|
Творчість козацького серця Український письменник Михайло Григорович Іванченко народився 18 листопада 1923 р. в с. Гусаковому на Звенигородщині (тепер Черкаська область). Михайло змалку спізнав хліборобську працю, радощі й горе земляків. Став свідком “розкуркулення”, колективізації, ледве вижив при голодоморі 1932 – 1933 рр. Тоді в муках загинуло 286 односельців, а між ними його сестричка Оля і дід – Софрон Рябенький. Порятував родину батько, повернувшись із Краматорська, куди було завербувався, ухиляючись від колгоспу. Грицько Іванченко став конюхом, а конина – чи не єдиною поживою в хаті (бо коні також гинули). Закінчуючи трудову семирічку, Михайло готувався до вступу в художню школу. Малював він змалку. Пробував ілюструвати “Кобзаря”, за яким батько навчив його читати. Але 1938 року батька, колишнього сотника вільних козаків заарештувало і розстріляло НКВД. Долаючи перепони, Михайло поступив до агрономічного технікуму в м. Тальному. Щосуботи за вдовиною хлібиною пішки долав 18 км. Коли встановили плату за навчання, підробляв вантажником на цукроварні. “Син враґа народа” з юних літ захоплювався поезією. Згадував у віршах вільних козаків місцевого отамана Сокола. Писав про напівголодне життя в гуртожитку. Відшукав із хлопцями у вежі палацу, де розміщувався технікум, збережену репресованим директором бібліотеку заборонених книг. Чимало з них переніс до свого села. Юнак дуже рано відчув опіку стукачів. Йшлося про виключення його з технікуму за гумористичні вірші про совєтську дійсність. Та раптом із третього курсу виключила всіх війна. Відступав із колоною юнаків за Дніпро. По дорозі їхній комісар вчепивсь до вантажівки з чужим добром і зник. Колона добралася до Черкас, та на лівому березі були вже німці. Михайло впросився до формованої з відступаючих роти. Одержав шмат хліба та маскувальну гілку замість гвинтівки та й поїхав на фронт під Умань. Однієї ночі їхню частину розбомбили. Сталося це неподалік рідного села, Так він опинився вдома. На ранок проснувся в окупації... Працював у полі. Читав хлопцям листівки Похідної групи ОУН. Допомагав патріотам відкривати “Просвіту”. Розповсюджував твори Михайла Грушевського та Миколи Аркаса. Влітку 1942 р. був вивезений до Німеччини. З односельцем утекли з остарбайттабору військового заводу. Були затримані. Зазнали катувань у в’язниці. Щоденник із висловами проти Гітлера та фашизму міг підвести Михайла до страти. Хлопців пожалів перекладач. Їх відправили до арбайттабору цегельні в селищі Шаррель (земля Ольденбург). Майстер каторжного глиняного кар’єру знущався над втікачами. Була задумана нова втеча. Та вона зірвалася, бо приятель покалічився під час виробничої аварії. 12-ти годинний робочий день, нічний холод, постійний голод виснажували. Допомагало витримати неволю віршування. Михайло Іванченко дебютував лірикою в журналі “Дозвілля” (редактор Свирид Довгаль). Друкувався разом із Петром Ротачем, Герасем Соколенком, Леонідом Полтавою, Всеволодом Біленком, Василем Онуфрієнком, Йосипом Дудкою, Петром Карпенком-Криницею, Олексою Веретенченком, Ганною Черінь. Спізнався з Юнацтвом ОУН і при послабленні режиму передавав націоналістичну літературу в сусідні табори військовополонених та остарбайтерів. Вчився на заочному курсі українознавства Українського технічно-господарського інституту (Подебради, Чехословаччина). 1 травня 1945 р. частини польського генерала Андерса, що входили до англійської армії, звільнили в’язнів арбайттабору. Та невдовзі довелося втікати вже від “визволителів”. Вдвох із приятелем на велосипедах добралися до м. Плауена під Чехією, але редакції “Дозвілля”, яку шукали, там уже не застали. Регіон зайняла совєцька армія і Михайла мобілізували. Служив в учбовому батальйоні поблизу Дрездена, біля озера Балатон в Угорщині, в Сумах та Охтирці, де його заарештували. 1947 року військовий трибунал за антисталінські та антисовєтські вірші в емігрантських часописах засудив його на 10 літ заполярних таборів. Чекісти продовжили справу своїх гестапівських колег. І погнали Михайла по штрафних та режимних зонах ГУЛАГу з тавром “склонєн к пабєґу”. Вмирав і воскресав на “501-й стройкє” залізниці. Звільнили 1953 р. з урахуванням заліків робочих днів (за виконання норми на 150% знімали 2 дні терміну). Працював художником кінотеатру “Полярник” у Салехарді. Наважився повернутись до України і після краху Берії зостався на Батьківщині. Працював художником-оформлювачем в будинках і палацах культури, на підприємствах Звенигородщини і Тальнівщини “под ґласним і нєґласним надзором”. Шість разів звільняли з роботи, як неблагонадійного. П’ять разів знімали його картини з виставок, викидали родину з відомчої квартири. Михайло Іванченко закінчив заочний курс малюнка і живопису Московського народного університету мистецтв. Друкував краєзнавчі дослідження в українських часописах “Наша культура” та “Наше слово” (Польща), зрідка в районній газеті. За перебудови написав і видав свою книжку “Дивосвіт прадавніх слов’ян” (К., РП, 1991), ввійшов до редколегії харківського журналу “Український засів” (із 1992 року). Власним коштом видав збірки поезій “Полиновий квіт”(К.,1998), “Бунчук вітрів” (К., 2001) та за підтримкою видавництва “Молодь” у 2000 р. книгу “Таємниця нашої прадавнини”. На Всесвітньому симпозіумі “Голодомор-33” Михайло Іванченко першим виставив свої малюнки про ту жахливу пору, його дослідження помістили Володимир Маняк та Лідія Коваленко в книзі “Голод-33” (К., РП, 1991) та Асоціація дослідників голодоморів у книзі ”Голодомори в підрадянській Україні” (Київ – Львів – Нью-Йорк, 2003). Він учасник двох всесвітніх конгресів українських політв’язнів, Всеукраїнських зборів Руху, належить до Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих. Був одним з організаторів НРУ та “Просвіти” на Звенигородщині й часопису “Тарасове поле”. Багато публікувався в регіональних часописах “Звенигора”, “Думка”. Відновив і почав редагувати альманах Спілки селянських письменників “Плуг”, започаткований ще 1922 року. Свого часу Михайла Іванченка було висунуто на здобуття обласної премії ім. Михайла Максимовича (мав близько 300 краєзнавчих публікацій). Та посткомуністичні чиновники забалотували його як “грішника”. Подав заяву до професійного цеху письменників, але Черкаська обласна організація Національної спілки письменників України його не прийняла. В робочому столі у Михайла Іванченка лежать рукописи автобіографічних романів та історичних повістей, неопубліковані вірші, гуморески, літературознавчі й мистецтвознавчі дослідження. Також має документальні “Новели неволі” й роман-хроніку “Дума про Вільних козаків”. Але не може знайти видавця. Щоби об’єктивно поцінувати творчість Михайла Іванченка, треба нарешті випустити її із зони замовчування в світ. Для патріотичного виховання та державотворення вона неоціненна. Григорій ІВАНЧЕНКО, доцент Київського національного університету будівництва і архітектури |
11 листопада 2013
|
Іванченко Михайло Григорович. Поет, прозаїк, літературознавець. Автор науково-популярних книг „Дивосвіт прадавніх слов’ян”, „Таємниці нашої прадавнини”, збірки віршів „Полиновий квіт”, „Бунчук вітрів”, роману-хроніки „Дума про Вільних Козаків”, численних публікацій у пресі. Лауреат обласної літературної премії імені В.Симоненка, літературної премії імені Юрія Горліса-Горського 2012р.
