|
Папороть чоловіча, Дріоптерис чоловічий, Щитник чоловічий (Dryopteris filix-mas (L.) Schott; Aspidium filixmas Sw.). Місцеві назви — папороть, глистник, іванове зілля тощо. Багаторічна трав'яниста рослина родини багатоніжкових (Polypodiaceae) (50 — 100 см заввишки) з горизонтальним або косим, товстим, коротким кореневищем, на якому щільно розміщені залишки черешків, суцільно вкриті бурими плівчастими лусками. Надземного стебла немає. Листки (вайї) великі (50-100 см), зібрані біля кореневища у вигляді пучка, що лійкоподібно розходиться. Черешки короткі, товсті, еластичні, густо вкриті разом з головною жилкою великими ланцетними рудуватими лусками. Пластинки листків довгасто-овальні, двічі перисті. Частки першого порядку лінійно-ланцетні на коротких черешках, глибоко перисторозсічені, з довгастими тупими на верхівці, косозубчастими частками другого порядку. Купки спорангіїв (соруси) завжди з помітними покривальцями, що довго зберігаються; вони зближені, але не зливаються, розташовані в два ряди по боках середньої жилки. Соруси великі, округлі, прикриті округло-ниркоподібним, звичайно голим покривальцем, у центрі вдавленим. Спори ниркоподібні. Папороть чоловіча росте в листяних і мішаних лісах, на узліссях вільшняків. Рослина тіньовитривала. Спороносить у червні — липні. Поширена майже по всій Україні. Заготовляють у Закарпатській, Львівській, Івано-Франківській, Чернівецькій, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Київській, Житомирській і Чернігівській областях. Запаси сировини великі. Практичне використання Лікарська, отруйна і декоративна рослина. У науковій і народній медицині використовують кореневище дріоптериса Чоловічого як глистогінний засіб для вигнання солітерів. Ним виганяють бичачих, свинячих і карликового ціп'яків. Діючим чинником дріонтериса Чоловічого є похідні флороглюцини — аспідинол, флораспін, албаспідин, філіксова і флаваспідинова кислоти, крім того, кореневища містять філіксодубильну кислоту, жирну олію, небагато ефірної олії, гіркоту і крохмаль. 3 кореневищ виготовляють глистогінний препарат філіксап. Слід пам'ятати, що кореневища Чоловічої папороті отруйні, лікуватись ними потрібно під наглядом лікаря і тільки за його рекомендаціями. Дріоптерис чоловічий досить декоративна рослина. Рекомендується для насаджень під деревами, на узліссях, уздовж берегів водойм, на вогких місцях у парках і лісопарках, на кладовищах. Із сільськогосподарських тварин поїдається тільки козами. Збирання, переробка та зберігання Лікувальні властивості близьких видів дріоптериса чоловічого ще не зовсім вивчені, тому слід збирати тільки кореневища дріоптериса чоловічого. Заготовляють їх восени (вересень — жовтень) або рано навесні (квітень), викопуючи лопатою, копачкою. Обтрусивши землю, секатором або ножем обрізують листки, корені та мертві частини кореневища. Великі кореневища розрізають начетверо (вздовж і впоперек), короткі — тільки впоперек. Сировину пров'ялюють протягом кількох днів просто неба, потім сушать у печах або сушарках при температурі не вище 40 °C. Зберігають у сухих, добре провітрюваних приміщеннях протягом двох років. Потребує бережливого використання. *** Папороть, згідно з повір'ям, цвіте лише раз на рік — у купальську ніч. Причому розкривається її чарівна осяйна квітка на єдину мить. Це стається рівно опівночі, вона тріскоче й займається водночас блакитним полум'ям. Хто зірве квітку папороті — той усе знатиме, розумітиме мову дерев і звірів, стане ясновидцем. Особливо щастить тому, хто, зірвавши цвіт папороті, зможе 'зашити' його у шкіру долоні. Для цього слід зробити розріз у лівій руці, й запхати в нього квітку. Легенди про цвітіння папороті перегукуються з оповідками про таємничу 'розрив-траву', за допомогою якої можна відімкнути будь-який замок, а також віднайти скарби. Квітку папороті стереже нечиста сила. Тому кожен, хто хоче отримати чарівну квітку, повинен насамперед перемогти самого чорта. Кущик папороті сміливець знаходить напередодні. А надвечір іде до нього, креслить довкола себе й папороті освяченим дванадцять разів ножем захисне коло, стелить скатертину, теж освячену, кропить папороть святою водою і починає молитися. Вже після дев'ятої вечора починаються страхіття. Чорт кидає деревами й камінням, стріляє, намагається наїхати на сміливця. Проте він має силу тільки поза колом. Рівно о дванадцятій папороть розцвітає, і квітка миттю летить на простелену скатертину. Її слід швиденько згорнути й заховати за пазуху. І чимдуж тікати, не озираючись. Проте буває так, що люди за чортячими насланнями навіть не встигають