. Черемха — одна з дуже фітонцидоносних рослин. Учені провели цікаві досліди. Подрібнене листя черемхи клали в скляну банку, до якої опускали кімнатних мух, комарів, мошок, ґедзів. Через кілька хвилин вони гинули, убиті леткими речовинами черемхи. Кілька розтертих бруньок черемхи вбивають найбільш стійких кліщів через десять хвилин. Так же закінчується двадцятихвилинне перебування в атмосфері фітонцидів черемхи мишей та щурів.

Цікаво відзначити, що фітонцидні властивості черемхи були використані під час Великої Вітчизняної війни для лікування загноєних ран.

Вся рослина черемхи містить у собі амигдонітріл-глюкозид, який розпадається на гіркомигдальну ефірну олію, синильну кислоту і цукор. У плодах та корі її містяться дубильні речовини. До складу плодів входять також яблучна та лимонна кислоти, флавони, вітаміни С та P.

Плоди черемхи їстівні, їх можна вживати свіжими й висушеними. На Україні їх вживають у їжу дуже рідко. А в Сибіру та на Уралі вони надзвичайно популярні. Там з них варять киселі, виготовляють наливки, роблять начинку для пирогів, висушені й перемелені плоди використовують як додаток до борошна, з якого випікають запашний, з приємним присмаком хліб.

Слід також сказати, що плоди черемхи є цінним кормом для багатьох лісових птахів і ряду гризунів. Поїдаючи їх, вони сприяють розповсюдженню насіння.

В народній медицині черемха користується заслуженою славою. Використовують плоди, листя і кору. Плоди є добрим в'яжучим засобом і використовуються при розладах шлунково-кишкового тракту. Кору використовують для лікування лихоманки, ревматизму та венеричних захворювань. Листки, які містять у собі понад двісті міліграм-процентів вітаміну С, у вигляді чаю або настою вживають при хворобах легенів, бронхіті, проносах, для полоскання ротової порожнини при гнитті зубів, при фурункульозі. Подекуди виготовляють восьмигодинний настій однієї чайної ложки квітів у склянці холодної кип'яченої води і використовують його для примочок при запаленні слизової оболонки очей. Плоди черемхи збирають в міру достигання, коли вони стають чорними й соковитими. Сушать на відкритому повітрі або в сушарках.

Черемха — прекрасна декоративна рослина, особливо під час цвітіння, її варто вирощувати як на присадибних ділянках, так і в садах, парках, придорожніх насадженнях та лісосмугах. Нехай повсюдно нас радує сніжно-біле шумовиння цвіту та щедрий урожай цілющих плодів черемшини.

Для фенологів відцвітання черемхи в ознакою того, що закінчилось володарювання пізньої весни і літо поступово вступає у свої права.

Валерій Бурій Войлочная вишня – сорта, посадка, выращивание и обрезка вишни этого вида

Дача, сад и участок » Энциклопедия садовода - плодовые деревья » Войлочная вишня – сорта, посадка, выращивание и обрезка вишни этого вида
Вишня войлочная – уход за деревом: от саженцев до урожая ягод

Другие названия: вишня пушистая, вишня китайская, Аньдо, томентоза.

Вишня войлочная относится к роду Cerasus, к подроду Micrpcorpus, а внутри рода — к секции миндалевишен (Amygdalocerasus).

Такое название войлочное вишня получила из-за характерного опушения листьев и в некоторой степени веток.

Происхождение.

Родина войлочной вишни — Корея и Китай. Широко распространена в Приморском крае, Амурской области, Хабаровском крае. Встречается в дикорастущем виде в Средней Азии и Закавказье. В культуре разводится в Японии, Китае, США, Канаде. Запас зимостойкости и экологической приспособленности позволяет выращивать вишню войлочную во многих регионах России.

Пищевая и лечебная ценность. В ягодах войлочной вишни содержится не менее 12% сухого вещества, в среднем 9 процентов различных сахаров, также не менее 1% кислоты, в среднем 20 миллиграмм на % витамина С, пектиновые вещества, и целый ряд других витаминов.

Из энциклопедии :

Вишня войлочная это кустарник рода сливовых. Получипа свое название за сходство с обыкновенной вишней. Плоды войлочной вишни созревают раньше, чем обычной. На вкус они слаще -благодаря меньшему содержанию аскорбиновой кислоты. Для весенней посадки лучше приобретать саженцы с осени. Хранить их нужно, прикопав на участке и обеспечив защиту от грызунов и вымерзания. В апреле высаживайте на постоянное место, не заглубляя прикорневую шейку, которую следует накрыть защитным материалом. Растение дает хорошие урожаи на солнечном месте и почвах с нейтральной реакцией. Отличается декоративностью в мае, во время роскошного цветения.
Морфологические и биологические особенности.

