Валерій Бурій

ЦЕЙ КОЛЕКТИВ ГАРМОНІСТІВ НЕОДНОРАЗОВО ВИСТУПАВ У ВАТУТІНОМУ...

Музей гармошки, Жашків




Музей гармошки в Жашкові – єдиний не лише в нашій області, а й у всій Україні. Йому лише п’ять років, та народився він у лоні відомого на всю Україну Жашківського ансамблю гармоністів, який нещодавно відзначив своє 20-річчя. Наразі цей музей уже налічує понад тисячу експонатів, 154 різні гармоніки, кожна з яких має свою історію.
– Ось найменша, – показує гармошку розміром із долоню художній керівник ансамблю та засновник музею Іван Сухий. – А ця – найстарша, рік її народження – 1890.
Проте обидва інструменти в робочому стані й у руках майстра прекрасно звучать!
– Ось там гармоні з медалями – це фронтові гармошки, з якими наші бійці долали ворога у Велику Вітчизняну війну. До речі, перший наказ маршала Жукова так і звучав: «Гармошку – в кожну роту!» – розповідає про них Іван Іванович. – А ці – трофейні австрійські трьохрядки. Одну з них мені подарував Микола Седлецький із Київщини. Розповідав, як під час війни народ витягував різний скарб із палаючого вагона. Побачив і він акуратний такий чемоданчик. Зрадів: швейна машинка! Прихопив та півдня тягав за собою – не було нагоди навіть розкрити подивитися. А коли розкрив – побачив гармошку! Відтак зрадів ще більше, бо ж був завзятим гармоністом. А на схилі літ, коли самому грати вже несила, вирішив подарувати нашому ансамблю.
Практично всі експонати музею – подарунки вдячних поціновувачів гармоні, які в такий спосіб висловлювали ансамблю своє захоплення. Про жашківський ансамбль гармоністів добре знають за межами нашої держави. А тому й майбутні експонати дарують і з Росії, і з Білорусі, і з Молдови, і з Польщі, і з Італії.
Музей поки що не має свого приміщення, міститься в тій самій кімнаті, в якій юні гармоністи проводять свої заняття. Василь Полонський, начальник відділу культури Жашківської райдержадміністрації, знає про цю проблему й намагається якось вирішити її, адже місця в кімнаті небагато, а від такої кількості експонатів і геть тісно. Проте Іван Іванович не засмучується через це.
– Повірте, в цій кімнаті панує особлива аура саме завдяки тому, що всі ці гармоні тут, – переконаний він. – У порожніх стінах наші власні гармоні звучали б не так. І діти дуже тонко це відчувають.

Валерій Бурій

Плоди П.з. рекомендують хворим з порушенням серцевого ритму, при гіпсохромній анемії, пов’язаній з аліментарним фактором, або гіпоацидному гастриті (стимулює шлункову секрецію і покращує травлення), має проносну та сечогінну дію. Протипоказано вживати плоди П.з. хворим на діабет і ожиріння. М’якоть плодів використовують у косметиці. В народній медицині використовують настій з листя і квіток при ревматизмі, головному болю, шлунково-кишкових захворюваннях, бронхітах.

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО

Біля Свято-Успенської церкви рясно квітує МАГНОЛІЯ КОБУС - ДЕРЕВО ЕКЗОТ...

Цікаві факти про красуню-магнолію

За однією з китайських легенд, у давні часи на невелике село, розташоване в горах, напали вороги. Не пошкодували нікого, тільки сто молодих дівчат залишили для своїх «розваг». Щоночі одну з полонянок убивали. Остання дівчина перед смертю в молитві попросила матінку-землю залишити бодай якусь згадку про неї та її подруг. На ранок замість тіл жертв на сільському майдані росло дерево зі ста біло-рожевими квітками. Так у магнолії б’ються сто дівочих сердець.