побачити цвіту. Одна з легенд розповідає, як чоловік надибав папороть, що росла навіть не в лісі, а в нього на подвір'ї, під самим ґанком. І той чоловік вирішив сісти вночі й, коли вона зацвіте, — схопити. Та ось і дванадцяту пробило, а він не побачив, як розквітла ота папороть, і йому 'щось таке зробилося', що ішов, ішов не знати куди. Аж на третій день додому втрапив. Буває, люди володіють цвітом папороті, але не відразу це помічають. Так, легенда розповідає, про одного селянина, який із доброго дива загубив волів. Коли ж пішов до лісу їх шукати, то йому до личака потрапив цвіт папороті. Завдяки йому селянин не тільки дізнався, де його воли, а й довідався, в яких місцях заховані скарби. От він уже йшов лісом і розмірковував про багатства, які бачив своїми. Раптом до нього наблизився розкішно вбраний пан і запропонував обміняти старі личаки на його чоботи. Селянин погодився, взув чоботи, а панок тим часом зник. І як тільки не стало в селянина його личаків, він позбувся своїх незвичайних знань, навіть дурнішим став, ніж доти був. Цвіт папороті вказує на заховані в землі скарби. Згідно з українськими повір'ями, квітку папороті легко знаходить змій. Існує легенда про те, що чорт зриває в лісі справжній цвіт папороті, щоб подарувати його своїй коханій дружині-відьмі. Натомість він залишає на кущі відбиток своєї руки, який цілу ніч світиться синім вогником. Саме цей чортів знак указує на закопаний поблизу скарб. Вважали, що схованими скарбами чорт віддячує землі за подарунок. Ось чому про щедру подяку говорять: 'Заплатив як чорт за папороть'. З легендами про добування цвіту папороті до наших днів дійшло відлуння міфу про поєдинок героя-громовержця зі змієм — володарем потойбіччя, власником величезних підземних багатств і скарбів. Із сяючим цвітом папороті порівнюють весільний вінок молодої, про який іще кажуть: Не вогонь то горить, полум'я палає, на нашій Марійці злотний вінок сяє. Або: То ж не папороть цвіте, Матінка вінок кладе. Злотнимн рученьками, Добрими гадочками. |
13 мая 2013
|
У моїх сусідів ( в приватному секторі ) квітує водозбір... Аквілегія, водозбір — чарівна квітка ельфів Аквілегія, або водозбір - рослина широко застосовується в ландшафтному дизайні. Тому водозбір часто можна зустріти в садах і парках світу. Народна назва аквілегіі — «орлики». У північних народів водозбір відомий як «квітка ельфів». У середньовіччя аквілегію шанували як «оберіг» — ніби-то рослина, здатна вберегти від чаклунських чар. Різноманітні види аквілегіі цінуються садівниками за красиві квіти химерної форми і декоративне, ажурне листя. Зелено-сизі трійчасті листки водозбору, що утворюють пишний кущ, зберігають декоративність з весни до пізньої осені. Водозбори добре ростуть і чудово виглядають під деревами і поряд з садовим ставком. Аквілегії різних видів і сортів діляться на низькорослі, середньорослі і високорослі. Низькорослі компактні водозбори дуже гарні в альпінаріях і рокарії, а також придатні для вазонів і вигонки. Середньорослі і високорослі сорти аквілегіі садівники часто використовують у різноманітних квітниках. В залежності від виду, від регіону та умов вирощування, аквілегія зацвітає навесні, або влітку. Над листям куща водозбору височить багатоквіткове волотисте суцвіття. Квітки у аквілегіі в залежності від сорту бувають немахрові, напівмахрові або махрові. Водозбір, (Aquilegia) отримав свою латинську назву від двох слів: «аква» — «вода», і «лего» — «збирати»). Даний рід об'єднує близько 100 видів. Ці привабливі багаторічні рослини розсіяні в північній півкулі; приблизно тридцять з них мешкає на території Росії і суміжних країнах. |
11 мая 2013
|
ЦЕЙ БУР'ЯН ЗАРАЗ МАСОВО КВІТУЄ У НАШОМУ МІСТІ КУДРЯВЕЦЬ СОФІЇ Deskurainia sophia — однорічна трав'яниста рослина родини капустяних (хрестоцвітих). Стебло пряме, розгалужене, 15— 80 см заввишки. Листки сидячі, триперисті, з довгасто-лінійними частками, опушені галузистими волосками. Квітки дрібні, двостатеві, правильні, 4-пелюсткові, блідо-жовті, у китицях. Плід — стручок. Цвіте у травні — вересні. Поширення Росте по всій території України як бур'ян біля житла, на пустищах, уздовж доріг, у посівах. Сировина Використовують насіння і траву, яку заготовляють під час цвітіння рослини. Рослина не входить до складу офіційної медицини. Хімічний склад Листки містять аскорбінову кислоту (до 80 мг % ) і каротин (38,5 мг%); у насінні є глікозиди (5,6% ). Фармакологічні властивості і використання В народній медицині настій трави або відвар насіння К. с використовують як кровоспинний, потогінний, жарознижувальний і в'яжучий засіб. Препарати