Василь Кириченко

РЕШЕТИЛІВСЬКИЙ РАЙОН

 Решетилівський район створений навесні 1923 року, в сучасних межах існує з 1966 року. Знаходиться в центральній частині області. Площа району – 1 009,8 км² (3,5 % від території області, 14 місце серед районів області).

 Населення району – 26,9 тис. чол. Територією району проходять залізниця і автомагістраль «Київ–Харків». Районний центр – смт Решетилівка. До складу району входять Решетилівська селищна рада і 18 сільських рад, які об’єднують 80 населених пунктів.

 Відстань до: м. Києва – 301 км; до м. Полтави – 40 км; до смт Велика Багачка – 42 км.

 Район межує з Кобеляцьким, Полтавським, Козельщинським, Великобагачанським, Новосанжарським, Глобинським, Шишацьким та Диканським районами Полтавщини.

 Район розташований у лісостеповій фізико-географічній зоні. Середньорічні температури: літня +19,1°С, зимова –6,2°С. Середньорічна сума опадів 219,5 мм.

 Основу рельєфу становлять плоскі степові вододіли, розділені широкими і глибокими долинами. Ґрунти району різноманітні за своїм походженням і родючістю. Більшу частину території становлять чорноземи типові мало гумусні і їх змиті різновидності. Механічний склад їх – легко- і середньосуглинкові. Вміст гумусу – 4,2-4,4 %. Реакція ґрунтового розчину близька до нейтральної. Крім того, територію району складають опідзолені ґрунти і їх змиті різновидності, лучно-чорноземні і лучні в різній мірі солонцюваті ґрунти.

 По території району протікає 4 річки. Найбільші: – р. Псел довжиною 14 км; – Говтва (з двома притоками: Говтва Вільхова та Говтва Грузька) довжиною 63 км. В районі налічується 33 ставки. Також зареєстровано 10 заказників загальною площею 1 465 га, одне заповідне урочище «Кут» у с. Сухорабівка площею 38,1 га та 4 пам’ятники природи загальною площею 1,1 га.

Смт Решетилівка

 Містечко розташоване на правому березі річки Говтви (ліва притока р. Псел), при впадінні річок Вільхової і Грузької Говтви. Назва річки, вірогідно, індоєвропейського походження і означає «болотна річка».

 Засновником поселення і його першим володарем вважається козак на прізвисько Решетило. Населений пункт містить карта відомого французького інженера і картографа Гійома Левассера де Боплана, надрукованій в Гданську у 1648 р. В ті часи Решетилівка належала коронному гетьману Ст. Конєцпольському. В часи Гетьманщини це сотенне містечко Полтавського полку, з кінця 60-х до початку 70-х років XVII ст. – володіння українських гетьманів П. Дорошенка, а потім Д. Многогрішного.

 В роки Північної війни (1700-1721 рр.), в березні 1709 року, в містечку перебувала армія шведського короля Карла ХІІ. Вже після Полтавської битви (27 червня 1709 року), в липні 1709 року, Решетилівка стає головною базою розміщення військ Петра І. 17 липня цар підписує так звані «Решетилівські статті», подані гетьманом І. Скоропадським, які після внесок Петра І ще більше обмежували залишки політичної автономії Гетьманщини.

 З 1729 року містечком володіє полтавський полковник В. Кочубей – син Василя Леонтійовича, страченого за наказом І. Мазепи влітку 1708 року (один із героїв пушкінської поеми «Полтава»). 1786 року імператриця Катерина ІІ своїм указом дарує Решетилівку дійсному статському раднику В. Попову. Далеко поза межами містечка славився решетилівський парк. Раз на тиждень його господар дозволяв усім бажаючим відвідувати парк, танцювати, кататись на човнах по штучних каналах і навіть пригощатись усілякими ласощами. Окрім диво-парку, відставний вельможа стає відомим як засновник чи не найбільшої книгозбірні в регіоні. На жаль, нащадки поміщика в 60-х роках ХІХ століття батьківську бібліотеку розпродали. Рідкісні видання та рукописи потрапили як у приватні збірки, так і в публічні книжкові фонди, зокрема: до бібліотек Київського університету ім. Св. Володимира, Одеського товариства істориків, Імператорської Публічної бібліотеки С.-Петербурга.

 Впродовж ХVІІІ століття в Решетилівці і навколишніх селах активно розвивається вівчарство. З кінця ХІХ століття – містечко стає «килимарською столицею» Лівобережжя, вироби з якої були відомі і у Польщі, і в Сілезії та навіть у Вірменії. 1861 року поміщиця О. Хряпунова організувала першу ткацьку майстерню по виготовленню килимів виробничим способом. На базі майстерні у 1921 році утворилась артіль (з 1926 року носила ім’я Клари Цеткін). Вироби Решетилівської килимно-ткацької фабрики радянських часів прикрашають експозиції багатьох музеїв України і Європи. Гобелен «Древо життя» майстрині Н. Бабенко виставлений в штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку.

 Родом з Решетилівки мати І. Котляревського – П. Жуковська. Влітку 1845 року містечко відвідує Т.Г. Шевченко, він писатиме: «В Решетиловке церков с десять, я думаю, будет, и живут все козаки» (повість «Близнецы»). На думку шевченкознавців, великий український письменник міг зупинитись в маєтку родини Попових. Як художник київської Археографічної комісії Кобзар виконує малюнки міста під назвою «У Решетилівці». Свої спогади про перебування в містечку він наводить в російськомовній повісті «Близнецы». Неподалік Піщаного в селищі Плоске народився український письменник-гуморист О. Ковінька.

 Облаштовуються на початку 60-х років XX століття, набуваючи цивілізованішого вигляду, села району, а особливо – Решетилівка. Наприклад , у 1963 р. по ряду вулиць у райцентрі була прокладена бруківка, по центру селища – тротуари. Висаджується багато дерев. Цього року будується нове приміщення фабрики ім. К. Цеткін, чимало житлових будинків. Інтенсивно починають розвиватися у перші післявоєнні роки Решетилівський маслозавод та промартіль «Металіст». Плідно працюють в цей час колективи промкомбінату і харчокомбінату.

 12 липня 1980 року Решетилівщина побачила Олімпійський вогонь, який несли почергово кращі спортсмени району.

 80-ті роки ХХ століття увійшли в історію району як період великого будівництва, очоленого керівником району І.Г. Боровенським. Вся внутрішньорайонна політика тоді була націлена на те, щоб шляхом відродження сіл і наповнення їх благами цивілізації закріпити в них трудові ресурси, особливо молодь. За рахунок соціальної перебудови населених пунктів малося на меті докорінно поліпшити і економічний стан господарств, усього народногосподарського комплексу району.

 9 травня 1985 року в Решетилівці відкрито величний меморіал Слави, присвячений 40-річчю Перемоги. Його звели методом народної будови за 40 днів.

 Помітними віхами стало будівництво СПТУ № 52 господарським способом за 100 днів, міжгосподарського цегельного заводу, нової серії шкільних і дошкільних закладів, дев’ятиповерхівок у райцентрі і т.д.

 Аналогів таких масштабних перетворень в одному, окремо взятому районі, в ті роки в Україні практично не було. На фундаменті соціальних перетворень район піднімався й економічно, виходив у передові в області.

 Решетилівський район називався кращим в області, його досвід був схвалений на республіканському рівні. Делегації з усієї України та з-за її меж їхали на Решетилівщину дивитися на результати соціальної перебудови та їх віддачу.

 На території Решетилівського району знаходиться 367 об’єктів історико-культурної спадщини та природоохоронних об’єктів, у тому числі: – 255 пам’яток археології, 101 – історії, 1 – архітектури та 10 природоохоронних об’єктів.

 Решетилівський район є перспективним для розвитку різних типів туризму: оздоровчий (санаторій, турбази), кваліфікований, з активним способом пересування (кінний, водний, велосипедний, культурно-пізнавальний та культурно-етнографічний).

 Сьогодні для гостей пропонуються туристично-екскурсійні об’єкти:

- Решетилівська майстерня художніх промислів;

- Решетилівський художній професійний ліцей, який має музей виробів художніх промислів, творчі майстерні;

- Художня галерея відділу культури і туризму;

- Районний народний краєзнавчий музей (проводяться роботи з реорганізації в Решетилівський народний музей ткацтва і вишивки);

- Сухорабівський санаторій «Світанок» на березі річки Псел;

- Зона відпочинку з готелем на березі річки Говтва, на місці маєтку радника цариці Катерини ІІ Попова.

