Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНСЬКОГО МІСЬКОГО ПАРКУ

Бархат амурський
Що може бути спільного між лимонними, апельсиновими і мандариновими деревами — типовими представниками субтропіків і бархатом амурським, який зростає в далекосхідних змішаних лісах, в басейнах рік Уссурі і Амура, Центральному Китаї, Японії і на Сахаліні? Виявляється, всі вони представники однієї родини — рутових. У них багато спільного і подібного, а різняться вони перш за все плодами. Плід бархату — неїстівна м'ясиста кругла кістянка діаметром 3—4 мм. Крім того, листя його має специфічний і дуже сильний запах та цілий ряд інших лише йому притаманних властивостей.

На стовбурах цієї рослини кора товста —до 6 см. Якщо зняти її верхню частину, не пошкодивши при цьому живих луб'яних тканин, вона має здатність швидко нарощувати нові шари, які утворюються за короткий період часу. Пробка, одержана з них, значно вищої якості. Стовбур бархату вкритий шаром лимонно-жовтого луба завтовшки понад 1 см. На планеті лише два види дерев, з яких виготовляють пробку вищої якості — бархат амурський і алжірський пробковий дуб — теплолюбна порода, яка може рости лише в окремих субтропічних районах на Кавказі. Бархат — єдиний пробконос, що росте у нашій країні в лісах природного походження.

Порода ця — живий пам'ятник рослинності третинної епохи. Мільйони років тому вона входила до складу лісів Європи, Сибіру і Східної Азії. Після льодовикового періоду збереглася лише в окремих далекосхідних районах. Тепер бархат амурський — реліктове дерево, яке вимагає ретельної охорони. Славиться він насамперед за цінну і в ряді випадків незамінну пробку, за високу декоративність і виділення великої кількості фітонцидів. Осінь одягає бархат в дивовижно золоте вбрання. На фоні золотавого листя виглядають грона матово-чорних плодів. Висять вони на деревах до зими, поки не з'їдять птахи.

Попелясто-сірий стовбур бархату чітко виділяється на фоні інших деревних порід і чагарників. Кора у нього бархатиста і шорсткувата, на дотик її легко розпізнати навіть вночі. Звідси назва, яку дали перші поселенці на Далекому Сході — бархатне дерево, або амурський бархат. Вчені називають його феллодендроном, що в перекладі означає — пробкове дерево. Пробка з бархату відзначається тим, що вона непроникна для рідини і газів, пружна і еластична,, не передає рідинам ні запаху, ні смаку. Не боїться вона кислот і лугів. її широко використовують у техніці. Нараховується до ста виробів, для виготовлення яких потрібна кора бархату, зокрема корки для закупорювання пляшок.
Вкрай необхідна вона для виробництва спеціальних термоізоляційних матеріалів та багатьох інших специфічних виробів. Останнім часом, завдяки досягненням науки і техніки, знайдено цілий ряд замінників пробки, проте в багатьох випадках без неї обійтися не можна. Хімічна промисловість виробляє тепер різні полімери, що в деякій мірі замінюють пробку. Однак жоден з них не має повного комплексу властивостей, характерних для виробів з кори бархату.

Перші промислові заготівлі кори розпочаті у нас у 1931 р. в далекосхідних лісах. Пробку знімають з ростучих дерев у травні або на початку червня. В період її заготівлі тисячі людей рушають у ліси. Вони змушені йти пішки, продиратися крізь хащі і лісові завали, долати болота і перебродити річки, щоб знайти потрібні їм дерева. Справа Ця досить складна, адже на кожному гектарі лісу нараховується в середньому всього лише два-три бархати. В доступних місцях шукачі пробкової кори зняли її давиим давно. З року в рік потреба в пробці зростає, а сировинна база все більше виснажується. Ось чому вже в тридцяті роки в нашій країні почали закладати плантації бархату амурського.

Створення плантацій розпочалося і в Українській РСР на Поліссі та в Лісостепу, а також Білорусії та в РРФСР. На Україні найбільші площі зайняті були бархатом амурський у Фастівському, Бердичівському, Вінницькому, Тростянецькому і Смілянському районах.

Досвід показав, що на бідних грунтах бархат росте погано і навіть гине. Для успішного зростання йому потрібні грунти багаті, з достатніми запасами вологи, його можна культивувати на свіжих і вологих грунтах в судібровах і дібровах. Порода ця не виносить застійного зволоження, в перші роки після посадки росте досить повільно і часто має кущовидну форму. Причина — весняні заморозки, які пошкоджують молоді пагони, а також ущільнення і задерніння грунту. На Україні в свіжих дібровах 10-річний бархат має висоту 3—5, у 50 років— 16—17 м, тобто він значно відстає в рості від супутніх та інших порід.

У віці 15—20 років навіть повільно ростучий дуб обганяє його в рості, затінює і він поступово випадає із складу насаджень. Те саме відбувається в культурах сосни з участю бархату. Отже, змішувати цю породу з сосною і дубом та іншими породами першого ярусу недоцільно. На Україні тривалий час застосовували при створенні лісокультур саме такі схеми змішування, а тому поставленої мети не домоглися. У вологих судібровах, де доцільно культивувати бархат, як правило, на вирубках завжди є природне поновлення супутніх і чагарникових порід. В таких умовах бархат амурський саджають чистими рядами з шириною міжрядь 4 м, при відсутності природного поновлення— 1,5—2 м і застосовують схеми змішування — один ряд бархату, один ряд низькорослих супутніх або чагарникових порід. Як домішку до бархату доцільно вводити грушу лісову, ліщину, калину, липу, черемшину, смородину чорну, горобину та деякі інші породи.

Досвід показує, що бархат росте найкраще тоді, коли супутні породи затінюють лише безсучкову частину його стовбура. Наявність води, яка постійно омиває коріння, багатий грунт у поєднанні з достатком світла — основа швидкого вирощування деревини і пробки. Рослина ця боїться пізніх весняних заморозків, тому розпускається досить пізно — у травні.

Деревина бархату тверда, легка і міцна, темно-коричневого кольору, з красивою текстурою, подібна до мореного дуба і ціниться у мебльовому виробництві. Вона містить речовини, які попереджують її гниття і руйнування, тому вироби з неї служать сотні років. З луба добувають фарбу для тканин і дубильні речовини.

Як бачимо, це дивовижне дерево заслуговує того, щоб йому приділити пильну увагу і використовувати розумно, по-господарськи.

Валерій Бурій

ФЛОРА ВАТУТІНОГО І ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Обліпиха
Ми знаємо, що кожна деревна порода служить людині і приносить їй ту чи іншу користь. Одні приваблюють її гі­гантськими розмірами і величною красою, інші високоякісною деревиною, а обліпиха — унікальними цілющими властивостями плодів. Ареал природного поширення її величезний: Східний і Західний Сибір, Алтай, гори Середньої Азії, Гімалаї, Кавказ, Закавказзя, Мала Азія, Західна Європа, дельта Дунаю та інші райони Євразії.

На планеті зростає три види обліпихи: крушинова, тібетська і верболиста. Найбільш поширена у нас обліпиха крушинова, яка як біологічний вид сформувалася в долинах рік Сибіру та Алтаю. Тут, схиляючись до води, обліпиха любить слухати, як шепоче вона з очеретом та осокою. Про цілющі властивості цієї рослини жителі Сибіру складають легенди, вони стверджують, що плоди її — це ліки від ста хвороб. Плоди мають ананасовий присмак, за що і називають їх сибірським ананасом, а також цар-ягодою, сибірським бальзамом, чарівною ягодою, вірним союзником медицини. Обліпиха дійсно заслужила всі ці назви та епітети. Плоди її — справжня скарбниця ліків, містять майже всі вітаміни — від А до Р включно, а також близько 15 мікроелементів і цілу колекцію біологічно активних речовин. За таким вмістом жодна деревна порода не може змагатися з обліпихою. В плодах обліпихи вітамінів в шість разів більше, ніж в чорній смородині, і в п'ятнадцять, ніж в апельсинах. С, Е, Р, К, В1, В2, Р, фолієва та інші кислоти, каротин, пектин, дубильні речовини, цукор — одним словом, універсальний лікувально-дієтичний продукт.

Вітамін С в обліписі набагато стійкіший, ніж в інших ягодах та плодах. Він не руйнується при термічній обробці та заморожуванні. Вітамін Р, велика кількість якого є в плодах, ціниться за те, що зміцнює стінки кровоносних судин і капілярів. Та все ж таки славиться обліпиха насамперед за наявність в її плодах олії — у м'якуші до 9 %, а в гібридних сортах і значно більше. Олія широко використовується у народній та науковій медицині, як відмінний бактерицидний, ранозагоювальний, болетамувальний засіб, її застосовують для лікування багатьох інфекційних хвороб: туберкульозу і променевих пошкоджень шкіри, сильних опіків, пролежнів, лишаїв, екземи, діабету, недокрів'я, хвороб вуха, горла й носа, гастритів, атеросклерозу, виразок шлунка, а також у гінекологічній практиці і косметиці. Добувають олію з м'якуша плодів і насіння. Для виготовлення олії ягоди ретельно перебирають і миють, а потім вичавлюють з них сік і використовують його як вітамінізований харчовий продукт. Вичавки висушують на повітрі, а потім у духовці чи печі, які потім розтовкують і заливають соняшниковою олією (на 1 кг вичавок 1—1,5 кг олії). Настоюють суміш в темному місці два-три тижні при періодичному помішуванні. Потім готову до вживання рідину зливають в окремий посуд. Найцінніша олія з насіння.

