Василь Кириченко

Решетилівка — селище міського типу, центр Решетилівського району й однойменної селищної Ради. Розташована Решетилівка в середній лівобережній смузі України, на річці Говтві, при злитті річок Вільхової і Грузької Говтви, за 40 км від обласного центру і за 9 км від залізничної станції Решетилівка. Через Селище проходить автотраса Київ—Харків. Населення — 9519 чоловік. Селищній Раді підпорядковані також села Білоконі, Варвянське, Ганжі, Геращенки, Коп’яки, Колотії, Прокопівка, Сені, Слюсарі, Хоружі, Шкурупіївка.

Перші письмові згадки про Решетилівку відносяться до першої половини XVII століття. Вона позначена також на карті Боплана. Решетилівка називається серед інших населених пунктів Полтавського полку і в «Росписи городам и местечкам, которыми войско запорожское владеет» (1653 р.), а також у розписі «Кто из дворян послан в эти города приводить жителей к присяге» під час возз’єднання України з Росією в 1654 році.

Після народно-визвольної війни панівні класи — козацька старшина, українська шляхта, вище православне духівництво — почали захоплювати землі і промисли, які раніше належали польським феодалам. В гонитві за нагромадженням в своїх руках багатств, вони не гребували ніякими засобами, часто вдаючись навіть до збройної боротьби між собою. Тільки за два роки — 1668 і 1670 — Решетилівка чотири рази переходила з рук у руки окремих представників козацької верхівки. Кожен з них грабував і спустошував її. Вона разом з іншими сотенними містечками Полтавського полку була власністю гетьмана Правобережної України П. Дорошенка, потім гетьмана Лівобережної України Д. Многогрішного. Розоряли Решетилівку і татари, які в 1696 році вдерлись у південні райони Полтавського полку, грабували населення, забирали в полон юнаків і дівчат та продавали в рабство.

Великі випробування випали на долю решетилівців під час Північної війни (1700—1721 рр.).

Велику мужність і героїзм виявили решетилівці в боротьбі проти шведів, які у 1708 році вторглись на Полтавщину. Проте шведам вдалося зламати опір козаків та населення і наприкінці березня 1709 року захопити Решетилівку, яку Карл XII перетворив на свій головний опорний пункт. Тут з квітня до червня 1709 року стояло шведське військо. Ще раз побувало тут вороже військо, коли після поразки під Полтавою відступало.

Після Полтавського бою з 13 по 19 липня 1709 року російська армія і полонені нею шведи стояли в Решетилівці, оскільки в Полтаві не можна було перебувати через «смрад» від мертвих тіл. 14 липня 1709 року під Решетилівкою Петро І провів військові маневри, в яких взяли участь окремі частини російської армії і полонені шведи. Звідси Петро І послав розпорядження у Воронеж Количову відносно будівництва кораблів.

В Решетилівці Петро І 17 липня 1709 року підписав один із законодавчих актів російського самодержавства щодо управління Лівобережною Україною, який ввійшов в історію під назвою «Решетилівські статті» і був спрямований на поступову ліквідацію залишків політичної автономії України.

Для зміцнення політичного впливу на українську козацьку старшину царський уряд підтвердив її феодальні привілеї, зберіг за нею адміністративно-судову владу на Лівобережжі. Разом з тим посилювалась залежність гетьманського управління від царського уряду. Українське військо підпорядковувалось російському командуванню, в ряді українських міст розташовувались російські залоги, встановлювався контроль за збиранням податків.

Займалось населення переважно сільським господарством, хоч уже значного розвитку набувають ремесла і торгівля. Зокрема, в Решетилівці були ремісничі цехи: кушнірський, шевський, ткацький та різницький. Ще більш відчутною стає майнова та правова нерівність. За переписом 1718 року, з 250 селян майже половина була «піших». Ремісничі цехи об’єднували 58 «піших» і 43 «тяглих» ремісників. З перепису, проведеного у жовтні 1722 року квартирмейстером Гаврилом Карташовим, видно, що представники козацької старшини і духівництва на той час ставали власниками млинів та інших підприємств, а також займалися торгівлею. Так, Василь Кочубей мав у Решетилівці два млини, тут був і млин полтавського монастиря. Серед власників шинків у Решетилівці згадується полтавський полковник та вдови колишніх решетилівських сотників. Великі пасіки мали священики.

