|
БАРБАРИС ЗВИЧАЙНИЙ, квасниця, кислянка, кисле дерево, кислич звичайний; барбарис обыкновенный Berberis vulgaris — гіллястий листопадний колючий кущ родини барбарисових, заввишки 1,2—2,5 м. Молоді пагони жовтуваті або жовтувато-червоні. Листки чергові, цілісні, оберненояйцевидні, по краю гостропилчасто-зубчасті. Квітки правильні, двостатеві, 6-пелюсткові, жовті, в пониклих пазушних китицях. Плід — яскраво-червона довгастоеліптична кисла ягода. Цвіте у травні — червні. Поширення. Росте розсіяно по всій території УРСР на узліссях, по чагарниках, на кам'янистих та гірських схилах, у підліску хвойних та мішаних лісів. Широко вирощується як декоративна рослина. Заготівля і зберігання. Використовують корені (не товщі за 6 см), кору, листя і плоди. Корені заготовляють навесні (до початку розпускання бруньок) або восени (після достигання плодів), обтрушують від землі, відрізують почорнілі й гнилі частини, розрубують на куски по 10—20 см завдовжки, розщеплюють і сушать у добре провітрюваних приміщеннях, під наметом або в сушарках при температурі 45—50 °С. Кору заготовляють рано навесні, листя — одразу після цвітіння рослини. Сушать на горищах під залізним дахом або під наметом з доброю вентиляцією, розстеляючи шаром у 3—5 см і періодично перегортаючи. Готову сировину зберігають у добре провітрюваних приміщеннях. Строк придатності — 3 роки. Листя Б. з. (Folium Berberidis) відпускаються аптеками. Хімічний склад. Усі органи Б. з. містять дубильні речовини, ефірну олію, алкалоїди (берберин — головний алкалоїд, оксиберберин, пальматин, тетрагідропальматин, барбамін, оксианкантин, ятрорицин, колумбамін, магнофлорин, ізотетрандин) та ін. Вміст берберину в корінні досягає 1,5 %. У плодах — 3,5—6 % органічних кислот (яблучна, лимонна, винна та інші), є цукри (до 7,7 % ), пектин (0,4—0,6 % ), аскорбінова кислота (20—55 мг% ), дубильні речовини, барвники, флавоноїди (катехіни, лейкоантоціани, антоціани, флавоноли), фенолокислоти. Плоди і листя містять і лютеїн та вітамін К1. Фармакологічні властивості і використання. Препарати Б. з. виявляють седативну, протизапальну, жовчогінну та сечогінну дію. Як жовчогінний засіб барбарис використовують при дискінезії жовчних шляхів (при гіперкінетичній формі), гепатиті, гепатохолециститі, жовчнокам'яній хворобі, не ускладненій жовтяницею. Ефективним є використання барбарису при запальних процесах у сечових органах (гломероло- та пієлонефрит, геморагічний цистит). В акушерсько- гінекологічній практиці настойку з листя і коріння барбарису застосовують при атонічних кровотечах у післяпологовий період, при ендометриті, кровотечах у клімактеричний період. У народній медицині, крім того, відвар кори і коріння використовують при малярії, плевриті, туберльозі, нирковокам'яній хворобі, набряках, подагрі, ревматизмі, люмбаго; настойку листя — при хворобах печінки і при малярійному збільшенні селезінки; відвар квіток — при захворюваннях серця і при малярії. Сік з плодів барбарису використо¬вують як жовчогінний, як такий, що поліпшує кровообіг, та як легкий, послаблюючий засіб. Він добре тамує спрагу, збуджує апетит, знижує температуру тіла. Корисно вживати сік і при запаленні легень, при гарячці та кашлі. Лікарські форми і застосування. ВНУТРІШНЬО — настойку листя (у співвідношенні 1:5, на 40 % -ному спирті) по 30—40 крапель 2—3 рази на день 2—3 тижні; настій листя (1 столова ложка на склянку окропу) по 1 столовій ложці 3—4 рази на день; свіжий сік плодів по 1—2 столовій ложці на день; берберину бісульфат (Berberini bisulfas) по 1—2 таблетки З рази на день 2—4 тижні. ПРОТИПОКАЗАНО вживати препарати барбарису при вагітності і в післяпологовий період при затримці в матці оболонок і частин дитячого місця. |