Насіння містить органічні кислоти: пальмолеїнової 41,1 %, олеїнової 11, лінолевої 6,1, стеарино: вої 4,2 % та інші цінні речовини. Висушене насіння розмелюють і також заливають соняшниковою олією у співвідношенні 1 : 1 та настоюють у темному місці два-три тижні. У народній і науковій медицині широко застосовують кору і листя обліпихи. Настойкою з кори лікують дизентерію, припарками з листя — ревматизм і подагру, відваром з листя і молодих гілочок — розлад шлунково-кишкового тракту.

Обліпиха — дикоростучий колючий чагарник з родини лохових заввишки 5—6 м, але в деяких районах Киргизії і Азербайджану можна зустріти дерева висотою 15 м. Обліпиха крушинова як вид сформувалася на вологих і свіжих добре аерованих супіщаних, легких суглинистих і навіть піщаних грунтах. Застійного зволоження не виносить, уникає важких і щільних грунтів, разом з тим відзначається дивовижною стійкістю проти різних незгод.
Зростає обліпиха у дуже несприятливих умовах: морози до —56 °С, грунт бідний, інколи страшенні суховії, що висушують все навкруги, тривалі весняні повені та льодохід, які виривають коріння й пошкоджують стовбури та крону, вона наперекір стихійним силам природи витримує, плодоносить і доживає до 50 років. Не гине вона І тоді, коли майже всю її занесе піском та мулом. Зростаючи в несприятливих сибірських умовах, постійно зазнаючи натиску стихій, вона набула силу, що дає їй можливість рости навіть недалеко від Полярного кола.

Обліпиха — порода грунтополіпшуюча. На її корінні є бульбочки, здатні вловлювати азот з повітря і збагачувати ним грунт. Хоча рослина невибаглива до умов зростання, проте боїться затінення і не може рости разом з іншими більш високорослими породами. В заплавах сибірських річок утворює суцільні густі, колючі зарості, крізь які важко пробратися не лише людині, а й звіру.
Цвіте обліпиха у квітні, одночасно з розпусканням лис тя. Бруньки, з яких розвиваються чоловічі квітки, в два-три рази крупніші жіночих. Квіточки дрібненькі та непоказні. Чоловічі — сріблясто-бурі, зібрані в колоски, кожна знаходиться в пазусі бурої лусочки і складається з двороздільної оцвітини і чотирьох тичинок. Жіночі квіточки зеленкуваті і також сидять в основі молодих гілочок. Запилюються вітром.

Плодоносить обліпиха щорічно і рясно. Плоди достигають у вересні, перетворюючись в округлу, соковиту яскраво-жовту, рожеву або рожево-червону кістянку. Вони сидять в нижній частині гілок на коротеньких ніжках і ніби приклеєні одна до одної, а також до кори. Плоди буквально обліплюють гілки, звідси і назва — обліпиха. Здалеку вони подібні до золотистих качанів кукурудзи.
На Україні стиглі плоди обліпихи залишаються на кущах і не опадають. Через деякий час після достигання вони втрачають яскравий золотисто-жовтий колір, стають білуватими і м'якими, а весною і влітку наступного року виси­хають на дереві і чорніють, тому їх необхідно збирати відразу ж після достигання, коли вони ще тверді, не розминаються в руках і не втратили кольору. Плоди, не зібрані у вересні, можна заготовляти під час морозів. Спеціалісти стверджують, що в ягодах зберігаються всі вітаміни та інші корисні речовини.

Насіння обліпихи дрібне, чорне, блискуче, завдовжки до 5 мм. Маса 1000 насінин 12 г. Відзначається високою схожістю. Перед висівом його стратифікують у піску від одного до трьох місяців. Норма висіву насіння 3—3,5 г на 1 м погонної довжини посівної стрічки лісорозсадника. Глибина загортання 1,5—2 см.

Обліпиха розмножується насінням, зимовими та зеленими живцями, кореневими та від пеньків паростками, відсадками і поділом кущів. В перші роки життя росте досить швидко і дає велику кількість кореневих паростків. Там, де поселився один кущик, скоро з'явиться багато нових. У п'ятирічної обліпихи коріння поширюється за радіусом на 5— 6 м і дає до 20 паростків, густим мереживом пронизує землю, відмінно закріплює береги річок та днища ярів і не допускає руйнування землі. Рослина ця вважається однією з найцінніших лісомеліоративних порід, своєрідною надзвичайно дешевою гідротехнічною спорудою, створеною самою природою. На днищах ярів вона, швидко розростаючись, відмінно розпилює потоки води, гасить їх швидкість і затримує ту землю, яку вони несуть з собою. Посадки обліпихи по днищах ярів, балок і берегах річок — запорука чистоти води. Вони попереджають обміління рік і водойм.

Обліпиха — незамінна порода для закріплення пісків, створення живоплотів, які служать багато десятків років. Зарості обліпихи — відмінне місце для поселення птахів, насамперед фазанів, які, ласують плодами. Над її заростями кружляють зграї птахів, зокрема після достигання плодів. Ласуючи ними, птахи лікуються від різних хвороб. Жителі Сибіру стверджують, що плоди обліпихи поставлять на крило будь-яку пташку. Ведмідь, лисиця, заєць, горностай, соболь та інші звірі знають їм ціну і ходять в зарості на лікування.
Обліпиха — рослина пластична і легко пристосовується до нових умов. В європейській частині СРСР при великій кількості снігу грунт до початку весни розмерзається. Обліпиха має короткий період глибокого спокою. При сильних відлигах вона просипається і посилено витрачає поживні речовини. Це призводить до відшарування кори біля кореневої шийки і загибелі рослини. Для запобігання цьому потрібно розгрібати глибокий сніг біля стовбурів, щоб грунт передчасно не розтавав і краще промерзав.
Практика свідчить, що обліпиху можна культивувати по всій території України. її доцільно саджати на садибах, в колективних садах, пришкільних ділянках, вздовж шляхів і залізниць, полезахисних, водорегулюючих лісосмуг і, як вже зазначалося, по берегах річок і водойм та по днищах ярів. Останнім часом на Україні почали створювати з цієї породи спеціальні плантації, розміщуючи в них саджанці за схемою 4X2, 3X1,5, 3x3, або 3,5x3,5 м.

Як вже згадувалось, обліпиха — рослина дводомна. Інколи рослина рясно цвіте, а плодів не зав'язує, тому що поряд немає чоловічих особин. При вільному запиленні і насіннєвому розмноженні майже 50 % всіх сіянців виявляються чоловічими. Трапляється, що висаджують рослини лише однієї статі. Розрізнити чоловічі й жіночі екземпляри серед сіянців до початку закладання плодових бруньок неможливо. В сприятливих умовах обліпиха починає плодоносити на третій або четвертий рік після посадки.

Для нормального запилення і одержання високих урожаїв на 5—8 жіночих екземплярів треба висадити посередині між ними один чоловічий. Якщо на садибі росте три-чотири кущі обліпихи (такої кількості цілком досить для однієї сім'ї) і виявилося, що всі вони жіночої статі, то в їх крони можна прищепити по одному живцю чоловічої статі. Щеплення проводять' навесні перед початком сокоруху.

Тривалий час садівники і вчені не звертали на обліпиху належної уваги. Лише порівняно недавно науково-дослідний інститут садівництва Сибіру імені М. О. Лисавенка виділив і районував п'ять сортів обліпихи: Дар Катуні, Новина Алтаю, Золотий початок, Вітамінна і Маслічна. Вчені вивели також цілий ряд гібридних сортів з крупними висо-ковітамінними плодами, на гілках цих рослин немає колючок. Насіннєве потомство кращих гібридів і сортів при вільному запиленні може втратити цінні якості, .тому доцільно розмножувати їх вегетативним шляхом.

Перш ніж саджати обліпиху в саду або на плантації, доцільно сіянці її на три-чотири роки посадити в шкілку. Це дасть можливість виявити жіночі і чоловічі екземпляри, а також відібрати для посадки високоурожайні екземпляри. Надмірно колючі особини можна вибракувати. Там, де перед посадкою стать садивного матеріалу не визначали, надмірну кількість чоловічих екземплярів вирубують.