За версією японців, магнолія з’явилася завдяки дівчині Кейко, яка виготовляла паперові квіти. Але коштували вони так мало, що їй ледве вистачало на прожиття. Одного разу мудрий папуга порадив дівчині капати на кожну квітку краплю крові, щоби оживити їх — але ніколи не віддавати останньої краплі. Кейко послухала його і з того часу почала жити заможно. Незабаром вона познайомилася з молодим чоловіком, котрий виявився дуже скупим і корисливим. Щоби догодити коханому, дівчина робила все більше і більше квітів. Одного разу вона віддала для квітки останню краплю крові, яка й перетворилася на магнолію.

Опис: Магнолія Кобус. Листопадне дерево, на батьківщині до 25 м, в культурі до 10 м. Кора стовбура темно-сіра, гілки сірувато-коричневі, пагони коричнево-оливкові. Молочно-білі квітки до 10 см в діаметрі, з приємним запахом. Зацвітає у віці 8-15 років. Цвіте ранньою весною до розпускання листя. Одна з найбільш морозостійких і швидкозростаючих магнолій. Газо-і пилостійка. Розмножується насінням.

Валерій Бурій

ФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Біля нашого будинку зацвіла перша слива і вишня...

СЛИВА — ПОРУЧ З ЯБЛУНЕЮ

У плодових насадженнях України слива — на третьому місці після яблуні та груші, в Білорусії та Польщі — на другому, а в Югославії 12—15 років тому сливових дерев було у вісім разів більше, ніж яблунь. Слива розповсюджена практично скрізь, маючи солідну частку (від 5—15 до 30—40%) у валовому виробництві фруктів, відіграючи вагому роль у харчуванні людини.

Плоди сливи не багаті на вітамін С. Високо С-вітамінні сорти слив зустрічаються дуже рідко.

Чимало дрібноплідних сортів сливи багаті вітаміном Р і поряд з іншими плодами корисні при гіпертонії. Сливи накопичують каротин, окремі — в досить високих кількостях.

Та найбільшою і найціннішою особливістю слив, що робить її незамінимою культурою, є здатність накопичувати велику кількість рибофлавіну (вітаміну В2).

У таких сортах, як Ганна Шпет та Ісполінська, вирощених в умовах Криму, вітаміну В2 виявлено 0,41—0,46 мг%. Сливи можуть використовуватись для лікування відповідного гіповітамінозу, тим більше що вітамін В2 дуже дефіцитний в харчуванні людини і стоїть на другому місці після вітаміну С.

Крім того, високий вміст вітаміну В2, що регулює вуглеводний обмін в організмі, робить малосолодкі сорти слив дуже корисними при діабеті.

Вміст заліза в м'якушу слив в середньому 2 мг%, тобто не поступається вишні та іншим небагатьом культурам, більш багатим на цей мікроелемент.

Всього до роду слив належить більше 30 різновидів, які зустрічаються в Європі, Азії, Північній Америці. Найбільше господарське значення має лише слива домашня, найцікавішим у біографії якої є те, що вона не має сливи прародительки, а являє собою гібрид терну й дикої аличі. Цікаво й те, що тепер можна зустріти здичавілу сливу, яка росте по ярах, балках, ровах.

Та припускати, що слива — культура молода, не можна: вона була відома стародавнім грекам, римлянам, слов'янам.

Домашня слива дала декілька різновидів, найціннішими з яких є угорки та ренклоди. Мірабелі, що, як і ренклоди, входять до загального збірного підвиду домашньої сливи — тернослива, мають значно менше значення.

Царство угорок — балканські країни. Там продукція цих слив набагато перевищує продукцію яблук. А такі напої, як слив'янка та сливовиця, славляться в цих країнах здавна. Багатством угорок славиться Закарпаття, інші західні області та окремі райони України. Одна із найкращих і оригінальних угорок — Опішнянська — походить з села Опішня Полтавської області. Це свідчить про широкий ареал розповсюдження угорок. Цікава Опішнянка й тим, що це один з найстаріших сортів (був відомий ще в XII столітті). Він зберіг свої властивості завдяки розмноженню кореневими відприсками. Ця слива досить морозостійка, а прищеплена на аличі — ще й посухостійка.