21 мая 2013
|
ДО 60-РІЧЧЯ УТВОРЕННЯ ОБЛАСТІ КНИГА ПРО НАШІ ПАРКИ Нещодавно в Черкаському видавництві ''Вертикаль'' придбав книгу науковців місцевого технологічного університету Наталії Свояк та Наталії Фоміної ''Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва Черкаської області''. У книзі розглянуто оздоровчу та санітарно-гігієнічну функцію парків, сучасні тенденції в озелененні садово-паркових об'єктів, екологічні фактори впливу на зелені насадження рекреаційних територій, класифікацію об'єктів природно-заповідного фонду, основні терміни в галузі утримання зелених насаджень, історію садово-паркового мистецтва і озеленення від найдавніших часів до наших днів. Наведено перелік парків-пам'яток садово-паркового мистецтва - об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного та місцевого значення, розташованих в Черкаській області та приведено їх характеристику. Мені особливо цікаво було читати про наш Ватутінський міський парк і сквер ''Пам'ять'', тому що в довідках дослівно використано мої публікації в книгах і періодичних виданнях... Дві кольорові вклейки 4-х фото нашого парку і скверу досить гарно доповнюють тексти. Видання можна рекомендувати фахівцям з охорони довкілля, учителям, учням, студентам, усім тим, хто цікавиться природою рідного краю. |
21 мая 2013
|
ФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ ЛОПУХИ ВИ МОЇ, ЛОПУХИ... Лопух справжній Лопу?х спра?вжній (Arctium lappa L.), лопух, реп'яшник, дідовник, лопух жорсткий, лопух великий — вид рослин родини айстрових (Asteraceae). |
21 мая 2013
|
ВДИХАЮЧИ АРОМАТ ЦІЄЇ РОСЛИНИ Я БУВ НА МЕЖІ НЕПРИТОМНОСТІ... М'ЯТА ХОЛОДНА (ПЕРЦЕВА) — Mentha piperita L. Родина Губоцвіті — Labiatae, або Ясноткові — Lamiaceae Як виглядає? Багаторічна трав'яниста рослина, дуже запашна, 25—80 см заввишки. Стебло чотиригранне, галузисте, вся рослина щетинистоволохата. Листки супротивні, короткочерешкові, яйцевидновидовжені або ланцетні, гострі, пилковиднозазублені. Квітки зібрані кільцями в безлистих перерваних колосовидних суцвіттях, червонувато-фіолетові або білувато-фіолетові. Цвіте в черзні — серпні. Де росте? М'ята холодна в дикому стані не росте, вона культивується як промислова ефіроолійна рослина в лісостепових районах України (з Чернігівській, Київській, Сумській і Полтавській областях), а також її розводять на городах, у садах, квітниках. Багато видів м'яти, які ростуть над струмками, канавами, використовуються в народі як лікарські рослини. Що й коли збирають? Стебла з листками або тільки самі листки перед цвітінням. Сушать швидко, але не на сонці. Коли застосовують? У домашньому господарстві добре розтерті листки м'яти додають до вареників з сиром — для збудження і поліпшення травлення, як вітрогінний і потогінний засіб, щоб зменшити нудоту, як засіб, що допомагає при болях у шлунку і в кишечнику (ментол), при нежитю, хрипоті, бронхіті, бронхоектазах (дезинфікує), при нервовому збудженні, тремтінні рук, при стенокардії (разом з валеріаною спричинює рефлекторне розширення коронарних судин). М'ята діє жовчогінно, рекомендують її при жовтяниці і каменях жовчного міхура (крім ментолу 1—2% в леткій олії містяться ще ментон, феландрен, лімонен, флавоноїди (діосметин), гіркота, каротин, хлорогенова кислота). Застосовують у вигляді чаю. На 1 склянку окропу беруть 1 столову ложку листків, настоюють 10 хвилин і п'ють по 1 склянці вранці і ввечері. При нестравності шлунка, поганому відригуванні, хворобах печінки і жовчного міхура 1 столову ложку суміші трави шандри