Перед садінням саджанців обліпихи копають ями завглибшки 60—70 і діаметром 40—50 см, в які вносять по 6—8 кг торфокомпосту або перегною. Засипають ями родючим грунтом. При введенні обліпихи в культуру на нових місцях кореневу систему обробляють бовтанкою, приготовленою з землі, взятої з обліпихових заростей.

Доцільно на одних і тих же ділянках, зокрема на плантаціях, культивувати сорти обліпихи з різними строками достигання плодів. Грунт під плантації готують за системою чорного пару. В рядах майбутньої посадки розпушують його на 60—80 см без винесення на поверхню нижніх безплідних шарів. Відмінні результати дає влаштування траншей завглибшки 60—70 см, заповнених компостом або перегноєм. Обліпиха, висаджена в траншеї, росте відмінно і плодоносить дуже рясно. На таких плантаціях урожай плодів може досягати 8—10 т на 1 га.

Для підвищення урожайності необхідно грунт на плантаціях утримувати в чистому від бур'янів і в розпушеному стані, а також раз у 5 років вносити мінеральні добрива (азоту —70—80 кг, калію 70—80 і фосфору 80—100 кг), перегній або компост 40—50 т на 1 га. Кущі доцільно формувати.

Важливе значення має також догляд за кронами. Необхідно в березні видаляти всі сухі, хворі та пошкоджені гілки, а на 7—8-річних кущах омолоджувати крону. В суху погоду бажано поливати обліпиху з розрахунку 2—3 відра води на один кущ.
В листі обліпихи вітаміну С не менше, ніж в плодах чорної смородини, велика кількість різних цілющих речовин. У Стародавній Греції листям обліпихи лікували коней і їх шкіра ставала гладенькою і блискучою. Можливо, тому рослина по-латині називається Нуррорпае Ь. («гі-ппос» — кінь і «фає» — блискучий).
Ціниться обліпиха не лише за цілющі властивості, а й за свою красу, здатність рости в умовах забрудненого міського середовища і за високу якість деревини. Остання має вузенькі річні кільця, тверда і міцна, використовується для різних потреб, разом з тим досить крихка. Про це слід пам'ятати при збиранні плодів, щоб не дуже гнути і не ламати гілок. У минулому з молодих пагонів і свіжого листя жителі Сибіру виготовляли стійку чорну фарбу. А коли потрібно було пофарбувати тканину у жовтий колір, використовували плоди обліпихи. Кору й листя раніше широко використовували чинбарі для дублення шкур, особливо дорогих. Такі шкури відзначалися еластичністю і м'якістю, а по міцності переважали замшу. З них виготовляли гаманці, палітурки для цінних книг.

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО І ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Черемха
Черемха (черемшина) звичайна — така повна назва цієї деревної породи з родини розових.Росте вона на рівнинах і гірських схилах. В гори підіймається до висоти 2000 м. Сестри черемшини ростуть в Північній Америці і Східній Азії. У нас в лісах природного походження зростає 7 видів черемшини, а всього їх на планеті 20.

Росте черемшина по берегах річок і водойм, в заплавах. Найчастіше її можна побачити там, де є вільха, в заростях чагарників. Зустрічається вона в березових колках Ба-рабинського степу, в Прибалтиці, на Алтаї і Кавказі, тобто в районах з різними грунтово-кліматичними умовами. Порода ця відносно тіньовитривала, зокрема, в молодому віці, проте найкраще росте і цвіте на узліссях і галявинах, де деревця її підіймаються на 10—17 м, а діаметр стовбура досягає ЗО—40 см, але у більшості випадків — це гіллястий кущ заввишки 5—7 м. Росте вона на вологих і сирих суглинистих і торф'янистих грунтах.
Кора стовбура черемшини буровато-чорна, в нижній частині старих дерев тріщинувата, в верхній — гладенька, на молодих гілках коричнева, блискуча з білувато-жовтими сочевичками і різким специфічним запахом. Черемшину на-віть вночі легко впізнати по сильному запаху гілки на зламі, а якщо зняти кору — в ніс відразу ж ударить характерний черемховий аромат.

Бруньки у черемшини вузько-конічні, вкриті світло-коричневими лусками, притиснуті до гілок. їх розвиток починається ранньою весною, коли все навкруги ще не прокинулося від зимового сну. Підсніжники ще не встигли як слід виткнутися з землі, а гострі кінчики бруньок черемшини вже починають збільшувати довжину, зеленіють і швидко розпукуються. Коли ніжно-зелені листочки ще дрібні, на пагонах добре видно луски — прилистники, по два при кожному листочку, проте черев деякий час вони відпадають. Листя у черемшини еліптичне, завдовжки 15 і завширшки 7 см, по краях гостропилчасте, дещо зморшкувате. За даними професора Б. П. Токіна,10 г кашки з бруньок черемшини (чотири штуки) знищує кліщів через 10—15 хв. Речовини, що виділяються з листям, за кілька хвилин вбивають комарів, кімнатних мух, мошкару та інших комах. Гілочка черемшини з листям, опущена на деякий час в склянку з водою сумнівної якості, вбиває в ній мікроби і повністю стерилізує. Така вода придатна для пиття і приємна на смак. При подрібненні листя виділення летких речовин — фітонцидів значно збільшується.

Фітонциди черемшини знищують велику кількість різних видів хвороботворних бактерій і стерилізують повітря, здатні вбивати навіть порівняно крупних тварин, наприклад пацюків. Під скляний ковпак з пацюком поміщали подрібнене листя черемшини і через кілька хвилин тварина починала нервово крутитися, а через 1,5—2 години гинула! Це явище пояснюється тим, що листя виділяє синильну кислоту. В непошкодженому листі ця кислота зв'язана у вигляді глікозиду амігдаліну, а в подрібненому відбуваються перетворення, внаслідок яких ця надзвичайно сильна отрута вивільняється і виділяється в навколишнє середовище Джерелом запаху у черемшини є залози, які виділяють ефірну олію — летку суміш складних органічних речовин. У деяких рослин до складу ефірної олії входить майже сто компонентів, загальна ж кількість їх понад 1000 і кожен рік вчені відкривають нові речовини. Фітонциди і ефірна олія черемшини та більшості інших рослин приваблюють велику кількість комах-запилювачів. Проте виділення деяких деревних порід відлякують комах. Якщо, наприклад розтерти на руці листя горіха волоського, на неї тривалий час не будуть сідати комарі та мошки. Утворення й виділення фітонцидів залежить від ґрунтових умов і стану погоди. В теплу та суху погоду — запах сильніший, наприклад, у тополі виділення фітонцидів посилюється після дощу.

Найбільшу кількість фітонцидів, в тому числі ефірної олії, черемшина виділяє в період цвітіння. Якщо букет з квітів цієї рослини поставити у кімнаті, то його виділення будуть стерилізувати повітря, знищувати шкідливу мікрофлору. Потрапляючи у дихальні шляхи, ефірна олія дезинфікує їх, вбиває мікроби. Проте, ставлячи в закритій кімнаті букет з квітнучої черемшини, варто пам'ятати, що запаморочливий запах її може викликати сильний головний біль.
Черемшина — порода грунтополіпшуюча і дає багатий опад. Дерево має велику і сильно розгалужену кореневу систему, здобуває з глибоких горизонтів грунту велику кількість поживних речовин, нагромаджує їх у листі, зокрема калій, азот та інші мінеральні речовини. Опале листя швидко перегниває і збагачує грунт мінеральними речовинами. Опад черемшини, змішуючись з опалим листям інших деревних порід, сприяє утворенню пухкої і шаруватої лісової підстилки, яка перегниває в .1,5—2 рази швидше, ніж, наприклад, в чистих сосняках.

Багато у черемшини чудових якостей, проте цінять і оспівують її за декоративність. Це одна з найкрасивіших деревних порід, зокрема форми з плакучими гілками, рожевими і махровими квітами, різнобарвним листям. Розкуйовджена черемшина плодоносить з 5—6-річного віку. Цвіте вона у травні, коли природа в розквіті сил і краси. Квіт-нуча черемшина — символ любові і ніжності. Гніздяться на ній співочі птахи, зокрема неперевершений співець — соловейко. Часто можна побачити на кущах цієї рослини зозулю — легковажну матусю, яка підкидає свої яйця в гнізда десятків видів співочих птахів.

В її звисаючих густих і надзвичайно духмяних китицях по ЗО—50 мініатюрних квіточок з жовтими пильниками. Кожна окремо китиця цвіте 6—7 днів, а зацвітають вони неодночасно. Якщо черемшина зацвіла раніше, ніж завжди, можна чекати після її цвітіння теплої погоди. На жаль, цвіте вона порівняно недовго. Через 10—12 днів після початку цвітіння ошатні пелюстки її осипаються, встеляючи землю білою ковдрою, яка здаля нагадує білий сніг. Ця рослина — відмінний перго- і медонос.