|
11 листопада 2013
|
#26 за 26.06.2009 СЛОВО ПРО ДРУГА-ПИСЬМЕННИКА Михайло Іванченко. «Новели неволі» (2008 р.), Дрогобич, «Відродження». Михайло Григорович Іванченко народився 18.11.1923 року у с. Гусаковому на Звенигородщині. Пережив Голодомор та втрату батька (сотника Вільного козацтва 1918-1919 рр.), репресованого і розстріляного в 1938 році. До початку війни М. Г. Іванченко навчався в Тальнівському агротехнікумі. Після невдалої евакуації технікуму повернувся до рідного села. Впольований поліцією, відправлений у заґратованому вагоні до арбайттабору поблизу Данії. За втечу сидів у тюрмі в Клоппенбурзі. Потім – арбайттабір цегельні у селищі Шаррель. Спізнався з підпільниками ОУН (СУМ). Публікував свої вірші в українських часописах «Дозвілля», «Українська дійсність» та «Голос». Навчався заочно українознавства в Українському технічному господарському інституті (м. Подєбради, Чехія), служив у Совєтській армії. Заарештований у 1947 році і за антикомуністичні вірші засуджений на 10 років заполярних таборів. Поневірявся по штрафних та режимних зонах з воїнами УПА, кубанськими та донецькими козаками. Після звільнення працював під «гласным і негласным надзором» художником-оформлювачем. Закінчив заочний курс малюнка і живопису Московського народного університету мистецтв. Захопився краєзнавством та міфологією. Видав науково-популярні книги: «Дивосвіт прадавніх слов’ян» (К. РП, 1991), «Таємниця нашої прадавнини» (Київ, Молодь, 2000). Багатолітні дослідження завершилися виданням роману-хроніки «Дума про вільних козаків» (К. Видавництво ім. О. Теліги, 2006 р.). Вийшли у світ збірки поезій: «Полиновий квіт» (Видавництво СПУ, 1998), «Бунчук вітрів» (К., 2001), «Осіннє чересло» (К., Ратибор, 2007 р.). Відновив, як редактор, альманах «Плуг», започаткований С. Пилипенком ще у 1922 році. У рукописах має романи, повісті, новели та інші твори. Член НСПУ, лауреат премії ім. В. Симоненка. Ось неповний зміст життя і творчості письменника М. Іванченка зі Звенигородщини на Черкащині. Познайомився я з ним у 1960-х роках, виконуючи обов’язки керівника літстудії «Звенигора», що на Звенигородщині, коли він був уже звільнений із далекого Заполяр’я. Михайло приніс до редакції «Шевченків край» кілька своїх віршів, які я зразу ж заніс редактору для можливого надрукування в райгазеті, не знаючи ще нічого про автора. Та редактор відповів мені тоді, що автор цих віршів перебуває під «негласним наглядом КДБ…». Друкувати їх не будемо. Вірші ці були написані талановитою рукою. Звичайно, я поспівчував автору за невдалий дебют, проте не сумнівався в його художньому таланті, сподіваючись, що часи зміняться, не поривав із ним дружніх стосунків. Тим більше, що згодом він став редактором альманаху «Плуг», який видавався у Звенигородці, і я мав можливість публікувати й свої вірші. А «Кримська світлиця» ще й надрукувала мою рецензію на поему «Полиновий квіт», автором якої був М. Іванченко, у літсторінці газети про страдницьке життя і працю невільників у засніженому Заполяр’ї. Нині ж 86-річний письменник М. Іванченко надіслав мені книгу «Новели неволі» на добру згадку як поету, і я маю можливість відгукнутись про неї в цьому ж високопатріотичному тижневику «Кримська світлиця». Він проживає досі в рідному селі Гусаковому на Звенигородщині, звідки його 1941 року німецькі жандарми забрали і в заґратованому вагоні відвезли в рейх аж до самої Данії. Та думка вибратись з неволі не полишала його. Як тільки опинився на території якоїсь фабрики остарбайтером, зірвав з грудей ненависний «нумер ахт» і рвонув із другом за ворота… «Воля перехоплює дух… Аж ось і станція. «Наш» ешелон не втік. Маршрут відомий – Україна. Летимо з Володею на розв’язаних крилах… Вулиця темна, безлюдна. На платформах покриті брезентом потвори. Але доступитись до них не можна, а назад вороття нема. Раптом знову стогнуть рейки. А кругом солдати. Волохата, засніжена ніч. Наш напрямок. Залізний змій летить на схід. Чіпляюся за поручні вагона. За мною Володя. Перебираємося в інший вагон, з тюками торфу. Небо гуде високими бомбовозами. А нам весело. Бо – воля. Нарешті опинилися в якомусь містечку, де про втікачів уже знали. У грудях скімлить серце, як і у Володьки. Нас вкидають в одиночку, наче кошенят. І допит не забарився, допитують боксери. Звідки, куди?.. Кажемо, що відстали від поїзда. Офіцер виганяє нас геть разом з нашою піснею «Та забіліли сніги, забіліли білі, ще й дібровонька...». У купе потягу солдатик доправляє нас до Шарреллю, в чистеньке сільце з величезною цегельнею. Маленький арбайттабір, оточений дротом. У відвалах глиняного кар’єру закопую профквиток разом із щоденником. Перед ще двома спробами втечі. Зостаюся з піснею, з частиною рідного краю. Вона – камертон мого юнацького віршування. І невтямки було мені мало битому, що забіліють мені замість рідних та сніги Заполяр’я. І носитиму я за свою втечу тавро «склонен к побегу»… Подосі душа моя грішна потопає в снігах» (новела «Забіліли сніги»). А їх у книзі до двадцяти. А щоб переповісти їх – не вистачить дня. Як і перед «Голубою віллою» про чужинницький край. На каторжних німецьких роботах у піщаному кар’єрі з гіркою баландою та твердими мозолями на пальцях від лопати («Осколки»), де десь близько-близько прокотився фронт і зустріч з полонянкою. І майже до кожної з них, як художник, автор пропонує власні ілюстрації, бо на дні свого серця відчуває болісне щастя – з думкою про втечу… У травні 1945 року в Марієнбурзі поблизу Дрездена (новела «Дембель») був призваний польовим військкоматом радянських військ і став сержантом. Служив у війську чесно і добросовісно. В пам’яті кожен день служби. Але ж чомусь огортає смуток. Після остарбайтерства – це інший шматок юності. Та одного разу викликає його кавказець-майор Гутно, наказує йти в розпорядження старшого лейтенанта Чайки. Від нього опинився у начальника контррозвідки Кукушкіна. Той висмикує з шухляди журнал «Дозвілля». Солдати зривають з Іванченка погони, арештовують за наказом Кукушкіна і супроводжують у камеру. Далі – слідство. За