цієї рослини вживають при кровохарканні, маткових кровотечах, гарячці, малярії, проносах, дизентерії та білях, а також при зниженні артеріального тиску у зв'язку з ослабленням серцевої діяльності. Відвар насіння рекомендують і як тонізуючий, послаблюючий та відхаркувальний засіб, а також як сечогінний засіб при водянці, ниркових коліках і нирковокам'яній хворобі. Настій трави вважається ефективним засобом при істеричних припадках. Свіжим соком трави промивають виразки і гнійні рани. Лікарські форми і застосування ВНУТРІШНЬО — настій трави (1 чайна ложка сировини на 300 мл окропу, настоюють до охолодження) по 1 столовій ложці 3 рази на день; відвар насіння (1—2 столові ложки на 200 мл окропу) по 1 столовій ложці 3 рази на день. *** Степан ЛИТВИН КУДРЯВЕЦЬ СОФІЇ Кудрявець Софії — то зілля надії, Цвіте у моїй стороні. Не всіх ти чаруєш, кудрявець Софії, А серце рятуєш мені. Січуть лиходії, шаліють стихії, Немає заслону дібров. А ти нездоланний, кудрявець Софії, Підгониш притишену кров. І день веселіє, і лину в замрії, Ні болю нема, ні жалю. Тебе, золотавий кудрявець Софії, Мов землю, мов небо, люблю. Земля напуває і сили й надії, А небом дається краса. І зілля надії, і дзвони Софії — То вічні земля й небеса. Молюся на зілля, на диво Софії — То сяють земля й небеса. |
10 мая 2013
|
ФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ ЛІЛІЯ ДОЛИН |
9 мая 2013
|
СИМВОЛ ЧВАНЛИВОСТІ (ПІВОНІЯ) Одна із стародавніх легенд розповідає, що якось богиня Флора — володарка зеленого світу рослин і квітів — зібралась у далеку мандрівку. На час своєї відсутності вона хотіла залишити заступника. Флора зібрала всі квіти, щоб ті самі вибрали заступника богині. Всі квіти були зачаровані красою й витонченістю троянди і воліли саме її обрати на цю посаду. Але півонія була категорично проти. Вона вважала, що кращої і гіднішої від неї немає нікого. Півонія із зневагою дивилась на троянду, бундючилась і червоніла, щоб перевершити її величиною й кольором. Звичайно, така поведінка обурила всіх, і квіти одностайно обрали троянду. Щоб покарати півонію за її негідну поведінку, Флора повеліла, щоб ця гордовита і чванлива квітка назавжди залишилась такою надутою і порожньою. Нехай жоден метелик не дарує їй своїх поцілунків, нехай жодна дівчина не прикрасить нею своїх грудей” сказала богиня квітів. Так півонія стала символом пустої чванливості і зарозумілості. Звичайно, ця легенда створена про культивовані махрові півонії. Історія півоній — широко відомих дуже декоративних квіток — губиться в глибокій давнині. Особливою шаною користувалися півонії в древньому Китаї, де різними сортами її засаджували цілі сади. В цій країні півонія була символом кохання. В деяких інших східних народів квітка півонії е символом соромливості. Хоча є велика кількість махрових сортів півоній (до наших днів виведено понад три тисячі різноманітних сортів), проте заслуговують уваги й дикорослі немахрові види її з гарними витонченими квітками та раннім цвітінням. Крім того, дикорослі види — це цінний матеріал для гібридизації і виведення нових сортів. Рід півонія з родини жовтецевих нараховує близько тридцяти дикорослих видів, поширених у Європі, Азії, та Північній Америці. Це переважно трав'янисті багаторічні рослини з бульбоподібно потовщеними коренями та поодинокими квітками. В колишньому Радянському Союзі зростає 16 видів півоній, а на Україні — три. На півдні Лісостепу та в Степу і степовому Криму по узліссях, на степових схилах та залишках цілинних степів зростає півонія тонколиста, або воронець (Paeonia tenuifolia L.). Це багаторічна трав'яниста рослина у ніжними, мереживними листками, розсіченими на лі-дійно-ниткоподібні частки, та інтенсивно криваво-червоними квітками до восьми сантиметрів у діаметрі. Квітки складаються з 8—10 пелюсток, а всередині жовтогарячим забарвленням виділяються багато тичинок та декілька маточок, з яких згодом утворяться повсти-стоопушені листянки. У квітні-травні, коли воронець масово зацвітав, степові ділянки набувають надзвичайно святкового вигляду. Зелений килим трав ніби спеціально прикрашається кумачевими барвами квітів на честь травня. Видовище справді надзвичайної краси! Ця краса е лихом для воронцю. Чудові нарядні квіти приваблюють до себе браконьєрів, які хочуть нажитись на пограбуванні рідної природи, їх безжально виривають на букети, які щовесни тисячами продають у великих містах. Тому воронець, поряд з цілим рядом інших рідкісних рослин, потребує охорони. У східній частині Криму на кам'янистих степах вростає близький вид — півонія кам'яниста (Раеопіа lithophila