Черемшина — чудова окраса наших парків і скверів, приміських лісів. Проте тепер вона не завжди може прижитися у промислових містах і вулицях з інтенсивним рухом автомобільного транспорту, не любить забрудненого міського, а також надмірно сухого повітря. В парках і приміських лісах її майже не саджають.

Зникає черемшина з лісів і від надмірної «любові» відпочиваючих. Далеко не всі шукають її в лісі в період цвітіння, щоб помилуватися її чудовою красою, подихати лісовими пахощами. Більшість тих, хто знайде черемшину, намагається наламати величезний букет, позбавлений смаку і всякого глузду. І залишаються після них обідрані кущі-інваліди, на які страшно й дивитися, здається, що вони плачуть. Черемшина не вміє захищатися і відстоювати свої права і з людською допомогою швидко зникає.

Ця рослина заслуговує, щоб ми її берегли, охороняли, як коренепаросткову породу, саджали по днищах ярів і берегах річок, а також на узліссях і галявинах у вільхових насадженнях.
Здається недавно сипала черемшина снігом, а ось вже й прийшла пора збирати її чорні і блискучі плоди — однонасінні кістянки — намистинки кулястої форми діаметром 8—10 мм. У деяких різновидів черемшини плоди не чорні, а білуваті, буруваті та червоні, достигають в липні — серпні. Насіння округлояйцевидне. Відразу ж після заготівлі його висівають у вологий грунт. Якщо земля суха, насіння стратифікують і висівають восени за два-три тижні до того, як замерзне грунт. Розмножується черемшина не лише насінням, а й кореневими паростками, відсадками, зеленими живцями і паростками від пеньків. Якщо нижня частина її стовбура заноситься землею, вона утворює додаткове коріння. За здатність давати кореневі паростки і утворювати додаткове коріння ціниться в лісомеліоративній справі, зокрема при залісенні ярів.

Терпкі і соковиті стиглі плоди черемшини дуже корисні, приємні на смак і придатні для вживання в свіжому і сушеному вигляді, а також для приготування настойки, наливки, прохолодних напоїв, різних припр'ав. Використовують їх в кондитерській промисловості. В плодах міститься до 5 % цукру, багато дубильних речовин, лимонної, яблучної та інших органічних кислот, вітаміну С, а також ефірної й миндальної олії, які надають їм специфічного аромату.
В перший період після достигання плоди-кістянки черемшини мають в'яжучий смак. Пізно восени вони стають солодшими і менш терпкими, в цей час їх і потрібно заготовляти. Висушені при температурі 40—50 °С плоди можна перетворити в борошно, з якого готують кисіль, додають в тісто для випікання тістечок і печива. Черемшинове борошно з цукром — непоганий замінник кави. Листя багате на вітамін С і ефірну олію, насамперед прунозин.
Черемшина — цінна лікарська рослина. Листя, квіти, плоди і кора мають певні цілющі властивості. У свіжому вигляді плоди — чудовий антисептичний і протицинговий засіб, містять велику кількість дубильних речовин, тому вживають їх як в'яжучий засіб при шлунково-кишкових захворюваннях. Листя містить лимонну кислоту, цукор, вітамін С та інші вітаміни; насіння — жирну олію; квіти Г кора — глікозид амігдалін, дубильні речовини.

В народній медицині відвар листя застосовують при шлунково-кишкових, легеневих, бронхіальних захворюваннях, відвар кори — чудовий сечогінний і потогінний засіб. Використовують його при подагрі, ревматизмі і лихоманці. З квітів одержують екстракт для лікування хвороб очей. Настойка з суцвіть — засіб при порушенні обміну речовин, а з листя і квітів — при недокрів'ї, гострих респіраторних захворюваннях, туберкульозі легень, запаленні слизової оболонки рота, ревматизмі, подагрі, лихоманці.

Настойкою листя лікують рани, фурункули, деякі захворювання шкіри, використовують для полоскання при стоматитах, а також при кон'юнктивітах. З кор'и добувають зелену і буру фарбу. Відваром з подрібнених свіжих і сухих гілок з листям (200—300 г на 10 л води) обприскують плодові дерева і ягідники для знищення попелиці, гусениць, жуків та інших шкідників. Значну цінність має і надзвичайно гнучка, легка і м'яка деревина черемшини. Вона має бурувато-жовте ядро і широку заболонь, легко обробляється і добре полірується. її використовують на обручі і в різьбярській справі.

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО І ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Бузок
Рід бузку складається з 30 видів, які зростають у помірному поясі Північної півкулі. Бузок природного походження можна зустріти у горах Китаю, Індії, Кореї, Ірану, Афганістану, Туреччини. Росте в Японії, на Далекому Сході в Уссурійській тайзі, на Балканах та деяких інших районах. В тридцятих роках минулого століття значні за площею зарості бузку природного походження виявили вчені в південних районах Карпат, де він зростає на висоті до 700—800 м над рівнем моря. До речі, в Гімалаях бузок підіймається в гори на висоту до 6000 м і зростає тут навіть на сухих і кам'янистих схилах та узліссях.

Вважається, що батьківщиною бузку є Китай, де нараховується 23 його види. Однак деякі вчені вважають, що походить він з Балкан, де зростає бузок родопський. В нашій країні зростають 3 види: звичайний, амурський і східнокарпатський, а в озеленювальних насадженнях міст та сіл культивується 20 видів і величезна кількість сортів та форм. На Україні найбільші за площею зарості буз-ку природного походження знаходяться у верхів'ях Дністра.
Люди культивують бузок з дуже давніх часів, зокрема у Персії. В гірських районах цієї країни він є одним з найпоширеніших видів чагарнику. Переважає тут дуже гарний бузок перський. Деякі вчені вважають, що саме цей вид у древні часи завезли сюди з Китаю. З часом він здичавів і поширився в гірських лісах, навіть у важкодо-ступних районах Персії. Деякі дослідники доводять, що саме звідсіля бузок попав в сади Константинополя.

У середині XVI століття австрійський посол, перебуваючи у Константинополі, звернув увагу на дуже гарний чагарник з надзвичайно приємним ароматом квітів. Турки називали його «лейлак». Рослина дуже сподобалася послу і він, виїжджаючи з Туреччини, взяв її з собою. Через деякий час «лейлак» можна було побачити на вулицях і в парках Відня, на садибах багатих вельмож. З Відня «лейлак» поширився по всій Європі, а потім і в країнах Північної Африки, зокрема в Абіссінії. Назва бузку більшістю європейських мов дуже схожа і походить від турецького слова «лейлак». В Абіссінії, або як тепер називають цю країну Ефіопія, чагарник назвали «серінгс».

Карл Лінней, присвоюючи йому наукову назву, використав це слово і назвав його Зігіпда ьиі§агіз, або в перекладі — бузок звичайний. Російська назва цього чагар-ника «сирень обьікновенная». Однак ряд ботаніків вва-жає, що назва бузку грецького походження. Слово «сірінґ» в перекладі з грецької означає очеретяна трубка. У зрізаних молодих пагонах бузку дуже легко видавити надто крихку серцевину і зробити сопілку, а цей інструмент по-грецьки називається «сірінга».

Про походження цієї назви є декілька міфів. Наприклад, один з них: бог лісів, покровитель пастухів і мисливців Пан (Фавн) безтямно закохався у красуню-німфу Єірінгу. Німфа не любила Пана і боялась його, бо він був страшенною потворою: рогатий, на цапиних ногах, все тіло вкрите густою і довгою шерстю. Він постійно блукав лісами і, раптово з'являючись, лякав людей. Звідсіля і вислів: панічний жах, паніка. Пан переслідував німфу скрізь і вона ніде не могла від нього заховатися. Рятуючись від його переслідувань, Сірінга заховалася у річці, перетворившись в очеретину. Проте Пан знайшов її і тут. Він зрізав очеретину і зробив з неї сопілку, яка заспівала ніжним голосом Сірінги. Народ увічнив пам'ять Сірінги, назвавши її ім'ям гарний чагарник — бузок.
Більшість видів бузку світлолюбні чагарники висотою 0,7—4 м, інколи невеличкі деревця заввишки 5—9 м з діаметром стовбура до 25 см. Листя у бузку блискуче, темно-зелене, гладеньке, за розташуванням супротивне і формою яйцеподібне, в основі серцевидне, на верхівці загострене, цілокрає і досить щільне. Восени воно опадає на землю, не змінюючи кольору. Навіть взимку під снігом опале листя бузку лишається зеленим, ніби його щойно зірвали з куща. Крона густа, розлога, округлої форми, кора сіра і гладенька.

Бузок відмінно очищає повітря від пилу та різних шкідливих домішок і не боїться загазованості атмосфери. Найкраще росте і цвіте цей чагарник при достаньому освітленні і на родючих землях. Квіти запилюються комахами. Витримує морози до ЗО °С. Живе до 100 років. Зареєстрований кущ бузку звичайного, який досяг 130-річного віку, посаджений у 1801 році, він мав крону діаметром 11 м. Довговічність бузку значно збільшується завдяки його здатності давати паростки до глибокої старості.