антисталінські вірші. Серце сержанта зболене пережитим: колективізацією, Голодомором, репресіями. І нарешті новела «Трибунал». Військовий трибунал 20-го гвардійського корпусу 20 квітня 1947 року за статтею 54-1 УРСР засудив до позбавлення волі на 10 літ із подальшим позбавленням прав на три роки. У Харківській тюрмі зустрівся з Миколою Бондарем, художником із Золотоноші, якого часто згадував у зонах Заполяр’я добрим словом, який відбував заслання у Воркуті. Далі – розповідь про невільницьке життя і каторжну працю поета Михайла Іванченка в зонах Заполяр’я (новела «За горами – горе»). «Сюди, – згадує автор новели, – привезла засланців зашмарована мазутом «Овечка» по вузьких рейках. Крокуємо від гостроверхих вершин гір колоною. Здебільшого колишні військовики, решта – московська босота з тюрем. Наша колона у безмежній тундрі чорна. Обабіч сірошинельна варта конвоїрів з гвинтівками. Гонить нас навпростець до мети. Начальник етапу Дуркін. Звідки у Дуркіна гестапівський шкіряний реглан? Такі трофеї траплялися тільки на фронті. А Дуркін, подейкують, і народився у зоні таборів. І дослужився до звання офіцерського при зонах. А зараз – король тундри. Навколо ні зони, ні дротів, ні вартових веж… Одні кам’яні валуни, порослі темним мохом. А колона йде все вперед під викрики конвоїрів «шаг вправо, шаг влево – считается побегом! Конвой применяет оружие без пре-дупреждения»… А поруч, у видолинках, сніги, бо тут у Заполяр’ї «двенадцать месяцев зима, остальное – лето». Враз з-під хмар з’явився «кукурузник», облетів колом наш маршрут і зник. А ми йдемо колоною вперед, навпрошки, куди веде Дуркін. Через годину знову з’явився «кукурузник», облетів над колоною і вниз полетіли від нього тюки… Це в’язки з лопатами, залізними ломами, кайлами, молотками, щоб ними довбати кам’яне валуння для вирівнювання майданчика, на який зміг би приземлитися літак. Може, ще й сухарів привезуть. Деякі групки невільників залишилися чорними купками позаду – знесилені, йти не можуть, приречені на смерть… Все коїться за планом. Десь у центрі ГУЛАГу на ватмані накреслена наша «501-я стройка». Умри, а дійди. Мусимо долізти. Та й загніздитися там зоною. Дуркін викрикує команди. Не маю сили повертати ломом. Виручає Іван. Разом спихаємо камінняччя руками. Кругом громовий гуркіт. Валуни відкочуємо гуртом. Далеке вурчання літака, як пісня. Тішимося порятунком. Іван з Янісом та Шевирьов лаштують чергу. Підходить і моя. У пригорщі пригортаю сухарі. Справжні. Один уже хрумкотить на зубах. Отак живемо і працюємо аж до 1957 року, хто до звільнення, як я, а хто довше, бо ж одні залишилися в тундрі навіки в могилах, а інших підвозять тисячами тою ж «Овечкою». Михайло Іванченко, відбувши «десятирічку», повернувся в село Гусакове під негласний нагляд КДБ, зайнявся самотужки навчанням та продовжував писати вірші й прозу, та ще займався фізичною працею в селі. Раз на рік мав дозвіл отримувати листи від рідні, перевірені цензурою, щось відписати матері чи сестрі, почути вісті з дому. Те, що збереглося в пам’яті оповідача за десятилітню працю в Заполяр’ї, на «501-й стройці», автор розповів у решті новел, навіть у кінці зазначив, що ця знаменита «стройка» для держави ніякої користі економічної не принесла. Довелося Північному управлінню залізничного будівництва (ПУЗБ) виправляти помилку – було розгорнуто будівництво нової залізниці в напрямі Чум – Салехард, про що автор повідомив у «Післяслові». У цій книзі, – зазначив автор, – немає вигадки, це достовірна розповідь про пережите, як і імена невільників-будівельників. Це виписки з публікацій російських видань. Матеріали він отримав від краєзнавців Крайньої Півночі, а також із Ленінградської бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна. В основному це дослідження спецкорів «Тюменської правди» В. Гольберга та В. Шевельова (№ 191-192, 195, 197, 199, 202, 214, 215 – август 1988), та А. Березіна «Дорога в нікуди» (журнал «Турист», 1989). О. Солженицин у книзі «Архіпелаг ГУЛАГ» не забув і «нашу» дорогу. Він писав: «501-я стройка… железная дорога по тундре, по северу Сибири! Она стоит нас всех!». Збірка «Новели неволі» М. Іванченка вразила мене гіркою правдою, сердечним болем невільників за долю людей, які мучились і гинули в Заполяр’ї, як і автор на цій каторзі. Про них він подав навіть ілюстрації їхніх портретів, як і портрет своєї юності на обкладинці своєї книги, понівечених у жорнах тоталітарних режимів Другої світової війни. Яків ІВАШКЕВИЧ, ветеран війни і праці. смт. Катеринопіль Черкаської області. |
11 листопада 2013
| |||
11 листопада 2013
|
Біографія Народився 18 листопада 1923 року у селі Гусакове на Звенигородського району Черкаської області. Пережив Голодомор та втрату батька (сотника Вільного козацтва 1918–1919 рр.), репресованого і розстріляного у 1938 році. Михайло змалку спізнав тяжку хліборобську працю, став свідком «розкуркулення» та «колективізації», ледве вижив у Голодомор 1932–1933 років. Тоді в муках загинуло 286 односельців, а серед них — сестричка Оля та дід Софрон (усім їм Михайло Іванченко 1990 року на кладовищі Гусакового поставив монумент). Михайло мріяв навчатися в художній школі. Малював змалку. «Непокомсомолений син ворога народу» захоплювався й поезією. У віршах про вільних козаків згадував і місцевого отамана Сокола. До початку радянсько-німецької війни навчався в Тальнівському агротехнікумі. Після невдалої евакуації технікуму повернувся до рідного села. Арештований поліцаями влітку 1942 року, відправлений у заґратованому вагоні до табору праці поблизу Данії. За втечу сидів у тюрмі в Клоппенбурзі, потім арбайттабір цегельні у селищі Шаррель. Співрацював з підпільниками ОУН (СУМ). Публікував вірші в часописах «Дозвілля», «Українська дійсність» та «Голос». Навчався заочно українознавства в Українському технічному господарському інституті (м. Подєбради, Чехія), служив у Радянській армії. 