 На території району поблизу села Михнівка розташований заказник державного значення «Михнівський». До заповідних територій району відносять також ландшафтні заказники: «Кузьменки», «Гарячківський ліс», «Щербаки», заповідне урочище «Кут», ботанічний заказник «Новодиканський», ботанічні пам’ятки «Дуби понад 100 років».

 Нещодавно створена Майстерня художніх промислів, де виготовляють унікальні килими – гобелени ручної роботи, знамениті полтавські – решетилівські рушники, національні жіночі й чоловічі сорочки з витонченою ручною вишивкою (оригінальна вишивка «білим по білому»), плахти, скатертини, покривала, доріжки, серветки та інші речі, які роблять наш дім і побут більш привабливим. Обладнано мистецьку світлицю, де всі бажаючі можуть побачити Решетилівські художні вироби.

Василь Кириченко

Історія.

Решетилівка та її околиці сягають корінням у сиву давнину. Свідчення цьому пам'ятки археології, найдавніший з яких датовано добою неоліту, ряд об'єктів відноситься до доби бронзи та раннього залізного віку.

XVII—XVIIІ століття

Решетилівка як поселення виникла в кінці ХVІ на початку ХVІІ ст. і знаходилась під володінням шляхтича Речі Посполитої, польного гетьмана коронного Станіслава Конецпольського.

Перша документальна згадка про селище Решетилівка датується 1638 роком у зв'язку з селянсько-козацьким повстанням під проводом Дмитра Гуні та Якова Острянина.

Другою за часом писемною згадкою про Решетилівку є її позначення на Загальній карті України відомого французького інженера і картографа Гійома Левассера де Боплана, надрукованій у Гданську (Данцігу) 1648 року.

Не  залишилась Решетилівка осторонь визвольної війни українського народу (1648—1654 рр.) під час якої перебувала у складі Балакліївської сотні. Пізніше Решетилівка стала сотенним містечком Полтавського полку. На той час це було вже досить значне поселення, згуртоване навколо дерев'яної, з земляним валом і ровом фортеці.

Решетилівська фортеця споруджена на поч. ХVІІ століття розташовувалась на трикутному мисі (нинішня територія стадіону «Колос») — узвишші на правому боці р. Говтви та її притоки. У ХVІІ ст. захисні огорожі фортеці складалися із земляного валу та рову, дерев'яних огорож та башт. Втратила своє значення в 2-й половині ХVІІІ ст.

У 1666 році, коли гетьманом був Петро Дорошенко, Московія вела таємні від України переговори в селі Андрусові про мир з Річчю Посполитою й таким чином порушила Переяславську угоду з Богданом Хмельницьким. За так званою Андрусівською угодою 13 січня 1667 року, Річ Посполита встановлювала з Москвою перемир'я на 13 років. Лівобережна Україна залишалася під Москвою, а Правобережна — під Річчю Посполитою. Київ залишався під Москвою на два роки, а Запорожжя мало перейти у спільне володіння Речі Посполитої та Московського царства. Петро Дорошенко й більшість старшин розцінили це як зраду з боку Московського царства й вирішили укласти союз із Османською імперією проти [[Річ Посполита|Речі Посполитої]. На раді в Чигирині в січні 1668 року було ухвалено не визнавати зверхність ані московського царя, ані польського короля, а віддатися під протекцію османського султана. Водночас султан, ведучи дипломатичну гру, пообіцяв підтримку й лівобережному гетьманові Іванові Брюховецькому, відвертому прихилькові московського царя. Очевидно, султан чекав, хто з обох гетьманів візьме гору. Брюховецького не підтримували козаки й старшина, тому коли на початку літа 1668 року Дорошенко зайняв Решетилівку й підійшов до Опішні, де стояв табором Брюховецький, козаки збунтувалися проти промосковськи налаштованого гетьмана і стратили його, а Брюховецького проголосили гетьманом обох сторін Дніпра. Сталося це 8 червня й за сприятливих обставин могло змінити долю України. Проте непевність позиції татар, а також промосковська політика наказного лівобережного гетьмана Дем'яна Многогрішного, гетьмана Івана Самойловича і грабіжницькі дії союзників турків — татар на території України спричинили поразку планів Дорошенка, зречення ним булави 19 вересня 1676 року й заслання в Ярополче під Москвою. Решетилівка перейшла остаточно до лівобережного гетьмана Многогрішного.

Наприкінці 1708 року та на початку 1709 року решетиляни чинили опір шведським військам. 3 березня 1709 року і до початку Полтавської  битви  Решетилівка та її укріплена  фортеця була захоплена шведами і перетворена на головний опорний пункт — командир генерал-майор Крейц. 8 липня 1709 року на полі Полтавської битви решетилівські козаки у складі Полтавського полку, під загальним командуванням Семена Палія діяли у складі московської армії. Із 13 по 19 липня 1709 р. московська армія на чолі з Петром І стояла табором у Решетилівці. Звідси цар розіслав низку державних указів серед них так звані «Решетилівські статті» якими підтверджувалися привілеї козацької сторони, за нею зберігалася адміністративно судова влада на Лівобережжі та деякі інші привілеї, але разом з тим посилювалася залежність гетьманського управління від царського уряду.

У 1729 р. гетьман Данило Апостол пожалував Решетилівку полтавському полковникові В. В. Кочубею. У 1786 Катерина ІІ подарувала Решетилівку, а разом з нею і кріпаків відомому державному діячеві, дійсному статському радникові В. С. Попову (1742—1822).

Окрасою решетилівського маєтку був двохповерховий палац у ранньо-класичному стилі з 25 залами, а також чудовий садово-парковий ансамбль, мізерні залишки якого простежуються і зараз. Там влаштовуються  гучні бали, театральні дійства, катання на човнах по водяних каналах. Було створено унікальну бібліотеку, яка налічувала 20 тис. томів російською та іноземними мовами. Серед них цінні стародруки, договори, рукописи які потім лягли в основу університетських книгозбірень Одеси, Києва та Санк-Петербурга. Нині на місці маєтку розташовуються стадіон, автостанція та маслозавод[5].

Розташоване на перехресті тодішніх державних і торгових шляхів містечко швидко розвивалося, величезних розмірів досягали ярмарки, що відбувалися шість разів на рік.  На той час  Решетилівка стала  важливим духовним центром Полтавщини.

З 1768 року тут перебувало духовне правління (протопопія), діяло 6 церков. Остання була збудована в 1749 році Київським Митрополитом Арсенієм Могилянським, уродженцем Решетилівки, і стала, разом з чотириярусною дзвіницею, першою кам'яною будовою містечка. До сьогодні будівлі церков не збереглися.

ХІХ століття

Влітку 1845 р. Решетилівку відвідав Т. Г. Шевченко, що вразила його великою кількість церков. Згадки про Решетилівку є в його повісті «Близнецы» — «У Решетилівці церков десять, я думаю буде». Із семи пам'яток церковної архітектури не збереглося жодної, всі вони були знищені в роки радянської влади.

У Решетилівці Тарас Шевченко як художник  - член Археологічної комісії 7 і 9 липня виконав для видання  «Живописна Україна» два малюнки тушшю, сепією та аквареллю «У Решетилівці».

За даними на 1859 рік у власницькому та козацькому містечку, центрі Решетилівської волості Полтавського повіту Полтавської губернії, мешкало 4636 осіб (2211 чоловічої статі та 2425 — жіночої), налічувалось 891 дворове господарство, існували 6 православних церков, єврейський молитовний будинок, станова квартира, козацьке приходське училище, богодільня, економічний лазарет, волосна та сільська управа, поштова станція, фабрика та 4 заводи, відбувалось 4 ярмарки на рік та базари[6].