У старіючих кущів посадкою на пень можна викликати появу молодих паростків, які з'являються з сплячих бруньок біля кореневої шийки. З часом бузок паросткового, походження не відрізняється від молодих кущів, вирощених з насіння. Після такого омолоджування старі кущі знову чудово ростуть, щорічно і рясно цвітуть та плодоносять.

Бузок має надзвичайно велику і сильно розгалужену, але поверхневу кореневу систему. Його коріння — це справжня насосна станція, яка викачує з грунту велику кількість вологи. Бузок дає величезну кількість кореневих паростків і постійно самопоновлюється, розростається і ваймає все більшу площу. З часом з одного куща бузку може утворитися цілий гай.
Досвід свідчить, що бузок, один раз посаджений, утворює стійкі декоративні групи і може служити людям сотні років. Цю властивість його повинні використовувати лісівники при закріпленні ярів та крутосхилів, що сильно і розмиваються водою.
Розмножується бузок не лише вегетативно, а й насінням та зеленими живцями. Плід — коробочка, насіння плоске, крилате, легко розноситься вітром. Перед висівом в лісорозсадниках його стратифікують протягом 6—7 міс, після цього воно має високу схожість — понад 90%. Саджанці, вирощені з кореневих паростків або горизонтальних відсадків, зацвітають на 3—4-й рік, а з насіння — лише на 6—7-й рік. Бузок приносить людям різноманітну користь, дає цінну деревину, а вона у нього тверда і щільна, з гарною текстурою і використовується для виготовлення різних виробів.
Бузок — улюблений чагарник паркобудівників і озеленювачів. Люди цінують його за чудову красу в період цвітіння. Коли зацвітає бузок, кожен кущ його нагадує величезний букет. Квіти бузку мають найрізноманітніший колір — всі відтінки веселки: білий, блакитний, рожевий, бузковий, червоний і ліловий. Найчастіше колір квіточок бузковий або бузково-ліловий. Квіти бузку зібрані у суцвіття — довгі китиці, завдовжки ЗО—50 см. Такі суцвіття нагадують пухнастий хвіст лисиці. В кожному є в середньому чотири китиці і у кожній з них до 200 окремих квіточок. На одному кущі нараховується до 500 суцвіть — 2000 китиць, а всього 100—400 тисяч квіточок.

Майже скрізь, де дозволяють кліматичні умови, бузок прикрашає міста і села. В нашій країні бузок в садах і парках, палісадниках і на вулицях культивується давно. Є дані, що бузок перський почали саджати у нас з 1737 р. Диких видів бузку на планеті небагато, а культурних сортів і форм, одержаних лише від бузку звичайного, понад тисячу. У дикоростучого бузка лілово-голубі квіти- діаметром не більше 1 см. В кожному суцвітті такого бузку всього лише кілька квіточок. В той же час у деяких культурних сортів діаметр квіточки досягає 4 см і в одному суцвітті до 800 квіточок. Є сорти, де маса всіх суцвіть на одному кущі 8 кг.

Багатьом любителям природи і селекціонерам Радянського Союзу і навіть за його межами відоме ім'я Л. О. Колесникова —піонера вітчизняної селекції бузку. Талановитий селекціонер вивів неперевершені зразки вітчизняного бузку — всього понад 300 сортів. Вони відомі далеко за межами СРСР і називають їх російським дивом. Чимало сортів селекції Л. О. Колесникова визнані кращими у світі. За цю роботу у 1952 р. він був удостоєний звання лауреата Державної премії, а Міжнародне товариство бузководів нагородило його у 1973 р. медаллю «Золота -гілка бузку». Це перша медаль, видана міжнародним органом за створення сортів бузку.

Особливою красою відзначається сорт, виведений Л. О. Колесниковим і названий ним Красуня Москви. Цей сорт має ніжні біло-рожеві квіточки, які нагадують мініатюрну троянду з великою кількістю пелюсточок. Довжина суцвіть у Красуні Москви до 50 см. Квіти цього сорту мають надзвичайно ніжний запах і більше, ніж інші сорти, приваблюють бджіл, які збирають з них цілющий нектар. Глибоке захоплення у людей викликають такі сорти, виведені Колесниковим, як Максим Горький, Маршал Жуков,Російська красуня та багато інших. За ініціативою Колес-никова під Москвою створено спеціальний дослідно-показовий селекційний розсадник бузку. Невтомний трудівник і пропагандист краси мріяв про ті часи, коли бузкове диво широким фронтом вийде на вулиці, в сади і парки міст та сіл нашої країни.

Далеко за межами Києва і України лине слава про казковий гай бузку Центрального республіканського ботанічного саду Академії наук УРСР площею 1,7 га. В цьому гаю зростає понад 1000 кущів — 23 види дикого бузку і 74 сорти виведеного. В період цвітіння бузку, який продовжується понад два тижні, тисячі киян і гостей міста-героя, поспішають сюди, щоб помилуватися цим рукотворним дивом, побачити величну і неповторну красу, подихати цілющим повітрям, напоєним ароматом квітів бузку. Сад бузку розташований на схилах Дніпра. В період цвітіння він нагадує велетенський різнобарвний килим. Захоплююче враження від його споглядання в цей час важко передати словами.

Квітнучий сад бузку нікого не може лишити байдужим^ Таку красу можна створити скрізь, де є оголені крутосхи-' ли і пустирі, землі, непридатні для сільського господарства, зокрема на ділянках, які є в околицях міст та селищ, а також вздовж автострад.
Варто нагадати, що завдяки пушкінській «Полтаві» і безсмертним творам М. В. Гоголя широко відома літературна слава Диканьки. Все інше, варте тут уваги, відходить на другий план. Проте славиться Диканька ще й бузковим гаєм, посадженим понад 100 років тому на дні кар'єру, де колись брали глину. На цьому місці утворився котлован, на дні якого після нанесення шару чорнозему посадили майже двадцять сортів бузку. З настанням пори його цвітіння сюди ідуть і їдуть люди за сотні кілометрів, щоб помилуватися цим дивом природи. Неподалік від бузкового гаю стоять три 900-літні дуби-велетні, про які писав О. С. Пушкін у поемі «Полтава». Колись було їх значно більше, але невблаганний час робить свою справу і чимало старезних гігантів загинуло.
На жаль, бажаючих створювати бузкові гаї мало, та разом з тим в період його цвітіння кожному, зокрема жителям міст, хочеться принести в свою квартиру частинку живої природи. Для цього досить зламати всього лише два-три суцвіття, а не цілий оберемок, як це роблять деякі любителі природи. До речі, бузку з квітами білого кольору можна надати різноманітного забарвлення. Для цього потрібно зрізати квітнучу гілочку бузку, розплющити її нижній кінець молотком і на дві години поставити у воду, в якій розчинена будь-яка фарбувальна речовина. Букет з бузку буде стояти довше, якщо на 1 л води додати 1—2 г лимонної кислоти.

Бузок можна примусити цвісти і взимку. Для цього після закінчення вегетації і спадання листя потрібно зрізати гілку і покласти її на п'ять тижнів у холодильник. За два тижні до того часу як буде потрібен букет, гілку виймають з холодильника і на дві години кладуть у холодну воду, щоб вона відтанула. Потім розплющують її нижню частину і ставлять у воду кімнатної температури, додавши у неї кілька чайних ложечок цукру і для дезинфек-ції хлораміну.
Бузок — цінна лікарська і промислова рослина. Для лікування використовують квіти і листя. Заготовляють їх у період цвітіння. Квіти відразу ж після заготівлі висушують, бо вони дуже швидко втрачають свої цілющі властивості. В листі бузку є глікозид сирінгін, у квітах ефірна олія. Бузок виділяє величезну кількість фітонцидів та інших летких речовин, які дуже швидко убивають хвороботворні мікроорганізми. Ефірна олія — чудова сировина для пар-фюмерної промисловості. Екстракти, які виробляють з квітів бузку, використовують для виготовлення духів та одеколону. З 70 кг квітів добувають всього лише 7 г екстракту.

Суцвіття бузку у вигляді чаю в народній медицині використовують при захворюваннях нирок, ревматизмі, бронхіті, простудних захворюваннях, в суміші з квітами липи як потогінний і протизапальний засіб, а також при малярії, кашлі, деяких інших хворобах. Настойку листя п'ють при малярії. Добре розм'яте свіже листя прикладають до виразок, ран і наривів. Краплі настойки з висушених бруньок використовують для видалення солей з суглобів і лікування подагри. Одночасно цю ж горілчану настойку втирають у хворі місця або роблять з неї примочку та компреси. З квіток бузку та листя, змішаних з вершковим маслом або вазеліном, роблять мазь, яку втирають у хворі місця для лікування суглобного ревматизму і поліартриту. При лікуванні препаратами з бузку потрібно пам'ятати, що вони отруйні, тому використовують їх лише за порадою і під наглядом лікаря.