1947 року військовий трибунал за антисталінські та антикомуністичні вірші в емігрантських часописах засудив його на 10 літ заполярних таборів. Слідчий підхопив визначення гестапівського колеги, і Михайла погнали по штрафних та режимних зонах ГУЛАГу з тавром «склонєн к пабєґу». Син вільного козака не раз вмирав і воскресав на «501-й стройкє» залізниці. Відбував покарання по штрафних та режимних зонах з вояками УПА, кубанськими та донськими козаками. Звільнили його 1953 року. Врахували заліки робочих днів (за виконання норми на 150% знімали 2 дні терміну). По звільненні працював художником кінотеатру «Полярник» у Салехарді. Сталінські табори та багатолітні переслідування не давали можливості реалізуватися творчому генію Михайла Іванченка. Після звільнення працював під «гласним і негласним наглядом» художником-оформлювачем. Закінчив заочний курс малюнка і живопису Московського народного університету мистецтв. Шість разів Михайла Іванченка як неблагонадійного звільняли з роботи. П'ять разів знімали його картини з виставок, викидали родину з відомчої квартири. Публікував краєзнавчі дослідження в українських часописах «Наша культура» та «Наше слово» (Польща), зрідка в районній газеті. Захопився краєзнавством та міфологією. Лише за «перебудови» він видав свою першу книжку — «Дивосвіт прадавніх слов'ян» (Київ: Радянський письменник, 1991). У роки незалежності побачили світ його збірки поезій «Полиновий квіт» (Київ, 1998), «Бунчук вітрів» (Київ, 2001), «Осіннє чересло» (Київ: Ратибор, 2007), «Крицеве стремено» (Київ: Ратибор, 2009) та книга «Таємниця нашої прадавнини» (Київ: Молодь, 2000). Михайло Іванченко — член Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих, один з організаторів НРУ та «Просвіти» на Звенигородщині й часопису «Тарасове поле». Багато публікувався в часописах «Звенигора» та «Думка». Роман-хроніку «Дума про Вільних козаків» 2006 року випустило у світ видавництво ім. Олени Теліги. 2008 року у видавництві «Відродження» побачили світ «Новели неволі». В 2010 році надрукована книжка «Остарбайтерський вир», а в 2012 році — «Сурма і меч». У рукописах письменник має ще автобіографічні романи, історичні повісті, вірші, гуморески, літературознавчі та мистецтвознавчі дослідження. Але не вистачає коштів, щоб видати свою спадщину. 20 квітня 2007 року Михайла Іванченка прийняли до Національної спілки письменників України. Зараз Михайло Григорович хворіє, підступили недуги, даються взнаки роки: в 2013 році буде відзначати 90-ліття. Роман-хроніку «Дума про Вільних козаків» (Київ, в-во ім. Олени Теліги, 2006), вже було відзначено Літературною премією ім. Василя Симоненка. Сталося це 2007 року. І ось — ще одне підтвердження значущості праці Михайла Іванченка — Літературна премія ім. Юрія Горліса-Горського Історичного клубу «Холодний Яр». Літературна діяльність Видав науково-популярні книги: «Дивосвіт прадавніх слов'ян» — Київ: Радянський письменник, 1991. «Таємниця нашої прадавнини» — Київ: Молодь, 2000. «Дума про вільних козаків» — Київ: Видавництво ім. О. Теліги, 2006. «Новели неволі» -Дрогобич;видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ» 2008.http://ruthenia.info... «Остарбайтерський вир» -Дрогобич;видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ» 2010.http://ruthenia.info... «Сурма і меч» -Дрогобич;видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ» 2012.http://ruthenia.info... Вийшли у світ збірки поезій: «Полиновий квіт» (Видавництво СПУ, 1998), «Бунчук вітрів» (К., 2001), «Осіннє чересло» (К., Ратибор, 2007 р.). Більш як 500 статей різного характеру та до різних видань, зокрема в «Український засів». Відновив, як редактор, альманах «Плуг», започаткований С. Пилипенком ще у 1922 році. У рукописах має романи, повісті, новели та інші твори. Художня діяльність Виявив себе Михайло Іванченко і як художник. Перші його роботи ще в зоні порвав оперуповноважений… У моїй оселі зберігаються прекрасні роботи художника, виконані вже коли йому було далеко за 80-ть, зокрема, портрети творців Вільного козацтва Никодима Смоктія, Семена Гризла та Грицька Іванченка. Став Михайло Іванченко одним із героїв фільму «Вільне козацтво» Національної телерадіокомпанії (2009). На Всесвітньому симпозіумі 'Голодомор-33'Михайло Іванченко першим виставив свої малюнки про ту жахливу пору. Його дослідження помістили Володимир Маняк та Лідія Коваленко у книзі «Голод-33»(Київ: Радянський письменник, 1991) та Асоціація дослідників голодоморів у книзі «Голодомори в підрадянській Україні» (Київ — Львів — Нью-Йорк, 2003). Роботи Іванченка Князь Володимир Великий, 1980 Нагороди і літературні премії М. Г. Іванченко є лауреатом літературної премії Черкаської обласної організації НСПУ імені Василя Симоненка січень 2008 р., Лауреат Літературної премії ім. Юрія Горліса — Горського історичного клубу «Холодний Яр» 14 жовтня 2012 року. Грамота від об'єднання Рідновірів України 24 серпня 7509 літа. Джерела Історичний клуб «Холодний Яр»Кримська світлиця Нова доба веб-сайт Звенигородської районної ради Черкаської області Роман Коваль, Невігластво завжди агресивне Бурій В. Михайлові Григоровичу Іванченку - 90 / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2013. - 8 лист. - С. 4. - (Наші славні земляки). Бурій В. Лауреат Симоненківської премії Михайло Іванченко // Бурій В. М. Вибрані розвідки, статті та замітки. — Черкаси : Вертикаль, 2008. — С. 32. Бурій В. Знай наших! / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). — 2012. — 16 лист. — С. 4. Бурій В. Нові книги земляків / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). — 2008. ?12 груд. — С. 4. Бурій В. Михайлові Іванченку — 80 / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). — 2003. — 21 лист. — С. 4. Бурій В. Михайло Іванченко / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). — 1998. — 5 верес. — С. 4. Бурій В. Краєзнавець, письменник, художник / Валерій Бурій // Шевченків край. — 1998. — 18 лист. — С. 3. |
8 листопада 2013
|