звичайної, листків м'яти холодної, трави чистотілу звичайного і кори крушини ламкої в співвідношенні 3:2:4:1 настоюють 20 хвилин на 1 склянці окропу і п'ють по півсклянки через годину після їди. Як рекомендує М. А. Носаль, після кровотечі з легень і при надмірних менструаціях, при гастритах з підвищеною шлунковою кислотністю без запорів 2 столові ложки суміші трави звіробою, листків холодної м'яти, насіння кропу, квіток деревію і трави бобівника в співвідношенні 10:5:5:5:1 напарюють протягом 2 годин у 2 склянках окропу, відціджують і п'ють протягом дня, ковтками. При катарі шлунка з підвищеною кислотністю і з запорами також 2 столові ложки суміші листків холодної м'яти, трави золототисячника (центурії), трави звіробою, трави вересу і кори крушини ламкої настоюють протягом 8 годин у півлітра окропу, відціджують і п'ють по півсклянки 4 рази па день, через годину після їди. При цих хворобах можна ще 4 ложки з верхом суміші квіток деревію, листків холодної м'яти, кори крушини ламкої, трави звіробою, сухоцвіту болотяного, споришу, квіток ромашки, насіння кропу, насіння кмину, кореня валеріани і шишок хмелю в співвідношенні 4:4:4:6:3:3:2:2:2:2:1 настоювати на 1 л окропу цілу ніч у духовці. П'ють 1 склянку натщесерце, решту випивають за 4 рази протягом дня, через годину після їди. При підвищеній кислотності допомагає також м'ятна олія (Oleum Menthae) — по 3—5 крапель на цукрі або воді — і картопляний сік (див. Картопля їстівна). Деякою мірою діють тут також гіркота та дубильні і смолисті речовини м'яти, зокрема велика кількість каротину. Замість напару можна вживати м'ятні краплі з листків м'яти. 1 частину дрібно порізаних сушених листків м'яти заливають 20 частинами 30% спирту і настоюють, струшуючи час від часу, цілу добу. Потім відтискують, проціджують через ватку, додають 1 частину м'ятної олії і вживають по 10 і більше крапель при проносах, спазмах кишок, різі, поганому травленні, нудоті тощо. При кривавому блюванні О. П. Попов рекомендує вживати по 1—2 чайні ложки, двічі на день, відвару м'яти на оцті (20 г на 200 мл оцту). Відвар (напар) з м'яти (також краплі) вживають для купання маленьких дітей, хворих на рахіт, золотуху та хвороби шлунково-кишкового тракту. Компреси з свіжого листя м'яти на чоло і виски заспокоюють головний біль. Відваром з м'яти полощуть рот, кілька разів на день, при неприємному запаху з рота. |
21 мая 2013
|
У Ватутіному щедро квітує бузина чорна... Бузина чорна (Sambucus nigra L.) Місцеві назва - бозняк, буз, самбук, бездерево. Морфологічна характеристика Гіллястий кущ або невелике деревце родини адоксових (5-5,5 м заввишки) з світло-бурою тріщинуватою корою. Пагони буруваті, засіяні коричневими сочевичками, всередині містять широку, білу, м'яку серцевину. Листки 35 см завдовжки, супротивні, непарноперисті. Листочки яйцеподібні або яйцеподібно-довгасті, гостропилчасті, з косовитягнутою вершиною, по жилках опушені. При розтиранні відчувається неприємний запах. Квітки дрібні, жовтувато-білі, зібрані в щиткоподібні волоті з п'ятьма головними гілочками. Віночок п'ятипелюстковий (до 5 мм у діаметрі), тичинок 4-5, маточка одна, зав'язь нижня. Плід - тринасінна кістянка, чорно-ліловий. Бузина чорна росте в підліску листяних і мішаних лісів, по чагарниках, на лісових порубах, узбіччі лісових доріг, на узліссях. Світлолюбна рослина. Цвіте у травні - червні. Поширена майже по всій Україні, особливо у правобережному і лівобережному Лісостепу, Закарпатті, Прикарпатті, рідше на Поліссі, в Степу, в Криму і в Карпатах. Промислова заготівля можлива у