Валерій Бурій

ФЛОРА ВАТУТІНОГО І ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Лимонник китайський
Батьківщина цієї ліановидної рослини Приморський і Хабаровський край, Сахалін і Курильські острови, а також північні райони Китаю і КНДР. Належить вона до родини лимонникових і роду лимонника, до якого входить 25 видів. На території СНГ зростає лише один вид рослин з цього роду — лимонник китайський. У далекосхідній тайзі можна побачити дерева-велетні зав­вишки 40 м і навіть більше, густо обплетені різноманітними ліанами, зокрема лимонником, який виділяється темнувато-червоною зморшкуватою корою. Згідно з легендою знайшов цю рослину юнак Лу Бан. Пробираючись через густу тайгу до хворої нареченої, він заблукав і, знесилений та голодний, у відчаї ліг на землю. І ось на витких кущах побачив дрібні яскраво-червоні ягоди, зовні схожі на червону смородину. Коли він зірвав кілька ягід і з'їв, сталося диво: відчув небувалу бадьорість і силу. Юнак вибрався з тайги, прийшов до коханої і розповів їй про свою знахідку.

З найдавніших часів люди застосовують лимонник як тонізуючий засіб. У китайській фармакопеї, виданій за 250 років до нашої ери, лимонник як лікарська рослина описаний під назвою «увейцзи», що значить «плід п'яти смаків». Дійсно, розкусиш ягоду і не зрозумієш, який же в неї смак: солодкий, кислуватий, терпкий чи гіркуватий. Виявляється, оболонка плоду солодка, м'якуш кислуватий, насіння гіркувате і терпке, а лікарські препарати з нього мають солонуватий присмак.

Мільйони років тому рослини з родини лимонникових були поширені у багатьох районах помірної зони Північної півкулі. З часом, внаслідок зміни клімату і зледеніння значної частини території нашої країни, ці рослини в основному вимерли, за винятком лимонника китайського, який зберігся лише в окремих районах.
Рослина — дерев'яниста витка ліана завдовжки 8—10, інколи до 15 м, діаметром 1,5—2,5 см підтримує себе у вертикальному положенні, спираючись на дерева різної висоти. Лимонник обвиває опори по спіралі вверх за рухом годинникової стрілки. Кора у нього темнувато-коричнева, зморшкувата, на молодих пагонах гладенька і блискуча. Ліани та їх пагони еластичні, м'які, при згинанні неламкі. Листя світло-зелене, еліптичної форми, завдовжки у середньому 8—10 см. У травні-червні ліани вкриваються мініатюрними білими або ніжно-рожевими восковидними і досить запашними квіточками діаметром до 1 см. Період цвітіння 10—12 днів. В цієї рослини є деякі оригінальні особливості. Вона може бути одно- і дводомною, а квіти роздільно- і двостатеві. Чоловічі квіточки з'являються на З дні раніше, ніж жіночі. Молоді рослини, які щойно вступили в стадію плодоношення, формують в основному чоловічі квіти. У старшому віці в нижній частині ліани переважають чоловічі квітки, у середній — чоловічі і жіночі, а у верхній лише жіночі. Запліднена зав'язь поступово збільшується в розмірах і з однієї квіточки витягується кілька ягід, зібраних у невеличкі китиці. Ягоди кулястої форми діаметром 5—10 мм, достигають у вересні. Яскраво-червоні плоди продовжують висіти на голих гілках і після випадання снігу. Приморожені ягоди стають смачнішими і солодшими. Оболонка в них щільна, тому вони мало висихають і зберігають свої властивості тривалий час.

Населення Далекого Сходу, китайці і корейці з давніх-давен використовували лимонник китайський для різних потреб. Кожен житель регіону, йдучи у тайгу, брав з собою плоди лимонника. У 1895 р. відомий вчений-ботанік В. Л. Комаров запитав гольдів-мисливців, яких зустрів на Далекому Сході, що допомагає їм цілими днями без втоми ганятися за соболями?

Мисливці показали йому плоди лимонника і сказали, що жують їх, коли втома знемагає організм, тоді сон тікає, сили додаються, зір стає гострішим. Тривалий час вчені не звертали уваги на лимонник. Коли ж почалася Велика Вітчизняна війна, потрібні були препарати, які б допомагали швидше загоювати рани, тоді й згадали про цю ліану.

У 1942 р. плоди лимонника у вигляді спиртової настойки почали вживати у госпіталях. З часом було доведено, що плоди і препарати з лимонника загострюють зір і їх стали призначати льотчикам нічної авіації та розвідникам, які йшли вночі на завдання. Порошок з насіння лимонника (1 г на два прийоми в день) підвищує гостроту зору, заспокоює головні болі, викликає бадьорість, покращує настрій, недаремно населення Далекого Сходу називає плоди лимонника ягодами бадьорості.

Науковими дослідженнями було встановлено, що плоди лимонника діють збуджуюче на центральну нервову систему, поліпшують діяльність кори головного мозку, стимулюють діяльність серцево-судинної системи і органів дихання, крім того, дуже корисні для лікування цинги, дизентерії, туберкульозу, хвороб печінки, шлунка, нирок. Насіння містить понад 33 % ефірної та жирної олії, велику кількість вітамінів, органічних кислот, мінеральних солей та одну з найцінніших тонізуючих речовин — схизандрин. Ягоди, настойку, екстракти, таблетки і порошок лимонника лікарі рекомендують вживати натще або через чотири години після їжі. Препарати з лимонника дуже цінні тим, що вони не виснажують нервову систему і позитивно впливають на нервові клітини. Дуже корисне і листя лимонника. Населення Далекого Сходу подрібнює його і використовує як замінник чаю. Здоровій людині препарати або ягоди лимонника потрібні в тих випадках, коли необхідно зосередити всі сили організму на виконання якоїсь, зокрема нічної термінової і складної роботи. Препарати лимонника малотоксичні, проте при тривалому і безконтрольному застосуванні схизандрин цієї рослини, впливаючи на нервову систему, сильно підвищує збудливість організму.

Соковиті ягоди лимонника містять велику кількість органічних кислот — лимонну, яблучну, винну, аскорбінову, бурштинову та деякі інші, жирну олію в суміші з ефірною, вітамін Е, схизандрин та багато інших складних сполук.

Лимонник — цінна знахідка не лише для медиків, а й для працівників харчової промисловості. Темно-червоний сік з плодів цієї ліани додають у начинку цукерок для забарвлення, аромату і специфічного присмаку в безалкогольні напої: морс, ситро, сироп, квас, які від цього дуже смачні і добре гамують спрагу, використовують їх для букетування вин. У корінні та інших органах рослини, а найбільше у корі міститься ефірна олія, яка дуже ціниться у парфюмерній промисловості за надзвичайно ніжний і стійкий аромат.

Досвід свідчить, що лимонник чудово росте на родючих свіжих і вологих грунтах поліської та лісостепової зон України. Він відзначається тут морозостійкістю, зимує без укриття, проте не переносить посухи і терпить від суховіїв. Сходи і молоді сіянці потребують затінку. Дорослі рослини найкраще почувають себе при незначному затіненні.

Лимонник розмножується насінням і вегетативно, відсадками, зеленими живцями, кореневими паростками, поділом рослин. Насіння для весняного посіву потребує стратифікації. Найкраще висівати його в лісорозсадник восени свіжозаготовленим у вологу землю. На присадибних ділянках лимонник вирощують не лише для одержання ягід, а й для декорації, озеленення стін будинків, альтанок, арок. При посадці лимонника на постійне місце необхідно одночасно поставити опори висотою не менше 3 м. Досвід показує, що шпалерний тип посадок на відкритих місцях сприяє прискоренню росту, розвитку і початку плодоношення. Коренева система лимонника поверхнева. Основна маса коріння знаходиться на глибині 10—20 см, а цей шар грунту швидко пересихає, тому доцільно його періодично зволожувати. Лимонник можна культивувати на родючих грунтах і під шатром зріджених деревостанів. Для цього сіянці висаджують на ділянках розміром не менше 2 м2 і одночасно ставлять опори, які можна зняти тоді, коли ліани почнуть плестися по стовбурах дерев.

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО І ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Шипшина
На земній кулі зростає величезна кількість дивовижно красивих квіток, проте однією з найкращих вважається троянда. Стародавні греки присвячували її дочці Зевса-громовержця Афродіті — богині кохання і краси. Колись, згідно з легендою всі троянди були білі. Та ось одного разу рано-вранці, коли природа прокидається від сну, Афродіта, гуляючи в саду, побачила квітку дивовижної краси. Це була шипшина. Ніжні пахощі квіток поширювалися на значну віддаль. Богиня нахилилися над кущем, щоб понюхати диво-квітки і, захоплена їх витонченою красою, хотіла нарвати букет, та лише сильно поколола пальці. Білі пелюстки квіток зросилися кров'ю богині і з того часу вони зберігають цей божествений колір.