ХХ століття

1905 року була утворена ткацька майстерня, яка 1922 перетворена на артіль. З неї 1960 року постала фабрика мистецьких виробів зі школою майстрів. Виробництво декоративних тканин: доріжок, скатертин, килимів, вишиваних рушників, сорочок, прикметних своєю декоративністю і яскравістю барв. З Решетилівки походить унікальний, особливо складний, тип вишивки — білим по білому. Решетилівські вироби експонуються на міжнародних виставках й експортуються головно до сателітних країн. З переходом на фабричне виробництво якість цих виробів занепала: на зміну первісній органічності народного мистецтва прийшов штамп, подекуди зумовлений пропагандивними вимогами кітчу.

У братській могилі Меморіального комплексу в центрі Решетилівки покоїться прах 6 бійців партизанського загону Я. Р. Огія, які загинули в березні-листопаді 1918 р. в боротьбі  з німецькими окупантами і в червні-грудні 1919 р. з денікінцями.

Через Полтавщину і зокрема Решетилівку, здійснював свої рейди Н. І. Махно, який мав опорні бази в хуторах навколо Решетилівки, постачав  зброю місцевим повстанцям. Після проголошення 20 листопада 1917 року Української Народної Республіки Решетилівка увійшла до її складу. Проте у січні 1918 року під час Україно-московської війни 1917—1918 років Решетилівку зайняли окупаційні московські війська групи Михаіла Муравйова. 26 березня 1918 року Решетилівку звільнила Окрема Запорозька бригада Армії УНР. Цього ж дня у Решетилівці на короткий час розташувався штаб бригади з її командиром Олександром Натієвим.

25 листопада 1918 року під час Протигетьманського повстання до Решетилівки прибула кінна чота Чорних Запорожців Петра Дяченка Армії УНР і зупинилася там на ночівлю. У Решетилівці до чоти приєдналися 50 повстанців на своїх конях і чота перетворилася на сотню[7].

У січні 1919 року в Решетилівці з каракулю решетилівських овець було пошито шапки для всього Кінного полку Чорних Запорожців Армії УНР[8]. У кінці січня 1919 року Решетилівку знову окупували московські війська.

15 червня 1921 року головнокомандувач військами України і Криму М. В. Фрунзе та його заступник Г. П. Ейдеман прибули на станцію Решетилівка. Відбулася сутичка з махновцями, в ході якої М. В. Фрунзе було поранено. На місці сутички після смерті Фрунзе встановили невеликий пам'ятний знак.

Найжахливішою сторінкою в історії українського народу, сумним наслідком сталінського тоталітаризму, стали трагедія Голодомору 1932—1933 р.р. в Україні. Пошукові загони учнів та учителів Решетилівщини, які протягом 1993—2008 р.р. збирали матеріали для «Національної книги пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні» встановили імена 2679 осіб померлих від голоду.

В 1938 році Решетилівка отримала статус селища міського типу.

У середині вересня 1941 р. Решетилівка стала одним із важливих опорних пунктів в обороні Полтави. Бої частин 81-ї, 169-ї, 212-ї, 300-ї стрілецьких, 3-ї, 14-ї — танкових бригад, інших частин Південно-Західного фронту, Козельщанського і Решетилівського винищувальних батальйонів, чисельністю близько 300 чоловік тривали з 16 по 25 вересня. 22 вересня 1941 року Решетилівка була окупована німецькими військами. З перших днів окупації почалися розстріли радянських громадян, які не хотіли коритися ворогові. У гітлерівських  застінках загинули активісти селища Д. П. Плужник, Я. В. Закарлюка, І. Г. Фесенко, О. Ф. Шкурупій, М. І. Черкун.

У Решетилівці, у приміщенні середньої школи, окупанти створили табір для військовополонених, де утримувалося 400—500 осіб, а колишній районний будинок культури пристосували під збірний пункт, де перебувала молодь, призначена до відправки у Німеччину. Через нього пройшло 1264 юнаків і дівчат. 15-річний школяр О. К. Василенко з Решетилівки, щоб допомогти молоді втікати зі збірного пункту, кілька разів вночі непомітно розрізав колючий дріт, яким був обнесений будинок культури. 3 червня 1943 р. при  черговій спробі розрізати дріт, Олексій Василенко був убитий гітлерівцями.  

З 22 по 25 вересня 1943 р. тривали запеклі бої між німцями та воїнами 20 стрілецького корпусу генерал-лейтенанта М. І. Бірюкова, 5-ї та 7-ї гвардійських повітрянодесантних дивізій, 53-ї авіадивізії далекої дії, 121-го гвардійського окремого батальйону зв'язку. Решетилівка була звільнена 23 вересня 1943 року.

XXI століття

16 серпня 2016 року створено Решетилівську селищну ОТГ з центром у Решетилівці.

7 листопада 2017 року Верховна Рада України прийняла постанову про віднесення Решетилівки до категорії міст районного значення.

18 листопада 2017 року в Решетилівці освячено храм УПЦ КП на честь Успіння Пресвятої Богородиці[9].

Василь Кириченко

Решетилівська вишивка. Її унікальність та неповторність.

Решетилівська вишивка вважається однією із найскладніших та найцікавіших технік українського вишивання. Свою назву вона отримала від невеликого містечка  - Решетилівка, що знаходиться в Полтавській області, де, власне, і народився знаний у всій Україні та поза її межами вид вишивання.  Щоправда, в Україні решетилівська вишиванка відома більше під назвою «білим по білому» (рідше «біллю»). Саме такий, народний, варіант назви характеризує основні ознаки та особливості таких вишиванок, які створюють малюнок високого рельєфу з світлотіньовим моделюванням. Кожна решетилівська вишиванка – це гра світла-тіні (узор в залежності від кута попадання світла то відбиває його, то поглинає), утворюючи мозаїку відтінків білого кольору (так, білий колір має різні відтінки).

Присвоїв народ вишивці таку назву - «білим по білому» - через асоціативне мислення, що привело їх до однозначного висновку – решетилівська вишивка нагадувала всім морозяні візерунки зимою на вікні.  Таким чином, це не просто назва, а художній прийом вміло та доречно підібраний.

Техніка решетилівської вишивки неповторна в своєму роді. Її унікальність полягає в тому, що білими нитками по білому полотну вишивати досить важко, в першу чергу для очей. Хто справді зацікавився такими вишиванками, мусить знати, що орнамент ніколи не наносять одразу на тканину. Процес складніший, аніж здається на перший погляд. Спочатку майстриня малює свою «картину» на папері, а вже потім шляхом довготривалих складних підрахунків дає їй життя безпосереднього на полотні.

Підготовка ниток – це також складний процес, що супроводжується клопіткою працею. Здавалося б, біла нитка і все, куди простіше? Але майстрині, як уже зазначалося вище, грають відтінками. Наприклад, для більшої контрастності використовують небілені нитки або підфарбовані в попелясті тони (в народі «куниці»). Саме тому час творення цих вишиванок в залежності від складності може затягнутися від 1-го до 6-ти місяців (по 8 робочих годин в день). Ціни відповідно також дещо вищі від звичайних кольорових вишиванок, вишитих хрестиком (від 500 грн (найпростіші) і вище).

Ще одна особливість полтавських вишиванок (можливо вона не настільки оригінальна та унікальна як попередні, проте не менш цікава) – поєднання на полотні геометричних та рослинних орнаментів. Так, в одній «картині» можна побачити барвінок із хрестами, «зозульки» із ромбами, «хмелик» із трикутниками тощо. Улюбленими мотивами решетилівських вишивальниць є «ламане дерево» та «гілка». А найпоширенішими геометричними фігурами окрім вище згаданих – квадрат, скісний і прямий хрест, зірчасті фігури.

Про характерні особливості та чисельні відмінності решетилівської вишивки від традиційних українських вишиванок можна писати багато, бо справді є про що писати, та ми згадуємо найважливіше та найцікавіше.

Ця техніка вишивання спонукає прокинутися почуттю гордості за рідний край, що дарує такі перли, а також викликає чимало запитань. Наприклад, чому вона виникла саме на Полтавщині? Важко відповісти на це запитання. Проте той факт, що наприкінці 19 століття Решетилівку офіційно визнали центром осередку народного килимарства, ткацтва та вишивання, дає неабиякі підстави вважати, що саме тут жили дуже талановиті та працьовиті люди. І це не лише припущення. У 1923-1925 рр. роботи решетилівських майстринь, що відзначалися унікальними вишивками, побували на міжнародних виставках у Франції, Німеччині, Бельгії, де були відзначені широким колом прихильників та вже тоді викликали навколо себе ажіотаж.  Тому не дивно, що така громада змогла подарувати світові унікальне та оригінальне, напевно правильно буде сказати, мистецтво вишивання.