Kotov.). А на гірських лісових і відкритих схилах у Криму росте ще півонія тричі трійчаста (Раеопіа triternata Pall.) з двічі трійчастими широкоовальними листками та великими гарними бузково-рожевими Або червоними квітками. Цвіте вона в травні-червні. Цей вид дуже декоративний і є справжньою окрасою Кримських гірських лісів. Наукова назва роду походить від імені давньогрецького лікаря Пеона — учня славнозвісного Ескулапа. Один з давньогрецьких міфів розповідав, що Пеон вилікував коренями півонії Плутона, якого тяжко поранив Геркулес. Ескулап став заздрити тому, що Пеон перевершив його в майстерності лікування, і вирішив отруїти свого учня. Але Плутон не допустив убивства і перетворив свого рятівника на квітку, яка стала називатись іменем Пеона. В давній Греції півонії широко використовувались Для лікування багатьох хвороб. До цієї рослини ставились шанобливо і навіть набожно. Таке ставлення зберігалось і протягом середньовіччя. В ті часи корені півонії прикладали до серця при задусі, подагрі, ними ж лікували від епілепсії, судорог, використовували їх у кулінарії як прянощі. Подекуди півонії використовують і тепер в народній медицині. Так, у Болгарії за допомогою коренів і квіток дикорослої півонії декоративної (Раеопіа peregrina Miller) виводять камені з нирок, лікують істерію, епілепсію, застосовують як сечогінний засіб тощо. Зважаючи на отруйність півонії, ліки з неї вживають дуже малими дозами. В народній медицині Сибіру широко застосовують півонію мар’їн корінь (Paeonia anomala L.). Корені цього виду використовують при хворобах шлунка, кровотечах, а також при лихоманці, кашлі, ревматизмі, гіпертонії, безсонні, епілепсії, для лікування ерозії та ракової хвороби матки. Досліди, проведені в Томському медичному інституті, підтвердили цілющу дію кореня при шлунково-кишкових захворюваннях. У коренях виявлено велику кількість різних мікроелементів, зокрема стронцій і хром. Мабуть, саме тому вони допомагають при деяких формах ракових захворювань. Використовують у народній медицині й інші частини рослини. Настій насіння застосовують при гастритах і маточних кровотечах, а пелюстки квіток, настояні на горілці,— для лікування епілепсії. Останнім часом рослину почали використовувати в науковій медицині у вигляді десятипроцентної настойки стебел з листям і коренів при неврозах і безсонні. Слід зазначити, що біохімічний склад наших видів півоній ще зовсім не вивчений, і хто знає, які цінні властивості вони відкриють у майбутньому людям. Отож шануйте ці гарні квіти! |
9 мая 2013
|
В'яз (лат. Ulmus, також берест, гал. ілем, диалект. карагач) — рід дерев родини в'язових (ільмових) (Ulmaceae). Плід — горішок, оточений крилоподібним виростом. В'язи поширені по всій Україні, особливо в Лісостепу і Степу. В'яз гладенький В'яз шорсткий В'яз листуватий (Берест) В'яз корковий Практичне використання [ред.] Деревинна, медоносна, лікарська танідоносна, фарбувальна, волокниста, жироолійна, декоративна і фітомеліоративна рослина. В'язи дають гарну деревину. Деревина в'яза гладенького щільна, в'язка, тверда, пружна, незначно жолобиться і розтріскується від висушування, важко колеться і обробляється, красивої текстури, добре полірується. Використовується для підводних і підземних споруд, у вагонобудуванні, меблевій промисловості, у будівництві (оздоблення приміщень, паркет). 3 неї виготовляють колеса для возів, полозки, дуги, голоблі, гальмові колодки, дерев'яні частини машин. Властивості деревини в'яза листуватого подібні до деревини в'яза гладенького. Застосовується у меблевому виробництві (дошки і облицювальна фанера), де ціниться за яскравий червоно-бурий колір ядра. 3 неї виготовляють колеса для возів, підводні деталі суден. В'яз листуватий часом має напливи (капи), які високо ціняться в токарній справі і для виготовлення фанери з красивим рисунком. Деревина решти видів в'язів за технічними властивостями близька до деревини описаних вище видів і може знайти подібне застосування. гілка в'яза шорсткого Корковий шар, крім в'яза коркового, утворюється також у окремих дерев в'язів листуватого й шорсткого. В'яз гладенький і шорсткий — добрі ранньовесняні медоноси. В сприятливі весни бджоли збирають з них багато нектару, пилку й клею. На жаль, на в'язах влітку попелиці виділяють багато паді, з якої бджоли виробляють падевий мед. Інші види в'яза як медоноси мають менше значення. У народній медицині застосовують кору в'яза гладенького, а також листя й кору в'яза листуватого. Кору в'яза гладенького використовують внутрішньо при водянці, хронічному ревматизмі й гарячці (разом з корою козячої верби і березовими бруньками), як протипростудний засіб; зовнішньо — як протизапальний засіб при опіках (у вигляді мазі або примочки з відвару кори). Міцний відвар листків в'яза листуватого використовують для ванн при переломах кінцівок після зняття гіпсу. Настій кори його багатий на слиз і дубильні речовини. його застосовують для полоскання рота при цинзі і для обливання при захворюванні шкіри. У корі в'яза листуватого міститься 3,6-4,8 %, а шорсткого — до 3 % танідів. Їх кору іноді використовують для дублення шкур. Корою в'яза листуватого і коркового можна фарбувати шовк і вовну у жовтий колір. 