Згідно з іншим міфом Афродіта, узнавши про смерть свого коханця Адоніса,
який загинув на полюванні від дикого вепра, у страшенному відчаї, не
пам'ятаючи себе від горя, побігла до місця його загибелі. Бігла через
колючі кущі шипшини і не помічала її гострих шипів. Колючки впивалися в
ніжне тіло богині. Кров цебеніла з її ран і падала на білі квіти
шипшини, які відразу ж ставали рожевими і червоними. Ці міфи свідчать,
що шипшина, або дика троянда, була добре відома людям з прадавніх часів.
Про неї згадується у більшості ботанічних творів древності, які дійшли
до нас. Геродот (V століття до н. е.) писав про троянду з Македонії, яка
мала 60 пелюсток.

Стародавні греки вважали троянду уособленням радості та любові, а
Гіппократ — унікальним і незамінним цілющим засобом. Величезні зарості
шипшини зростали колись на о. Родос, назва якого походить від троянди.
Тривалий час на монетах родоської держави зображали квітку шипшини. У
1270 р. хрестоносець граф Тібольд IV Шампанський привіз у Європу
червону, або дамаську, троянду. Вона відома тепер у Болгарії під назвою
казанликської. Саме її розводять тут для одержання дорогоцінної
трояндової олії — сировини для парфюмерної промисловості.
Королівський дім Ланкастерів в Англії зробив червону троянду своєю
емблемою, в той час як Йорки віддали перевагу білій. Ці емблеми ввійшли
в історію у зв'язку з надзвичайно кровопролитною тридцятирічною війною
(1455-1485 pp.) між Ланкастерами і йорками, яка відома, як війна між
Алою та Білою Трояндами. Згодом селекціонери вивели різнокольорові
троянди: на одному й тому ж кущику можна побачити білі, рожеві та
біло-рожеві квіти. Так символічно помирили ворогуючих аристократів. В
Росії троянди почали культивувати в період царювання Олексія
Михайловича, а через деякий час вони вже зростали в парках багатьох
поміщиків.

Шипшина — дикий предок, родоначальниця всіх культурних сортів троянд,
оспіваних поетами різних часів і народів. Змінювалися епохи, смаки,
приходили і зникали різні захоплення і моди, а троянда завжди залишалася
царицею квітів. Мабуть, жодна квітка не користується такою любов'ю і
поклонінням, як троянда. В античному світі нею нагороджували доблесних
воїнів. В ті ж часи влаштовували веселі весняні свята і дівчата мріяли
про титул королеви троянд, який присуджувався переможниці конкурсу
красунь.

Шипшина — кущ заввишки 1,5-2,5 м, гілки її вкриті міцними гачкуватими колючками — шипами, через що вона й одержала свою назву. Це надійна
зброя шипшини, без якої, можливо, вона б і не вижила: надто багато рук
тягнеться до чудових квітів і плодів, які е ласощами для багатьох
лісових мешканців.

Восени з гарних і великих квіток шипшини, типових для родини розових,
розвиваються яскраво-червоні соковиті плоди. У цей час під ласкавим
промінням осіннього сонця кущі шипшини ніби загоряються яскравим
полум'ям. Складається враження, що кожна гілочка прикрашена численними
червоними ліхтариками. Плоди округлої або веретеноподібної форми
рубіновими краплями висять на кущах до морозів. Вони містять величезну
кількість дрібних насінин-горішків, густо вкритих щетинистими волосками.
Листки у шипшини з обох боків голі, пилчасті, чергові, непарноперисті, з
сімома, рідше дев'ятьма листочками. Шипшина росте на сухих і змитих
ґрунтах, не боїться посух і морозів. В степовій зоні її можна побачити
там, де ніякі інші деревні породи і чагарники рости не можуть. Здається
зовсім змита і суха земля, навіть бур'яни на ній не ростуть, а шипшина
зачепилася корінням, росте, цвіте і плодоносить. Отже, шипшина
невибаглива і стійка проти всяких незгод, тому її широко використовують
при створенні яружно-балкових насаджень, насамперед в степовій і
лісостеповій зонах, її потрібно саджати по днищах ярів кількома рядами
по периметру заліснюваних яружно-балкових та прирічкових насаджень, що
дасть можливість створити живоплоти, через які худоба не зможе
проникнути в посадки.

Шипшина — справжнє джерело здоров'я. Вона захищає людину від різних
хвороб і підвищує її працездатність.

Валерій Бурій

ДЕНДРОФЛОРА ВАТУТІНОГО І ЙОГО ОКОЛИЦЬ

Горобина чорноплідна — аронія
Цю породу з родини розових називають ще аронією. Батьківщина її Північна Америка. З 15 видів горобини, зростаючих у помірному поясі, в нашій країні найбільш поширена аронія. Вона широко впроваджується тепер в сади і парки, з неї створюють спеціальні промислові плантації, а також живоплоти.

На Україні лісгоспзаги створюють з неї плантації з розміщенням саджанців в ряду через 2,5—3 і між рядами 3— 4 м. Ширина міжрядь повинна бути такою, щоб їх можна було обробляти машинами. Грунт необхідно утримувати в розпушеному стані і чистим від бур'янів. Аронія порода коренепаросткова і має величезну поверхневу кореневу систему, тому відмінно захищає грунт від ерозії. Останнім часом аронію почали саджати по днищах ярів, де вона добре розпилює потоки води, гасить їх швидкість і затримує землю. Такі посадки сприяють поступовому перетворенню ярів у балки.

Аронія — гіллястий кущ заввишки 2—2,5 м. Вона здатна утворювати велику кількість пагонів. З віком число їх швидко збільшується і часто в одному кущі можна нарахувати 90—100 пагонів. Надмірна кількість їх негативно впливає на плодоношення і тому потрібно видаляти старі, пошкоджені і усихаючі гілки.

Дуже цінна декоративна порода. Особливою красою відзначається в період цвітіння і восени, коли листя її стає багряним, пурпурним або темно-червоним, Воно тримається на кущах до глибокої осені і робить їх гарною окрасою ландшафту. Чагарник виділяє велику кількість фітонцидів, які убивають хвороботворні бактерії. Він не пошкоджується шкідниками і хворобами, добре переносить забруднення повітря у містах. За все це аронія ціниться у зеленому будівництві. Листя у аронії тверде, цілокрає, еліптичне або яйцеподібної форми, схоже на вишневе, з верхнього боку блискуче, зісподу матове, черешки короткі. Квіти білі або з рожевим відтінком, мають специфічний запах і зібрані у суцвіт-тя-щітки по 12—18 шт. в кожній. Цвітіння продовжується до 14 днів, за цей час бджоли збирають 50—60 кг цілющого меду з одного гектара аронієвих заростей.

Цвіте аронія в кінці травня, на початку червня. Пізнє цвітіння — біологічне пристосування виду до зростання в суворих умовах. Аронія поспішає використати теплі літні сонячні дні і плоди її достигають у серпні, тривалий час тримаються на кущах і не обсипаються, що є позитивною властивістю виду.
Плоди горобини чорноплідної дрібні, блискучі, чорного кольору, з восковим нальотом, діаметром 1—1,2 см, яблу-коподібної форми. Вони приваблюють не лише людей, а й птахів, які з ранку до вечора ласують ними. Насіння аронії дрібне, коричневого кольору. У кожній ягідці 4—8 насінин. Маса 1000 насінин залежно від природних умов коливається від 2 до 5 г. Розмножується аронія не лише насінням і кореневими паростками, а й відсадками, зеленими живцями і поділом кущів. Тривалість стратифікації насіння 120 днів. Якщо грунт вологий, насіння можна висівати відразу ж після заготівлі. Норма висіву насіння в розсаднику 0,5 г на 1 м погонної довжини посівної стрічки, глибина загортання 0,5—0,7 см.
Виробничники вважають, що аронію доцільно розмножувати насамперед кореневими паростками, якщо вони мають самостійну кореневу систему. Відділяють їх від материнських кущів восени або рано навесні. Такі саджанці плодоносять вже на другий або третій рік. Аронія легко розмножується і відсадками. Весною бокові гілки пригинають до землі, пришпилюють дерев'яною вилкою і присипають землею. До осені вони встигають укоренитися і утворити добре розвинену кореневу систему і їх можна відділяти від материнського куща. Аронію прищеплюють на горобину звичайну і вирощують чудову штамбову культуру.

Квітки запилюються комахами. Якщо погода погана і комахи не літають, квітки аронії здатні до самозапилення, тому плодоносить вона щорічно і рясно, починаючи з три-чотирирічного віку. З 1 га плантацій збирають 8—12 т ягід. Окремі кущі залежно від догляду дають до 30 кг плодів в рік. Для одержання високих урожаїв необхідно вносити періодично 30—40 т перегною або компосту, 8—10 ц фосфоритного борошна і 2 ц хлористого калію на 1 га. Грунт на плантаціях завжди повинен бути розпушений і чистий від бур'янів.