Плоди угорок — довгастої форми, голубувато-синього забарвлення, з пружним і соковитим м'якушем, великим вмістом цукрів. Завдяки цій останній якості дуже гарні для сушіння. Угорки ціняться високо і як десертні плоди і йдуть на переробку. З них готують компоти, джеми, повидло тощо. Останнім часом все більше розповсюджується спосіб зберігання угорок домашніх в цукрі.

Для цього зібрані стиглі плоди миють, вкладають шарами у велику емальовану каструлю (а ще краще — в діжечку), пересипають цукром (шаром в 2—3 см) і кладуть добрий гніт, щоб після появи соку сливи знаходились під ним. Через місяць-півтора продукт готовий. Слива не втрачає смаку свіжого плоду.

Не менш цінний різновид домашньої сливи, особливо як десертний продукт,— ренклод. Походження назви досить цікаве.

...Пілігрими — мандрівні паломники — були людьми практичними. Повертаючись до Парижа, вони прихопили подарунок для короля — недорогий, але цікавий: кошик слив. Тоді у Франції ще не росли сливові дерева.

І ось пілігрими в короля. Поки Франціск І приймав вітання, королева припала до слив. Гості за двері, а король до подарунка руку простягає.

— С-і-і-ір?! — сказала королева з докором.

Король відсмикнув руку і поспішив далі від спокуси.

На цьому історія із сливами не закінчується, вона лише починається.

Королева забажала мати у своєму саду дерева, які дають такі прекрасні плоди. Бажання королеви — закон. Помчали гінці аж у Малу Азію. Таки привезли сливових саджанців. Посадили в королівському саду. Доглядати їх доручили найдосвідченішому садівникові Антуану. Садівник дуже зрадів — адже йому виявлена така честь.

Коли б знав Антуан, як дорого йому доведеться заплатити за ті сливи, то десятою дорогою обминав би їх.

Королеві Клод кортіло якнайшвидше мати врожай. А довелося че­кати аж три роки. Нарешті деревця виросли. Порадували пишним листям, зацвіли. Зраділа Клод. Полічила квітки. Та садівник пояснив:

— Кожна квітка — то лише умовний плід.

— Це ж чому? — суворо перепитала королева.

— Ваша величність знає, що й люди не всі до старості доживають. Буває, й немовлята вмирають.

Відповідь була переконливою. Клод згадала багатьох із королів­ського роду, кого вона пережила.

Нарешті сливи достигли. Як на апетит Клод, їх було дуже мало.

Наступного року врожай був щедріший... Це радувало королеву. Вона чекала, коли достигнуть плоди, сама ходила дивитися на рясні гілки.

— Коли ж можна буде їсти? — питала.

— Скоро, скоро, ваша величність, скоро...— казав Антуан.

А королеві не чекалося. Послала за сливами. А вони ж ще не достигли. Розгнівалася на садівника. Наступного дня сама пішла в сад. Глянула на гілля і зойкнула. Слив залишилось зовсім мало: вони припали до смаку не лише королеві. Клод побігла до його величності короля Франціска І. І той видав указ: кожного, хто вкраде сливу, карати на смерть.

Минуло кілька днів. Слуга переказав садівникові веління королеви: принести слив. Антуан знав, що за недостиглі йому перепаде. А на дереві ж, здається, ще зелені. Вирішив покуштувати. А тут наче з-під землі — королева. Прийшла сторожа. Взяла Антуана під руки і повела до шибениці.

— Треба ж колись починати наводити порядок у королівстві,— сказала Клод.

З тих давніх пір у французів побутує вислів: «Бути повішеним за сливи». Це означає: постраждати через дурниці.

Сорт зеленкуватих слив, за які поплатився садівник Антуан, було названо «Ренклод» — «королева Клод».

Тепер ренклодами називається ціла група сортів домашньої сливи, що мають великі, овальної і навіть кулеподібної форми плоди, з дуже ніжним, соковитим і солодким м'якушем, найчастіше зеленого забарвлення. Зимостійкість ренклодів невисока, тому їх вважають більш південними рослинами. Більшість ренклодів самоплідні при запиленні пилком того ж сорту.