Біографія Закінчила Київський університет (1952). Працювала викладачем Київського університету (1955—56); у системі АН УРСР: 1956—63 — молодший науковий співробітник, 1963—87 — старший науковий співробітник, 1987—92 — провідний науковий співробітник Інституту мовознавства, одночасно 1957—67 — вчений секретар Комісії зі створення російсько-українських термінологічних галузевих словників. Досліджувала питання лексикології, лексикографії, термінології, граматики, історії української мови. Співавторка і співредактор 1, 3 і 10 т. «Словника української мови: В 11 т.» (К., 1971—80). Праці Російсько-українські літературно-мовні зв'язки в другій половині XVIII — першій чверті XIX ст. К., 1957; Російсько-український технічний словник. К., 1961 (співавт.); Вопросы терминологии. Москва, 1961 (співавт.); Філософські питання мовознавства. К., 1972 (співавт.); Слово і фразеологізм у словнику. К., 1980; Дієприкметник у сучасній українській літературній мові. К., 1982. Джерела, посилання і література Железняк М.Г. ГНАТЮК Галина Макарівна // Енциклопедія сучасної України. — Т. 2. — Київ, 2004., стор. 707–708 Крижанівська Н. От стежина в ріднім краї… // Жінка. 2005, верес. |
9 липня 2013
|
Історія[ред.] Село засноване приблизно у 1691 році кошовим отаманом Запорозької Січі Іваном Петровичем Гусаком. Ще до XIX століття село називалося Гусаків хутір. У ньому жили здебільше козацькі родини. Вони не відробляли у графа Потоцького панщини в полі, а чумакували і возили своє і панське збіжжя в Одесу або Крим. Найбагатшими чумацькими родинами вважалися Смоктії, Іванченки і Табашнюк. В обозах російської армії вони брали участь з волами та чумацькими мажами в російсько-турецькій війні 1878 року на Балканах. У архівах з 1812 року збереглися назви з Гусакового: Заграничний шпиль (де живе Дуридівка), Гуглів ставок (Мельників), Гусаків ліс (Лазорівщина). Село оточували старезні ліси, які попалила цукроварня. Біля Діброви стояла вежа для козацької сторожі, у Клинівці — гайдамацька землянка. На цвинтарі була каплиця, а в 1786 році побудували дерев'яну церкву Різдва Богородиці. Тому в цей день свято села. Новобудови в селі У 1864 році хутір Гусакове мав 1 272 жителі, економію і ковбаню (ставок). А в 1900 році, коли вже було селом, — 2 272 жителі та 382 двори. Під час революції 1917 року заможний хлібороб Никодим Смоктій організував перший в Україні загін Вільних Козаків. Гусакове славилося «Просвітою», керівником якого був Павло Русалівський, ще з 1917 року: хором і драмгуртком, який діяв до 1941 року. У 1932—1933 роках мученицькою смертю померли від організованого голодомору 298 жителів села. У 1937—1938 роках із Гусакового репресовано і розстріляно 18 осіб. 315 жителів села воювали на фронтах радянсько-німецької війни, 202 з них нагороджені орденами й медалями, 158 загинули. Воїнам, які загинули у війні встановлено два пам'ятники Станом на початок 70-х років ХХ століття в селі розміщувалась центральна садиба колгоспу «Пам'ять Шевченка», за яким було закріплено 2,2 тисяч га сільськогосподарських угідь, в тому числі 1,9 тисячі га орної землі. Виробничим напрямком господарства було рільництво і тваринництво. Допоміжні галузі — бджільництво і рибництво. З допоміжних підриємств працювали млин, пилорама, виноробний цех. Також на той час працювали восьмирічна школа, будинок культури, дві бібліотеки з фондом 11 тисяч книг, фельдшерсько-акушерський пункт, пологовий будинок. Сучасність[ред.] На території ради функціонують підприємства: ПП «Південь-Плюс», СТОВ «Гусакове», 6 фермерських господарств, 33 одноосібних селянських господарств, два діючих продуктових магазини, один промисловий, пошта, дитячий садок «Дзвіночок», загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, фельдшерсько-акушерський пункт. Персоналії[ред.] У селі народилися: Галина Гнатюк — український мовознавець, доктор філологічних наук; Андрій Смоктій (* 1862) — народознавець, автор книг та статей з історії України; Бабінський Григорій — художник і науковець; Михайло Іванченко — письменник, художник, краєзнавець, автор роману-хроніки «Дума про вільних козаків». Вчителювали в Гусаковому Келень Терещенко — автор перших пам'ятників Тарасу Шевченку в Україні та Василь Іщенко — скульптор. Вчився в селі Андрій Лихолай з Розсохуватки, професор, доктор історичних наук. Джерела[ред.] Портал «Черкащина» Посилання[ред.] ? Погода в селі Гусакове ? maps.vlasenko.net(рос.) Література[ред.] Історія міст і сіл Української РСР. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР. Ресурси інтернету[ред.] who-is-who.com.ua |
9 липня 2013
|
Вернуться к содержанию ? Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии Гусаков, село в 5-ти верстах на запад от Ольховца, при ручье того же имени к м. Ольховцу текущему. Жителей обоего пола 1272. Экономическое управление, почтовая станция и глубокая водороина или ковбаня, составляют достопримечательности села. Леса, прежде окружавшие оное, истреблены для сахарного завода. Церковь Рождество Богородичная, деревянная, 5-го класса; земли имеет 45 десятин; построена 1786 года. До построения существовала небольшая часовня, из которой поставлена колокольня. Вернуться к содержанию ? Метрические книги по селу Гусаковое находящиеся на хранении в ГАЧО Київська губернія Київська єпархія Різдво-Богородицька церква, с.Гусакове Звенигородського повіту Гусаківської волості Народження: 1862-1878: ф.931, оп.1, спр.29; 1875-1878: ф.931, оп.1, спр.111; 1879-1888: ф.931, оп.1, спр.214; 1880: ф.931, оп.1, спр.230; 1882-1886: ф.931, оп.1, спр.230; 1886-1887: ф.931, оп.1, спр.238; 1888: ф.931, оп.1, спр.386; 1889: ф.931, оп.1, спр.400; 1890-1893: ф.931, оп.1, спр.386; 1894-1897: ф.931, оп.1, спр.503; 1898-1905: ф.931, оп.1, спр.400; 1904-1912: ф.931, оп.1, спр.681; 1906-1911: ф.931, оп.1, спр.715; 1912: ф.931, оп.1, спр.599; 1912-1917: ф.931, оп.1, спр.848; 1915-1916: ф.931, оп.1, спр.249; 1918: ф.931, оп.1, спр.681 Шлюб: 1875-1878: ф.931, оп.1, спр.111; 1879-1904: ф.931, оп.1, спр.221; 1880: ф.931, оп.1, спр.230; 1882-1886: ф.931, оп.1, спр.230; 1886-1887: ф.931, оп.1, спр.238; 1888: ф.931, оп.1, спр.386; 1889: ф.931, оп.1, спр.400; 1890-1893: ф.931, оп.1, спр.386; 1894-1897: ф.931, оп.1, спр.503; 1898-1905: ф.931, оп.1, спр.400; 1904-1912: ф.931, оп.1, спр.681; 1906-1911: ф.931, оп.1, спр.715; 1912-1913: ф.931, оп.1, спр.599; 1912-1917: ф.931, оп.1, спр.848; 1915-1916: ф.931, оп.1, спр.249; 1918: ф.931, оп.1, спр.681 Смерть: 1863-1878: ф.931, оп.1, спр.36; 1875-1878: ф.931, оп.1, спр.111; 1879-06.1891: ф.931, оп.1, спр.222; 1880: ф.931, оп.1, спр.230; 1882-1886: ф.931, оп.1, спр.230; 1886-1887: ф.931, оп.1, спр.238; 1888: ф.931, оп.1, спр.386; 1889: ф.931, оп.1, спр.400; 1890-1893: ф.931, оп.1, спр.386; 1891-06.1899: ф.931, оп.1, спр.456; 1894-1897: ф.931, оп.1, спр.503; 1898-1905: ф.931, оп.1, спр.400; 1904-1912: ф.931, оп.1, спр.681; 1906-1911: ф.931, оп.1, спр.715; 1912-1913: ф.931, оп.1, спр.599; 1912-07.1919: ф.931, оп.1, спр.848; 1915-1916: ф.931, оп.1, спр.249; 1918: ф.931, оп.1, спр.681 |