Хмельницькій, Вінницькій, Київській, Черкаській, Кіровоградській, Харківській, Полтавській, Донецькій, Сумській, Тернопільській, Івано-Франківській, Львівській, Чернівецькій і Закарпатській областях. Запаси сировини значні. Інші види Бузина червона (S. racemosa L.) Відрізняється від попереднього виду червоними кістянками, суцвіття - щільна яйцеподібна волоть, серцевина бурувата. Росте в підліску листяних і мішаних лісів. Тіньовитривала рослина. Поширена у лісових і лісостепових районах України. Бузина трав'яниста (S. ebulus L.) Багаторічна трав'яниста рослина. Росте на пустирях, забур'янених місцях, узбіччях лісових доріг. Світлолюбна рослина. Поширена по всій Україні. Практичне використання Харчова, медоносна, лікарська, фарбувальна, ефіроолійна, інсектицидна і декоративна рослина. Плоди мають характерний солодко-кислий смак і своєрідний аромат. У свіжому вигляді вони не їстівні. Але зібрані в стадії повної стиглості використовуються для технічної переробки (виробництво вин, наливок, лікерів, варення, желе, мусів, киселів, чайно-кавових сурогатів, спирту, начинок для цукерок і пирогів). Згущеним соком підфарбовують червоні вина. Для приготування харчових продуктів плоди бузини краще змішувати з іншими дикорослими і культурними плодами. У лікеро-горілчаному та кондитерському виробництвах широко застосовуються квітки бузини - для ароматизації шампанських вин і коньяків. Бузина чорна - весняно-літній медонос, що дає підтримуючий взяток. Одна квітка її виділяв 0,16 мг нектару, який містить 23 % цукру. Один гектар суцільних насаджень виділяв 85 кг нектару. У науковій медицині застосовують квітки, квіткові бруньки й листки. Їх використовують як потогінний і сечогінний засіб, при простуді, кашлі, для інгаляції та полоскань, а препарати з них - при ларингітах, бронхітах, грипі, захворюванні нирок і сечового міхура, при невралгіях. Листки містять алкалоїд самбунігрин, альдегіди, ефірну олію, вітамін С (близько 280 мг%), каротин (14-50 мг %) . У корі містяться ефірні олії, холін, фітостерин, цукри, кислоти, пектинові й дубильні речовини. У листках бузини чорної і трав'янистої містяться алкалоїд коніїн і глюкозид самбунігрин, який відщеплює синильну кислоту (10 мг на 100 г свіжих листків). Тварини не зачіпають цих рослин через синильний відштовхуючий запах. У народній медицині листки і кора рекомендуються при ревматизмі, подагрі, артритах, водянці, діабеті, зовнішньо при болях у вухах, рожистих запаленнях, опіках, геморої, простудах. Плоди бузини застосовують для фарбування шовкових тканин у червоний колір. Квітки збирають для добування ефірної олії. Сухі квітки містять 0,027% ефірної олії з терпенами і парафіноподібними речовинами, кавову, валер'янову, яблучну, оцтову кислоти і дубильні речовини. За літературними даними, бузина чорна має фітонцидні й інсектицидні властивості. Її рекомендують застосовувати проти агрусової п'ядениці, чорносмородинового кліща. Маючи специфічний запах, бузина відлякує пацюків і мишей, часто її гілками обв'язують стовбури плодових дерев від пошкодження гризунами. Як декоративна рослина вона придатна для живоплотів і поодиноких насаджень. Вводиться як підлісок у ґрунтозахисних протиерозійних насадженнях. Деревина бузини жовта або біла, легка, блискуча, використовується для дрібних виробів, іграшок. Порожнисті стебла бузини використовують для виготовлення народних музичних інструментів, серцевина стебла - в мікроскопічній техніці. Бузина червона не має лікарських і харчових властивостей, ціниться як інсектицидна і фітонцидна рослина, взимку плоди її є добрим кормом для птахів. Інколи на ній бджоли збирають падь, яку виділяють попелиці. Бузина трав'яниста - отруйна рослина, містить коніїн і глюкозид салібунігрин, є дані про лікування нею хронічних форм невралгії, водянки та хвороб нирок. Збирання, переробка та зберігання Плоди збирають у липні - серпні, зрізуючи ножами або секаторами разом з гроном і складають у кошики. Спочатку їх пров’ялюють, а потім сушать у спеціальних сушарках або в печах при температурі 60-65°. Сухі плоди обмолочують і відділяють від плодоніжок і гілочок на решетах чи віялках. Вихід сировини 15 %. Упаковують плоди в мішки вагою по 50 кг. Квітки збирають під час цвітіння, зрізуючи ножами і секаторами цілі суцвіття, і укладають, не трамбуючи, у кошики. Сушать під наметами, розстилаючи в один шар на папері чи тканині. Після висихання обмолочують, а потім на решетах або віялках відділяють квітки від інших частин. Упаковують сировину в мішки вагою по 100 кг, строк зберігання - три роки. |
21 мая 2013
|
У Гризловському гідрологічному заказнику квітує запашний чебрець... Чебрець звичайний (Thymus serpyllum L.) Місцеві назви — чепчик, мала материнка, богородська трава, чабер тощо. 3 родини губоцвітих — Labiatae (Lamiaceae). Ботанічний опис Невеличкий (5-15 см заввишки) кореневищний напівкущик з численними повзучими дерев'яніючими стеблами. Квітконосні стебла висхідні, безквіткові — повзучі. Листки черешкові, супротивні, дрібні, овальні, цілокраї, по краю до половини листка війчасті. Квітки дрібні, неправильні, зібрані у головчасті щільні верхівкові суцвіття. Оцвітина подвійна. Чашечка чітко двогуба, з короткою волосистою трубочкою та нерівновеликими зубцями, які по краях укриті війками. Верхні зубці чашечки більш-менш однакові, трикутні або ланцетні. Нижні два зубці лінійно-ланцетні, більші за верхні. Віночок (6-8 мм завдовжки) зрослопелюстковий, нечіткодвогубий з виїмчастою верхньою і трилопатевою нижньою губою, звичайно рожево-фіолетовий, рідко білий. Тичинок чотири, які розходяться і видаються з віночка. Маточка одна з чотирилопатевою верхньою зав'яззю, коротким стовпчиком дволопатевою приймочкою. Плід — розпадний горішок. Горішки овальні, дрібні, буро-коричневі. Росте у хвойних і мішаних Лісах, на узліссях, галявинах, по чагарниках. Світлолюбна рослина. Цвіте у травні — липні. Поширений на Поліссі і в Карпатах. Райони заготівель: Чернігівська, Київська, Житомирська, Волинська, Рівненська, Тернопільська, Львівська, Івано-Франківська області. Запаси сировини значні. Близькі види За морфологічними ознаками до чебрецю звичайного близький чебрець Маршаллів (T. Marschallianus Willd.) Цей вид відрізняється від чебрецю звичайного довгастими або довгасто-еліптичними сидячими листками, при основі трохи війчастими. Суцвіття циліндричне, у нижній частині переривчасте з волохатою квітконосною віссю. Стебла порівняно високі, нечисленні, не утворюють густих дернинок. Віночок частіше блідо-рожевий. Росте в тих же умовах, що і чебрець звичайний. Практичне використання Лікарська, ефіроолійна, харчова, медоносна, танідоносна, декоративна, фітомеліоративна рослина. Використовують квітучі гілочки з листками (траву) — Herba Serpilli. Лікарська рослина У науковій медицині використовують як антисептичний, відхаркувальний (при бронхітах, коклюші, катарах дихальних шляхів) і глистогінний засіб. Входить до складу препарату «пертусин». Чебрець має високу бактерицидну активність щодо патогенних коків і грибів, широко застосовується як антисептичний і дезинфікуючий засіб. Застосовують його також як болезаспокійливий засіб при радикулітах, невритах, ревматизмі, для ароматичних ванн. У народній медицині чебрецем здавна користуються при дизентерії, болях у животі, спазмах і судорогах, жіночих