Василь Кириченко

Вишивку 'білим по білому' включили до переліку культурної спадщини.

Мінкульт включив до Нацпереліку нематеріальної спадщини решетилівську вишивку «білим по білому» та пісенну традицію Київської області. Про це повідомляє Урядовий портал.

«Нині цей список поповнюється унікальною решетилівською вишивкою, яка славила та і надалі славитиме Полтавщину. Та якою, як я знаю, цікавляться навіть у далекій Японії. А також самобутні пісні Київщини, які демонструють древній пласт української культури, доносять в обрядових піснях наші традиції та звичаї. Власне, ці речі і є тим фундаментом нашої держави, що творять нашу ідентичність. Ми маємо і надалі збирати ці перли аби зберегти і примножити їх для нащадків. Як держава ми продовжуватимемо готувати номінаційні досьє в частині нематеріальної культурної спадщини задля визнання їх ЮНЕСКО. Як це раніше було зроблено з «Козацькими піснями Дніпропетровщини» та «Петриківським розписом», - сказав міністр культури України Євген Нищук.

Так, елемент «Пісенна традиція села Лука Києво-Святошинського району Київської області» охоплює собою практично весь жанровий спектр українських народних пісень. У репертуарі фольклорного гурту «Червона калина», який працює в цій пісенній традиції,  є колядки, щедрівки, веснянки, купальські, жнивні, весільні, колискові, протяжні пісні (пісні про кохання, сирітські, наймитські, чумацькі, козацькі, побутові, історичні, балади, романси), жартівливі та танцювальні пісні та псальми. Саме вони і становлять унікальну пісенну спадщину села Лука, яка формувалась протягом багатьох століть. Загалом репертуар колективу становить 316 композицій.

Показовим для гурту є варіативність виконання пісень, яка проявляється у коректній змінності музичного контуру заспівів та виводів. Практично кожна учасниця гурту має власний яскраво виражений індивідуальний стиль, свій арсенал прийомів імпровізації у співі.

Елемент «Технологія виконання вишивки «білим по білому» селища Решетилівка Решетилівського району Полтавської області вже давно є  візитівкою краю. Її особливість у характерному поєднанні численних технік – до 5-7 одночасно. Поєднання лишви, ажурних мережок, вирізування, виколювання і особливо ювелірних технік – «солов’їні вічка», «зерновий вивід» –  робить речі, виконані в цій техніці, справжнім твором високого мистецтва. При цьому розкривається все багатство і краса узорів, ювелірність їх виконання. Решетилівська вишивка «білим по білому» - своєрідний художній засіб, який асоціюється з красою морозних візерунків.

Основними носіями і центром збереження сучасної вишивки «білим по білому» є майстри та викладачі Решетилівського художнього професійного ліцею, вишивальниці приватної майстерні художніх промислів «Соломія», викладачі та учителі Решетилівської дитячої школи мистецтв, Решетилівської гімназії імені І.Л. Олійника та творчі родини.

Як повідомлялося, на сьогодні до Національного переліку України включено п'ять елементів нематеріальної культурної спадщини: Опішнянська кераміка, Косівська мальована кераміка, Кролевецькі ткані рушники, Петриківський розпис – українське декоративно-орнаментальне малярство ХІХ-ХХІ ст.ст., елемент «Козацькі пісні Дніпропетровщини».

Включення елементів до Національного переліку здійснюється на підставі рішення Експертної ради Міністерства культури України, до складу якої входять відомі фольклористи та етнографи.

Василь Кириченко

Унікальна решетилівська вишивка.

У кожного народу існують свої неповторні коди, які не судилося зрозуміти представникам інших націй, — слова, які не піддаються перекладу, жарти, які ніхто більше не розуміє, традиційні вироби мистецтва, які у чужих руках ніколи не досягнуть досконалості. Як би це не було банально, але Україна таки — країна пісень і вишивок. Країна, в якій вишивальниці й килимарі сплачують податки нарівні з підприємцями, якi продають жувальні гумки й презервативи, і не мають жодних пільг. Країна, в якій автентичний одяг — це розкіш, у якій чи не єдина фабрика художніх виробів давно почила в Бозі. Проте унікальна українська вишивка живе... Принаймні у своєму історичному центрі — на Полтавщині, у Решетилівці.

99 років тому вишивку врятували...

Наприкінці ХІХ століття Решетилівка офіційно стала одним із центрів-осередків народного ткацтва, килимарства та вишивання в Україні. Наступного, 2005, року це полтавське містечко святкуватиме свій «професійний» ювілей: саме у 1905 році губернатор і земство заснували артіль з вишивання та гобеленства — Решетилівській ткацький навчально-показовий пункт. А у 20-х роках артіль приносить місту світову славу. Килими та унікальна вишивка решетилівських майстринь у 1923-25 роках були представлені на виставках українського мистецтва в Мюнхені, Парижі, Марселі, Брюсселі. Тоді чисельність робітників артілі складала більш ніж дві з половиною тисячі осіб. На її базі пізніше створили фабрику художніх виробів. У ХХІ столітті підприємство стоїть... А майстрині працюють удома.Так склалося, що саме у цьому селищі зародився унікальний і знаний у всьому світі вид вишивання — «білим по білому», або «біллю». Ця вишивка створює рисунок високого рельєфу з світлотіньовим моделюванням. Залежно від напрямку світла узор по-різному то відбиває, то поглинає світло, створюючи його багату гру. Вишивка «білим по білому» — своєрідний художній прийом. Вона асоціювалася у народі з красою морозних візерунків. «Я навіть не можу сказати, чому саме у нас вона виникла, — розповідає Ніна Іпатій, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, мешканка Решетилівки. — Ми передаємо цю традицію споконвіку, наші матерi уміли вишивати, і наші діти навчилися від нас». Унікальність цього мистецтва полягає у тому, що вишивати білими нитками по білому полотну — дуже важко, насамперед для очей. Тому й коштують такі вироби значно дорожче за кольоровi вишиванки. Дивовижно, але досконало освоїти складну техніку такого вишивання чомусь не змогли представники інших регіонів. Важливий момент: орнамент ніколи не наносять на тканину. Спочатку майстриня малює свою «картинку» на папері, а потім, шляхом складного підрахунку, переносить малюнок на полотно. Та й підготовка ниток для вишивок «біллю» — складна, копітка праця. Для більшої контрастності додають суворі небілені нитки або ж підфарбовані в попелясті тони («куниці»).
Особливістю полтавської вишивки є поєднання рослинного та геометричного орнаментів – «барвінок», «хмелик», «морока», «курячий брід», «зозулька». Улюбленим мотивом полтавських вишивальниць є «гілка», «ламане дерево». Основу геометричного орнаменту становлять найпростіші фігури: скісний і прямий хрест, квадрат, ромб, трикутник, зірчасті мотиви. Щодо кольорів, то полтавчанам більше до вподоби світло-коричневий, сірий і блакитний. Славиться це містечко й своїми «червоними рушниками», які вишивають без вивороту.

У Решетилівці, певно, є якийсь таємничий магніт. Сюди приїздять люди з різних куточків, аби жити й творити геніальні речі саме у цьому селищі. Причому вишиванням займаються усією родиною — чоловік, дружина, діти. З дитинства малих привчають до голки і полотна, а, підрісши, дівчата стають справжніми майстринями.З такою професією без шматка хліба не залишишся»

Після безславного занепаду Решетилівської фабрики художніх виробів майстрині, якi залишилися без роботи, почали організовувати власні приватні підприємства. І, до речі, непогано на цьому заробляють. Ось, приміром, у Ніни Іпатій уже чотири роки діє власна майстерня «на дому». «Спочатку, звісно, було страшно, — розповідає підприємниця-майстриня, — але вишивка— це те, що люблю понад усе. Доводиться усе організовувати самій: починаючи від закупівлі матеріалів і вибору орнаменту, закінчуючи сплатою податків. Але я вже досягла такого рівня професійності, що повинна робити дорогі й майстерні речі».