8 липня 2013
|
В сознании современников укоренилась мысль о казачестве как о давно минувшие страницу украинской истории. Она стала полузабытым, полустертым воспоминанием-призраком, который уже не возбуждает украинскую кровь, не зовет к борьбе за утверждение нашей нации. Казачество для большинства, по сути, стала антиквариатом, который мы - сознательные своей причастности к временам, когда наша казацкая нация излучала мощную энергетику, - ценим, но только как ценный музейный экспонат, пригодный разве что для хранения в архиве памяти. До недавнего и я относился к казачества как к явлению, что иссяк, к традиции, прервалась, и счастливая неслучайность - встреча с документальным романом Юрия Шахид-Горского 'Холодный Яр' - побудила меня погрузиться в исследование эпохи Национальной революции 1917-1920-х годов , эпохи, когда мощный взрыв национальных чувств до того веками усыпленной 'этнографической массы' неожиданно привел к таинству возрождения украинского народа и его передовой, ударной силы - украинского казачества. Вспомним, как оценивал украинский народ времен Национальной революции Лейба Троцкий, под руководством которого и осуществлялась интервенция большевистской России против УНР. Возрождение казачества 1917 произошло на звонкие ноте - ведь за свою любовь к Шевченко Украина миллионы людей были готовы проливать кровь - и свою, и чужую. Если казачество прошлых веков, как правило, ограничивалась мечтами о 'права и вольности' (т.е. автономию в пределах того или иного государства), увеличение казацкого реестра и зарплаты, то Вольное казачество не с начала выступало за украинское государство и порядок в ней, обеспечен не просьба или мольбами, а силой украинского оружия. Как это было? Уже через несколько дней после отречения царя Николая II на Звенигородщине из сердец, переполненных любовью к Родине, появились первые отделы Вольного казачества. Началось все в Гусаковым. Именно здесь земледельцы бережно хранили под крышами прадедовские гайдамак дубовые копья, чтобы в нужное время вытащить их. И время пришло. В марте 1917 года копья вытащил и бывший старший русской армии Григорий Иванов. Наверное, вынул из тайника и другое оружие. И принялся вместе с хозяином Никодимом Смоктия, живший неподалеку, на углу Галайки, организовывать односельчан. Назвали они себя вольными казаками, - видимо, в противовес тем казачкам, что служили 'царю-батюшка'. 'А мы свободны! Мы - казаки! ' Это была первая в новейшее время боевая украинская часть. От нее и началась украинская революция, затем у Гусаковым восстановлено прерванное украинскую историю. Возглавил первую сотню Вольного казачества Григорий Иванов. Сотня быстро выросла до 240 человек. В Гусаковым и соседних селах забил горячий пульс казацкой жизни. Вскоре в волости создали шалаш. Гусаковского куренным стал Никодим Петрович Смоктий. Был он младшим братом украинского этнографа Андрея Смоктия, который публиковал свои работы в 'Киевской Старине'. Андрей Смоктий написал и издал книги о Тарасе Шевченко, Устима Кармалюка и рассказы из жизни казаков, чумаков и крестьян. Наверное, и младшему брату рассказывал не раз про гайдамаков, о казацком прошлом Украины. Может, именно тогда и зародилась у Никодима мечта возродить казачество. Юрий Тютюнник писал о нем: 'Это был зажиточный хозяин, имел до двадцати десятин собственной земли. Было тридцать пять лет, (был) высокий, чернявый, мягкой натуры ... образование получил в Звенигородской двокласова школе, много читал; Смоктия помогали Ковтуненко и Пищаленко, люди с высшим образованием, оба звенигородцы. Все они в армии не находились '. Гусакивци отправились в агитационный рейд по соседним селам. 'Некоторые в самодельном седле с дубовым копьем. Другой с длинной саблей, отобранной у полицейского. Немногие из них имели боевую и охотничье оружие. В Розсоховатци, Новоселицы, городке Катеринополе, в Степном, Юрковцы, Багачивци, Казацкой, Княжеской, Тарасовке, Кирилловке (Кереловке), Гудзивци, городе Звенигороде, в Озерный и Ольховке провели митинги. Сотни крестьян там записывались в Вольное казачество '. В казачество шли прежде всего, чтобы защитить села от российских дезертиров - беглецов из Юго-Западного фронта, которые, направляясь к Совдепии, грабили украинское крестьянство. Казаки сразу же завладели оружием, которая хранилась на военных складах. Численность сотен зависела от количества жителей села. Многочисленной была Кирилловская сотни - до 1000 казаков. Гордые земляки Тараса Шевченко стали в ряды защитников Отечества одни из первых. Сотни одной волости объединялись в шалаш, шалаши, в свою очередь, составляли садок. Организаторами, а следовательно, и куренными стали: Кальниболотского (Катеринопольской) волости - Семен Грызло, Тарасовской - Ананий Шевченко, Лисянской - Сорока, Казацкой - Шаповал, Пидинивськои - Красюк, Вильховецкий - Антон Школьный. К Пидинивського куреня входили Моринский, Будинська и Пидинивська сотни. Моринский насчитывала более 500 казаков. 