Мірабелі, тернослив та дамаські сливи — різновиди більш простих слив. Розповсюджені дуже мало, особливої цінності не являють не лише для громадських, а й для колективних та присадибних садів. На Балканському півострові, в Румунії, Польщі та деяких інших країнах тернослив і дамаську сливу використовують для виготовлення відомої сливовиці.

До слив часто відносять і аличу, одну з диких її прародичок. Алича дикоросла розповсюджена на Кавказі, в Середній та Малій Азії, на Балканах. Її дерева середньої висоти, росте вона й чималими кущами. Листки схожі на сливові, але значно менші. Квіти білі. Плоди кулеподібні, до 2 см в діаметрі, переважно жовті, рідше червоні, приємно кислі. Використовуються для виготовлення джему, варення, компотів. В Криму вирощують крупноплідні сорти аличі, виведені А. Ф. Костіною в Нікітському ботанічному саду. їх плоди майже такої величини, як і в багатьох ренклодів, а головна цінність — раннє достигання (середина липня).

Дуже цінні плоди дає японська слива. На батьківщині, в Японії, для неї несприятливий клімат, і тому дерев там небагато, зате в Америці виведено цінні сорти. їх плоди вдвічі крупніші найбільших ренклодів та угорок і відзначаються чудовим смаком. Тепер ці сорти розповсюджуються на півдні Європи, в Австралії. Можуть рости і в нас — у південних районах.

Кримський селекціонер-любитель Я. І. Бомик, схрестивши японську сливу з угоркою, одержав цікавий гібрид. Він цвіте протягом місяця. Отже, весняні приморозки йому не страшні, бо пошкоджують тільки частину цвіту. Характерно, що й достигають плоди теж не відразу, а протягом одного-півтора місяця.

У колекції ботанічного саду Академії наук Киргизької РСР є цікавий природний гібрид согдійської сливи і в'язолистого мигдалю. Ця слива має рожево-червоні, солодкі й ароматні плоди, схожі на сливу, але м'якуш у неї твердий, наче в яблука.

Велика повага до сливи засвідчується її сортовим складом: нині налічується біля 2000 сортів слив, а загальна площа сливових насаджень світу перевищує мільйон гектарів, не рахуючи дикорослих.

Особливо у великій шані слива в Сербії. Тут навіть утрадиціювався здавна чудовий звичай: народилася дитина — батько садить сливове дерево. Пішла дитина до школи — садять ще одне. Одружуються молоді — посаджено ще дві сливи. Не дивно, що в Сербії на кожного жителя припадає по кілька десятків сливових дерев.

Широка розповсюдженість слив обумовлюється також надзвичайною швидкоплідністю, досить високою щорічною врожайністю та простотою агротехніки вирощування. Перші врожаї сливи можна одержати вже на 3—4-му році, а на 15-му — мати з дерева сортів Ганна Шпет, Угорка Італійська, Опішнянська та Ренклод Альтана 80—100 кг і більше, практично щороку.

Не менш цінним у сливи є розтягнутість достигання різних сортів. Плоди сорту Персикова Мічуріна, наприклад, достигають вже в липні, тоді як Угорку домашню можна збирати і в жовтні — листопаді, зберігати в свіжому вигляді довго (у спецсховищах — навіть до лютого — березня).

Агротехніка сливи приблизно така, як у яблуні та груші. Розміщують її, як правило, в більш низинних місцях (бо полюбляє вологіші ґрунти). Період промислового використання сливових дерев — 25—30 років. Розмножують сливу щепленням та кореневими відприсками.

Вишня

Тільки уявіть собі: вишню смакували ще за 8 тисяч років до нашої ери у Європі та Анатолії! Це була так звана пташина вишня, або ж черешня. Римляни вперше познайомилися з плодами вишневого дерева у місті Керасунт (північ сучасної Туреччини). Саме з цього міста ягоди запозичили свою назву, спільну майже у всіх європейських мовах – латинською cerasi, французькою - cerise, англійською – cherry.