Існуюче законодавство значно сприяло цьому. Козацька старшина і духівництво звільнялися від податків, в той час як селяни і бідніші козаки та ремісники змушені були платити податки.

Важливу роль у розвитку Решетилівки відіграли ярмарки, яких тут щороку відбувалося по 4. Найбільшої слави зажили собі ці ярмарки решетилівськими смушками, відомими далеко за межами Полтавщини. Грубошерстне вівчарство в навколишніх селах було розвинуто здавна.

Про решетилівські смущки згадує у своєму описі Чернігівського намісництва і О. Шафонський «у XVIII столітті вони (смушки) дають великі прибутки: з них чорні з дрібними завитками, найкраще розводяться біля Полтави і містечка Решетилівки і на багато тисяч у Польщу і Сілезію відправляються»3. Скуповували

в Решетилівці смушки для перепродажу караїмські, нахічеванські та вірменські купці. Оборот решетилівських ярмарок за продажем смушків становив майже одну третину оборотів всіх ярмарків Полтавщини, де продавалися смушки. Досить швидко збагачувалися решетилівські купці Іван, Федотій та Максим Ломакіни, Григорій Галай, Василь Труковський та ряд інших.

Будівництво білоруського тракту і його відгалуження на Кременчук у другій половині XVIII століття позитивно позначилось на дальшому розвитку Решетилівки.

Поступово змінювався і склад жителів. Уже в 1773 році в решетилівській сотні було 1118 виборних козаків, 1608 підпомічників, 2654 посполитих, 773 чол. різного звання.

З ліквідацією козацьких полків посилилось покріпачення козаків. У 1786 році Катерина II подарувала Решетилівку, включаючи і козаків, дійсному статському раднику В. С. Попову.

Становище кріпаків було надзвичайно тяжким. У цей час дедалі ширше впроваджувалась т. зв. «урочна система», при якій на один «день» панщини селянинові визначали стільки роботи, що виконати її він міг лише за кілька днів. Наприклад, за один урочний день селянин повинен був викосити півдесятини, нажати 2—2,25 копи озимини або 2,5 ярини, перевезти 30 кіп хліба тощо.

Не раз трудящі Решетилівки виступали проти сваволі своїх гнобителів, але кожного разу панівні класи жорстоко розправлялися з повстанцями. Масовий виступ селян проти поміщиків спалахнув у травні 1788 року, коли до Решетилівки прибув справник, щоб переселити державних селян у херсонські степи. У своєму донесенні правителю Катеринославського намісництва місцевий чиновник І. Зінов’єв повідомляв: «Селяни не корилися ні мені, ні справнику, а Денис Славко (місцевий селянин) заявив: „Полтавська могила велика, а коли така ж у решетилівській окрузі буде, тоді, може, хто і переселиться»». Коли справник його заарештував, селяни вибили двері і вікна в хаті, де був заарештований, і звільнили його. «Селян зібралось до 300 чоловік,— продовжує свій лист І. Зінов’єв,— які тримають мене та справника, здається, під справжньою вартою… Без воїнської команди змусити виконати повеління немає можливості».

Спроба провести переселення селян з Решетилівки та навколишніх сіл до херсонського маєтку Кир’якова у 1815 році викликала велике обурення населення. Заворушення тривало аж до 1821 року. Гаслом селян стало повне визволення. Для розправи з непокірними прибуло військо, яке дощенту зруйнувало деякі села.

Під впливом цього селянського заворушення, що відбувалося поблизу Решетилівки, у В. Ф. Раєвського, що в той час перебував на Полтавщині і пізніше став декабристом, виникли думки, викладені ним у творі «Про рабство селян».

Під час цих селянських заворушень у Решетилівці 13 травня 1818 року юнкери брати Петро і Андрій Борисови та Волков, що стояли з полком тут, заснували таємне товариство за правилами «Піфагорової секти» — «Товариство першої згоди». Це товариство спочатку ставило собі завданням удосконалення в науках, мистецтві, любові і дружби. Згодом у своєрідній формі воно включило і політичну мету: «Заснування відомої Республіки філософа Платона». Разом з цим товариство змінило і свою назву на «Товариство друзів природи». Пізніше (в 1823 році) брати Борисови — Петро і Андрій — уже в Новоград-Волинському, де проходили дальшу службу, разом з польським революціонером Ю. Люблінським, організували «Товариство об’єднаних слов’ян», яке у вересні 1825 року влилось до Васильківської управи Південного товариства декабристів на правах окремої управи.