3 лубу в'яза гладенького і листуватого виготовляють саморобні мотузки, а з листуватого — ще й циновки. Луб в'яза шорсткого використовують як підв'язувальний матеріал. У насінні в'яза листуватого міститься до 28 % зеленої, без запаху й смаку невисихаючої олії, придатної для виготовлення мила, насіння в'яза коркового містить 29,7 % жирної невисихаючої олії. Для озеленення в умовах України рекомендують усі згадані види в'язів. В'яз гладенький має могутню, тінисту крону, тому використовується для групових, поодиноких і алейних насаджень. Він добре піддається стрижці і довго зберігає надану йому форму. На заасфальтованих вулицях часто суховершинить і уражується голландською хворобою (графіоз), з якою важко боротися. Серед декоративних форм особливо ефектні із сріблястострокатими і червоними листками. У лісомеліоративних насадженнях в'яз гладенький як вологолюбна порода застосовується обмежено. В умовах Степу його рекомендують як супутню породу. Стовбур в'яза листуватого могутній, крона шатроподібна. Рекомендується для групових, поодиноких і алейних насаджень, для живих огорож. Красиві декоративні його форми: плакуча, пірамідальна й куляста. Завдяки могутній, глибокій кореневій системі з багатьма кореневими паростками він придатний для заліснення ярів і балок. Крона в'яза шорсткого густа широкоциліндрична, зверху округла. В декоративному садівництві ціниться як порода з особливо темною зеленню. Не витримує засолених ґрунтів. Відомі декоративні форми з плакучою і колоноподібною формами крона і з строкатими листками. Рекомендується для групових, поодиноких і алейних насаджень. Як вологолюбну рослину в лісомеліоративних насадженнях використовують обмежено. Придатний для протиерозійних насаджень по найменш змитих ділянках і зволожених місцезростаннях. В'яз корковий — найбільш ксерофітний вид серед в'язів. Рекомендується для захисних насаджень на схилах ярів, балок, особливо в посушливих районах Степу. В'яз листуватий являє певний інтерес як джерело гілкового корму. Гілки, заготовлені в травні, містять протеїн (13,1 %), жир (до 4,2 %), клітковину (до 28,4 %), безазотисті екстрактивні речовини (до 48,1 %) і поїдаються всіма тваринами. Плоди в'яза листуватого багаті на білки й жири, в них міститься мало клітковини і дуже мало танідів, тому особливо придатні для годівлі молочних корів. Висушене, змелене і зварене насіння в'яза листуватого — гарний корм для свиней. З лікувальною метою використовують його кору. В’яз росте в лісах, досягає висоти до ЗО м. Листки чергові, яйцеподібні або овальні (6—12 см завдовжки, 3,5 см завширшки), з нерівнобоко-серцеподібпою основою, пилчасті, зверху голі, темно-зелені, зісподу світліші, опушені, бічні жилки не дають вилчастого розгалуження і закінчуються в зубцях. Квітки двостатеві з коричнюватою, простою, дзвоникуватою, восьмилопатевою оцвітиною (до 8—11 мм у діаметрі) на довгих (до 2 см) квітконіжках. Тичинок 6—8, пиляки темно-фіолетові, зав’язь верхня. Плід — горішок, оточений крилоподібним виростом. Крилатка (12—16 мм завдовжки) округла або овальна, у верхній частині виїмчаста, по краю війчаста, плодоніжка довга, у 2—5 разів перевищує плід. Горішок розміщений у центрі крила. В’яз гладенький входить до складу дубово-широколистяних лісів, особливо часто росте на узліссях і галявинах. Солевитривала, світлолюбна рослина. Цвіте у квітні — червні. В’язи поширені по всій Україні, особливо в Лісостепу і Степу, де і зосереджені райони їх заготівель. Усі в’язи культивують; в останні десятиріччя їх запаси зменшились внаслідок поширення грибних хвороб (голландська хвороба ільмових). Особливістю в’яза є те, що його важко розколоти, він увесь перевитий, ніби в’язаний (через те й називається в’язом). Кору в’яза використовують лише в народній медицині: всередину — при водянці, хронічному ревматизмі й гарячці (разом з корою козячої верби та з бруньками берези), як протипростудний засіб; зовнішньо — як протизапальний засіб при опіках (у вигляді мазі або примочки з відвару кори). Способи застосування: Відвар: 20,0— 200,0 або 4 чайні ложечки подрібненої кори на склянку окропу; вживати по 1 столовій ложці 3—4 рази на день. Мазь: відвар згустити до половини й змішати наполовину з коров’ячим маслом або вазеліном. Суміш (від гарячки): по 2 чайні ложечки кори в’яза, кори козячої верби та бруньок берези змішати й заварити в склянці окропу; вживати по столовій ложці 3 рази на день. |