Вишня – символ краси. В українців цвіт вишні асоціюється з весною, невинністю, дівочою вродою та молодістю. У японців милування цвітом сакури – національна традиція. Та ця маленька ягода не лише дуже гарна – вона ще й надзвичайно корисна!
250 мл свіжого вишневого соку місить більше антиоксидантів, ніж 5 порцій гороху, томатів, гарбуза, моркви і бананів разом взятих ;
вишня містить ідеальні пропорції мінералів: в ній багато магнію, заліза, калію, кальцію та фосфору, сила дії яких збільшується завдяки вмісту вітамінів групи С, РР, В;
вишня чудово діє на кровоносну систему і роботу серця, знижує ризик тромбозів та зміцнює капіляри ;
в косметології широко використовуються маски на основі вишень – вони очищують шкіру, знімають втому, освіжають та надають їй приємного кольору .

Цікаві факти про вишню:
Завдяки антоціанам (природним барвникам) плоди вишні мають протизапальну дію. За останніми дослідженнями, 10 плодів вишні за дією дорівнюють одній таблетці аспірину.
Вишня здавна використовувалася в кулінарії – ще за часів Геродота (5 ст. до н. е.) з вишень готували густий сироп, який потім розводили водою для пиття або додавали для покращення смаку страв.

ВИШНЯ ЗВИЧАЙНА
Cerasus vulgaris L.

Родина розові — Rosaceae.
Підродина сливові, або мигдалеві,- Prunoideae.
Опис.

Дерево з корою сіро-бурого кольору. Листки еліптичні, загострені. Квітки білі, запашні, з багатьма тичинками, зібрані в просту парасольку. Плоди - кулясті темно-червоні кисло-солодкі кістянки. Висота 1, 5-6 м. Є багато сортів вишні.
Час цвітіння.

Квітень - травень. Плоди дозрівають у червні - серпні.
Поширення.

Виростає майже на всій території країни. Батьківщина - Закавказзя і Північна Персія. Культура вишні була відома ще в доісторичні часи.
Місцеперебування.

Культивується в садах.
Частина, що використовується.

Плоди, насіння, плодоніжки, гілки, листки, вишневий клей, вишневий сік.
Час збору.

Плоди, насіння і плодоніжки збирають у липні - серпні, гілки і листки - у травні.
Хімічний склад.

У цей час відомо до 200 різних сортів вишні, що розрізняються по хімічному складу плодів і часу дозрівання. Особливо коштовним сортом вишні є Володимирська. До складу плодів входять глюкоза, фруктоза (10 %), органічні кислоти (яблучна, лимонна), азотисті, зольні і дубильні речовини, барвник і вітаміни (А -0,37- 0,55 мг%. С-15, Рр-До 0,4 мг%). Червона вишня містить мідь у порівняно великій кількості-11,7 мг на 1 кг їстівної маси. Насіння містять глюкозид амигдалін і ефірну олію. Насіння отруйні.
Застосування.

Плоди широко застосовують у народній медицині різних країн. Плоди поліпшують апетит і травлення, служать дієтичним засобом, вгамовують спрагу, володіють антисептичною властивістю. Народна медицина вважає, що вишні діють на центральну нервову систему; у минулому сторіччі деякі лікарі застосовували їхній відвар при психічних захворюваннях і епілепсії.

Вишневий сік використовують як дієтичний засіб, що поліпшує апетит і травлення, і як відхаркувальне - при катарах дихальних шляхів. Плоди вишні з молоком застосовують при артритах.

Насіння з кісточок вишні отруйні, але, вживані в невеликій кількості, вони допомагають при подагрі.

Відвар плодоніжок є сильним сечогінним і вживається як гарний кровоспинний засіб при сильних менструальних кровотечах.

Відвар гілок з успіхом застосовують при поносах, а відвар свіжих листів у молоці - при жовтяниці.

Вишневий клей по своїх властивостях схожий на аравійську камедь і вживається замість неї.

Свіжі здрібнені листки - гарний кровоспинний засіб. Вкладені у вигляді тампона в ніс, вони зупиняють носову кровотечу.