Великих утисків від сваволі представників місцевої влади зазнавали і збіднілі козаки. Губернський предводитель дворянства Капніст так розповідав про стягнення податків:

«Рухоме майно, худоба, вівці і, нарешті, одяг і руб’я поселян продавали з прилюдного торгу на базарах та ярмарках, а самих поселян за несвоєчасну сплату податків піддавали жорстоким тілесним покаранням… Бідність козаків досягла таких меж, що на 9 господарів припадала одна пара волів, а землі лишилося не більше як 2,5 десятини на душу; протягом цього часу виникло і поступово збільшилось число козаків зовсім безземельних».

Панівній верхівці, яка все більш збагачувалася, належали всі надбання культури. Поміщик Попов створив з кріпаків музичну капелу, влаштовував вистави, ілюмінації і фейерверки для розваги гостей у парку, створеному руками, потом і кров’ю своїх кріпаків. Він мав у Решетилівці найбільшу на той час на Полтавщині бібліотеку, в якій зберігалися стародавні рукописи, рідкісні видання і т. п. В 1853— 1868 рр. частина її фондів була придбана Київським університетом та Одеським товариством істориків. Наприкінці 1887 року архів Попова було передано імператорській Публічній бібліотеці в Петербурзі.

Заможна верхівка навчала своїх дітей у містах.

У 1845 році Решетилівку відвідав Т. Г. Шевченко. Від тих часів збереглися його малюнки «В Решетилівці». Великий кобзар згадує Решетилівку в повісті «Близнюки».

Реформа 1861 року не здійснила споконвічних прагнень селян одержати землю. Після реформи земля між селянами Решетилівки була розподілена так: зовсім не мали польової землі 60 господарств, по 1 десятині — 10 господарств, від 1 до 2 десятин — 78 господарств, від 2 до 4 десятин — 108 господарств, від 3 до 4 десятин — 86 господарств, від 4 до 5 десятин — 215 господарств. Понад 16 десятин мали 28 господарств, в т. ч. 22 господарства — понад 20 десятин, а одне господарство — понад 94 десятини.

За одержану землю селяни змушені були вносити поміщикам і казні величезні суми викупних платежів, що більше як у 3—4 рази перевищували продажну ціну земельного наділу. Відсутність коштів для сплати викупних платежів у бідніших господарствах ще більше посилила процес розшарування селянства. На початку 80-х рр. у Решетилівці з 770 козацьких дворів 380 господарств зовсім не мали орної землі та робочої худоби; господарств, кожне з яких мало до 3 десятин, налічувалось 141, від 3 до 9 десятин — 173, більш як 9 десятин — 76 господарств. Серед селянських господарств земля розподілилась таким чином: 93 господарства зовсім не мали землі, від 1 до 3 десятин мали 66 господарств, від 3 до 9 — 199 господарств і більше 9— 26 господарств.

Найважливішим промислом наприкінці XIX століття було шевство. «За числом господарств (280), за кількістю виробів і їх цінністю,— як свідчать сучасники,— за розмірами району збуту шевський промисел Решетилівки мав виняткове значення не тільки для містечка, але і для всього повіту… Місцеві потреби, смаки і звички змінюють матеріал, форму і ціну виробів, і решетилівський чобіт уміє пристосуватись до свого споживача згідно з його бажаннями, змінюючись за місцем і за часом».

Наприкінці XIX століття Решетилівка також стала одним з осередків народного ткацтва, килимарства і вишивки. Решетилівські скатертини, рушники, плахти, килими, вишивані сорочки прикрашали побут козацької старшини. З давніх-давен були відомі ці промисли в Решетилівці. По хатах сиділи килимарниці, захаращуючи пасмами вовни тісну оселю, сліпли при каганцях вишивальниці, гаптуючи панські сорочки.

Поміщиця О. Н. Хряпунова вже після реформи 1861 року організувала ткацьку майстерню, де на виготовленні килимів і вишиванні сорочок широко використовувала найману робочу силу.

В зв’язку з розвитком економіки Решетилівки, збільшувалась весь час і кількість її населення. У 1883 році тут уже налічувалось 1228 господарств, з них 770— козацьких, 387 — селянських та 71 — міщанське. Загальна кількість населення становила 6161 чоловік. Із загальної кількості родин 122 не мали своїх жител, батракувало постійно 165 чоловік (чоловіки й жінки), 283 займалися дрібного торгівлею. На початку XX століття кількість населення в містечку зросла майже до 10000 чоловік.