Растет войлочная вишня в виде куста высотой средней высотой около 2х метров, но при хорошем уходе может достигать высоты три метра и более.

Ветки тонкие, с характерным серым опушением. Нижняя сторона листовой пластинки тоже опушена.

Цветки большие могут достигать 2 сантиметров в диаметре, белого или розового цвета, появляются они на кусте очень рано.

Войлочная вишня очень скороплодное дерево – размноженные прививкой однолетки начинают давать ягоды уже на следующий год, а сеянцы на третий, максимум на четвертый. В основной массе урожай ее вызревает с середины июля по середину августа.

Урожайность куста зависит от условий ухода и колеблется от 5 до 20 килограмм.

Войлочная вишня переносит понижения температуры до -40 градусов. Корневая система чаще горизонтальная, очень ветвистая.

Практически все корни находятся на глубине 15—20 см.
Сорта войлочной вишни.

В массовой культуре войлочная вишня пока развивается как ее популяция. Выделенные из популяции самые урожайны формы растения получили названия сортов. Плоды вишни войлочной в зависимости от сорта созревают с 10 июля по 10 августа. Наибольшее распространение получили сорта вишни войлочной Огонек, Амурка, Хабаровчанка, Пионерка.

Широкое распространение получают сорта, полученные от гибридизации вишни войлочной и вишни песчаной: Лето, Даманка.
Еще по теме: Уход, обрезка и выращивание обыкновенной садовой вишни

Посадка войлочной вишни и уход за ней.

При закладке плантации под плантажную вспашку вносят 70 тонн органических удобрений и по и не менее 60 килограмм действующего вещества фосфорно-калийных удобрений.

Схема посадки деревьев войлочной вишни в промышленных садах 4?1 м, а в приусадебных садах на дачах и участках — 2?1 м.

Высаживать саженцы можно осенью и весной. При посадке в яму вносят 10—15 кг перегноя, 45-50 граммов суперфосфата и 20-25 грамм калийной соли и поливают из расчета 5—10 литров воды под растение.

Войлочная вишня не капризна к качеству почв. Многие условия при её посадке должны быть такими же, как и при посадке обыкновенных сортов вишен – то есть избегайте низин и участков с высоким уровнем грунтовых вод, да и просто сырых холодных мест.

Также рекомендую при посадке помимо вышеназванных удобрений и компоста или перегноя вносить и песок – но делать это нужно, если почва глинистая, тяжелая.

Саженцы вишни войлочной для высадки берите 1-2 летние, сажать их можно как весной, так и осенью – я предпочитаю весну.

В течение вегетации проводится уход за почвой и не менее двух поливов. Вносить удобрения под вишню войлочную рекомендуется не ранее чем через два, три года после посадки саженца.
Формирование кроны и обрезка вишни войлочной.

Целью формирования кустов является создание мощного куста, а в дальнейшем — поддержание их в состоянии активного роста.

Во второй возрастной период (с восьмого года жизни) наряду с обычной санитарной и регулирующей обрезкой кустов необходима омолаживающая обрезка.

Я делаю так:

Так как вишня начинает давать урожаи очень быстро – к формирования куста надо приступать сразу, чтобы к тому времени, когда она начнет плодоносить куст был уже сформированным и удобным для ухода. Поэтому стараюсь, как можно раньше сформировать штамб высотой до полуметра, и удаляю все побеги кроме центрального, но выше оставляю не более 5-7 веток, ровных и растущих в разные стороны.

Ранней весной каждый год прореживаю кусты, удаляю внутрь растущие ветки, то что поломалось за зиму, подсыхает и т.п. Хороший красивый куст получается уже на третий год выращивания, как показывает практика удобный и красивый куст дает и урожаи ягод гораздо большие, нежели заброшенные, густые заросли.
Также по теме: Выращивание и сорта войлочной вишни – Часть 1

Размножение войлочной вишни.

Это дерево сравнительно легко размножается укоренением как одревесневших так и зеленых черенков, окулировкой, а также отводками и конечно прививкой.