У науковій медицині вишневий сік вживають для поліпшення смаку лікарських речовин.

Валерій Бурій

ФАУНА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Прямуючи сьогодні до живодійного джерела у Гризловському гідрологічному заказнику - побачив красуню-білку...

Всім відомо, що білка - звір лісовий, але ліси бувають різні, а білка в цьому відношенні дуже розбірлива. Як правило, вона визнає тільки високостовбурні, сухі і тінисті. Їй не подобається ні вогкість, ні занадто великі відкриті сонцю простори. Хоча, це взагалі не обов'язково повинні бути ліси: великі фруктові і горіхові сади та міські парки цілком влаштовують білку.

Широко поширена думка, що білка харчується горіхами. Далеко не тільки горіхами і, тим більше, не лише лісовими горіхами. Все, що є в лісі їстівного, входить в її меню: всіляке насіння, зерна, бруньки, гілки, ягоди, молоді пагони, гриби, ну і звичайно, вміст шишок хвойних дерев. За день білка може обробити до 15 ялинових шишок і більше 100 соснових. Вона, схопивши зубами лусочку, піднімає її вгору, так що та відлітає і насіннячко показується назовні. На таку обробку однієї соснової шишки цей звір витрачає близько 3 хвилин. У денний раціон білки входять 100 - 150 шишок. Цієї кількості продукту достатньо, щоб вгамувати голод і відкласти запаси жиру.

Але це тільки вегетаріанська кухня білки. Не всі знають, що вона охоче поїдає також комах, але найбільше полюбляє пташині яйця і пташенят.

У зв'язку з цим виникає питання про відносну шкідливість чи корисність білки, на яке однозначної відповіді немає. Адже не можна начепити на якийсь вид етикетку, яка засвідчує його шкідливість чи корисність. Це не особливість якогось виду тварин, вона залежить від кількості тварин цього виду на певному просторі. У Польщі, наприклад, з початку століття і до шістдесятих років білка двічі бралася під охорону держави і двічі ця охорона знімалася. Коли наприкінці першої світової війни білка була в значній мірі винищена, нова польська влада взяла її під охорону. Вистачило, проте, десяти років, щоб білка в результаті цих заходів розмножилася в такій мірі, що лісництво стало досить болісно відчувати шкоду, яка наноситься нею в лісі в результаті масового знищення молодих пагонів, хазяйнування в розплідниках і шкоди для мікроавіфауни, тобто для малих співочих птахів, у чому був винен цей гарний гризун.

Городяни, які скучили за природою, іноді бувають поблажливими до безумовних шкідників, оцінюючи їх «за пільговим тарифом». Ми даруємо свою дружбу і підгодовуємо горобців, з вини яких такою убогою стала фауна співочих птахів у парках і садах. Але немає нічого поганого у нашій дружбі з білками, коли вони в міських парках деруться по одягу, гуляють і нишпорять в сумках і кишенях в пошуках припасених для них гостинців: горіхів, насіння або шматочка хліба. Але не варто давати білкам цукерки - в її раціоні і так багато вуглеводів, а поживна цінність цукерок незначна.

Цікава технологія розгризання білкою горіха. Швидко обертаючи горіх в передніх лапках, білка вигризає в ньому невелику дірку з того боку, де є гострий кінчик, а потім вкладає в неї два нижні різці. Фокус полягає в тому, що у білки, як у багатьох гризунів, нижня щелепа складається з двох половинок, з'єднаних еластичним м'язом. Коли білка злегка стягує їх разом, різці розходяться в сторони і діють, як клин, вбитий в отвір, - горіх розкривається навпіл.

Валерій Бурій

ОРНІТОФАУНА ВАТУНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Сойка
Сойка, напевно, поширена в усіх лісових масивах Європи. Проте спостерігати за цими красиво забарвленими птахами нелегко, оскільки вони вельми обережні і, побачивши людину, ховаються.