Переважна більшість населення і в цей час займалася сільським господарством та промислами. Частина жителів працювала також у ткацькій майстерні (що з 1906 року належала Полтавському земству), на паровому млині Юрченка, у шкіряній майстерні Большова, на цегельних заводах Хряпунової, черепичному заводі Дзейки.

Розвиток капіталістичних відносин, дальше розшарування села, зростання злиднів загострювали класову боротьбу.

Під час революції 1905—1907 рр. місцеві робітники і сільська біднота брали активну участь у розповсюдженні листівок, які розповідали трудящим правду про Російсько-японську війну, закликали їх до революційних виступів.

Столипінська аграрна реформа ще більше загострила класові суперечності. Посилилось зубожіння трудящих мас. Особливо погіршилося становище трудящих в роки першої світової війни.

Характерною рисою дореволюційної Решетилівки була її економічна і культурна відсталість. З 6161 жителя у 1883 році письменних було всього 151 чоловік. Діяла тільки одна церковно-парафіальна школа, в якій навчалися 22 хлопчики і одна дівчинка з 1487 дітей шкільного віку. Згодом, у 1889 році в Решетилівці стало працювати 4-класне земське училище (160 учнів). Поряд з ним з 1908 року існувало і двокласне училище (175 учнів). Але і тоді значна частина дітей шкільного віку залишалася поза школою.

Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії 27 лютого 1917 року змела ненависне самодержавство.

В Решетилівці після одержання звістки про падіння самодержавства відбулися мітинги й маніфестації, на яких представники дрібнобуржуазних партій славили Тимчасовий уряд, намагалися переконати маси в тому, що він розв’яже всі питання на користь народу. Волосне правління було замінено волосним комітетом, в якому вирішальні позиції захопили заможніші селяни та представники сільської буржуазії.

Дрібнобуржуазні партії своєю підтримкою волосного комітету і Тимчасового уряду, які нічого не робили для поліпшення становища трудящих, втрачали будь-який авторитет серед населення. Справа дійшла до того, що коли до Решетилівки прибув член партії хліборобів-власників, щоб завербувати нових членів партії, селяни його заарештували і побили. Після цього у нього відібрали партійні документи і розписку про те, що він не буде більше працювати в партії.

Маси все тісніше згуртовуються навколо партії більшовиків, яка послідовно боролася за народні інтереси. Це знайшло свій вияв і під час формування загону Червоної гвардії в Решетилівці в серпні 1917 року для боротьби з контрреволюцією. До цього загону вступили Г. М. Зленко, П. Коваленко та багато інших.

Палко вітали трудящі Решетилівки перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді. На багатолюдному мітингу, що відбувся тут, вони одностайно заявили про підтримку революції і про свою готовність боротися за владу Рад.

Але владу в Решетилівці як і в інших містах і селах України захопила Центральна рада. Її орган в Решетилівці існував аж до січня 1918 року, коли розгорнулось визволення Полтавщини від петлюрівців.

Створений у січні 1918 року волосний ревком очолив житель Решетилівки М. І. Блошенко, який повернувся додому після військової служби у Кронштадті.

Волревком почав здійснювати ленінський Декрет про землю. Безземельні і малоземельні селяни почали одержувати землю. Але на перешкоді цьому стала іноземна воєнна інтервенція. Німецькі окупанти захопили Решетилівку 28 березня 1918 року.

Одним з перших наказів німецького коменданта був наказ про ліквідацію ревкомів і про передачу влади відновленим управам, що були створені після Лютневої буржуазно-демократичної революції. За допомогою окупантів поміщики відібрали у бідноти землю.

У відповідь на жорстокі порядки, встановлені інтервентами та їх прислужниками українськими буржуазними націоналістами, трудящі України встали на захист завоювань Великого Жовтня.

В Решетилівці Д. І. Личко організував партизанський загін, який завдавав відчутних ударів окупантам. У жовтні—листопаді 1918 року цей загін влився в партизанський загін, очолений Я. Р. Огієм та Г. Г. Скрипником. Він очистив Решетилівку від петлюрівців, брав участь у визволенні Полтави в січні 1919 року.