Серйозною проблемою, як з’ясувалося, є закупівля полотна. Скажімо, рівненський чи житомирський льон для вітчизняних виробників недоступний — уся продукція льонозаводів йде на експорт. Та й з клієнтами не все так просто. Пані Ніна каже, що раніше вишиванки купували охочіше: зараз не кожен може собі дозволити такі дорогі речі. «А ми також не можемо продати їх за копійки й будь-кому: необхідно знайти свого покупця, — бідкається майстриня. — Це ж робота не масового виробництва, а високохудожні твори». Заперечити тут нічого. Абсолютно нереальні витвори мистецтва, які неодмінно хочеться помацати: невже це можна створити руками? На що моя співрозмовниця і далі приголомшує: «Ось цю чоловічу сорочку я вишивала два місяці (це по 8 годин професійного робочого дня), а це плаття — чотири місяці». Відповідно і ціни вражають. Вартість такої вишиванки коливається від 250 до 1500 гривень. А рушників — від 200 доларів США до 5 тисяч. У найдорожчому варіанті рушник — до 5 метрів завдовжки.

Сьогодні у Решетилівці існує приблизно десять приватних майстерень. Переважно, це сімейний бізнес, який приносить більш-менш пристойні статки. Виготовляють жіночі блузи із тонких прозорих тканин, не тільки із льону, — маркізету, батисту, шовку.
«Наші вишиванки дуже подобаються неграм»

Клієнтів у решетилівських вишивальниць вистачає. Найсерйознішими серед українських любителів національної вдяганки залишаються чиновники — депутати Верховної Ради України, працівники міністерств (ну які ж вони патріоти без вишиванок!). Беруть часто рушники і вишиті сорочки для закордонних подарунків. Охоче купують такі вироби діаспоряни. Усі вишиванки, щоправда, виконуються під замовлення. І знаходять майстрів самі замовники через знайомих, на всеукраїнських виставках, у яких щороку беруть участь майстрині. «Мені дуже подобається те, що останнім часом усе більше молодих людей купує собі вишиванки. І вони носять їх! — розповідає пані Ніна. — Рушники, скатертини, серветки, — це усе досить популярне нині. Особливо полюбляють наші білосніжні сорочки негри. Одягають їх, фотографуються і залишаються задоволені».

Про переваги своїх виробів художниці можуть розповідати чимало: по-перше, це натуральні матеріали, які завжди цінувалися в усьому світі, по-друге, це унікальна авторська ручна робота, яка красиво виглядає і має якісне виконання. То — українська традиційна вдяганка. І потім — це колосальна енергетика, що передається від тієї людини, яка виконала роботу. До того ж вишивка білим по білому, запевняють майстрині, символізує чистоту людської душі, тому така сорочка допомагає очиститися від буденних негараздів.

У цьому місті створені всі стартові умови для майстрів-початківців, принаймні освітні. Діє художній ліцей, дитячо-юнацька школа, де вивчають і вишивку, і гобелен, і розпис-батік, є гуртки образотворчого мистецтва для дітей. У Решетилівці навіть кажуть: «Куди не глянь — усюди займаються мистецтвом».

Відомому Решетилівському художньому ліцею майже сімдесят років.

Уже шостий рік при ліцеї працює Агенція моделей, у якій беруть участь до 40 дівчаток та десяток хлопчиків.

Решетилівські гобелени висять у приміщенні ООН та Маріїнському палаці. Решетилівські килимарі, до речі, — переважно чоловіки.

Гобелен – це той же килим ручної роботи, на якому різнокольоровою шерстю чи шовком виконані картини. Ці вироби використовують для окраси стін, а іноді – для оббивки розкішних м’яких меблів. У механічному плані техніка гобеленства досить проста, але вимагає від майстра дуже багато терпіння, досвіду і художньої «жилки»: аби створити гарний гобелен, необхідно бути певною мірою художником, а не просто ткачем.

Спочатку майстер створює ескіз гобелена. Потім його збільшують до потрібних розмірів, створюючи художній рисунок. За ним і створюється майбутній шедевр. Вартість такого виробу визначається великою витратою часу. Приміром, професійна майстриня за 8 годин свого робочого дня виконує лише 8—10 сантиметрів (це за умови, що стандартний гобелен — близько метра). Тому коштувати таке задоволення може і до 2000 доларів. Основні покупці решетилівських виробів — іноземці. Від українських шедеврів вони у захваті. 

Василь Кириченко

Решетилівка– селище, районний центр. Розташована Решетилівка на берегах мальовничої річки Говтва (притока р.Псла) при злитті річок Вільхової  та Грузької Говтви, за 38 км від обласного центру – м.Полтава та за 12 км від залізничної станції Решетилівка. Через селище проходить автотраса Київ-Харків. Решетилівка та її околиці сягають корінням у сиву давнину. Свідчення цьому пам’ятки археології, найдавніший з яких датовано добою неоліту, ряд об’єктів відноситься до доби бронзи та раннього залізного віку, ХVІ-ХVІІ ст.

Початок виявлення і фіксації  пам’яток археології на території сучасної Решетилівської селищної ради з діяльності відомого українського археолога та дослідника старожитностей Полтавщини М.Є.Макаренка на початку ХХ ст.

У Решетилівській волості у різних її місцях М.Є.Макаренко фіксує 96 курганів. Розташовані вони як біля самої Решетилівки, так і біля навколишніх хуторів чи урочищ.

Дослідником, який останнім провів серйозні розвідки об’єктів нинішньої Решетилівки на початку ХХ ст. необхідно вважати відомого українського археолога і історика В.Г.Ляскоронського. Під Решетилівкою, з боку Голтвенського шляху, він фіксує курган, а на в’їзді до самого містечка, зліва від вказаного шляху, над річкою землені укріплення, що вірогідно були залишками фортеці сотенного містечка Решетилівка Полтавського полку.

Як поселення Решетилівка виникла в кінці ХVІ на початку ХVІІ ст. і була вона тоді у володінні польського магната і коронного гетьмана Станіслава Конецьпольського. Позначив її на карті французький інженер Г.Л. де Боплан, який за дорученням польського короля Владислава ІV (1632-1647 рр.) споруджував фортеці на Україні. Полтавський історик М.Арандаренко в «Записках о Полтавской губернии составленых 1846 году» писав, що засновником Решетилівки був козак-пластун Решетило, який на початку ХVІІ ст. мав тут свою пасіку.

Перша документальна згадка датується 1638 роком у зв’язку з селянсько-козацьким повстанням під проводом Я.Остренина.

Не  залишилась Решетилівка осторонь визвольної війни українського народу (1648-1654 рр.) під час   якої вони у складі Балакліївської сотні увійшла до Полтавського полку.

3 березня 1709 року і до початку Полтавської  битви  Решетилівка та її укріплена  фортеця була захоплена шведами і перетворена на головний опорний пункт – командир генерал-майор Крейц. Із 13 по 19 липня 1709 р. російська армія на чолі з Петром І стояла табором у Решетилівці. Звідси цар розіслав низку державних указів серед них так звані «Решетилівські статті» якими підтверджувалися привілеї козацької сторони , за нею зберігалася адміністративно судова влада на Лівобережжі та деякі інші привілеї, але разом з тим посилювалася залежність гетьманського управління від царського уряду.

У 1729 р. гетьман Данило Апостол пожалував Решетилівку полтавському полковникові В.В.Кочубею. У 1786 Катерина ІІ подарувала Решетилівку, а разом з нею і кріпаків відомому державному діячеві, дійсному статському радникові В.С.Попову (1742-1822). Окрасою решетилівського маєтку був двохповерховий палац у ранньо-класичному стилі з 25 залами, а також чудовий садово-парковий ансамбль, мізерні залишки якого простежуються і зараз. Влаштовуються  гучні бали, театральні дійства, катання на човнах по водяних каналах. Мав унікальну бібліотеку, яка налічувала 20 тис. томів російською та іноземними мовами. Серед них цінні стародруки, договори, рукописи які потім лягли в основу університетських книгозбірень Одеси, Києва та Санк-Петербурга. Нині на місці маєтку розташовуються, стадіон, автостанція та маслозавод.