9 мая 2013
|
ФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ Частуха подорожникова (Alisma plantago-aquatica); |
9 мая 2013
|
Рогіз (Typha) — єдиний рід рослин родини рогозових (Typhaceae). Родова назва Typha утворена від грецького слова, що означає «дим», «палити» (за кольором темних, ніби обгорілих суцвіть) Рогози нерідко називають комишом або очеретом. Опис Рогози — багаторічні трав'янисті болотні або прибережні рослини. Кореневище — повзуче, потовщене. Рогіз широколистий (Typha latifolia) Листки — великі, лінійні, з довгими піхвами. Квітки — одностатеві, без оцвітини, зібрані на верхівці стебла в колосовидне циліндричне суцвіття. Плоди — дрібні, горішковидні. В Україні рогози цвітуть у червні—липні. Поширення і види Загалом у світі відомими є 16 видів рогозу, поширених від північного полярного кола до 30° пд. широти. В Україні ростуть 5 видів, з них найпоширеніші 2 види: Рогіз широколистий (Т. latifolia) Рогіз вузьколистий (Т. angustifolia) Стебла (до 2,5 м заввишки) цих двох видів вперемішку утворюють зарості по болотах, у плавнях річок (зокрема, у плавнях долинах Дніпра, Дністра, Кубані й Дунаю), по берегах ставків. Практичне використання Рогіз — цінна плетивна, волокниста, целюлозно-паперова, будівельна, харчова, кормова, лікарська і декоративна рослина. Рогіз широко використовують на плетиво. Ручним способом з нього плетуть ажурні кошики і виготовляють кошики з щільної рогозової циновки, зітканої на вертикальному станку. З рогозів виготовляють також кулі і мати. Мати використовують у будівництві замість брезентів. З рогозів виготовляють красиві (з ріноманітними рисунками) циновки на підлогу, плетеними косичками з рогозів оздоблюють спинки і сидіння вербових плетених меблів. Волокно, одержане з листків і стебел рогозів шляхом біологічного вимочування або хімічного варіння, придатне для виготовлення мотузків, мішковини, матів, доріжок, а відходи волокна — для виготовлення повсті, паперу, картону. Волоски, розміщені біля плодів, довгі (10-15 мм), целюлозні, утворюють компактну масу, бо в суцвітті їх дуже багато. Волоски суцвіття можна використовувати як набивний і пакувальний матеріал, а також у суміші з шерстю тварин для вироблення капелюхів. Рогозовий пух раніше використовували на підкладку для рятувальних жилетів і курток, крім того і досі застосовують для набивання поплавків, з яких складають плотики й пішоходні місточки. Рогозовий пух подеколи і зараз використовують і як теплоізоляційний матеріал. Зрізані й посічені стебла рогозу широколистого Стебла рогозів використовують також як підв'язувальний матеріал у садівництві, виноградарстві, хмелярстві, декоративному садівництві тощо. У безлісих районах стебла рогозів йдуть на будівництво тинів, покриття дахів, господарських будівель, на паливо. Надземна частина рогозу широколистого містить 27,1 % целюлози, а вузьколистого — 29,2 % і разом з волосками можуть іти на виготовлення низьких сортів паперу й картону, а волоски є гарною сировиною для виробництва штучного шовку. І хоча надземна частина рогозу широколистого містить значну кількість протеїну (10—17%) і небагато жиру (1—2%), вона не поїдається тваринами ні зеленою, ні вже висушеною, адже у фазі вегетації перебуває у воді або на топких болотах, відтак є для них недоступною, натомість підводна є цінним кормом для ондатри, хохулі звичаної тощо. Люди раніше споживали молоді стебла сирими (зараз дуже рідко маринованими), а кореневища — печеними. За сучасності рогози зберігають певне значення як кормові рослини. Зокрема, рогіз дає добрий силосний матеріал, однак зелена маса для силосування непридатна, а от сухі кореневища, що містять багато крохмалю (25—58% широколистий і відповідно 15—46% вузьколистий) й до 10% (широколистий) і до 7% (вузьколистий) цукру придатні для відгодівлі свиней і виробництва спирту. З кореневищ можна приготувати борошно й пекти хліб і навіть бісквіти. З цієї ж муки роблять кисіль. Для приготування борошна треба нарізати кореневища на скибочки в 0,5 - 1 сантиметр і сушити в печі до тих пір, поки вони не будуть розламуватися з сухим тріском. Потім подрібнити в ступці або на кавовому млинку. Підсмажені шматочки кореневища можна вживати як каву, в сирому вигляді використовувати для відгодовування свиней. Відварені молоді пагони рогозу дуже ніжні і смаком нагадують спаржу.