Аронія — порода світло- і вологолюбна, до багатства грунту маловибаглива, проте найкраще росте і плодоносить на суглинках і чорноземах. Однак деякі лісівники, ігноруючи біологічні особливості горобини, саджають її разом з сосною, дубом та іншими породами. Змикаючись кронами, ці породи затінюють аронію і вона гине або не цвіте і не плодоносить.

Порода ця завезена у Європу з Північної Америки давно, проте тривалий час садівники і любителі природи не звертали на неї уваги. У 1900 р. І. В. Мічурін виписав аронію з Німеччини, а потім схрестив її з горобиною звичайною і вивів горобину Лікерну. З часом цей гібрид він схрестив з мушмулою і вивів горобину Десертну. Обидва ці гібриди мають солодкі на смак і досить крупні плоди. Завдяки І. В. Мічуріну, працям вчених Алтайської науково-дослідної станції, насамперед її засновнику М. О. Ліса-венку, а також дослідженням біологічних особливостей і пропаганді лікарських властивостей аронія набула гучної і цілком заслуженої слави. З Алтаю і почалося її швидке поширення по країні. Кожен садівник-любитель вважає необхідним придбати і посадити на своїй ділянці аронію. Вона росте тепер на Поліссі і в Прикарпатті, в лісостеповій зоні України, Білорусії і Прибалтиці, в багатьох районах Сибіру і на Сахаліні. В будь-яких кліматичних зонах вона відзначається високою витривалістю і витримує морози до -36 °С.
Аронія має видатні лікувальні і харчові якості. її плоди трохи терпкуваті на смак і багаті на вітаміни Р, С і А. За вмістом вітаміну Р вони переважають апельсини в 5—б разів. Вітаміну Р у плодах аронії більше, ніж у шипшини, журавлини та інших широко відомих високовітамшних рослин. Вітамін Р сприяє кращому засвоєнню вітаміну С. Наявність в організмі людини цих двох вітамінів забезпечує міцність та еластичність стінок кровоносних судин. Плоди містять також рибофлавін, тіамін, фолієву, яблучну і нікотинову кислоту, вітаміни Е і К, провітамін А (каротин), різноманітні мікроелементи (залізо, йод, марганець), цукор, таніди, пектин. У ягодах виявлено глікозид амігдалин, який разом з вітаміном Е позитивно впливає на нервову і серцево-судинну систему, функції шлунка. Вони збільшують виділення шлункового соку і активність шлункових ферментів. Найбільш корисні людям з пониженою кислотністю і- високим тиском. Вживання у їжу плодів аронії або продуктів їх переробки не шкодить і здоровим людям. Якщо людина з нормальним тиском вживає у їжу плоди аронії, то це не призводить до його зниження.

У плодах аронії є велика кількість фарбувальних речовин— червоних антоціанів — 3,5—5 %. За вмістом антоціанів аронія — чемпіон серед деревних порід. З її ягід добувають біологічно активні барвники з вмістом вітаміну Р 6,5 %. Цей барвник вкрай необхідний для харчової промисловості. Його застосовують замість тих синтетичних барвників, які використовувалися раніше. Плоди аронії містять катехіни, які надають їм терпкий смак (0,8 %), фруктозу, глюкозу і сахарозу (5—10 %), органічні кислоти, пектинові і дубильні речовини, а також мікроелементи (залізо, марганець, мідь, фосфор, магній).

Аронія — унікальний йодозбірник. Найбільше йоду у плодах. Як відомо, цей елемент вкрай необхідний в організмі людини. Сік з плодів аронії посилює апетит і сприяє швидшому переварюванню та засвоєнню їжі. Пектинові ре­човини аронії здатні адсорбувати надмірну кількість слизу в організмі людини разом з шкідливими і хвороботворними бактеріями, що з'являються у шлунку. Найбільш корисні плоди горобини людям похилого віку.

Соком аронії лікують гіпертонію, атеросклероз, різні кровотечі і діатези. Вітамінна промисловість випускає таблетки чорноплідної горобини, які слід вживати разом з аскорбіновою кислотою. Плоди аронії виводять з організму радіоактивний кобальт і стронцій. Вони дуже корисні при підвищеному розумовому навантаженні, позитивно впливають на окислювальні процеси в організмі. Лікарі рекомендують з'їдати щоденно по 100 г ягід або випивати 50 г соку аронії.

З 1 кг ягід можна одержати 800 г соку. Він широко використовується для вітамінізації напоїв, надання їм кра-сивого забарвлення, аромату і приємного смаку. Сік — чудовий дієтичний напій і універсальний харчовий барвник. З нього готують вина, лікери, наливки, настойки і безалкогольні напої, які задовольняють смаки навіть найбільш вибагливих гурманів. Вина з аронії мають не лише чудовий смак і аромат, а й красивий колір, а це має велике значення у лікеро-горілчаній промисловості.

З ягід аронії готують смачне варення, джем, повидло, кисіль, мармелад, желе, сироп, заварюють чай. Одна столова ложка варення аронії задовольняє добову потребу людини у вітаміні Р. Сирі ягоди аронії поступово втрачають свої якості. Вміст вітамінів у них з часом зменшується. Для їх збереження ягоди перетирають з цукром у співвідношенні 1 : 1 або сушать і перемелюють на борошно. Після сушіння без розмелювання ягоди можна зберігати у ящиках або мішках в сухому і добре провітрюваному приміщенні. Непогано зберігаються і заморожені ягоди аронії. При цьому вони стають більш солодкими, а вміст вітамінів та інших корисних речовин не зменшується. Ягоди аронії можна консервувати у власному соку.

Отже, горобина чорноплідна — цінна рослина і заслуговує пильної уваги як лісівників, так і садівників.

Валерій Бурій

ЗНАЙ НАШИХ

Дергач Василь Олексійович

(31.10.1927)



письменник


Народився Василь Олексійович Дергач 31 жовтня 1927 року в с. Олександрівці Старобешівського району Донецької області. Нелегкими були його життєві шляхи. Розстріл батька, як «ворога» народу, поневіряння сім’ї. Та вистояв хлопець, отримав вищу освіту, працював. Саме робота привела Василя Дергача на Черкащину, в самісінький Шевченків край – на Звенигородщину. Тут, у місті Ватутіне, працював на теплоелектроцентралі, був її директором. Урядові нагороди свідчать, що Василь Олексійович трудився наполегливо, творчо.

З юних літ писав вірші, друкувався в періодиці. Зрештою одна за одною вийшли його книжки віршів.

На очах у поета творилась велика історія нової України. Не міг він умістити всі суспільні процеси в коротенькі твори – вірші. Так до митця на робочий стіл попросилась велика, всеохоплююча і вагома проза.

Твори письменника відзначаються реалістичністю зображення українських проблем, спрямовують читача-громадянина на боротьбу за нову Україну.

Проживає Василь Дергач в місті Ватутіне.





Література




Дергач, В.О. Україною серце лікую: вибр. твори /Василь Дергач; [передм. Н. Дюбченко]. – Черкаси: [Вид. Чабаненко Ю.А.], 2008. – 581 с.

Дергач, В.О. Тайна квіту: інтим. лірика /Василь Дергач. – 2-ге вид. – Черкаси: [Вид. Чабаненко Ю.А.], 2006. – 119 с.

Дергач, В.О. Разочок рідного сузір’я: лірика /Василь Дергач. – Черкаси: [Вид. Чабаненко Ю.А.], 2006. – 99 с.

Дергач, В. Шрами від зашморгів: поема, поезія. – Черкаси: Вид. Чабаненко Ю.А., 2006. – 140 с.

Дергач, В. Кара історії: роман-трилогія /Василь Дергач. – Черкаси: Видавець Ю. Чабаненко, 2010. –

Дергач, В. Тепло і холод: роман-сага: 6 кн. /Василь Дергач. – Черкаси: Сіяч, Лідер-принт, Відлуння-Плюс, 2002 – 2006. Кн. 1 – 6.Дергач, В. Ватутіне: історико-краєзнавчий нарис /Василь Дергач. – Дніпропетровськ: Промінь, 1977. – 72 с.




***




Дюбченко, Н. Співець життєвої правди /Н. Дюбченко //Дергач В. Україною серце лікую. – Черкаси, 2008. – С. 4 – 10.

Василь Дергач: [біогр.. довідка, твори] //Криничка: антол. творів письм. Черкащини для дітей та юнацтва: [2 т.]. – Черкаси, 2009. – Т. 1. С. 282 – 286.

Січкар, О. У нього в серці – Україна /Олексій Січкар //Земля Черкаська. – 2008. – 21 листоп. – С. 4.

Латанський, В. На обрії віку /Василь Латанський //Літ. Україна. – 2007. – 29 листоп. – С. 7.