'В каждой сотни были сотник, хорунжий, писарь, казначей, санитар и библиотекарь с производной библиотекой'. Уже в марте 1917-го в Звенигородке состоялся уездный съезд Вольного казачества. На нем кошевым атаманом избран народного учителя Семена Грызла. Приняли и постановление, в котором отмечалось, что казачество организуется 'для обороны вольностей Украинского Народа и охраны порядка'. Отдельным пунктом было указано, что к казачества нельзя принимать 'людей, враждебных Украине' и наказанных судом за уголовные преступления. Генерал-хорунжий армии УНР Юрий Тютюнник, уроженец Звенигородщины, утверждал, что 'уже тогда Вольное казачество достаточно радикально подходило к вопросу украинской-российских взаимоотношений'. В то время как социалистические вожди Центральной Рады признавали над собой юрисдикцию Петрограда, Свободное казачество считало Временное правительство Керенского правительством чужого государства и все время делал упор на органы власти в сторону якнайрадикальниших решений в национальном вопросе ', - утверждал Тютюнник. Сотни творились в Киеве, Одессе, на Черниговщине, Херсонской, Екатеринославской, Полтавской, Подолье, Киевщине, на Кубани ... 'Идея организации Вольного казачества в целях борьбы за нашу государственность была глубокой и целесообразной ... - писал подполковник Армии УНР Даниил Лимаренко. - Здесь была затронута чисто украинская черта характера и его подсознательная тоска по славному древностью'. Решительные настроения казаков можно было разглядеть при Второго всеукраинского съезда военнослужащих. Делегаты от Вольного казачества Звенигородщины - среди них Семен Грызло - появились на съезд в Староказацкий костюмах: кафтанах, шапках с шлыками, с саблями, разумеется, с селедкой. В выступлении одного из них, куренного Шаповала, прозвучали незапамятные слова о праве силы и горячее желание творить собственное государство, не оглядываясь на Москву. 'Свободное Казачество, - говорил он, - не просило разрешения (у Временного правительства) организовываться, он нам не нужен ... Мы только отберем наше ... ' 'Массу съезда составляли т. н.' Мартовская украинской ', - вспоминал делегат съезда Юрко Тютюнник. - Революция сорвала повязку с глаз их, и они увидели всю несправедливость, которая творилась над ними как над украинской ... Любовь свою они уже отдали Украине. Для России оставалась одна ненависть. Любовь к Украине не была нежной любовью ребенка. О нет! То была горяча, не знающая компромисса любовь ... Но над всем царила ненависть к России. Это была ненависть, возникшую следствием до края оскорбленного чувства собственного достоинства, ненависть последствием обиды святых, идеальных чувств массовой души ... Революция сорвала тогу благородства из России, и вместо идеала наши глаза увидели чудовище ... Национальная революция набирала титанического размаха. Она совсем не хотела считаться с будущей судьбой России. 'Мартовская украинской' с посвящением и даже с фанатизмом неофитов ждали момента, когда можно будет вогнать чем не 'в спину революции', а в сердце России ... Вогнать нож в сердце России немедленно ... такое было желание. Разве можно извлечь из человеческой души большую ненависть? В стихийной ненависти к России была самая внутренняя сила нашей революции '. |
31 травня 2013
|
Премію ім.Горліса-Горського тепер щороку вручатимуть неподалік від Дуба Залізняка у Холодному Яру Фото: http://www.cossackla... Першим лауреатом Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського став видатний український письменник Михайло Іванченко за роман-хроніку 'Дума про Вільних козаків' та краєзнавчі дослідження. На Покрову 2012 року цю премію заснував президент Історичного клубу 'Холодний Яр' Роман Коваль. Її співзасновниками стали газета 'Козацький край' та газета 'Незборима нація'. Премію заплановано вручити 18 листопада, в день, коли Михайлові Іванченку має виповнитися 89 років, у с. Гусаковому Звенигородського району, де навесні 1917 року відродилося Вільне козацтво, де прийшов у світ і досі творить літературну епопею Визвольної боротьби Михайло Іванченко. Лауреат народився 18 листопада 1923 року в с. Гусакове Звенигородського району (тепер Черкаської області) в родині сотника Вільного козацтва Грицька Іванченка. Михайло змалку спізнав тяжку хліборобську працю, радощі й горе земляків. Став свідком “розкуркулення” та 'колективізації', ледве вижив у Голодомор 1932 – 1933 років. Тоді в муках загинуло 286 односельців, а серед них – сестричка Оля та дід Софрон (усім їм Михайло Іванченко 1990 року на кладовищі Гусакового поставив монумент). Коли померла Оля, Михайлик написав батькові у Краматорськ, куди той подався на заробітки: 'Приїжджайте, бо нікого не застанете'. 'Оля так і лежала непохованою, – згадував Михайло Іванченко, – мати нездужали, а я боявся. Батько приїхав і поховав. Він ще п’ять років пожив, а в 1938-му арештували. Востаннє бачив його, як полуторка повезла на Умань. Батько впізнав мене й підняв картуза'. Не забула Москва боротьби сотника Вільного козацтва за вільну Україну. За це і розстріляла. Михайло мріяв навчатися в художній школі. Малював змалку. Пробував ілюструвати 'Кобзаря' Тараса Шевченка, по якому батько навчив його читати. Долаючи перепони, Михайло вступив до агрономічного технікуму міста Тальне, що на Черкащині. Щосуботи долав пішки18 кмза вдовиною хлібиною. Коли йому встановили плату за навчання (як синові 'ворога народу'), підробляв вантажником на цукроварні. За зміну отримував три рублі, а в їдальні миска вінегрету коштувала 30 копійок. Пальто давно протерлося, світилося наскрізь. Коли заходив до аудиторії, ішов боком, щоб дівчата не бачили. 