хворобах, безсонні, простудних хворобах, виразках шлунка, хворобах серця і нервових хворобах, як сечогінний засіб при набряках, хворобах печінки, недокрів'ї, маткових кровотечах, порушенні обміну речовин, туберкульозі легень, зовнішньо — для примочок, загоювання ран і опіків. Чебрець містить ефірні олії (0,8-1,2%), основним компонентом яких є тимол. Його широко застосовують у парфумерії, косметиці та миловарінні. Як харчова рослина Листки чебрецю використовують у харчовій промисловості для ароматизації ковбас, сиру, соусів, оцту, кондитерських виробів, для приготування лікерів, при маринуванні овочів, як приправу до салатів, м'ясних і рибних страв. Молоді пагони містять вітамін С (54,5 мг%), кислоти, мінеральні солі, білкові речовини. Медонос Чебреці — добрі літні медоноси, їх квітки протягом усього дня виділяють нектар, кожна бджолина сім'я збирає за сприятливих умов до 15-20 кг меду за сезон. Мед ароматний, приємний на смак. Нектаропродуктивність чебрецю в культурі (Полтавська область) становить 140 кг цукру з 1 га при густоті 8300 рослин на гектарі. Інші використання Чебреці містять таніди. Їх використовують як домішку до інших дубителів для пом'якшення шкур. Чебреці — дуже декоративні рослина, придатні для декорування сухих сонячних місць, а також для закріплення поверхні крутосхилів. Збирання, переробка та зберігання Збирають квітучі пагони у період цвітіння, тільки зрізуючи їх гострим ножем, ножицями або секатором. Зривати пагони не можна, бо при цьому рослина виривається з коренями. Чебрець переважно розмножується насінням, тому дуже важливо наслідувати заповіт Носаля — збираючи сировину, залишати найкращі рослини для відновлення (і не менш, як кожну десяту). Зібрану траву сушать у затінку, під наметами, на горищах під залізним дахом, розстилаючи тонким шаром на тканині чи папері. Просушену сировину пропускають крізь решета і сортують. Суху траву пакують у тюки по 50-75 кг або мішки по 20-25 кг і зберігають окремо у сухому, добре провітрюваному приміщенні. Чебрець можна розмножувати штучно як насінням, так і вегетативно. |
21 мая 2013
|
ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ У Ватутіному починає квітувати калина звичайна та її декоративна форма... Калина звичайна, червона калина (лат. Viburnum opulus); місцеві назви: карина, калена, калинина — високий гіллястий кущ заввишки 2-4 м з сірою корою, з роду калина (Viburnum), родини Адоксових (Adoxaceae). |
21 мая 2013
|
Біля однієї з Ватутінських садиб квітує блакитним цвітом льон... Льон звичайний (Linum usitatissimum); родина Льонових (Linaceae); лён обыкновенный Посіви льону під час цвітіння нагадують неспокійне озеро, в якому відбивається блакитне небо. Льон — одна з найдавніших культур, що використовується людиною для отримання волокна, медичних, технічних та кормових потреб. У Єгипті, Сирії і Палестині лляні тканини виготовляли ще у V—III тисячоріччі до н. е. Мумії єгипетських фараонів обгортали лляними бинтами, просоченими пахучими оліями. В Європі залишки лляних тканин, знайдені при розкопках, датуються III тисячоріччям до н. е., а насіння льону, частини прядок і відбитки тканин, знайдені при археологічних пошуках у Вологодській області, належать до II тисячоріччя до и. е. У XXIII століттях н. е. льон увійшов до вжитку Давньої Русі, а трохи пізніше Новгород і Псков стали центрами вирощування та торгівлі льоном. Дикорослий культурний льон невідомий. Вважають, що він, швидше за все, походить від льону вузьколистого (L. angustifolium), який у давнину вирощували у Середземномор'ї. Можливо, це стійкий гібрид декількох видів багаторічних