Ряд - Горобцеподібні
Родина - Воронові
Рід/Вид - Garrulus glandarius

Основні дані:
РОЗМІРИ
Довжина: 34 см.
Маса: 140-190 г.

РОЗМНОЖЕННЯ
Статеве дозрівання: з 1 року.
Період гніздування: квітень-червень.
Несіння: зазвичай одне.
Кількість яєць: 4-7.

СПОСІБ ЖИТТЯ
Звички: обережний, полохливий птах.
Їжа: черв'яки, комахи, гризуни, жолуді, горіхи, ягоди, яйця і пташенята інших птахів.
Звуки: голосне протяжне рра-ах'.
Тривалість життя: вік найстарішого птаха становив 16 років.

СПОРІДНЕНІ ВИДИ
Кедрівка, або горіхівка, і кукша, або ронжа.

Сойка - птах з красивим оперенням. На чорних крилах є яскраві, чорно-блакитні „люстерка' і білі плями. На голові піл час тривоги помітний маленький чубок. Цей птах часто зустрічається в Європі.
ЇЖА
В залежності від пори року сойка шукає їжу на землі або на деревах. На поверхні землі вона відшуковує собі павуків, черв'яків і дрібних гризунів. На деревах птах охоче поїдає жолуді, горіхи, а також яйця і навіть пташенят інших птахів.
Восени основна їжа сойки - це жолуді. Кожен птах щороку збирає декілька тисяч жолудів, деякі з них ретельно закопуючи в землю. Сойки ховають жолуді у грунті, неглибоко. Вони вигрібають лапками невеличку ямку, кладуть у неї жолудь і засипають землею, гілочками та листям. Сойки також роблять запаси з горіхів, шишок буків і ягід.
Навесні і влітку птахи харчуються комахами: хрущами, жуками-вусанями, довгоносиками, листогризами. З дрібних тварин сойки поїдають гризунів, ящірок, жаб, дрібних птахів, ласуючи також і їхніми яйцями.
СПОСІБ ЖИТТЯ
Сойка - це полохливий птах, якого в лісі легше почути, ніж побачити. Мешкає сойка в лісах. Поза періодом гніздування цей птах віддає перевагу дубовим гаям. В деяких регіонах сойка є перелітним птахом. У польоті її важко переплутати з іншими птахами. Впізнати сойку можна по білому пір'ю з внутрішнього боку хвоста, чорному хвосту, чорно-блакитному „люстерку' і білим плямам на крилах. На невеликі відстані сойка літає стрімко і жваво. У цього птаха є цікава звичка - він сідає на мурашник і дозволяє мурашкам „проходжатися' у своєму оперенні.
Мурашки при цьому виділяють мурашину кислоту, яка просочується у пір'їни птаха. Таким чином сойці вдається позбавлятися від різних паразитів.
РОЗМНОЖЕННЯ
Гніздовий період у сойок триває з квітня по червень і супроводжується складним ритуалом. З настанням перших весняних днів вони створюють пари і незабаром беруться до спорудження гнізд. Гніздо зазвичай будується на території невеликої ділянки, яку птахи охороняють від інших представників виду. Цю територію вони населяють протягом декількох років. Птахи разом будують маленьке плоске гніздо, добре приховане серед гілля дерева. Знаходиться воно недалеко від стовбура. Гніздо складається з гілочок і стеблинок трав і вистелене сухою травою.
Наприкінці квітня самка відкладає від 4 до 7 блідо-зеленуватих або жовтуватих з коричневими цятками яєць. їх по черзі насиджують самка і самець. Пташенята викльовуються через 16-17 днів. У гнізді вони залишаються протягом 19-20 днів, а потім літають разом з батьками або ж об'єднуються у великі зграї разом з іншими сойками.
СПОСТЕРЕЖЕННЯ ЗА СОЙКОЮ
Сойки живуть у змішаних, листяних і хвойних лісах, а на відкритих просторах лише там, і де є вдосталь дерев, що ростуть окремо. їх можна зустріти поблизу міст, але завжди тільки в тих місцях, де є дерева, особливо дуби. У густому лісі про присутність сойки свідчать гучні крики „ра-ах-рра-ах'. Її важко переплутати з іншим птахом, завдяки характерному забарвленню пір'я і чорно-блакитному „люстерку'. Сойка дуже полохлива, тому зазвичай вдається побачити тільки її хвіст, коли вона вже відлітає.