'Непокомсомолений син ворога народу' захоплювався й поезією. У віршах про вільних козаків згадував і місцевого отамана Сокола. Писав про напівголодне життя в гуртожитку. Відшукав з хлопцями у вежі палацу, де розміщувався технікум, сховану репресованим директором бібліотеку заборонених книг. Чимало з них переніс до свого села. Юнак відчув 'опіку' сексотів. Вони й доповіли в НКВД про зухвале віршування Михайла. Його мали відрахувати з технікуму. Але почалася війна. Відступав з колоною юнаків за Дніпро. Дорогою їхній комісар, вчепившись до вантажівки з чужим добром, зник. Колона дісталася Черкас, та на лівому березі були вже німці. Михайло впросився до роти, що відступала. Одержав шматок хліба і маскувальну гілку замість гвинтівки. З нею і вирушив на фронт під Умань. Уночі частину розбомбили німецькі літаки. Врешті добрався до рідної хати. На ранок прокинувся, а в селі вже – нова влада, німецька… Працював у полі. Читав хлопцям листівки Похідної групи ОУН, допомагав відкривати 'Просвіту', розповсюджував твори Михайла Грушевського та Миколи Аркаса. Впольований поліцаями влітку 1942 року потрапив до Німеччини. З односельцем утекли з остарбайттабору військового заводу, але були затримані. У в’язниці зазнав катувань. Щоденник з висловами проти Гітлера та фашизму міг стати підставою для розстрілу, але пожалів перекладач. Хлопців відправили до арбайтлагеря цегельні в селищі Шаррель (крайз Клоппенбург, земля Ольденбург). Майстер глиняного кар’єру знущався над втікачами. І знову Михайло задумав втечу, але вона зірвалася. Недоїдання, 12-тигодинний робочий день, прохолодні ночі в баракові, оточеному колючим дротом, замкненого на ніч, украй пригнічували. Розраду він знайшов у віршуванні. Отими ліричними віршами, написаними в неволі, Михайло і дебютував у журналі 'Дозвілля' (редактор Свирид Довгаль – організатор Вільного козацтва на Чернігівщині). Друкувався разом з Петром Ротачем, Гарасем Соколенком, Леонідом Полтавою, Всеволодом Біленком, Василем Онуфрієнком, Йосипом Дудкою, Петром Карпенком-Криницею, Олексою Веретенченком, Ганною Черінь. Запізнався з членами Юнацтва ОУН. Коли режим послабився, передавав націоналістичну літературу в сусідні табори військовополонених та остарбайтерів. Почав навчання на заочному курсі українознавства Українського технічно-господарського інституту. 1 травня 1945 року табір потрапив під контроль польських частин генерала Андерса, що входили до англійської армії. Та невдовзі довелося тікати – причиною став конфлікт з визволителями. З пригодами, вдвох із приятелем, на велосипедах, добралися до м. Плауена під Чехією, але редакції “Дозвілля” там уже не застали. Край окупувала совєтська армія, і Михайла мобілізували. Служив в навчальному батальйоні поблизу Дрездена, біля озера Балатон в Угорщині, в Україні – в Сумах та Охтирці, де його й заарештували. 1947 року військовий трибунал за антисталінські та антикомуністичні вірші в емігрантських часописах засудив його на 10 літ заполярних таборів. Слідчий підхопив визначення гестапівського колеги, і Михайла погнали по штрафних та режимних зонах ГУЛАГу з тавром 'склонєн к пабєґу'. Син вільного козака не раз вмирав і воскресав на '501-й стройкє' залізниці. Звільнили його 1953 року. Врахували заліки робочих днів (за виконання норми на 150% знімали 2 дні терміну). По звільненні працював художником кінотеатру 'Полярник' у Салехарді. Наважився повернутися до України і після краху Берії зостався там. Працював художником при будинках і палацах культури та на підприємствах Звенигородщини і Тальнівщини. Перебував “под ґласним і нєґласним надзором”. Закінчив заочний курс малюнка і живопису Московського народного університету мистецтв. Шість разів Михайла Іванченка як неблагонадійного звільняли з роботи. П’ять разів знімали його картини з виставок, викидали родину з відомчої квартири. Публікував краєзнавчі дослідження в українських часописах “Наша культура” та 'Наше слово' (Польща), зрідка в районній газеті. Уже за 'перебудови' видав свою першу книжку – 'Дивосвіт прадавніх слов’ян' (Київ: Радянський письменник, 1991). Наступного року ввійшов до редколегії харківського журналу 'Український засів'. Видав збірки поезій 'Полиновий квіт' (Київ, 1998), 'Бунчук вітрів' (Київ, 2001) 'Осіннє чересло' (Київ: Ратибор, 2007), 'Крицеве стремено' (Київ: Ратибор, 2009) та книгу 'Таємниця нашої прадавнини' (Київ: Молодь, 2000). На Всесвітньому симпозіумі 'Голодомор-33' Михайло Іванченко першим виставив свої малюнки про ту жахливу пору. Його дослідження помістили Володимир Маняк та Лідія Коваленко у книзі 'Голод-33' (Київ: Радянський письменник, 1991) та Асоціація дослідників голодоморів у книзі “Голодомори в підрадянській Україні' (Київ – Львів – Нью-Йорк, 2003). Михайло Іванченко – член Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, учасник двох Всесвітніх конгресів українських політв’язнів і Всеукраїнських зборів Руху. Він – один з організаторів НРУ та 'Просвіти' на Звенигородщині й часопису 'Тарасове поле'. Багато публікувався в часописах 'Звенигора', 'Думка'. Відновив разом із сином Григорієм альманах Спілки селянських письменників 'Плуг', започаткований ще 1922 року. 2006 року у видавництві ім. Олени Теліги вийшов його роман-хроніка “Дума про Вільних козаків”, а 2008 року у видавництві “Відродження” побачили світ “Новели неволі”. В 2010 році надрукована книжка “Остарбайтерський вир”, а в 2012 році – “Сурма і меч” (в-во “Відродження”). В рукописах письменник ще має автобіографічні романи, історичні повісти, вірші, гуморески, літературознавчі і мистецтвознавчі дослідження. Але не вистачає коштів, щоб видати свою спадщину. 21 грудня 2003 року Михайло Іванченко нагороджений Орденом Святослава Хороброго (Указ Священної Ради Об’єднання рідновірів України). 20 квітня 2007 року Михайла Іванченка прийняли до Національної спілки письменників України. Зараз Михайло Григорович тяжко хворіє, вже майже не встає з ліжка. Роман-хроніку “Дума про Вільних козаків” (Київ, в-во ім. Олени Теліги, 2006), вже було відзначено Літературною премією ім. Василя Симоненка. Сталося це 2007 року. І ось – ще одне підтвердження значущості праці Михайла Іванченка – Літературна премія ім. Юрія Горліса-Горського Історичного клубу “Холодний Яр”. У матеріальному вимірі премія за 2012 р. становить 5000 грн. У дипломі №1 зазначено: “Присуджено Михайлові Григоровичу Іванченку за роман-хроніку “Дума про Вільних козаків”, краєзнавчі дослідження, вагомий особистий внесок у відродження історичної пам’яті та духовності українського народу, фундаментальне дослідження Визвольного руху українського народу в 1917 – 1920-х роках, утвердження національних цінностей у житті українського народу”. |
27 квітня 2013
|
| Закрити |