[1] Традиційно рогози використовували в народній медицині і гомеопатії. Збирання, переробка та зберігання Збирання рогозу стає можливим восени, коли стебла грубішають і в них міститься мало протеїну. Найкраще заготовляти рогіз для плетіння з 15 серпня по 1 жовтня, бо в цей час листки рогозу мають найбільшу міцність і гнучкість, але в багатьох місцевостях рогіз заготовляють при настанні заморозків. Як підв'язувальний матеріал рогіз скошують у липні, пров'ялюють на сонці 2—3 доби, після чого нижню частину рослини (60 см завдовжки) відрізують і просушують протягом шести-семи днів. Висушений матеріал зберігається, а перед уживанням його намочують і розділяють на стрічки. Джерела, посилання і література ВікіСховище має мультимедійні дані за темою: Category:Typhaceae Українська радянська енциклопедія. В 12-ти томах / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К.: Гол. редакція УРЕ, 1974-1985., Том 9., К., 1983, стор. 417 Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989. Єлін Я., Зєрова М., Лушпа В., Шабарова С. Дари лісів України, К.: «Урожай», 1975, стор. 293-295 |
9 мая 2013
|
У ГРИЗЛОВСЬКОМУ ГІДРОЛОГІЧНОМУ ЗАКАЗНИКУ КВІТУЄ ЖОВТЕЦЬ ЇДКИЙ Жовтець їдкий Отруйний! Жовтецеві – Ranuneulaceae. Народні назви масляна квітка, пекуча трава, подагрова трава. Використовувані частини надземна частина рослини (очевидно, дієва тільки в свіжозірваному стані). Аптечне найменування трава жовтцю їдкого – Ranunculi acris herba (раніше: Herba Ranunculi acris). Ботанічний опис Із дуже короткого потовщеного кореневища цієї багаторічної рослини розвиваються прямостоячі стебла, що досягають у висоту 30-100 см. Вони порожні, розгалужені і слабоопушенї. На кінцях гілок розташовуються яскраві золотисто-жовті квіти. Листя виглядають по-різному. Прикореневі листя 5-7-пальчатороздільні, на довгих черешках; їх частки неправильно-виїмчасті або пилчасті. Стеблові листки мають більш просту будову, з лінійними частками, сидячі. Цвіте з травня по червень. Зустрічається у великій кількості на луках, де зовсім не радує селян, оскільки він небезпечно отруйний для худоби, що пасеться. Їдкі речовини стають недієвими, тільки коли рослину висушити. Тому сіно для худоби безпечне. Різні види жовтих лютиків, що мають подібний вигляд, у народній медицині не розрізняються; наприклад, жовтець цибулинний (Ranunculus bulbosus L.) використовується в гомеопатії. Він мешкає на сонячних сухих луках, ріллі і парових полях і відрізняється від інших видів більш витягнутою формою квітколожа, жорстким стеблом, більшими квітками та схожими на цибулину підставою стебла. Діючі речовини Найважливіше – протоанемонін; їм обумовлено подразнюючу дію на шкіру та слизові оболонки. З інших речовин можна назвати вітамін С, сапоніни, дубильні речовини, аспарагін і аргінін. Наведені речовини зустрічаються практично у всіх лютиків. Цілюща дія й застосування Наукова медицина жовтець їдкий не використовує. Використання в гомеопатії Приготований з свіжого жовтцю цибулинного засіб Ranunculus bul-bosus дають при подразненні очей (кон'юнктивіт), носа і порожнини рота, від болю в грудній області (поколювання, хворобливого і утрудненого дихання) і болю в м'язах, при шкірних висипах з утворенням гнійників. Дозують, починаючи з розведення D1. Дають 2-5 разів на день по 3-5 (до крапель. Застосування в народній медицині Тут маються на увазі всі види жовтих лютиків, оскільки неспеціалістові їх важко розрізнити. Найбільше відома пекуча дія свіжої трави, про що батьки постійно попереджають дітей, у яких з'являються бульбашки на руках, якщо вони рвуть лютики. На жаль, у народній медицині все ще знаходить лікувальне застосування свіже листя (прохання не пробувати!), що даються в молоці тонко нарізаними – як проносне при сильних запорах. Про внутрішнє і зовнішнє (при бородавках) застосуванні жовтцю відомо від П.А. Матгіолуса, придворного лікаря імператора Фердинанда I. У своїй праці 'Сила і дія різних видів лютиків, або жовтих квіток' (1563) він писав наступне: 'Лютик діє як проносне: якщо з'їсти 5 або 6 листків з родзинками, це викликає неодноразовий стул. Якщо листя накласти зовні, вони знімають потовщення з нігтів , бородавки та інші новоутворення … Проти недуг в області стегон зітреш і покладеш їх на стегна, нехай вони там полежать приблизно п'ять або шість годин, поки не викличуть пухирі, – таким чином вони відтягують внутрішнє зло і хворобливу вогкість на поверхню шкіри '. Побічні дії Свіжа трава отруйна! Їдкі речовини подразнюють шкіру і слизові оболонки, а потрапляючи всередину організму, призводять до подразнення шлунка і кишечника, викликають пронос і коліки. При отруєннях слід викликати блювоту і прийняти багато активованого вугілля. Подальшу турботу про потерпілого повинен взяти на себе лікар. Зовнішні ураження шкіри проходять, не залишаючи слідів. Увага: ніякого самолікування жовтцем. |