У літку 1845 р. Решетилівку відвідав Т.Г.Шевченко. Тут він, як художник  - член Археологічної комісії 7 і 9 липня виконав для видання  «Живописна Україна» два малюнки тушшю, сепією та аквареллю «У Решетилівці». Згадки про Решетилівку є і в повісті Т.Шевченка «Близнецы».

Решетилівці свято шанують пам’ять Великого Кобзаря. 1967 року у центральній частині Решетилівки навпроти районного Будинку культури встановлено пам’ятник-погруддя Т.Г.Шевченку. Автори – скульптор П.Ф. Мовчун, архітектор Я.О.Гайдученя.         

Решетилівка здавна славилася своєю церковною архітектурою. Коли Т.Г.Шевченко в 1845 р. побував у Решетилівці, його вразила велика кількість церков у цьому невеличкому містечку. У повісті «Близнецы» він зауважив: «У Решетилівці церков десять, я думаю буде». Із семи пам’яток церковної архітектури не збереглося жодної, всі вони були знищені в роки радянської влади.

Не оминули Решетилівку лихоліття революції та громадянської війни. Цей період знайшов своє відображення у пам’ятниках, які увіковічують пам’ять учасників цих подій.  

У братській могилі учасників встановлення радянської влади, що входить складовою частиною до меморіального комплексу в центрі Решетилівки, покоїться прах 6 бійців партизанського загону Я.Р.Огія, які загинули в березні-листопаді 1918 р. в боротьбі  з німецькими окупантами і в червні-грудні 1919 р. з денікінцями. У цій могилі похований і перший голова Решетилівського волревкому М.І.Блошенко.

Через Полтавщину і зокрема Решетилівку, здійснював свої рейди Н.І.Махно, який мав опорні бази в хуторах навколо Решетилівки, постачав  зброєю місцевих повстанців.

15 червня 1921 року головнокомандувачем військами України і Криму М.В.Фрунзе та його заступник Г.П.Ейдеман прибули на ст..Решетилівка. Відбулася сутичка в ході розвідки. В ході бою М.В.Фрунзе було поранено, втративши ординарця, відстрілюючись вдалося відірватися від переслідувань. На місці сутички з махновцями після смерті Фрунзе встановили невеликий пам’ятний знак. У 1942 р. був знищений німецькими окупантами. 1967 р на цьому місці спорудили новий пам’ятник (автор-скульптор О.Савельєв): залізобетонне погруддя полководця, який не програв жодної битви встановлене на цегляному оштукатуреному постаменті сірого кольору.

Найжахливішою сторінкою в історії українського народу, сумним наслідком сталінського тоталітаризму, стали трагедія Голодомору 1932-1933 р.р. в Україні.

Пошукові загони учнів та учителів Решетилівщини, які протягом 1993-2008 р.р. збирали матеріали для «Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні» Полтавська область встановили імена 2679 осіб померлих від голоду.

«Люди будьте розсудливі, не допустіть трагедій на рідній землі!» Таким є текст книги на стелі рожевого граніту поставленій в пам’ять жителів Решетилівського району, які стали жертвами голодомору 1932-1933 р.р. та політичних репресій 1920-1950-х р.р. у парку районного центру в 1993 р за проектом районного архітектора С.Г.Шаратіна.

Найбільша кількість пам’яток історії в край пов’язана з подіями Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р.р. У середині вересня 1941 р. Решетилівка стала одним із важливих опорних пунктів південного заходу в обороні Полтави. Бої чистин 81-ї, 169-ї, 212-ї, 300-ї стрілецьких, 3-ї, 14-ї – танкових бригад, інших частин Південно-Західного фронту, Козельщанського і Решетилівського винищувальних батальйонів, чисельністю близько 300 чолові тривали з 16 по 25 вересня.

У 1984 р. в Решетилівці встановлено пам’ятний знак на честь воїнів 3-ї окремої танкової бригади, яка у вересні 1941 р. вела важкі оборонні бої з фашистами в північній частині селища. Автором проекту цього знаку був ветеран танкової бригади В.М.Колесник.

22 вересня 1941 р. гітлерівці встановили жорсткий окупаційний режим. З перших днів окупації почалися розстріли радянських громадян, які не хотіли коритися ворогові. У гітлерівських  застінках загинули активісти селища Д.П.Плужник, Я.В.Закарлюка, І.Г.Фесенко, О.Ф.Шкурупій, М.І.Черкун.

У Решетилівці, у приміщенні середньої школи, окупанти створили табір для військовополонених, де утримувалося 400-500 осіб, а колишній районний будинок культури пристосували під збірний пункт, де перебувала молодь, призначена до відправки у Німеччину. Через нього пройшло 1264 юнаків і дівчат. 15-річний школяр О.К.Василенко з Решетилівки, щоб допомогти молоді втікати зі збірного пункту, кілька разів вночі непомітно розрізав колючий дріт, яким був обнесений будинок культури. З червня 1943 р. при  черговій спробі розрізати дріт, Олексій Василенко був убитий гітлерівцями.   1974 р. на місці де він загинув споруджений пам’ятник роботи скульптора М.Г.Когана, а на його могилі у південній частині кладовища «На Пісках» встановлено обеліск.   

Насильством, терору, звірством,  які чинили окупанти поклали край воїни 20 стрілецького корпусу, генерал-лейтенанта М.І.Бірюкова, 5-ї та 7-ї гвардійських повітрянодесантних дивізій, 53-авіадивізії далекої дії 121 гвардійський окремий батальйон зв’язку. З 22 по 25 вересня тривали запеклі бої. В ці дні була визволена Решетилівка і села району. У 2003 р. на честь військових      частин із з’єднань, які визволили Решетилівський район від загарбників, у Решетилівці, на території художньо-професійного ліцею був споруджений пам’ятний знак. Автор проекту – народний художник України, лауреат Національної премії ім.Т.Г.Шевченка, почесний громадянин селища Решетилівка  Л.С.Товстуха.

У війні з ворогом Решетилівці проявили масовий героїзм і відвагу. Решетилівська земля виховала ряд Героїв Радянського союзу. Серед них І.Л.Олійник з с.Білоконі, до війни навчався в Решетилівській середні школі, про що свідчить на її стінах меморіальна дошка,  навчальний заклад гордо носить його ім’я.

У пам’ять героїчних захисників Вітчизни в центрі селища Решетилівки, в парку, 1985 р. методом народної будови був споруджений за проектом архітектора В.О.Костіна і скульптора В.В.Закревського  величний «Меморіал на честь 40-річчя Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні». До складу меморіального комплексу входять могили учасників громадянської війни, учасників оборонних і визвольних боїв у  1941 і 1943 р.р. партизан, підпільників, воїнів, що померли від ран в евакогоспіталях і  медсанбатах. Над могилами насипано курган, який увінчує 19-метровий пілон, окутий алюмінієм з орденом Перемоги на кінці шпона. Біля підніжжя пілону скульптура залізобетонна композиція – постаті радянського бійця і тендітного, босоногого хлопчини з серйозним не по літах обличчям.

У 2006 р. на підході до комплексу споруджено Алею Героїв. Вона являє собою встановлені на постаментах з рожевого граніту дошки сірого граніту з портретними зображеннями Героїв Радянського Союзу, кавалерів трьох ступенів орденів Слави, а також п’ятьох Героїв Соціалістичної Праці з Решетилівщини.

Бойові традиції воїнів-фронтовиків Великої Вітчизняної війни гідно продовжили Решетилівці, які брали участь у воєнних діях в далекому Афганістані. Даниною минулому є свідчення нашої спільної причетності до історії та відповідальності перед наступними поколіннями є увічнення пам’яті земляків, які загинули під час виконання інтернаціонального обов’язку – Ігоря Миколайовича Веклича і Віталія  Петровича Пустовара нагороджених орденом Червоної Зірки (посмертно). Обоє героїв поховано на кладовищі селища Решетилівки. На їх могилах споруджені гранітні обеліски. Меморіальні дошки встановлені на приміщеннях середньої школи (нині гімназія ім..І.Л.Олійника), де навчались І.М.Веклич і В.П.Пустовар та ПТУ №52 (нині – аграрний ліцей), яке закінчив І.М.Веклич.