ЧИ ТОБІ ВІДОМО, ЩО...

Багато мисливців стріляють в сойок при кожній нагоді, оскільки вважають їх шкідниками, які поїдають пташенят і яйця птахів, що гніздуються на землі.
Сойка дуже добре наслідує різним звукам. До її репертуару входять собачий гавкіт, козяче бекання, тощо.
Сойки знаходять свої запаси і взимку, часто під шаром снігу або листя. З жолудів, які вони не знаходять, виростають дерева, тому кажуть, що сойки „насаджують ліси'.


ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ СОЙКИ

Політ: у польоті стає видно біле покривне пір'я хвоста і білі плями на крилах.
Голова: пір'я на верхівці біле з чорними смугами; в разі тривоги з'являється невеликий чубок.
Дзьоб: сильний і гострий, відмінно пасує для очищення і розколювання жолудів, горіхів і фруктів.
Яйця: 4-7 блідо-зеленуватого або жовтуватого забарвлення з бурими плямами.
Крила: чорні кінці і яскраво-блакитні з чорним ободом „люстерка' на згині.
Пташенята: залишаються у гнізді З тижні.


 

МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ
Поширена майже по всій Європі, в Північній Африці, Малій Азії, на Кавказі, в Північному Ірані, південній половині Сибіру, на Сахаліні, в Кореї, Китаї і Японії.
ЗБЕРЕЖЕННЯ
Сойка пристосовується до будь-яких умов, нині їй ніщо не загрожує. Єдину небезпеку для неї становить використання людиною пестицидів.

Валерій Бурій

ФАУНА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Цієї весни вперше на річці Шполка на околиці Ватутіного побачив водяного вужа.

Вуж водяний 

Тіло забарвлене в оливковий, оливково-сірий, оливково-зеленувато-оранжевий, оливково-бурий, зрідка червонувато-оранжевий колір. Зазвичай на спині розміщуються темні плями в шаховому порядку чи вузькі поперечні смужки. Часто дорослі особини одноколірні, без рисунку. Описані меланісти.

Життя вужа водяного (інші назви - гадюка водяна, гад водяний, водяник) тісно пов’язане із водоймами. Оселяється на обривистих берегах, кам’янистих схилах на берегах струмків та річок, на болотах, у заростях очерету, старицях. На заході України надає перевагу долинам гірських рік і гірських потоків, які в них впадають. В горах зустрічається на висоті не вище 500 м над рівнем моря.

В якості сховищ обирає тріщини в скелях, порожнечі під камінням, нори водяних щурів. На весні після пробудження деякий час тримається по берегах водойм. Влітку більшу частину часу проводить у воді. На зимівлю іде в кінці вересня – у листопаді. Зиму проводять вужі поодиноко, або групами, іноді навіть з вужем звичайним (до 200 особин). Парування відбувається в квітні. В червні-липні самка відкладає 4-18 яєць. Молодь з’являється на світ в середині серпня – у вересні.

60-66% раціону – риба (в умовах західної України – це гольян, щипівка, пічкур, марена, головень). Крім риби вуж водяний живиться пуголовками, жабами, ропухами, полівками, мишами, малюками ондатри. Відомий випадок поїдання водяним вужем саламандри.

автор матеріалу: Федонюк Ольга
джерело матеріалу: 1. Банников А.Г., Даревский И.С., Ищенко В.Г., Рустамов А.К, Щербак Н.Н. Определитель земноводных и пресмыкающихся фауны СССР. – Москва: Просвещение, 1977. – 415 с.;2. Татаринов К.А. Фауна хребетних Заходу України. Львів: Видавництво Львівського ун-ту, 1973. – С. 27-47;3. Федонюк О. В. Земноводні та плазуни заходу України. - Львів: Сполом, 2006. 32 с, з іл.