У себя в саду осенью я размножаю косточками – при таком способе размножения семена не надо подвергать дополнительной стратификации, они лучше прорастают зимой, почти не отличаются по своим качествам от родительских растений (урожаи, зимостойкость и т.п.). В принципе размножать косточками (семенами) войлочную вишню можно и весной но тогда их придется стратифицировать, хотя бы в течение 80-90 дней. (Что такое стратификация и как ее делать читайте здесь).

Для весенней посадки стратифицировать можно в опилках или песке (желательно его перед этим хорошо прокалить). Обще пропорции приблизительно таковы: 1 часть косточек на 4-5 частей засыпки (песка или опилок).

Все это хозяйство надо увлажнить приблизительно до такого состояния чтобы при сжатии в руке смесь слипалась в комок и не рассыпалась на части. Банку с семенами ставлю в холодильник с температурой от 0-4 градусов. Влажность необходимо поддерживать на том же уровне что и при засыпке, а также периодически все перемешивать для равномерности процесса.

Вредители и болезни.

Из вредителей наиболее вредоносными являются листовертки, сливовая плодожорка и тля. В условиях большинства регионов Российской Федерации лимитирующим фактором в распространении вишни является болезнь монилиоз, или мокрая плодовая гниль, в меньшей степени клястероспориоз, или дырчатая пятнистость, и кармашки.

Уборка урожая.

Тарой для съема плодов вишни служат неглубокие ящики, корзины из стружки, а еще лучше — специальные решета.

При съеме плоды вишни отрываются без плодоножки, поэтому в обычных комнатных условиях они сохраняются не более двух суток. В специальных хранилищах с регулируемым климатом плоды можно хранить до десяти суток. В домашних условиях плоды вишни неплохо сохраняются в пакетах из синтетической пленки в холодильнике.

Использование.

В средней полосе России войлочную вишню используют чаще всего в качестве опушечного дерева в лесных полосах и как декоративное насаждение для дизайна садов и парков.

Валерій Бурій ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

У ВАТУТІНОМУ НА ПРИСАДИБНИХ ДІЛЯНКАХ КВІТУЄ ВИШНЯ ВОЙЛОЧНА (ПОВСТИСТА)...

Вишня войлочная

Общие сведения: войлочная вишня сильно отличается от других видов. Это компактный
кустарник высотой 2-2,5 м, с мелкими, гоф-рированными листьями, с нижней стороны войлочно-
опушенными.
Приятного сладко-кислого вкуса, плотно прикрепленные к веткам при помощи очень короткой
плодоножки.
Вишенка необычайно красива в пору цветения: огромный куст в розоватых цветках. Растение
неприхотливое, устойчивое к болезням и вредителям, морозоустойчивое, быстро отзывается на полив
и внесение органических удобрений. Скороплодна, уже на 2-3-й год она с плодами.
Требования: войлочная вишня лучше растет на плодородной и легкой, хорошо дренированной
почве с нейтральной реакцией. Избыток влаги отрицательно сказывается на росте, плодоношении и
перезимовке, что приводит к гибели кустов. Кислую почву желательно известковать.
Место войлочной вишне нужно солнечное, она совершенно не переносит затенения. Для лучшего
переопыления на участке необходимо высаживать или несколько сеянцев, или несколько сортов (не
меньше трех).
Состав: ягоды войлочной вишни содержат большое количество Сахаров, в основном глюкозы
и фруктозы, органические кислоты - яблочную и лимонную, богаты витамином С и веществами Р-
активного действия, содержат пиктины и дубильные вещества.
Семенное размножение войлочной вишни: из свежеотжатых плодов надо отмыть семена, не
давая им подсохнуть, перемешать с влажным песком и поместить в холодильник. Осенью их нужно
посеять в бороздки гряд на глубину 1 - 1,5 см. Гряды следует делать из плодородной и легкой почвы.
Для весеннего посева семена необходимо стратифицировать в течение 120- 130 дней до начала
наклевывания, затем заснеговать. Сеянцы пропалывают, поливают и рыхлят почву. Слишком
загущенные посевы надо прореживать. За одно лето прирост большинства сеянцев достигает 30-50
см, развивается хорошая мочковатая корневая система. Развитые сеянцы можно этой же осенью
пересаживать на постоянное место в сад.
Посадка: сажать саженцы 1-2-летнего возраста можно осенью и весной. В посадочную яму
или траншею шириной не менее 60 см и глубиной не более 50 см нужно внести почвенную смесь (на
1 м2): органические удобрения - не менее 3 ведер, известь - 400-800 г, фосфор - 40-60, калий - 20-30 г
действующего вещест-
ва. Все надо равномерно перемешать. Корневую систему необходимо обрезать на 20-25 см,
обработать глиняной болтушкой и посадить кусты на ту же глубину, что в питомнике. После посадки
почву следует уплотнить, обильно полить и замульчировать торфом или органическими удобрениями.
На участке достаточно посадить 2-3 растения войлочной вишни. Из специфических особенностей
выращивания войлочной вишни можно отметить следующие. Применяют более разреженную схему
посадки: 3-3,5 х 1 -1,5 м. Ее проводят саженцами 1-2-летнего возраста на ту же глубину, на какой они
росли до этого.
Сорта
В настоящее время районированы сорта вишни войлочной: Алиса, Лето,Натали,Огонек, Океанская
и Осенняя.
Особенно крупноплодны, зимостойки и устойчивы к выпреванию сорта Амурка, Лето и Да-
манка.
Уход: аналогично вишне.
Обрезка: растения выращивают в форме куста со сферической кроной, которую при
необходимости легко перевести в плоскостную, укорачивая боковые ветви на ответвления, растущие
вдоль ряда.
Обрезают кусты после первого товарного плодоношения - на 4-5-й год после посадки. Основной
способ обрезки - прореживание.
Сбор урожая: плоды быстро портятся, поэтому их собирают в фазе потребительской зрелости и
сразу же перерабатывают.
Использование: плоды вишни употребляют в свежем и переработанном виде. В домашних
условиях их сушат, используют для приготовления варенья, компотов, сока, сиропа, джема, морса,
настойки. Листья добавляют в соленья и маринады.
Установлено, что войлочная вишня улучшает аппетит, регулирует деятельность кишечника,
способствует лучшему усвоению жиров и белков животного происхождения, обладает ка-
пилляроукрепляющим свойством, а линолевая кислота в жирном масле косточек способна оказывать
противосклеротическое действие.