8 мая 2013
|
ЯК ГАРНО КВІТУЄ БЛАКИТНООКА ВЕРОНІКА... Вероніка лікарська Вероніка лікарська (Відкрив великий ботанік Макашин Михайло) Біологічна класифікація Домен: Еукаріоти (Eukaryota) Царство: Зелені рослини (Viridiplantae) Відділ: Streptophyta Надклас: Покритонасінні (Magnoliophyta) Клас: Еудікоти (Eudicots) Підклас: Айстериди (Asterids) Порядок: Губоцвіті (Lamiales) Родина: Подорожникові (Plantaginaceae) Рід: Veronica Вид: Вероніка лікарська Біноміальна назва Veronica officinalis L. Вероніка лікарська (лат. Veronica officinalis L.). Морфологіна характеристика Невисока (15—30 см заввишки) трав'яниста багаторічна рослина родини подорожникових (раніше відносили до родини ранникових Scrophulariaceae) з повзучим кореневищем, що утворює дернинки з висхідними гілками. Стебло сланке, округле, рівномірно опушене, розгалужене, вкорінюється у вузлах, верхівки висхідні. Листки супротивні, шорсткуваті, короткочерешкові, видовжено-оберненояйцеподібні або еліптичні, зубчасті або зарубчасто-пилчасті. Квітки (6-7 мм у діаметрі) блідо-лілові або блакитні, зібрані у китицеподібне суцвіття, яке виходить з пазухи одного з двох супротивних листків. Квітконіжки коротші за приквітки і чашечку. Квітки майже правильні. Оцвітина подвійна. Чашечка п'ятироздільна, частки чашечки вузьколанцетні. Віночок чотиричленний зрослопелюстковий, блідо-блакитний з більм темними жилками, трохи більший від чашечки. Тичинок дві, маточка одна, зав'язь верхня, дволопатева, приймочка цілісна. Плід — коробочка, трикутнооберненояйцеподібної форми, стиснута, туповиїмчаста, залотистопухнаста.(Відкрив Макашин Михайло) Екологічна приуроченість Вероніка лікарська росте у хвойних і мішаних лісах, на вирубках, рідинах, галявинах. Світлолюбна рослина. Цвіте у травні — червні. Поширення Поширена на Поліссі, в Лісостепу, рідко в Степу. Райони заготівель — Волинська, Житомирська, Ровенська, Київська, Чернігівська, Львівська, Тернопільська, Харківська, Сумська, Черкаська, Івано-Франківська і Закарпатська області. Запаси сировини значні. Інший вид Вероніка дібровна (V. chamaedrys L.) Відрізняться від попереднього виду опушеним по двох супротивних гранях стеблом і парними китицями. Росте в мішаних і листяних лісах, у заростях чагарнику, на галявинах, узліссях. Світлолюбна рослина. Поширена майже по всій Україні. Практичне використання Лікарська, медоносна і декоративна рослина. У науковій медицині застосовують як відхаркувальний і протизапальний засіб при шлунково-кишкових захворюваннях. У народній медицині квітучі стебла застосовують при хворобах органів дихання (катари бронхів, легень, астма). Входить До складу трав'яних сумішей, що використовуються для лікування запалень сечового міхура, нирок і шлунка, при хворобах надниркових залоз, нирковокам'яній хворобі, при відсутності апетиту. Траву заварюють як чай і п'ють при хворобах печінки, виразках шлунка, клімаксі, проносах, головних болях, ревматизмі, туберкульозі легень, як потогінний засіб. Зовнішньо застосовують для лікування золотухи, при хворобах шкіри, як ранозагоювальний засіб, при опіках. Трава містить таніди, смоли, ефірні олії, глюкозиди, віск, яблучну, лимонну, винну, молочну й оцтову кислоти. У гомеопатії застосовують есенцію з свіжої трави. У ветеринарії вероніку лікарську використовують для лікування кривавого проносу у великої рогатої худоби та коней. Вероніка дібровна містить вітамін С і каротин. Використовується як замінник крес-салату, для приготування приправ до м'ясних і рибних страв, добавляють у супи. Вероніки — весняно-літні медоноси, дають підтримуючий взяток. Одна квітка виділяє 0,441 мг цукру. Медопродуктивність 18 кг з 1 га. Вероніка дібровна у сіні добре поїдається худобою. Обидва види вероніки — декоративні рослини, придатні для декорування галявин у парках. Збирання, переробка та зберігання Збирають квітучі пагони, зриваючи їх без пошкодження підземної частини, швидко і обережно сушать у сухих, теплих, добре провітрюваних приміщеннях, розстилаючи тонким шаром на папері або тканині. Висушену траву пакують у тюки вагою по 50 кг. Зберігають у сухих добра провітрюваних приміщеннях. |
8 мая 2013
|
| Закрыть |