Після визволення Решетилівки на початку січня 1919 року тут було відновлено Радянську владу. Велику роботу по зміцненню Радянської влади провела сільська більшовицька організація, створена у 1919 році.

Трудящі Решетилівки активно включились у відбудову господарства. Вже 22 березня 1919 року відбувся з’їзд Рад Решетилівської волості.

В резолюції з’їзду підкреслювалась готовність решетилівців зробити все для зміцнення Радянської влади: «Зібравшись на з’їзд після довгої боротьби за владу Рад, ми вітаємо всіх її захисників, Червоний фронт і партію, яка тримає високо у своїх руках Червоний прапор революції».

З великим піднесенням сприйняли трудящі звістку про завоювання влади угорськими робітниками і селянами. Зокрема, II з’їзд Рад Полтавського повіту, де були делегати і від Решетилівки, 30 березня 1919 року палко вітав Комуністичну революцію в Угорщині.

Опорою більшовицької організації в Решетилівці стала біднота. Здійснюючи рішення VIII з’їзду РКП(б), комуністи Решетилівки мобілізували селян на відбудову народного господарства. З ініціативи партійного осередку, на засіданні Ради Решетилівської волості в березні 1919 року було створено комітет бідноти, який допомагав органам влади проводити продрозверстку. На куркулів, які саботували здачу державі хліба, комітет наклав штраф 30 тисяч карбованців.

Розгортанню мирного будівництва перешкодила навала денікінців, які влітку 1919 року вдерлися на Полтавщину. Селяни Решетилівки палко відгукнулись на заклик В. І. Леніна —

«Всі на боротьбу з Денікіним!» На з’їзді селянських Рад Решетилівської волості, який відбувся в цей час, було прийнято резолюцію, де підкреслювалося, що «…з’їзд дає слово всіма силами підтримувати соціалістичну революцію на Україні…». 200 селян-добровольців з Решетилівки пішли на фронт.

В запеклих боях, що розгорнулися в липні 1919 року на Полтавщині проти денікінців, хоробро боролися посланці Решетилівки. Незважаючи на героїчні зусилля Червоної Армії, денікінці захопили селище. Білогвардійці відновили буржуазно-поміщицький лад і чинили криваву розправу над комуністами, робітниками, селянами. Першою жертвою денікінського терору став сільський активіст Г. А. Грушко.

В той час, коли частина комуністів боролася на фронті, інші більшовики Решетилівки пішли в підпілля і почали формувати партизанські загони. Активну участь у їх створенні брали П. І. Рудько, голова Решетилівського волревкому Ф. М. Яременко та інші. На території Решетилівки було організовано два партизанські загони, які боролися проти білогвардійців під Полтавою та іншими містами. У боях з ворогом особливо відзначились комуністи І. Г. Блоха, І. А. Лютий, М. П. Ситник та багато інших.

В середині грудня 1919 року частини Червоної Армії і партизани визволили Решетилівку від денікінців.

Створені органи Радянської влади ліквідували відновлене денікінцями поміщицьке землеволодіння, розподілили між селянами понад 6000 десятин відібраної у поміщиків та куркулів землі. Вже у 1921 році середній наділ на кожного працездатного в Решетилівці становив по 2—3 десятини.

Після закінчення громадянської війни всі зусилля партії і народу були спрямовані на зміцнення завойованої влади, на впровадження в життя ленінської нової економічної політики, на розширення соціалістичного сектору, на відбудову всіх галузей народного господарства. Вирішувати ці питання доводилось в умовах жорстокої боротьби проти куркулів та інших контрреволюційних елементів, які створювали банди і тероризували населення.

Учасники громадянської війни пригадують такий епізод: 15 червня 1921 року видатний радянський воєначальник М. В. Фрунзе прибув на станцію Решетилівка і звідти вирушив до Решетилівки, де мали перебувати радянські бойові загони. У містечку він зустрів групу озброєних кавалеристів, що назвалися загоном дивізії, якої тут не було. Це були махновці, які вирішили полонити М. В. Фрунзе. Зав’язався короткий бій, під час якого М. В. Фрунзе був поранений.

Органам Радянської влади в боротьбі проти бандитизму активно допомогли бідніші селяни, які одержали землю. Позбавлені підтримки від народу, бандити терпіли одну поразку за одною, і вже до 1922 року з бандитизмом було покінчено.