22 червня 2003 р. у Решетилівці був урочисто відкритий пам’ятник на честь воїнів, вихідців із Решетилівського району, які служили у складі обмеженого контингенту радянський військ у ДРА. Він встановлений у центрі селища, на перетині вулиць Леніна і Парижської Комуни, і являє собою  червоно-чорний гранітний обеліск, який символізує вічну скорботу, із зображенням представників різних родів військ – піхотинця, танкіста, льотчика та військової техніки, а також символу виконання обов’язку та лаврового вінка доблесті. Автор проекту – художник В.І.Деркач, скульптор С.П.Бородай.

У центрі селища, біля приміщення Решетилівського районного відділення внутрішніх справ, у березні 2002 р. – відкрито пам’ятний знак загиблим правоохоронцям – лейтенанту Андрію Дмитровичу Чмиру (1962-1990)  і старшому лейтенанту Олександру Васильовичу Черкасу (1961-1991). Перший загинув при затримані злочинці, другий при виконанні службових обов’язків, пов’язаних з несенням служби по охороні громадського порядку. Пам’ятний знак являє собою обеліск з чорного лабрадориту із зображенням жінки у траурному вбрані і хлопчика з букетом квітів і пам’ятним написом.

Збереглось кілька пам’яток  пов’язаних з історією економічного розвитку краю трудовою звитягою його людей. Здавна Решетилівка була одним з центрів ткацтва, килимарства та вишивки, вироби решетилівських майстрів відомі в усій Україні. Особливо цінувалися решетилівські смушки (овеча вовна). У 1905 р. в колишній садибі поміщиці Хрипунової, яку придбало Полтавське губернське земство, був створений ткацький навчально-показовий пункт а з 1912 р. майстерня. У 1922 р. на базі майстерні утворилася художньо-промислова артіль «Троянда» з двома цехами – ткацьким і вишивальним, перейменована в 1926 р. в артіль ім..Клари Цеткін. Після війни, в 1960 р артіль реорганізовано у фабрику художніх виробів, яка відзначалася високими технічними можливостями і художньою майстерністю. Вироби решетилівських ткачів, килимарниць, вишивальниць експонувалися на багатьох республіканських, всесоюзних та міжнародних виставках народного мистецтва. Народні майстри ткацтва Решетилівки Л.Товстуха, Н.Бабенко, Д.Єфремова та Г.Бондарець були удостоєні Шевченківської премії (1986).

На західній околиці Решетилівки розташований килимовий цех фабрики художніх виробів, у комплексі з іншими промисловими спорудами. Це двохповерхове цегельне приміщення, споруджене в 1967 р. замість старих будівель.

Важливу роль у розвитку сільськогосподарського виробництва краю відіграли машинно-тракторні станції. Друга Решетилівська МТС була створена у січні 1943р. і на честь  механізаторів станції по Великотирнівській вулиці встановлений на металевому постаменті пам’ятний знак – трактор ХТЗ. На постаменті закріплена металева дошка з пам’ятним записом «Заслужил ты честь и славу трактор-дедушка по праву. Слава механизаторам».

У 2009 р. на честь жителів селища, які були учасниками ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС та всіх хто став жертвами чорнобильської трагедії встановлений пам’ятний знак. Він встановлений у центральній частині селища, біля  райвійськкомату, вул..Шевченка, 23. Автор проекту архітектор О.В.Приходько.

Символічним є те, що з приходом нової влади розпочався процес вшанування наших сучасників-земляків. Кульмінацією цієї праці став день святкування визволення селища – 23 вересня 2010 року. Саме цього дня відбулося відкриття пам’ятного знаку І.Г.Боровенському – лідеру  Решетилівської перебудови 80-х років ХХ ст., Почесному громадянину Решетилівщини. Він розташований по вул.Покровська, 19 між будинками райдержадміністрації та Центру культури і дозвілля «Оберіг». Пам’ятний знак являє собою масивну гранітну брилу  з горельєфом. Авторами проекту і виконавцями виступили архітектор О.В.Приходько, скульпторами І.Л.Геращенко та М.К.Посполітак.

Решетилівщина, розташована в центральній гостинній частині Лівобережного лісостепу в межах Полтавської області, має ряд цінних пам’яток природи.

Сучасна природно-заповідна мережа Решетилівської селищної ради складається  з  «Гарячківського лісу», «Щербаки», «Дубина», ландшафтних заказників місцевого значення. Він розташований на околицях сіл Прокопівки та Білоконі, с.Підгорянка М’якеньківської сільської ради, яка межує з територією селищної ради Решетилівського лісництва – 222,6 га. Являє собою цілинну ділянку р.Говтва з фрагментами степової рослинності та нагірними дібровами з типовими заплавними ділянками та багатим різноманітним рослинним і тваринним світом.

Василь Кириченко

Якщо мандруєш Україною, оминути Решетилівку важко. Невелике селище міського типу, районний центр з населенням близько десяти тисяч чоловік, стоїть на березі мальовничої річки Говтва, притоки Псла, за сорок кілометрів від Полтави, не одне століття. Через Решетилівку проходить автомагістраль Київ – Харків, Дніпропетровськ – Царичанка. Битий людний шлях курився тут з давніх-давен. Перекази розповідають, що Решетилівська слобода виникла у кінці XVI століття, коли козак-пластун Решетило облаштував у зеленому раю, на сонячному просторі, свою пасіку. Дещо пізніше, у роки Національно-визвольної війни 1648-1654, шведської війни, Решетилівка опиняється на перехресті важливих історичних подій. У 1709 році тут стояв табір російських військ на чолі з Петром I, звідси він розсилає ряд важливих указів та „Решетилівські статті”, законодавчі акти про управління Лівобережною Україною.

Оскільки Решетилівка стояла на стику державних трактів, то тут здавна інтенсивно розвивалися різні промисли, торгівля, проводилися великі ярмарки, на яких продавали ткані вироби, килими, вишиванки.

Сьогодні важко сказати, коли саме на цих землях з’являються і розквітають народні промисли, але те, що це мистецтво виникло давно, – незаперечний факт. Про це свідчать і дані археологічних розкопок, зокрема знахідки на Решетилівщині, що датуються VI століттям нашої ери. На березі Говтви знайшли скарб, у якому були срібні бляшки із зображенням чоловіків, одягнених у широкі сорочки з вишивкою. Бляшки, подібні до знайдених у Решетилівці, трапилися археологам у Фессалії, на Балканах. Археологи вважають, що їх туди занесли слов’яни, що мешкали у Наддніпрянщині.

Завдяки літописам Київської Русі, зокрема Лаврентіївському списку (977), ми дізнаємося про власне українське ужиткове мистецтво, найдавнішими видами якого є різьба по дереву (дерев’яна скульптура), килимарство, вишивка, гончарство і кераміка та його розквіт на наших теренах.

Тривалий час народне ткацтво і вишивка існували у формі домашніх занять - селянки, застосовуючи різноманітні техніки вишивки (їх в Україні понад сотню чи й більше) й прийоми візерункового ткання, виготовляли одяг, численні хатні тканини. Розквітнувши за часів Київської Русі у другій половині X-XII століттях, килимарство поширюється по всій Україні у XV-XVII століттях, і особливо у XVIII, коли килими виготовляли у багатьох поміщицьких майстернях, килимарських цехах, мануфактурах і фабриках у центральних, східних, західних регіонах України. Ткали тут килими найрізноманітнішого призначення, у тому числі й вишукані - для панських палаців та козацької старшини.

Наприкінці XIX століття Решетилівка стає визначним осередком народних промислів. У 1905 році земство і губернатор засновують тут артіль з вишивання та гобеленства - Решетилівський ткацький навчально-показовий пункт.

У двадцятих роках артіль приносить місту світову славу. Килими та унікальна вишивка решетилівських майстринь у 1923-1925 роках були представлені на виставках українського мистецтва у Парижі, Мюнхені, Марселі, Брюсселі, де вони отримали не одну нагороду.

Нині Решетилівська фабрика імені Клари Цеткін, так називалося підприємство у радянський час, відроджується. На базі фабрики створено Решетилівську майстерню художніх промислів, у цехах якої виготовляються справжні витвори мистецтва - килими безворсові і двосторонні, з рослинним і геометричним орнаментом, налавники, верети, гобелени за індивідуальними замовленнями, покривала, доріжки, а ще унікальною технікою, „білим по білому”, вишивають жіночі і дитячі блузи, чоловічі сорочки. Знамениті й решетилівські рушники, серветки, скатерті, а ще штори, фіранки, плахти, національні костюми для художньої самодіяльності.