Валерій Бурій У ЗВЕНИГОРОДЦІ ЗА КОЛИШНІМ ПРИМІЩЕННЯМ РАЙКОМУ ПАРТІЇ КВІТУЄ ДЕРЕВО-ЕКЗОТ - МАГНОЛІЯ...

Магнолія великоквіткова (Magnolia grandiflora);
магнолия крупноцветковая

Вічнозелене, до 30 м заввишки дерево родини магнолієвих. Листки черешкові, чергові, шкірясті, еліптичні або обернено-яйцевидні, цілокраї, зверху голі, блискучі, зісподу — короткоіржавоопушені. Квітки двостатеві, великі (до 20 см у діаметрі), запашні, одиничні, верхівкові; пелюстковидні листочки оцвітини кремово-білі, розміщені колами. Плід — шишковидна багатолистянка; насінини великі, червоні, звисають із плодиків на нитках. Цвіте з травня до вересня.

Поширення. Походить з Північної Америки. В Південному Криму вирощують у парках як декоративну рослину.

Сировина. Для виготовлення ліків використовують листя (Folia Magnoliae grandiflorae), яке заготовляють протягом усього періоду цвітіння рослини і сушать у затінку на відкритому повітрі. Штучне сушіння проводять при температурі до 60°. Аптеки сировину не відпускають.

Хімічний склад. У листі магнолії великоквіткової є алкалоїди (до 0,14%), рутин і інші флавонові глікозиди (0,24%), ефірна олія (до 0,6%), до складу якої входять ефіри, спирти, феноли, цинеол, цитраль і суміш сесквітерпенів.

Фармакологічні властивості і використання. Галенові препарати магнолії великоквіткової мають виражені гіпотензивні властивості, пов'язані з наявністю в рослині алкалоїдів та ефірної олії. Зниження артеріального тиску супроводиться сповільненням ритму серця, зменшенням болів у ділянці серця, покращенням загального самопочуття хворих. Препарати ефективні при лікуванні гіпертонічної хвороби в початковій стадії. Внутрішнє застосування магнолії потребує обережності (рослина отруйна). Як зовнішній засіб настій листя магнолії використовують у народній медицині для миття голови при випаданні волосся.

Лікарські форми і застосування. Внутрішньо — екстракт із листя (готують на спирті у співвідношенні 1:1, настоюють 7 днів, проціджують) по 20—30 крапель 3 рази на день протягом 3—4 тижнів (повторний курс лікування проводять через 1—2 місяці).

Зовнішньо – настій листя (3 столові ложки сировини на 1 л окропу, настоюють 1 добу в закритій посудині, проціджують) для миття голови 1 раз на тиждень.

...

Закрыть