Трудівники села, господарюючи на власній землі, шукали і знаходили найбільш досконалі форми спілкування. У 1922 році в Решетилівці була створена перша сільськогосподарська комуна «Культура», яка об’єднувала 18 господарств. Відсутність досвіду ведення крупного господарства давалася взнаки. Розподіл виробленої продукції тут провадився не за кількістю і якістю праці, вкладеної в громадське господарство, а за кількістю їдців, що не могло сприяти підвищенню трудової активності членів комуни. У 1926 році комунари рішуче виступили проти зрівнялівки і прийняли новий статут, яким перетворили комуну в артіль, де доходи розподілялися не за числом членів сім’ї, а за кількістю вироблених трудоднів. Статут дозволяв членам артілі мати присадибні ділянки і власну птицю.

Прийняття нового Статуту дало можливість значно розвинути господарство, вирощувати, вищі, ніж в одноосібних господарствах врожаї. У 1927 році середній урожай зернових в артілі становив 78 пудів з десятини, в 1928 році — 84 пуди, а в одноосібних господарствах відповідно 52 і 58 пудів. Артіль весь час зростала. Уже в 1928 році вона мала 96 десятин землі, 1 трактор, 2 молотарки, паровий двигун, чимало реманенту.

Одночасно народжувались і розвивались інші форми кооперування. У 1927— 1928 рр. у Решетилівці існували також 3 товариства по спільному обробітку землі, прокатний пункт сільськогосподарських машин. Разом з тим зростала і кількість пайовиків сільської споживчої кооперації. Якщо до 1 жовтня 1927 року в Решетилівці було охоплено кооперацією 18 процентів усіх селян, то вже на 1 квітня 1928 року — майже 30 процентів. Кооперувались також і кустарі. У 1927 році промислова кооперація об’єднувала 181 кустаря, а в 1928 році — 600. Перша промислова артіль — слюсарно-механічна майстерня «Допомога селу» — була заснована ще в 1920 році.

Велику допомогу кооперативним організаціям подавала держава. У 1927—1928 рр. для них було виділено 30,2 проц. загальної суми кредиту, а вже через рік — 63 проценти. Збільшилась і машинна оснащеність сільського господарства. У 1929 році на решетилівських полях уже працювало 3 трактори, чимало іншої техніки. Основна кількість нової техніки продавалась товариствам по спільному обробітку землі та колгоспам.

Всією роботою по відбудові народного господарства керувала районна партійна організація, яка налічувала у своїх рядах 25 членів та кандидатів у члени КПРС.

24 лютого 1924 року відбулися збори Решетилівської районної партійної організації, на яких обговорювались і питання про розвиток сільського господарства. В рішенні цієї конференції зазначалося: «З’ясувати населенню, що кооперація є та громадська організація, яка повинна оздоровити нашу торгівлю в інтересах громадськості. При допомозі кооперації ми можемо вийти на той шлях, який намітив XIII партз’їзд, здійснюючи ту змичку, яку заповідав нам В. І. Ленін».

У зміцненні споживчої та сільської кооперації надійним помічником партійної організації був комітет незаможних селян, створений у 1920 році. У 1928 р. він налічував 340 чоловік.

+++++++++++++++++++++++++
+||=+++++++++++++++++++++++++++

Містечко Решетилівка, що на Полтавщині — справжня скарбниця українського народного мистецтва. Решетилівські майстри ткацтва, килимарства та вишивки відомі на всю Україну з кінця XIX ст. Наявність власної породи тонкорунних овець та якісної вовни, унікальні техніки ручної вишивки, ткацтва та народний досвід зумовлювали стрімкий розвиток народної творчості в Решетилівці.

Проте зараз, у часи механізації та комерціалізації виробництва, традиція поволі відходить. Йдеться, зокрема, про килимарство. Якісні ткані килими коштують досить дорого, що спричиняє низький попит на них. У такому ж становищі сьогодні, скажімо, косівські пічні кахлі та ще чимало унікальних народних художніх традицій. Якщо попиту на традицію немає – традиція зникає. Не так легко сьогодні знайти митців, які б досі зберігали традиції. Родина килимарів Пілюгіних не лише продовжує цю справу, але й розвиває її та передає свої вміння молодшим поколінням.

Місце сили народних майстрів

Протягом століть Решетилівка перебувала у вирі історичних подій. У різні часи містечко було в підпорядкуванні поляків, росіян, українського козацтва. За часів Хмельниччини, у ХVII ст., Решетилівка була сотенним містечком.