Решетилівські килими називають полтавським дивом – витончені малюнки і магічні орнаменти з квітів і листя, що вільно стеляться по світлому полю, м’які переливи пастельних, сірувато-блакитних відтінків, які поєднуються з невеликою кількістю зелених, вишневих, червоних та жовтих кольорів, створюють композиції, що тішать очі й зігрівають душу.

Розповідаючи про килимарські традиції Решетилівки та людей, які тут працюють (а серед килимарів та художників чимало заслужених, з іменами на весь світ, з династіями), Сергій Колінченко, зазначає, що саме майстерність килимарів, творча натхненна праця художників дозволяють на килимах не лише відтворювати неймовірної краси навколишній світ, а й урізноманітнювати орнаментальні форми, створювати багатофігурні композиції чи портретні зображення. Вслухайтеся лише в назви килимів, виготовлених у Решетилівській майстерні, і зрозумієте, наскільки глибоке, національне за суттю і поетичне за виконанням мистецтво килимарів.

Килими „Древо життя”, „Ранок” Надії Несторівни Бабенко, заслуженого майстра народної творчості, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, учасниці всеукраїнських та міжнародних виставок ужиткового мистецтва, гобелени „Ярмарок” і „Полтава”, килими „Квітуча земля” та „Урочистий” Олександра Олексійовича Бабенка, художника-килимаря, заслуженого майстра народної творчості, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, учасника численних виставок, гобелени „Ранок”, „Неначе писанка село” пори року „Зима”, „Весна”, „Літо”, „Осінь”, „Зимовий сад”, „Різдвяна ніч” Сергія Володимировича Вакуленка, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, гобелени „Полтавський край”, „Різдво”, „Осінь” Євгена Івановича Пілюгіна, члена Національної спілки художників України, лауреата премії імені І.П.Котляревського, килими „Веселка”, „Мій сад”, „Писанковий світ” Наталії Євгенівни Дмитренко-Пілюгіної, члена Національної спілки художників України, учасниці п’ятнадцяти всеукраїнських художніх виставок, склали золотий фонд українського і світового килимарства. Не можна не назвати й таких відомих майстрів, як Ольга Євгенівна Пілюгіна, член Національної спілки художників України, автор килима „Пісня кохання” та гобеленів „Купава”, „Три стихії”, Леоніда Самойловича Товстуху, народного художника України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, члена Національної спілки художників України, чиї гобелени „Поезія року”, „Пам’ять”, „Книга знань” експонувалися у Сирії, Німеччині, Росії, Бельгії, США, Латвії, Китаї, Хорватії та інших країнах.

Серед знаменитих майстрів-килимарів з Решетилівки Петро Петрович Шевчук. Народився він на Хмельниччині, у містечку Старокостянтинові, закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва, а приїхав працювати й творити на полтавську землю, у знамениту Решетилівку. Його килими „Дванадцять птахів” і „Осіння мелодія” представляли українське сучасне мистецтво у Німеччині й Англії, Голландії і Канаді, США, Чехії, Словенії, Грузії, Молдові, Росії.

Розповідь про знаменитих художників-килимарів ми розпочали з Надії Несторівни Бабенко, чиє ім’я - вже легенда у сучасному мистецтві. Наділена від природи незвичайним художнім хистом, вмінням бачити і відчувати навколишню красу, жінка за довге творче життя створила не один килим-легенду. Виткане нею „Древо життя” з 1969 року прикрашає Блакитну залу штаб-квартири ООН у Нью-Йорку. Її витвори - у Маріїнському палаці та Палаці „Україна”, у музеях Києва, Полтави, Сум, Канева і, звичайно, рідної Решетилівки. Килими Олександра Олексійовича Бабенка прикрашають кабінети Президента України, роботи інших майстрів – інтер’єри багатьох громадських споруд, посольства України за кордоном, Український центр культури та бізнесу в Афінах, знаходяться у багатьох музеях.

Світ милувався решетилівськими килимами і гобеленами, вишивкою на численних міжнародних виставках, на Всесвітньому майстер-фестивалі мистецтва і культури у Сеулі, де виставлялися роботи Василя Івановича Деркача, автора знаменитого гобелена „Птахи” і рушника „Різдвяна ніч”, та вишивальниці Надії Вікторівни Вакуленко, яка позаминулого року у Кореї отримала сертифікат майстра світового класу.

Вісім розкішних килимів ручної роботи з козацькою символікою нещодавно прикрасили реконструйований палац Івана Мазепи у Гончарівці, на околиці Батурина. Виготовлені килими художником-килимарем Євгеном Пілюгіним у Решетилівській художній майстерні за досить короткий час. Творчої наснаги майстру, що народився у селі Замостя, на Запоріжжі, святій козацькій землі, додавало бажання мовою кольорів і символів передати не лише славу козацьку, а й глибину того духу, що піднімав на боротьбу проти поневолювачів, кликав на герць, що творив і будував. З художніх полотен килимаря Гетьманська держава постає у всій своїй величі і славі, не втраченій за віки.

 Виготовлення килимів та гобеленів, а це той же килим ручної роботи, на якому різнокольоровою шерстю чи шовком виконані картини природи чи історична подія, портрет людини, - робота надзвичайно кропітка, - розповідає директор Решетилівської майстерні художніх промислів Сергій Колінченко. – Спочатку художник створює ескіз гобелена. Потім його збільшує до потрібних розмірів, створюючи художній рисунок. За ним і виготовляється виріб. У механічному плані техніка гобеленства досить проста, але вимагає від майстра художнього хисту, гарного смаку, таланту. Ткач повинен сам бути художником, майстром своєї справи. Професійний майстер за восьмигодинний робочий день виготовляє десь 8-10 сантиметрів гобеленового полотна, яке наповнює чистою, теплою, світлою енергетикою свого творця.

Килими ручної роботи не в змозі відтворити жодна машина. Можливо, тому, що бездушна і не відає, що таке любов, відданість, краса душі? Для виготовлення неповторного витвору мистецтва необхідні не лише фантазія і талант майстра, політ його думки, а й глибинне світосприйняття, душевна чистота, яка подарує захист і радість.

Як і раніше, сировиною для виготовлення килимів та килимових виробів, а це можуть бути вузькі килимові доріжки – налавники, залавники, скорці, а тепер ще й накидки на крісла, стільці, журнальні столики, комплекти для легкових автомобілів чи дач, – слугує вовна, льон та коноплі. Колись у Решетилівці розводили овець, з яких отримували високоякісну пряжу для килимів. Проте й нині сировина для решетилівських виробів відрізняється високою якістю та екологічною чистотою, тому й купують ці, без перебільшення, витвори мистецтва здебільшого іноземці.

В останні роки в Україні відроджуються традиції килимарства. Килими продовжують ткати не лише на Полтавщині, а й на Чернігівщині, Київщині, Гуцульщині. Навіть у наш час у традиційних осередках цього художнього промислу килими виготовляють у домашніх умовах як для власних потреб, так і на замовлення і збут. Форма домашнього виробництва заснована на глибокому та всебічному засвоєнні традицій місцевості, певного регіону, бо пов’язана з природним оточенням і базується на спадковості родинного досвіду, художніх стереотипах, які визначають колорит, структуру, фактуру, мотиви виробу.

– Дехто вважає, – говорить директор Решетилівської фабрики художніх промислів Сергій Колінченко, – що килими, виготовлені на фабриці чи в такій творчій майстерні, як наша, поступаються перед домотканими у художньому відношенні чи за якістю. Аж ніяк. Ми не намагаємося підвищити продуктивність праці за рахунок якоїсь механізації, стандартизації чи звуження асортименту. У нас над кожним виробом працює художник, народний майстер. У своїй роботі кожний спирається на кращі традиції килимарства. А тчуть решетилівські килими вручну, на старовинних станках, точно так, як і двісті, чотириста років тому.

Нині у Решетилівській майстерні художніх промислів та в її виставковій залі, що неподалік, можна не лише придбати готові вироби, а й замовити неперевершений килим, верету, налавник чи гобелен з тим чи іншим орнаментом, малюнком чи навіть портретом.