льонів. Сучасний культурний льон поділяють на три групи: льони-довгунці, льони-кучерявці, льоии-рошенці. Усі вони однорічні рослини, проте розрізняються за розмірами і призначенням. Якщо льон-довгунець вирощують винятково для отримання волокна, а льон-кучерявець — як олійну рослину, то льони-рошенці використовують в обох випадках. Вони займають проміжне положення між довгунцем та кучерявцем. Що ж таке льон з ботанічної точки зору? Це трав'янистий однорічник 70-130 см (льон-довгунець) або 20-70 см (льон-кучерявець) заввишки. Льон-рошенець за висотою займає проміжне положення між цими двома формами. Усі групи чи форми льону належать до одного виду. Стебло рослини пряме, зверху розгалужене. Листки голі, довгасті, загострені, цілокраї, з трьома жилками. Квітки великі, правильні, діаметром 12-15 мм, частіше небесно-сині, рідко рожевуваті чи білуваті, пелюстки злегка зарубчасті з країв. Цвіте льон у червні-серпні. Плід — округла коробочка з п'яти частин на 10 насінин. Насіння плоске, блискуче, коричневе, рідше світле. Дозріває до кінця вересня. Інколи культурний льон дичавіє: трапляється у посівах вівса як бур'ян, а також по краях полів, галявинах, луках та схилах (рідко). Лляне насіння й олію застосовують у науковій медицині, а надземну частину використовують народні цілителі, заготовляють її під час цвітіння. Насіння льону відпускають у спеціалізованих аптеках, термін його зберігання — 3 роки. Насіння рослини містить слиз (до 12%), глікозид лінамарин, жирну олію, до складу якої входять гліцериди жирних кислот. Лляне насіння — один з найкращих м'яких проносних засобів. Під час набухання у шлунково-кишковому тракті воно подразнює слизову оболонку кишечнику й активізує його перистальтику. Крім того, препарати насіння льону мають обволікаючу та протизапальну дію завдяки великій кількості слизу. При запаленні слизової оболонки органів дихання, травного тракту, органів сечовиділення, виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки, харчових отруєннях і запорах їх призначають для прийому внутрішньо. Лляну олію рекомендують для внутрішнього вживання при спастичних запорах, дизентерії, сечокам'яній і жовчнокам'яній хворобах, геморої, порушеннях ліпідного (жирового) обміну та атеросклерозі. Настій надземної частини рослини у народній медицині призначають при захворюваннях нирок і сечового міхура як сечогінний засіб. Свіжі потовчені листки прикладають до фурункулів для прискорення їхнього дозрівання. Лляну олію застосовують для стимуляції загоєння ран, а для лікування забитих місць її змішують із сирими яйцями. З олії виробляють препарат лінетол — для профілактики та лікування атеросклерозу. Лікування проводять 4-5 курсами з перервами на 2-3 тижні. Тривалість терапевтичного курсу — 1-1,5 місяця. Препарат протипоказаний при проносах й у разі посилення болю при супутньому холециститі. Зовнішньо лінетол також використовують для лікування забитих місць. З лляного волокна отримують різноманітні тканини — від брезенту до батисту. Насіння рослини містить до 30-47% леткої жирної олії. З нього виробляють оліфу, лаки та олійні фарби. Незамінна лляна олія й у виробництві лінолеуму (в перекладі 'лінолеум' означає 'лляна олія'), штучної шкіри і мила. Макуху після видобування олії використовують як корм для молодняку великої рогатої худоби. Настій сухої трави. 1 столова ложка сировини на 200 мл окропу. Приймають по 1 столовій ложці 3-4 рази на день. Слиз насіння. 1 частина цілого насіння на 30частин окропу. Збовтують протягом 15 хв., проціджують і віджимають. Приймають по 1/4 склянки тричі на день за півгодини до їди. Готують препарат безпосередньо перед вживанням (курс лікування — 2-3 тижні). Свіжа лляна олія. Приймають по 1 столовій ложці 4-5 разів на день. Лінетол. Приймають по 1,5 столової ложки перед їдою чи під час їди 1 раз на день. Суміш олії льону та сирих яєць (зовнішнє). 1 склянка лляної олії, 4 сирих яйця. Ретельно перемішують. Для лікування забитих місць та опіків. |
21 мая 2013
|
БІЛІ КВІТОЧКИ ХРОНУ МЕНЕ ЗАЧАРУВАЛИ... Хрін звичайний Хрін звичайний (Armoracia rusticana P.G. Gaertn., B. Mey. & Scherb) — багаторічна трав'яна рослина висотою 40-150 см з родини хрестоцвітих, коріння якої вживають як приправу до їжі, у консервуванні та в домашньому лікуванні. Поширена по всій території Україні. Корінь м'ясистий, товстий. Стебло пряме, гіллясте. Прикореневе листя велике, довгасто-округле, зарубчасте по краю, з довгими черешками, нижні - стеблові, перистороздільні, середні - довгасто-ланцетні, верхні - лінійні. Цвіте у червні - липні. Квітки білі. Плід - овальний стручок. Хрін звичайний поширений в Україні , європейській частині Росії, в Західному і Середньому Сибіру. Росте на вогких луках, по берегах річок і сміттєвих місцях, культивують у городах. Використання Коріння хрону їстівні і служать приправою до різних страв. Молоде свіже листя додають у салати і супи, використовують при засолюванні капусти, огірків та помідорів. Гострий запах тертому хрону надають ефірне і гірчичне масла. У неочищених коренях дуже довго зберігається вітамін С, а в подрібнених і залишених відкритими він губиться за 1 год. Натертий хрін рекомендується відразу ж залити оцтом, так як в кислому середовищі вітамін С не руйнується. Лікарською сировиною служить коріння. Викопують його восени, обтрушують від землі, засипають піском і зберігають у підвалі. Використовують у міру необхідності. Корені містять вуглеводи (глюкозу, галактозу, арабінозу), сапоніни, вітаміни С, Bi і ВГ, флавоноїди, гірчичне масло і тіоглікозіди. У листках знайдені алкалоїди, вітамін С, каротин, флавоноїди та мінеральні солі (кальцій, калій і фосфор). Свіжий сік багатий лізоцимом, здатним викликати розчинення мікробної стінки, створюючи антибактеріальний бар'єр в організмі. Лізоцим в медичній практиці застосовують як антисептичний засіб. Хрін має відхаркувальну, протицинготну, протизапальну, антимікробну, болезаспокійливу дії. Ефірне масло в малих концентраціях подразнює слизову оболонку шлунково-кишкового тракту , що супроводжується посиленням секреції залоз різних відділів кишечника і посилює його перистальтику. Розведений сік хрону застосовують при гастритах із зниженою кислотністю, млявому скорочення кишечника і недостатній функції жовчних шляхів. Місцево сік використовують для полоскання горла, рота, при зубному болю, при гнійних ранах, як подразнювальний засіб при радикулітах, ревматизмі, невралгії, ішіасі, місцевій шолудивості, себореї і гнійних процесах шкіри. Встановлено лікувальний ефект хрону при хронічному коліті та холециститі. При ударах і дерматомікозах його накладають у вигляді пластирів. Примочки або маски з кашки роблять для видалення веснянок і пігментних плям, і у суміші з тертими яблуками його рекомендується наносити на обличчя з в'ялою, пористою шкірою. |
20 мая 2013
|
ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ Robinia pseudoacacia L. («біла акація», «робінія звичайна», «робінія псевдоакація», або «колюча акація») — дерево родини бобових, світлолюбне, до 35 м заввишки, проріджене дерево, що пізно розпускається, з коричневою корою з глибокими тріщинами. Квітки білі, 2 см в довжину, в червні, в густих кистях завдовжки 10-20 см, сильно запашні. |
16 мая 2013
|
| Закрыть |
